Андріївський узвіз Володимир Діброва



Сторінка1/13
Дата конвертації11.03.2019
Розмір1,8 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13
Андріївський узвіз

Володимир Діброва
Ліді — коханці, жінці, другу, музі, редактору
ПЕРЕД ТИМ

Андріївський Узвіз — вулиця в Києві, яка з’єднує низ міста з верхом. Поділ, район колись заселений ремісниками й торгівцями, з княжими палатами, які повстали на високому правому березі Дніпра.

Ця вулиця — одна із найкоротших у Києві. Її довжина — 750 метрів, але тут є житлові будинки, державні установи, художні галереї, готельний комплекс, крамниці, приватні фірми, ательє мод, ресторани, музеї, кав’ярні під дахом і під парасольками, театри, а для духовних потреб — храм Святого Андрія Первозванного (архітектор — Б. Растреллі, стиль — барокко) і семінарія. Бракує хіба військового училища та лікарні, але в готелі, напевно, є аптечка. Крім того, на випадок пожежі скрізь висять вогнегасники.

Перепад висоти між Контрактовою площею й церквою Св. Андрія — 70 метрів (найбільший у місті). Золоті церковні бані у вітряну годину нагадують щогли казкового вітрильника, який на крейсорській швидкості долає океан зла. Хоча, насправді, рухаються не рельєф і не архітектура, а зграї несортових хмарин, коли їх рве і мотляє вітер. У кожному разі вважається, що під час грози хрести захищають якщо й не від грому, то від блискавки.

Не виключено, що, коли скрізь танули льодовики і утворювалися континенти, ця вулиця була руслом могутньої річки. Єдиним бажанням цієї річки було злитися з Дніпром, який тоді був морем. Затиснута між крутими, але крихкими берегами, річка терлася об них, як березнева кішка, щокроку міняла напрямок і розкидала на всі боки острови, затоки, плеса та урвища, обважнілі від ягід і шпичаків.

Людина, якій пощастило бачити таке, могла запишатися і надуматися, ніби вона — творець цього дива. Щоранку вона могла пірнати туди, де глибше, не боячись напоротися на арматуру.

Могла мігрувати з острова на острів, шугати чайок, а, бачачи, що птахи витівають в повітрі, не могла не відкрити букет фізичних законів.

Зголоднівши, вона могла наїстися падалкою. А із виплюнутих тоді нею кісток тут міг за три роки вирости сад з виноградом і павами.

Могла видряпатися на піщану гору, розігнатися до дзвону в вухах і кинутися в бистрину.

Долаючи підступний вир, могла черканутися животом об рибу і збагнути таємницю життя. А, якщо пощастить, то і смерті.

Могла виплисти на косу, могла лягти під вербами, могла занурити очі в небо й чекати, доки погляд доскочить до чорноти і помчить назад, у свою схованку.

А, натомившися, могла піднятися на кручу, з якої видно Дніпро, і дивитися, як сонце перефарбовує ввірений йому світ. День — щоби хвилі здіймати, вечір — щоби мовчати. Навіщо і де поспішати? Для творця немає такої речі, як змарнований час.

Про те, що це так, і що тут справді колись текла річка, свідчать докази, котрі і досі розкопує наука. Деякі з них зберігаються в музеї, розташованому посередині вулиці.

Раз на рік, в останні вихідні травня на Узвозі відбувається свято міста — день Києва. Художники зносять сюди свої картини, ювеліри — прикраси, майстри народної творчості — всяку самобутню красу, яку можна повісити на стіну, покласти під ноги, залити по вінця борщем чи горілкою.

На ятках обабіч розкладені книжки. Поруч парує румянобока випічка. На помостах актори розігрують невеличкі вистави. На кожному звиві вулиці оркестри викресають щось схоже на музику. Те саме роблять і самородки з гітарами і без. Крізь гомін слова не завжди добивають до свідомості. Мелодія теж, ледь виструнчується, так одразу ж і розпадається на клапті. I тільки ритм пужить та гвіздить кожну голову, яку занесло на це свято. Щоб ні туристи, ні городяни ні на мить не відривалися від пульсу епохи.

Все місто пропливає за ці дні Андріївським Узвозом. Люди тупцяють знизу під гору або з гори додолу. Прямо, за певним планом або туди, де їх зигзагами й ривками несе юрба. Хтось намірився придбати цінну річ, хтось хоче випередити сусіда, а комусь аби перебути вихідні. Деякі пильно тримаються правого боку, доходять до кінця, перетинають вулицю й дрейфують у зворотньому напрямку. Інших, метушливіших, пхають, мнуть та місять всі, кому не ліньки. А вони й раді, бо те, що для інших — біда, для них — пригода.

Позираючи на розкладені скрізь дари, дехто думає, що цього на всіх не вистачить. І що за кожну дрібницю доведеться платити. Трапляються тут і люди з метою настільки високою, що вони й не розраховують дійти до неї. Принаймні, не сьогодні і не завтра. Хіба що колись, дуже потім, бо вона у них ген аж отамо. Але більшість пішоходів націлена на сучасність і хапає все, що їм пропонується. Втім, тут усім нелегко. Кожен мусить щось долати. Ще й на голову як не пече, так крапле.

Населення міста рухається поодинці, малими групами й парами. Парами, буцімто, простіше. Особливо, якщо на тобі дитя, яке треба викохати бодай до власних розмірів, а тоді, поцілувавши, випустити в шумовиння Узвозу.

Якщо в цьому — задум і ціль свята міста, то до них повинна додаватися гармонія. Як звукова, так і кольорова. Де ж вони? Як же так сталося, що замість насолоджуватися усі потерпають від хаосу?

Так мало не вголос нарікав один затиснутий сучасниками чоловік. Зранку він сів на шістдесят другий автобус, дістався до Контрактової площі і тепер поволі пхався у бік церкви на горі. Він щойно переніс мікроінсульт, через що й був змушений зупинятися, відсапуватися і реєструвати незадовільний стан речей на вулиці.

Здавалося б, пухкав він, мирний період історії, а що ці гади зробили з красою?! И чому за часів річки тут було царство свободи, а нині — ланцюги з причин і наслідків?

Він, безумовно, припускав, що так не можна ставити питання. І що, скоріше за все, тут завжди було зле. Всім, окрім бур’яну і хижаків. Тому питання формулюється інакше. А саме: якщо це — природний стан речей, тоді безглуздо чекати змін. Звідки їм взятися? Тим більше, що за всіма ознаками це — або прокляття (невідомо за що), або якесь садистське (без початку і без кінця) випробування. Скільки ще треба себе згинати, щоб, незважаючи на умови, жити по-людські? От як стоїть питання.

Чоловік зібрався за звичкою сплюнути, щоб трохи зменшити тягар знання, але вчасно стримався. З огляду на щільність і дратівливість мас довкола нього це було вірне рішення. Тим більше, що він і так знав відповіді на ці питання. Та й іншим вони, мабуть, були відомі. Бо тут дурних нема. Є лише ті, що придурюються.

Його ж відповідь зводилася до того, що ці питання вирішуються не тут і не нами. Бо для цього потрібні відстороненість і перспектива. А ми їх позбавлені. Тому що ми — полонені. Бранці часу, обставин і власного хворобливого тіла. Це — в нашій природі. Бо нас з головою занурено в плин речей. Все, що ми бачимо — це або зігнуті спини, або перекошені роти. Ми відчуваємо свій час, але так, наче це уповільнена зйомка. Найвищий з нас може охопити поглядом максимум цей вигин вулиці. А от, наприклад, що діється за поворотом, ми не знаємо. Хоча ми й пам’ятаємо, як там було, коли нас там носило. Але з того часу все, напевно, помінялося.

От якби хтось бодай час від часу з якоїсь вишки посилав нам сигнал, як би ми тоді піднеслися душею! В кожній точці маршрута ми б знали, де йти, а де не потикатися.

Або як добре було би (не кожного разу, звичайно, а тільки у найпожежніших випадках), якби нам (не з супутника, а з вертольота) кидали рятівну линву. Щоб ми за неї хапалися.

Те, що він називав "линвою", не конче мало би бути корабельним канатом чи знаряддям, що у спортзалах чіпляється гаком до стелі. Згодилася б будь-яка мотузка, достатньо груба, щоб витримати його вагу. Цей образ зберігався у нього в дитячих спогадах. В тих, де він так уп’явся в линву ручками і так затис її між колін, що, коли вона підняла його вище дерев, він не зірвався, а, навпаки, побачив те, чого з землі не видно. Але у якому році було таке і за яких обставин, він того не пам’ятав. Це міг навіть бути не факт життя, а продукт його уяви. Дитяча фантазія. Мрія. Сон.

З цією думкою він дійшов майже до краю Узвозу і спробував загальмувати. Там, за церквою свято кінчається. Там нема кіосків з музикою, там не здибаєш тих, з ким є про що згадати. Йому — туди. Але чи готовий він вертатися додому? До найближчого транспорта треба ще попойти. Ні, не готовий.

Можна крутнутися, удати, ніби ти щойно сюди підійшов і попереду в тебе слалом-гігант з піруетами і призовим фінішем. Але чи хоче він бачити те, що й за першим разом в’їлося в пори? Ні. А спотикатися об рельєф? Теж ні. А об чиїсь спритно підставлені ноги? Ні, не хоче. Що ж робити?

Він завернув на алейку ліворуч, уже під самою церквою (там не так завізно й легше міркується), знайшов ділянку трави, не загиджену харчовим сміттям, і плюнув туди. I в цю мить щось сталося.

Що саме, він так і не зрозумів. Він почув звук, який нагадував водночас ляскіт батога, вибух фугаса і грім. Якщо це був грім, то в парі з блискавкою, яка вирвалася з-під землі і поцілила чоловікові в серце. Серце не змогло вмістити стільки болю і по прямому каналу погнало його в бік руки. Біль ошпарив чоловікові пальці і відрикошетив у ногу. Чоловік вирячив і зразу ж заплющив очі, але так нічого й не видивився, бо стояв спиною до джерела подій.

Там, позад нього, по інший бік доріжки вже годину товклася театральна трупа. Кілька молодих акторів розігрували мікропєси, написані їхнім ідеологом-режисером, але ніхто з перехожих не звертав на них увагу. Всі гадали, що так і треба, й що це — не нове слово сценічного мистецтва, а охвістя натовпу, загнане у цей апендикс магістральним потоком. I їх можна зрозуміти. Єдиною торгівельною принадою скверика був сердитий нумізмат, який розклав на землі офіцерські погони, медалі та грошові знаки з попередньої епохи.

Кредом цього театрального колективу був "реалізм без меж". Повна імітація природних процесів. Усунення загат між грою й життям. Між картиною й рамкою. Рух від життя у мистецтво і назад в життя. Як вдих і видих. Театр як несподіванка. П’єса як імпровізація. Вистава як провокація. Сюжет як гепінінґ. Пауза як текст і жест як дискурс. Вони півтора року збиралися в підвалі, де проводили репетиції, максимально наближені до медитацій. З елементами йоги, кунґ-фу і тай-чі. Але через байдужість населення й ворожість бюрократів ніхто про них не знав. Тому у п’ятницю вони постановили на цьогорічному святі міста збудити публіку, вирвати її зі сплячки й примусити хоч на хвилину замислитися.

Для цього ефекту вони ще з вечора притягли на алейку під церквою дошку, щоб ляснути нею об асфальт, і тепер, ставши ногами на один кінець, інший вигнули наскільки було сил і по команді відпустили руки.

Чоловік не встиг ні злякатися, ні з’ясувати, бомба це чи інфаркт, яким його від початку березня страхали лікарі. Біль зник, а з’явився спокій дивної щільності й теплоти. Ніде не рухаючись, чоловік почав набирати висоту. Звідти, де він опинився, все було як на долоні — перспективно й відсторонено. Приховані дотепер зв’язки попроступали мов жили на старечій нозі. Мов річки та дороги на кольоровій малі. I залізниці з трубопроводами теж.

Він завис над Узвозом і побачив місця, де щойно спинявся. Не всі, а лише найбільш пам’ятні. Таких зупинок він нарахував п’ять. П’ять майже згаслих кострищ. Від його погляду жарини набрякли полум’ям, але не змогли розродитися вогнем. Замість спогадів про вогонь — спалахи відчайдушних іскор.

Незабутнє видовище.

П’ЯТА ЗУПИНКА

Ось на початку березня чоловік крокує сльотявим бульваром. Йому п’ятдесят чотири роки. Його одяг свідчить про смак, його погляд — про досвід, його хода — про те, що він відчуває кожну свою м’язу. Дійшовши до парадного, він обтрушує з пальта сніжинки і піднімається ліфтом на останній поверх. Там в затишній однокімнатній квартирі на нього чекає жінка, до якої він час від часу ходить по радості життя.

Життя, полюбляє казати він, без радості — не життя. А радість — це як електрика. Ця жінка вміє видобувати з нього електрику. Кіловатами. А він із неї. Тому їм так добре разом. Вона завжди несподівана. Як будь-який справжній витвір мистецтва. І загадкова. Вона ніколи не просить. Вона бере. Все, що їй треба. Вона називає себе гейшою.

Гейші, сміється він, рослини кімнатні. А ти у нас — мисливець, єгер, і браконьєр. Ти у нас — чемпіонка сафарі.

І згадує, як це було вперше, кілька учбових років тому. Вони з нею працюють на одній кафедрі. Вона переїздить на цю квартиру, купує бляшанку фарби і забуває її на роботі. Вона дзвонить. Він опиняється біля телефона, бачить, що її торбочка все ще стоїть під вішаком, питає адресу, обіцяє підвезти фарбу. Вона каже, що їй, насправді, ніяково, бо він, як-не-як, а завкафедри. В житті, він каже їй, є речі цікавіші за ніяковість. Він знаходить її квартиру. Вона відчиняє двері. На ній — плямастий халатик, в її руці — пензель. Вона перепрошує, каже, що не встигла дофарбувати плінтус, тут трохи лишається. Потім стає на коліна і тягнеться пензлем в куток. Тоді так само вигинається у протилежний бік. Чоловік опиняється під вежою високовольтних передач. Гарячі хвилі електрики вибивають усі його запобіжники.

Кожного разу, заходячи в її парадне, він згадує той день. А от якби хтось інший опинився тоді біля телефону? Від цієї думки в животі прокидається крижаний куб. Куб ворушиться, обдає нутрощі холодом і шпує в голову нудоту. Голова відбивається й наводить докази того, що жінка ця, безумовно, полювала на нього. Усе дарма. Так, кажуть голові інші органи, полювала. Аякже! Але тобі ж від того краще.

Сьогодні, прикидає він в ліфті, треба почати з вина. В його правій руці — щойно куплена пляшка бордо (жінка не любить білого). Склянка червоного, натще, під щось інтимне. Наприклад, під босанову, яку він їй подарував разом з програвачем компакт-дисків. Далі — як вийде, але з традиційним фіналом. Глибокий прогрів, оптимальний ритм, м’яко нестерпна гострота. Без поспіху, але так, щоб не спізнитися на концерт. На урочистий концерт із нагоди державного свята.

Там на сцені, прикрашеній прапорами, сидітиме президія, хазяї життя усіх габаритів і мастей. Там після перерви співатиме хор. Майстри драматичного голосу й жесту виголошуватимуть вірші. Танцюристи стрибатимуть уздовж і впоперек кону. І до сльозіння очей мерехтітимуть стожильні лазери.

Треба бути щонайменше ректором провідного університету, щоби мати право на це запрошення. Він поки що проректор. Але його керівник, ректор, людина впливова. Ходять чутки, що його ось-ось зроблять міністром. Тоді чоловік з його благословення стане ректором. Бо вони — однодумці та приятелі.

Ліфт буцяє стелею в балку, скрегоче і вивергає із себе чоловіка.

Жінка чує знайомий звук, зиркає на годинник, але не спішить відчиняти двері. Вона знає, хто це, тому вже в останню мить звільняє вазу від підв’ялих квітів, щоб було де ставити нові. Він рідко приходить без гостинця, а без квітів — ніколи. Чоловік не знає того, але сьогодні вона збирається оголосити, що це — їхня остання зустріч. Він ховає квіти за спину і п’ять разів (їхній умовний код) тисне пляшкою на дзвінок.

Жінчин сусід теж цього не знає, хоча він і стежить за всіма, хто ходить до неї. Почувши здригання ліфта, від кидається до дверного очка, зі спини впізнає чоловіка і навшпиньки трусить у спальню. На такі випадки у нього там стоїть бокал. Якщо приставити круглу ніжку до стіни, можна з іншого кінця почути звуки. От і зараз, встромивши вухо в бокал, він одразу в курсі і що це за музика (джаз), і яка саме дудка так хвацько підключається до труби з кларнетом (тенор-саксофон). Сусід закінчив консерваторію, музика — це його життя. Цього разу бокал не пеленгує ні зітхань, ні скреготу диванних пружин. Але це — не біда. На такі випадки у нього є стетоскоп.

За той час, що сусід риється в шухляді, чоловік встигає відчути незрозуміле йому натяжіння. Це може бути як перевтома (на новій роботі жінка змушена працювати вечорами), так і погода (магнітні бурі, а то й просто сезонна мряка).

Щось питає він, негаразд?

Це кому як, каже жінка.

Що ти маєш на увазі?

Вона підходить до вікна, розпрямляє плечі й торкається сідниць, немов розправляє бганки шовкової спідниці,(хоча на ній джинси. Чоловік не зводить очей з її пальців.

Вона видихає на скло і, не обертаючись, просить, щоб він більше до неї не приходив.

Як так "не приходив", не розуміє чоловік, зовсім?

Так. Зовсім.

Він встає і робить крок у бік вікна. В гарну днину там видно річку. А зараз там імла.

Я не… тобто, каже він, де я і що я не так?

Вона терпіти не може сцен. Тут нема що з’ясовувати. Або так, або ні. Було так, стало ні. Треба визнати це й розлетітися. Як дорослі, цивілізовані люди. Але він не хоче як цивілізовані.

За той час, що ми разом, каже він, чи була ти колись мною незадоволена? Хоч один раз?!

Так.


Коли?

У цій справі чим обережніше рвати, тим довше болітиме. Вона стає спиною до обрія і, не дивлячись на чоловіка, каже: завжди.

Завжди?! Завжди?! Наприклад?

Кожного разу. Весь час.

Весь час?! Чому ж тоді ти ніколи…?

Яке це має значення?

Хто він?

Це не повинно тебе хвилювати.

I що він тобі може дати такого, чого я не маю?

Свободу!


Яку свободу?

Таку!


Чоловік каже, що не сьогодні-завтра його зроблять ректором.

Ти розумієш, вирячується він на неї, які це відкриває можливості?

Для кого? Для тебе?

Для нас!


Він намагається пригорнути її й обіцяє до літа оформити розлучення. Він знає, до кого з цим звернутися. Це буде як експрес-пошта. На все зараз є тариф.

Ні.


Чому?

Не хочу.


Але ж я тебе люблю!

А я тебе — ні!

Сусід водить стетоскопом по стіні, але розмова тікає від нього на кухню.

Нарешті, коханці повертаються до кімнати. Чоловік вимагає пояснень і дізнається, що жінка наступного тижня одружується. Із директором іноземної фірми, в якій вона зараз працює. І в травні вони звідси їдуть геть.

Звук десь зникає. Сусід припускає, що зараз чоловік нападе на неї і почне ґвалтувати. Або навпаки, заридає і гупнеться на диван. Вона кинеться його жаліти і, перше, ніж випхати в три шиї, віддасться йому.

Поки сусід міняє стетоскоп на богемський бокал, життя по той бік різко міняє напрямок. Двері гупають. Трохи згодом у шахті здригається і повзе вгору ліфт.

В бокалі крізь океанський прибій жінка розмовляє по телефону. Що саме й кому вона так пристрастно розповідає, сусідові не ясно, бо вона розмовляє іноземною мовою. Але це не заважає йому, не злізаючи зі стіни, власноручно домислити ситуацію до бурхливої кінцівки. Це його розслабляє, він валиться головою на стіну і випускає з руки цінне скло.

В іншій кімнаті колишня дружина і син-студент, які змушені ділити з ним цю квартиру, дивляться телевізор. Дочекавшися дзенькоту, вони обмінюються тільки їм зрозумілим поглядом: хай він краще б’є посуд тут, ніж чигає на школярок по електричках та по загиджених посадках.

* * *

Поки сусід збирає скалки, чоловік рухається в бік концерту. Ні транспорт, ані світлофори йому не завада. Розлючені водії намагаються його пужнути. Це їм не вдається, бо він весь — у попередній розмові. Його голова крутить туди-сюди плівку з записом щойно пережитої сцени. Плівка тремтить, рипить і залишає скрізь гнійні рубці.



Водії не хочуть через придурка сідати за ґрати і змушені об’їздити його. Але за це вони кроплять чоловіка грязюкою і з голови до ніг перчать чумазими словами. Світлий плащ робиться темно-плямастим, а шляхетна сивина — квашеною капустою. Його штани виглядають так, наче він чавив у них вино. І лише те, що було під плащем, надається до театрального виходу.

На вході його оточують стрижені, зліплені з кубів та пірамід охоронці. Вони в кілька дотиків перетасовують його один одному і, не намацавши зброї, спрямовують у бік вбиральні. Ну, перебрав. Ну, десь з кимось побився. Але для керівництва країни він не загроза.

* * *

Його місце — в партері, навскіс від помосту, де височить президія урочистих зборів. Вільний від смутку час чоловік розглядає почесних сидунів. Він їх побоюється, презирає і хоче на їхнє місце. Не в перший ряд, і не в центр, а трохи ближче до краю. Це — його світ. Чоловік хотів би вважати себе знавцем високого і прекрасного, але місцеві звичаї й повадки цих хазяїв життя — це єдине, що він встиг збагнути за всю свою наукову кар’єру. Зате він тепер може пояснити і передбачити будь-яку з їхніх дій чи думок.



Він легко ділить президію на типажі — мугирі, кримінальники, м’ясо-молочна порода, нікчеми. Кожну з цих ґруп можна далі розбити на підгрупи — клінічні сліпці, сліпі кобзарі, тетері підсліпуваті й, нарешті, незрячі проводирі. Чоловік без проблем зазирає у їхні найпотаємніші бажання — накрасти, як слід наїстися, напхати добром мішки, решту вивезти подалі і понадкусювати. Він знає, чому так сталося. Тому, що ці дядьки — діти голоду, в кращому разі — несортове зерно, але здебільшого — бур’яни. І це його обурює. Нестільки брак селекції, як те, що серед них немає ідеалістів. Тих, що за ідею заріжуть рідного тата. Бо ці заріжуть за гроші. Або владу. Але не за світлу мрію. Мораль для них — це завжди скриня з подвійним дном. Хоч вони і гуртуються в клани й полюють на здобич, як шакали, зграями, але насправді кожен з них — індивідум. Тому вони не мають ні спільної мети, ні, навіть, спільного знаменника. Вони не можуть не перегризтися. Тому вони приречені.

Задоволений своїм діаґнозом, чоловік дає президії виголосити все, що вони напланували. Поки головуючий читає, інші члени президії водять очима по залу. На чоловіка вони не звертають увагу. Хіба що сухенька чиновниця, що представляє тут педагогів, уздріла, що в нього мокра голова. I ще хтось з дуже широкою спиною знічев’я маракує, а чи, бува, чоловік не семіт.

Тим часом неохоплені нічим змістовним думки інших членів президії валять в зал і оточують чоловіка. Бо вони теж знають його, як облупленого, і їх особливо дратують його сьогоднішні думки. Не видно, хто першим кого зачіпає словом чи поглядом, але наступної миті думки чоловіка, тицьнувши хамам дулю, кидаються урозсип. Гонитва триває недовго. Президіумські відловлюють чоловічих і кришать їх на потерть. I лише ставши порохом, чоловічі думки перетворюють поразку на перемогу. Вони осідають на своїх гонителях і потрапляють їм в кров. Кров з усіх боків тисне на мозок і до гонителів доходить, що, як вони і надалі хочуть сидіти в президії, їм треба знайти спільну мету. Або хоча б знаменник. Бо чоловік, коли сталася ця колотнеча, думав саме про це.

Не міняючи постав та виразів обличчя, члени президії тужаться і витискають з наявних думок купи свіжих ідей. Дві окремі, гарно зформовані купки. У правій громадиться те, що відгонить тілом, тобто їжою, у лівій — духом, тобто красивими словами. Купки не дуже родичаються.

Ти спершу нагодуй, пропонує одна з них, а тоді вже вимагай, щоб був дух.

Навпаки, каже інша, дух, він завжди попереду субстанції.

Так, намагаються знайти компроміс мудрагелі з обох купок, але ж і дух, і субстанція — неподільні частини єдиного.

Шо-шо?


Єдиного.

Чого єдиного?

Чогось такого, що завжди є.

Наприклад?

Наприклад, ковбаса, горлають екстремісти з правої купки.

Наприклад, перекрикують їх екстремісти із крайньо-лівої, мова.

Не всі зразу, вимагають прихильники компромісу, а по черзі.

Ну так от, кажуть ті, котрі за ковбасу, ми теж за дух. Але за справжній. Ковбаса без духу — не ковбаса. Тому в неї й кладуть часник. Тому ще древні ацтеки мали релігію, яка їм дозволяла…

Для нас зараз мова, кричать їхні опоненти, важливіша за релігію.

Так, кажуть їм, не можна.

Чому це?

Бо без релігії не буде на що чіпляти моральність.

Моральність, кажуть їм, нехай сидить і не гавкає. Бо моральність слабкіша за реальність.

Не можна так казати.

Чому?

Бо це — не ідея.



А що?

Думка.


Ідея!

Думка!


Дискусія робиться бійкою, і купки змішуються.

Зараз нам треба, вирішують м’яті об’єднані ідеї, і те, і те. Щоб і нагодувати всіх і водночас запровадити духовність. Хоча б на п’ять хвилин, але щодня. А для цього годилося б створити щось на зразок чорнечого ордену. Щоби довкола урочистих подій верхній ешелон міг походити в рясах.


Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література.%20Тексти%20творів
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література.%20Тексти%20творів -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
Українська%20література.%20Тексти%20творів -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка