Андріївський узвіз Володимир Діброва



Сторінка3/13
Дата конвертації11.03.2019
Розмір1,8 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

Йому це не складно. Ні голова його, ні руки не годні тримати нічого важкого. Хіба щось легке і коротке.

За всю свою практику, каже йому лікар, я не бачив, щоб параліч відступав так швидко. Скільки часу ви в нас провели?

Так, каже йому чоловік.

От бачите! Тому ми завтра виписуємо вас. Я підготував папери. Переночуєте — і на свободу. Що ви на це скажете?

Так, каже чоловік.

Це — все, на що зараз здатні його органи мовлення.

Але ви будете у нас під наглядом, обіцяє лікар. Бережіть судини. Вони у вас слабенькі. Приймайте лецитін. Бо він виводить холестерин. Пийте гінко. Воно транспортує кисень і пожвавлює обіг крові. В аптеках усе зараз є. Ну й, само собою, дієта.

Ра-ди-ку-літ, каже чоловік, маючи на увазі, що, коли на нього звалилася ця халепа, він був її прийняв за радикуліт.

Розтирайтеся, каже йому лікар, не дослухавши. Прикладайте тепло. Або холод.

А-а?…

Або — або. Перевірте при нагоді. І дослухайтеся до себе. Які у вас ще до мене питання? Будь ласка.



Чоловік хоче знати, чому так сталося. І чому саме з ним.

Лікар каже, що на те є кілька причин. Або, навпаки, одна, дуже потужна причина. Але ви, радить він, краще думайте про одужання. Беріть курс на профілактику. І на дієту. Які ще питання?

Чоловік хоче знати, чи зможе медицина відновити його. І, якщо так, то коли. Щоб усе було як до параліча. Бо йому ж тільки п’ятдесят… якихось п’ятдесят і… Він замислюється. П’ятдесят що?… Ага! Він згадує свій рік народження. Але який зараз рік? Це йому треба, щоб відняти від того це і одержати суму. Суму чого? Підла думка не дається йому в руки. А так не повинно бути. Його руки не дрижать. Це руки ще молодої людини. Яка відчуває життя, яка має бажання і задовольняє їх. Гріє себе і тих, кого вона торкається. Забери бажання — для чого жити?

Що?


Лікар стягає з обличчя зацікавлену усмішку. Монолог чоловіка нагадує йому парад інвалідів. Що хочуть від нього ці криві й понівечені склади? Мабуть же ж, як завжди, співчуття.

Звичайно, каже лікар, аякже! Все можна. Але в міру. З огляду на стан. Під наглядом лікарів. Медицина не проти.

Чоловікові вдається підняти з болота всіх бегемотів, збити з них валку й погнати на доброго лікаря.

Стан, каже чоловік майже дикторським голосом, який стан? Коли усе моє листя робиться марками пекла.

І я вас у цьому, відсовується від нього лікар, підтримую. Все буде. Але не одразу. Поступово. Наприкінці травня чи на початку червня ми вас на два тижні візьмемо сюди, на профілактику.

Чоловік спирається на лікоть і зізнається лікареві, що останні роки йому хочеться жити лише тоді, коли в крові гугонить вогонь бажання. Тому йому треба знати правду. Чи не вплине його діагноз на цю функцію?

Лікар каже, що медики розробили інтенсивний профілактичний курс. Його тривалість — від десяти до дванадцяти днів. Не рахуючи вихідних. Що сюди входить? Крапельниця. Щодня. Плюс медикаментозна підтримка. Крім того, аналізи, рентген, комп’ютер. У травні-місяці. Або на початку червня.

Заради чого? кричить чоловік. Якщо немає напору життєвих сил, тоді для чого жити? З якою метою? З якою перспективою?

Перспектива, нарешті, зрозумів його лікар, така, що, як все піде добре, то восени є реальна можливість влаштувати вас у наш спец-профілакторій. Це колишній санаторій імені двадцять другого з’їзду. В лісі, серед озер. Гарна, затишна кімната з телевізором, з телефоном. Спортзали, басейни, масаж. Відповідне харчування. Вечорами — насичена культурна програма. Надворі — золота осінь. Листя міняє колір. Тепер цей санаторій належить управлінню справами Президента. Що вам сказати — рай. Ви мене розумієте? Мрія.

Я вас розумію, каже чоловік, але мене зараз інше хвилює.

Кінці, гне своє лікар, треба знайти кінці. Нехай адміністрація Президента віддасть наказ. Ви ж, я не сумніваюся, маєте когось, хто міг би поклопотатися? Короче, дайте знати, коли ви будете готові. Щоб у нас була предметна розмова.

Розмова? Про що?

Як про що? Знаєте, скільки охочих потрапити туди?! Такі справи за тиждень не вирішуються. Треба вже починати чухатися. Бо інакше не встигнете!

Чого я не встигну?

Лікар стискає зуби і відводить погляд.

Все те, каже він розтягуючи склади, що із якоїсь причини не вирішується під час життя, вирішується смертю.

Як називається, питає чоловік, ця філософія?

Що?


Ця теорія.

Це не теорія й не філософія.

А що ж це?

Медичний факт.

Лікар дає зрозуміти, що він в курсі всіх свіжих віянь і відкриттів. За певних умов він міг би застосувати їх на чоловікові.

Візьмемо хоча б холестерин, пояснює він. Наша медицина демонізує його. А дарма. Бо він буває двох типів — гарний і поганий. Гарний холестерин дуже корисний для організму. Він постачає енергію, сприяє циркуляції, виводить зайві жири. Він також є будівельним матеріалом для статевих гормонів. Ви мене розумієте?

Так.

Але не всі про це знають.



Ні?

Ні. От скажіть мені, що він робить?

Хто?

Гарний холестерин.



Що?

Він кидається туди, де є запалення чи дірка і, так би мовити, гасить пожежу. Природним шляхом. Так от… Ви ж не лякаєтеся, коли бачите пожежну машину?

Що?

Лікар і чоловік в повній мовчанці витріщують один на одного очі. Хвилину вони зосереджено перетягають невидимий канат.



Розпишіться, першим здається лікар і подає чоловікові бланк, отуто. Навіщо?

Бо без цього я вас не випущу!

* * *

Це — якесь чудо, хитає головою дружина.



Чоловік знову пояснює їй, що це зовсім ніяке й не чудо. По-перше, у нього був гарний лікар. По-друге, він ковтав усе, що той прописав. До чого тут чудо?!

Дружина каже, що це — попередження.

Яке ще попередження?

Останнє.


Припиняй!

А ти роби висновки.

Які?

Що треба міняти життя.



Воно й так помінялося.

Я не це, каже йому вона, маю на увазі.

На що ти натякаєш?

Може, б ти пішов і охрестився?

Чому це ти раптом…

Гірше не буде.

Мені вже краще. Інсульти — підступна річ. А от якби ти охрестився…

Коли це ти встигла увірувати? Може, ти й до церкви ходиш?

Я б ходила.

Що ж тебе не пускає?

А хочеш, я дізнаюся, як це робиться?

Не кажи дурниць. Попи ще темніші за нас з тобою. Яка в них освіта? Я не уявляю, щоб вони колись щось читали.

Це не має значення.

Лікарі все мені пояснили. Про дієту, про режим, про те, чого уникати. Я буду додержуватися. Он люди з інсультом марафони бігають.

Ти й до інсульту ніколи не бігав.

Дай мені спокій!

Спокій, вибухає жінка, спокій?!

Словесні скалки летять чоловікові в обличчя. Але він до того звик. Новим серед її прокльонів і сліз є хіба тричі виголошене "до сраки". Хибний вплив матюгальниці-дочки.

Це ж треба, цідить чоловік, що це тебе так…

Але його дружина вже зачинилася в спальні. Він стоїть посеред коридору й вагається. Чому він не йде у свій кабінет? Там його книжки, програвач, комп’ютер, телефон. Для чого він, замість лягти на свій диван і вивчати шматок неба у вікні, розвертається й тягнеться по плащ? А, може, він щось відчув чи побачив? I де він так поспішає, що на перехресті кидається під машину і зупиняє її?

Треба, бубонить він, сам дивуючися собі, прийняти таїнство хрещення. Негайно!

До кого у цій справі звертатися, він ще не продумав, тому він їде туди, де поруч, не торкаючись одна одної, височать три церкви. Якщо відмовлять в одній, піду в іншу. Такий його план.

Він заходить у першу. Там саме правиться. Чи охрестять вони його сьогодні? Мабуть же ж, треба зарані домовлятися. Які їм потрібні документи? У чоловіка в кишені лише гаманець. Він спиняється біля дверей. Всі новоприбулі відсовують його, купують свічки і короткими ривками просуваються в бік олтаря. Чоловік робить те саме. Якась жінка пояснює, видно, що незнайомій людині щось про свічки. Чоловік запалює свою й настромлює її поверх ще живого недогарка.

Жінка каже, що по тому, як плавиться віск, і які форми він приймає, можна побачити, хто на тебе зиркав лихим оком або наслав уроки.

Ось, будь ласка, бачите, ціла фігура. Голова, груди, нога… Це ж треба!… Це не ваша свічка? Тільки тут і можна про людей правду дізнатися.

Чоловік квапиться на вихід. В другій церкві як раз виспівують кінець служби. Священник виходить з олтаря. Чоловік не певен, чи купувати йому свічку. За прилавком стоїть чернець, чи дяк, чи семінарист, при бороді і в рясі. Чоловік питає у нього, чи можна було б у них охреститися. Чернець питає, хто хоче прийняти обряд — немовля чи доросла людина.

Доросла.

Під час посту?

А що?…

Побалакайте з батюшкою.



Чоловік наближається до священника, якого обступили три жінки, дві в хустках, а третя у зеленкуватому береті.

Та не давайте ви їм ні копійки, каже до них священник. Вони не бідніші за нас з вами. Я всіх їх знаю. У них своя жебрацька мафія. Я їм весь час пропоную попрацювати на церкву. Он нам треба і паркан дофарбувати, і листя пограбати. А всередині скільки роботи! Я їм кажу: я вас і нагодую, і кину якусь копійчину, і шмаття якогось знайду. Ні! Не хочуть. їм краще стояти з простягнутою рукою. Не кидайте їм нічого! Як припече — звернуться до мене.

Священник перехоплює погляд чоловіка і закорочує розмову. Коли жінки йдуть вклонятися іконам, чоловік викладає сутність свого прохання.

Під час, перепитує священник, посту? Почекайте до страсної суботи.

А коли це?

Коли що?


Страсна субота.

Як коли? За день до Пасхи!

Я знаю це, каже чоловік, я лише забув, коли саме цього року…

А ви хоч, супиться священник, постуєте? Ви коли востаннє сповідалися?

Чоловік мовчить.

Священник каже, що щира сповідь — це перший крок. Бо зараз всі повалили до церкви, і кожен несе свій бруд. Тому спочатку треба, так би мовити, помитися.

От ви ж, напевно, ходите до лазні?

Ні, каже чоловік. Я вдома миюся. У ванні.

Священник каже, що зараз розвелося забагато різдвяних християн. Він їх так називає, бо вони приходять до церкви лише двічі на рік.

Ну що це за християни? Вони ведуть життя негідне людини. Скотське життя. А деякі з них прямо з вулиці валять до чаши. Без сповіді! А, якщо і сповідаються, то я з них мушу все скибцями витягати! Що це таке? Як це так?

Чоловік мовчить.

То значить, каже він, щоби заповнити паузу, якщо б ви могли, то коли?

Коли б я міг що?

Охрестити мене.

Після посту та сповіді. Я ж вам сказав!

А коли вона?

Хто?

Сповідь.


Сповіді в нас по суботах. Без сповіді немає причастя.

Чоловік зиркає на годинник, не бачить там суботи, дякує і йде геть.

У дверях його спиняє дяк, він же семінарист.

Бачите, вказує він пальцем на сусідню церкву, оту споруду? Туди не ходіть!

Чому?

Бо на них немає благодаті!



Чоловік киває головою і йде туди. Усередині церкви високий, худий священник разом з кількома хористами порядкує довкола іконостаса. Як на попа, він занадто коротко стрижений. Зате його борода починається від очей і зливається з рясою. Він не може бути старшим за чоловіка.

Чоловік підходить до попа і каже, що він не знає всіх правил, але дуже хотів би охреститися. Він розуміє, що ця процедура, тобто ритуал, включає сповідь, але він не може чекати до суботи. Він знає, що для цього треба готуватися, але не знає, як саме. Наприклад, що зараз дозволено їсти, а чого ні.

Головне, каже йому піп, молитва.

Молитва, повторює чоловік.

Це, каже піп, наш єдиний спосіб звернутися до Бога. Як іще людині вийти на зв’язок? Ми без цього пропадемо! Тому треба завжди читати молитву. I не лише язиком та губами, але й серцем.

Як часто?… Бо от у мусульманстві, я знаю…

Весь час.

Чоловік пояснює, що в нього неординарна ситуація. Бо не далі, як вчора, він виписався із лікарні, де досить успішно боровся з інсультом і частковим паралічем, але інсульт — річ підступна, тому він просив би увійти в його становище.

Ви хочете сповідатися?

Так. Коли можна було б?

Та хоч зараз.

Зараз? Прямо тут?

А де ви пропонуєте?

Я не знаю. Де скажете. Якщо це прискорить. Щоб ви мене охрестили.

Піп спрямовує чоловіка в куток, під ікону.

Вибачте, каже йому чоловік по дорозі, що я так зненацька на вас… Але ви ж, мабуть, краще за мене знаєте ситуацію. Тому що не я один такий. Люди розгублені. Йдеться про серйозні соціальні зрушення!…

Піп не спішить притакувати.

Ви ж мене розумієте?

А вам, питає піп, що до того?

До чого?


До всіх оцих зрушень.

Ну як же… Сказано ж: жити в суспільстві і бути вільним від суспільства…

Не тільки можна, радісно підхоплює піп, але й треба! Це ваш обов’язок!

Як так?


А так, що з кого потім за все спитають? З соціуму? Ні! З вас!

Він ставить чоловіка на коліна, накриває чимось його голову й каже молитву, з якої ясно, що він тут не для того, щоб судити.

Кажіть! заохочує він чоловіка, який заплющує очі і довго збирається з думками.

Все це якось, каже чоловік, сталося так несподівано і так швидко… Я, навіть, не знаю, що в таких випадках робити…

Витягати на світ Божий, каже піп, всі свої гріхи. Інакше вони вас затягнуть на дно.

Це я розумію.

Ну то починайте.

З чого ж…

Почніть від сьогодні і йдіть назад. Якщо вам так простіше.

Чоловік розплющує очі, але бачить тільки підлогу.

Ну, взагалі-то, видихає він, у мене в житті було багато різного… I, я думаю, багато з того можна вважати гріхами… Ну, наприклад… ну, скажімо…

Замість загально зрозумілих гріхів на поверхні погойдується бридкий спогад часів студентської молодості. Його родич-професор десь їде з родиною, дає йому ключа й просить бодай кілька разів на тиждень поливати квіти. А він замість того скликає друзів, ті беруть дівчат, вина, музику, по дорозі до них прибиваються ще якісь персонажі, й це кодло за кілька годин примудряються зруйнувати все, що професор назбирав за своє життя. Нарешті його, тоді студента другого курса, витягають із ліжка і кажуть: там хтось тебе питає. Він в чому є, разом з новою подружкою, наступаючи на пляшки та тіла, пробирається до дверей. На порозі стоїть напівпритомний професор. З-поза його спини визирають його жінка, діти й готові до самосуду сусіди.

Але чоловік не знає, як йому узагальнити подібну ситуацію і до якого гріха її звести. Пауза затягується.

Починайте з найтяжчого, радить йому піп.

Та я, наче, мнеться чоловік, нікого не вбивав…

З незвички йому болять коліна, тому він крутиться, намагаючись знайти зручнішу позу.

Піп питає, чи знає він християнські заповіді.

Чоловік каже, що заповіді по всіх доктринах і релігіях однакові. Бо це — універсали або ж основи моралі. Не убий, не вкради, не возжелай. Хоча з цим і не все однозначно.

Ви одружені?

Так, але…

Зраджували дружині?

Так, але…

Що?

Не я перший, не я останній.



Тут не про них мова. Ви каєтесь?

Зараз — так, але на все є причини…

Так каєтесь чи ні?

Я тільки хотів сказати, що це, мабуть, не найбільший гріх.

Це ви про себе кажете?

Я взагалі.

Про це не вам судити.

Я маю на увазі, що тут, мабуть, треба розрізняти. Щире почуття, тобто любов, від фізичного потягу. Бо за любов не можна карати. Ви згодні? Хіба релігія проти любові?

Піп мовчить.

Чоловік каже, що в житті не все чорно-біле. Дуже багато відносного.

Якби це було так, каже піп, якби хоч щось у нашому житті було відносне, вас би до церкви тягачами не затягли.

Чоловік мовчить.

Ви певні, питає піп, що вам це треба?

О так, лякається чоловік, о так! Мені без цього — ніяк. Просто ви мене не зрозуміли. Я хотів сказати, що, навіть, віруючі грішать.

Що вам до них? Хіба тут про інших мова?

Чоловікові терпнуть коліна, тому він змушений спиратися руками на підлогу.

Ви з жінкою, питає його піп, вінчані?

Ні.


Значить, живете в блуді.

Взагалі-то, я не живу з нею. У тому вузькому сенсі, в якому ви… Тобто, так, ми — родина, у нас спільне житло, але, якщо йдеться про інтимну близкість, то ми вже давно з нею не…

Піп не рухається.

Вона, каже йому чоловік, не проти.

Що ще?

Чоловік не розуміє питання.



Гріхи! Які ще у вас є гріхи?

Чоловіка охоплює жах. Де йому йти, якщо піп його зараз пожене?

Мені чомусь, каже чоловік, дуже важко. Важко зібратися з думками. Дуже багато різного, дрібного… Як гнусу в тайзі. І невідомо, як це назвати, як сформулювати, з чого почати.

Це — ваше життя, каже піп. Окрім вас, ніхто цього не знає. На те й сповідь. Ви не мені все це кажете. Я — лише провідник.

Я все це, каже чоловік, прекрасно розумію. Я тільки боюся, що ви мене можете не охрестити. Бо хто я такий? Прийшов з вулиці і вимагає тут. Це правда. Але ж візьміть до уваги, що мене ніколи ніхто не вчив. Відносно церковних справ. І порядків. Не пояснював, як треба. Тому вам легше. Вас, мабуть, ізмалку, поступово, в родині…

В родині, несподівано вибухає піп, змалку?!

Я хотів сказати, захищається чоловік, що ви ж, мабуть, не з нуля…

Всі ми тут, важко дихає піп, не з нуля. Ми всі з мінуса! И доки нас по голові якась кувалда не…

Піп знімає руку з чоловікової спини. Якийсь час ніхто нічого не каже. Піп міг, навіть, вже десь податися.

Як же тепер бути, вигукує чоловік навмання. Я ж думав ви всіх приймаєте. Чи вам потрібні характеристики?

Як це сталося, раптом питає його піп.

Що саме?


Зустріч.

Яка зустріч? Коли?

З Ним. Він мусив до вас напряму звернутися.

Чоловік мовчить. Він боїться далі розпитувати.

Моє життя, пояснює він обережно, так склалося. Якось логічно до цього підвело. Розумієте?

Ні, каже піп. В житті немає логіки. Тобто, вона є. Тому що все — частина Задуму. Але його не завжди видно. До певного часу.

Це так, каже чоловік з полегкістю, нема ніякої логіки. От чому сьогодні вранці мені… як би сказати… щось немов… якась неначе прірва…

Це — воно!

Піп гупається на коліна впритул до чоловіка. Той машинально відсовується, ніби передбачає, що ряса буде відгонити або борщем, або оселедцем. Насправді ж, від попа віє багаттям і жаром охоплених полум’ям сухих колод.

Це прекрасно, дрижить у попа голос.

Що саме?

Прірва!


Чому?

Прірва — це і є ваша кувалда! Знак!

Хіба?

Так! Якщо тут — чорнота, то там — світло. Ідіть туди! Тримайтеся його!



Як?

О, каже піп, як я вас розумію, і без попереджень та передмов зізнається, що слово "Бог" він вперше почув, коли йому було ген за тридцять. Що його батько, генерал, не давав продиху ні чужим, ні своїм. Що піп замолоду бунтував проти батька, був вільним художником, плодив скрізь байстрюків і жив на батьківській урядовій дачі, аж доки не підпалив її і не втопив у річці генеральську службову машину, разом з водієм (водія відкачали). Батько змушений був рятувати сина від тюрми. Це йому коштувало усіх привілеїв та пільг. І як тільки він пішов на пенсію, то зразу ж і помер. А його синові почала спершу снитися, а тоді і ввижатися батьківська зловісна машина. И не так машина, як її багажник. Сни були завжди однакові. Немов його зв’язали, встромили в зуби кляп і запхали в багажник. І ту машину кидають з кручі у вир. От він б’ється у повній темряві, крутиться, як гад, а машина тим часом поринає у мул. Навіть, якщо він виштовхне кляп і розірве мотузки, і виб’є ногами замок багажника, то чи встигне він виплисти на поверхню, перше, ніж його удавить болотяна твань?

Я не думаю, каже чоловік.

Я, каже піп, теж.

А далі, питає чоловік, що було далі? Зустріч? Невидима рука висмикнула вас зі слизоти й винесла на тверде? Ви покинули малювати абстракції й стали писати ікони?

Щось такого типу.

I так ви знайшли себе?

Я знайшов щось незрівнянно більше.

Віру? З якою до вас прийшли спокій і певність?

Ні.


Ні?

Віра — це як стрибок через прірву.

Чоловік так переймається розмовою, що на якийсь час забуває про біль у колінах. Але біль, немов вередливий дітвак, вміє нагадати про себе.

Для чого ж тоді, стогне чоловік, весь цей обряд, якщо, навіть, він не є гарантією?

Яку вам ще гарантію треба? Зробити для нас більше, ніж уже зроблено, неможливо. И нема таких слів, щоб сказати нам більше того, що вже сказано.

Але ж людині потрібний якийсь захист. Якщо не матеріальний, то духовний!

Хрещення, каже піп, ось весь наш захист.

Чоловік не певен, чи має він право, незважаючи на судому, піднятися з колін, тому він знову валиться руками на підлогу.

Чекайте, каже піп і десь іде. Він вертається з книжкою, з кадилом, в єпитрахилі поверх ряси і охрещує чоловіка.

* * *


Наприкінці березня у чоловіка починає мінятися зір. Тепер вся сучасність повстає перед ним з погляду вічності.

Треба, вирішує він, описати це явище у монографії, яка поєднувала б синтез нового бачення з вершками життєзнавства. Якщо його ректор натисне на міністерство (а він може), то вже на той рік вони зроблять монографію базовим вузівським підручником (чому б і ні?).

Чоловік розпочне зі вступу, в якому намалює образ юрби. Тоді вибере якогось окремого представника і спрямує на нього вістря свого аналіза. Кількома штрихами, мов ювелір, що схилився над ще не очищеним від руди діамантом, окреслить його похнюплену поставу, а тоді влучним словом поставить йому свій діагноз. Не для того, щоб познущатися, а для його ж блага. Щоб він, нарешті, побачив себе, і вжахнувся, і почав робити висновки. Тому що в цього типового представника все не так, як слід. Він і дихає поверхово, й харчується бозна-чим, ї як замолоду, так і тепер чимось зловживає.

Його світосприйняття — окрема тема. I формулювати її треба не науковими термінами, а близькими читачеві образами. Наприклад, життя — це болото. По гарячих слідах прив’язати цей образ до етапів його життя. Під етапи підвести аналіз найбільш уживаних слів та виразів. А поверх виразів надбудувати модель його духовних цінностей, точок відліку й системи координат.

Далі виявити його головну проблему — повну неадекватність і розгубленість. Після чого спробувати пояснити все особливостями періоду. Тим, що правила гри помінялися, а поза тим все лишилося, як і було…

(На берегах можна було б допідмалювати схему ставлення до влади — від апатії до ненависті й від презирства до запопадництва.)

Деякі так звані вчені обстоюють тезу про хаотичний характер такого світобачення. Цією ж монографією чоловік раз і назавжди розіб’є цю дурницю і доведе, що будь-який особистий вчинок — це вияв колективної філософії життя. Він зведе докупи та узагальнить всю систему місцевих суспільних міфів. А від міфів протягне мосточок до чотирьох можливих моделей поведінки.

Перша. Ніхто нам не бреше, і ми нікому не брешемо.

Друга. Ніхто нам не бреше, але ми всім брешемо.

Третя. Усі брешуть, лише ми кажемо правду.

И четверта. Нам брешуть, і ми їм за це також брешемо.

Він пояснить стан речей в країні тріумфом четвертої моделі. І зразу ж видасть прогноз: вони будуть мучитися, доки власна брехня їх не передушить.

Одпрогнозувавши майбутнє, він розвінчає та висміє опонентів і приголомшить всіх висновками.

Перший. Все це приречене й мусить розпастися. Бо тут немає зчепки, а є лише негативність. І тут виникає питання: коли таке мусить статися?

Відповідь на нього дає його другий висновок — про час. Про те, що й минуле, й майбутнє існують лише зараз. Тому вони — теж теперішній час. Які його ознаки? Ніяких. Бо те, що ми називаємо часом, це, насправді, наші відчуття. Наше ставлення до того, з чим і з ким ми стикаємося. Із собі подібними або із явищами природи, такими, як вітер, опади чи спека. Тому час — повна хімера й мана. А, крім того, — проекція наших болячок. У той час, як вічність — це щось зовсім протилежне.


Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література.%20Тексти%20творів
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література.%20Тексти%20творів -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
Українська%20література.%20Тексти%20творів -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка