1. Суспільна небезпечність злочинів проти власності 4 Види окремих злочинів проти власності 6




Скачати 168,33 Kb.
Дата конвертації16.04.2017
Розмір168,33 Kb.


ЗМІСТ



ВСТУП 3

1.Суспільна небезпечність злочинів проти власності 4

2. Види окремих злочинів проти власності 6

3. Кваліфікуючі ознаки злочинів проти власності 12

ВИСНОВКИ 16

Список використаної літератури 18




ВСТУП


Конституція України проголошує, що кожен має право володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю і що ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права, оскільки право приватної власності є непорушним (ст. 41). Гарантована Конституцією України охорона приватної власності, її захист від злочинних, особливо корисливих, посягань була й лишається одним з найважливіших завдань судів України.

У науці кримінального права приділяється чимало уваги протидії злочинам, у тому числі й тим, які спрямовані проти права власності.

Практика застосування законодавства про відповідальність за злочини проти особи і власності має істотні недоліки. Найбільш поширеним з них є недостатнє з'ясування під час попереднього слідства та в суді спрямованості умислу винного і мотивів злочину, помилки в кваліфікації умисних вбивств, скоєних з корисливих або хуліганських мотивів чи способом, небезпечним для життя багатьох осіб, у розмежуванні окремих видів розкрадання, зокрема відмежування розкрадань від інших злочинів, закінченого розкрадання від замаху на нього, у з'ясуванні вартості викраденого тощо.

Уважний аналіз свідчить, що такі недоліки стосуються, у більшості випадків, кваліфікації цих злочинних дій, коли дається невірна оцінка їх кваліфікуючим ознакам.

Об’єктом дослідження є кримінально-правові відносини, що виникають у зв’язку з вчиненням злочинів проти власності, побудовою і застосуванням кримінально-правових санкцій.

Предметом дослідження виступають норми чинного кримінального законодавства та практика їх застосування, система наукових поглядів і розробок щодо регулювання кримінальної відповідальності за злочини проти власності, їх генезис, а також поняття і категорії, пов’язані з кримінально-правовими санкціями.


  1. Суспільна небезпечність злочинів проти власності


Власність складає основу будь-якої економічної системи. Саме відносини власності визначають тип держави, формують зміст будь-якого суспільства. В цілому, домінуючі форми власності багато в чому визначають політичне, соціально-економічне, правове життя конкретної країни. Тому право власності є одним з найбільш пріоритетних інститутів, яке повинно регулюватися і охоронятися державою, в зв`язку з чим його охорона знаходиться в центрі всієї правової системи законодавства, в тому числі і кримінального.

Кримінальне законодавство, як галузь публічного права, в своїх приписах створює необхідну правову базу для протидії злочинам проти власності. При цьому необхідно враховувати, наскільки точно в кримінальному законодавстві формулюються елементи суспільно-небезпечних дій, які в своїй сукупності являються підставою для залучення особи до кримінальної відповідальності.

Право власності в Україні охороняється законом. Зокрема, у розділі VI Кримінального кодексу України (далі - КК) встановлено, які саме суспільно небезпечні діяння проти власності є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили. Злочини проти власності становлять одну із найпоширеніших груп злочинних дій.

Родовим об'єктом злочинів, передбачених розділом VI Особливої частини КК, є право власності, зміст якого становлять володіння, користування і розпорядження своїм майном. Об'єктами злочинів, які вчиняються з використанням насильства або погрозою його застосування (насильницький грабіж, розбій, вимагання, погроза знищення майна), є також життя, здоров'я, психічна або фізична недоторканність людини.

Предметом злочинів проти власності є, як правило, майно, яке має вартість, ціну і перебуває у чужій для винної особи власності. Предметом таких злочинів також можуть бути гроші, цінні папери, документи, які є еквівалентом вартості, та документи, які засвідчують право певної особи на майно.

Суспільно небезпечні наслідки, залежно від характеру і обсягу шкоди, заподіяної вчинками об'єкту, можуть бути поділені на наслідки у вигляді реальної шкоди і наслідки у виді створення загрози (небезпеки) заподіяння шкоди. Більшість злочинів заподіюють реальну шкоду. Це типова ситуація. Крадіжка, грабіж, своїм наслідком мають конкретну і реальну шкоду, що заподіюється відповідному об'єкту кримінально-правової охорони.

Головною об’єктивною ознакою злочинів проти власності є те, що відносини власності — це головний безпосередній об’єкт посягання. Інші об’єкти, яким злочинами проти власності заподіюється шкода, наприклад, здоров’я при розбійному нападі, є додатковими безпосередніми об’єктами посягання.

Другою головною ознакою злочинів проти власності є їх суб’єктивна сторона. Переважна більшість злочинів проти власності скоюється умисно.

Факультативними ознаками тут є мотив і мета. Так, в основі більшості злочинів проти власності лежать корисливий мотив і корислива мета. Відсутність корисливих мотивів і корисливої мети при заволодінні майном може свідчити про відсутність злочину проти власності і необхідності кваліфікувати діяння за ознаками інших складів злочинів.

Законодавець повинен враховувати не тільки обставини, які впливають на ступінь суспільної небезпеки злочинця і його суспільно небезпечного діяння, але й на характер та розмір заподіяної злочином шкоди; особливо звертається увага на визначення критеріїв ступеня матеріального збитку.



2. Види окремих злочинів проти власності


У ст. 185 КК ("Крадіжка") передбачено відповідальність за таємне викрадення чужого майна. Таємним вважається викрадення, коли воно вчинюється за відсутності особи, у власності чи під охороною якої знаходилося майно, що викрадається, або у присутності такої особи непомітно для неї, а також у присутності сторонніх осіб, які не усвідомлюють факту викрадення майна і не можуть дати йому належної оцінки (психічно хворі, малолітні). Викрадення є таємним і в тому разі, коли воно вчиняється у присутності особи, якій доручено майно, але вона перебуває в такому стані, який виключає можливість усвідомлювати значення того, що відбувається (сон, непритомність, сильне сп'яніння тощо). Суди допускали помилки у кваліфікації викрадення при так званому змішаному способі вчинення злочину, коли воно було розпочато таємно, а продовжено відкритим способом.

Таємним також є викрадення в присутності осіб, які усвідомлюють, що вчиняється крадіжка, але суб'єкт знає, що ці особи не будуть йому перешкоджати, а також коли дії особи фактично помічені іншою особою, але суб'єкт цього не усвідомлює і вважає дії таємними. Разом з тим суди помилково кваліфікували як грабіж за ст. 186 КК дії винних осіб, які, вважаючи свої дії таємними, вчиняли викрадення чужого майна, не усвідомлюючи, що їхні дії помічені іншими особами. Щоб розрізнити крадіжку від грабежу необхідно брати до уваги умисел винної особи і дані про те, чи усвідомлювали потерпілий або інші особи характер вчинюваних винним дій.

Грабіж (ст. 186 КК) - це відкрите викрадення чужого майна у присутності потерпілого або інших осіб, які усвідомлюють протиправний характер дій винного, а він, у свою чергу, усвідомлює, що його дії помічені, та оцінюються як викрадення. Підвищена суспільна небезпека грабежу порівняно з крадіжкою зумовлюється тим, що грабіжник не приховує свого наміру протиправно заволодіти майном, діє відкрито для сторонніх осіб, ігноруючи волю потерпілого чи осіб, у володінні чи під охороною яких перебуває майно. Частина 2 ст. 186 КК передбачає відповідальність за грабіж, поєднаний із насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого, або з погрозою застосування такого насильства. Відповідно до п. 9 постанови Пленуму від 25 грудня 1992 р. N 12 "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності" насильством, що не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого, слід розуміти заподіяння легкого тілесного ушкодження, що не призвело до короткочасного розладу здоров'я або короткочасної втрати працездатності, а також вчинення інших насильницьких дій (нанесення ударів, побоїв, обмеження чи незаконне позбавлення волі за умови, що вони не були небезпечними для життя чи здоров'я в момент заподіяння). Такі насильницькі дії, вчинені в процесі грабежу, повністю охоплюються ч. 2 ст. 186 КК і додаткової кваліфікації за іншими статтями КК не потребують. Однак, трапляються випадки, коли суди у разі заподіяння в процесі грабежу вказаних тілесних ушкоджень помилково кваліфікували дії винних осіб за сукупністю злочинів.

При відмежуванні крадіжки від грабежу належить виходити із направленості умислу винної особи і даних про те, чи усвідомлювали потерпілий або інші особи характер вчинюваних винним дій. У зв'язку з цим викрадення належить кваліфікувати як крадіжку не лише тоді, коли воно здійснюється у відсутності потерпілого чи інших осіб, але й тоді, коли воно відбувається у їх присутності за умови, що винна особа не знає про це чи вважає, що робить це непомітно для них, а також тоді, коли потерпілий чи інші особи не усвідомлюють (в силу сп'яніння, малолітства тощо) факту протиправного вилучення майна.

Крадіжку і грабіж належить вважати закінченими з моменту, коли винна особа вилучила майно і має реальну можливість розпоряджатися чи користуватися ним (заховати, передати іншим особам тощо).

Застосування до потерпілого з метою вилучення у нього майна наркотичних, психотропних речовин без його згоди, що призвело його до стану несвідомості та становило небезпеку для його життя чи здоров'я (що усвідомлював винний), повинно кваліфікуватись як розбій.

Психічне насильство при розбої полягає у погрозі негайно застосувати фізичне насильство, небезпечне для життя чи здоров'я особи, яка зазнала нападу (погроза вбити, заподіяти тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, легке тілесне ушкодження з розладом здоров'я або втратою працездатності). Погроза вчинити вбивство, заявлена під час розбою з метою подолання опору потерпілої особи охоплюється диспозицією ст. 187 КК і не потребує додаткової кваліфікації за ст. 129 КК. При цьому погроза повинна мати реальний характер і сприйматися потерпілим як така, що може бути негайно реалізована.

Вимагання (ст. 189 КК) полягає у незаконній вимозі передати чуже майно чи право на майно, або вчинення будь-яких дій майнового характеру з погрозою насильства над потерпілим чи його близькими родичами, обмеження прав, свобод або законних інтересів цих осіб, пошкодження чи знищення їхнього майна або майна, що перебуває в їхньому віданні чи під охороною, або розголошення відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці.

Обов'язковою ознакою об'єктивної сторони вимагання є спосіб його вчинення - погроза заподіяння шкоди потерпілому або його близьким родичам, зміст якої може бути різним. Це не тільки погроза насильством, а й обмеженням прав, свобод або законних інтересів зазначених осіб, їхнього майна або майна, що перебуває в їхньому віданні чи під охороною (наприклад, спалити гараж), або розголошенням відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці (наприклад, оголосити дані про усиновлення потерпілим дитини, про наявність захворювання, про інтимне життя тощо). Ці відомості можуть бути правдивими або вигаданими, ганебними чи ні, важливо лише, щоб потерпілий або його близькі родичі бажали зберегти їх у таємниці.

Погроза вчинити вбивство, висловлена в процесі вимагання, повністю охоплюється ч. 2 ст. 189 КК і додаткової кваліфікації за ст. 129 КК не потребує.

Погроза насильством при вимаганні полягає у погрозі негайно або в майбутньому застосувати насильство до потерпілого або близьких йому родичів. Така погроза має сприйматися потерпілою особою як дійсна та розцінюватися як реальна небезпека для її життя чи здоров'я або близьких їй родичів. Визнаючи реальність погрози, необхідно виходити із суб'єктивного ставлення до неї винного і суб'єктивного сприйняття її потерпілим. Не завжди у вироках міститься підтвердження реальності сприйняття погрози потерпілими особами.

Для розрізнення вимагання від грабежу чи розбою, необхідно виходити з того, що під час грабежу і розбою насильство або погроза його застосування спрямовані на заволодіння майном у момент їх застосування. При цьому погроза - це такі дії чи висловлювання, які виражають намір застосувати фізичне насильство негайно. Дії, що полягають у насильстві або в погрозі його застосування, спрямовані на одержання майна в майбутньому, а також вимогу передати майно, поєднану з погрозою застосувати насильство до потерпілого або до близьких йому осіб у майбутньому, належить кваліфікувати як вимагання.

Якщо погроза насильством або саме насильство були застосовані з метою заволодіння майном потерпілого в момент нападу, але у зв'язку з відсутністю у нього майна вимога про передачу останнього винною особою була перенесена на майбутнє, дії такої особи слід кваліфікувати залежно від характеру погроз чи насильства як розбій або як замах на грабіж і за відповідною частиною ст. 189 КК (якщо подальші дії являли собою вимагання).

Предметом шахрайства (ст. 190 КК) може бути як чуже майно, так і право на нього. Особливістю шахрайства є те, що винний заволодіває чужим майном, спонукаючи самого потерпілого шляхом обману чи зловживання довірою до передачі йому чи уступки права на майно.

Обман як спосіб шахрайства - це повідомлення неправдивих відомостей або замовчування відомостей, які мають бути повідомлені, з метою заволодіння чужим майном або для придбання права на майно. Зловживання довірою полягає у недобросовісному використанні довіри з боку потерпілого: для заволодіння чужим майном чи правом на нього винний використовує особливі довірливі відносини, які склалися між ним та власником чи володільцем майна.

Добровільна передача потерпілим майна чи права на нього є обов'язковою ознакою шахрайства, хоча ця добровільність, по суті, фіктивна, оскільки такі дії власника майна чи майнових прав зумовлені введенням його в оману чи невиправданою довірливістю. Якщо обман або зловживання довірою були лише способом отримання доступу до майна, а саме вилучення майна відбувалося таємно чи відкрито, то склад шахрайства відсутній. Такі дії слід кваліфікувати відповідно як крадіжку або грабіж.

Заволодіння майном громадян шляхом зловживання довірою має кваліфікуватися не як грабіж, а як шахрайство.

Стаття 191 КК передбачає відповідальність за три форми вчинення злочину - привласнення, розтрату та заволодіння майном шляхом зловживання службовим становищем. Їх загальною ознакою є повноваження винного щодо майна, яким він заволодіває. Особа в цих випадках не є сторонньою для майна: воно їй ввірене, перебуває в її віданні або особа внаслідок службового становища має певні повноваження щодо нього.

Привласнення характеризується незаконним утриманням (заволодінням) винним на свою користь чужого майна, яке було йому ввірене чи перебувало у його віданні. Розтрата чужого майна, яке було ввірене винному або перебувало в його віданні, характеризується його протиправним витрачанням (продажем, даруванням, споживанням тощо). Заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовим становищем полягає у незаконному оберненні чужого майна на свою користь або користь інших осіб з використанням службовою особою свого службового становища всупереч інтересам служби.

3. Кваліфікуючі ознаки злочинів проти власності


До ознак, залежно від наявності яких виділяються кваліфіковані та особливо кваліфіковані види корисливих злочинів проти власності, закон відносить вчинення таких діянь: 1) повторно; 2) за попередньою змовою групою осіб; 3) організованою групою; 4) у великих розмірах; 5) особливо великих розмірах; 6) із заподіянням значної шкоди потерпілому. До обставин, що обтяжують крадіжку, грабіж і розбій, віднесено також вчинення цих злочинів із проникненням у житло, інше приміщення чи сховище.

Згідно з приміткою 1 до ст. 185 КК крадіжка, грабіж, вимагання, шахрайство, привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем визнаються вчиненими повторно, якщо вони вчинені особою, яка раніше вчинила будь-який із цих злочинів, розбій (ст. 187) чи викрадення, привласнення, вимагання вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів, вибухових речовин, вибухових пристроїв чи радіоактивних матеріалів або заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем (ст. 262 КК).

Повторність крадіжки згідно з приміткою 1 до ст. 185 КК має місце як тоді, коли крадіжка повторно вчинена після крадіжки, так і тоді, коли вона вчинена після вчинення злочинів, передбачених статтями 186, 189 - 191 КК або статтями 187, 262 КК. Повторність виключається, якщо: на момент вчинення нового злочину минули строки давності притягнення до відповідальності за раніше вчинений злочин; судимість за раніше вчинений злочин знята з винного в порядку амністії чи помилування, погашена чи знята згідно зі статтями 88 - 91 КК; винна особа, хоча раніше і вчинювала діяння, що містять ознаки злочинів, передбачених у примітці 1 до ст. 185 КК, була звільнена від кримінальної відповідальності за підставами, встановленими законом.

Певну особливість мають ознаки вчинення розбою особою, яка раніше вчинила розбій або бандитизм (ч. 2 ст. 187 КК) та викрадення електричної або теплової енергії шляхом її самовільного використання (ч. 2 ст. 1881 КК). Виходячи з ч. 2 ст. 187 КК повторність розбою має місце лише в тих випадках, коли йому передували тільки розбій або бандитизм. Відповідно до ст. 1881 КК викрадення електричної або теплової енергії слід кваліфікувати за ознакою повторного вчинення лише тоді, коли йому передувало вчинення такого самого злочину. Для визначення будь-якого із зазначених злочинів повторним не має значення, чи був перший злочин закінченим, вчинювався він особою як виконавцем чи як іншим співучасником, був винний засуджений за його вчинення чи притягується до кримінальної відповідальності одночасно за попередній і новий злочини. Повторність виключається, якщо за раніше вчинений злочин особу було звільнено від кримінальної відповідальності або судимість була знята чи погашена.

Повторне викрадення майна або протиправне заволодіння ним у інший спосіб слід розрізняти від продовжуваного викрадення, вимагання, заволодіння шляхом шахрайства тощо. Відповідно до вимог ч. 2 ст. 32 КК повторність відсутня, коли особа вчиняє два або більше тотожних викрадень майна, об'єднаних єдиним злочинним наміром.

Відповідно до ч. 2 ст. 28 КК злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення. При цьому необхідно, щоб змова відбулася до початку вчинення злочину, але не на стадії замаху і не під час його вчинення.

Оскільки конструкція різних форм посягань на власність така, що вчинення їх групою осіб може кваліфікуватись як за ознакою вчинення їх групою осіб за попередньою змовою, так і за ознакою вчинення організованою групою, то розрізнення групи осіб за попередньою змовою від організованої групи має значення для правильної кваліфікації такої категорії злочинів за цими ознаками. Поняття "вчинення злочину організованою групою" визначено в ч. 3 ст. 28 КК, згідно з якою така форма співучасті має місце, коли в підготовці до злочину або його вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувались у стійке об'єднання для вчинення злочинної діяльності, об'єднані єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення наміченого плану, відомого всім учасникам групи. Попередня зорганізованість трьох або більше осіб для вчинення злочину може мати форму взаємопогодженного розподілу ролей між співучасниками організованої групи. При цьому її учасники можуть виконувати різні, обумовлені змовою про спільне розкрадання функції у здійсненні загального злочинного наміру. У такому випадку кожний з них визнається виконавцем злочину незалежно від тієї ролі, яку він виконував. Для кваліфікації за ознакою вчинення організованою групою не має значення, чи створювалася група тільки для вчинення лише цього виду (наприклад, для розбійного нападу) або ще й інших злочинів.

Розмір майна, яке було вилучено чи яким заволодів винний у результаті вчинення злочину, визначається його вартістю, яка виражається у грошовій оцінці конкретної речі. Вартість викраденого майна визначається за роздрібними цінами, що існували на момент вчинення злочину, а розмір відшкодування завданих злочином збитків - за відповідними цінами на час вирішення справи в суді. При цьому суди керуються нормами законодавства про ціни та ціноутворення і спеціальними нормативно-правовими актами, якими передбачено порядок визначення розміру шкоди, зокрема Порядком визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей, затвердженим відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 р. N 116. У разі відсутності ціни на майно його вартість визначалася шляхом проведення відповідної експертизи.

Згідно з чинним законодавством, якщо для кваліфікації злочинів або правопорушень містяться посилання на неоподатковуваний мінімум, то для таких цілей сума неоподатковуваного мінімуму встановлюється на рівні податкової соціальної пільги. Розмір такої пільги визначається Законом від 22 травня 2003 р. N 889-IV "Про податок з доходів фізичних осіб". На перехідний період податкова соціальна пільга визначається для кожного року окремо.

ВИСНОВКИ


Крадіжка (таємне викрадення майна) - це таке викрадення, здійснюючи яке, винна особа вважає, що робить це непомітно для потерпілого чи інших осіб.

Грабіж - це відкрите викрадення майна у присутності потерпілого або інших осіб, якщо винна особа усвідомлює цю обставину.

При відмежуванні крадіжки від грабежу належить виходити із направленості умислу винної особи і даних про те, чи усвідомлювали потерпілий або інші особи характер вчинюваних винним дій. У зв'язку з цим викрадення належить кваліфікувати як крадіжку не лише тоді, коли воно здійснюється у відсутності потерпілого чи інших осіб, але й тоді, коли воно відбувається у їх присутності за умови, що винна особа не знає про це чи вважає, що робить це непомітно для них, а також тоді, коли потерпілий чи інші особи не усвідомлюють (в силу сп'яніння, малолітства тощо) факту протиправного вилучення майна.

Крадіжку і грабіж належить вважати закінченими з моменту, коли винна особа вилучила майно і має реальну можливість розпоряджатися чи користуватися ним (заховати, передати іншим особам тощо).

Дії, розпочаті як крадіжка, але виявлені потерпілим чи іншими особами і, не дивлячись на це, продовжені винною особою з метою заволодіння майном або його утримання, належить кваліфікувати як грабіж, а у разі застосування насильства чи висловлювання погроз його застосування - в залежності від характеру насильства чи погроз як грабіж чи розбій.

При відмежуванні вимагання від грабежу чи розбою належить виходити з того, що при грабежі і розбої насильство або погроза його застосування спрямовані на заволодіння майном у момент їх застосування. При цьому погроза являє собою такі дії чи висловлювання, які виражають намір застосувати фізичне насильство негайно. Дії, що полягають у насильстві або в погрозі його застосування, спрямовані на одержання майна в майбутньому, а також вимогу передати майно, поєднану з погрозою застосувати насильство до потерпілого або до близьких йому осіб у майбутньому, належить кваліфікувати як вимагання.

Шахрайство - це заволодіння приватним майном громадян або набуття права на нього шляхом обману потерпілого чи зловживання його довір'ям. Слід мати на увазі, що обман (повідомлення потерпілому неправдивих відомостей або приховування певних обставин) чи зловживання довір'ям (недобросовісне використання довір'я з боку потерпілого) при шахрайстві застосовуються винною особою з метою викликати у потерпілого впевненість про вигідність або обов'язковість передачі йому майна чи права на нього. Обов'язковою ознакою шахрайства є добровільна передача потерпілим майна чи права на нього.

Крадіжку, грабіж, розбій, шахрайство і вимагання належить кваліфікувати як здійснені за попередньою змовою групою осіб тоді, коли за домовленістю, яка виникла до початку вчинення відповідного злочину, в ньому брали участь як співвиконавці дві й більше особи.



Вирішуючи питання про кваліфікацію дій винної особи за ознакою заподіяння потерпілому значної шкоди, судам належить виходити із вартості викраденого на час вчинення злочину, його кількості і значущості для потерпілого, а також з матеріального становища останнього, наявності у нього утриманців тощо. Критерії, що не мають матеріального змісту (дефіцитність викраденої речі, престижність володіння нею тощо), при цьому враховуватися не повинні.


Список використаної літератури


  1. Кримінальний кодекс України: Закон України від 5 квітня 2001 р. № 2341–14. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25 – 26. – Ст.1312.

  2. Постанова Пленум Верховного Суду України "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності" № 12 від 25.12.1992р. // Бюлетень законодавства і юридичної практики України, 2002, № 8.

  3. Лист Верховний Суд "Узагальнення практики розгляду судами справ про злочини проти власності" від 01.11.2008 // Вісник Верховного Суду України, 2009, № 2.

  4. Ємельянов В.П. Кваліфікація злочинів проти власності: Навч.посібник.- Х.,1996. 112 с.

  5. Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів проти особи та власності. - К., 1996. - 144 с.

  6. Кундеус В.Г. Кримінально-правова характеристика викрадення: Автореф. дис. … канд.. юрид. наук / Нац. ун-т внутр. справ. – Х., 2004. – 19 с.

  7. Ільїна О.В. Кримінально-правова характеристика кваліфікуючих ознак корисливих злочинів проти власності : дис... канд. юрид. наук: 12.00.08 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. — К., 2007. — 201арк. — Бібліогр.: арк. 184-201.

  8. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 р. / За ред. М.О. Потебенька, В.Г. Гончаренка. – К.: Форум, 2001.

  9. Філей Ю.В. Кримінально-правові санкції та їх застосування за злочини проти власності : дис... канд. юрид. наук: 12.00.08 / Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. - Л., 2006.


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка