Андріївський узвіз Володимир Діброва



Сторінка9/13
Дата конвертації11.03.2019
Розмір1,8 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

Зараз тема його монологу — світло. Справжність і первинність світла. И злочини так званих митців, котрі, як слуги режиму, в кращому разі годують міщан напівправдою. А це — гірше за брехню. Бо в їхніх творах немає світла. А є лише підробка. Лампочка Ілліча.

Що ж, каже чоловік, лампочки теж потрібні. Щоб читати в темряві.

Ти, каже художник, софіст.

Хіба?


I колабораціоніст!

Я?

Так, ти! Ти співробітничаєш із режимом, а значить — ти теж несеш відповідальність за всі його злочини.



Цього вже чоловік заковтнути не може.

А ти, каже він, ти на кого працюєш? На ЖЕК! А ЖЕК — найперший інструмент режиму. Базова удавка тотальної кріпаччини. Тому ти теж з ними співробітничаєш.

Це ще більше роз’ятрює художника.

Колабораціоністи, кричить він, це не ті, що сидячи в підвалах тягнуться до світла! Це ті, хто кривлять душею! І за це їх всіх слід повісити. И декого з них — за яйця!

Чоловік шкодує, що не дав художникові мирно вичерпати тему світла. Він нахиляється за останнім недопалком і ставить бляшанку-попільницю у центр столу.

Я не розумію, каже він, про що ми сперечаємося. Вдень завжди світить сонце, а вночі потрібна електрика. Інакше треба десь по п’ятій вечора лягати спати. Принаймні, взимку.

Це, каже художник, метафора, образ. Коли йдеться про речі універсальні, на всі часи, не можна без метафор!

Я знаю. Але…

Стоп, наказує чоловікові художник, відійди! Залиш усе, як є. Нічого не чіпай!

На столі — ті самі предмети, але чоловік їх розставив так, що замість жанрової замальовки вибудувалася композиція, не обтяжена літературним баластом. Проступила структура, вона ж сутність, кожної з речей. Стосунки між ним покращали. Навіть, з’явилася приязнь.

Не торкайся! благає художник і тягне чоловіка на вихід.

Він не сумнівається, що це — воно. Прорив творчого запору. Кінець безпліддя. Тепер йому не треба буде нічого вигадувати. Нове слово в мистецтві відбувається зараз, отут, на столі, який він притягнув сюди зі смітника. Відбувається з метою вирвати його з підвала і вивести на міжнародну орбіту.

Але, опирається чоловік, як мені бути з гебістом?

Художник пересмикується, наче йому ляпнули по обличчю.

Яке я маю відношення до твого гебіста?

Ніякого, каже чоловік, але мені більше немає з ким порадитися.

Я тебе, каже художник, розумію.

То що б ти робив на моєму місці?

Художник відвертається.

Як, каже він, його звати?

Чоловік не знає.

А який він із себе?

Ніякий.

Я, каже художник, не сумнівався.



То як же мені бути?

Тікати. Поли обрізати й тікати.

Як?

Так, як жінка не тікає від маньяка.



А що йому від мене треба?

Як "що йому треба"?! Від тебе, від мене, від будь-кого — їм треба одного. Охопити, оплутати, замастити всіх. Щоб ніхто не поривався вгору. Оце все, що їх цікавить. І що б вони тобі не пропонували, ти мусиш сказати "ні". Як хочеш. Словами чи ногами. До цього все зводиться. До "так" чи "ні". А не можеш сказати, розвернися й біжи.

Де?

У Вотилівку.



Де?

Художник перевіряє, чи не чатує хтось за дверима, і розповідає другові про село неподалік від міста. Там зараз на пів підпільно будується церква. Митрополіт по своїх каналах вийшов на політбюро, а на рівні району підмаслив кожного з паханів. І тепер там, де менти десять років тому спалили пам’ятку архітектури, бригада західників-шабашників будує новий храм. В травні вони його мають здати "під ключ". Лишається розписати стіни. Шукають досвідченого іконографа. Художник приберігав цю роботу для себе, але, якщо у його друга така халепа, то він ладен поступитися йому.

Мені?

Не існує, каже художник, прямішого шляху до спасіння. Може, для того він до тебе й клеївся. Якого ще знаку ти чекаєш?



Але ж я ніколи…

Ти весь час мені кажеш, що тебе тягне до малярства, так?

Ну.

Що "ну"?


Те, що я ніколи не малював ікон.

Навчишся!

Я в церкві бував, мабуть, півтора рази. За все життя!

Тепер ти там будеш вдень і вночі.

Але як я можу розписувати Божий храм, якщо я ще не розумію деяких речей?

Яких речей?

Базових.

Наприклад?

Наприклад… Ну, з чого б почати?… Я знаю… Звичайно, я читав Біблію. Хоча й не всю… Але я так до кінця і не зрозумів…

Що?


Мені й досі не ясно…

Що саме?


Скажімо, як може одна людина взяти на себе гріхи всіх? Всього людства. Як? Навіть із суто математичного погляду. Ти уяви собі, про яку кількість гріхів! ідеться!

Я знаю… Я знаю, повторює він і занурює п’ятірню у свою смоляну бороду.

Чоловік чекає, що зараз художник розцмулить для нього черговий філософський вузлик. Бо царина духу — то його стихія. И він не помиляється. Художник, не виходячи з задуми, розповідає йому про випадок, який стався з ним перед Великим постом. Він тоді бухав у компанії молодих кастовиків, дітей цека-мека, ради міністрів, і тому подібної сволоти, яка товчеться довкола Будинку кіно. Почали з коньяків і якихось кокосових лікерів, а закінчили, як завжди, самогонярою. Під розмови про супраментальне та про астрал. І на ранок художнику стало так гидко, що він кілька днів провалявся з роззявленим ротом, не міг навіть доповзти до клозета. І от тоді він зрозумів, що це ніяке не похмілля і не отруєння. Він — ветеран таких речей. Ні! То було щось дуже метафізичне. Немов він один взяв на себе гріхи всіх тих, кому б інакше й не снилося колись побачити світло.

Це ж треба, каже чоловік.

До речі, тобі, каже художник, як іконописцю, не можна не постувати. Бо до Пасхи ще далеко. М’ясо, сир, масло — нічого скоромного!

Я розумію.

Бувай, каже художник і зачиняє за чоловіком двері. Мені треба працювати.

Хто тобі не дає, каже чоловік собі під ніс, піднімаючись сходами. Працюй собі.

А ти, кричить йому художник із підвала, вибирай! Вотилівка або партком!

Партком, кричить чоловік, чому партком?

Тому що не можна служити їм і оминути партком.

Оминути партком йому не вдається. Того ж дня, через півтори години після розмови з художником чоловік опиняється в парткомі, за столом, навскіс від портрета засновника партії. Напроти нього сидить доцент, він же заступник секретаря факультетської партійної організації. Між чоловіком і доцентом стоїть пляшка вірменського коньяка. Доцент похитує головою і каже: ну що ви, голубчику, їй-богу. Заберіть. Це вам не личить.

Що символізує ця сцена? І що могло привести чоловіка в партком?

Ланцюг дрібних, зумовлених побутом кроків.

З майстерні художника чоловік пішов додому. По дорозі він заскочив у гастроном за Оперним театром. Там на ту пору з молочних продуктів зберігся лиш почесний караул з плавлених сирків. Зате в центрі міста він застав і кефір, і молоко в пакунках, і ряжанку, і сир "любительський".

Вдома чоловік хотів одразу ж розповісти дружині про офіцера, але вона саме одягалася, щоби десь бігти. їм, нарешті, пощастило знайти кінці у профкомі великого заводу. Цей завод має гарний садок із басейном, який знаходиться буквально через дорогу від них. Старшу групу там навіть двічі на тиждень вчать деяким англійським словам. Директриса їм вже дозволила приводити дочку, якщо буде виписка з полікліники, у якій були б зазначені дані про пологи, щеплення та перенесені хвороби.

Поспішіть, попередила директриса, без цієї виписки я вашу дівчинку не прийму. І, якщо завтра не буде довідок, післязавтра я беру на це місце когось іншого. Бо ви ж знаєте, яка в нас черга?

Дружина зарані записалася на прийом до педіатра і відпросилася на роботі. Але її відволік дзвінок свекора, і тепер вона запізнюється.

Що йому, запитав чоловік з кухні, не спиться?

Він хоче, щоб ти прийшов до нього.

Для чого?

Не знаю. Подзвони і запитай.

Не зараз. А що він конкретно казав?

Я за десять хвилин мушу бути там!

Де?

В поліклініці! Бувай! А-а-а!…



Від її зойку чоловік випускає з рук пляшку кефіра, яка не б’ється тільки тому, що приземляється у піддон холодильника.

Чоловік вибігає в коридор. Дружини вже немає. Чути, як її підбори цокотять в бік ліфта. А в дверях стовбичить його батько. Лівою рукою він все ще тягнеться до кнопки дзвоника, а в його правій руці тіліпається авоська з якоюсь пляшкою. На ньому — світлий плащ і капелюх. Проти коридорної темряви він виглядає як китайський ієрогліф докору.

Між чоловіком і батьком дванадцять років то спалахував, то скнів конфлікт поколінь. Але по смерті матері чоловік спіймав себе на тому, що тепер він дивиться на батька не знизу вгору, а навпаки. Бо батько з кожним днем все швидче рухається у бік здитиніння. Але, на відміну від дівчат, з ним, як із хлопчиком, більше клопоту.

Батько якось раптом і не на жарт повівся на кількох темах. На квартирі — як би її так переписати на сина, але щоб син зі своєю родиною не перебрався туди жити — і на політиці. На сорок днів він сказав при столі, що геть розчарувався у ідеалах і не сьогодні-завтра покладе партквиток на стіл. Але над усе йому боліло те, що його син виріс непристосованим до життя.

Ти, торочив він чоловікові при кожній зустрічі, не вмієш жити!

А ти, питав чоловік, вмієш?

Я прожив життя!

Ще не вечір.

Не будь таким розумакою!

Чим ти тепер незадоволений?

Що ти непрактичний.

А знаєш чому?

Ну?

Бо в нас практикантам нічого не платять.



Раніше за подібні жарти син одержав би стусана. А зараз батько лише роззявляє рота.

От, сучий син, завжди знайде, що сказати!

Він часто під різними призводами викликав сина і садовив його за стіл, на якому між консервою та хлібом височила якась пляшка. Кілька друзів, які в нього колись були, або вмерли, або розчинилися в життєвій мряці. Зате він тепер мав дорослого сина, з яким міг за чаркою вести задушевні бесіди. Репертуар в нього був дуже одноманітний. Життя, політика, різне.

Життя, казав він, це борня. Тріумф соціального дарвінізму. Тому всім потрібен захист. За наших умов це — партія. Чоловікові не можна тягнути з цим. Бо на ньому родина. И це — не конформізм і не безпринципність. Це — здоровий глузд. Не існує гарних чи поганих людей. Кожен з нас — те і це, водночас. Парадокс людства в тому, що хто завжди рухає історію? Негідники й бандити. Бо вони — вірні слуги прогреса. Але! Якщо ти для них загроза, вони розчавлять тебе й не помітять. А ти не чекай цього. Займи життєву позицію. Стань так, щоб вони до тебе не дотягнулися. I пильнуй! Люди у нас такі, що кожен може зрадити. Друзі, жінки, кревні родичі — всі. А ти — їх. Знаєш, скільки довкола спокус? Особливо зараз. Ознака моменту: люди втратили нюх. Тяжкі умови — всі сопуть і тягнуть лямку. А трохи послабить — всі скиглять і ображаються. Ну що за люди!

Заходь, каже чоловік батькові. Як ти?

Як так, каже батько, не роздягаючись, що тебе ніколи немає вдома?!

Він знає, що сьогодні в сина три пари, але не може не почати розмову з щедрого замаху. Батькові легше на душі, коли син перед ним виправдовуються.

Взагалі-то, каже чоловік, я біжу.

Де?

На кафедру.



Ти ж щойно звідти.

У нас зараз буде засідання.

Ти мені казав, що кафедри у вас по четвергах…

Це не кафедра.

А що тоді?

В нас сьогодні засідання секції.

Що за ідіотизм?!

А в тебе що? Якась справа?

Звичайно!

Яка?


А така, що я дуже за тебе хвилююся!

З якого приводу?

З такого, що тобі вже стільки років, а ти й досі ідеаліст.

Я не ідеаліст. Я погодинник.

От бачиш! Підсобний працівник! Без наукового звання, без ставки, без партквитка!

I ти прийшов, щоб мені це сказати?

На! каже батько і тицькає чоловікові авоську з пляшкою.

Що це?


Коньяк.

Коньяк?


Коньяк. Вірменський. П’ять зірочок!

Щоб що?


Щоб ти його відніс йому.

Кому?


Тому доценту, який тебе взяв на цю роботу!

Чекай, чекай…

А як не віднесеш, я сам до нього піду!

Чекай, каже чоловік, я зараз.

Що "зараз"?

Я, каже чоловік вже на ходу, в туалет.

Там, замкнувшися на гачок, він від розпачу гатить кулаком по унітазу.

Батько припадає до дверей і виголошує план. Кілька років тому доцент узяв чоловіка до себе на кафедру. Як свого колишнього студента. А чоловік йому і досі не подякував як слід. Тому йому і не дають ставку. Коньяк — це не хабар. Це — ознака вдячності. Вдячності й поваги. Якщо доцент — мужик нормальний, то він оцінить цей жест і сам запропонує чоловікові тут же ж його і розпити. За розмовою чоловік скаже йому, що мовляв, так і так, далі нема сил терпіти. В мене родина. И дитина. І друга на підході.

Яка, кричить чоловік, друга?

А як вони перевірять? Допоможіть, скажи, і підтримайте! Я вас не підведу.

А що, як він мене пошле за такий жест?

Не пошле!

А ти хіба знаєш доцента?

Я знаю життя! Ми — не звіри. І в нас так: якщо ти до мене по-людськи, то й я тобі піду назустріч. Ковбаса й чарка, минеться і сварка. А все інше — туман. Який би ти не був мудрець, а насправді, тобі треба не марципанів із фрікасе, а чогось дуже простого. Колись я…

Ну, чоловік так розчахує двері, що мало не збиває батька з ніг, я побіг.

Візьми!


Ні.

Яка ж ти після цього невдячна…

Ти, питає у нього чоловік, ідеш чи тут лишаєшся?

Я, батько перекриває йому вихід, я…

Чуєш, каже йому син, будь ласка…

Ні, це ти будь ласка! Бери! Щоби я міг спокійно померти! Я обіцяв мамі. Вона просила. Вона завжди хвилювалася за тебе. Через те й померла.

Тільки не треба тут…

Візьми! Я тебе востаннє…

Добре!

Чоловік вириває у батька з рук пляшку і кидає в свій портфель. Ніж сперечатися з ним, краще взяти, бо він не відчепиться. А ввечері подзвонити й сказати, що доцента не було на роботі. А тоді спустити все на гальмах. Хоча у батька пам’ять, як у слона. Коли йому було двадцять із чимось років, він був головним технологом заводу. Велета важкої індустрії. Якось за дострокове виконання секретного урядового плану все керівництво одержало найвищі нагороди. А його обминули. Буцімто, за його молодість. Але, скоріше за все, що за гонор і довгий язик. Батько й по тепер після трьох чарок згадує про таку несправедливість. Мені, каже, лячно подумати, як могло б скластися моє життя, якби я тоді одержав орден Леніна!



Чоловік садовить батька на тролейбус, а сам їде на роботу.

Ти ж, кричить батько йому у вікно, не обманеш?

Не обману.

Ти ж йому віддаси?

Віддам! Віддам!

В деканаті він для годиться питає, чи не пішов доцент додому. Йому кажуть, що пішов, але не додому, а на кафедру. Коли чоловік уже за два кроки від сходів проходить повз партком, звідти вистромлюється доцент, у пальті та в ондатровій шапці.

А в обличчя йому вигукує чоловік, о!

Ви, питає його доцент, до мене?

Ні, каже чоловік, я просто так!

Ну то, каже йому доцент, заходьте. Що там у вас?

Замість викласти сутність справи, чоловік нітиться і витягає батьківський коньяк.

Що це таке? не розуміє доцент.

Це — подяка, голосом батька бубонить чоловік. Ознака вдячності. I…

Він ще мить тому знав, яку фразу сюди підпустити, щоб, в разі потреби, звести все на жарт. Але де ж вона? кричить він у розпачі, поваги!

Що ви, доцент нахиляється до нього і переходить на шепіт, голубчику, їй-богу? Заберіть, це вам не личить.

Чоловік це й сам знає, але, замість пояснити доцентові (він би його зрозумів!) всю цю коньячну тему, він ціпеніє та наливається люттю. На себе, на батька і на офіцера органів безпеки. Ціпеніє, шаріється і мовчить.

* * *

Мовчить і доцент. Він пам’ятає чоловіка ще першокурсником. Рожеві щічки, тонкі риси, пушок довкола рота. Очі, як розкрита книжка з малюнками. Колись він до свого светра нашив аплікацію у формі п’ятірні… Доцент у них тоді читав свій курс. Після пари він попросив першокурсника залишитися і сказав йому: я вас прекрасно розумію, але будьте обережні, не варто так підставлятися.



Розмова з коридору перетікла на завалений листям бульвар, а закінчилася через кілька годин під парадним, де жив студент. Доцент пояснював йому, що то не штука — спалити себе. Вам здається, казав він, що варто розкритися перед людьми, і вони вас полюблять. Пояснити їм щось, і вони стануть на ваш бік. Це ілюзія. Простіше усвідомити це й вчасно адаптуватися. I для цього не обов’язково ламати себе. Треба просто любити життя, у всіх його проявах. I насолоджуватися тим, що воно нам дарує. А коли хтось вимагає щось від світу, знайте: він, насправді, хоче, щоб всі грали за його правилами. Ще й у піддавки. Але так не буває.

Вряди-годи доцент торкався студента то плечем, то ліктем. I тоді йому здавалося, що від хлопця пахне молоком. А студент був так захоплений бесідою, що нічого не помічав.

Взимку доцент не раз намагався після занять перестріти студента. Щоб пройтися з ним бодай до метро. Але той завжди був із кимось з одногрупників. Коли ж він виходив сам по собі, то десь поспішав. Або робив вигляд.

На другому курсі у нього з’явилася дівчина. А до дівчат доцент був особливо прискіпливий. Тих, що регулярно запізнювалися на його лекції, він із порога відправляв у деканат, де вони писали пояснення. Три пояснення автоматично знижали екзаменаційну оцінку на бал. Коли студент зі своєю дівчиною виходив з університету, доцент чомусь ховався то за колону, то за стовбур каштана.

Кілька років по тому доцент бачив студента лише здаля. За цей час доцента обрали секретарем факультетської парторганізації, він очолював боротьбу з фіктивними довідками, з буржуазним націоналізмом, з палінням та з мужоложеством. За успіхи в роботі його на півроку було відряджено на стажування за кордон. Повернувшися, він почув, що його дружина подала на розлучення, а син відмовився вчитися і пішов до війська. Щоб не бути схожим на батька. Служити його направили в ракетну частину, десь за полярне коло, де в перший же ж місяць він одморозив собі пальці на ногах, у нього почалася гангрена, і після вчасної ампутації він був демобілізований. З батьком він, як і до війська, не розмовляв. Доцент у цьому винуватив свою — тепер уже — колишню дружину.

А з колишнім першокурсником він колись зіткнувся на концерті, за кілька місяців до його державних іспитів. Доцент ледь його впізнав. Де й поділися мякість і пушок, і навіть непевність. Тільки очі не змінилися. Студент був з дівчиною, яка кинула погляд на доцента і, скільки тривала розмова, все намагалася стати між ними. Доцент запитав, чи знайшов студент роботу. Той сказав, що ні. Доцент сказав, що в такому разі у нього є ідея. Якщо ви, і доцент обернувся в бік дівчини, звичайно, не проти.

Вони зі студентом призначили зустріч наступного ранку в університетському парку. Був перший п’янкий день весни. Якщо, сказав доцент без прелюдій, вас цікавить викладання, то я міг би спробувати влаштувати вас на свою кафедру. Тільки спробувати. Ставки я поки що вам не обіцяю. Походите трошки в погодинниках, а там побачимо. Але ви мусите пообіцяти мені, що не будете робити дурниць.

Що ви маєте на увазі, спитав студент.

Я маю на увазі, сказав доцент, ваше ставлення до основ.

Над ними пролетіла бджола. Не комар, і не муха, а справжня бджола. Хоча був тільки початок березня.

Як би я до них не ставився, відповів студент, а рано чи пізно все, що базується на брехні, мусить розпастися.

Ні, сказав собі тоді доцент, це молоко ще не скисло. І з першого вересня чоловік став викладати на факультеті, на якому він щойно вчився.

А зараз, не розуміє доцент, що це все означає? З коньяком. Щирий душевний порив? Народне уявлення про вдячність? Гаразд. Припустимо. Але чому зараз, після стількох років? Невже й його спокусили? Ставкою, скажімо, чи закордонним відрядженням. Що ж, сумно, але це життя. Всі так чи інакше спокушаються. Невже хтось копає під доцента? Ну-ну, хай стараються. Він захищений з усіх боків. Факультет, ректорат — в нього скрізь свої люди. І в органах теж. Хто ж це міг до такого додуматися? Підпустити до нього погодинника з коньяком! Зробити з нього хабарника! Це мусить бути якась дуже дрібна шваль.

Заберіть, наказує чоловікові доцент, воно вам не личить!

Той хапає пляшку й задкує на вихід. Дякую, тату, за пораду. До кінця семестру вони мене, мабуть, не чіпатимуть, а тоді без зайвих слів просто не продовжать контракту. Так, каже він собі, мені і треба. Щоб не коливався туди-сюди, як лайно в ополонці. Це — болісний, але корисний і, головне, дуже вчасний урок. Зате віднині все буде інакше. Він буде щодня, від світанку до сутінок, розписувати сільську церкву. Він стане майстром сучасної ікони. Він охреститься, відпустить бороду, відкине все зайве і очиститься настільки, що стане прозорим інструментом. Дружина його зрозуміє. Дочка ним пишатиметься. Якщо і не одразу, то колись. А зараз він піде до художника, і той його відвезе в село. Сьогодні ж, негайно. В крайньому разі — завтра, бо треба хоч трохи зібратися. Фарби, одяг, альбоми ікон для натхнення. Друг-художник ще в своїй майстерні. От чоловік його й здивує. Він постукає в двері. Той відчинить, побачить пляшку коньяку. Чоловік здійме її, наче гранату. Чи прапор. Художник витріщить очі, бо зараз, як не як, піст. А він не те, що алкоголю, молочного не бере в рот. Але чоловік здійме пляшку, потрясе нею і оголосить: Це мій символ волі! О солодке слово "свобода"!

* * *


Це — мій, трясе чоловік пляшкою перед очима художника, символ волі! О солодке…

Він не докінчує фразу, бо з майстерні йому в ніс шибає кнурячий дух. Чоловік зазирає всередину і бачить, що його друг на маленькій електроплиті смажить яєшню.

Яєшня? На салі?

На шкварках, уточнює художник.

Але ж ти постуєш?!

А ти, я бачу, надумався…

Видно, що чоловікове рішення обурює художника. Зокрема його патологічна наївність. Він хоче отак піти і стати іконописцем. В обхід попів, які усі поголівно є офіцерами гебе. І в їхні обов’язки входить стучати на свою паству. Інакше їм не дозволять заходити в олтар.

Невже, каже чоловік.

Авжеж!

Художник нагадує чоловікові, що ми живемо в таборі, і тут ні на кого не можна розраховувати. Лише тоді можливі винятки й приємні несподіванки. Тільки тоді мінус на мінус дає нам плюс. Це реальність. Це місце зустрічі фізики з метафізикою. А до того, як вони зустрінуться, не вимагай від картоплі смаку яблука. Яблуко — це вже завершений продукт Творіння. А картопля — матеріал. І так само з релігією. Що таке Бог? Для всіх картопляних виробів Бог — це щось тепле й затишне. Як нора для миші. Захист від погоди. Схованка, де можна, посмоктуючи лапу, перекуняти зимову смерть. От вони і продовбали собі всі ці лазики, сходинки, забобончики та ритуали. Щоб затулитися від Джерела Сили. Тут — добро, кажуть вони мені, а там — зло. Встроміть, кажу я їм, і те, і те, в свою норку. Бо той, кому дано бачити, знає: добро і зло, свято і піст, навіть, життя і смерть — це як два ока одного Обличчя. И для тих, хто живе з таким знанням, не потрібні ряси та хусточки. Це про них сказано, що не людина для посту, а піст для людини.



Закінчивши монолог, художник розпрямляє бороду і усміхається. Так, наче він сидить на маківці гори у позі лотоса. Але чоловік, як не видивляється, ніде не бачить гори. Зате він бачить, що його друг ледве чмихає дном ставка на своєму допотопному батискафі. Всі його шлюзи задраєні, ілюмінатори затягло мулом, двигун ось-ось заглохне. Запаси кисню — на нулі. Художник боїться, що варто йому піднятися на поверхню, як вороги запеленгують його. Варто йому зробити шпарину, і туди полине болотяна твань.

Але що означає цей образ? Те, зокрема, що друг-художник нічим йому не допоможе. Бо йому самому потрібна поміч. Не виключено, що й ніякої Вотилівки не існує. Він цілком міг її вигадати. А, точніше, не міг не. На те він і митець. Він весь не тут, а там, де ширяє його думка. Тому він і не помічає, що сморід і чад від плити заклубочили весь підвал. І йому не в голові, що варто жару зі спіралі перекинутися на папір чи одяг, як повибухають усі його казани. Натомість художник чекає, щоб чоловік, нарешті, похвалив його монолог. Хіба не для цього той сюди ходить?


Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література.%20Тексти%20творів
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література.%20Тексти%20творів -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
Українська%20література.%20Тексти%20творів -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка