Андріївський узвіз Володимир Діброва



Сторінка8/13
Дата конвертації11.03.2019
Розмір1,8 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

От як, питав він себе, розвідникові без м’яких тилів і без лапи пробитися вгору? (Він не мав сановитих батьків, а питання зі шлюбом був змушений вирішити нашвидку.)

А ніяк, казав він собі.

Що ж мені робити, коли тут такі люди й такі обставини?

Бути, відповідав він собі, попереду обставин. Невпинно збільшувати своє знання про людей. От, наприклад, викладачі цих курсів. Кожен із них може бути джерелом знань як про кандидатів на виїзд, так і про педколектив, який, у свою чергу, також весь час із кимось контактує.

У світлі такого рішення офіцер завів на кожного з викладачів досьє, в яке заносив усе, що міг знайти. Починаючи з приводів до міліції і кінчаючи помилками молодості. От уже де благодатна стаття!

Що мені від вас, мружиться офіцер, треба?

Так. Що?


Я вам хочу допомогти.

Чоловік вирячується. І це — перша ластівка, доказ того, що вибрана офіцером тактика бою діє. Щоб опонент не помітив його переможної гримаси, офіцер напускає на неї свої безвідмовні жовна. Так точно! Якою б мудро досвідченою не була здобич, вона не повинна передбачати ходів мисливця. Це — головний секрет успішних ловів. Ось вона вже панікує. Зараз вона сама підставить під удар своє найвразливіше місце. На цьому етапі завдання матадора — вибрати вірну зброю, визначити місце удару і спрямувати туди блідо-холодне лезо вбивчого аргументу.

Давайте, каже чоловік, краще я допоможу вам.

Ага! Жертва тріпоче і хоче позмагатися? Гаразд. У що будем гратися? У кішки-мишки? У шахи? Чи, може, в "чапаєва"?

Добре, каже офіцер, я згоден. Ви — мені, а я — вам.

А що, питає його чоловік, як я не схочу?

Це, каже йому офіцер, треба не мені, а вам.

Чому це? Хіба я зробив щось погане?

Ну, це вам видніше.

На що ви натякаєте?

Я натякаю на те, каже офіцер, що ми вам довіряємо. Але у відповідь ви також зобов’язані…

Я вам нічим не зобов’язаний!

Жертва, каже собі офіцер, вибирає агонію. Затяжне конання. Що ж, нехай. Це його право.

Він стягує губи так, наче зашморгує капшук, погладжує свою охайну "венгерку" і то напинає, то здуває жовна. Немов подає комусь сигнали азбукою Морзе.

Ви, офіцер скрушно хитає головою, тільки починаєте жити. Тому ще не пізно усвідомити деякі речі. А, зробивши це, вжахнутися і змінити орієнтири. На сто вісімдесят, якщо не на всі триста шістдесят градусів.

Для чого?

Для того, що вам вже на часі виявити себе. Визначитися з партійністю і починати рухатися по кар’єрній драбині. З місця, як казали колись гусари, в кар’єр.

Кілька секунд він марно чекає, що до чоловіка дійде його каламбур.

Ви ж, офіцер не приховує роздратування, не хочете все життя ходити у погодинниках?! У вас — родина. І дитина.

На що ви натякаєте?

На те, що гарний початок, каже офіцер, це половина успіху. А поганий початок — це десь, якщо і не три чверті, то дві третини поразки.

Я не зовсім вас розумію.

В такому разі, офіцер так нахиляється до чоловіка, що мало не торкається щокою його носа, мені доведеться вам дещо нагадати.

Офіцерове око нагадує сире яйце з прожилками, а його зміцнена жовнами щока пахкотить бронебійним одеколоном. Офіцер за допомогою кількох безособових речень відтворює події, що мали місце шість з половиною років тому в регіоні півострова Крим. Чоловіка, тоді ще студента, було затримано в той момент, коли він сходив з автобуса іноземної марки. При ньому було знайдено нові джинси і журнал з ілюстраціями політичного змісту. За фактом фарцювання було складено протокол, про що за місцем навчання тоді ж пішов відповідний сигнал. Але керівництво факультета чомусь не дало ходу цій справі.

Ну що, питає офіцер у чоловіка, пригадуєте?

Якби чоловік знав, скільки так званих випадкових зустрічей з його колишніми однокашниками й деканатськими працівниками здійснив офіцер, щоби по крихтах витрусити з них цей матеріал! А скільки натхненного поту пішло на те, щоби зліпити з їхньої м’якої сировини цю сталеву кулю! Як можна не оцінити таке?!

Але чоловік, як і більшість тих, ким опікується офіцер, є невдячною свинею. Замість визнати свій програш, він лише червоніє та зчеплює зуби. Мабуть, його розпирають страх, ненависть і потяг до помсти. І в нього немає більшого бажання, як все це вихлюпнути. Отут! Зараз! На офіцера! Якому тільки цього й треба.

Тепер, питає офіцер у чоловіка, пригадуєте?

Так, але…

Чоловік йому пояснює, що так, він справді тоді їхав на відпочинок, і його дійсно підвіз іноземний туристський автобус. Але не встиг він з нього вийти, як із легкової, що повзла слідом за автобусом, вихопився міліціонер. Він наказав чоловікові підняти руки вгору, обшукав його, заніс у свій зошит чоловікові паспортні данні і конфіскував джинси, які йому щойно подарував водій автобуса. Восени чоловіка викликали в деканат, але він чесно розповів їм, як усе було. Декан йому виніс усну догану, і на тому все скінчилося.

Ви, каже офіцер, певні?

Я, каже чоловік, не порушив ніякого закону!

Із чистюль, робить висновок офіцер. А на цю категорію у його психологічному арсеналі є достатньо вбивчих ходів. Пригрозити повісткою з військомата і двома роками скніння в пустелі. Чи пообіцяти, що хтось час від часу пускатиме в колектив чутку, що чоловік — стукач. Тоді як не мийся, а сморід ніде не дінеться. Чи, навпаки, запорошити очі дипломатичними раутами. Мовляв, ви у нас — вища каста, і ваше місце — на верхній сходинці. А перш, ніж ми вас туди підсадовимо, не погребуйте, зробіть нам честь, попрацюйте з масами! Це — вірняк. Безпрограшна метода. Але для певності ніколи не завадить почати з маленької погрози.

Я вам вірю, каже офіцер, але не всі в нас такі довірливі. От уявіть собі. Керівництво факультета дізнається, що один із їхніх викладачів колись фарцював, скупав у іноземців шмаття! Ну? Чи візьмуть такого викладача на ставку?

Це, каже чоловік, підлість!

Я знаю, погоджується офіцер. У нас скрізь підлота. Людина людині люпус ест.

Офіцер замовкає, щоб чоловік зрозумів, що здобута ним освіта дозволяє йому в оригіналі цитувати крилаті латинські вирази.

Чоловік не поспішає заповнювати подаровану йому паузу.

Вовк, підказує офіцер. Друг, товариш і вовк!

Чоловік не реагує.

Довкола нас, помалу розпалюється офіцер, війна! Підступна. Неоголошена. И де саме пролягають її траншеї — про це мало хто знає. І зранку через тебе проходить один сигнал, а надвечір — щось геть протилежне. Немов тебе хтось перекодував! Як людині не загубитися у цьому непролазному лісі?

Чоловік мовчить.

Самій по собі, каже офіцер, ніяк. Але, на щастя, є сили, які про нас знають, пильнують і навіть б’ються за нас. На них — наша остання надія. На лицарів невидимого фронта, які…

Офіцер раптом уриває пояснення. Він перехоплює на собі чийсь погляд, не обертаючись, перетягає в куток ока зіницю, фіксує нею об’єкт, із якого в його бік був випущений погляд, і дає голові пів секунди на опрацювання інформації. Голова не підводить. За кілька кроків від офіцера стоїть його колишня одногрупниця, мабуть же ж, викладає тут мову. Із нею — якась жінка. її колега? Не виключено.

Одногрупниця тицькає пальцем в офіцера. її слова тонуть у коридорному гаморі. Але тренований на сурдо переклад офіцер без проблем зчитує із губів одногрупниці слово "стукач".

Його запеленговано! Треба міняти тактику. З "інкогніто" на "катапульту". Або на "удар бугая".

Дзвінок, на тяп-ляп перероблений із бомбосховищної сирени, як завжди зненацька обвалює на людей свій "бугаячий удар".

Мені, кричить чоловік, треба бігти!

О сьомій, кричить офіцер, у фойє!

А якщо, кричить чоловік, я не зможу?

Зможеш, кричить офіцер і застосовує "катапульту". Коли дзвінок, наковтавшися пінистої люті, заглухає, офіцера вже немає. Коридор спорожнів. Чоловік стоїть під стіною й лупає очима.

Треба було, як не в обличчя, то хоч у спину кинути офіцерові все, що він думає про нього. Сказати: робіть зі мною що хочете, але я — не з вами!

Треба було, але він цього не зробив.

Він цього не зробив. Він нічого не кинув офіцерові ні в обличчя, ні в спину. Тільки подумав про це і подибав на третій поверх, де у нього перша пара. Але посеред заняття збаламучені думки приспали свідомість і обвалилися на його студентів.

Що чоловік їм наговорив — невідомо. Він пам’ятає, що ні на крок не відхилявся від плану, але, мабуть, відповідаючи на питання, відволікся, ступив на слизьке, і його десь занесло. Скільки він там пробув? Мабуть, недовго. Але факт той, що тепер він не може ні видихнути, ні вдихнути. Зловісна тиша тисне на вуха. Повітря таке щільне, що його можна рубати. На чоловіка націлено десять сталевих поглядів. Десять майстрів рукопашного, без правил і без пощадку, бою стежать за тим, в який бік він смикнеться. Так, вони з ним із одного зоопарку. Але це — вольєр для вовків. Тут не місце зальотній папузі.

Я, каже, нарешті, їм чоловік, я…

Він не впізнає свого голосу.

Студенти чекають. Чоловік не розуміє, що т а к о г о він їм сказав. Запитати нема в кого. Можна хіба здогадатися по їхніх очах. Але краще туди не зазирати. Хоч чоловік і молодший за своїх студентів лише на десять — п’ятнадцять років, усім раптом стало ясно, що між ними — прірва.

Ватажок, він же староста групи, кладе край мовчанці. З притиском на кожному складі він, не підводячись, оголошує, що йому не подобається ця розмова.

Яка ще розмова? Чоловік ніколи б собі не дозволив розпускати язика в аудиторії. Вся його міміка свідчить про це.



Але старосту не обдуриш. Він тут не для того, щоб дозволяти шмаркачам здіймати ніжку на наші підвалини. Не для того він все дитинство проходив по стерні, босоніж, надголодь, щоб якась городська штучка розводила тут вільнодумство. Що знає цей салата про життя? Може, він гнув колись горба на полі? Або в шахті? Може, він пережив війну? Чи бачив, як німці женуть селом колону наших полонених? Та де! А от йому, старості, й досі це сниться. Курява, спека скрючений солдат, у якого, мабуть, дизентерія. Ось він на мигах проситься у кущі. Йому не дозволяють. Але він не може стриматися і, стискаючи сідниці, мов качка, дріботить у бур’яни. Його миттю із трьох стволів валять на землю. Й тіло на радість гедзям цілий день лежить в пилюзі. Поночі батько відтягає солдата за село і риє для нього яму. До війни батько був вчителем математики. I під час окупації теж. Німці в їхньому селі не зупинялися, а налітали хвилями. Спочатку забирали яйця, тоді курей, а тоді все, що можна було з’їсти. Румуни ж, навпаки, одразу крали усе, що погано лежить. Але ні румуни, ні німці так і не змогли за всю окупацію знайти їхню корову. Мати переховувала її в льосі, і та, коли хтось чужий нишпорив у хаті, в сараї чи в хліву, відчувала це й жодного разу не подала голосу. Якби не її молоко, то родина б не вижила. Мати було зіб’є таку-сяку грудку масла, а до неї зварить картоплі чи буряків — от уже й нема голоду. Але найтяжче було потім, як почали відправляти підлітків, в основному хлопців, на різні роботи до Німеччини. Спершу брали по роках, а тоді через недобір стали хапати й дітей. Батько два дні і три ночі ховався з сином у кукурудзі. Й не тільки вони. Німці про те дізналися, оточили поле і стали стріляти. Ті кулі синові й досі ночами дзижчать у вухах. Тоді прийшли наші, як раз під ранок, а ввечері батька забрали й повезли у місто, де йому дали десять років сибірських таборів. За те, що він жив на окупованій території, а, значить, служив німцям. Як вчитель. А що ж, спитав він, я мав робити? Партизанити, сказали йому. Він сказав: де? У нас немає лісів, лише лісосмуги. Але то не допомогло. Корова померла того ж року, і мати завела теличку. А ще у неї був дореволюційний "зінгер", і вона зі старого одягу і з мішковини так обшивала сина, що він в неї був першим модником. Коли батько вернувся, то до школи його не взяли, бо він ще тоді не був реабілітований. I на фізичні роботи він не був годящий через травму спини. Тому він до пенсії пропрацював обліковцем. А коли у них відрізали садибу під дитячий садок, влаштувався вартовим на будівництво, а потім і садівником. Вони з матір’ю розбили скрізь клумби і обсадили майданчик акаціями та платанами. Зробили дітям казковий світ. Ну а коли прийшов документ про те, що з батька зняли судимість, син поїхав в місто і поступив в інститут, вивчився на гірничого інженера, і його направили за кордон, на уранові копальні, спочатку до Німеччини, а тоді і в Румунію. За територію свого соцмістечка вони, вважай, не виходили. Час тоді був повоєнний, в лісах могли переховуватися недобитки фриців та мамалижників. Зате на шахті у них склався дружний колектив. Всі працювали в охотку і з вогником. А відробив зміну — гуляй собі скільки хочеш. Шнапс, цуйка, горілка, пиво, вино — сухе, мокре — будь ласка! Усе тобі буде: новесенька "побєда", шкіряне пальто, ще й молода дружина, бібліотекарка із сусіднього гарнізону. А який трофейний килим він привіз своїм батькам! Музейний експонат, а не килим! І тепер якесь дрібне капшо отак хоче взяти і все це обгидити?! Погодь!

На заклик старости вся група з десяти брандспойтів обдає чоловіка ненавистю. Бо для кожного з них опинитися на цих курсах це все одно, що йому злітати на Місяць. Бо всім їм хочеться на корабель, не космічний, а звичайний, з вогнями, з затишними каютами й з офіціантами. Бо вони все життя дряпалися із мазутного трюму на верхівку слизької щогли. Туди, де їх не дістануть ні батіг, ні злидні.

От що йому, не розуміють студенти, не так. От для чого він розхитує корабель? Може, він дисидент? Із тих, що вічно з претензіями. З тих, що стають у позу й не хочуть терпіти, як всі ми терпимо. Мабуть, йому колись защемили хвоста, і тепер він відмовляється йти з усіма під прапорами повз трибуну. На те, мовляв, він і виродок. Але тоді як же він влаштувався на цю хлібну роботу? Хіба що він перевіряє їх? Так! Весь життєвий досвід підказує студентам, що їхній викладач навмисно провокує їх. Бо така у нього служба.

Гаразд, кажуть вони собі, вважай, що твоя провокація вдалася. Вважай, що ми дурні, але щирі. Тоді держися!

В кутку, за спинами студентів сидить якийсь незнайомець і стежить за всім, що тут діється. Студенти відчувають його присутність, але про всяк випадок не поспішають озиратися. Чоловік теж намагається не витріщатися на гостя. Та й сонце, яке б’є прямо з вікна, не дає йому підвести очі.

Хто б це міг бути?

Чоловік не виключає, що це якийсь перевіряльник по лінії ООН. Або одинадцятий студент, якого деканат в останню мить встромив в цю групу. Але чому ніхто не попередив його? Може, це інший гебіст? Наврядчи. Два за ранок? Заради одного погодинника? Якби, каже собі чоловік, вони хотіли мене звільнити, то зробили б це через секретарку. Але тоді що робить тут цей кадр?

Студенти не сумніваються, що це за один. Це — їхній справжній куратор! Він працює на тому рівні, де приймаються рішення, і зараз він із командної висотки стежить за ходом провокації. Майор або підполковник. Мабуть, на поїздку за кордон є п’ять вакансій. А їх тут десятеро. І його завдання — у п’ятьох з них виявити гнильцю. От для чого цей сосунок завів таку розмову! Він — гвинтик. Виконує те, що йому наказали. А цьому наглядачу кинуть третю зірочку. І у відставку він піде полковником. П’ятсот ре. Чистими. И це — лише пенсія. Ще й знайдуть йому десь посаду кадровика. Можна жити!

Ні чоловік, ні студенти не хочуть ризикувати. Всі чекають, щоби хтось необачним словом торкнувся мовчанки і відвів він інших грозу. Але тут дурних нема. Тому це за них робить навіжений дзвінок.

Десять сердитих дядьків виходять з аудиторії на законну перерву, а чоловік залишається сам-на-сам із Полковником.

Залишившися сам-на-сам із Полковником, чоловік переконує себе, що той йому — не загроза. Він, може, ніякий і не полковник. А цивільний, що помилково забрів сюди. Чоловікові й без того є про що журитися. Про те, наприклад, як після перерви звести цю ситуацію на жарт. Або про те, як йому бути з гебістом. Проігнорувати чи, навпаки, піти в готель і в самі мікрофони (номер не може не прослуховуватися) виголосити всю правду. Як личить порядній людині.

Хриплий, зроду немащений дзвоник не дає чоловікові закінчити думку. Але чоловік не любить, коли йому заважають думати. Щоб не оглохнути, він затуляє вуха і на мигах просить Полковника почекати.

Той киває.

Бо і при найгіршому розкладі, каже собі чоловік, життя не зупиниться.

Полковник згоден.

Тому що, розвиває цю думку чоловік, воно не тільки лінійне, воно ще й поліваріантне.

Полковник, звичайно, не може почути, а значить, і оцінити цього парадоксу, тому він мовчить. Але чоловік знає, що той собі думає.

Він собі думає: хіба?

А чоловік на це йому каже: уявіть собі!

Полковник уявляє.

Життя, веде далі чоловік, воно в нас смугасте. І зараз я саме зайшов в таку смугу, де як не хмари, так морок.

Полковник киває.

Чоловік: а квітці для зросту потрібно світло.

Полковник згоден.

Чоловік: от якби можна було схопитися за щось, то наскільки б легше було тягнутися…

Полковник: хапайся.

Чоловік: що?

Полковник: хапайся!

Одгарчавши своє, дзвінок на сорок п’ять хвилин заповзає в нору. Сонце змінило кут, і чоловік тепер може, не мружачись, дивитися на Полковника. Але того вже немає.

Студенти, переступаючи через поріг, прочищають горло, і по кімнаті розлягається нудотний тютюновий згар.

* * *

Нудотний тютюновий згар живе в бляшанці з-під "перцю різаного", яка править за попільничку. Праворуч від неї — чайник з міцною заваркою і кухоль зі слідами коричневих губів. Між чайником і попільничкою — розкрита книжка. На обох берегах — дрібні нотатки. В іншому кінці столика — блакитно-помаранчева місткість від грецького апельсинового соку. З неї стирчать бездоганно вигострені олівці. Дерев’яний, нічим не накритий, квадратний стіл. Структура його дошок править за тло, на якому розігрується німа драма. Форми предметів ведуть плідну бесіду з плямами, силові лінії деревини сперечаються з літерами на бляшанках, кут, під яким кинуто книжку, доводить щось носику чайника. Навіть недопалки, дбайливо вписані в натюрморт, перегукуються з олівцями.



Це — підвал. Друг чоловіка наглядає тут за казанами, які є серцем системи опалення цього будинку. Одну добу він чергує, дві відпочиває. Без огляду на вихідні та свята. Він — художник. Без формальної освіти. Але він ближчий до світла, ніж найосвіченіші з офіційних світил. Він є доказом того, що можна жити в суспільстві і бути вільним від суспільства, втіленням чоловікової мрії про Митця. Про незалежного й безкомпромісного Мислителя. Внутрішня еміграція й метафізічність заслання — це ті дві теми, над якими б’ється художник як в житті, так і в своїй творчості. Він знає, що для режиму він є першим кандидатом на знищення. Бо опорі режиму — мовчазній більшості міщан — митці не потрібні. Пропагандисти, халтурники, куплетисти — так, але не вільні художники. Тому руками міщан режим змітає їх на узбіччя, під свої червоні килими, і розраховує, що вони там рано чи пізно задихнуться. А ситий зовнішній світ цього навіть не помітить.

Ми тебе, заявив колись редактор, якому художник приніс свої твори, не пустимо в мистецтво.

Ні, заявив йому художник, це я всіх вас туди не пущу.

Редактор запитав, звідки художник візьме на це сили.

Художник сказав, що з Космоса.

Ага…


Так! Ви всі — жіноче начало. І ваш знак — місяць. А я — чоловіче начало. И моя сутність — сонце!

Редактору не було чим крити.

Художник любить повторювати, що метафізичність самотності, у який опиняється справжній митець, прирікає його на мовчанку. Мудре слово потребує не менш мудрих вух. А з цим проблема. Навіть серед тих, хто ходить до нього в підвал, і кого він вважає своїми учнями, нема таких, з ким він може спілкуватися на рівних. Доля митця — перманентна втеча. Як від ворогів, так і від друзів. Бо ні ті, ані ці не здатні стати на його позицію.

Ми тебе не розуміємо, кажуть і ті, і ті.

О, каже він їм, сліпці! Скільки ще вам пояснювати! Я покликаний ширяти над мурашником. Як вітер. Сенс мого буття — у неприп’ятості. У ньому — моє прокляття й моя ж насолода. А вам цього не дано. Ви тут для того, щоб розтектися й застигнути. Стати плямою на поверхні вами ж загидженої землі.

Я, каже йому чоловік, це розумію. І, більше того, відчуваю!

Одразу після зайнять він іде до художника по пораду. Розповідає йому і про зустріч під деканатом, і про готель, і про поведінку старости. А про Полковника мовчить. При цьому він спирається на стіл і перегортає бляшанку з-під соку, в якій пишалися олівці, й тим самим руйнує натюрморт.

Загибель композиції розлючує художника. Чоловік кидається піднімати те, що впало зі столу, і розставляє все, як було. Але художник знає, що втрачений рай не відновлюється. Суміш огиди і образи гуляє по його обличчю. Здається, що художник дихає не носом, а крізь зуби, поквецяні цигарковою охрою. Але це не так. Його ніздрі з присвистом ганяють туди-сюди затхле повітря. Магістральна жила на шиї, яка нагадує струну від контрабаса, зараз напнута так, що може вирвати ключицю. М’язи, хрящі й сухожилля виходять на поверхню і вкривають обличчя валами й редутами. В той час, як шкіра нагадує схему метрополітена. Якщо добре придивитися, видно колір кожної з ліній.

Чоловікові завжди подобалися гострі, ніби викарбовані у скелі риси художникового обличчя, його худорба, зріст, жилавість. Таким, як він, до лиця крислатий капелюх і довгий чорний плащ. Власну ж зовнішність чоловік недолюблює. В ній, на його думку, забагато округлості й цукру. Хоча зараз, дивлячись на нього, ніхто б не сказав, що в дитинстві його дражнили "глобусом".

Поки чоловік по пам’яті відновлює натюрморт, художник оговтується. Він запалює "приму" й вихлюпує весь свій гнів на чоловіка. Той готовий до цього. Жодна із їхніх розмов не обходиться без суперечок. Це в них ніби гра. В ній художник завжди замашний, чоловік завжди педантичний. Художник є інструментом натхнення, інтуїції та вільних асоціацій, чоловік — агентом логіки та педантизму.

Розмова в них може початися з дощу надворі, перескочити на Хокусая, тоді на Фелліні, а з звідти — на Германа Гессе, після якого художник може оголосити, що його дочка буде читати світову класику в оригіналі.

Чоловіка це може обурити: як вона зможе в оригіналі читати класику без знання мов?

Вона їх вивчить.

А хто її навчить?

Сама.

I де ж так вчилися?



Є така річ, може на це сказати художник, як природні здібності.

Ти її, може нагадати художникові чоловік, вже чотири роки не бачив.

Три!

Чотири!


Три з половиною!

От бачиш!

Що це моя провина?!

Я не кажу, що це — твоя провина. Я тільки…

Є, може сказати художник, люди, які стирчать від немовлят. Я ж стирчу від дітей, які вже живуть власним духовним життям. От нехай вона трохи ще підросте, і тоді я візьмуся за її освіту.

Чоловік може висміяти його, а може й змовчати. Бо хто знає, як склалося б його життя, якби не художник. Чоловік завжди буде йому зобов’язаний, бо коли він поступав до університету, то недобрав однин бал. Художник того року також поступав на той самий факультет, і пройшов, як той, що служив у війську і провчився рік на підготовчих курсах. У перший же день зайнять він раптом зрозумів, що, насправді, не хоче сидіти за партою, а хоче бути художником.

Сталося так, що саме тоді в кабінеті декана опинився батько чоловіка. Він переконував декана в тому, що його синові навмисно знизили оцінку, бо історію син знає не гірше за вчителів.

Декан сказав, що списки першокурсників вже затверджено. От якби, сказав він, раптом хтось із першокурсників прийшов до мене і сказав: я не хочу вчитися…

I в цю мить до кабінету, розпихуючи прохачів, увірвався художник і забаг назад свої документи. Так чоловік став студентом. Тому художник займає в його житті особливе місце, і чоловік завжди ладен підіграти йому. Бо як ще тому нести прапор духовності? И хто, як не він, кине виклик совдепії і заволає, що її король — голий? Крім того, чоловік не хоче, щоб його друг шкодував про свій шляхетний вчинок.

Художник, весь у клубах гніву та тютюну, не зводить очей з чоловіка, який відбудовує його натюрморт. Художник вже рік страждає від творчого запору. Він не малює, не пише і навіть не читає. Всі тільки й роблять, пояснює він, що повторюють те, що було колись мовлено. Крадуть! В наглу! Я ж, навпаки, шукаю нове. А все справді нове мусить прийти саме. Не ми, а воно вирішує, кого обрати своїм інструментом.


Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література.%20Тексти%20творів
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література.%20Тексти%20творів -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
Українська%20література.%20Тексти%20творів -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка