Андріївський узвіз Володимир Діброва



Сторінка4/13
Дата конвертації11.03.2019
Розмір1,8 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

* * *


Чоловік їде в тролейбусі і час від часу притискає до тіла свій висновок про те, що вічність — це повне навпаки. Жінка і двійко чоловіків, що стоять поруч, позирають на нього, а він — на них. Бо він їх десь бачив. Але де? І коли?

Звичайно! Старший з двох чоловіків колись вчився на одному з ним факультеті. Потім він, здається, захистився, викладав і швидко став доцентом. Але останнім часом його щось не видно. Мабуть, перейшов на адміністративну роботу. Чи в бізнес.

Жінка — це його дружина. Їй також довкола п’ятидесяти. Вона — викладачка, але без наукового ступеня. Студенти люблять її, вона гостра на язик, весела і не ледача. У неї багато ворогів. Про неї ходить безліч історій. В одній з них студент її вітає із річницею революції, а вона при свідках йому на це каже: й тебе туди ж!

Обличчя третього, наймолодшого з них, чоловік теж десь бачив. Мабуть, і воно пов’язано з вищою освітою.

Трійця перешіптується. Чоловік бачить, що і вони його впізнали. Але ніхто не вітається, щоб уникнути розмови.

Чоловік тут він згадує, хто є цей третій. Це ж той самий студент! Так. Зараз він носить борідку й голить голову, а колись, як і личило генію, грав на гітарі власні пісні, не стригся і кидав усім виклик. На другому курсі його за це викинули з університету й призвали до війська. Його родич-психіатр знав усю військоматську комісію. Звільнений "по дурці" студент роками з весни і до перших морозів працював на шабашках. Завдяки фізичній праці на повітрі, він зараз виглядає молодше своїх років.

Чоловік дивується, що могло звести їх докупи. Трохи більше приязні з його боку й він би про це дізнався. Якби він помахав їм, вони б зраділи. Якби він простягнув їм руку, вони б її тричі потиснули й розповіли б йому про все. Про те, що доцент колись глузував з дружини, бо вона не могла підтримати його культурну розмову. Про те, що він був п’яницею, а став алкоголіком і вже не міг ані викладати, ні керувати аспірантами. Якийсь час він щось перекладав для газет, а тоді втратив і цей підробіток. Він занедбав сім’ю, багато часу проводив за містом, де крав кольорові метали (дроти, арматуру, начиння) та обносив погріби. На Покрову мужики відходили його лопатами, а тоді налякалися і завезли до моргу. Але він одлежався, всю зиму не пив, і на початок весни всі його синці зійшли, а ребра зрослися.

Його жінка кинула викладання і, щоб якось прогодувати дітей, стала торгувати цукерками, цигарками й жувачкою. Справа ця їй пішла, і тепер вона раз на квартал їздить за кордон по дрібний крам, має на базарі свій ларьок, влаштувала дітей в університет, справила нові меблі й щотижня балує себе масажем. Аж тут почав даватися взнаки вік.

Невдовзі на базарі викладачка здибала свого колишнього студента. Після чергового розлучення йому не було де жити. Вони здаля привіталися, і того ж

вечора він перебрався до неї. Колишній студент першим ділом вигострив всі ножі в хаті, знайшов спільну мову з її дітьми і щоранку заварював каву по-ефіопськи.

Викладачка скинула вагу і полюбила культурні розмови. Тепер вона ще з кордону дзвонить студентові і дає номер вагону. Студент марафетить хату, прасує білизну і готує для неї ванну.

Дуже добре, сказав би їм чоловік, якби вони розбалакалися, але буття людини цим не обмежується.

Що тобі після паузи, запитав би хтось із них, не подобається?

Чоловік відповів би їм, що йому все подобається.

Тоді що тобі не стоїться?

Мені, сказав він би їм, дуже стоїться.

Ну й стій собі тихо!

Чоловік би відвернувся, але не образився б.

Вони б також відвернулися і до наступної зупинки обговорювали б його поведінку. Потім вони б обступили його і спитали, чи може він допомогти.

Чоловік запитав би, чим саме.

От його син, вказали б вони на колишнього студента, влітку кінчає школу. Треба його поступити. Ми, пообіцяли б вони, усе зробимо по найвищих розцінках.

Не треба, сказав би їм чоловік.

Он ти який, з принципових, сказали б вони. З тих, що й досі за натуральний обмін. Гаразд. Тоді допоможи нам з університетом, а ми тобі допоможемо із монографією. Скільки тобі на це треба тисяч? Ти ж, їй-богу, не збираєшся пхати її через міністерство?

Ні, сказав би їм чоловік.

Ну то кажи, що ти хочеш!

Я хочу, сказав би їм чоловік, на дев’ятий поверх. Я хочу поцілувати її. А тоді…

Трійця, не дочекавшися від нього приязні, виходить. Через дві зупинки він робить те саме.

А потім, каже він собі на сходинках, я хочу вина. Червоного. Натще. А потім…

Пасажири, які поспішають зайти перш, ніж він вийде, не дають йому додумати цю думку. А тоді він і сам забуває про неї, бо ректор їде за кордон, і чоловік мусить перебрати всі його обов’язки. А вдома відволікає дружина, яка стежить за його режимом дня. А на нейтральній території дев’ятий поверх, вино й поцілунок чомусь ніяк не стикуються. Чоловік не здається, бо ні про що інше йому не думається.

* * *


Ну то що ви від мене хочете?

Чоловік здригається. Він так поринув в думки, що не помітив, де він і що він.

Перед ним сидить секретарка комісії, членом якої він є вже п’ять років. Він любить ходити на ці засідання. На них збираються впливові люди і розподіляють фонди. Комісія вирішує, кого підтримати, а кому дати зійти нанівець. Тут завжди гарні закуски.

Я вам, облеслива секретарка зараз не церемониться з ним, повторюю, що мож-на-не-при-ходити!

Що, засідання переноситься?

Ні, воно не переноситься. Але ви вже не є членом комісії.

Хто сказав?

Я вам кажу.

На якій підставі? Чому мене не попередили?

Вважайте, що я вас зараз попередила.

Чоловік обдзвонює інших членів. Ті брешуть, що вперше про це чують. І тільки голова комісії, перше, ніж кинути трубку, питає чоловіка, яка йому різниця, чому так сталося.

Це вам не соціалізм!

Вдома дружина каже йому, що їхня дочка таки кинула свого чоловіка й живе десь у комуналці з іншим поетом.

З ким?


З поетом.

Знову?


Вона каже, що цей — не підробка. Цей — справжній.

А йо-ма-йо!…

Дружина каже, що вони збираються жити в селі, на березі річки. Там батько поета, шкільний вчитель, має хату на схилах. Він пенсіонер, інвалід війни, держить бджіл, двадцять вуликів, завдяки яким не бідує. Жінка його померла, і зараз він живе зі старшим сином, братом поета.

На ранок в дружини підскакує тиск, і її ліве око нічого не бачить. Дільнична лікарка каже, що в дружини рак. Вони йдуть на консультацію до відомого професора. Той каже, що це не рак, але на одному оці відшарувалася сітчатка. Потрібна негайна операція.

Через тиждень їй роблять операцію. На це йдуть всі їхні гроші, зате її зір повертається. Тепер їй треба два місяці вилежати, не нахилятися, і не піднімати важкого.

Чоловік сидить при ній, на роботу з’являється рідко й занедбує дачу.

Першого травня дружина питає його, чи пив він зранку ліки.

Не пам’ятаю, каже він, здається.

Невже й тепер я за всім мушу стежити?!

Я вип’ю.


Зараз. Іди зараз пий.

Він питає, чи не збирається їхня дочка повертатися до свого чоловіка.

Ні, каже дружина, вони у вівторок подали на розлучення.

А цей, її новий, де він?

При ній. Але після дев’ятого травня він їде на село. Хоче за літо зробити там ремонт. Щоб підготувати все до її приїзду.

І коли ж це буде?

Як тільки я встану на ноги.

Дружина підводиться. Чоловік не відходить від неї. Йому здається, вона хоче щось сказати. Дружина зачовгує на кухню, довго миє свій кухоль, а тоді, відвідавши туалет, знову лягає на диван.

Чоловік питає, як вона почувається.

Не знаю, каже дружина і зізнається йому, що їхня дочка вагітна.

* * *

О другій годині дня посередині травня чоловік проводить засідання вченої ради. На порядку денному три питання та різне. Під кінець різного двері розчахуються і до залу засідань вдирається щось з пістолетом і в масці.



Стоять, кричить невідомий. В інтонації, однак, є щось дуже рідне. Керівництво університету продовжує сидіти. Гроші на стіл! Годинники! І ювелірку теж! Всі мовчать. Я кому сказав?!

Грабіжник підскакує до проректора, який сидить в голові столу, і до скроні йому приставляє зброю. Далі він оголошує: якщо його вимоги не буде виконано, він пристрелить проректора разом зі спільниками.

Члени вченої ради не розуміють, що саме вимагає терорист, але вони бачать, що на ньому маска хокейного воротаря, у його руці дитячий водяний пістолет, а за фігурою та типом гумору він нагадує ректора. Чоловік того не бачить, бо нападник дулом весь час довбе його в голову, а за останнім разом мало не вибиває йому око.

Назвіть свої умови, не без удаваного переляку просить декан юрфаку.

Працювати і готуватися як слід до міністерської атестації!

Терорист скидає затісну маску і визволяє обрезкле, покраяне рожевими смугами ректорське обличчя. Його, як батька, вітають сміхом та оплесками. Він також випромінює радість, тисне на курок і кропить колег водою.

Засідання згортається. Ніхто не питає, що саме змусило його урвати закордонне стажування і прилетіти додому. Це може бути здоров’я, родинні обставини чи стратегічні питання національної освіти.

Ректор бере під руку свого заступника, і вони усамітнюються в оксамитових глибинах кабінету. Чоловік чекає, що зараз його друг дістане з портфеля пляшку призового віскі, і що йому доведеться довго пояснювати про свій інсульт, а тоді, щоб не образити ректора, піддатися і час від часу вмочати губи у склянку. Але ректор не поспішає виставляти пляшку.

Чоловік каже, що радий бачити його при доброму гуморі, питає, як справи і чи не сталося чогось. Бо ректор там мав бути ще місяць.

Ректор мовчить, бо він має чудову пам’ять. I він не забув, що, коли в нього рік тому був інфаркт, то друг-проректор відвідав його у лікарні лише двічі, а не щодня, як це робили інші. Й це, як тепер з’ясувалося, не випадково.

Чоловік також мовчить. Він писав за кордон ректору про свій інсульт, але відповіді, або бодай якогось вияву співчуття не дочекався. Чи, може, той, як завжди, на щось образився?

Хто ж так робить, несподівано щиро питає ректор у чоловіка.

Що саме, не менш щиро питає ректора чоловік.

Ти знаєш, що саме.

Ні, не знаю!

А ти подумай.

Останні два тижні чоловік думає про одне — як би влаштувати свою дочку редактором у їхній науковий вісник. Вона — класний фахівець. Це визнають навіть ті, що цькували її. Зараз їй потрібне якесь соціальне прикриття. Робота, з якої б вона пішла у декретну відпустку. А тоді вже хай їде на своє село. Але ректор про це знати не може. Чоловік ще ні з ким про свої задуми не розмовляв, лише здаля наводив довідки. Крім того, в ректора вся рідня живиться при університеті. Він зрозуміє свого друга.

А ректор думає про те, скільки добра він зробив для людей, зокрема для своїх друзів, і про те, що серед них є повні свині. Ректор любить думати про себе, як про доброго царя, який, однак, знає, що він — не святий, тому він може й покепкувати із себе. Наприклад, зненацька налякати або спантеличити своїх підлеглих, а тоді звести все на жарт. А в інші моменти він уявляє себе отаманом. Довкола його села розруха і громадянська війна, а він зібрав бійців із місцевих хлопців, озброїв їх, посадив на коней, поставив на усіх виїздах варту і порядкує так, що люди з інших хуторів просяться до нього, ще й несуть хто чим багатий. Бо ректор знає, де треба залягти, а де на повній швидкості танком іти напролом. На те він і стратег. Його головна заслуга в тому, що він оточив себе тямущими виконавцями. Він ломить ліс, а вони пилять дерева на дрова і різблять на стовпах визерунки. Треба лише пильнувати, щоб ніхто не сачкував, не вистрибував і не інтригував.

Скажи, питає він чоловіка, для чого ти це робиш?

Що ти маєш на увазі?

Ні, це ти мені скажи, що ти маєш на увазі, коли ти так робиш?

Двері відхиляються. Дружина ректора встромлює в отвір своє погруддя.

Ти кликав, питає ректорша.

За штатним розкладом вона — завкафедри педагогіки, а за покликанням — Мати-Заступниця. Всі знають, що ніж звертатися до недосяжного ректора, простіше мати справу з його половиною. Вона і вислухає, й дасть пораду, й заступиться. Жодне питання в університеті не вирішується без її згоди. Вона приступніша, розумніша і більш ділова, ніж її чванькуватий чоловік.

Це вона висмикнула його з-за кордону, коли відчула, що проректор замислив каверзу. Почалося з того, що він взяв до аспірантури свою колишню студентку і став її науковим керівником. Але й дружині ректора ця студентка подобалася, тому вона запропонувала їй перейти на кафедру педагогіки. Аспірантка відмовилася. Але ректорша не любила, коли їй перечили, тому і бухгалтерія кілька разів "забувала" нарахувати аспірантці стипендію, і секретарки весь час "губили" усі її звіти та аспіранські плани.

Чоловік порадив аспірантці наступного разу зробити ксерокопію плана, піти до заввідділу аспірантури й сказати: "Ось, будь ласка, мій план. Вам іде оригінал, а в мене залишається копія. Якщо план десь ізнову загубиться, скажіть мені, я вам представлю копію". Так вона й зробила. Але коли чоловік опинився в лікарні, на аспірантку посипалися неприємності. Дійшло до того, що знайшли якусь заховану у примітках статтю, на підставі якої оце зараз і збираються погнати її із аспірантури.

Вона звернулася до адвоката, і той пішов прямо до ректора. Ректор був за кордоном, проректор хворів, а на дружину ректора, яка крутилася в приймальні, адвокат не став гаяти часу. Його темно-синій костюм і такі слова, як "мій клієнт", "юрисконсули міністерства" та "повістка з підписом" справили на неї враження. Вона негайно сіла за комп’ютер і настукала чоловікові депешу, в якій так плутано виклала справу, що переляканий ректор того ж дня за свій рахунок полетів гасити пожежу.

Ти кликав? — удруге питає свого чоловіка ректорша.

Іди, махає той, ми самі розберемося.

Вона йде, але лишає шпарину. Ректор підстрибує, тупотить до дверей і ліквідує отвір. Перше, ніж сісти, він двічі обходить круг свого заступника.

Значить, отак, раптом видихає він.

Про що ти?

Про що я?

Так. Що це за жарти? Пістолет, маска…

А ти мені не вказуй!

Я не вказую, я питаю.

Це я тут питаю! А ти мусиш чесно сказати, усе як є.

Мені нема за що виправдовуватися.

Я не казав "виправдовуватися". Це вже твоя совість промовляє.

Це — якийсь абсурд! Божевілля. Та що відбувається?

Ректор довго сопить.

Ти навіщо на мене наслав прокурора?

Якого прокурора?

Хотів встромити мені ножа в спину? Друг, називається…!

Не розумію…

Давай, викладай увесь компромат, що ти на мене зібрав!

Ти, я бачу, здурів! Про який…

Ви кликали?

До кабінету без стуку заскакує переколошкана секретарка.

Що таке, гарчить на неї ректор і поглядом здуває її геть.

Короче так, обертається до чоловіка ректор, або ти — або я!

Чоловікові ніде класти таку новину.

Ну, питає його ректор, чого мовчиш?

Я думаю.


До культу особи, який завів ректор, чоловік ставився як до прикрого дивацтва, яке йому нічим не загрожувало. Бо він має стиль, знає мови і, якщо не те пішло, є візитною карткою університету.

Надумався?

Так ти це, питає він у ректора, серйозно?

Аякже.


На якій підставі?

За власним бажанням.

Ага!…

Чоловік уявляє собі, як на чергових зборах колективу він просить слова. Як ректор пробує ігнорувати його. Як він злітає на трибуну і наводить факти. Про те, що лише за два останні роки, завдяки його зусиллям, університет вийшов на перше місце в країні по чотирьох з десяти категоріях. Про те, що саме він розробив нову, прозору систему оцінки знань. Про те, що за останні п’ять років в університеті відкрилося чимало нових підрозділів і кафедр, які не мають аналогів у світі, таких, наприклад, як лабораторія синтезу типології, кафедри духовознавства, юриспро-менеджмента, біо-психо-компютерної технології, тощо. З залу та з коридорів лине обурення. З аудиторій чуються вимоги обрати його ректором, а як ні, то всі готові розпочати збирання підписів. Студенти складають звернення, ідуть з наметами на майдан, погрожують мітингом, страйком і голодуванням.



Ректор знає, що його заступник збрикне. Тому він також подумки лізе на трибуну і оголошує, що ситуація довкола справи проректора переросла у скандал. I що певні сили замислили зірвати нам цей учбовий рік. Усі ми знаємо, хто за цим стоїть. Це — окремі представники всіх тих, що так і не підтягли свій менталітет до рівня вимог. Тому повстає питання: скільки ми можемо таке терпіти?!

Чи є у вас до мене, переходить на "ви" чоловік, ще якісь питання?

Не треба нам, попереджає його ректор, тут погрожувати!

Чоловік підводиться, киває і йде геть.

Ректор замикає за ним двері і не дає своїй дружині вдертися в кабінет. Ректорша тарабанить у дерматин.

Погодь, відмахується ректор і за звичкою йде до бару. Але в барі після чергової ревізії його дружини представлені лише зразки мінеральних вод різних країн світу.

От налякала! бурчить ректор, відсовує свій портрет пензля лауреата національної премії й дістає із потаєнної шафи картонну коробку з непочатою пляшкою міцного напою кольору бурштина. Щоб не бруднити склянку й не залишати слідів, він вливає вогнисту рідину прямо в горло.

Хороший розлив, каже він вголос.

Нічого, заявляє він подумки проректору, наче той зараз сидить проти нього і також посьорбує імпортний напій. Нічого. Ніде ти не дінешся! Завтра приповзеш, вибачишся, як слід, ми за це вип’ємо, наче нічого й не було.

Ректор знає, що широти душі йому не бракує. Так, для когось він — бугай. Але під цією шкірою й рогами ховається соромливий та битий шпаною школяр, який вчасно зрозумів: найліпший захист — це напад. Інакше не виживеш.

Ректор лізе рукою в кишеню ніби за носовичком, але насправді, він хоче непомітно почухати там, де свербить. Діставшися до мети, він усвідомлює, що його ніхто не бачить, гучно, по-молодечому розпружується і вже чухається досхочу. Відтак тягнеться за скріпкою, розгинає її й колупається в правому вусі, аж доки не штрикає себе у барабанну перетинку.

Ио! каже він і одразу ж гасить біль бурштином із пляшки.

Хар-роший розлив, вдруге стверджує він.

* * *


Зранку сонце влізає в кімнату, і та тріщіть по швах. Чоловік, не снідаючи, виїздить на дачу, щоб полити сад. Потім в тиші, за кавою він хоче обміркувати план дій. Безглуздо здаватися без бою. У нього скрізь є союзники — в ректораті, на кафедрах і в міністерстві теж.

При повороті на міст в нього з лівої смуги врізається бензовоз міського управління водоканалізації. Водій одразу зв’язується зі своїм начальством, воно тисне на міліцію, та складає протокол, і чоловік, як призвідник аварії, мусить відшкодувати управлінню ремонт бензовоза.

Чоловік оскаржує міліцейське рішення. Подивіться, репетує він, я стояв у ряді повороту, під бровкою, він пішов на таран з лівого ряду. Бачите? Інакше як би він міг розчавити мій лівий бік і пом’яти правий кут свого бампера? Це ж — головний доказ!

Для кого, питають у нього.

Як для кого? Взагалі!

Взагалі не проходить. Судмедекспертиза — річ конкретна. Завинив — плати!

Того ж дня у нього починають німіти рука та нога. Йому стає важко вимовляти довгі слова. Думки гладшають, чавуніють і відмовляються рухатися. В ректораті це помічають і роблять висновки.

Йдіть додому і відпочиньте як слід, радять йому по-доброму і про кожен його хисткий крок звітують перед ректоршою. Її чоловік після вченої ради заліг на обстеження з розривом барабанної перетинки і тепер керує всіма з палати. Почувши про стан здоров’я проректора, він викликає його до лікарні.

Ти, каже він чоловікові, мабуть же ж, думав, що я тебе знищу. Вижену. Ти ж так зробив би на моєму місці? Так знай, що я — незлобивий. Я добрий. Я дам тобі з гідністю піти на пенсію. По інвалідності. Ти тільки представ нам довідку. У тебе ж є кінці в медицині?

На чоловіка навалюється нудота. З трудом заковтнута ректорська пропозиція не хоче перетравлюватися.

Але за це влітку, продовжує ректор, ти замість мене очолиш приймальну комісію. Бо мені треба підлікуватися. Ну то як? Згода? А восени ми тобі повну урочистість зробимо. Проведемо по вищому розряду.

Ректор підморгує йому. Примусити чоловіка працювати в приймальній комісії додумалася дружина ректора. Щоб легше було знайти в нього якісь порушення. Про всяк випадок.

Ну що ти про це думаєш?

Нічого я, каже чоловік ректору, не думаю.

Он як ти…

Так.


Чому?

Важко думати.

А сприймати ти можеш?

Так.


Тоді сприймай. Восени Президент підпише указ, за яким прирівняє особливо цінну професуру до держслужбовців і покладе їм пенсію в розмірі дев’яноста відсотків від посадового окладу. Я зроблю все, щоби ти потрапив у списки. Хоча це, як ти розумієш, дуже і дуже складне завдання. Навіть, надзавдання… Що ти мовчиш?

Нічого.


Така твоя вдячність?

Що?


Вдячність!

Так.


Що "так"?

Нічого.


Гримаса болю на чоловіковому обличчі заспокоює ректора. Набравшися сили від його немочі, ректор цікавиться, що йому болить.

Дякую, каже чоловік.

Сильно?

Терпимо.


Голова?

Вона теж.

Ну, добре. Іди додому. Попий молока з медом, а краще — горілки з перцем. I під ковдру. Прокинешся — все як рукою зніме.

Чоловік іде. Під дверима квартири він риється по всіх кишенях, але ключа не знаходить. Йому відчиняє дочка. Вона каже, що матері краще. На тому тижні дочка хоче їхати до свого поета на село.

Я, каже їй чоловік, тебе відвезу.

Не треба. Я сама. Туди ж автобус ходить.

Ні, я відвезу. Ми усі поїдемо. І мама теж. Правда?

Дружина каже, що так.

Нам цікаво. Роздивимося. На кручу підемо, річку побачимо. Заразом купимо молодої картоплі, городини, меду…

Зарано для меду.

А ми і старим не погребуємо. З минулого року.

Дочка питає, як він почувається.

Не знаю, каже він.

Температура є?

Дочка стає навшпиньки й торкається губами його лоба. Від несподіванки чоловік сахається, зразу ж шкодує про цей рух, хапає дочку за плечі, хоче їй все пояснити, але слова злипаються в кашу, а очі стають калюжами.

Все буде добре, кажуть жінки і вкладають його в ліжко.

Машина, підскакує він, вона ж побита! Як же нам тепер…

Лежи. Ніде вона не дінеться.

Але ремонтні клопоти зафарбовують сни і отруюють його робочі години. У нього хай і не нова, але надійна іномарка. Витвір німецької інженерної думки. Чесний механік — ці два слова не тримаються купи. Тут або — або. Хтось учора порадив чоловікові когось. Але хто? И кого саме? Треба було записати. Бо голова не тримає такі речі. До тих, хто хоч трохи знаються на іноземних машинах, зараз не проб’єшся. Автосервіс "Еліта", яка себе скрізь рекламує, то, мабуть же ж, кримінальники. Випатрають усе, спробуй комусь потім щось довести. А цей новий ректорський водій — пацан і бовкало. І той механік, якого він усім підсовує, напевно ж, таке саме добро.

Не про те, раптом чує він голос, ти журишся!

Чоловік пересмикується, і ремонтна тема немов лупа обсипається з його вже тиждень немитих кучерів. Що це було? Хто це такий розумний?

Він сидить у своєму службовому кабінеті, сам на сам зі звітом наукової роботи кафедр за цей семестр. Чий це був голос? Може, то радіо? Чи телефон? Ні, дзвінка не було. Але хтось, безумовно, звертався до нього. На "ти". Невже це — те, про що його попереджав лікар? Галюцинації. Буревісники близького параліча.

Я не хочу, шепоче чоловік.

На темному дверному тлі вимальовується сіра постать. Щось, наче, знайоме. Щось на зразок офіцера таємних органів, який колись роками чіплявся до нього. Але що йому зараз треба?

Іди геть! ворушить губами чоловік. Тобі немає чим шантажувати мене. Все колись приховане вийшло на поверхню. Нікого тепер нічим не здивуєш. Листя опало і видно все дерево, кожен етап його рослинного життя. Якщо уявити, що дерево це і є модель життя. А якщо ні? А що, як життя — то не дерево? І не тварина, і не мінерал. А, наприклад, тінь.


Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література.%20Тексти%20творів
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література.%20Тексти%20творів -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
Українська%20література.%20Тексти%20творів -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка