Андріївський узвіз Володимир Діброва



Сторінка11/13
Дата конвертації11.03.2019
Розмір1,8 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

Як можна, ніяк не міг заспокоїтися батько, людям показувати таке у новорічну ніч? Гарний настрій вони нам створюють! Хто може заснути після такого?

Але, дочекавшись опівночі, він розкрутив охолоджене шампанське, перехилив повний келих і швидко заснув перед телевізором. Мати ж хлюпнула собі на саме денце, тому і досиділа до кінця зарубіжної естради.

О сьомій батько за звичкою був вже на ногах. Його шлунок вимагав гарячої їжі, але він не звик готувати собі, та ще й зранку, та ще й у такій свинарні. Він поліз у холодильник, і звідти на нього випала пляшка шампанського.

От, зразу ж знайшов він винуватця, притулила горбатого до стіни!

Шампанське він не любив, називав його то дамським пойлом, то лимонадним шмурдяком. Побачивши в дверях сина, батько забув про голод і згадав про медуз.

Ти ж дивися, де вештаєшся, сказав батько, й ні в що не встрявай. Краще обійди його десятою дорогою!

Добре, сказав студент.

Десятою, повторив батько, дорогою!

Я знаю.

Що ти можеш знати?



Адресу.

Яку ще адресу?

Десятої дороги. Записуй. Країна крилатих виразів. Місто Дев’ятий вал. Через сім вулиць від п’ятого колеса.

Яка ж ти після цього свиня, сказав батько й схопив себе за щелепу. Якщо син побачить, що йому сподобався жарт, пропаде виховний момент. Батько розвертається в бік вікна і, мов біблійний герой, який бореться з ангелом, обіруч чавить підступний смішок.

Іди, за мить до капітуляції наказує батько синові, геть!

Про десяту дорогу студент знає з дитинства. Можливо, він, навіть, народився з цим знанням, як медуза зі своїми ліхтариками. Тільки він не хижак, а планктон, що за будь-якої погоди, сам чи в гурті друзів, таких самих збирачів вражень, до, після або замість занять дрейфує пагорбами й рівчаками рідного міста. Не завжди прямо й повільно, частіше зігзагами та перебіжками, бо це не парк культури і не зоопарк, де всіх звірів тримають в клітинах. Вони тут на кожному кроці дихають тобі в потилицю, і на них — ні намордників, ні табличок. Але, якщо ти знаєш місцевість і мандруєш не сам, тоді й найкоротша проходка стає нагодою для пізнання та розваг.

За дороговкази їм правлять назви вулиць, вицвілі транспаранти, стовпчики цифр із досягненнями промисловості на фанерних щитах і таблички з погрозами та вказівками.

Не влізай, бо вб’є! Не кури! Не заходь! Не стій під стрілою! Поворотів і стопів немає! Не кидай сміття на підлогу! Стороннім вхід заборонено! Не годуй голубів! Бережи ліфт! Нема ходу!

Це — їхнє природне середовище. Падає сніг — вони знаходять, що б таке обстріляти сніжками, падає дощ — валять на базар і дегустують там підгоріле насіння та квашену капусту. Якщо базар вже зачинено, то завжди є гастрономи, крамниці горілчаних виробів, кіоски з цигарками та аптеки, де за шкільною звичкою можна за шість копійок купити собі цілий тюбік аскорбінки.

Але найліпше ходиться на кордоні зими та весни. Відпрацьований сніг ще тримається купи. Мати сира земля прокидається і позіхає. Вона тут ще зовсім дівчинка, легка на підйом, певна себе. Не чекаючи дозволу, вона відкинула ковдру. Там, де у порядних жінок виховання і сором, у неї лише неприкриті бажання. Не можна не святкувати таке. Але не горілкою, бо вона є лютим ворогом легкості, а білим вином. Пляшка вина в одній руці, бляшанка соку манго в іншій.

Студент — цього разу вже з іншим товаришем — у підвальній крамниці "Овочі — фрукти" надибали цей сік і взяли собі по бляшанці. Але як ти його відкриєш? На дорозі вони знаходять цвях, визирають дитячий майданчик, розпалюють там багаття і стерилізують цвях. Тоді цим цвяхом проколупують у кожній з бляшанок по дві дірки і призволяються. Нектар богів! Гарний ковток вина, цівка соку, а на закуску — щемка передвесняна вологість. Під ногами чвакає об’єктивна реальність, а їм здається, що вони пливуть чимось, по-перше, суб’єктивним, а, по-друге, скроєним саме на них. І воно всю дорогу їм то підморгне, то шепне щось, і весь час лоскоче в носі. Яка філософія пояснить нам таке чудо природи? У тих краях, де тепле море, богиня народжується із солоної екологічно-чистої піни. У нас же вона мусить щороку розтинати асфальтовий панцир і пхатися через загиджений всіма сніг. Але ми і на таке згодні.

Доцмуливши нектар, студент із товаришем рушають по добавку. Підвальні "Овочі — фрукти" вже зачинені. Зате центральний гастроном працює до одинадцятої. Вони не встигають зайняти чергу, як до них підрулює дядечко і каже: хлопці, джерсі нада? Сугубо імпортна вещ.

На дядечкові — тільняшка, а поверх неї — червоне жіноче пальто з гостро модного матеріалу "джерсі" ходового сорок шостого розміру. Дядечко хоче продати їм це пальто за п’ятдесят рублів. Хлопці мацяють товар. Пальто геть нове, хоча на ньому і нема бірки. В крамниці таке може коштувати рублів сто двадцять, а на руках — двісті. У хлопців — три рублі й двадцять чотири копійки. Дядечко спускає ціну спочатку до тридцяти, тоді до червінця, і нарешті віддає за троячку.

За двадцять чотири копійки хлопці обдзвонюють всіх своїх знайомих і пропонують їм пальто. Охочих нема. Вони йдуть поміж люди і не пропускають жодної жінки сорок шостого розміру. їхні дії привертають увагу міліціонера, який конфіскує у них пальто і вимагає пояснень. Хлопці пояснюють, що одна дівчина з їхньої групи забула на парті пальто. Вони за нею побігли, але дівчини вже ніде не було.

А в чому ж, питає хлопців міліціонер, вона пішла додому, якщо її пальто тут?

Він розуміє такі нюанси, бо в нього також є дочка.

Звідки ж ми, кажуть хлопці, знаємо, в чому вона пішла?

Покажіть, каже міліціонер, документи!

У хлопців при собі тільки студентські проїздні на трамвай і тролейбус. Міліціонер лізе в їхні торби і знаходить там конспекти й підручники.

Що ж, каже він хлопцям, поробиш. Завтра їй віддасте. А зараз ідіть додому і вчіться.

Він каже так, бо його дочка саме кінчає десятий клас і хоче десь поступати.

Додому студент приходить коли батьки вже в ліжку. Він шмигає в свою кімнату й ховає там джерсі. В неділю вони з товаришем їдуть на товкучий ринок на околиці міста. В електричці їх обступають малолітки й питають, що там у них в рюкзаку. Скидай рюкзак, кажуть вони, а не скинеш — то попишемо. На повороті вагон спершу перетасовує, а тоді ще й утрушує свій вантаж. В результаті озброєні викрутками пацани опиняються по різні боки від проходу. Студент з товаришем, не чекаючи, коли ті знову оточать їх, прориваються на вихід і зіскакують на найближчій зупинці.

Наступного тижня вони несуть джерсі в ломбард. Приймальниця вивертає й обнюхує пальто так, немов життя її дітей залежить від того, чи знайде вона тут сліди крові чи інших виділень.

Де ви, питає вона, не дивлячись на хлопців, його придбали?

Ті кажуть, що в універмазі.

Ну-ну, каже вона і робить позначку в квітанції. Паспорт!

Студент із товаришем перезираються. Обидва взяли сюди паспорти, але ніхто не хоче засвічуватися.

Паспорт! — повторює наказ приймальниця.

Ми передумали, каже студент і хапає пальто.

Жінка робить те саме. Але в неї дві руки, а в хлопців чотири, крім того на їхньому боці молодість й адреналін, завдяки якому вони за хвилину опиняються в такому місці, з якого ломбард видається далеким спогадом.

В пошуках покупця минає ще кілька днів, перш ніж студент з товаришем опиняються в тому самому гастрономі і бачать того самого дядечка. Зараз на ньому та сама тільняшка, а поверх неї — вицвілий лікарняний халат з двома шворками різної довжини.

Душа любезний, кажуть вони йому, мари сюди, що у нас є для тебе! Бери, носи, їж на здоров’я! Це мама спекла тобі пиріжок.

П’ятдесят, каже їм дядечко.

П’ятдесят що?

Рублів.

Ти шо, здурів?



Тридцять.

За що?


За те, що я візьму гріх на душу.

Який гріх?

Крадену річ.

Ти ж нам її у п’ятницю…

Добре, троячка і бог з вами!

Бачиш он там, кажуть вони йому, урну? А тепер здогадайся, що ми туди зараз кинемо.

Бачиш он там, каже він їм, мента? А тепер здогадайтеся, що я йому скажу.

Що?


Що я — єдиний, хто знає, де, коли і в кого ви вкрали це пальто.

Студент з товаришем витрушують всі свої кишені, віддають дядечку троячку і тільки так позбуваються джерсі. В обох них ця пригода значно прискорює процес обміну речовин. Вже на виході з гастроному речовини так тиснуть на міхур, міхур на голову, а голова на ноги, що ті самі знаходять кущ. Але довкола куща постійно товчуться люди, тому вони мусять бігти в готель, що поблизу, і шукати там двері з позначкою "М". В цей момент вже за кілька кроків до звільнення їх зупиняє багатоголосе "горь-ко!". А це означає, що поруч, в бенкетному залі гуляють весілля. Хтось із того боку розчиняє перед ними двері, і хлопці стають свідками палкого поцілунку. Поки всі підбадьорюють молодят, студент пригадує, що він сьогодні не обідав, ступає на територію весілля й тягнеться до тарілі, на якій у вигляді рибини викладено м’ясо асорті — шинка, суха ковбаса кількох типів, буженина і балик. Студент, щоб не зруйнувати композицію, тягне шматок із середини, але соковита плоть різних тварин так злиплася, що вже не хоче розлучатися. Студентові здається, що рибина підскочила і вчепилася йому у руку. I йому нічого не лишається, як підхопити її і притиснути до себе.

Гей, кричать йому з усіх кінців залу, що ти робиш?

Студент, не випускаючи з рук улову, задкує на вихід. Товариш робить те саме, ще й по дорозі з крайнього столика прихоплює пляшку коньяка.

Хто це, не розуміють батьки наречених, такі? Ми хіба їх запрошували?

Кілька червонопиких молодців, не чекаючи сигналу, вихоплюються у прохід і біжать слідом за крадіями, спочатку коридорами, а тоді й незкінченними слизькими сходинками, які сполучають готель із центральною магістраллю міста. Подолавши два прогони, хлопці бачать, що під ними, прямо по курсу, на обочині причаївся і газує міліцейський "бобік". Вони краєм ока помічають ліворуч від сходів неосвітлений будівельний майданчик, видряпуються на паркан і разом зі своїми розбухлими міхурами гепаються у пітьму. Матюки, відсапування й гупанина пролітають повз них спершу долі, а тоді під гору. За цей час темрява рідкішає, і в ній помалу проступають обриси прямокутників і кубів. Хлопці бачать, що це — не простий будівельний майданчик. Тут невдовзі мусить повстати пам’ятник головному велету людства. Тому і паркан тут не має дірок, і земля не засмічена ні побутовим послідом, ані металобрухтом…

Більшість людей переконана, що головний велет людства (залізний, кам’яний чи дерев’яний — не має значення) народжується, як і всі ми, одразу й повністю. З брили мармуру чи граніта. Скульптор їде в копальню і каже робітникам: вріжте мені кавалок оцієї скелі. Ті чесно виконують наказ, вантажать бегемота на баржу чи на рейки і везуть у майстерню, де митець шість днів і багато років довбе граніт долотом, шкребе його, тоді полірує й нарешті, встановлює на якійсь командній висотці. А сам, дуже змучений, але задоволений, їде на курорт.

Але це не так. Виявляється, головний велет людства народжується не в одній, а в кількох утробах, з яких він виходить окремими, не пов’язаними між собою шматками. Ці шматки пакуються в ящики та коробки, а тоді на закритих вантажівках звозяться докупи, під майбутній п’єдестал. Деякі фрагменти тіла лежать у контейнерах, накритих фанерними щитами з гаслами, інші — у ще заколочених ящиках, а решта — просто загорнені у брезент. Процес народження велета — це завжди таємниця.

Не виключено, припускають хлопці, що деякі з цих частини тіла потай від людей паруються ночами і, навіть, плодяться. От чому зараз тут не дві, і не три, а п’ять голів. І у кожної з тім’я стирчить гак.

Та й гасла і транспоранти — це теж не лише захист від стихій і вандалів. Це — наші заповіді, на них є все, що нам треба для життя, — цифри й показники різних галузей промисловості, заздоровні заклики "хай живе", імена героїв, здобутки й прозріння в майбуття.

А от, питає студент у товариша, як ти думаєш, що вони роблять з зайвими членами?

Я, каже товариш, думаю… Все! Пішла нафта!

І в мене, студент бере на мушку обтягнену червоно-білою китайкою фанеру і заходиться звільняти на неї свій міхур, пішла! Разом з газопроводом "Дружба"!

Кайф, стогне товариш.

Так, ричить студент.

Про всі члени, видихає, нарешті, товариш, я не знаю, а от голови не пропадуть. Парки, привокзальні майдани, актові зали, військові училища… Треба лише гаки висмикнути.

Народ, каже йому студент, і парти!

Де?


Ось!

Його кисло-гаряча цівка розчинила фарбу на транспоранті і з "партії" зробила "парти".

Родина, каже йому на це товариш, мат!

Його струм просвердлив дірку там, де щойно стримів м’який знак.

Парти, каже студент, дотепніші.

Мат, каже товариш, главніший.

Так, сперечаючись, вони лишають гостинний майданчик, спускаються на магістраль і шукають, де б їм в теплі, під дружню розмову спожити весільний коньяк. По дорозі вони обростають приятелями, в яких також є чим зігрітися, але нема де.

Як добре було би, міркують вони вголос, якби у нас скрізь були кав’ярні. Як у Парижі. Щоб можна було цілий вечір сидіти, народжувати геніальні ідеї, писати вірші на серветках, читати їх довговолосим дівчатам, а між поцілунками розмовляти про кіномистецтво.

По дорозі їм трапляються кав’ярні, але не встигають хлопці вмоститися в якійсь із них, як підзорлива влада висмикує з-під них стільці і з сидячої точки громадського харчування робить стоячу. А там, де сидіти не заборонено, пильнує, щоб ніхто не розпивав свого, а тихо-культурно з’їдав вареники, прибирав посуд і йшов собі подалі від гріха. Можна, звичайно, отаборитися десь довкола дитячих гойдалок, але там завжди є ризик, що на запах вина притарганиться місцева фауна. Що їм робити? Хіба знайти тьмяне але не загиджене парадне. А поженуть звідти — перебратися в інше, де була би батарея, або терплячі пожильці, або зручний вихід на дах, якщо доведеться тікати. Під кінець першого курсу у центрі міста не лишається парадних, у які б вони не потикалися. І нема таких тем, яких вони б не торкалися. Університетські новини, погода, музика, геополітика, мистецтво, жінки та будь-які прояви несправедливості.

Як це так, кажуть вони і передають пляшку по колу, що під час гастролей провідних театрів квитки на вистави дістаються не інтелігенції, а філістерам?! Міщанству! Волохатим м’ясникам з золотими "гайками на жирних пальцях!

З квартири, двері якої виходять на широке підвіконня, де щойно приземлилися хлопці, вистромлюється чоловік з молотком. Він починає з погроз, але швидко збивається на скарги й каже, що у нього двійко маленьких дітей, які зараз хворі на грип. Вони весь вечір не могли заснути, і тільки-но закуняли, як прийшли ці горлопани. Діти скидаються, плачуть і чують кожне нецензурне слово з парадного. Як же так можна?!

Йому кажуть, що нема закону, який би не дозволяв людям зайти погрітися в парадне…

На підмогу йому з хати поспішає озброєна одноручною пилою жінка в халаті. Мабуть, це якісь теслярі. Із появою жінки чоловікові додається запалу.

Я дам тобі, обіцяє він дуже високим голосом, закон! По голові! Молотком!

А пупок, не розв’яжеться?

Жінка підстрибує до студента, бо це саме він утер носа її чоловікові, й по-материнськи соромить його.

Ви ж, мабуть, каже вона, студент? А мій чоловік — викладач. Невже для вас нема авторитета?

Авторитет, вчить її студент, треба заслужити.

Ти вже його заслужив!

Жінка розмахується і спрямовує пилу студентові в пах. Якби чоловік вчасно не схопив її за руку, то життя студента могло б отут і урватися.

Тікайте, благає він хлопців, бо вона у мене неосудна!

Поки подружжя вовтузиться, хлопці встигають перекочувати в безпечніше парадне, в новому сімнадцятиповерховому будинку, з високими вікнами, двома ліфтами, з іще не запльованими вестибюлями — хоч на велику катайся. На останньому поверсі, здається, ще ніхто не оселився. Ліфт рідко сюди піднімається, й можна годинами дивитися на вокзальні вогні та на рух жовтих автомобільних фар вздовж чорних вуличних стрілок.

А подивіться, продовжують хлопці розпочату у попередньому парадному розмову, хто наші викладачі!

Усі дивляться, і усі згодні, що в них немає Вчителів, які були би, водночас, і взірцем, і джерелом знань, і компасом. Немає! От, наприклад, сьогодні вести семінар з філософії до них приходив якийсь винятково худий чоловяга непевного віку.

А от поясніть нам, спитали його студенти, у чому, на вашу думку, сутність діалектики? Бо з цим питанням ми до кінця так і не розібралися.

Ага, зрадів він так, наче усе життя чекав цього питання, але спершу ви мені скажіть: од чого вимерли динозаври?

Студенти роззявляють роти…

Що, не знаєте? Молодці. Ніхто цього не знає. Бо це вам не мамонти. Отже! Для науки ця подія — загадка. Для динозаврів — трагедія. А для дітей що? Забавка. Іграшка. Там, де ці три правди перетинаються, там вона, діалектика, й зарита!

Студенти вмить полюбили його. И тепер з висоти верхнього поверха на все парадне наввипередки творять епос про його життя та звитяги.

Ніхто не знає ні імені його, ні звання, бо він прийшов на заміну і навіть не представився. Чому? Бо він — вічний натурфілософ, що мандрує скрізь інкогніто. Світ його знає як Келдиша. Бо, попри свою міршавість, він колись у Копенгагені, на конкурсі "Гидке каченя" виграв "гран прі" у категорії "кількість фрікцій на одиницю часу".

Дехто приписує цей його дар травмі, яка з ним сталася ще в утробі. Він там сидів не сам, а з братом-близнюком, і вони якось не поділили іграшку, дотепне мишеня Лук-Ва. Насправді, вони хотіли вівчарку, але батьки вирішили, що вівчарку їм не прогодувати, тому, щоби припинити скигленння, не чекаючи дня народження, подарували їм гризуна. Брати побилися, і звідти й пішла в світ нерівність. Тому у восьмому класі один з них пройшов на районну олімпіаду з біології, а іншого (це й був наш Келдиш!) відсіяли.

Ти, Ванадію, крикнув тоді Келдиш у спину братові, неправий!

Балакай! сказав на це той, не обертаючись.

Але ми, пригрозив братові Келдиш, підемо іншим шляхом!

Іди! махнув рукою Ванадій і зник в нетрях академічної науки.

А Келдиш став мандрівним філософом. Якось він забрів в метро і, поки спускався під землю, в глибокій задумі кидав на ескалатор копійки. Бо, по-перше, він презирав гроші, а, по-друге, траєкторія стрибків кожної з монеток нагадувала йому притчу про суєтність і марноту усього сущого. Кілька монеток влучили в голову (одна з них — у саме око) німого, що стояв на іншому кінці ескалатора. Німий хотів на всю горлянку попередити Келдиша про те, що він із ним зробить, але з об’єктивних причин не зміг. Тому він дочекався, коли Келдиш спуститься, обхопив його й підняв у повітря. Бо німі, як відомо, дуже сильні. Але тут підошви його чобіт потрапили між зубців ескалатора. Механізм зупинився, німий впав обличчям на сходинки, а Келдиш вирвався і з криком "світ ловив мене, але не спіймав" заскочив у вагон. Але коли поїзд уже почав рухатися, Келдиш побачив перед собою німого. Той залишив на ескалаторі лівий чобіт і тепер однією рукою зупиняв поїзд, а іншою витягав з вагона геть спітнілого Келдиша.

Хлопці так захоплюються міфотворенням, що не чують, як гуркоче і зупиняється на їхньому поверсі ліфт, і як звідти виходить двійко коротко стрижених прояв з однаковим вовчим поглядом. Цей погляд діє на хлопців як стоп сигнал. Він вирубає думки, регіт та всі природні реакції, крім хіба найпримітивнішої. Але завдяки їй вони за секунду опиняються в ліфті, тиснуть на нижню кнопку і вириваються на мороз — хтось без портфеля, хтось без шапки — зате живі.

Що це за люди? І що вони роблять на ще незаселеному ніким поверсі?

Всі ці питання хлопці обговорюють в іншому будинку, що його на початку століття змурував якийсь заможний промисловець. Тепер те, що мислилося як рай для однієї родини, дає притулок безлічі видів і форм життя. Сходи тут з мармура, на стелі, а подекуди й на стінах, і досі в’ються рештки ліпного орнамента, на підлозі з-під нашарувань життєвого потроху проглядає мозаїка, незнищенна, як татуювання, й не гірша, ніж в Помпеях.

Це не є їхнє улюблене парадне, зате тут немає ліфта, і одразу видно, усіх, хто заходить з вулиці. За ті пару років, що вони сюди учащають, вони стали свідками двох похоронів, кількох крадіжок (взимку зникають санчата, навесні — самокати, восени — необачно виставлені мішки з картоплею) і появи трьох нових дитячих візків. А із інших подій тут були пожежа й розподіл майна у зв’язку із розлученням. Тричі сюди викликали міліцію, а швидку допомогу — чотири рази. Інші факти: у кількох квартирах є фортепіано, у кожній другій — гітара, в одній завжди роблять домашню ковбасу, внизу живуть алкаші, на останньому поверсі — кощавий відставний капітан зі сліпою вівчаркою, а на третьому поверсі з-поза пошкрябаних дверей, коли б хлопці повз них не проходили, завжди хтось погрожує комусь: "от здохну — почухаєтеся!".

Невже це, питає студент своїх товаришів, і є життя?

Тобто?


Для чого ці люди живуть?

На що, питають його товариші, ти натякаєш? Все, що в нас було, ми допили. Хіба що ти десь заникав троячку?

Які у нас, питає їх студент, перспективи?

I тим самим натякає на те, що йому, обдарованому, але так досі і невідомому поету-пісняру, немає місця у цьому вулику життя. Якби він був за кордоном, то його б давно вже помітив якийсь менеджер або продюсер, котрий би запропонував йому контракт на кілька альбомів і турне по всьому світу. На гонорар студент купив би собі маєток, розводив би коней і побудував би там студію. А тут? У нас шлях до визнання пролягає кривими вуличками, назви яких — компроміс, безпринципність та зрада ідеалів. I немає такої стежки, яка б вела до незалежності. У цьому лабіринті (звідси й назва його програмної пісні — "Лабіринт") на все існують правила, і кожен спонтанний крок викликає підозру.

До речі, кажуть йому на це товариші, ти, здається, казав, що сьогодні твої знайомі грають десь на танцях? В клубі якогось заводу. То, може, пішли? От і заспіваєш нам там щось своє. Де той клуб?

Студент опирається. Так, він хотів би, щоб люди почули його, але ж не зараз.

Чому ні?

Тому, каже він, що я не готувався.

Що там готуватися? Береш гітару…

А крім того, каже він, я ще ніколи не виступав перед справжньою публікою.

От, нарешті, і виступиш! А ми тебе підтримаємо! А тоді насшибаємо на пляшку і відсвяткуємо твій дебют.

Студент лякається, але піддається на умовляння. Вони їдуть у заводський клуб, знайомі проводять їх через службовий вхід, у перерві між танцями, коли музики розходяться хто в буфет, хто в туалет, студент бере гітару, вилазить на сцену і починає співати пісню протесту про видовбані у вапні ходи і про мільйони смертей. Але чи то гітара не була як слід направлена, чи просто з незвички, чи тому, що мікрофон фонив, але факт той, що хамська публіка зачала свистіти, зігнала його зі сцени і, якби не друзі, то й побила б. Вокально-інструментальний ансамбль мусив урвати відпочинок, щоб кинути в маси свій найскаженіший ритм. Десять хвилин запального танцю — і вся злоба вийшла з мас гарячим кінським потом.

Студент не пригадує, хто і як витягнув його з юрмиська. I де поділися всі його товариші, він не знає. Надворі — ніч, він сидить на лаві, в скверику, біля кінцевої зупинки трамвая, поруч — його одногрупник, який робить ковток, спльовує й передає студентові пляшку. Сніг зійшов на тому тижні, але варто сонцю сісти, як сюди з холодного льоху вилітає вітер і, немов порожні бляшанки, ганяє туди-сюди не прибрані з осені листя та пил.

Студент прикладається до вина й каже, що тепер для нього все втратило сенс.

Чому?

Тому що, каже він одногрупникові, тепер…



Згорблений чоловік, мабуть, водій останнього трамвая, замикає на ніч своє господарство, переступає через лабіринт рейок і боком гулькає в темряву.

Ну?


Тепер, каже студент, стало ясно, що я — нікчема.

Одногрупник не поспішає уривати його. Він на п’ять років старший за студента. Відслуживши, він працював провідником купейних, а тоді і спальних вагонів, зарезервованих для вищих каст.

Я ж весь час думав, зізнається студент, що я — не такий, як всі ці… А тепер… Як же мені бути?


Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література.%20Тексти%20творів
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література.%20Тексти%20творів -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
Українська%20література.%20Тексти%20творів -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка