Андріївський узвіз Володимир Діброва



Сторінка7/13
Дата конвертації11.03.2019
Розмір1,8 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   13

На що вона каже, що художник приходив не до сина, а до неї.

О-о! Просто так? Без попередження?

Без попередження.

Що йому треба?

Щоб я до нього повернулася.

Де телефон? А! їх у мене два. Один — тут, другий — на кухні. Але вони ще не підключені. Все забуваю сходити на АТС.

Отут! Вирішує чоловік Зараз! Встати й піти. І нічого не пояснювати. Одним рухом змінити все подальше життя. Так, його дружина вже поїхала, і він знає, де саме. На те місце, де вони познайомилися. Поїхала, щоб помститися йому. І він розуміє логіку й пафос цього кроку. Але ж не з першим ліпшим! І не там!

О, саме там, каже йому на це дружина, і саме з першим, хто трапиться!

І це логічно. Він сам винуватий. Це він її підштовхнув на таке ритуальне звільнення. Він під час кожної сварки казав: що тобі не ясно? Я хочу — ти не хочеш. Я можу — ти не можеш. У чому моя провина?!

Це правда. Це його слова. І тому зараз йому треба все переграти. І з дочкою теж. Бо ще можна її зупинити. Не те, що вона зараз виробляє в таборі. На це нема ради. Це — вікове. Через це всі проходять. Хоча й не з таким божевільним завзяттям.

З двома, підраховує чоловік, однокласниками! Тоді з цим, що завжди кидає трубку. Хто це, до речі? Але добре, не хочеш — не кажи. А от горілка, цигарки, дурь!… Я не розумію… І що це за чутки про вчителя фізики? Я розбиратися не буду. Так чи ні — я піду і наб’ю морду! І тобі, і йому! Ти зрозуміла мене?

Дочка тікає в свою кімнату. Звідти вона кричить, що ніхто не має права встромляти свій смердючий ніс у її особисте життя. А тим більше — батьки. Бо вони — невдахи. Недоречно спаровані продукти конаючої системи. Зразок того, як не слід жити. От що вони встигли зробити за свої майже сорок років? В той час, як вона за останні два місяці накопичила більше знань про різні сфери життя, ніж усі її подружки разом узяті. Більше, ніж її батьки. Бо в них ніколи не було стільки спокус. Це — по-перше. А по-друге, вони невірно побудували своє життя. Воно у них ділилося на приємну молодість і проблемну зрілість. А треба навпаки. Треба замолоду всім перехворіти, покуштувати все, що є довкола, виробити в себе імунітет і поринути в зрілість.

Чоловік з дружиною стоять під її дверима й бояться дивитися один на одного.

Зірвавши собі горло, їхня дитина вмикає музику, під яку шморгає і жаліє себе.

Ага! Це, мабуть, прийшла паша головна страва.

Друг дитинства чує дзвінок і йде відчиняти двері. Він повертається з якоюсь жінкою. Довге каштанове волосся, блакитні очі, винятковий зріст. Мрія кожного фотографа. І не фотографа теж. Друг дитинства пригортає жінку до себе.

А ось і наша сестра. Наша майстриня лабіальної терапії.

На підборах вона здається вищою за нього. Зате він вдвічі ширший за неї. Чоловіка він не представляє, але це нітрохи не дивує медсестру. Вона сідає на ліжко і вивчає його, немов це якийсь заспиртований експонат чи аналіз з пробірки.

Чи готові ми до процедур? Так? Що в нас сьогодні? Масаж? Інгаляція? Фізіотерапія?

Друг дитинства цілує медсестру і спрямовує її на вихід. Чути, як вона відкручує у ванні воду. Вона — справжня медсестра, і, як і друг дитинства, працює у поліклініці четвертого управління. її чоловік також там працював. Зараз він сидить. Йому дали три роки за зловживання службовим становищем. Сам, каже про нього друг дитинства, винуватий. Розумака. Чистюля. Медсестра — його третя дружина. Друг дитинства їй натякнув, що він міг би через свого батька допомогти. Тоді її доктор вже на Новий рік був би вдома. Посивілий, переляканий, але живий. Це солодке слово — свобода. Такі справи робляться, аби бажання було. Вона спочатку відмовлялася. Зате тепер сама проситься. Увійшла в смак цього діла.

Чоловік підозрює, що друг дитинства причетний до ув’язнення чистолі-доктора. А, може, й ні. Може, він просто скористався з нагоди.

Та ти сиди! Не бійся! Чого підскочив? Де тобі дзвонити? Ти ж казав, що твоя жінка поїхала десь Чи у тебе е сильніший магніт? Я по морді бачу! Хто вона, розказуй! Чи, може, це не вона, а він? Сердешний друг! Га? Це зараз модно. Давай, колися. Тут всі свої.

Бульдог, Бульдозер, Буль-Буль — так колись його дражнили в школі. Якби він пішов в актори, його брали б виключно на ролі ментів та мафіозі.

Весь світ, научає він чоловіка, — в’язниця. І краще бути не в’язнем, а вартовим. Вірно?

А!…

До кімнати заходить медсестра. Вона спочатку складає губи бантиком, а тоді розтягує бантик, доки її рот не починає нагадувати екзотичну морську істоту. У ванні вона заплела своє волосся в дві косички. На ній тепер біла лікарська шапочка і закороткий та завеликий халат. На кишені халата вишиті ініціали друга дитинства.



Поясни товаришеві.

Медсестра стає задом до друга дитинства, а передом до чоловіка. Крізь не застібнуті ґудзики халата проглядає її свіжо засмагле тіло.

Тільки, каже собі чоловік, не дивитися. А сказати "я зараз", вибратися в коридор і щодуху до дверей.

Замість того він сидить і мацає очима рожеву бубку мед сестриного сосця.

Невже вони все це підстроїли? Навряд. Ніхто не міг знати, що він забреде в гастроном.

Друг дитинства бормоче щось про пепсі і підводиться.

Якщо він зараз, каже собі чоловік, зробить крок у бік дверей, а тоді розвернеться й стане у мене за спиною, то я пропав.

Друг дитинства робить крок у бік дверей, розвертається і стає за чоловіком.

Де, не розуміє чоловік, я схибив? У парадному, коли друг дитинства колупався в замку? Бо кращої нагоди для втечі не буває. Чи в тролейбусі, коли, пропускаючи тих, хто пхався на вихід, він завис на підніжці. Чому він там не зістрибнув? Друг дитинства і не помітив би, і вони ніколи більше б не перетнулися.

Не можна було заходити в гастроном, от що! А треба було Узвозом спуститися на Контрактову площу, сісти в автобус і через хвилин двадцять опинитися на Печерську.

В цей момент медсестра нахиляється до нього. Від неї пахне зубною пастою. А ззаду друг дитинства дихає на нього випарами горілки. Але так не повинно бути! Це зависока ціна за одну випадкову зустріч! І на такі ситуації повинен існувати пожежний вихід.

Линва! згадує він.

Медсестра розстібає останній гудзик. Чоловік бачить, як права його рука стягає з неї халат, а ліва лізе їй між ніг. Пальці друга дитинства на своїх плечах — це останнє, що чоловік відчуває. Наступної миті удар чимось важким по чомусь тендітному уриває цю групову сцену.

Що б це могло бути? Одне з припущень — що линва там таки була, і вона була замаскована під дверну ручку. Чоловік не зміг дотягнутися до неї, тому вона сама розмахнулася і поцілила йому у тім’я. Тільки так можна було його звідти висмикнути.

ТРЕТЯ ЗУПИНКА

Він — на кухні своєї квартири. Кухня виходить на схід, тому кожного соняшного ранку всім гостро хочеться жити. Над столом — полиця. На полиці — дитячий малюнок конячки, чорний глечик і написаний ним пейзаж. Над полицею, ніби трикутником, висить рушник, справжня народна вишивка, з півниками і рослинним орнаментом, антикварна річ. На стіні — мала світу. Його дочці п’ять років і три місяці, а вона вже знає всі океани і назви більшості країн. Ніщо так не розвиває, як наочність.

Родина снідає. Його дружина тут ще зовсім молода. I йому немає двадцяти семи. Щоранку він прокидається першим і варить для всіх кашу. Сніданок — його парафія. Якщо це якась тверда крупа, він заливає її на ніч водою, зранку доводить до кипіння, солить, дає поваритися десять хвилин на маленькому вогні, знімає з плити й загортає у ковдру. Тому каша у нього завжди виходить розсипчаста. Тільки так і можна зберігти смак і фактуру кожної зернини. Зараз він розкладе кашу по тарілках, додасть молока, родзинок, кураги і трохи меду.

В них гарна молода родина, і їм добре разом. Хоча в них і був період притирання та свої труднощі, особливо поки вони жили з її батьками. Але негаразди лише згуртували їх. Тепер у них своя двокімнатна квартира. А три місяці тому сама собою відпала їхня головна біда. На свій п’ятий день народження їхня дочка почала розмовляти. Тобто розмовляти з усіма, а не тільки з ними.

Дитина розвивалася нормально, фізично і розумово. Спочатку були звуки, тоді слова і, нарешті, речення. Вона любила слухати казки, знала напам’ять багато пісень та віршиків. Але десь після трьох років вона раптом припинила розмовляти. Лише тато і мама чули її голос. Навіть з дідами й бабами вона поводилася немов вовченя — чіплялася за батьків і лізла до них на руки.

Дід, батько чоловіка, вважав, що це якийсь недогляд у вихованні. Нас, казав він онучці, не треба боятися. Ми ж, казав він, свої. І радив якомога швидче віддати її у дитячий колектив. Так вони й зробили. У садочку вона, хоч і бігала разом із дітьми й виконувала все, що казали їй виховательки, але за майже два роки не вимовила ані слова.

Єдине пояснення, яке могли знайти батьки, було те, що, коли померла її улюблена баба, дитина зазнала психічну травму. В результаті дівчинка відмовилася спілкуватися зі світом. Хоча можливі й інші пояснення. Та ж сама вихователька дитсадка зі своїм солдафонським підходом. Крім того, дитина могла щось десь почути або побачити, що таке, що поцілило в її тонку дитячу психіку. Наприклад, колись при ній дід показував батькові будинок, в якому жила його коханка. Ще й вихвалявся, на скільки років він за неї старший. Старий був певен, що дитина, яка сидить на задньому сидінні, ще нічого не тямить. Але це так — лише одна з нічим не підкріплених здогадок. Хто може напевне вказати, де кінчається причина і починається наслідок? Факт той, що баба померла від розриву аорти, а директриса садочку вже кілька разів натякала на те, що їхня дитина не бере програму, тому не виключено, що батькам доведеться шукати для неї такий заклад, який би відповідав рівню її розвитку. Кожному, сказала їм директриса, своє.

Їхній педіатр дав їм направлення до психіатра міської дитячої лікарні. Той їх направив до невропатолога, невропатолог — до логопеда, а логопед — до психіатра, але вже до іншого, дуже сивого і проханого.

Під час візиту батьки зізналися лікареві у своїй безпорадності. В тому, що вони воюють із тінню. Ті, хто їм мусив би допомагати, лише удають, ніби щось знають. Ще й залякують.

Я вас, сказав їм психіатр, розумію.

Розповіли вони йому і про дитячого психолога, яка займалася з їхньою дочкою. Виставляла перед дівчинкою купу старих іграшок, а сама виходила з кабінету.

І про логопеда, стрибучу аспірантку, яка розкладала картки з малюнками і питала дитину: а що це таке? А це? А це? Дитина ще більше лякалася. Бо і дорослий не добрав би, що на тих картках зображено.

Не кажучи вже про лікарку, яка відверто їм порадила здати дитину в інтернат, а самим народити іншу, тільки цього разу нормальну. Ви, мовляв, ще молоді.

Коли до кінця відведеної на візит години лишалося п’ять хвилин, психіатр урвав батьків і сказав, що їхній дитині треба стимулювати розладнану функцію мовлення.

Як?

Треба зробити її життя нестерпним. Припинити задовольняти її потреби. Повністю ігнорувати її. Хай помучається. Нехай відчує, що в неї немає іншого виходу, як почати спілкуватися зі світом. Це буде їй уроком!



Всю дорогу від психіатра чоловік не випускав дочку з рук.

Теща наполягла, щоб вони повели дитину на обстеження до психоневрологічного диспансера. Бо там, мовляв, дуже досвідчені кадри.

У диспансері комісія з двох жінок на чолі з чоловіком вислухала їх, постукала дочці молоточками по колінах і сіла радитися.

То який діагноз, запитав голова, будемо ставити? Триста сімнадцять чи триста п’ятнадцять?

Погляди спочатку розділилися, а тоді збіглися.

Триста п’ятнадцять. Зе-Пе-Ер. Затримка психічного розвитку. Будемо ставити її на облік.

Чоловік так ніколи і не вибачив тещі цього обстеження.

Одна знайома, дізнавшися про їхнє горе, порадила викрасти всі документи, які залишилися після обстеження й знищити їх. Інша пропонувала звернутися до бабусі, яка живе в іншій області і не тільки по фотографії ставить діагноз, але ще й на відстані лікує хворобу. Грошей вона не бере, але просить допомогти по хазяйству.

Чоловік з дружиною вибрали найкраще фото дочки і відправили його разом із детальним листом. Але відповіді так ніколи і не дочекалися: бабуся, як сказали їм потім, не вміла читати.

Тоді ж вони від інших людей дізналися, що й зовсім поблизу є багато не менш видючих та втаємничених бабів, які своїм шепотом та припльовуваннями розвіюють уроки та наслання.

Їхні митарства урвалися в той день, коли дочці виповнилося п’ять років. Того ранку вона прокинулася і сказала, що відтепер розмовлятиме з усіма. Чоловік, як завжди, відводив її в садок. Ще в дверях він почув, як вона вітається з вихователькою, тоді щось каже іншим дітям. Він, не прощаючись, вискочив геть, щоб дочка не бачила його сліз. Дружина чекала на нього під садочком. Побачивши його обличчя, вона схопилася за серце, але він вчасно підтримав її. Вони й досі не можуть отямитися від свого щастя.

Зараз вони, як і що будня, поспішають. Чоловік відводить дочку. Біля садочка він штурмує автобус і їде ним до кінцевої. Дружині — у протилежний бік, спочатку пішки, тоді автобусом і знову пішки. Коли до них протягнуть метро, буде простіше.

А поки що вона догодовує дочку, а він на ходу заковтує кашу, бо йому ще треба голитися. У ванні, незважаючи на два порізи, він думає не про йод, і не про лезо, яке слід було замінити ще місяць тому, а про те, до чого можна було би порівняти життя. Не абстрактне буття і не існування білкових тіл на околицях космоса, а те, що з ним відбувається.

Вчора вони ходили до філармонії. Іноземний віртуоз виконував фортепіанний концерт. І вже з першого акорда чоловік зрозумів: все це — про нього і для нього. Шум, бризки, зігзаги музичної річки, танець кудлатого диригента, сім потів на лобах у виконавців — це все портрет його життя. Він тут — фортепіано. А оркестр — епоха, в яку його без попередження було народжено.

Диригент дає відмашку, оркестр розгортає панораму сучасності. Ось — бистрина, а от — бокові течії. Звідси дме ходовий вітер, а з-за рогу — супротивний. Від цього — всі хвилі. Там — вир, а тут — заводь. Тут вода проточна й прозора, а отам — стояча й смердюча. Аякже.

Чого хоче оркестр? Щоб ніхто не уривав музику, тому що музика — це лад і структура, і прикрашена візерунками рамка.

Подивіться, каже оркестр, яка скрізь краса! Чи є у світі щось подібне? І зразу ж оголошує: немає! Тому візьміть ноти, вивчіть їх і грайте все, що для кого розписано. Бо тут про всіх буде подбало. Нас доведуть до фіналу, де ми з усіх інструментів видобудемо щемкий акорд і поринемо в тишу.

Всі згодні. Всі, не відриваючись від нот, стараються.

Аж ось вступає фортепіано, молоде й задирикувате. Воно встромляє де не слід дисонанси, ускладнює кожну фразу й руйнує гармонію.

Так, кажуть йому, не можна!

Чому, каже воно, ні?

Бо, кажуть, концерти треба грати за правилами.

Ваші правила, каже воно, не для мене.

Чому це?


Тому що я — унікальне.

А ми ж тоді які?

А ви, каже фортепіано, штамповка. Вас легко тиражувати й міняти місцями. Вас не шкода викидати. А я — ручна робота. У мене своя мелодія. І я її мушу проспівати за будь-яких обставин.

Оркестр, не уриваючись, пояснює фортепіану, що воно не перше і не останнє. У кожному творі є таке добро. Замість глибини і тонкоти — шпаркість і замах. Нехай. Подригаєшся, спотикнешся, образишся на весь світ і до останнього такту тарабанитимеш не в склад не в лад свій собачий вальс.

Не дочекаєтеся, каже фортепіано й підноситься на самий гребінь віртуозності.

Це, каже воно всім, через вас промовляє заздрість. Ви б теж так хотіли, але у вас нема ні відваги, ні сил, ні талантів.

Складається враження, що диригент, зіткнувшися з таким зухвальством, кидає на цвіркуна всі свої інструменти. Щоб той не міг більше й пискнути. В реальності ж оркестр скрізь, де можна, підтримує фортепіано й лише удає гнів. Тому що оркестр знає ціну ручної роботи, без якої всі твори будуть на один штиб. Про людське око все виглядає так, наче фортепіано кидає виклик, а оркестр батожить його смичками та дудками. Але насправді все навпаки: оркестр дає йому то опертися на себе, то відштовхнутися, тільки б воно як слід висловилося, тільки б воно дотягло свою пісню до кінця. І чим дужче вони бються, тим більше певності, що слухачі не заснуть і не підуть в буфет, а сидітимуть до кінця, щоб дізнатися, хто кого переможе. Слухачі знають, що будь-який концерт — це варіація на тему всім їм відомої казки. В ній спочатку все гарно й весело, тоді сутужно й боляче, й, нарешті, коли герой бере гору, то всім зразу ж робиться ще краще, ніж колись було.

На цій думці чоловік хлюпає одеколон "Араміс" собі під борлак, щоб припікти поріз і не замастити кров’ю комір сорочки. На виході з ванної він накладає щойно знайдений образ на власне життя і бачить, що в реальності, тобто довкола нього, нема ні балансу, ні гармонії. Диригента і того немає. Кожен свищик цвірінькає свій монолог, на щось скаржиться, комусь погрожує, але ніхто через галас не чує його.

Хіба, не вперше і не востаннє питає себе чоловік, у такому хаосі можна виявити себе?

Він не сумнівається, що за інших обставин на цей час він вже міг би бути відомим художником (достатньо подивитися на той пейзаж, що на кухні, або на автопортрет, який висить над його письмовим столом). Або рок-зіркою (власних пісень набереться у нього на два з половиною альбома). Або вченим, молодим та перспективним гуманітарієм широкого (завдяки самоосвіті) профіля з неординарним поглядом на більшість так званих аксіом.

А ким він зараз є? Викладачем-погодинником, який вже третій рік обслуговує всіх, кого на нього навісять. От цього семестра йому дали групу на так званих курсах резерва ООН. На цих курсах поважні чоловіки, яких вибрали для майбутніх поїздок за кордон, рік із відривом від виробництва вивчають політекономію, історію з географією та одну з іноземних мов. Серед них є такі, що можуть похвалитися кількома внуками, а є й такі, котрі без дітей. Але усі вони — хороші дядьки.

Треба поспішати, каже собі чоловік, треба визначатися!

Він це повторює і вибігаючи з ванної, і по дорозі до садочка, і в автобусі, й під деканатом, куди він заскакує, щоб подивитися номер своєї аудиторії.

* * *


Під деканатом, куди він заскакує, щоб подивитися номер своєї аудиторії, на нього чекають. Високий, худий чоловік у синьому костюмі, сірому пальті і при краватці. Тридцяти, може, п’яти років, стрижений "під венгерку", з жовнами, які нагадують сходинки.

Він представляється і простягає чоловікові своє посвідчення співробітника Комітета Державної Безпеки. Чоловік відсмикує руку від документа і зразу ж шкодує про це. Співробітник органів ховає корочку в кишеню і не дає чоловікові зафіксувати свого імені та звання.

Офіцер каже, що хотів би побалакати, але не тут і не зараз, бо зараз у чоловіка заняття. Офіцер знає, в якій групі і, навіть, називає номер аудиторії. Не зараз, а от, скажімо, ввечері. Ми, пропонує офіцер, могли б зустрітися о сьомій нуль-нуль у фойє готеля (він дає назву найбільшого в місті готеля), щоб нам ніхто не заважав.

Чоловік мовчить.

Що, каже офіцер, ви на це скажете?

На що?


На те, що я вам сказав.

Я не знаю…

Офіцер якийсь час грає жовнами, наче це клавіші акордеона.

Ви, каже він чоловікові крізь зуби, не хвилюйтеся.

Я, каже чоловік, сьогодні зайнятий.

Завтра?


I завтра також.

Післязавтра?

А про що, питає чоловік, нам розмовляти?

Про вас.


А відносно чого?

Відносно майбутнього життя.

Тобто?

Тобто про те, як воно витікає з минулого.



З якого…

З вашого минулого.

Я цього не розумію.

От ми про це й поговоримо. При зустрічі.

Давайте зараз.

У вас зараз пара.

А в двох словах?

Так не вийде.

Повз них повним ходом у різні боки рухаються згустки студентства і викладацького складу. Храм освіти напружено чекає на дзвінок, і все живе поспішає сховатися від нього за дверима аудиторій.

Офіцер державної безпеки зтуляє свої пісні губи у коромисло. Замість цебер з водою під коромислом хвилюються м’язисті жовна.

Чоловік не може відірвати очей від такого дива, поки його думка нишпорить прохідняками пам’яті. Де, хоче знати думка, і чим саме він міг заслужити таку увагу органів? Так, він вже з ними стикався, але завжди вислизав неушкодженим. Починаючи з першого курсу, коли на свято жовтневої революції суміш горілки з кріпленим вином погнала колишніх однокласників аж на центральну вулицю. Там на ту пору було багато людей, які чекали на салют. Стіни будинків, ліхтарі й хідники були прикрашені транспарантами, плакатами та іншим знаряддям агітації. Від надлишку дурної енергії хтось з хлопців почав вигукувати імена улюблених футболістів, спричинив бійку і весь салют провів на асфальті, під копитами святкуючих городян. Чоловік, який тоді ще був юнаком, запальним, але неагресивним, кинувся рятувати товариша, для чого висмикнув з брудного стояка прапор однієї з братніх республік. У ту ж мить його оточили три мордовороти, заламали йому руки, кинули в "бобік" і повезли у відведений під органи напівпідвал неподалік від станції метро. У напівпідвалі йому наказали описати все, як було, перевірили, хто він та що він, і переконалися, що він не є націоналістом однієї з братніх республіки.

Але що, питає в офіцера чоловік, вам конкретно від мене треба?

I з цього питання ясно, що чоловік не розуміє, як функціонують органи. Тому що соціалізм — це облік. А охорона обліку — справа марудна й не менш героїчна, ніж усі ті подвиги, про які зараз знімають багатосерійні фільми. И сумлінне виконання своїх службових обов’язків вимагає від кожного вбраного у цивільне воїна такої ж чистоти зору і блискавичності реакцій, як і у наших ще й досі не розсекречених розвідників. Бо він теж не має права на помилку.

Завдання офіцера — наглядати за курсами ООН. Він зобов’язаний дізнатися про кожного з кандидатів на поїздку за кордон більше, ніж той сам про себе знає. I не лише факти, але і хто як із них дивиться на різні предмети. Та як він при цьому дихає. Коли хто з них хропить, а коли лише посопує. Персонально. Без огляду на звання й заслуги. Щоб не було потім ні чепе, ні інфарктів. І щоб ніхто навіть подумки не наважився нишком десь кинути тінь. Ні на звершення, ні на — тим паче! — недоліки.

Але умови для зростання тут, що й казати, не найкращі. До інших родів військ не рівняти. Яким би не був відбір, через яке б дрібне сито їх не проганяли, а кадри трапляються різні. Підлоти, заздрості, інтриг тут — в асортименті. Офіцер знає це не з книжок. Як не як, а до роботи розвідника він прилучився ще на першому курсі. Його, тоді студента факультету іноземних мов, викликали в деканат. Замість декана в кабінеті сидів круглий дядечко в цивільному. Він подав першокурсникові знак, щоб той зачинив подвійні двері, і сказав, що органи покладають на нього великі надії. І що попереду у нього — блискуча кар’єра. Не виключено, що по дипломатичній лінії. Або у контрпропаганді. Чи в якомусь із спецпідрозділів внутрішніх справ.

Але, сказав йому круглий дядечко, перше, ніж дати вам доступ до секретної інформації, нам треба вас перевірити. А вам — себе зарекомендувати. Бо — я буду з вами відвертим — на вашому курсі складається непроста ситуація. Яким би щільним не був відсів, завжди знаходяться шпарини, через які у студентські лави просмоктується всяка потерть. Морально-політичні виродки, статеві збоченці і просто шваль, яку треба виявити й вчасно висмикнути з наших грядок. І хто допоможе нам їх виявляти її? Ви! А висмикування ми вже візьмемо на себе.

Всі п’ять років майбутній офіцер наглядав за своїм (а часом і за суміжними) курсами. За що зазнав безліч принижень від усяких чистоплюїв. А найгірше те, що коли настав час для розподілу, то замість посади секретаря аташе у далекому посольстві він одержав повістку, був призваний до війська і направлений в пустелю. Там він два роки працював з партизанами країн, що розвиваються. Жив з ними в одній казармі, перекладав для них лекції з істмату та інструкції із підривання мостів та отруєння криниць. І під кінець строку він так себе зарекомендував, що його прийняли в партію і взяли в органи. На новій роботі йому виділили хай і маленький, але окремий кабінет. Під час обідньої перерви він діставав із портфеля бутерброд, з шухляди — кип’ятильник, заварював в кухлі чай і вів з собою бесіду.


Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література.%20Тексти%20творів
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література.%20Тексти%20творів -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
Українська%20література.%20Тексти%20творів -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   13


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка