Андріївський узвіз Володимир Діброва



Сторінка10/13
Дата конвертації11.03.2019
Розмір1,8 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

Але чоловік ніяк не може викашляти давкий скоромний дим зі своїх легенів. Не розгинаючись і мотиляючи лівою рукою, немов пропелером, він все ж дотягується до шнура й ліквідує загрозу пожежі. У правій руці він стискає батьківську пляшку. Що з нею тепер робити, він не знає.

* * *


Що з нею тепер робити — я не знаю!

Дружина, не роздягаючись, у пальті й чоботах валиться на диван і плаче. Що сталося?

Тільки обмивши обличчя холодною водою, дружина заспокоюється. Вона щойно з полікліники, де намагалася взяти виписку з карточки дитини для її нового садочка.

Дільнична врачиха вислухала її і заявила, що в неї немає зошита.

Якого зошита?

В який би я могла внести запис. Ви принесли зошит?

Ні.

Ну тоді принесете завтра.



А чому не можна написати на аркуші?

Так не годиться.

Дружина не може повірити. Щойно вона пояснила врачисі їхню ситуацію. И те, як їм важко було, коли дитина мовчала. і як вони раділи, коли вона знову заговорила, і як зараз її цькують у старому садочку, ще й кажуть, що вона не бере програму. І що в новому садочку працюють чуйні та віддані педагоги. Тим більше, що там в неї буде подружка, дівчинка з їхнього ж будинку. А головне, що на це місце дуже багато охочих, і діяти треба зараз!

Не думайте, каже на це врачиха, що ви такі унікальні. Зараз усім тяжко. Ця дитина — ваш хрест, от ви його й несіть. В неї, якщо не помиляюся, діагноз. А чи знають про це у новому садочку? Чи ви приховали від них цей факт? Так? Що ж, я так і знала! Тому мовчіть і тримайте себе в руках. І на прийом до лікаря ходіть із зошитом, якщо ви хочете, щоб вашу дитину взяли в нормальний садок. Там, де нормальні діти виховуються згідно із затвердженою в міністерстві програмою.

Але ж, підскакує дружина, але ж…

Врачиха також підводиться і, мов сокиру, здіймає над головою дружини тему обліку. З якого, між іншим, дівчинку ще ніхто не знімав. А для розумово відсталих в нас є відповідні заклади. Там теж працюють не звірі, а фахівці. Що тут не ясно?!

Дружина сповзає на стілець. Але одразу ж випростується.

Мені потрібна довідка, каже вона. Ім’я, рік народження, щеплення. Ви зобов’язані.

Кому, сміється врачиха, вам? Я ж вам не плачуся на свого чоловіка. Бо, якщо я розкрию рота, то вам мало не здастся!

Вона розчахує двері й гукає наступного пацієнта. Якась дрібна жінка зі своїм губатим сином вмить заполоняє кабінет і притискає дружину до деренькучої скляної шафи з зеленкою й бинтами. Вухо у хлопця замотано камфорним компресом із кількох шарів жовто-сірої вати. Хлопець кахикає так, наче в нього не легені, а барабан полкового оркестра на марші. Опинившися в кабінеті, його мати першим ділом захоплює стілець. Разом із врачихою вони двома потужними соплами здувають дружину в коридор, де її гарпунами поглядів добиває стражденна черга.

От що нам, питає дружина, робити?!

Чоловік не відповідає.

Вже чверть на п’яту!

Ага, каже чоловік.

Коли ховали його мати, вони довго вагалися, брати їм дочку на цвинтар чи не брати. Вирішили таки взяти, щоб у дитини не було питань про те, де поділася баба.

Я хочу, сказала їм дочка того дня перед сном, до баби!

Їй пояснили, що баби нема, й що, коли люди помирають, їх кладуть в труну (це така дерев’яна люлька) й ховають у землю.

Чому бабу поклали в люльку?

Щоб їй було приємно. Й затишно.

Що вона там робить? Спить?

Ні.

А що?


Вона просто лежить.

І не спить?

Ні, вона спить. Але не так, як ми спимо. А ти про це не думай. А повернися на бочок і спи. Хочеш ще якусь казку?

Більшість тих казок, які їй читає чоловік, вона вже знає на пам’ять. З усіма батьківськими інтонаціями. Бо вона у них — татова дочка. Щовечора вони з татом гуляють, якщо дозволяє погода. У них є улюблені теми і, навіть, маленькі секрети. Дочка каже, що вона виросте і буде фігуристкою. Вона щодня вигадує якісь нові піруети і чекає вечора, щоб батько їх схвалив. Але у спорттоварах на таку маленьку ніжку немає ковзанів. По вихідних вони ходять в новий ботанічний сад. Це зовсім близько від них. Влітку вони збирають гербарій. Так, кілька листочків, щоб дитина запам’ятала. А взимку досліджують куточок хвойних насаджень.

А де, запитала вона вчора, травичка?

Під снігом.

Вона померла?

Ні, вона жива. Але вона спить.

Чоловік пояснив дочці про соки. Щозими вони ховаються від холоду в коріння, під землю. А навесні піднімаються вгору, і травичка оживає.

Скільки ще чекати?

Місяць, два… Як вийде.

А зараз не можна?

Що саме?

Збудити травичку.

Ні.

Чому?


Вона ще хоче спати.

А ми її тихенько. Вона і не помітить. Принесемо додому, зігріємо, дамо їй молочка. їй буде приємно. Нехай вона в нас живе.

Чоловікові довелося розгребти кілька кучугур перш, ніж він видобув з-під снігу жмуток довгих стеблин. Вдома дочка поклала траву в іграшкову люльку.

Їй тут краще, оголосила вона. Хто ще про неї подбає?

* * *

Хто ще про неї подбає?



Чоловік лежить горилиць на дивані. Дружина пішла забирати дочку із садка.

Не хвилюйся, сказав він їй. я щось придумаю.

Ледве за нею гупають двері, як на нього накочується слабкість. Він хоче встати, але не може.

Врачиха працює до шостої. Якщо він зараз піде й вирве у неї виписку, то можна, навіть, встигнути занести її в новий садок. В крайньому разі завтра. Прийти туди зрання і пояснити директрисі, що вчора сталася накладка. Але для цього потрібна виписка.

Як могло статися так, що всі проблеми збіглися в одну точку. Що йому робити з врачихою? А з офіцером гебе? А зі своїм покликанням?

Чоловік блукає очима по корінцях книжок. Ось де всі його порадники. Кожна з його книжок — це продукт боротьби добра зі злом. I не лише тоді, коли вони писалися. По видавництвах, у парткомах, на засіданнях цензорів люди летіли з посад, позбувалися пільг, залишали приміщення на марах "швидкої допомоги", щоб цей згусток знання таки опинився на книжкових полицях. Щоб ті, кому пощастило застати цей момент, весь день випромінювали щастя. Щоб решта шукачів мудрості культивувала знайомство з продавцями, зав базами та злими товарознавцями з букіністичних книгарень. Щоб ті, хто не вміє підтримувати цінні знайомства, ходив по сльоті на книжковий базар, який влада запроторює то під міст, то в буєраки за залізничним депом.

Із придбаних там скарбів чоловік не прочитав і десятої частки. Це правда. Коли йому це робити? У нього, крім курсів на стаціонарі, ще є вечірники і заочники. Зате за кожною зі своїх книжок він довго полював, а, спіймавши, гортав перед сном і знаходив їй почесне місце на полиці. І за це вони тепер день і ніч вірно несуть йому службу. Як військо на параді. Ні! На полі битви. На фронті нескінченної війни за долю людини. За нього. Навіть, не сходячи з полиць, книжки через палітурки випромінюють свій зміст. І від того, якщо спинитися і напружити слух, можна почути, як кімната наповнюється спершу звуками, тоді ритмами, і, нарешті, мелодіями.

Вставай, хором співають книжки, іди й бийся за свою дитину!

Чоловік підводиться, хапає пальто і на ходу накидає план дій.

Прийти з зошитом до врачихи під шосту і дати їй останній шанс… Вона, скоріше за все, відмовиться дати виписку… Розвернутися, вийти, дочекатися її на вулиці і без свідків пригрозити їй, що, вона зараз або робить те, що їй скажуть, або… Або що?… Головне, щоби не було свідків… Тоді вона нічого не зможе довести… А для цього потрібне залізне алібі… Дружина — зацікавлена особа… їй не повірять… Ні… Це мусить бути хтось сторонній… Але хто?

Офіцер! Гебіст! Який геніальний хід! Зробити справу й прибігти в готель. Десь за сорок хвилин до сьомої. Помозолити очі продавцям в кіосках. Дочекатися офіцера й сказати: як так на сьому? Я ж думав, що ми домовлялися на шосту, тому й прийшов сюди за чверть. За чверть до шостої! Тому я вже мушу бігти. Бо на мене чекають вдома.

Чим не план?

* * *

Чим не план?



Тим не план, що вже за п’ять шоста, година пік, його тролейбус ледве рухається, а до поліклініки ще бозна скільки зупинок. На прийом до врачихи він не встигає, а це означає, що доведеться застосовувати силу.

На чоловікові — куца куртка й кеди, щоб легше було бігти. Здається, у нього жар. Або в салоні спека. Тоді чому вікна вкриті памороззю? Його кидає в піт і піднуджує. Що це — грип чи нерви?

Хтось знизу штовхає його, спершу в живіт, а тоді в плече. Дідусь, мабуть, проґавив свою зупинку і тепер на всі боки гамселить пасажирів брудним рюкзаком. Чоловік плюхається на його місце й дмухає знічев’я на змерзле скло.

Його тролейбус, не зупиняючись, мчить повз зупинку. Обурена черга розмахує торбами та кулаками. Якійсь пацан радісно жбурляє у водія сніжку, але той тисне на педаль і виводить транспортний засіб за межі досяжності ворожих гармат. Сніжка ще не встигає ляпнутися на скло "москвича", а тролейбус уже на червоне світло долає завізне перехрестя. На розі, під гастрономом щось дають. Або помаранчі, або мандарини. За кіоском, але окремо від черги, стоять двійко чоловіків. Так, немов вони ховаються від когось. Дуже знайомі постави. Чекай! Так це ж — художник! А другий? Не може бути! Офіцер! Той, що із жовнами! Гебіст!

Що це? Маячня? Чи сон?

Чоловік щосили дихає на вікно. Тролейбус підгальмовує і заклякає під нескінченним щербатим парканом. Наступна зупинка — поліклініка.

Хтось ніби підказує йому: зійдеш з тролейбуса — й тобі хана! Ніщо тебе тоді не врятує. Це як стрибок з трампліна. Тільки без лиж. Які шанси приземлитися одним шматком? Нульові.

Водій набирає швидкість, тоді тисне на гальма і оголошує зупинку. Від тертя вкритих шарами одягу тіл у салоні то іскрить, то курить.

А от і поліклініка. Риплять щелепи дверей. Потік націлених на вихід пасажирів затягує і крутить двох жінок. Одна з них опирається і кричить, що це не її зупинка. У той час, як друга розкидає руки й регоче.

Вже майже на сходинках, коли між чоловіком і дверима лишається кілька спресованих тіл, і знадвору, назустріч руху, поверх пальт, шуб, курток і перекривлених ротів, легкою ходою піднімається хтось. Якийсь військовий. У папасі, з кокардою.

Невже Полковник? Так. Той самий, що сьогодні зранку сидів у чоловіка на занятті. Він. У новій польовій формі. Три його зірочки сяють мов три сонця. А його повернуте до чоловіка лице каже: хапайся!

ДРУГА ЗУПИНКА

Тут щойно закінчився черговий історичний етап і почався інший. У тому, якого вже немає, люди колективами ходили в кіно. Цілі контори, підприємства та школи, замість роботи чи занять. Ходили дивитися фільми про те, що вони пережили, й про те, як їм тяжко було. Дехто плакав, навіть ветерани війни. Особливо коли під кінець картини герою повертали несправедливо відібраний орден. Плакали й ті, хто не був на фронті, і ті, хто за віком ще не служив. Решта сиділа в темряві і чудувалася зі своєї самобутності. Бо тільки в нас свої нищать своїх. Діти питали батьків, чому ті мовчали, коли паплюжилися ідеали. Батьки їм казали, що скрізь є як злі, так і добрі люди. Ми добрі, але ми довірливі. За оцю доброту ми й постраждали. Тому ми нікому не дозволимо вказувати собі.

Нарешті, цей етап без оголошення докрутився до кінця. Люди про це здогадалися з того, що припинилися культпоходи в кіно. В результаті змін у них побільшало досвіду, але поменшало певності.

Чоловік на ту пору як раз став студентом. І в нього усе навпаки. Більше певності, аніж досвіду. Він певен не тому, що бачить те, про що інші не здогадуються, а тому, що на це є внутрішні причини. Щось в ньому бродить, і тремтить, і розбухає, і мліє. Воно тисне на різні органи і чогось від них вимагає. Природу цього явища він іще не збагнув. Підручник з філософії вчить, що довкола нас є ще непізнані феномени, які рано чи пізно наука виявить і розкусить. Але студент не може чекати. Те, що його розпирає, може вибухнути. І, якщо він його не перепакує у щось корисне, воно його розірве.

Зранку батько вичитує йому, що вчора він чорті коли прийшов додому, бринькав і не давав їм спати. Синову гітару він називає балалайкою, а його манеру гри — "тринди-ринди, пухнуть ньогті".

Студент каже, що він шукає себе.

Батько каже, що для цього є день.

Студент каже, що для покликання не існує ні дня, ні ночі.

Покликання він собі уявляє чимось на зразок санчат, які самі несуть тебе, ти лише підгальмовуєш на віражах. Вся різниця у тому, що санчата треба спочатку затягнути на гору, а покликання тебе саме тягне.

Батькові ця ідея здається дурницею. Вигадкою тих, хто, замість тягнути лямку, хоче стрибати по життю. Знімати вершки й ні за що не платити.

Покликання, каже батько, покликання? Я тебе вже півгодини кличу! А тобі як позакладало!

Студент каже, що він не чув.

Ні не чув, каже батько, а тільки робив вигляд.

Студент стоїть на своєму й чекає, що мати заступиться за нього. Але вона насипає всім їжу і за розмовою не стежить. Сьогодні на сніданок котлета з картоплею. Мати щодня прокидається під шосту, розпалює колонку і стає мити посуд. Його за день набирається стільки, що під вечір, забивши раковину, він ще й звиває собі кубла по всій кухні. Після роботи у матері немає на посуд сил. Повечерявши навстоячки, вона валиться під телевізор. А перед сном вона відчиняє вікно й палить, часто по кілька разів. Коли студент був маленьким, вона вставала ще раніше, так, щоб о шостій вже бути на базарі. Там вона двічі на тиждень за будь-якої погоди купувала сир у знайомої бабці.

Покликання, підсумовує батько, це маскування для невдах і ледацюг.

Мабуть, у них вчора знову була сварка. Раніше призвідницею чвар була студентова сестра. Зведена сестра. У них спільна мати, але різні батьки. В дитинстві їм казали, що її рідний батько був героєм війни. Мама чекала на нього, щоб розписатися, але коли була остання битва, вража куля поцілила у його юне серце. Але колись з криків на кухні діти дізналися, що справжній батько сестри — зовсім не фронтовик, а лисий режисер якогось місцевого театру. Сестра припинила називати студентового батька "папою" і заявила, що міняє прізвище. Але де зараз той режисер, і які у нього паспортні дані, цього їй ніхто не міг сказати. Батько студента, взагалі, міг його вигадати, через ревнощі, Коли він побачив маму, то закохався з першого погляду, одружився в свої двадцять років і вдочерив її дитину, хоча його батьки і погрожували, що вони його проклянуть.

Тепер, коли батьки сваряться, мати дорікає татові, що це він випхав дочку з хати. Створив їй такі умови, що вона пішла за першого, хто їй трапився. Аби не жити під одним дахом із вітчимом. А батько на це каже, що в неї завжди була своя, хай і прохідна, кімната. В той час, як вони ділили кімнату із сином, який спав у них за ширмою. Тепер сестра зі своїм чоловіком живуть у гуртожитку, де їм виділили кімнату.

Студент робить вигляд, що поспішає на пару, а насправді, як тільки батьки гупають дверима, вмикає магнітофон і підбирає акорди до пісень. Він пише й власні пісні. Починав він із того, що вибравши вірш котрогось зі своїх улюблених поетів, довго ходив по кімнаті з гітарою, поки не витискав з неї мелодію. На сьогоднішній день в його доробку три десятка таких пісень, серед них — дві балади на сонети Шекспіра. А в перспективі він хоче покласти на музику весь сонетарій. Але з цим проектом доведеться почекати, поки він не засвоїть більше акордів.

Є у нього й пісні на власні вірші. Його першим твором була пісня протесту про лабіринт, який люди видовбали у вапні. У приспіві герой закликає всіх тікати разом з ним, але при цьому не забувати про мільйони смертей. Ясна річ, що ця пісня була розрахована на вузьке коло перевірених друзів. Колись він був спробував понести її в люди, у найглибшу станцію метро, де була чудова акустика. Але він не встиг дійти до волелюбного приспіва, як його зупинив міліціонер. На цій станції у них був пункт охорони порядку. Міліціонер примусив студента дихнути і, не унюхавши сивухи, відпустив. Але сказав, щоб студент так ніколи більше не робив.

Побачу тебе тут ще, попередив міліціонер, заберу гітару.

Не чужа студентові й любовна лірика. Одна з його пісень присвячена дівчині, очі якої нагадують дві галактики, які, немов паперові кораблики, назавжди зникли за звивом річки, назва якої — Життя. Прообразом дівчини була його однокласниця, з якою він вже не бачився рік.

На другому курсі він зустрічався з одногрупницею. Вона жила не у гуртожитку, а в квартирі, яку знімала неподалік від університету. її батько був царем і богом в своєму обласному центрі. Кожного разу, коли вони після занять опинялися в квартирі, студент накидався на одногрупницю. Вона питала, що він робить. Він казав, що хоче допомогти їй скинути одяг. Вона казала, що їй буде холодно. Він казав, що зігріє її. Вона казала, що спершу треба поїсти, й заходилася швидко варити борщ. Невже, питав він її, тобі зовсім не хочеться? Вона казала, що хочеться, але не так, як він думає. Не так, питав він, а як? А так, казала вона, щоб без рук. Він питав, чому. Тому, казала вона, що це може перетворитися на спорт. Хоча студент і подобався їй, вона ще більше любила чистоту і лад. Де б вона не опинялася, на вікнах зразу ж з’являлися фіранки, на поличках — кастрюльки, в шухлядах — наперсток і голки, а в печі — маковик.

Без рук, казав студент, так без рук. I весь час, що вона товклася біля плити, притискався до неї то ротом, то тулубом. Вона за це ображалася на нього. А він — на неї. Настільки, що колись, не дочекавшися борщу, вискочив з її квартири і навіть не озирнувся. Коли ж на вулиці він ніби випадково зупинився під її вікном, щоби застібнути пальто, згори ніхто його не покликав.

Тоді саме був кінець грудня. Студентові не було з ким зустрічати Новий рік. Його товариш, якому теж не було де йти, запропонував: от у нас є півдня, давай купимо бухла, щось до нього, знімемо двох тьолок і всю ніч будемо з ними гудіти. Студент спитав, де саме вони гудітимуть. Товариш сказав, що на хавирі у тьолок. Студент погодився. Але ні він, ні товариш не знали, як здійснюються такі мрії. Вони лише чули про це. В гастрономних чергах, під кінотеатрами, на тролейбусних зупинках вони підходили до симпатичних дівчат і пропонували їм позбутися самотності в ніч чудес. Мало хто розумів цей натяк, але всі відчували загрозу й обходили їх.

Об одинадцятій студент з товаришем, закоцублі та підголоджені, вийшли зі станції метро на центральну магістраль міста. Мокрий сніг швидко перетворював асфальт на мочарі. Перехожі смикали себе за лівий рукав, зиркали на годинник і припускали так, наче за ними женуться. Лише дві яскраво вбрані жінки ховалися від снігопаду під козирком тютюнового кіоску. Студент спитав у них, чи не хотіли б вони у свій новорічний затишок впустити їхню з товаришем культурну програму. Одна з жінок видивилася на нього і сплюнула. Інша сказала: ти диви яке, ще й з претензіями!

Й тут товаришеві прийшла ідея.

Як, вдарив він себе по лобі, я раніше не згадав про це?!

Минулий Новий рік він зустрічав у гуртожитку. Там було дуже весело. Гуляли і в коридорах, і в читалках, і навіть в ленінській кімнаті. Повідчиняли всі вікна і двері, через які зразу ж полізла місцева шпана. Там були наші студенти, вся університетська Африка, острів свободи Куба, курсанти з танкового училища й окремі представники соцтабору з політехнічного інституту. У вестибюлі гуртожитку стояли такі потужні колонки, що в цоколі будинку тріснула стіна. Тоді ж під цю навіжену музику завагітніло кілька студенток, у тому числі одна кругла відмінниця. У травні деканша викликала її.

Хто це зробив? закричала вона.

Кругла відмінниця сказала, що не знає.

Тоді, наказала їй деканша, роби аборт!

Відмінниця заридала.

Що, спитала деканша, соромно?

Запізно!

Тоді, сказала деканша, їдь додому і народжуй там. Щоби нікого тут не розбещувати.

Та поїхала і народила негреня. Деканша про це дізналася і заявила: здай його в притулок.

Кругла відмінниця сказала: ні!

Ах так, сказала їй деканша, тоді ти не будеш ні відмінницею, ні студенткою.

Що тій було робити, на підходах до гуртожитку спитав товариш у студента, га?

Студент сказав, що не знає.

От тому, порадив товариш. думай на кого падаєш. Тут всі дівчата діляться на три типи. Ті, що варять супчики. Ті, що купують кефір. I ті, що сидять на каві та цигарках. Отаких визирай. Ці завжди дадуть.

Але цього року деканша підготувалася до свята. У вестибюлі разом з комендантшою нудився сержант міліції. Партком, профком, студком і комсомольські бюро всіх п’яти курсів мало не в повному складі вешталися коридорами і зазирали в кімнати. Замість карнавалу з гоцалками тепер на кожному поверсі стояв пенсійного віку телевізор і створював святковий настрій. У залі на першому поверсі тягнувся концерт художньої самодіяльності. Піднесення тонусу здійснювалося за допомогою алкоголю десь за кадром, по туалетах в кінці коридорів, куди раз-по-раз усамітнювалися як студенти, так і наглядачі. Концерт складався переважно зі співів під гітару. Спочатку виступили ті, кого затвердила створена деканшою комісія, а ближче до бою курантів на сцену повалили всі охочі.

Студент із товаришем потинялися поверхами, знайшли одногрупників, провели з ними старий рік і увійшли в новий. За цей час шампанське наздогнало горілку, встромило студентові в руки гітару й витягло на сцену, хоча концерт вже давно закінчився. Не дивлячись в зал, він ударив по струнах. Замість пісні про мільйони жертв струни видали котячий виск. Він пройшовся улюбленими акордами і не впізнав їх. І тільки коли якийсь першокурсник кинувся на сцену виривати у нього з рук свою гітару, студент зрозумів, що це семиструнка.

В залі нікого не було, тільки в першому ряді сиділа дівчина. З лівого боку у неї курилася цигарка, з правого — кава. Студент сів по той бік, де був кухоль.

От, сказав він дівчині, значить, так…

Дівчина, не обертаючись, хитнула головою.

Тільки осоромився…

Дівчина затягнулася.

Не варто було, сказав він, усе це…

Що?

Розкривати душу.



Дівчина сьорбнула з кухля.

Я більше, сказав він їй, ніколи!

Що саме?

Розкриватися. Ніколи більше не буду.

А от я, сказала дівчина, буду.

Вона відставила каву і задерла светр. Звідти, погойдуючись, на студента зорили пружні дівочі груди. Від несподіванки йому здалося, що це — дві лукаві мордочки, юні, піднесені близнючки. Поки студент сидів із роззявленим ротом, близнючки сховалися під светр.

Ледве оговтавшись, він запитав у дівчини, де вона живе, чи, бува, не в цьому гуртожитку.

Вона відповідала, що ні.

Студент визвався провести її додому.

Тут є кому, сказала вона і підвелася.

Коли він на ранок дістався додому, мати ще спала, а батько сидів між куп брудного посуду і думав про зв’язок між людьми та світом тварин. Вчора ввечері до них мусили прийти гості, пара давніх приятелів. Але під десяту давній приятель задзвонив і сказав, що у його дружини розболілася голова. Через те, не змовляючись, вирішили батьки, що давні приятелі не схотіли бути свідками наших родинних сцен. І справді, коли батько вже після дванадцятої набрав їхній номер, щоб сказати "з Новим вас роком", там ніхто не зняв трубку. В результаті він весь вечір безтямно їв і пив під телевізор. З усіх передач його найбільше вразила "У світі тварин". Там показували медуз, але не тих, котрі в штиль жалять дітей на мілині, а тих, що живуть на таких глибинах, куди зроду не добиває сонце. Тварини з двополюсним мозком і з хребтом там не виживають. Тільки схожі на шмарклі рослини й медузи всіх можливих і неможливих форм. Покручі та примари з похмільного сну. Медузи-роти, вони ж ехолокатори, вони ж прямі кишки. Їхня єдина функція — ловити і перетравлювати все, що дрейфує у цій оглушливій тиші.

Єдине, що відділяє їх від непроглядної темряви — це пульсуючий електричний струм, який проходить крізь них і нагадує невпинну блиманину неонових вивісок.

Це ж отак і в житті! заволав батько в бік кухні.

Мати не зрозуміла.

Про що ти?

Про медуз!

Про яких медуз?

Про тих, заволав він ще дужче, що це ж про нас!

Добре, сказала мати, я зараз.

Вона саме кінчала змішувати вінегрет. Через те, що не буде гостей, тепер їм його вистачить на місяць.


Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література.%20Тексти%20творів
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література.%20Тексти%20творів -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
Українська%20література.%20Тексти%20творів -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка