Андріївський узвіз Володимир Діброва



Сторінка13/13
Дата конвертації11.03.2019
Розмір1,8 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

Ні, ні, ні! — ще раз зітхає батько і раптом додає, що, в житті все дуже просто. Любов — це єдине, що має значення. Добре, як вона є. Якщо ж її немає, то починаються філософії. Достаток, звання, повага колег чи так званих друзів, навіть, здоров’я — все це нетривке і розсипчасте. Батько усе це віддав би за краплю її почуття. За одне її слово.

Студент не питає, ні хто ця "вона", ні про яке таке слово йдеться. Натомість, щоб не наполохати батька, він лягає, голосно позіхає і відвертається в бік стіни.

А все тому, каже батько і замовкає. Студент починає дихати так, ніби він закуняв. Батько переходить на шепіт, тоді робить паузу, й, переконавши себе, що син його не чує, повертається до події бозна-якої давнини, коли він під гарячу руку запитав у своєї дружини, з ким їй було краще: з ним, чи з тим, від кого у неї дочка. І вона йому сказала, що не з ним. Потім вона йому клялася, що це не так. Що вона мала на увазі зовсім не те, й що вона захищалася, не так від нього, як від своєї свекрухи, тому що у будь-яких сварках від завжди ставав на бік своєї матері. І батько це розуміє. Але її тодішня відповідь і досі йому пече. Навіть тепер, коли в його дружини почався клімакс, а у нього, навпаки, нарешті з’явилася певність. От зараз би він показав їй, хто тут кращий! А тоді все було інакше. І всі його скандали походили саме від того, від непевності. І вона як жінка мусила б розуміти такі речі!…

Тут сповідь уривається. Стілець рипить, добре знайомі кроки тягнуть батька в коридор, тоді в парадне, і тільки на рівні другого поверха розчиняються в тиші.

Так на що він натякав, не може визначитися студент, про кохання з першого погляду? Добре це чи погано?

На період сесії це питання завалюється більш нагальними клопотами, але при кожній згадці про дівчину воно із тріском та гуготінням виривається нагору, мов вогонь з-під купи хмизу. Студент вираховує, який у неї розклад екзаменів, і під час кожного з них ніби випадково проходить повз аудиторію. Але не для того, щоб до неї підійти, а просто так. Щоб хоч здаля побачити її. Бо, як знати, чи буде вона у вересні тут. Скільки всього за літо може змінитися. Якщо й робити щось, то зараз. Але що саме?

Перед останнім іспитом студенту сниться сон. Він загубив список екзаменаційних питань. А без них як він може готуватися? Іспит — завтра. І його прийматиме Келдиш, той самий, що провів у них колись семінар з динозаврів. Маленький, сухенький, міцний, як дубовий корч.

Я, каже йому студент, десь поклав свої питання і тепер не можу їх знайти.

Келдиш: Вони тобі не потрібні.

Студент: Як можна без питань? Немає питань — нема й відповідей. Нема відповідей — я завалю екзамен. Так?

Келдиш: Ні.

Студент: А як? Будь ласка, поясніть!

Келдиш: Добре. Пояснюю. Всі питання — однакові. Кожне з них зводиться до дуже простого вибору. До "так" чи "ні". Оце й є твоя відповідь. Вірний вибір.

Студент: Для мене це дуже абстрактно.

Келдиш: Навпаки. Немає нічого більш конкретного.

Студент: Але хіба можна наперед визначити, що є "так", а що — "ні".

Келдиш: Ні, не можна.

Студент: От бачите!

Келдиш: Бачу. А ти?

Студент: Я?

І в цю мить він знаходить свої питання. їх важко не помітити. Вони нагадують вкриті снігами скелі, оточують його з усіх боків і затуляють вихід. Але йому чомусь не холодно і не страшно. Він знає, що та хвиля, яка з’явилася після зустрічі з дівчиною в коридорі університету, винесе його де скід.

Келдиш: Бачиш?

Студент: Так!

І от, склавши іспит, студент вирушає в бік моря, на березі якого розташований студентський табір. Він їде, щоб знайти там дівчину і вже ніколи не розлучатися з нею.

Все, що з ним зараз відбувається, схоже на книжку з малюнками. В ній він крокує автострадою, і, водночас, ніби читає про це. Сюжет так закручено, що неможливо відірватися.

Перший розділ. У ньому з вікна вантажівки описується краса рідної природи, даються назви злакових, кущів, дерев і висловлюється кілька мудрих думок.

В другій половині розділу він потрапляє на придорожний базар, де, купуючи в немолодих сільських жінок дари їхніх городів, не може не милуватися народною гідністю й красою. Там же ж оспівується чорнозем.

А ночує він просто неба, в копиці, хоча зараз тільки кінець червня, а копиці з соломою з’являються на полях у жнива, десь на початку серпня. Але це не суттєво.

Як би там не було, він спить у полі, його гризуть комарі, і над ним стільки допитливих зірок, що розділ кінчається думками про вічність і про його місце в ній.

У наступному розділі студента мучає спрага від пляшки напою "дюшес", який він купив і влив в себе на заправці. Дуже потужна річ — "дюшес", бо під його впливом студент іще й потерпає від проносу, внаслідок чого до самого кінця розділу нарікає на життя. Одна з його скарг — на брак грошей. Він так швидко зірвався з дому, що у батьків не було, що йому дати. Вони пообіцяли направити йому грошовий переказ, як тільки він опиниться на місці. Але туди треба ще попоїхати.

Під вечір він з’їздить з траси, бо в містечку неподалік живе один з його університетських товаришів. Адреси він не знає, але після низки пригод все ж знаходить його будинок. Товаришеві батьки радо приймають студента, але кажуть, що їхній син зараз у свого діда в селі, й невідомо коли повернеться.

Черговий розділ — це гімн гостинності. Він починається з описів пухової перини, на якій студент спав, і ковдри, якою він накривався, і настійки з кімнатних запахів, на які накладаються випари страв, що його ними частують кілька днів поспіль. Бо де йому поспішати? Син, кажуть йому батьки, скоро повернеться.

Гімн стає ще голоснішим, коли студент каже, що він таки їде. Йому в дорогу натоптується мішок з харчами. Розділ кінчається сценою проводів на автостанції. Водій задлявся з відправленням, і, коли він, нарешті, залишає станцію, назустріч йому на повній швидкості мчить інший автобус, у якому сидить студентів товариш. Батьки помічають це і лебединими криками зупиняють обидва транспортні засоби.

Наступний розділ — про спокуси. Товариш весь тиждень збирається на море. Він туди їде не сам, а зі своєю дівчиною й її подружкою. Там у родичів дівчини — будинок. Товариш умовляє студента приєднатися до них.

Цілий будинок, на місяць, на морі, з вином, на тлі гір!

Дні минають у трапезах, дружніх розмовах і довгих прогулянках, гуртом і парочками, у бік річки. В ніч напередодні виїзду студент виходить із хати й мандрує пагорбами. Тут він згадує за промінь, намацює його, стискає немов канат, і той підказує студентові єдино вірне рішення.

Передостанній розділ наповнений, в основному, водіями вантажівок, серед яких майже немає позитивних персонажів. Побачивши на дорозі студента, що проситься до них, вони вернуть пику. А, може, це й добре, каже він собі. За інших обставин вони б могли бути піратами. Які продали б мене в рабство. А то й зарізали б.

Сутінки застають його на пересипу, що веде з материка на півострів. По праву руку — одне море, по ліву — інше. Він п’є носом пересолене повітря, спрямовує обличчя на південь і визирає там свою дівчину. Між машин шастають діти з таранькою і в’язками свіжих бичків. Водії проти ночі бояться брати до себе в кабіну незнайомого з рюкзаком. Студент знаходить на березі дірявий човен і моститься на ніч. От якби, ледь блимають жарини його згасаючих думок, так сталося, щоб мене завтра підібрала якась іномарка. I щоб іноземці ті подарували мені якісь книжки. Або джинси. Так, джинси краще.

В останньому розділі його таки підбирає іноземець. Водій здоровенного туристичного автобуса. Австріяк, що жене своє порожнє одоробало на інший кінець півострова. Там він забере свою групу і повезе її спершу на північ, а тоді й на затишний захід. Австріяк садовить студента праворуч від себе і вмикає стерео. Потім він дістає з холодильника пиво, житній хліб, сир м’який, сир твердий, ковбасу трьох сортів і паштети.

Бери, пий, їж, це все для тебе! — показує на мигах австріяк, бо він не знає нашої мови, а студент не вміє по-німецьки. Але, беручи пиво чи ковбасу, студент питає, як це називається. Допивши чергову бляшанку до дна, він здіймає великий палець і просить, щоб водій озвучив цей жест. Тоді за півхвилини з’ясовує всі особові займенники, щоб можна було сказати "я — такий-то, а як тебе звати?" Після займенників він накидає собі в зошит базові дієслова, іменники, кольори, цифри та частини тіла. Не минає і півгодини, як він, ігноруючи правила, цвірінькає по-німецьки на будь-які теми.

Паралельно з процесом пізнання в нього вселяється думка про те, що тут справа не в промені, і не в канаті, а у його природних здібностях. Здібності і воля до перемоги — ось весь секрет його успіху. Вночі подумав — на ранок збувається.

До речі, питає він свого австрійського друга, ти — мати — джинси? Пара — один — джинси — для я?

І його австрійський друг каже, що, уяви собі, є в мене пара джинсів, трохи потерта, але як раз на тебе. Он, візьми там, у моїй торбі.

У студента відбирає мову. Поки він трясе своєю вдячною головою і перепаковує здобич в рюкзак, водій туди ж йому пхає паштет французький, австрійський журнал і баварське пиво. Через пару кілометрів їхні дороги розходяться. На під’їзді до розгалуження, студент у бокове дзеркало бачить міліцейську "волгу". Він знає, що як тільки він ступить на дорогу, в його життя увірветься спітнілий від щастя капітан міліції. Студент це знає, бо він вже пройшов всю цю книжку.

А тим часом австріяк пише йому свою адресу і запрошує до себе на Різдво. Він не певен, що студент його зрозумів, тому пробує зобразити спочатку діда з бородою, тоді небо, по якому той мчить на своїх туристичних санях.

Ця шарада спантеличує студента, але, щоб не образити водія, він кілька разів повторює "яволь" і тисне йому руку.

"Небо", каже він на прощання і тиче вгору пальцем, так само, як щойно робив австріяк.

"Гіммель", каже студентові водій, "дер гіммель", і тисне на газ.

ПЕРША ЗУПИНКА

Небо тут займає мало не весь простір. Хлопчик бачить таке вперше. Він уже був чоловіком і студентом, а зараз йому п’ять років. На ньому широкі чорні труси. Він гладенький і, за тодішнім звичаєм, стрижений наголо. Він ніде не поспішає, а закинув голову й лізе очима на небо. Минає якийсь час. Допитливість штовхає його все вище. Він знає, що є низ і є верх. Внизу — або земля, або підлога. У хаті внизу — підлога, а нагорі — стеля. А там, де внизу земля, от що там нагорі? Він дряпається туди поглядом, хоче доповзти до краю, відламати від нього шматочок, повернутися й сказати: а чи ви знаєте, де я був? Аж он там! Не вірите? Ось доказ!

По дорозі нагору йому весь час щось відкривається. Чому ця хмара так схожа на собаку, але не гавкає. Що у неї всередині. Чому пташки не падають. Чому небу не боляче, коли хтось кидає в нього каменем. Скільки на ньому поверхів, і що на якому з них відбувається. За кожним з цих відкриттів давно полюють дорослі мудреці. А йому це знання дається задурно. Так його баба, мамина мама, коли він буває у неї в гостях, завжди йому тихенько підкладає все лучченьке. І тут же ж подає знак, щоб він про це нікому не казав. Мовляв, це їхній маленький секрет.

Хлопчик стоїть з розкритим ротом, і в нього, немов це грот чи тепла мілина, запливають таємниці. Бо тут їм нічого не загрожує. Хлопчик їх не видасть.

Крім неба, тут ще є річка і хата на пагорбі край села. В хаті вже місяць живуть дід і баба (татові батьки), і тато з мамою, й хлопчик з сестрою. Хто їм дав цю хату і як надовго — хлопчика не цікавлять такі речі. Він живе тим, що бачить. З вікна хати він бачить річку і долину з коровами, плямами гаїв і павутинням стежок. Коли сонце сідає, на обрії проступають дахи дальніх сел і мотузка дороги, яка веде в місто. А в іншому вікні встає сонце й будить мух. Мухи, не миючись, вмощуються на узяті в рамки репродукції з журналу "Огоньок", а звідти, обминаючи вивішені для них липучки, летять і сідають на сплячого хлопчика.

В садку до вишні прив’язано рукомийник з порепаним обмилком, а під ним стоїть відро. Перед хатою — квітник. Хлопчик грається там зі своєю подружкою. Її батьки працюють у тій самій школі, де й його дід. Діти повзають між стебел, збирають у сірникові коробки жуків-солдатиків, а тоді випускають їх на війну з мурашвою. Солдатики — наші, мурахи — німці. А сонечок вони збирають пальцями, дають їм видертися на самий кінчик нігтя, і стежать за тим, як у них із-під панциря виростають крила. Бджіл, ос і ґедзів вони не чіпають. Домашок — схожих на бджіл мушок — хапають долонями, часто разом із квітами. Домашки не вміють жалитися, на відміну від кропиви, сороконіжок, повзучих щипалок, цвяхів та битого скла, що живе в землі й живиться кров’ю з дитячих колінок. Обидві родини не можуть натішитися з цих дослідників природи. Подумки вони вже одружили їх, обвішали дітьми й спровадили на заслужену пенсію.

Зранку та по обіді, коли спадає спека, дачники ходять на річку. Тут завжди галасно. Зграйка сільських дітлахів затягає у воду камеру. Всі водночас намагаються влізти на неї. Хтось пірнає з кручі, хтось грає в квача, хтось гризе макуху чи лузгає насіння, чи смалить самокрутку, чи їде десь з вудками велосипедом, до сідла якого замість казанка причеплена сталева німецька каска. Десять років тому тут проходив фронт. В полях і на схилах і досі знаходять гранати, набої, одяг, кістки й, навіть, нерозірвані бомби. Селом ходять дядьки, що загубили десь руку чи ногу. А на сусідській вулиці живе напівлюдина на пів пам’ятник. Він починається зі стегон, які у нього ростуть не з ніг, а з дерев’яного помосту. Пересувається він, відштовхуючись руками від землі, і, коли розкриває рота, то бризкає слиною і реве, немов підземний звір. Через це ніхто із дачників не хоче купувати молоко у його жінки.

А ще тут є дерево. Воно росте на самій кручі. Його коріння нагадує пальці, що тягнуться до води. Вони такі міцні і такі довгі, що тримають у своїй жмені і схили, і берег, і навіть річку. А це дуже глибока ріка.

Заввишки дерево таке, що, якби хлопчик сів на шию батькові, а батько став би на дідові плечі, а дід би відряпався на драбину, то навіть тоді хлопчик не дотягнувся б і до найнижчої гілки. Мабуть, воно замолоду роками тягнулося вгору у вигляді пагона, щоби до певного часу не витрачати сили на гілки, і щоб не кидатись нікому в очі. Щоби ніхто здуру не почав гойдатися на гілках, і не зрізав їх на рогатку чи на свищик. І тільки тоді, коли пагін переріс найвищого лобуря, що жив у цьому кутку села, дерево якось напровесні вкрилося бруньками, з яких через пару місяців вигнали гілки, одна грубша за іншу. І не абиде, а так, щоби кожна з них і сама мала простір для зросту і не затуляла іншим світла. Але з часом замість у полюбовному шелесті поглинати даровану їм частку Сонця, гілки почали розгалужуватись, зазіхати одна на одну, пнутися де не слід, тертися бозна чим об казна що. В результаті все дерево із ідеальної, раз і назавжди відлитої скульптури перетворилося на якийсь вихор. На вибух. На сварку, в якій ніхто нікого не чує, всі гнуть свою криву лінію і вимагають соків та сонця. І це все на видноті, особливо взимку: кожен перелом, вигін чи наріст.

Але знаходяться глядачі, яким подобається весь цей хаос. Це, кажуть вони, не дерево, а симфонія. Втілена у біомасу музика. Найідеальніше з мистецтв.

З гущавини звисає тарзанка. Стара корабельна линва, яку діти використовують для стрибків в воду. Вони хапаються за неї руками й ногами (на кінці для опори зав’язаний вузол), розганяються, набирають висоту і у тій точці, де здається, що мотуз ось-ось обірветься, відпускають руки й летять прямо в річку. Хтось дригає при цьому ногами й вищить, хтось заплющує очі і затискає пальцями ніздрі, а є й такі акробати, що перекручуються у повітрі й заходять у воду не п’ятами, а головою вперед. Річка всіх їх заковтує, омиває й виштовхує назад на повітря. Хоча й не одразу, а ген отам, де кінчається пляж, бо тут дуже потужна течія.

Побачивши, як сільські діти стрибають з тарзанки, хлопчик теж хоче так. Батьки його відмовляють. Він біжить на кручу. Вони його зупиняють. Він проситься, вимагає, плаче і, нарешті, б’ється в істериці. Мама притискає його до себе й пояснює, яка страшна небезпека походить від дерева, від линви й від річки. Якщо йому зараз не прищепити страх, він все життя буде лізти в халепи.

На таких деревах, лякає вона сина, отакими мотузками вішали колись людей. Тому ніколи не підходь до нього. І не торкайся линви. Щоб вона тебе не обвила і ніде не затягла. Бо чим вище ти злетиш, тим нижче падати. І, коли заходиш в річку, тримайся берега, подалі від бистрини й чорториїв. Той, хто потрапляє туди, вже назад не вертається.

Мама змалку живе в страсі. Вона так щільно з ним зрослася, що, коли він раптом попускає свій зашморг, у неї починається паніка. Страх їй як вітчим. Не кревний, але близький родич, який дає їй притулок і захищає від світу. Й вона йому вдячна за це. Навіть любить його. її рідного тата забрали, коли їй ішов п’ятий рік. У ту ніч вона була у діда баби, й батько для неї тепер — не жива людина, а фотографія, яку і досі не можна нікому показувати. Він у неї — ворог народу.

Хлопчик не слухає маму і рветься до дерева. Батько вирішує застосувати інший підхід. Він питає у сина, ким той хоче бути. Заслуженим вчителем, як його баба? Майбутнім вченим, як тато (син не розуміє цього, але тато його щойно став аспірантом, без відриву од виробництва!)? Чи, може, бухгалтером, як мама?

Хлопчик каже, що хоче стрибнути з тарзанки. Як інші діти. Йому кажуть, що сільські діти до такого звикли. А ти можеш покалічитися. Скажи краще, ким ти хочеш бути?

Хлопчик каже, що льотчиком. Генералом і тричі героєм. Він буде літати скрізь і збивати фашистів.

Це, кажуть йому, дуже добре. Але всіх фашистів вже збито. А, щоб бути льотчиком, треба не стрибати з кручі, а вчитися, вчитися й вчитися. Опанувати всі правила, знайти таку позицію, з якої тебе ніхто не спихне у вир, і триматися її.

Он той дядько, без ніг, із сусідньої вулиці — бачиш — стоїть і хитається під сільпом? Не дивися на нього! Так він, мабуть, теж колись стрибнув у воду, а там була бомба. І от що з ним сталося!

Хлопчик починає плакати. Він тепер боїться річки і проситься додому, в місто, подалі від жахливої линви. Батьки його заспокоюють. Не треба так хвилюватися. Тут дуже добре. Порівняно з містом, тут рай. Треба тільки завжди бути обережним.

А що таке, питає хлопчик, рай?

Рай, кажуть йому, це коли тобі вранці не треба бігти на роботу. Коли на світанку для тебе в усі вікна на всі лади співають закохані пташки. Коли ти весь день маєш справу не з людськими випарами, а з реальними речами. З вітром, з дощем, з молоком з-під корови, з городиною із землі, з сонцем, яке, сідаючи, щодня розпушує свій кольоровий хвіст, з річкою, яка ніколи не стоїть, з вогнями далеких сел, з блиманиною зірок, що ніч-у-ніч подають нам сигнали. Що їм від нас треба, невідомо. Але нехай блимають. Що б це було за небо, якби їх там не було. Вірно?

Хлопчик киває.

Ти в нас молодець, кажуть йому. И за це тебе всі люблять. І дбають про тебе. Люблять і дбають. Оце і є рай. Але ти мусиш пообіцяти, що ніколи не полізеш на тарзанку. Обіцяєш?

Він киває.

От і добре! Пішли їсти полуницю!

Але, ніяк не може зрозуміти хлопчик, якщо тут — рай, чому ж тоді баба свариться з мамою? їй не подобається, як мама готує борщ. і те, що вона погано дбає про своїх хлопців (так вона називає свого сина й онука). А вчора вночі вони спочатку кричали одна на одну, а потім мама плакала. Вони із татом ходили на річку, а баба через це не могла заснути. И коли вони повернулися, баба зустріла їх і сказала, що мама напустила їй повну хату комарів.

Чому вона так не любить маму? Хіба що вона її любить, але ця любов залягає у неї так глибоко, що вона про неї й не здогадується. Або там стоїть загата, яка усе блокує. И на те є причина. У баби помер перший син. Вони з дідом довго чекали на другого сина, а коли він народився, то баба не випускала його з рук і нікому його не довіряла. А, може, справа у тому, що в дитинстві у неї не було друзів. Або те, що всі її сестри й брати вийшли в люди, а їй замість принца дістався сільський вчитель. Все в світі має пояснення. І всі тягають його із собою, щоб, коли треба, використовувати як захист або виправдання.

Хлопчику дуже хочеться, щоби ця баба була така сама, як мамина мама, його улюблена баба, яка живе у маленькій кімнаті, і палить, і сильно кашляє, тому їм з сестрою дозволяється ходити до неї тільки в гості, і то дуже рідко і так, щоби не засиджуватися.

От якби, зізнався він колись їй, так сталося, щоб замість тієї баби була ти!

О, сказала йому мамина мама, ти не розумієш, чого хочеш. Якби так сталося, то й твоїм батьком був би якийсь чужий дядько, і на твоєму місці зараз стояв би хтось інший. Невже ти б цього хотів? Я — ні. Бо я тебе, такого, як ти є, не проміняю ні на кого. И нікого іншого я вже не полюблю.

Любов, міркує собі хлопчик, яка це дивна річ! Ніхто її не бачить, але вона тут скрізь. Всі кажуть: "у нас нема грошей". Або: "нема часу". Чи солі, чи потреби. Ніхто ніколи не каже: "у нас нема любові". Значить, вона у них є. І коли хтось кричить:"я не люблю", то це означає, що він її має, але не хоче ні з ким ділитися. Принаймні, не з усіма. Хлопчик знає, що всі його люблять. Крім, хіба, сестри. Бо їй перепадає набагато менше любові, ніж йому. Тому вона і боїться витрачати на нього те, чого їй самій бракує. Тато любить маму. А вона — його. Хлопчик чув, як вони про це розмовляли. Але бабу мама не любить. А дід, хто його любить? Баба? Чому ж тоді вона ніколи не каже йому про це? Тому він, мабуть, весь час і мовчить, що її любов не доходить до нього. Як добре було би, якби можна було поробити скрізь рівчаки та канали, які б сполучали усіх з усіма. Тоді любов, яку має кожна людина, скільки б у кого її не було, поступала би в одну мережу, і всі б звідти брали скільки кому треба, як воду з крана, й ніхто б не боявся, що йому не вистачить. Але тоді треба, щоби всі розібрали усі свої завали й гатки, розчистили протоки, а головне, прилучилися до річки. Хлопчик знає, бо він щодня на пляжі риє канави, з протоками, рукавами, озерами й пускає туди з обох боків річкову воду. На берегах вони з подружкою зводять замки, уздовж яких плавають зроблені із соснової кори вітрильники з жуками й сонечками.

Біля тарзанки нікого немає. Мабуть, усі пацани працюють в полі. Якщо хлопчик зараз побіжить, схопиться за линву й гойднеться на ній туди-сюди над водою, не пірнаючи, бо він ще не вміє плавати, і зразу ж назад, то ніхто цього й не помітить. Подумають, що він десь гребеться на квітнику. Або в садку, там, де саме достигає малина.

Він чує, як з хати кличуть обідати. Що буде далі, якщо він, помивши руки, сяде з усіма за стіл, він не знає. Зате він як зараз пам’ятає, що станеться з ним і з усіма його рідними, якщо він побіжить, схопиться за линву, розженеться й відірветься від землі. Його витягнуть з води, обмацяють з усіх боків і, ледь здихавшися переляку, почнуть сваритися. Баба у всьому звинуватить маму. Мама у відповідь жбурне їй слова, які при дітях не можна вимовляти. Баба накинеться на діда, дід — на маму, мама — на тата, а той, коли розборонятиме маму і бабу, перегорне тарілку з гарячим борщем на хлопчикову восьмирічну сестру. Мама схопить дітей, скаже, що її ноги тут більше не буде, і як є, в халаті, потягне їх на пристань. Батько побіжить слідом за нею, почне умовляти її, а тоді запитає, з ким їй було краще, з ним чи з тим, від кого у неї дочка. Мама скаже, що не з ним. Батько сяде на свій мотоцикл, довго їхатиме десь, заблукає в лісі і ночуватиме там. Через тиждень він приїде до тещі і забере маму з дітьми назад. Як би там не було, а туберкульоз — дуже заразна хвороба. Якийсь час баба не розмовлятиме з мамою. Тато покине аспірантуру й почне пити. Тоді йому хтось порадить завести коханку. Мовляв, його жінка із ревнощів, і, щоб не втратити його, буде як шовкова.

Невже, питає себе хлопчик, я цього хочу? О, ні! Якщо щось погане і мусить статися, то тільки не через мене.

Ось його ще зовсім юні батьки. Тато, чубатий і худий, мов дранка, у плавках на мотузочках. У мами зачіска за тодішньою модою.

А ось і те дерево з тарзанкою. Що йому робити? В який би він зараз бік не пішов, він вже знає, чому його так вабить линва. Він бачив, що вона проходить через все його життя. Починаючи звідси.

Почекай, каже йому хтось, хвилинку! Єдине, що ти знаєш, це те, що зараз через тебе в родині вибухне скандал. Твоя родина розколеться. I ця тріщина так ніколи й не зростеться. Ти це знаєш, бо ти вже це зазнав. Прожив. Це те, що вже сталося, і ти його вже ніяк не зміниш! Так, линва тебе вабить. Але подумай! Що вона, ця линва, додала в твоє життя? Щастя? Вдачу? Безпеку? Добробут? Що? Назви хоч щось одне! Це, взагалі, може бути міраж. Продукт збудженої уяви. Передсмертні марення. Спогад дитинства. Бажання довести щось собі і, заразом, невідомо кому! Мовляв, "подивіться, яке я мале, а вже стрибуче!" Не можна цього робити! Зайди в хату! Там твоя родина. Яка не є. В тебе іншої немає. От і тримайся за них. Що в людини ще є, крім її рідних? Он вони кличуть тебе.

Хлопчик обертається в бік хати, бачить батьків, які товчуться на кухні, і переводить погляд на дерево. Там, де линва, пролягає межа. Зараз там закінчиться їхнє і почнеться його життя. В нього немає страху. Ні чуття, ні думки не заважають йому. Ноги самі несуть його на кручу, руки хапаються за добре відшліфовані канатні вузлики. Линва, відчувши дотик, підхоплює хлопчика й заносить на небо. Не туди, де все мовчить, і де нема чим дихати, а лише на причіпок першого небесного поверху.

Але і з цієї висоти видно, що й стежки, які ведуть на пляж, і порослі кущами схили, й дерева на березі, насправді, є чимось іншим. Чим? Хлопчик того не знає. Він бачить, але ні дати визначення цьому явищу, ні хоча б описати його ще не вміє. Йому тільки п’ять рочків. Зате він ширяє над усіма, хто потрапив в його поле зору, й радіє за них. Виявляється, серед них немає добрих чузлих, гарних чи потворних. Зухвалі частки суцільного руху — ось хто вони такі! Й тому безглуздо на когось ображатися, заздрити комусь, засуджувати когось чи, навпаки, оголошувати когось із них взірцем. Як ти знатимеш, у який бік хто з них піде наступної миті? Де тут вірний, а де тут хибний напрямок? Все з усім сполучається й зчеплюється, немов коліщатка в годиннику. От і все, що нам треба знати.

І річка — це те ж саме дерево. Притоки, звиви, заводі — це його гілки, вони ж руки, вони ж питання й відповіді. Не словами, а рухом, несподіваним поворотом течії, горою посеред рівнини, плесом з пташками та вербами. Де вона тече, ця річка? В яке море? Якщо це й є вся картина, то де в ній минуле, і де тут майбутнє? Як хлопчик не вирячує очі, а обрій від того не наближається. Мабуть, міркує він, якщо піднятися на кілька поверхів, то можна буде побачити й море.

От якби його батьки були з ним тут! І сестра, і дід, і обидві баби. Бо чому вони всього бояться? Й звідки у них така непевність? Тому що вони ніколи не гойдалися на тарзанці. Тільки якщо вони розженуться, і схопляться за линву, і відірвуться від землі, тільки тоді їм відкриється те, що він зараз бачить. Він обов’язково пояснить їм це.

Але ж ти, зупиняє його думка, маленький хлопчик, а вони — дорослі люди. Якщо вони й досі не знають цього, то, скоріше за все, так і не дізнаються.

І йому нема що на це сказати.

Зате, заспокоює він себе, я не такий. Я завжди буду при линві.

Ти зараз, єхидкувато нагадують йому, впадеш, налякаєшся і забудеш про неї.

Можливо, він каже на це, але, принаймні, вона тут завжди є.

Ан-дрю-шо! — стрілою прошиває його розпачливий жіночий крик.

Він здригається, розкидає руки і падає.

ПІСЛЯ ТОГО

… Показало інсульт… на ділянки мозку, де… скільки пробуде, а тим більше… коматозний стан… важко передбачити… не виключено… треба готуватися д…тут єдина надія на…

Він розплющує очі і бачить обличчя дружини. Від крику її рот звело судомою. Рівчаками по щоці повзе сльоза. За дружиною стоїть хтось в білому.

Лікар. В його вухах все ще дзвенить ім’я пацієнта. Від несподіванки він здригається і уриває себе на півслові.

За ним — вікно з порожнім, вицвілим небом. Лише у кутку вікна на вітру похитується верховіття осики. Переливи зеленого з білим нагадують піну на гребені морських хвиль.

Дружина змахує сльозу. Довкола її очей — пустеля. Павутиння зморшок, розсипи пігментних плям. Але під тим — та сама дівчина, яку він зустрів у коридорі університету. Він і зараз там стоїть, а вона й зараз іде йому назустріч.

Біль швами стягує її лице. Вигін правої брови, бганки над переніссям, розкриті й напнуті губи — лиш нестерпний біль робить з нею таке.

Біль і пік насолоди. Той день, коли він вперше разом із нею зазнав таке, ніколи не розчинився в минулому. Він завжди при ньому.

Щось — думка чи лихе передчуття — виривається на поверхню і мечеться по її обличчю. Що б це могло бути? Якась давня образа? Докір? Чергове "я так більше не можу!"? Або одне з тих питань, на які немає відповіді? "Як це так?". Чи "за що?" Чи "коли ж буде кара?". Чи нагорода. Або хоч якесь пояснення тому, що вона з ним зазнала.

І раптом буря, яка розігралася на її обличчі, вщухає. Хвилі сходять на брижі. Біль, застарілі кривди та збурені гнівом питання гулькають на дно. Нарешті, і брижі згасають.

Вона нахиляється над ним. Вікно, осока, лікар — все це щезає. Лишається тільки обличчя.

Жіноче обличчя, освітлене любов’ю.

Початок і кінець.



Кінець і початок.

1995 — 2006
Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література.%20Тексти%20творів
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література.%20Тексти%20творів -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
Українська%20література.%20Тексти%20творів -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка