Архітектура та скульптура в Україні 19 століття




Скачати 201,29 Kb.
Дата конвертації23.10.2016
Розмір201,29 Kb.
Архітектура та скульптура в Україні 19 століття.
Архітектуру називають мовою віків, адже тільки вона може розпо­вісти про епоху, звичаї, вподобання, вона є і завжди буде німим свідком нашого життя.

Історичні зміни приходять із новим поколінням, його знаннями, розумінням та баченням світу. Кожне нове покоління живе переважно філософією, сформованою його попередниками. Натомість українське суспільство нерідко мусило цю філософію отримувати з чужих джерел. У час державної розбудови України, коли кайдани з розуму знято, ми потребуємо повернення до джерел власних.

Сьогодні ми будемо говорити про розвиток української архітектури та скульптури у XIX ст.

Розвиток українського мистецтва XIX ст. зумовлений змінами, що відбувалися в ньому ще наприкінці попереднього століття. У цей час в архітектурі та образотворчому мистецтві утвердився новий художній напрям — класицизм, що ґрунтувався на античних традиціях. Бурх­ливість і динамізм бароко змінилися врівноваженістю й простотою. Основним принципом архітектури стало застосування античної ордер­ної системи на тлі простих і чітких геометричних форм. У живописі та скульптурі провідного значення набули міфологічні та історичні теми, ідеалізовані зображення людини за античними зразками.

Одночасно з класицизмом і на противагу йому наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. розвивалися такі художні напрями, як сен­тименталізм і романтизм. Сентименталізм і романтизм мають багато спільного, і передусім це інтерес до духовного світу людини та її почут­тів. Крім цього, романтизмові властиві ще й певна героїка, прагнення до зображення цілісних почуттів, до свободи особистості.

Ознаками класицистичної архітектури були імпозантність та офі­ційна сухість. Зовнішня сухість поєднувалася з внутрішньою зручніс­тю, високими стелями, гарною вентиляцією, багатим освітленням. Кла­сицизм поширився й на культові споруди. Серед них можна назвати 89-метрову дзвіницю Успенського собору в Харкові, збудовану в 1821— 1841 рр. на честь перемоги над Наполеоном, Преображенський собор у Білій Церкві, Покровський собор в Ізмаїлі, Преображенську церкву в с. Великий Бурлук на Харківщині.

Перша половина XIX ст. стала тріумфом містобудівного мистецтва. У центрі міста створювали головний майдан геометрично правильних форм, який оточували величезні адміністративні споруди. На перетині центральних вулиць і навколо храмів теж були невеликі майдани. Від головного майдану розходилися здебільшого прямокутні квартали. Хоча, зважаючи на особливості вже існуючої забудови та ландшафту, архітек­тори вдавалися і до радіально-кільцевого й діагонального планування.

Будівництво адміністративних, освітніх, громадських і приватних споруд навколо майдану здійснювалося за визначеним планом. Так по­ступово формувалися архітектурні ансамблі.



Запишіть у словник:

Архітектурний ансамбль цілісна група споруд, об'єднана спіль­ністю форм і стилю.

Реставрація — це відновлення втрачених архітектурних споруд з урахуванням стилю, в якому вони були свого часу збудовані.
Ансамбль Круглої площі в Полтаві. Окрасою Одеси став ансамбль Приморського бульвару, з якого велетенські сходи ве­дуть до моря.

Середина XIX ст.— час стилізованих реставрацій. Архітектурні пам'ятки ретель­но вивчали, брали до уваги аналогічні споруди й відновлювали чи добу­довували їх, дотримуючись визначеного стилю. Так у Києві в 1851­1852 рр. добудували дзвіницю Софійського собору.

Ще на початку XIX ст. в Україні було заборонено споруджувати оригінальні українські храми. Споконвічні українські традиції будівни­цтва дерев'яних церков зберігали лише народні майстри Лемківщини, Гуцульщини й Буковини. На Східній Україні, за поодинокими винят­ками, і дерев'яні, і муровані церкви зводили в стилі російської народної архітектури — Російська імперія прагнула позбутися навіть спогадів про українські традиції церковного будівництва.

Із 30-х років XIX ст. православні храми будувалися за офіційно за­твердженим «російсько-візантійським» стилем.

Прикладом «російсько-візантійського» стилю є Самсонівська церква на полі Полтавської битви, побудована в 1852-1856 рр. Вона рясно прикрашена пілястрами й кокошниками, увінчана п'ятьма шийками, на яких тримаються цибу­лясті маківки.

Окрасою міст ставали споруди культурного призначення та при­міщення навчальних закладів. Це насамперед будинок оперного театру в Одесі, споруджений 1809 р. в античному стилі за проектом архітекто­ра Жана Тома де Томона. Перший київський театр спроектував відомий київський архітектор, який працював у місті ЗО років,— Андрій Мелен-ський. За його проектами також зведені Миколаївська церква-ротонда, Аскольдова могила і пам'ятник на честь поновлення в Києві магдебурзь­кого права. За проектом Вікентія Беретті у стилі класицизму були збу­довані монументальне приміщення Київського університету та Інститут шляхетних дівчат.

У другій половині XIX століття класицизм утратив панівне значен­ня в мистецтві. Архітектори шукали натхнення в художніх стилях ми­нулих епох. Так у зовнішньому оздобленні споруд з'явилася еклектика, тобто змішування ознак різних стилів. Важливою культурною подією стало спорудження в Києві Володимирського собору (1862-1896 рр., ар­хітектори І. Штром, П. Спарро, О. Беретті, К. Маєвський, В. Ніколаєв). У його художньому вирішені були використані прийоми візантійської архітектури. Володимирський собор — це також визначна пам'ятка мо­нументального живопису.

У розписах інтер'єру собору брали участь видатні російські та укра­їнські художники: М. Врубель, В. Васнецов, М. Пимоненко, М. Несте-ров та ін. Зодчі продовжували творчо розвивати ідеї класицистичної ар­хітектури. Зразком такого підходу є будівля Музею старожитностей та мистецтв у Києві (1897-1899 рр., архітектори В. Городецький, Г. Бой-цов, В. Ніколаєв та ін.), нині Національний художній музей України. У його побудові використано форми грецького доричного ордера. На головному фасаді розташовано шестиколонний портик зі скульптурною композицією та фігури левів обабіч широких ходів.

Видатний київський архітектор Владислав Городецький (1863­1930 рр.) віддавав належне різним художнім стилям. Так, у 1899 р. за йо­го проектом було зведено костел у готичних формах, у 1899-1900 рр.— кенасу в мавританському стилі. Творчість архітектора досягла вершини на початку XX ст., коли він прикрасив Київ неповторними оригіналь­ними спорудами.

Наприкінці XIX ст. у зв'язку зі зростанням популярності оперного мистецтва було збудовано прекрасні споруди театрів у Львові (архітек­тор 3. Горголевський), в Одесі (архітектор В. Фельнер, Г. Гельмер) та Києві (архітектор В. Шеретер). їх архітектурно-пластичне вирішення витримано в дусі еклектики, що не зашкодило створити враження ці­лісності й гармонійності. Споруда Львівського театру за композицією нагадує споруду Гранд-опера в Парижі.

Важливу роль у мистецтві класицизму відігравала монументальна скульптура. На вулицях і площах міст почали встановлювати пам'ятники, завдяки чому мистецтво скульптури набуло громадського значення. Од­ним із найвизначніших скульпторів епохи класицизму був Іван Мартос (1754-1835), родом із м. Ічня Чернігівської губернії. Найвідоміший йо­го твір — монумент Мініну і Пожарському на Красній площі в Москві. В Україні скульптор виконав надгробки гетьманові К. Розумовсько-му в Батурині, генерал-фельдмаршалу П. Румянцеву-Задунайському в Успенському соборі в Києві, пам'ятник Рішельє в Одесі.

Твори видатного митця відзначаються довершеністю пропорцій, простотою та врівноваженістю композицій, гармонійністю та благород­ством. Творчість І. Мартоса мала великий вплив на розвиток скульпту­ри в Україні та Росії впродовж усього XIX ст. Яскравий приклад кла­сицизму в скульптурі — пам'ятник князю Володимиру, встановлений у Києві в 1850-1853 рр. у пам'ять хрещення Русі. Його автори — скуль­птори Василь Демут-Малиновський, Петро Клодт і архітектор Костян­тин Тон. Пам'ятник чудово вписується в ландшафт пагорбів правого бе­рега Дніпра. Він є окрасою столиці України і в наші дні.

У скульптурі другої половини XIX ст. розвивалися реалістичні тенденції. Монументальна скульптура набувала дедалі більшого гро­мадського звучання. Так, у різних містах на громадські кошти України було встановлено пам'ятники Б. Хмельницькому, І. Котляревському, М. Гоголю, А. Міцкевичу, О. Пушкіну. Кінний пам'ятник гетьманові Б. Хмельницькому на Софійському майдані в Києві (1888, скульптор М. Микешин) став одним із символів міста.

У станковій скульптурі набув поширення побутовий жанр. Осново­положником української жанрової скульптури вважають Леоніда Позена (1849-1921). Митець досконало знав життя народу, фольклор і з тонкою спостережливістю та віртуозним володінням формою втілював їх у сво­їх творах. Його персонажі — лірник, жербак, шинкар, прості трудівники. Працював скульптор також в історичному жанрі. Одними з кращих його творів історичної тематики є «Скіф» і «Запорожець у розвідці». У жан­рі скульптурного портрета й монументальної пластики Л. Позен створив пам'ятники І. Котляревському та М. Гоголю в Полтаві.

У Західній Україні жили і творили Петро Війтович, Антон Попель, Михайло Порощук, Григорій Кузневич та інші талановиті скульптори. У Львові та інших містах високого розвитку набули декоративна плас­тика, скульптурні оздоблення фасадів та інтер'єрів споруд. Так, окрасою Львова став театр опери та балету, що великою мірою завдячує своєю красою скульптурі. Фасад театру прикрашають три скульптурні групи: на вершині підноситься постать крилатої жінки з пальмовою гілкою — «Слава», з боків установлено дві групи: «Комедія і Драма» та «Музи­ка», їх творець — скульптор Петро Війтович. Внутрішній простір фрон­тону займає рельєф на міфологічний сюжет, виконаний за його ескізами. Війтовичу належать також чудові скульптури та інтер'єри театру — «Любов цілує Амура», «Заздрість, знєва}кєна любов'ю», «Материнство».
Палацо-паркові комплекси

Історія паркобудівництва дуже давня. Ще в давнину парки створю­вали для розваг, полювання або й усамітнення панів та коронованих осіб. Найкращі архітектори і скульптори брали участь у створенні цих парків, дивуючи своєю уявою та фантазією.

Найдивовижніші споруди, фонтани, ґрати, лави, ліхтарі, вольєри з птахами і тваринами, клумби найрізноманітнішої форми, що утворю­ють чудові орнаменти чи картини, алеї з прекрасними скульптурами — усе це компоненти старовинних парків, які нерідко можна побачити і зараз, щоправда в більш сучасному вигляді.

На попередньому уроці ви отримали домашнє завдання: підготувати доповіді за вибраними темами. Зараз ми здійснимо уявну подорож Укра­їною, звертаючи увагу на шедеври палацово-паркової архітектури. Для цього ми об'єднаємося в групи: «екскурсоводи», «архітектори», «дослід­ники», «мистецтвознавці», а допоможе нам виставка фоторепродукцій.

Перед тим як ми почнемо досліджувати пам'ятники архітектури XIX ст. в Україні, я хочу ознайомити вас із загальною характеристикою розвитку архітектури цього часу. В усій Європі й на українських землях будівництво житлове й громадського призначення було дещо перевантаженим. Архітектуру цих часів харак­теризує мішанина різних стилів — еклектизм. Серед різних фаз цьо­го стилю та різноманітних мистецьких напрямів особливо поширився віденський ренесанс. Під вплив цієї віденської моди потрапляють все більш репрезентативні будови Києва, Харкова, Одеси, Львова. У цьому стилі побудовані великі міські споруди: театри, міські управи, громад­ські та приватні будинки.

Але все ж в Україні в цей період з'являються пам'ятки культури, що становлять неабияку історичну цінність.

Зараз ми оглянемо палац, який є зразковим утілен­ням рис раціональності та виразності планових і об'ємних рішень класи­цизму — палац Павла Галагана в Сокоринцях (зараз Чернігівська обл.), збудований у 1824-1830 рр. за проектом Павла Дубровського.

Тут, як і в раніших побудовах такого типу, за мету ставили збереження всіх зручностей міського життя і водночас — збли­ження з природою. Архітектурно-планувальну основу садиби стано­вить величезний парк, близько 100 гектарів, закладений ще наприкінці XVIII ст. Його мальовничість диктувалась примхливістю рельєфу, від­критими галявинами, плесами озер, і буйна стихія довкілля відтіняла спо­кійні форми архітектури, підкреслюючи її благородну й величну красу.

Класичний головний об'єм, входячи в гармонійний контакт із ото­ченням, справляє сильне враження: урочистий головний фасад, йо­го прямі лінії, сувора симетрія, стрункий восьмиколонний портик іонійського ордера, що спирається на цокольну аркаду, ефектний купол, яким увінчана споруда. Двоповерховий палац, розташований у глибині парку, до якого від в'їзду веде головна алея. Він приковує погляд ордер­ним портиком і чудовими пропорціями, на відміну від фасаду з проти­лежного боку, що скерований до парку і наче дещо розслаблений. Унизу розлив пандуса припиняють дві італійські мармуровані статуї.

Одночасно той самий архітектор будував палац для брата Павла Галагана — Петра в сусідньому маєтку в с. Дігтярях. Ґалаґа­ни у своїх маєтках займались організацією українського хору, ремісни­чого училища, музею українського народного побуту, збиранням народ­них пісень, утриманням кріпацького симфонічного оркестру, сприяли піднесенню культурно-освітнього життя Чернігівщини.

Подібні палацово-паркові комплекси було створено також у Білій Церкві (парк «Олександрія»), в Умані (парк «Софіївка») та ін­ших регіонах України. Пригадайте системи паркового планування.

Перша з них італійська, що передбачає роз­міщення парку на схилі гори і чітко виражену ось із розташованими на ній сходинками, пандусами, гротами, терасами, каскадами.

Друга система отримала назву французького парку. Він також має строго симетричне планування, але будується на рівній місцевості. Для таких парків типова геометрична сітка алей, широке застосування стри­женої трави, фонтанів, водоймищ.

Третя система планування — це пейзажний (англійський) парк. Пейзажні парки асиметричні за композицією, вони наслідують природ­ні ландшафти. В Україні блискучими зразками англійського парку мож­на назвати паркові ансамблі «Олександрія» в Білій Церкві, «Софіївка» на Черкащині.

У 1731 р. Францішек Ксаверій Браницький одружив­ся з Олександрою Василівною Енгельгард, яка була небогою князя По-тьомкіна. Узимку подружжя жило в Петербурзі, а на літо переїжджало до Білої Церкви. У 1784 р. чоловік подарував Олександрі Василівні Біло­церківський маєток. Олександра Василівна стала засновницею парку, й від її імені він отримав свою назву. Вона сама визначила місце для ство­рення палацово-паркового ансамблю. Автором плану парку в більшості джерел називають французького архітектора-паркобудівника Мюффо.

Подивимося на план цього дендропарку.

Більшість архітектурних споруд та каскади були ство­рені в кінці XVIII ст. й у першій половині XIX ст. У парку були спо­руджені: колонада «Луна», «Ротонда», «Китайський місток», «Руїни», кам'яний арковий місток, господарська споруда, турецький будиночок, сад «Мур», теплиця, ставки, водоспади, композиції з каміння, облашто-вані джерела.

Колонада «Луна» — архітектурна споруда підковоподібної форми з двома прямокутними приміщеннями в основі підкови. Спочатку коло­нада виконувала роль галереї скульптур та ваз. Цікаві її акустичні влас­тивості: слово, сказане пошепки в одному кінці, чутне на іншому, а ска­зане голосно — віддається луною.

«Ротонда» — напівкругла споруда, має багато спільного з павільйо­ном, який називається «Пам'ятник батькам», оскільки в ньому стояли бюсти Потьомкіна та Катерини II. «Китайський місток» отримав свою назву через те, що на ньому встановлена альтанка, дах якої подібний до дахів китайських споруд. «Руїни» — архітектурна споруда, яка імітує залишки старовинної будівлі.

Господарська споруда — двоповерхова. До західного крила прибудо­ваний аркадний мур, який захищав сад від північних вітрів. Турецький будинок збудував Ф. К. Браницький. У його стіни вмурували марму­рові плитки з написами турецькою мовою, що прославляли велич шаха Махмуда Хага Гаці, який збудував фортецю Варна. Сад «Мур» — ого­роджена цегляним муром ділянка 270 х 130 м, призначалася для виро­щування теплолюбних рослин.

Крім описаних споруд у парку був декоративний мур, павільйон біля «Райського джерела» і будинок, укритий корою де­рев,— він існував із другої половини XIX ст. для палацового оркестру; павільйон для розваг «Люстра». Поблизу був камінь, на якому стояла невелика гарматка, що стріляла у певні години. Навколо «Олександрії» не було зовнішньої огорожі, тільки рів.

Під час революції та Великої Вітчизняної війни парк дуже постраждав. Наприкінці війни на Великій галявині зробили брат­ську могилу воїнів, що загинули під час звільнення Білої Церкви, але потім поховання перенесли в інше місце. Із 1946 р. «Олександрію» пере­дали Академії наук УРСР, після чого почалося послідовне відновлення. У наші дні однією з проблем стало забруднення території парку нафто­продуктами, сполуками хрому та інших хімічних елементів із навколиш­ніх підприємств.

Нам пощастило, що є в Україні в Умані парк «Софіївка» (демонструється його план). Кожен, хто потрапляє в цей дивовижний парк, немов переноситься в іншу епоху або в чарівний світ. Тут зупиня­ється плин часу. Тут навіть повітря якесь інше, дивне. А ще це місце на­зивають парком кохання. Парк у місті Умані був створений як подарунок одного з найбагатших людей XVIII ст. графа Фелікса Потоцького дружи­ні Софії, грекині за походженням. За задумом графа, у парку мала бути й частинка Еллади, Софіїної батьківщини, і Єлисейські поля, і чудові рослини, скульптури,— усе, що розвіяло б у душі коханої тугу за бать­ківщиною. Усього за кілька років були насипані гори, викопані ставки. Уманські будівельники й садівники створили на пустирі справжнє диво. Парк був подарований Софії в день її іменин у травні 1802 р.

За задумом її творців Софіївка є ілюстрацією до поем Гомера «Іліа-да» та «Одіссея», де кожна композиція чи мала архітектурна форма міс­тить певний задум, виражає ідею міфу чи якоїсь події.

Зв'язок архітектури з навколишнім середовищем має неабияке зна­чення, адже людині необхідний контакт із живою природою. Тому слід пам'ятати, що парки, сквери, бульвари треба берегти — не псувати зеле­ні насадження, лави, ліхтарі, скульптури та інші елементи
Живопис (Т.Шевченко, М.Пимоненко, О.Мурашко)

Запишіть у словник:

Сепія фарба сіро-коричневого кольору.

Офорт гравюра на міді або цинку з малюнком, протравленим кис­лотою, а також відбиток із такої гравюри.

Архітектурні пейзажі зображення місцевості з архітектурними спорудами.

Етюд в образотворчому мистецтві — твір допоміжного характеру, виконаний з натури з метою її вивчення у процесі роботи над картиною.

Акварель — 1. Клейові фарби, що розводяться водою. 2. Живопис такими фарбами.

Портрет зображення якої-небудь людини на картині (портретний живопис).

Портретист — художник — майстер портрета.

Автопортрет — портрет, написаний із самого себе.

Пейзаж малюнок, картина, що зображує природу, краєвид.

Живопис — створення художніх образів фарбами.



Графіка вид образотворчого мистецтва, основним зображальним засобом якого є однотонний рисунок, виконаний на папері олівцем, пе­ром, пензлем.

Стиль — сукупність ознак, які характеризують мистецтво певного часу та напряму або індивідуальну манеру художника.


Наш сьогоднішній урок — незвичайний. До нього ми готувалися за­здалегідь, адже в ролі екскурсоводів спробуєте себе ви. А відвідаємо ми сьогодні з вашою допомогою картинні галереї та музеї нашої держави, де познайомимося з життям і творчістю видатних українських худож­ників: Т. Шевченка, М. Пимоненка, О. Мурашка.

Сцена «Інтерв'ю з Т. Шевченком»

Кореспондент (звертається до Т. Шевченка). Коли у Вас з'явився потяг до малювання?

Шевченко. У дитинстві, почав малювати ще в школі, у кількох ровесників-школярів навіть залишилися подаровані мною картинки.

Кореспондент. Коли здійснилася Ваша мрія бути художником?

Шевченко. Після викупу з кріпацтва 1836 р., як я став вільним слу­хачем Академії мистецтв.

Кореспондент. Хто з видатних діячів української та російської куль­тур допоміг Вам звільнитися від кріпацтва?

Шевченко. Це Карл Брюллов, Василь Жуковський, Олексій Вене-ціанов, Василь Григорович, Євген Гребінка.

Кореспондент. А у своїх творах Ви розповідаєте про ці події?

Шевченко. У повісті «Художник», яку я написав російською мовою 1856 року в Новопетрівському укріпленні. Про це також можна дізна­тись із записів у моєму «Щоденнику» та листів.

Кореспондент. А чи багато Ви створили картин?



Шевченко. Близько 1200 робіт (олійних картин, акварелей, сепій, офортів, малюнків).
За півроку до смерті Шевченка, 2 вересня 1860 р., рада Петербурзької академії мистецтв присвоїла йому звання академіка гравюри. Мистецька спадщина Шевченка тривалий час пере­бувала у приватних колекціях і не була доступна широким масам. Ми­тець писав невеликі полотна. Серед них найбільша та найвідоміша ро­бота — «Катерина». Ця картина написана 1842 р. олією, за мотивами однойменної поеми.

На вродливому обличчі юної Катерини — вираз глибокої образи, сорому і водночас покори. Постать дівчини освітлена яскравим сонцем. На другому плані картини, затемненому,— спокусник-офіцер на коні. Як і в поемі, на картині краса дівчини про­тиставляється її тяжкій долі. Дівчина повільно йде, низько схиливши голову, трохи підібравши запаску. Вона по-справжньому гарна, а рису­нок її ніг, на що варто звернути увагу,— майже точно копіює ноги «Сик-стинської мадонни» Рафаеля. Тут ми бачимо своєрідний діалог живо­писців, наповнення класичної композиції новим, сучасним Шевченкові й болючим для нього змістом. Художник відтворив лише один момент із життя Катерини — розлуку з її коханим.

Зображуючи на картині ще й селянина-ложкаря, Шевченко хотів показати ставлення своє і простих людей до трагедії селянської дівчини. Співчутливим поглядом проводжає Катрю літній селянин, що надивився на віку всякого горя.

Ось олійний автопортрет Тараса Шевченка 1840-1841 рр., зроблений у брюлловській манері. У центрі надзвичай­но тонке, натхненне обличчя юнака, що повернув голову в бік глядача. Темне вбрання контрастує з блідістю обличчя. Високий розумний лоб, проникливий погляд глибоких очей спрямований на глядача, але й за­глиблений у себе. Це надає образові таємничості та романтичної під­несеності. Узагалі протягом свого короткого життя художник створив близько 60 автопортретів.

Він був великим українським живописцем і мудрим художником, його картини, портрети, етюди полонили світ, їх замовляли вельможі, меценати, шанувальники таланту. Істинний киянин, він створив у сво­єму улюбленому місті Українську академію мистецтв і був її першим ректором. По всьому світу розкидані живописні шедеври Олександра Мурашка, багато полотен утрачено. У Національному художньому му­зеї Майстру відведено гідне місце. Його трагічне вбивство досі не роз­гадано. Здається, це справа часу.
Олександр Олександрович Мурашко працю­вав у жанрі портрета. Закінчуючи академію, випускники представляли на конкурс картину. Мурашко приготував для цього картину «Похоро­ни кошового». Тема, беззаперечно, була обрана під впливом рєпінських «Запорожців...» Запорожці відправляють в останню дорогу свого кошо­вого, кожний тримає в руках запалену свічку. Сумна картина, сумні по­чуття. За цю картину художник отримав золоту медаль та право навчан­ня за кордоном за кошти академії.

Скорбота на картині О. Мурашка — це свідчення того, який дорогий друзям-запорожцям товариш, що йде в останню путь. Особливо вирізняється постать та обличчя старого, який несе булаву, символ влади покійного. Є дані, що для цього коло­ритного образу старого козака художникові позував 60-річний Михайло Старицький — видатний наш письменник і театральний діяч.

Головним у картинах Мурашка був колір: насиченість і чистота, сві­жість, яскравість, що вабить і не дає звести очей із його полотен пере­січним глядачам.

Ця картина сумна ще й тому, що стала про­рочою для автора. О першій годині ночі до Мурашка з дружиною піді­йшла компанія з трьох солдатів... Художник збагнув, що його ведуть просто в поле, на розстріл без суду... Він спробував утекти: добігти до відомої йому канави, що утворювала під парканом щілину, але піджак за щось зачепився, і він застряг під парканом. Ще мить — і він урято­ваний, але його наздогнали — постріл у потилицю — і смерть на місці. Убивці зникли. «Випадок» забрав життя надзвичайно талановитого ху­дожника України.


Микола Корнилович Пимоненко — видат­ний художник, з іменем якого пов'язане піднесення в українському образотворчому мистецтві другої половини XIX ст. У його творах знайшли відображення різні сторони життя і побуту народу України, чарівність української природи, образи трудівників українського села. Він зробив значний внесок у створення національного мистецтва жи­вопису. Активний учасник Товариства пересувних художніх виставок.

Нагороджений двома малими та однією вели­кою срібними медалями Петербурзької академії мистецтв, орденом Свя­тої Анни II і III ступенів. Автор 180 картин, близько 400 етюдів і більш як 100 малюнків. Основні з них: «Весілля в Київській губернії» (1891), «Ворожіння» (1893), «На річці» (1897), «З лісу» (1900) та ін.


Творчість цих художників займає особливе місце в розвитку укра­їнського образотворчого мистецтва. їхні твори розкрили життя і побут простого люду, служили його інтересам, не тільки повідали про тяжку долю і працю людини, але й показали її зовнішню і внутрішню красу, яка збагатила цей світ. І тепер із гордістю можна повторити відомі сло­ва про те, що краса і справді врятує таке недосконале, важке й водно­час прекрасне життя.
Декоративно-прикладне мистецтво та народні художні промисли

Запишіть у словник:

Графіка вид образотворчого мистецтва, що охоплює малюнок і гравюру. Види (за способом виконання): оригінальна, тиражна (дру­кована), промислова.

Друкована графіка, чи естамп (від франц. езіатрег — штампува­ти) дозволяє відтворювати малюнок у більшій кількості екземплярів. Естамп — це друковано-графічний витвір, що являє собою відтиск на папері з друкованої форми, виконаної автором. Усі естампи, підписані автором, вважаються оригіналами.

Залежно від матері­алу друкованої форми існують такі види гравюр:


  • ксилографія — гравюра на дереві;

  • літографія — гравюра на камені;

  • лінографія — гравюра на лінолеумі;

  • офорт — гравюра на металі.

Важлива сфера графіки — книжкова ілюстрація, яка бере свій поча­ток із мініатюр. Українська книжкова графіка, маючи довгу та складну історію, є не лише одним із найдавніших образотворчих мистецтв, вона є своєрідним віддзеркаленням духовного, культурного та історичного життя українців; її естетичні та комунікативні якості виконують роль мистецького й інформативного містка в часовому та просторовому ви­мірі, а художня цінність кращих зразків ставить українське мистецтво книжкової графіки в один ряд із найвищими досягненнями світового графічного мистецтва.

Кінець XVIII та XIX ст. — час, доволі несприятливий для розвитку книги та книжкової графіки в Україні. Царська цензура та заборони зу­мовлювали існування української книги, за висловом Сергія Єфремо-ва, «в тісних рамцях». Рідкісні українські видання з'являлись зазвичай у вигляді дешевих брошур із маломистецькими ілюстраціями.

Певна зміна пріоритетів у питаннях видання книги та рух до від­новлення її високого естетичного рівня спостерігається в Європі з кін­ця XIX століття. Відбувається переоцінка цінностей: естетика стилю модерн прагне здолати характерну для культури XIX ст. суперечність між художнім і утилітарним розумінням речей. До кола зацікавлень ху­дожників модерну залучені предмети побуту та орнаменти, а твори на­родних майстрів з об'єкта зовнішнього етнографічного вивчення ста­ють джерелом натхнення та визначають національну своєрідність стилю в усіх галузях мистецтва. Відтак мистецтво модерну сприяє активному розвитку тиражної графіки. Крім змісту, важливим стає візуальний ви­гляд друкованих видань. У цей час у виробництво впроваджується но­вий спосіб друку з цинкографічного кліше, можливостям якого, на про­тивагу традиційному світлотіньовому, об'ємно-просторовому рисунку, максимально відповідає графіка стилю модерн.



До відродження високих художніх якостей книги закликали за­сновані наприкінці XIX ст. книговидавничі товариства, зокрема «Вік», фото-літодрукарня С. Кульженка.


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка