Андріївський узвіз Володимир Діброва



Сторінка5/13
Дата конвертації11.03.2019
Розмір1,8 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

Чоловік крутить головою, але ніде не бачить відповіді. Може, вона йому й не потрібна, та відповідь. Бо тут немає питання. Бо ніхто нічим не цікавиться. Що ж тоді є? Від непевності обриси непроханого гостя ще більше розпливаються.

Я вас слухаю, каже йому чоловік.

Гість все більше нагадує їхнього директора підготовчих курсів, якого звільнили, коли він посварився з ректором. Він не образився, дістав десь гроші, заснував фірму і торгував собі нерухомістю, доки партнери не викишкали його. Але він знову не образився, а пішов вихователем у школу-інтернат, де з нього збиткувася неповнолітні злодії. Від впав в депресію, пережив нервовий зрив, лікувався у "павлівській". Зараз він рідко голиться і на питання "ну де ти зараз?" — відповідає "на творчих хлібах".

Я вас слухаю, каже відвідувачу чоловік. У вас до мене якесь питання?

Ні.


Що ж тоді у вас до мене?

Відповідь.

Яка?

Що нтелігенція не може вижити на зарплату.



Я знаю, відмахується чоловік, Але…

Усвідомлення, не чує його гість, власної непотрібності у цій країні волає. Принциповість сприймається як порушення норми. А пошуки підробітку зжирають весь вільний час…

А що конкретно ви…

Метастази корупції!…

Я розумію, каже чоловік, але яка мета вашого візиту? Бо, якщо у вас хтось поступає, то в нас зараз прозора система тестування…

Ні.


Але я можу порадити викладачів, які підготують. Приватно.

Гість, який до цього тільки погойдувався, починає розшаровуватися. На друга дитинства, з яким чоловік збирав марки у спільний альбом (через який вони й посварилися). На кафедрального стукача. На чорно-білих дітей і дорослих із потертих групових фотографій. На жінок, до яких чоловік в різні періоди життя прилучався тілом або душею.

Я не розумію цього, каже чоловік. Що це за парад? Що їм усім треба від мене? Більшості з них вже немає. А ті, що живі, де їх шукати? И навіщо? У мене нема на це часу. Я хворий. А якщо у них претензії до життя, то це не моя провина. Не я його вигадав. Мене також породили і, не питаючи, вкинули сюди. Але, на відміну від більшості, я опирався. Десятиліттями. Як міг. А торік я запровадив систему іспитів. Щоби все було по-чесному. Але тепер я стомився. Я ледве даю собі раду. Що кому не ясно? Ідіть всі геть!

Чоловік вибігає з кабінету. В коридорі, а потім ще й раз-по-раз на сходах він обертається. Ніхто за ним не женеться. Значить, то був зовсім і не відвідувач. То було пробадіння. Потьмарення.

* * *

На щастя логіка й координація повертаються до нього. Настільки, що він, не попереджаючи дружину, суботнім ранком виходить пройтися довкола хати. Порівнявшися з зупинкою, він несподівано для себе лізе в автобус, і той його завозить ген на Узвіз. А чому б і ні? Сьогодні там свято міста. Та й погода дозволяє.



Обрубками думок чоловік відштовхується від учасників масовки і від надимів ландшафту, поки невидима хвиля несе його під гору в бік ще не визначеної мети. Наче закони фізики, обов’язкові для всіх, тут на нього не розповсюджуються. Наче він не є частиною тісняви й галасу, одним із персонажів однієї з подій. Наче події не розкручуються, мов пружини, чіпляючись одна об одну персонажами, кожна у своєму темпі.

Там, де вулиця вливається у майдан, стоїть його аспірантка. Вона його бачить, відводить погляд і закриває є на ньому шлюз. Кому потрібен керівник, який іде на дно? Хоча вона й до кінця не ставила на ньому хрест. Але у понеділок вона пішла на розмову до ректорши, і та взяла її під своє крило. Яка різниця, під ким захищатися. Світ освіти — це морок. Тут добре хіба плазунам. А у аспірантки довгі, стрункі ноги. Ідеальне знаряддя для стрибків із купини на купину. Бо вона і привабливіша, і меткіша за інших. Вона відчуває ситуацію і вміє в останню мить відштовхнуся від того, що раптом стало баластом. Життя — це постійне оновлення.

Цікаво, обертається чоловік, помітила вона мене чи ні?

Поки він придивляється, Узвіз десь швидко її затягає. Так чи ні — яке це має значення? Це навіть не подія. Це слина на бистрині.

Обабіч чоловіка виринають відеотека, художній салон, тоді галерея з художниками. Паралельно з будинками, над головами людей, невідомо де чи звідки плине час. Скільки його кубометрів спливло, поки чоловік долає вулицю Боричів Тік, яка перетинає Узвіз? Як і чим ти це виміряєш?

Між театром "Колесо" і гончарними майстернями він стикається з ректоровою дружиною. Чоловік киває їй. Але ректорша його не бачить. Її очі визирають живу воду. Тілька ця вода тепер може зцілити її чоловіка.

Ректор, недозалікувавши вухо, подався на свій хутір (тільки так він дозволяє називати свою дачу). Там за першою склянкою він, не знайшовши закуски, впадає в задуму й уламком олівця малює на скатертині свій портрет на тлі сучасності. Покраяне помислами чоло. Видатна щелепа, оперта на п’єдестал долоні, короткі пальці, кожен з яких міг би пробити цеглу.

За другою склянкою на картині замість сусідських дач надимаються хмарочоси знання та духовності, обсаджені калиною, на якій звів гніздо схожий на індика бусол.

За третьою склянкою бусол здувається, будівлі кришаться, і все, що ректор собі понавиплекав, загарбує кропива. Кількість випитого, замість перейти у якість, вибухає обширним інфарктом. Портрет спершу валиться на стіл, а звідки на підлогу.

Перекинутий ним стілець ще гойдається, коли до хати влітає ректорша. Не знайшовши ознак блуду, вона ширяє над ректором, ляскає його по сідницях і чихвостить питаннями. Ректор мовчить. Вона нахиляється, голосить і біжить до сусідів. Через годину ректор опиняється в реанімації, а на ранок його переносять в окрему палату з телевізором і телефоном.

Це, запевняє тепер усіх ректорша, помилка. Такого не може бути. Він у мене витривалий. У нього широка кістка. Він звик і до змін, і до надлюдських доз. Він до чого завгодно пристосується. Він незнищенний!

I це правда. Ректор і з реанімації керує вищою школою. Але ніхто не поспішає виконувати його вказівок. Всі знають, що ректор посварився з проректором, і що або цей, або той не сьогодні-завтра беркицьне. Тому деканати з кафедрами розбилися на табори й визирають, хто першим із керівників доповзе до фінішу.

Ректорша тисне на вищі інстанції, ломиться у зачинені двері й доходить до віце-прем’єра.

Де справедливість, питає вона в нього, де?

Як це так, що її чоловік зараз валяється в шпиталі, в той час, як віце-прем’єр попиває еспресо, яке йому подає секретарка, дебела, коротко стрижена жінка на підборах.

Віце-прем’єр каже, що зараз ректору потрібен спокій.

Ректорша йому нагадує, хто саме висунув його на цю високу посаду, і хто з них був главніший, коли вони працювали в одній установі…

Віце-прем’єр каже, що тиша і режим швидко поставлять ректора на ноги.

А вона каже, що на відміну від де-кого вона чудово пам’ятає, як ректор із віце-прем’єром замолоду бігали разом на блядки! Навздогін за електричкою! По шпалах!

Віце-прем’єр просить ректоршу зачекати й задкує на вихід.

Ректорша чекає якийсь час, тоді іще трохи і для певності ще п’ять хвилин. У кутку висить пудове дзеркало, з якого на неї зорить зацькована пацюками мишка. За дверима стрижена секретарка пудрить ніс.

Скільки ще, питає у неї ректорша, можна чекати?

Та її не чує.

А де ж ваш віце-прем’єр?

Секретарка бере зі столу папірець і йде з ним геть.

Через якийсь час ректорша робить те сам. На виході з Ради міністрів вона від охоронців дізнається, що віце-прем’єр на чолі делегації полетів за океан представляти нашу культуру.

Того ж вечора у морозилці свого холодильника ректорша знаходить загорнуте у целофан мумійо — продукт синтезу чотирьох стихій, пропущений через травохід реліктових гірських істот. Як вона могла забути про нього?! От чим треба лікувати ректора! Ні в чому більше нема правди. Але, на її біду, з того часу, як вона його придбала, мумійо вичахло й зменшилося до розміру мазка.

Іще не світнуло, а ноги вже несуть ректоршу на базар. Вона випитує у бабів, чи не торгує тут хтось мумійом.

А ви йдіть на Узвіз, радять їй баби. Там сьогодні чим тільки не торгують.

Однак, опинившися на Узвозі, вона забуває, навіщо вона сюди забрела. Позбавлена мети ректорша дає вулиці відтіліпати її з бистрини на залите густим шумом узбіччя і там тихцем притопити.

А тим часом під будинком, в якому колись жив славетний письменник, зупиняється помічниця ректора з питань зв’язків із громадськістю. Довкола неї — старші за званням та віком університетські колеги. Вони їй щось жваво пояснюють, а вона, не розтискаючи губів, час від часу їм покивує. Ректор в реанімації. Проректор на лікарняному. Пересварена професура очікує, чим закінчиться битва титанів. Ректорші ніде немає. Кажуть, що вона замкнулася в хаті й не відповідає на дзвоники. За цих умов помічниця ректора бере на себе тягар керівництва.

Чоловік не може відірвати від неї погляду. Йому кортить побачити, чим закінчиться цей історичний експеримент.

Дайте, думає він, їй півроку, і вона сидітиме в моєму кріслі,

Але на підході до Замкової гори він боковим зором вихоплює з юрби жест. Оберт незнайомої голівки. Натяк на тінь жінки, яка вже зникла за поворотом. І цього достатньо, щоб рана розчахнулася. Хоча які шанси, що то була його коханка? Вона ще в березні одружилася й виїхала за кордон, і там у неї знайшли рак, але її чоловік знайшов для неї найкращих фахівців.

Між баром "Вернісаж" і гастрономом чоловік бачить свою дружину. Йому видно, як вона зараз біжить коридором їхньої квартири до телефону. Дружина бере трубку. Це їхня дочка. Він чує її голос. Дочка каже, що вона годину тому дісталася до села, в якому вони збираються жити. Одразу по народженню дитини. Тому її друг там зараз доводить до путя батьківську хату, в якій також живе його старший брат. Телефона там немає, тому вона зараз дзвонить із пошти. Крізь її ридання чоловік дізнається, що минулої ночі брати, як заведено, сіли вечеряти, почали сперечатися за політику, і старший брат убив меншого. Коли дочка зайшла до хати, вона ще застала там міліцію. Похорон післязавтра.

Дружина спирається на стіну, але стіна не тримає її.

Чоловік їй кричить, що він зараз зупинить найпершу ж легкову і за десять хвилин буде вдома. Він підніме її з підлоги і буде стежити за її тиском. Він знає, що робити. Тоді він сяде в свою побиту машину і помчить до дочки. То, видно, якесь бандитське село, а вона вагітна, їй не можна хвилюватися. Він захистить її. Він встигне. Його план дуже простий. Траєкторія руху пряма. Його напрямок — майбутнє. Але щось не пускає його туди. Схоже, що крайня точка його подорожі лежить не десь там, а отут, посеред стежки, під самою церквою, в скверику, по ліву руку від Узвозу. Тут вже на нього чекає піднята акторами дошка. Там він має впасти. До нього кинуться люди і знайдуть при ньому гаманець, в якому є права і посвідчення. Завдяки цьому видзвонять дружину, і вона знайде його у реанімації.

Але то буде через годину. А поки що він тут, і він бачить, яка попереду небезпека. Він розвертається. Якщо не можна вперед, значить треба назад. Треба туди мотнутися, розплутати деякі вузлики, щоб врятувати дочку і дружину. За рахунок минулого врятувати майбутнє!

Посеред цієї думки він бачить линву. Нижнім кінцем вона майже торкається його голови. Верхнім кріпиться десь дуже високо. Фактура її цупка й вузлувата. Товщина — як раз для його рук.

Це дивно. Це несподівано. Але це явище можна пояснити. Линву могли спустити з якогось рекламного дирижабля. Як прикрасу. З нагоди свята міста. Або це оптичний ефект. На зразок веселки. Або (і це дуже тривожний симптом!) линва може бути міражем. Галюцінацією, що пов’язана з його діагнозом. Але не можна виключати, що це таки фізичний об’єкт. І вона тут для того, щоб за умов скрути й безвиході люди хапалися за неї. Це — як останній шанс.

За спиною у чоловіка режисер віддає команду. Один з акторів прохоплюється матюком. Усі інші регочуть. Звільнений ними кінець дошки набирає швидкість і по-розбійницьки свище. Розітнуте дошкою повітря докочується до потилиці і куйовдить проректорську сивину.

Це — воно.

Якщо й хапатися, то зараз. Але який все це матиме вигляд? Навіщо, подумають люди, він стрибає? Для чого він ловить жменями небо?

Але чим ближче до нього дошка, тим гостріше відчуває він приязнь до всіх, хто пливе Узвозом.

В момент удару перед ним спалахує весь обрій. Він бачить дочку й дружину і, навіть, коханку. Деталі пейзажу, постави та одяг персонажів не промальовані і зливаються з майбутнім історичним тлом. На руках у його дочки — немовля, хлопчик, якому вона дала дідове, тобто його, ім’я.

Невже…


Чоловік не встигає закінчити питання. Щось обвивається довкола нього і тягне його геть. Мабуть же ж, це линва. Мабуть, вона зараз перенесе його у попереднє життя. Щоби він там подбав про вузлики. Інакше що йому там робити?

ЧЕТВЕРТА ЗУПИНКА

Друг дитинства відмикає двері і м’яко підштовхує його.

Заходь!


Чоловік розуміє, що це — пастка, але робить те, що йому кажуть. За його спиною клацає замок. Пахне ремонтом. Може, він знову тут опинився, щоб вирватися? Не тоді, так хоч зараз. Бо зараз це ж і є тоді. Через два місяця після аварії, коли за сто кілометрів від міста вибухнув реактор атомної електростанції.

Звичайно! Де ж, як не тут! Взяти й вирватися. Перевага цього разу на його боці. Він не забув, чим це тоді скінчилося. І тепер він цього не допустить. Він знає, як треба діяти. Це перший поверх. Варто крутнути ручку — і ти на вулиці. Коридорна темрява не лякає його. Він усе бачить. Він усе може. Він зараз просвітлений і піднесений.

Друг дитинства показує йому свою нову квартиру і пояснює, скільки всього йому довелося поміняти: всю сантехніку, двері, плиту. А щоб звільнити місце під імпортну кухню, він змушений був переставляти труби. Що ще? Застелив новий паркет. Замість ніши вибудував шафу з антресолями. Лишилося покласти кахлі на кухні, переклеїти шпалери, й можна завозити меблі.

Вони не бачилися зі школи. Скільки це вже років? Двадцять? Двадцять один? Чоловікові зараз тридцять вісім. А в нього — ні сивини, ні зморшок. Хіба коли він мружиться. Зате у друга дитинства оголилося півголови, і від брів до борлака — життєлюбна щетина, яка під сорочкою без уривань і залисин переходить у джунглі. А так все, як і було: невловимі очі, меткі рухи, сміх з роззявлянням рота і відкиданням назад голови. От хіба що замість ікол з’явилося дві золоті коронки, наче два ока, що блимають у глибинах печери.

Чоловік зустрів його півгодини тому в гастрономі неподалік від Узвозу. Друг дитинства прийшов туди по горілку та пепсі. А чоловік забрів знічев’я, із телефонної будки, з якої він дзвонив колезі по кафедрі. На тому боці ніхто не підняв трубку. Довгі, байдужі гудки. А за три хвилини до того було зайнято. Чоловік не розуміє цього й передзвонює. Те саме. Колега — його коханка. З ким вона так довго розмовляла? І де вона раптом пішла? Хіба що вона у ванній, і не чекає почути його голос. Вони бачилися на роботі. Він встиг їй сказати, що дзвонитиме ввечері. Але посеред наради з керівниками секцій його обпікло видіння.

Ось він стоїть перед її дверима. Вона припадає до очка і одразу ж відчиняє йому. Здивування, тоді спалах дитячої радості. Він піднімає її за сідниці і притискає до себе так, щоб вона все відчула.

Вона каже: почекай.

Він каже: ні.

Вона каже: пусти мене.

Він каже: ні!

Вона каже: я зараз.

Він каже: я з тобою.

Не опускаючи її на підлогу, чоловік тичеться губами то в шкіру, то у волосся, правою рукою зриває з неї все і, нарешті, впирається у бездоганний, для нього скроєний витвір мистецтва. Він ричить. Він готовий до штурму, до затяжного опору. Але від його найпершого ж дотику фортеця капітулює.

Чоловік уриває засідання, бреше здивованим підлеглим про збори в ректора і вилітає на вулицю. Вона живе за десять хвилин звідси, якщо машиною. Перед університетом — жодного таксі. За рогом тролейбус зачиняє двері. Чоловік свистить, і той підгальмовує. На кінцевій він знаходить вільний автомат. У неї зайнято. Він набирає ще раз, з іншої будки. Те саме. А через хвилину ніхто не бере трубку.

Гастрономні черги здаються йому не підйомними якірними ланцюгами. Все звалено жужмом і перекручено. Найменший рух спричиняє тертя, від якого виділяється теплота. Ланцюги гудуть, парують. За всіма законами цей механізм не повинен функціонувати. Але тут закони не чинні. Кожна ланка кайданів є тріумфом життя над теоріями. Клятим, битим та відшліфованим продуктом боротьби людини з собі подібними. Кожен тут покладається на себе, ніхто нікому не вірить, і всім є до всього діло. Інакше б вони не вижили.

Черги ворушаться, на всі лади відмінюють слово "радіація", обговорюють періоди напіврозпаду своїх нових ворогів — цезія, барія, плутонія. Ніхто їх не бачить, ніхто не знає, що саме, скориставшися з нагоди, влада вилучить із крамниць. Але всі певні, що до того йде. Ніхто не панікує. За їхньої пам’яті вже було так, що зайдеш до крамниці, а там тільки оцет. Або вермішель з сіллю. В кращому разі — какао "Золотий ярлик". Зараз набагато терпиміше. От тільки з маслом перебої. Навіть, коли воно є, то або згіркле, або "бутербродне" — гірше за маргарин, біле й крихке. I з вареною ковбасою є така підозра, що вони туди пхають туалетний папір. Але як знати, може, за цих умов, краще смердюча ковбаса, ніж свіжо-опромінена свинина.

Загадковість халепи гуртує людей, і вони щедро діляться знанням і навичками. Ніхто не приховує новин. Усякий, хто має якесь відношення до знання, знаходить тут вдячні вуха. Дехто переосмислює попереднє життя.

Ми були сліпі та нерозумні, сповідаються люди сусідам по черзі, ми вірили. А вони нам брехали й тепер брешуть.

Сусіди кивають головами. Цей висновок нікого не дивує. Ні новачків, ані ветеранів боротьби за щастя — безпощадної, не ними розв’язаної війни, котру неможливо виграти. Всі згодні, що треба повертатися до базових речей. До землі. Кожен тримає в голові список позитивних та негативних харчів.

Молоко, кажуть одні, це мінус. Корови їдять отруєну траву.

Але, кажуть інші, сир — це плюс, бо радіація осідає в сироватці.

Це вірно, але вітамінів о цій порі найбільше у городині. А її не можна.

Хто сказав?

Я вам кажу.

А наука каже: те, що над землею, заражено. Те, що сидить у землі, можна і треба їсти. Особливо буряки. В землю радіація ще не пішла.

Але ж піде!

Як піде, тоді доведеться всім їсти консерви.

У всіх списках перед ведуть мармелад, кисіль, яблучне варення (бо там пектини), протерта калина, червоне вино, чай зелений і мінеральна вода.

Воді з крану, нема віри. Купують ящиками мінералку, варять борщі на березовому соці, ходять з бідонами до струмків, джерел та артезіанських скважин.

А звідки ви знаєте, питає хтось, де і через що ця вода протікає?

Де б вона не протікала, кажуть йому, вона чиста.

А хто ж її очищає?

Земля!

А земля хіба чиста?



Що ж нам тепер — не пити воду? Вода — це основа основ. Це як доля. I в неволі людям дають воду. Без неї нема життя.

Чоловік не встигає осмислити цю думку. Твердиня бутербродного масла на його очах тріщить і розпадається. Згідно з законом природи. Усе, що не є вічним, має початок і кінець. Черга цього не бачить. А чоловік ніяк не може їх попередити, бо він тут зараз гість.

Зате я — при линві, тихо радіє він, і можу будь-коли…

Вантажник в синьому халаті затягає до бакалійного відділу ящик з духмяним німецьким милом. Продавщиця не встигає почепити на мило цінник, як чоловік займає чергу до найближчої каси. Він уявляє, як саме коханка відчиняє йому, тоді як вона кидається йому на шию й, нарешті, каже: я зараз.

Він каже: я з тобою.

Він несе її до ванни, відкручує воду, але перечіпляється об її ногу і як є, в костюмі, з обгорткою від мила в зубах, хлюпається у ванну. Жінка заходиться сміхом, тоді лякається й перевіряє, чи все в нього ціле. Він перевіряє її. Поверховий огляд засвідчує: все на місці, все функціонує. Але їм цього замало. Він перемикає воду на душ і, озброївшись мильним бруском, повзе в бік мети. Вона робить те саме. Дуже повільно. Їм немає де поспішати. Вони добре вивчили цей маршрут, але кожного разу, опинившися на ньому, відкривають для себе якісь потаєнні, натоптані скарбами схованки. А скільки тут ще такого, про що вони й не підозрюють!

Кого я бачу?!

Друг дитинства по дорозі на вихід таранить покупців і спотикається об чоловіка. Чоловік його впізнає і висловлює м’яке здивування. Друг дитинства уриває його і запрошує на свою нову квартиру. Це зовсім поруч.

Чоловік вагається, каже, що він мусить задзвонити в одне місце.

Друг дитинства каже: від мене задзвониш.

Лівою рукою він впивається чоловікові в плече, а правою тузить на всі боки портфелем, в якому дзеленчать пляшки. Треновані гастрономні маси, не міняючи виразу обличчя, ухиляються. Всі ці обличчя здаються чоловікові знайомими. Як знімки з фотоальбома. З кожним із цих людей він міг десь перетинатися, інші могли бути тлом, на якому розігрувалися епізоди з його біографії. Він не сумнівається: варто йому зосередитися, позбирати всі знімки, виструнчити їх у певній послідовності, і з того вийде епічний твір. Поема про його життя й пригоди.

Але замість зробити це, чоловік бреде за другом дитинства. Останнє фото, яке він помічає вже на виході, зображає співробітника органів, який впродовж десяти років псував йому нерви. Співробітник удає, ніби не бачить чоловіка. Він ховає очі і квапиться влитися в чергу. Мабуть, він прийшов сюди збирати громадську думку. Або він зі свого кабінету унюхав, що в гастроном завезли масло. їм на роботі зменшили пайки, і він тепер під час перерви обходить всі місцеві торгівельні точки.

Чоловік киває співробітнику органів, але той не реагує. А скільки крові цей клоп з нього висмоктав! От кого варто розмазати носаком по смердючій підлозі. І кращої нагоди для помсти не буває. Чоловік стискає кулак, але пальці рухаються дуже повільно. Коли його рука додрейфує до того місця, де зараз стоїть співробітник органів, той уже відстоїть чергу до каси, чергу в молочний відділ, візьме масло й повернеться в своє кубло.

Може, простіше виявити свою громадянську позицію, плюнувши в його мармизу? Але, поки плювок долетить до мішені, співробітник органів, дослужившися до підполковника, вийде на пенсію. На дачі він собі поставить баньку, затягне туди самогонний апарат і буде з двома сусідами, майором і головою їхнього правління, лаяти владу, яка повернулася задом до тих, хто усе життя їй служив.

Чоловік заковтує слину, знаходить на вулиці вільний автомат і набирає номер. Ніхто не знімає трубку.

Скажи, клас!

Друг дитинства не приховує захвату від квартири, яку він щойно виміняв. Він показує чоловікові всі три кімнати, туалет, кухню та кладовки. Кроки відлунюють від голих стін і лискучого паркета. Меблі — велике ліжко і стілець — є тільки в одній із кімнат.

Сідай! Друг дитинства вказує на ліжко, бо стілець, що стоїть поруч, завалений його білизною. Він дістає пляшку горілки, два гранчака і йде на кухню по закуску. В холодильнику у нього є лише яйця. Він питає у чоловіка, як саме той любить яйця. Перекрикуючи кран, він розповідає про обмін.

Він і його подруга мали по однокімнатній квартирі. Вони одружилися і почали шукати гарну двокімнатну. Знайшли непогану у центрі міста. А тоді він надибав цю, трьокімнатну. Єдиний її мінус — перший поверх. Але довелося поторгуватися.

Я їм кажу, кричить він з кухні, так, одна з наших квартир — хрущоба, зате інша — сталінська цегла. Так, це — п’ятий поверх без ліфта, зате ми даємо вам два туалета і дві ванни. А ви нам? Одна із ваших кімнат — прохідна. А це дуже великий мінус. Плюс ми вам даємо два балкона, а ви нам? А телефони? У нас їх два, у вас один. Якщо не ми, то хто буде враховувати такі базові зручності?

Квартирний обмін для друга дитинства — не первина. Він з’їздився, як вперше одружувався, тоді роз’їздився, коли розлучався. Від першого шлюбу у нього є діти, і від нової дружини — дворічний син. Зараз тесть з тещею повезли дочку з онуком на море, подалі від радіації. Так що друг дитинства вже місяць холостякує.

Чоловік також. Минулого тижня школа, в якій вчиться їхня дочка, повантажила дітей в автобуси і повезла їх у літній табір на березі південного лиману. Тепер чоловік з дружиною сидять по своїх кімнатах, а коли виходять на спільну територію, то мовчки туляться до стін, аби не торкнутися одне одного. Вчора дружина без попередження зібрала торбу й поїхала. Мабуть, до дочки. Шістнадцять років — дуже небезпечний вік. Вона у них вразлива. Домашні скандали не могли не вплинути на неї.


Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література.%20Тексти%20творів
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література.%20Тексти%20творів -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
Українська%20література.%20Тексти%20творів -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка