Андріївський узвіз Володимир Діброва



Сторінка6/13
Дата конвертації11.03.2019
Розмір1,8 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

Кожна батьківська сварка починається зі спроби порозумітися. Тому що так далі не можна. Це нестерпно. Треба, нарешті, з’ясувати, що ми хочемо, й прийняти рішення. Кожна сварка кінчається лайкою й нищенням посуду. А між тим і тим, наввипередки линуть гарячі сповіді. Їхнім сусідам здається, що по той бік два сліпця ріжуться у підкидного дурня. Козирні слова, які час від часу прориваються крізь стіну, тонуть у хвилях конкуруючих собачих вальсів. Зате дочка чує все. І те, що відчуває дружина, дізнавшися про зраду чоловіка. І як почувається чоловік, коли дружина втратила до нього інтерес.

Тепер дочка знає, що у мами наближається клімакс, і що в неї через це депресія й відсутність статевого потягу. Тато жене маму до психіатра, збоченця і шарлатана. А до того він примусив її поставити пружинку, від чого у неї вже стільки років ерозія й огида до фізичної близкості. Ніякі процедури не допомагають їй. Вона п’є гормони, почала набирати вагу, зовсім втратила самоповагу. Але це не фізична, а чисто психологічна проблема. Бо чоловік спершу проїхався по ній катком, а тоді ще й зрадив.

Дочка також чує, що і в її батька були проблеми, хоча він — здоровий та активний чоловік. Жінчина байдужість почала руйнувати його. Іще трохи, і він би став імпотентом.

Не горлай!

Ти мене змушуєш!

А ти?! Що ти зробив зі мною?! Знайшов собі якусь…

Так! І завдяки їй я почуваюся чоловіком.

Я не винувата, плаче дружина. Це — природні вікові зміни. Крім того, сорок три відсотки жінок у віці від вісімнадцяти до п’ятидесяти…

А мені що…

… П’ятидесяти дев’яти років потерпають від якоїсь форми…

А я тут…

… Сексуального розладнання.

То що я маю з цим робити?

Дай мені спокій!

На!

В цьому місці, якщо батьки сповідаються на кухні, вони трощать посуд, а якщо в кімнаті, то меблі. В обох випадках гнів швидко міняється на розпач.



Ти колись, ридає дружина, писав пісні,… малював… Я і досі пам’ятаю назви усіх твоїх олійних фарб.

Зайве мусило відпасти, відбивається чоловік. Хочеш знайти воду — копай в одному місці.

І до чого ти докопався? Чого ти досягнув? Як людина?

Що значить, питає її чоловік, "як людина"? Чим ти виміряєш досягнення?

Тим, що ти мусиш…

Єдине, що я мушу, як людина, це жити й радіти!

Заради чого?

Що "заради чого"?

Заради чого жити?

Жити, щоб жити. Не колись, а зараз. Поки є бажання. Відчувати, як бігають соки, як пульсують сили. Хотіти й могти.

За чужий рахунок!?

Далі, як правило, розмова тоне в сльозах. Коли стогони і сякання вщухають, чути лише мамин монолог, який погойдується на в’язкій мілині. В ньому дружина зізнається, що вона завжди пишалася їхнім шлюбом. Думала, так буде вічно. Тепер усе втратило сенс. Чоловік пробив діру, через яку вийшов весь кисень і все тепло. Неможливо зігрітися. Це як жахливий сон. Вчитель викликає до дошки, а на тобі немає трусів. І як не натягуй сорочку, весь клас бачить і глузує з тебе. И тобі нема де заховатися.

Припиняй, каже їй чоловік. Годі жаліти себе. Це тобі треба було писати вірши.

Дочка скулилася на своєму диванчику й чекає, що батьки ось-ось почнуть розлучатися. Але вони зупиняються за крик до цього. Ніхто з них не хоче різких змін. Так, треба все міняти, але не зараз. Хай спершу розвіється радіація.

Дочка, погрожує дружина, буде на моєму боці. Я їй про все розповім.

Валяй, відмахується чоловік. Вона вже доросла. Вона мене зрозуміє.

Побачимо!

Вона пішла в мене.

Тільки зовні. Зате в неї мій характер.

Дочка вискакує на кухню. У неї тягне внизу живота, і біль віддає в поперек. Місячні ніяк не починаються. Все її дратує, посеред ночі її огортає панічний страх.

Чоловік просить дочку почекати в кімнаті.

Вона каже, що з таким егоїстом їй нема про що розмовляти.

Егоїст чи альтруїст, але я твій батько.

Мені не потрібен такий батько!

Дружина тягнеться, щоб її обняти.

А ти, сахається дочка, повна розмазня! Прожила не своє життя. Я не хочу такої матері!

Хочеш — не хочеш, їй кажуть, а що ти з цим поробиш?

Я, захлинається дочка, я… їй треба, поки не було наказу заткнутися, викласти те, що визріло в її голівці, весь план подальшого життя. Там все розписано. И що вона буде робити у двадцять, тоді в тридцять років, і яких висот сягне на свій сороковник. Мета її арифметики — витравити з себе залишки ганебних родових рис. І це тільки план-мінімум. План-максимум — довести світові свою унікальність. Вона не збирається дозволяти, щоб їх хтось нав’язував правила гри. Вона вивчає відповідну літературу і вже вміє виділяти з плину життя "мертві зони", вираховувати цикли пульсації сили, координати смуги невдач, криву злетів і падінь. Лише за останній місяць її життєвий потенціал зріс на двадцять три відсотки. Одружуватися вона не збирається. І, на відміну від батьків, спочатку вирветься, а тоді й реалізує себе.

Ну і де ж ти вирвешся?

Це вже не ваше діло! Ваш шлюб — пастка. Визнайте це!

Якби не цей шлюб, кажуть їй, то і тебе не було б!

Я була б! Не від вас, так від інших батьків.

Але це була б не ти, а зовсім інша людина.

Ні!


Що "ні"?

Не може бути, щоб мене зовсім не було. Для чого тоді це все?

Після того, як дочка поїхала в табір квартира перетворилася на ізолятор. Зате припинилися й сварки. Невже весь цей ґвалт був заради дочки? Щоб вона почула й підтримала когось із них?

Ну, давай! До дна!

Друг дитинства — гінеколог, але горілку він п’є, як сантехнік. Звільняє легені від повітря, вливає у розчахнутий отвір всі двісті грамів, не кривлячись, заковтує пайку і потужним видихом прочищає трубу. На додачу до роботи в відомчій поліклініці він має велику практику на стороні. Він — відомий у певних колах фахівець із жіночих хвороб. Його коронна приповідка: про жінок я знаю все. Його батько — партійно-медичний діяч і великий начальник, із тих, що їздять з міністрами на полювання. А, настрілявшися, відпочивають у баньці, з басейном і прислугою.

Ну й де ти і що ти зараз?

Чоловік відповідає, що він зараз там, де і був, в університеті. У лютому цього року він став завкафедрою. Ця посада дісталася йому нелегко. Його головний конкурент — чорнорота доцентша, протеже декана — стучала на нього де могла і навіть бігала в ректорат. Як член парткому била на гвалт, щоб усі знали, що чоловік дозволяє собі різні висловлення, несумісні з високим званням члена нашої партії. Він це робить і при студентах, і серед викладачів. У неї все записано.

Яке ви маєте право очолювати колектив, запитала вона колись його при свідках, якщо у вас подібна сутність всередині?

Звідки, спитав він її тоді, ви знаєте, яка у мене сутність? У вас там що, рентген?

Мені, відказала вона йому, не потрібні рентгени. Я по очах бачу.

Ну й що ж ви бачите?

Що ви — глибоко не наша людина.

А я, сказав він їй, по ваших очах бачу, що ви — блядь!

Загальний регіт примусив доцентшу вибігти з кафедри в коридор. Звичайно, чоловік ризикував. Але про цю розмову одразу ж донесли ректору, і той зробив чоловіка завідувачем. Тому що чоловік є стовпом надійності. Його щоосені посилають наглядати за тим, як студенти збирають залишки врожаю. Він чергує в гуртожитках мало не на всі червоні свята, зокрема, тричі — на Новий рік. Він виконує всі партійні доручення. Відповідає за факультетську стінівку. Він — порядний, інтелігентний. I він — не стукач. Його поважають колеги і люблять студенти, особливо дівчата. Він без відриву від виробництва захистив дисертацію, є співавтором двох методичних розробок, а одну з його статей надрукував столичний журнал.

В жовтні минулого року перший курс їхнього факультету відправляють у кримський колгосп на помідори. Чоловіка призначають керівником. Під ним — сто студентів і п’ятеро викладачів. Що б зробив на його місці будь-який начальник? Заборонив би виходити з табора. Зобов’язав би старост усіх груп вести поіменний облік. Карав би тих, хто не виконує норму. Замикався б щовечора в кімнаті і пиячив би з викладачем із кафедри фізкультури.

А що робить чоловік? Домовляється з головою колгоспу про заохочення кращих збирачів, і не колись, а щоп’ятниці. Стежить за тим, щоб його дітей годували свіжими харчами. Сам відбирає для їдальні найстигліші помідори. Тисне на місцевих, щоб вони довели до путя лазню, а потім тричі на тиждень в оточенні студентів вимахує у парній пишним віником. Грає на гітарі, організовує футбольний чемпіонат, і сам забиває голи. Власноручно підводить підсумки кожного трудового дня.

Інша проблема — вихідні. Поруч — море, курортна зона, спокуси, небезпека. Чоловік оголошує: можете на вихідні собі їхати хто де хоче. Але не поодинці, а гуртом. Самі формуйте групи, вибирайте старших. Вони особисто відповідають за всіх. Ось вам журнал. В суботу вранці старші записують сюди хто й де саме їде. Ввечері всі вертаються і звітують. У разі порушень винні позбавляються права на вихід із табору.

В результаті — всі їдуть додому засмаглі і задоволені. Кожен щось заробив. На сто душ — жодної травми, жодного зриву, жодної пригоди. Крім однієї.

Якось посередині тижня, після роботи четверо викладачів вибираються у найближче місто. Крамниці, книгарні, кава по-турецькі в напівпорожньому ресторані над морем. Назад бредуть пляжем, вдихають насичене морем повітря. Сонце на їхніх очах час від часу підливає у воду якусь нову фарбу. Там, де з траси в бік їхнього села відходить вкрита вибоїнами дорога, вони бачать парочку. Це — їхні першокурсники. Сидять в обнімку, цілуються, п’ють вино. В будній день? За десять кілометрів від табору? Викладачка з кафедри педагогіки дивиться на чоловіка, але той дає зрозуміти, що він бере виховний момент на себе. Першокурсники помічають викладачів, коли їм вже запізно ховатися. Переляк: за таке можуть вигнати. Але викладачі на чолі з чоловіком, не зупиняючись, мовчки обходять порушників.

Ми, біжать слідом за ними студенти, не знали у кого відпроситися. В моєї мами день народження. Ми поїхали в місто, щоб задзвонити їй і привітати. Так автобус обламався. Ми вийшли, побачили море, аж тут — ви ідете.

Ну й що тепер ви, питає їх чоловік, збираєтеся робити?

Вертатися в табір!

Добре, гайда разом.

Вони виходять на трасу, саме коли там деренчить автобус. Водій не гальмує. Чоловік допомагає йому зупинитися. Водій пускає першокусників і двох викладачів. Як тільки чоловікова нога опиняється на сходинках, водій защемляє її дверима.

Не бачиш? Немає місць! Відійди і не ламай мені автобус!

Чоловік і молода викладачка якийсь час стоять на порожній трасі, а тоді спускаються до моря. Від піску тягне холодом. Вони сідають на розгепаний топчан, на якому щойно кублилися першокурсники. Хто його притягнув сюди? До найближчого пляжу кілометрів зо три. Мабуть, море поматросило й виплюнуло його сюди на радість зальотних парочок.

Сонце, вичавивши усі тюбики, закриває на ніч свою лавочку. Чоловік та викладачка, не відриваючи очей від обрія, обговорюють вплив творів славетного письменника на творчість знаного режисера.

Але як так може бути, дивується викладачка. Він нічого цього не знав. Він не міг читати жодного з його романів. Вони ж були заборонені.

Вона колись була студенткою чоловіка і намагалася не пропускати жодної його лекції. Вона не певна, чи пам’ятає він її із тих часів.

Ну, по-перше, каже їй чоловік, і фільм, і роман — це варіації на одну з вічних тем.

О, він її пам’ятає. Вона завжди сиділа біля вікна, у кутку. А він завжди тримав її в полі зору. Орієнтувався по її очах. Якщо вона чогось не розуміла, або чула невідоме їй ім’я, то першим ділом картала себе. Наче це її провина, що в чоловіка така брязкотлива ерудиція. Він тоді робив ліричний відступ і розтікався коментарем. Її очі спалахували. Звідти на нього лилася вдячність і радість пізнання. Чого ще треба вчителеві? Чисті та допитливі очі. Людина з такими очима, як правило, не знає собі ціну. І поруч із нею ніколи нема добрих цілувальників. А ще в її очах залягав щем. І прихований драматизм. Що б це могло бути? Розлучення батьків. Смерть матері. Дитинство провінційної Попелюшки. Вступ до університету, мабуть, був для неї визволенням. Але за свободу треба платити. Життям у гуртожитку на одну стипендію. Всі вони на першому курсі починають палити. Вона мала довге, пряме волосся. І два светри власного плетіння, білий та буряковий. Щоправда, під кінець семестра в неї з’явилася імпортна кофточка, в якій тоді ходило півміста. Чоловік ніколи не мав змоги роздивитися її фігуру. Після дзвінка вона завжди губилася в табуні. Отже, що він пам’ятає, крім її волосся, очей і прямих рис? Губи! Вони рятували її від надмірної прямоти. І те, що його тягло до них не менше, ніж до очей. Він дивився на неї і міг собі уявити, що на четвертому курсі вона вийде за курсанта і через рік народить сина. Що вони поїдуть на північ, і житимуть у військовій частині, за колючим дротом. Що вона писатиме додому листи, у яких благатиме батьків, щоб ті направляли їм хоч макарони й сухе молоко. І що, дослужившися до капітана, її чоловік зовсім зіп’ється.

А по-друге, каже він і не закінчує думку.

Викладачка лізе в кишеню по цигарки. Чоловік дістає сірники. Він не палить, але польовий комплект керівника — сірники, блокнот і ручка — завжди при ньому. Моря вже майже не видно. Замість нього до самих зірок височить темно-вологий мур. Викладачка затягується. Вогник на кінці цигарки висвічує її вишневі губи.

А по-друге, каже їй чоловік, впливи — це річ загадкова. Хто і чим їх може виміряти? Ви згодні?

Т-т-так, цокотить вона зубами.

Чоловік скидає куртку.

Не треба, каже вона.

Треба, каже він.

Мені не хол-лодно.

А мен-ні, передражнює він її, ж-жарко.

Його рука несамохіть торкається її грудей, але, замість відсмикнутися, там і заклякає. Вона кладе свою руку поверх його руки, але, замість відштовхнути її, обплітає його пальці своїми. А після поцілунку їм вже ніде відступати. Смаки тютюну й кави змішуються із зітханнями й плюскотом моря.

Якби хтось їх запитав, що з ними сталося, вони, не кривлячи душею, зізналися б, що їх накрила хвиля. Дев’ятий вал, який і затягнув їх туди, де грає музика.

І що, спитали б їх, ви там робили?

Танцювали.

Де саме? На дні моря? На роздовбаному топчані? Чи там для вас розчистили майданчик? Ні? На дорозі? Хвиля вас викинула на дорогу? І ви всю ніч гоцали серед машин? Може, у вас з собою був магнітофон? Чи в посадці ховався оркестр? Га? І що саме ви відчували під час цього, як ви кажете, танцю?

Ми відчували, сказали б вони, захват і переляк.

Ага! сказали б їм. Чому ж тоді ви не опиралися?

Ми опиралися. Як могли.

Але ж ви — люди дорослі. Ви розумієте, де така хвиля може вас затягнути!

Так.


Коли вони. голі, розпашілі та вкриті холодною піною, вистрибують зі штормового моря, на небо виповзає місяць.

Що це, самі собі дивуються вони, було?

Запитати нема в кого, хоча вони й відчувають на собі чийсь погляд. На пляжі — ані душі. Місяць десь заховався. Замість очей на них дрімотно блимає жменя зірок. Але ні заохочення, ані осуду від них не дочекаєшся.

Це — якесь чудо природи.

Так. Чудо.

І як же нам, питає вона, тепер бути?

Легко і радісно, каже він.

А хіба так можна?

Так треба.

Гей! Ти чого сачкуєш? Давай! Пий!

Вона розлучилася майже два роки тому. її колишній чоловік — художник, книжковий графік. У них шестирічний син. Жили вони у його батьків. Після розлучення батьки не схотіли розмінювати свою квартиру і викишкали невістку з онуком до комуналки.

Подумати тільки, каже чоловік своїй коханці, якби твій художник не був ідіотом, я б так ніколи тебе й не зустрів! От де жах!

Він називає її безцінною знахідкою, скарбом, десертом і перлиною. Діамантом, який він знайшов, зігрів, відшліфував, і вона вся засяяла.

Ну?


Друг дитинства встромляє чоловікові в руку гранчак і не відступається, доки той не заковтує всі двісті грамів.

Отак! Молодець. Бери яйце.

Сам він вже з’їв три, через що тепер змушений знову йти на кухню й ставити воду на вогонь.

Тобі скільки ще яєць? Два? Три?

Розмова крутиться довкола радіації. Друг дитинства знає про це більше, ніж усі західні фальсифікатори. Його батько має доступ до інформації, яку друкують безпосередньо для членів Політбюро.

Чоловік питає, як ще, крім горілки, можна боротися з наслідками аварії.

А я тобі скажу, відповідає друг дитинства, як із нею боротися. Перш за все, не панікувати. Паніка — найгірше. На війні за це розстрілювали. А, по-друге, усе, що вже виросло, треба спожити. М’ясо, молоко, овочі — все. Але так, щоб ніхто не знав, звідки воно. Повантажити і відправити у інші регіони. Інакше ми через один вибух всю економіку розваляємо.

Горілка допомагає другові дитинства з поточних справ перескочити на філософські. Причина всього, каже він, в тому, що наші люди — свині. А ті, що не свині, ті або травмовані, або хворі. Й це — медичний факт. Почитай будь-яке закрите дослідження. І тому з ними не можна інакше. Усі кричать: правду! Ми хочемо знати, як воно є насправді! Але дай їм справжні цифри, вони ж з переляку донищать усе, що не встигли розкрасти. А дай їм свободу — то матимеш хаос. Громадянську війну. Вони іншого життя не знають і не хочуть. Вони — як діти. Тому як ти їм допоможеш? Ніяк.

Друг дитинства вже мало не двадцять років в партії. Але він — не догматик. Він бачить, що ідея вичерпала себе, експеримент провалився. Просто поки що всі бояться визнати це. Ніхто не хоче втрачати владу. Люди думають, що влада є похідною від ідеології. Це не так. Влада — це чиста енергія. Й більше нічого. За будь-яких обставин. На будь-якому рівні. Міжнародному, родинному… Енергія. Вона є скрізь. Вона — дармова. Вона — твоя, якщо ти її бачиш і вмієш її взяти. Як? Це має значення. Вимагай, проси, грабуй. Але, як то не дивно, а люди самі все дають тим, хто каже їм: віддай! Ще й цілують руки. Всі успішні диктатури базуються на тому. На примітивному видобуванні енергії. От ти скажи мені, весь цей наш мирний атом. Яка його сутність? Що, власне, відбувається? Не знаєш? Так я тобі скажу. Береться клітина і руйнується. Навіщо? Бо коли ти її нищиш, звідти пирскає енергія. Хто сказав, що будувати краще, ніж ламати? Подивися на будь-яке суспільство, на будь-які родинні стосунки… Короче, за це треба випити.

Чоловік показує, що він — пас.

На півпальця! Для збудження апетиту. Головна страва — попереду.

Друг дитинства не пояснює натяку, а чоловік не перепитує. Навіщо? Він знає, що ніхто не примусить його пити. Він не любить горілки, і він не хоче, щоби він нього тхнуло. Особливо сьогодні. Він хоче додзвонитися до своєї коханки. Він більше не може без неї. Коли тобі під сорок, кохання діє не так, як у двадцять. Серце те саме, що й було, але цього разу задіяні його інші м’язи. Тому воно навіть мліє інакше.

Коханка цього не розуміє. Вона хоче, щоб все було, як у двадцять років. Хоча він дає їй більше, ніж будь-хто до нього. Він сам себе не впізнає. Але він знає: для рівного багаття краще одна суха деревина, ніж гори хмизу, який вмить спалахує і зразу ж прогорає.

Любов — це, повторює він, ніщо інше, як зустріч людини з Богом. Бо що таке Бог? Бог — це Абсолют. Первісність і Кінцевість. Єдність усього з усім. Але як може сучасна, пригнічена і розпорошена людина відчути щось подібне? Як? Тільки через повне і одночасне злиття двох тіл! Тільки це може наблизити нас до Єдиного.

Для цього чоловікові і його коханці треба, щоб її син був у садочку, або в діда з бабою, щоб він не хворів, щоб у неї не було занять, а у нього — нарад чи зборів. Тому для них кожна нагода побути разом — свято.

Якось на відкритих партійних зборах вони, ніби випадково, сідають поруч і під звітну доповідь, зчепивши зуби, дають рукам волю й ледве зупиняються за крок до спазмів.

А іншим разом він через нараду не може вирватися до неї, а потім прямо з вулиці дзвонить, розпалює її і доводить до нестями… А вона його. У холодній, неосвітленій будці в центрі міста.

Всю осінь і зиму вони в її комунальній кімнатці досліджують територію і природні ресурси країни, про існування якої всі чули, але мало хто здатен показати її на глобусі. У них — ні компаса, ні мап. Лише чуття та інтуїція. Рухаються вони то як метелики, кружляючи над кожною квіткою, доки та сама не почне вивергати нектар, то мов ніж, який без попередження з хряскотом розтинає панцир кавуна й тоне в солодкій, стиглій м’якоті.

Але де б вони не забрідали, які б чуда їм там не відкривалися, вони не сумніваються, що це лише крапля в морі. Бо тут нема двох однакових стежок.

З жовтня до восьмого березня вони не помічають ні числа, ні місяця. На міжнародний жіночий день він іде до неї з подарунком, шампанським, квітами і зразу ж відчуває якесь натяжіння.

Щось, каже він, не так?

Все так.


Ти певна?

У мене, каже вона йому, затримка.

Що значить "не хочу"? Це — чистий, натуральний продукт!

Чоловік обіцяє звести її з гарним гінекологом, каже, що подбає про заміни, мінімум на тиждень, а, якщо треба, то й на місяць.

Це — не любов, каже вона. Це — блуд.

Що?


Тваринна похіть.

Тоді виходить, що я все це заради…

Ні. Це — моя провина. I я тепер мушу платити за це.

Він як може заспокоює її й чекає, коли ж вона, нарешті, поставить, йому ультиматум. Яке-небудь "вибирай!" або "я хочу, щоб ти розлучився. Негайно!" Але вона цього не каже. I він, і вона розуміють, що одне невірне слово — і весь цей рай в куріні розсипеться. Навіть якщо він зважиться кинути все й бути з нею, чи зможуть вони пережити її вагітність, його розлучення, бійку за квартиру і майже гарантовану втрату посади завкафедри? I чи зможуть вони після таких бурь повернутися в солодкі мандри?

Мені, не витримує коханка, через чотири роки буде тридцять! А в мене — ні родини, ні посади, ні, навіть, свого житла!

Виявляється, вона тут не прописана. Офіційно ця кімната закріплена за бабою художника (так вони між собою звуть її колишнього чоловіка). Якщо та завтра помре, то держава забере собі цю кімнату.

Але ж ти десь, каже їй чоловік, прописана? Не могли ж вони вигнати тебе на вулицю. Тим більше, з сином.

Все, каже йому коханка, я про тебе все зрозуміла.

Що ти зрозуміла?

Все, що треба.

Вона хапає тюльпани і, немов віником, вимітає його ними в коридор.

Минає два тижні. На кафедрі обоє роблять усе, щоб не перетинатися. Він не знає, чи ходила вона до лікаря. А що, як це — не вагітність, а затримка? Або, ще гірше, шантаж? Спроба натиснути на нього. Підштовхнути його до дій. Все може бути. Там був такий період, коли вони не зустрічалися тиждень. Ні! Не тиждень, а дев’ять днів. То її син хворів, то вона, то в чоловіка була запарка. Тоді в неї і могли бути місячні, які вона (тепер ясно з яких причин) приховала від нього.

Чоловік одразу ж соромиться своєї підозри, знаходить аудиторію, в якій у неї пара, викликає її в коридор, притискає до стіни й цілує. Так, каже він собі, це і є любов. І я хочу завжди бути з нею. Розлучення так розлучення. Я більше не можу жити в блуді!

Того дня вони довго ходять сльотявими вулицями, поки свекруха сидить в комуналці з хворим онуком. Коханка сповідається чоловікові в тому, що їй важко, і що вона не хоче руйнувати його сім’ю.

Кожна сім’я, каже вона, це як унікальна одиниця життя. Це — окрема клітина.

Але ж, каже він їй, я не можу без тебе.

Тепер після кожного заняття вона квапиться додому. Він вже на неї там чекає. Але тепер їхнім зустрічам бракує вогню.

Треба щось, каже він собі, з цим робити. Треба повернутися туди, де їм було так добре. До моря далеко, зате все інше можна реконструювати. Він купує їй кіло кави, кавомолку, вірменську джезву, а тоді ще й німецький кавовий агрегат. Він носить з собою пачку американських цигарок, хоча вона із Нового Року не палить, і благає її затягнутися бодай один раз, під каву. Він дарує їй книжки й прикраси.

Художник, ніби між іншим згадує вона якось, знову проситься до мене.

Чоловік мовчить.

Учора він знову, продовжує вона, приходив.

Батько, каже на це чоловік, має право бачитися зі своїм сином.


Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література.%20Тексти%20творів
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література.%20Тексти%20творів -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
Українська%20література.%20Тексти%20творів -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка