Андріївський узвіз Володимир Діброва



Сторінка2/13
Дата конвертації11.03.2019
Розмір1,8 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

Самих ряс замало, кажуть їм. Потрібна зчепка. Клей. Щоб усе сходилося в одну точку й саме крутилося.

Як це зробити?

А так, що як тільки воно народилося, ми йому робимо щеплення.

Кому?


Всім. От тоді ця ідея буде для кожного рідною.

Яка ідея?

Відповіді на це питання ніхто не знає. І як вони не б’ються, скільки не засідають, а ідея не вимальовується.

А що, каже хтось, як ми наймемо бригаду? З майстрів слова та ветеранів ідеології.

Всі згодні.

Беріть що хочете, каже президія бригаді. Тут усе — наше. Спільне добро, гуртовий спадок, перли думок і зітхань. їжте від пуза. Співайте від души. Вдягайте по кілька пар. А як треба добавки — гукайте. Під це діло фонди знайдуться. Але! Щоби на таке-то число ви нам представили дійство з ідеєю. Яка б своїх надихала, а чужих жахала. Дійство, воно ж шаблон. Керівні органи по свободі наповнять його чим треба. Воно ж кістяк. Бо була б кістка, м’ясо саме наросте.

* * *

Замість дзвоника після перерви тричі бовкає церковний дзвін. Завіса розсовується, світло гасне і в оркестровій ямі вибухає гімн. В гімні литаври уособлюють звитягу, арфи — розчуленість, труби оспівують тяглість історії, бубон — біль і борню, альти зі скрипками — красу брів, вусів і критих соломою стріх.



Кін по черзі загарбують то співи, то танці, то декламації та уривки з вистав. Кожен з номерів має чітку, зрозумілу структуру. За кожним закріплені виконавці, червона нитка, ударний рядок, ключові та красиві слова.

Дійство відбиває самобутність національного духу і відповідає міжнародним стандартам. Наочність апофеозу посилена князем (на цю роль одразу наклав лапу головний народний артист), який гарцює коном на справжньому коні.

Чоловік здогадується, що народження дійства проходило в корчах. Що майстри змагалися з ветеранами і в парах, і поодинці, знаскока і плазом, застосовуючи перекури, тоді науковий підхід, тоді світовий досвід і, нарешті, менеджмент.

Все по нулях.

Що робити?

Почали з того, що запровадили сухий закон. Довелося усім перейти на каву (подвійні половинки без цукру) та чай (три пакунки на склянку). Підкріпившися, бригада провела повну ревізію, і та ревізія показала, що все у них є, окрім згадки про Бога.

А навіщо вона нам?

Ніхто цього не знав. Тому вони зв’язалися з президією, а президія підняла на ноги інститут вчених. Ті кинулися в архів і знайшли відповідь: треба молитися.

І це все?

Більш-менш.

Гаразд. Ідіть. Будемо, якщо вже треба. Не ми перші, не ми останні. Але як це робиться?

Знову гукнули вчених. Ще главніших за попередніх. Тих, котрі на молитвах з’їли собаку.

Ось вам тексти, сказали митцям вчені. Беріть їх і вчить напам’ять.

Для чого?

Щоб повторювати.

Коли?


Весь час.

Весь час?

Так. Або хоч по кілька разів на день.

Ну і що це дає?

Як що? Читайте. Тут все написано.

Так це виходить, сказали майстри з ветеранами, прочитавши все як слід, що молитва — це як прохання?

Більш-менш.

Ну так що ж ви мовчали? Просити ми вміємо…

Бригада скоренько накидала на папері список прохань, серед яких було щастя, здоров’я, довгі літа, мирне небо, хороший настрій, матзабезпечення, успіхи в спорті, міцна родина, любов у всіх її видах.

Окремий абзац було присвячено долі. Її опис (кілька сторінок кучерявих прикметників) кінчався схожими на наказ побажаннями (перший стовпчик — "і не дай нам", другий — "а дай нам"). I замість підсумка — "все тільки найкраще плюс те, що ми самі собі побажаємо".

До Бога зверталися як по-простому, мов до кревняка ("Боже", "Отче"), так і з зазначенням його регалій ("небесно-єдиний творець ти наш", "достославний", "гамуючий хлад, глад і наготу", "благий пастирю вбогих"). Не забули й того, що він там, на небі, не сам, а разом з сином, і з його матір’ю, тобто зі своєю жінкою (інакше, що б це було за життя). Від щедрот додали до святої родини ще й карооку дочку (бо син-одиначок — це не діло) і діда по материнській лінії (без баби, бо вона, тобто теща Отця, упокоїлася при пологах, але він, дід, так більше й не одружився). Захопившися богослів’ям, бригада завалила високу рідню всім, що родить наша земля, і зробила з небес масний і ще гарячий борщ.

Чекайте, раптом озвався якийсь педант, я цього не розумію.

Чого ти не розумієш?

Тут у нас написано "Богородице мого народу".

Ну?

То це виходить, що народ — це бог.



Що ти, їй-богу, чіпляєшся до слів!

Або ось тут, не вгавав педант, на наступній сторінці — "А як не даси, то я знати не знаю тебе! И прокляну, яко сидорову козу".

Ну?

Це погроза. Це шантаж.



Це щире почуття! З глибин душі.

Цього в інших молитвах немає.

Молитва — не догма, а призвід для творчості.

Але ж…


Помовч!

Ні, нехай він доскаже!

Бригада розбилася на два табори. Один стояв на тому, що не можна відхилятися від того значення, яке закріплене за кожним словом. Другий обстоював право споживача наповнювати слова чим йому заманеться. Тверезі голови з обох боків намагалися знайти компроміс, тобто звести всі лексичні одиниці до одного, всеохоплюючого слова. Бо тоді вони могли б закріпити за ним певну велику літеру й оголосити, що воно — наш Бог.

А де ж його знайти?

Кого?

Слово це.



Звідки я знаю? Десь, мабуть, не тут.

А де?


По спецфондах. У засекречених книжках.

Я знаю, здогадався хтось, яке нам потрібне слово!

Яке?

Слово "Слово"!



Усі зразу ж посідали до столу складати родовід Слова. У розділ "батьки" вони внесли чотири стихії, небесні тіла, росу, ряст, чорнозем, віру, надію, любов і деякі рослини — звіробій, деревій, м’яту, чебрець і ромашку.

Чекай! здали у когось нерви.

Що? Що тобі не так?

Чому саме ці рослини?

Бо вони у нас скрізь ростуть. І гарно римуються. "Звіробій — всі у бій". "Чебрець —"…

Це так. Але всі вони — від шлунку.

Ну то й що?

Люди подумають, що ми від проносу не просихаємо.

У цю мить до кабінету влізла президія.

Ну, запитала президія, як ви тут? Запрацювалися? Аж дим іде? Не чекали? Це добре. Знайшли ідею?

Більш-менш.

То показуйте сценарій дійства!

Бригада виклала наробки. Президія обслинявила палець і стала гортати аркуші. На це пішло півхвилини, включно із обтиранням пальця об вчасно простягнуту серветку.

І це все? затряслася президія. Це все, що ви отут наколупали? А де ж страх? Де залізний стрижень? Хіба цим когось налякаєш? Хіба надихнеш? Та цим навіть дебіла не обдуриш!

Митці образилися, ветерани обурилися.

Ми, між іншим, професіонали. І ми не дозволимо…

Ви тут, сказали їм, у нас на повному утриманні. І що ми маємо за це? Га?… "Сяйводавче"… "Не обділи нас ні красивим, ні корисним"… А де ж дійство?

Бригада пояснює, що це — не їхня провина. Тому що їх цьому не вчили. Що всі вчені здиміли десь. Тому їм власним розумом довелося доходити до глибин. Що вони й так з себе вичавили що змогли.

Ми, сказали їм, дали вам завдання. Ну й де ж той сценарій? Де наша ідея?

Ідею ми вам дамо. Але не треба тиснути, бо…

Так, урвали їх, що там у нас надворі? Вечір? Даємо вам ніч. Щоб на ранок ви всю цю срань заримували, накидали на ноти і розписали на голоси!

Краще дайте нам, попросила бригада. якусь наводку. Директиви. Поясніть, що ви хочете? Яка мета всього цього?

Мета в нас, сказали їм, одна. Щоб все було як слід. Ви хочете, щоб це було Слово? Грець із ним. А краще — слава. Слава Славі! І владі теж. Слава і многая літа. Пишіть! "У нас у всіх одна мета — владі многая літа — земля ти наша свята". Як вам це?

Нас це вражає, але…

Або ось таке. "Уставай — не куняй!" Гарна рима. І в кожному номері щоб були приклади героїзму. Недосяжні взірці. З боку, перш за все, керівництва. Покопирсайтеся в історії. Знайдіть там гідні тиражування постаті. Якогось князя або царя. Чи ватажка. Замашного й вогнистого. З перцем і солоним слівцем. Народ таке любить. А ще краще — бабу. Це модно й під це зараз гроші дають. Але наголос — на військовій тематиці. Та й вона легше на музику кладеться. Інакше буде бардак. Нашим людям потрібні прості й зрозумілі правила. Щось типу… "Сім непорушних принципів і їхні сім складових".

Чому саме сім?

Щоб охопити весь тиждень. Наприклад. Перший день. Понеділок. Принцип понеділка — єдність. Сім її складових. Перша — єдність мети. Друга — єдність і наскрізність керівництва. Третя — єдність критики і самокритики. Четверта — єдність спільних зусиль. П’ята — єдність заходів здійснення зусиль. Шоста — єдність… цього… єдність… цих… Скільки ви вже там нарахували?

П’ять.


Шість!

Шосту ви недовизначили.

Ну так от ви й зробіть це! Придумайте що-небудь.

Вичерпавши директиви, президія пішла на вечерю.

Основна маса бригади засіла перелопачувати те, що вони раніше накидали, але серед них знайшлися виродки, які замислили помсту.

Так, казали собі виродки, ми — слабкі люди. Ми скептики. Але ж ми не ідіоти. I не негідники.

Щоб і надалі поважати себе, вони створили паралельний сценарій дійства, в якому княгиня, вона ж засновниця нашої духовності, зображалася, по-перше, як слабка на передок, а, по-друге, як садистка. У сороміцьких куплетах, складених на її честь, княгиня однією рукою квасила в кадубах голови зрадників, а іншою перевіряла чоловічу силу кінноти.

У той самий час якийсь безіменний сміливець настукав під шумок бесіду Петра Петровича з Петєю про походження буття. В тій бесіді Петя-спудей звертається до свого научителя.

Петре Петровичу, питає Петя, от я чув, що існують різні погляди на те, звідки і як пішов світ. Так, для прикладу, Амхвібрахвій вважає, що світ пішов з меду, Оксюморон — що з міді, а Розпроперцій — зі ртуті. А що ви думаєте? З чого походить світ?

Світ суть походить, каже на це йому Петро Петрович, з гівна.

З гівна?

Так, Петруччіо, з гівна!

* * *

Чоловік тре лоб і намагається зрозуміти, що треба цим людям. Чого вони насправді прагнуть? Яка в них мета? I для чого їм ці ігри? И що не дає їм спокою?



Він напружує зір, але це лише збільшує мерехтіння. Ні, він не знає. Ні цих людей, ні жінки, з якою йому було легко й весело. Нема такої інтимності, яка могла б нас наблизити до іншої людини. Вона назавжди буде для нас загадкою. Добре, якщо ми хоч про себе знаємо щось. А то ж ні! Чоловік думав, що він, принаймні, знає, чого він хоче. Не те, що йому треба, а що він хоче. Бо то — різні речі. Він хотів раз на кілька днів бути з нею. Не весь час, а кілька годин кілька разів на тиждень. I вона, здавалося, хотіла того ж. Але тепер він не певен.

На кону за знаменним розспівом "Сон-трава на могилі" гримить колективна рівноапостольська сповідь "Засвітимося ми душею, гей!".

Якась невизначена небезпека не дає чоловікові зосередитися на концерті. Загроза походить не від горлопанів і не від президії, яка осіла по ложах. Щоб комусь серйозно загрожувати, в них немає ні сили, ні вірогідної брехні. Звідки ж це передчуття? Чоловік дослухається до себе і не звертає увагу ні на хор із опери, ані на танці з балету. Він не реагує на акробатичну композицію "Немає на світі кращих хлопців" і навіть, від бесіди князя з мудрецем йому не гидко й не смішно.

Щось суне на нього зсередини. Під вискіт масовки "Гуляє Царгород", він підводиться і, перечіпляючись об глядачів, поривається на вихід. Перегорнути цю сторінку, забути про неї, оголосити її сном — от що йому треба, от чого він хоче. А для цього треба, як мінімум, виспатися.

В таксі чоловік так стогне, що водій різко гальмує й хапається за металевий прут, який завжди лежить у нього під сидінням.

Це — радикуліт, каже чоловік. I нерви.

Таксист його розуміє з півслова. Поперек — це і його слабке місце.

* * *


Вдома дружина вже кілька годин чекає на нього, щоби поскаржитися на дочку. Вона бачить, що його хитає, але не питає, де він був. Вона не хоче, щоб, виправдовуючись, він був змушений брехати. її цікавить одне: здатен він зараз її сприймати чи ні.

Чоловік каже, що здатен, але не зараз. Він скидає плащ, сопе й тупцяє в бік ванни. Там він помічає, що не може підняти ногу. Зайва рідина виходить з нього так надсадно й довго, що він тричі встигає злити воду. Тримаючися однією рукою за бачок, а іншою за стіну, він знову перевіряє ногу. Все те саме. А що, як він зараз послизнеться й не зможе підвестися? Він б’є по клямці й вивалюється в коридор, де його підхоплює дружина.

Вона щось каже йому спершу про дочку, а тоді про зятя.

Чоловік відмахується, але дружина блокує прохід. Вона каже, що йому, звичайно, плювати на родину, але цього разу треба діяти. Поки не пізно.

Він пробує виборсатися, але відчуває, що не може ні на чому зосередитися. Дочка. Зять. Дайте спокій! Щось тисне на голову. Як би це припинити? Чай! Треба попити чаю.

Ти будеш слухати?

Кажи.

Дружина каже, що дочка кидає свого чоловіка.



Як? Вже покинула чи тільки збирається?

Відштовхуючися від стін, чоловік розвертає себе. Так, він не помилився. Це куртка його дочки на вішаку. Де ж сама вона? И що значить "кидає"? Невже вона хоче жити тут, з батьками? Де саме? В матерній кімнаті? Ну не в його ж кабінеті. І не на кухні. Як це нерозумно. У неї все завжди на імпульсах.

Дружина наполягає, щоб він побалакав з дочкою. Але як він може з нею балакати, якщо вона його не називає ні "татом", ні "папою", а тільки на ім’я по-батькові, і то, коли дуже припече. Для неї рідний батько — це "наш егоїст". Краще подивилася б на свого чоловіка. Якщо хтось і любить себе, так це він. Він у них письменник. Поет. А тепер іще й есеїст. Бо за вірші зараз ніхто не платить. Пише для газет філософічні роздуми на теми життя й мистецтва… Чоловік читає все, що той друкує, і певен, що відчуває свого зятя. Останні роки той живе із іноземних стипендій. Стрибає з крижини на крижину. їздить по світі як незалежний інтелектуал і співає про все, що бачить. Добре йому. Чоловік теж хотів би так.

Зять обрав позу іронічного космополіта. Молодого, але пересиченого знавця життя по обидва боки залізної завіси. Втаємниченого майстра. Охоронця шляхетної мови, закинутого межи бидла.

Його стиль — важкі, синтаксично заплутані фрази з безліччю ліричних відступів. Витинанки-алюзії навздогін буряків. Непролазне буяння підрядних речень. Плетиво з прикметникових зворотів. Його хобі — вписувати себе у світовий контекст. Іноземні фрази — без перекладу і, ясна річ, з помилками — стирчать з його статей немов сваї на руїнах пірса. Він встромляє скрізь імена та назви, наче це карти з новенької колоди.

Але найбільше чоловіка дратує зятева зверхність. До влади, яка вже не хоче підгодовувати митців, і до "міщан", тобто всіх тих, кого не цікавить його творчість.

Коли вони познайомилися, дочці не було вісімнадцяти, а йому — двадцять три. Він був знаним в богемних колах поетом. Вона — першокурсницею. Його тоді ще не друкували, тому складалося враження, ніби він якийсь напівдисидент. В них і досі немає дітей, хоча минуло тринадцять років. Дочка каже, що причина не в ній. Що у неї з цим все гаразд. Це добре.

Дружина питає чоловіка, чому він мовчить. Невже йому нема що сказати? Адже ідеться про його дитину!

Він їй каже, що курява осяде, і все стане на свої місця.

Зі спальні виходить дочка. Вона удає, що поспішає, хоча їй кортить сісти і у всьому зізнатися батькам.

Давайте хоч раз у житті, каже дружина, сядемо і, як нормальна родина…

Дочка ховається у ванній.

Що він, кричить їй крізь двері дружина, завів собі когось на стороні? Чи, може, десь тебе описав? Виставив не в тому світлі? Так на те він і письменник. Для нього все — матеріал. Але не можна художні образи сприймати буквально!

Це я його виставила, озивається дочка, а не він мене!

Чому?

Бо він — нікчема!



Це, каже їй мати, не аргумент. Це — ідіотизм. Будь він хоч тричі рознікчема, але ж його визнають. Його друкують. Навіть за кордоном. Як знати, може, колись ви житимете з гонорарів.

Дружина нагадує дочці, що вона вже двічі їздила з ним за кордон. Спочатку — на місяць, тоді — на півроку.

Дочка каже, що їй набридло бути його придатком.

Дружина нагадує їй, що вона зараз безробітна. Тобі ще, каже вона, пощастило. У нас зараз журналістів вбивають!

Дочка каже, що вона не хоче жити з ним, і переходить із ванної на кухню. Чоловік береться за чайник, але не може дістатися до крану.

Тобі, нагадує дружина дочці, вже тридцять два роки. А в тебе і досі немає дітей.

От ти, радить їй дочка, із ним і живи, якщо тобі потрібні діти.

Дружина міняє тактику і каже, що дочка мусить боротися за свого чоловіка. Як вона бореться за її батька.

Ну й до чого ти доборолася?

Не тобі про це судити!

Коли ви востаннє спали разом?

Що ти знаєш про це?

Я все бачу.

Чоловік не сумнівається, що його дружина нічого не приховує від дочки. В такому віці жіноча солідарність — це найкраща терапія.

Тобі, каже мати дочці, потрібна дитина.

А він, каже дочка, не хоче. Він каже, що діти не дадуть йому займатися творчістю.

А ти його не питай. Постав його перед фактом. Наступного разу зроби так, що…

Він, дочка не може стримати сльози, проп-понує мен-ні зай-нятися адр-дрог-ген-ними с-с-с-студіями!

Чим? Якими студіями?

Андро-в сраку-генними!

Дочка виривається з кухні, зриває з гачка куртку, хряскає дверима і залишає по собі оглушливу мовчанку.

Дружина лупає очима. Чоловік не уявляє, щоб у його зятя була коханка. Хіба що колись десь щось по п’яні. Після чого він, мабуть, із переляку запхав собі в кишеню кондом, де той вже давно протерся. А згадки в його статтях про повій в шубах під пальмами, про наркотики та про сивих рок-зірок, які зупинилися в тому самому готелі, що й він, — то все відрижка провінційної молодості. Безумовно, це вона його бортанула. Чоловік раптом усвідомлює, що він пишається дочкою.

Дружина питає, чому він не зупинив її.

Чоловік підходить до крану, і тут чайник валиться у нього з рук.

Що з тобою? Ти п’яний?

Дружина знає, що в нього є коханка, але не розуміє, чому він при цьому тягне ногу.

Дай, я тобі наберу води. Та скажи ж хоч слово!

Чоловік сідає. Про що це вона? Яке слово? Ага! Зять. Це він у них — майстер красного слова. Жрець нашої самобутності. Немає на них цензури. І редакторів теж. А перечитувати написане їх не вчили. Тому увесь їхній проніс іде в друк. А крім того, їх як слід ніколи не висміювали. Вони свято вірять, що література — це слова. А не те, що за словами.

Може, питає його дружина, ти хочеш лягти? Пішли. Берися за мене.

Проходячи повз дзеркало, він бачить своє обличчя і не впізнає його. Тут щось не те. Що саме? Колір! Сірий, як солдатська шинель. Треба купити інше дзеркало.

Потерпи трохи, каже дружина. Тебе нудить? Може, давай в туалет? Що ти пив? Може, це отруєння? Що ти їв? І що у тебе з ногою?

Чоловік відчуває, як хтось кількома насосами викачує з його ніг кров. Замість дати дружині відповідь, він разом з нею падає на підлогу.

Що сталося? Як ти? Ти чуєш мене? Ти не вдарився?

Поки дружина обмацює його, хтось непомітно відпилює і краде його праву ногу. Він не може зупинити це, бо язик наливається чавуном і стає не підйомним.

Що тобі болить? Я не розумію!

Чоловік забув, коли губи дружини так наближалися до його обличчя. Цікаво, що б її більше засмутило — розлучення дочки чи його смерть?

Зараз ми, каже дружина і затягає його на диван. Потерпи трохи. Я зараз.

Вона біжить до телефону і викликає швидку допомогу.

Здається, як крізь вату думає чоловік, їй не байдуже. Розхвилювалася. Але не панікує.

Це вони!


Зачувши гупанину в парадному, дружина кидається до шафи.

Де твоя чиста білизна?

Чоловіка кладуть на мари, вантажать у фургон і, завдяки дружині, везуть не в районну, а в лікарню для вчених. Вона сидить поруч і вертається додому тільки тоді, коли його підключають до крапельниці. Його нижні кінцівки, праву руку й щелепу конфісковують на вході в лікарню. Тепер йому належить лиш голова, яка час від часу закочується в поверхові сни. У тих снах заклопотані лікарі гострять скальпелі, нянечки тягають з підсобки судна, а зять у куточку чекає на його інструкції.

Що таке "андрогенні студії"? питає його чоловік.

Зять мовчить.

Щось, мабуть, міркує чоловік, пов’язане з сексом. Він згадує про розрив зі своєю коханкою.

От ви, письменники, повчає він зятя, останнім часом відкрили для себе секс. Так?

Зять киває.

А я його закрив. То що ж мені, я тебе питаю, тепер лишається? Га?

Зять не відповідає.

Хіба що радості дефекації. От ти, наказує чоловік зятеві, візьми і опише це. Зганьби наше останнє табу. Проречи свіже слово. Кинь світло на те, що коїться в нужниках. Там тепер вся наша насолода.

Зять вислизає з палати, щоб виконати наказ.

Чекай, спиняє його чоловік. Я ж тепер паралітик! Я нічого не відчуваю. Із мене будь-що будь-коли може вилізти. Я вже нічого не контролюю. Нічого! Ти чуєш?

Так, каже зять, чую.

Ну то скажи що-небудь.

Що саме?


Що хочеш.

Для чого, питає зять, ви мене викликали?

Ти не виправдав, каже йому чоловік, моїх сподівань. Ти обманув мене. Ти і твої перевесники. Ви — не письменники. Ви — охоронці красивих слів. Я ж думав, ви нам розкажете, що з нами з усіма відбувається. Виведете нас, нарешті, на світовий рівень. Щоб нам було чим пишатися. А ви, як я тепер бачу, нарцисисти, пустоцвіт, пшик!

Зять не згоден.

Якби я свого часу, кричить на нього чоловік, мав стільки свободи… И якби у мене були такі можливості… Мене б весь світ зараз носив на руках.

Вас і так зараз, кривиться зять, носять.

Каліч ти, ричить на нього чоловік, виродок!

Я згоден, каже зять і береться за подушку.

А все тому, каже чоловік, що ви не бачили смаженого вовка!

Так, каже зять, не бачили. Зате у мене все попереду.

От, каже чоловік, прикрутять тобі хвоста, тоді…

Не встигнуть!

Зять кладе йому на голову подушку й гупається зверху.

Чоловік намагається пригадати зятеве ім’я, щоб дістати його хоч запашним словом, бо копнути родича де слід він не має змоги.

Гарні новини, каже йому хтось і стягує з обличчя подушку. Яскраві медичні світила провели консіліум. I було прийняте рішення повернути вам кінцівки. Разом із рештою тіла. Беріть його, будь ласка, користуйтеся.

Не може бути!

А ви перевірте.

Лівою рукою чоловік щипає себе за праву ногу, і нозі це не подобається. Він згинає ноги в колінах, тулить їх до грудей і витискає з кишок характерний звук.

Вражений зять відскакує.

Дякую, каже він, задихаючись.

Ні, вмить добрішає чоловік. Він, тобто зять, якщо розібратися, хлопець що треба. I, між іншим, небезталанний. Колись він писав гарні вірші. Чоловік і досі пам’ятає один з них. Про осінній сад. Про те, як північний вітер гойдає гілля. Один дрібний листочок відривається й падає. До нього нахиляється філателіст. Зирк — а це не листок, а поштова марка пекла.

Зять, прикриваючи ніс, розвіюється разом із бронебійним запахом.

* * *

Як ви, питає його лікар, почуваєтеся?



Почуваюся я, каже він, добре.

Це добре. А ще як?

Погано.

А ви ж як хотіли?!



Я так не хотів.

I я вас розумію. Але обстеження виявило у вас стенокардію. Вона ж грудна жаба. Це — по серцю. А по інсульту — будуть проблеми з пам’яттю й з мовленням. Не виключена і загальна розмагніченість.

Розмагніченість, повторює чоловік.

Подякуйте, каже лікар, що параліч відступив.

Я дякую.

Це, я вам скажу, якесь чудо. З вашим діагнозом, каже лікар, можливі потьмарення, пробадіння, галюцинації, відсутність координації й логіки. Як у вас зараз з цим?

Чоловік розкриває рота, але думки розбігаються, немов дворняги від гицеля.

Це — воно, каже лікар. Але ви тим не переймайтеся.

Не буду, каже чоловік.


Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література.%20Тексти%20творів
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література.%20Тексти%20творів -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
Українська%20література.%20Тексти%20творів -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка