Більше працював, ніж жив” (педагогічна діяльність Б. Грінченка)



Скачати 139,55 Kb.
Дата конвертації13.06.2017
Розмір139,55 Kb.
Відділ освіти Артемівської міської ради

Артемівська загальноосвітня школа

І-ІІІ ст. № 11 ім. Артема

з профільним навчанням

Більше працював, ніж жив”

(педагогічна діяльність Б.Грінченка)
Виступ на педагогічних читаннях

лабораторії гуманної педагогіки при відділі освіти

учителя української мови та літератури

Харитонової Наталі Віталіївни


м. Артемівськ

квітень, 2005 рік


Хто ще з українських письменників переджовтневої доби так саможертовно зрікався втіхи вільної творчості в ім’я громадського обов’язку, як Борис Грінченко? Поет з натхнення, митець, котрий творить, очікуючи «дару з небес» – осяяної, щасливої миті. Ці та подібні характеристики не для нього. І вислів улюбленого письменником Гете «Ich singe, wie ein Vogel singt» ( «Я співаю, як птах співає») також важко пов’язати з ним.

Вчитаймося у фрази – такі характерні! – з листів ще юного, сімнадцяти-двадцятирічного Б.Грінченка: «Діла, діла, аж голова біла». Або: «Жатва многа, а делателей мало» ( біблейський вислів). Або й таке акцентування на потребі самозреченої громадської праці: «Треба робити, робити, робити. Ми воли у ярмі (…) Але й воли зорють ріллю, прийде сівач, рясно засіє, і запишніють сходи». Ця пристрасна апологія необхідної для народу праці лишилася в Б.Грінченка до кінця життя. А вже в останні свої дні казав своїй дружині, відомій письменниці і вірній помічниці у всіх його справах М.Загірній: «Ми, здається, заміряємося всю роботу зробити на Вкраїні російській, галицькій і американській».

«Всю роботу …» Якщо вже в самого Б.Грінченка іноді з’являлося подивування обсягом того, що прагнув охопити він своєю діяльністю, то що й говорити про тих його сучасників, котрим випало бути свідками всіх тих надзусиль! Вдумаймося бодай у поетично виражений і водночас, може, найточніший висновок, до якого прийшов М.Чернявський: Грінченко, за його словами, «більше працював, ніж жив».

Склавши екстерном іспити на звання народного учителя, Б.Грінченко домігся того, що в листопаді 1881 року його було «якимсь чудом пущено вчителем на село». Віднині саме з педагогічною нивою і пов'язав він свої народолюбні плани, віддавши їй, за винятком 1886-1887 років, коли працював земським статистом Херсонської губернської управи, понад десять років життя. Вражає контраст між оптимізмом Б.Грінченка, з яким він сприйняв можливість спілкуватися з народом на просвітньому грунті, й украй тяжкими обставинами, в яких це відбувалося. «Школа – се маленька хатинка [...], в ній дві поламаних парти, вибите скло, зрита долівка і страшенний холод. „Книжок нема ні одної»,- повідомляє вчитель-початківець своєму приятелеві І.Зозулі з с. Введенського Зміївського повіту в листопаді 1881 року. І тут же – переконане й бадьоре. «Будемо боротися з неприхильними випадками й усякими перешкодами, які трапляються на нашому шляху».

Щодо «неприхильних випадків», то їх не бракувало. Це засвідчують все часті зміни Б.Грінченком місць вчителювання.

Те, що ці переїзди були пов'язані з переслідуваннями Б.Грінченка за його демократичні погляди, засвідчує хоча б нерівна боротьба, яку повів він у Нижній Сироватці проти шовіністично настроєного місцевого попа.

Довший час Б.Грінченкові вдалося затриматися лише в с.Олексіївка Слов'яносербського повіту, де він з осені 1887 по вересень 1893 року вчителював у приватній школі Х.Д.Алчевської. Педагогічні погляди письменника в цілому відповідали вимогам і переконанням однієї з відомих діячок на ниві вітчизняної освіти. Тому під цим «патронатом» праця Б.Грінченка розгорнулася у значно сприятливіших умовах.

Але не слід замовчувати й те, що розрив між двома визначними педагогами стався з вагомих ідейних причин. Б.Грінченко, по-перше, наполягав на послідовному дотримуванні принципу навчання рідною мовою (чому, на його думку, не надавала належного значення Х.Д.Алчевська), а по-друге – він не приховував свого ставлення до тяжкого становища селян в економії Алчевських, про що в одному з листів до своєї попечительки, підкреслюючи її лібералізм, зумовлений вже її майновим становищем, без жодних недомовок писав: «Вы гуманные и хорошие люди, Вы хотите народу просвещения. Но как же этот народ будет просвещаться, работая в день 15-16 часов?» І далі: « ...Я хотел бы сказать всем, выражающим симпатию к народу и его просвещению: заботьтесь о просвещении, но еще более заботьтесь о том, чтоб народ мог просвещаться [...] Спрашивайте о том, что читать народу, но еще более спрашивайте, что ему есть, во что одеться и обуться, потому что правду говорю Вам: не может человек с неудовлетворенными физическими потребностями развивать потребности духовные, и потому заботиться о народом просвещении без заботы о народном благосостоянии – это значит строить здание на песке» (лист до Х.Д.Алчевської від 1.XII.1892 р.).

Такі заяви підтверджують прогресивне спрямування педагогічної, як і взагалі громадсько-культурної діяльності Б.Грінченка, котрий, турбуючись про освіту народу, не відривав її розвиток від розв'язання найкардинальніших соціальних проблем трудящих. Численні докази цього знаходимо у фактично ще не прочитаних дослідниками статтях письменника на педагогічні теми, які він за підписами „Народный учитель Б. Гринченко” та «Народний учитель М-р-с» друкував у 80-х роках на сторінках журналу «Русский народный учитель» та газети «Южный край». Спектр порушуваних тут автором питань щонайширший: злиденне матеріальне становище вчителів і земських шкіл та їхня цілковита залежність від підозріливих місцевих «заправил», пристрасне обстоювання засад народної педагогіки та популяризація педагогічних ідей К.Ушинського, зокрема повне солідаризування з його вимогою навчання рідною мовою, роздуми з приводу стратегічної мети, якої повинна дотримуватися школа: не донесення до учнів суми знань, а «пробуждение, развитие и укрепление мыслящей силы этих учеников» тощо. Знайдемо у доробку Б.Грінченка й роздуми про особистість народного вчителя та його взаємини з учнями (високі взірці гуманності, чуйності та товариськості в поводженні з дітьми подавав він сам, про що збереглося немало спогадів), різного роду методичні рекомендації з власного досвіду, складені ним «Українська граматика до науки читання й написання» та читанка «Рідне слово». У пізніші роки значний громадський резонанс викликали позацензурна праця Б.Грінченка «Яка тепер народна школа на Вкраїні» (1896), що гнівно вкривала «побєдоносцево-катковське» спрямування шкільної освіти в дусі триєдиної формули «самодержавие, православие, народность» (цю статтю вмістив журнал І.Франка «Житє і слово») та докладна розвідка «На бесповоротном пути. Об украинской школе» (1907), у якій, змалювавши плачевне становище, що в ньому з «ласки» уряду опинилася українська школа, письменник дійшов висновку: «Народ без развивающейся, прогресивной мысли, без творчества является в общечеловеческой семье больным членом, не вносящим в общую сокровищницу приобретений человеческого духа ничего своего».

Своє кредо просвітителя-демократа, що наполегливо розвінчував самодержавну систему освіти, Б.Грінченко висловив у статті «Народнопросвітні книжки»: «Зі шкільних кафедр, з церковних амвон, у книжках, у газетах вони (слуги самодержавства ) подають народові духовну їжу. Вони перекручують або вигадують факти, вони зневажають логіку, вони цвілими забобонними формулами силкуються затуманювати людський розум, щоб він не бачив правди навіть там, де вона сама стає йому перед очима, і все на те, щоб цією облудою просвіти затримати, припинити справжню просвіту і вдержати серед людей у старій силі ідеали рабства і панування, експлуатації й безправності. Щоб могли бути пани й раби, могла істніти божевільна, злотом обсипана, діамантами осяяна пишнота-розкоші, а поруч із нею і через неї – страшніше за всі страхи Дантового пекла, темне, брудне, запаморочливе, оточене хворобами голодне вбозтво!»

Зі «слугами темноти» Б.Грінченко і як письменник, і як педагог енергійно боровся упродовж усього свого життя, і цей бік його діяльності високо оцінювали сучасники.

Роки педагогічної праці Б.Грінченка були напруженими і змістовими, однак його тривале перебування у «глухому куті глухого царства», як висловився М.Павлик про обставини, в яких він жив і творив, тобто далеко від центрів літературно- громадського руху, не могло не накласти на світогляд письменника й певного негативного відбитку.

У творах письменника 80-х років на перший план виступає щирий демократизм, вони переконують, що перед молодим Грінченком відкривалася можливість іти тим шляхом служіння народові, яким ішов І.Франко та його соратники. На жаль, обставини виявилися сильнішими від не завжди до глибин усвідомлюваних Грінченкових поривань, і чи слід це ставити йому в провину? Що стосується, скажімо, листування з Франком, то воно, як згадувала М.Загірня, урвалося через «цікавість жандармську». Інші ж канали, що надали б змогу письменникові навпрямки підключатися до атмосфери передової думки часу, виявилися наприкінці 80-х – на початку 90-х перекритими повністю.

Саме наприкінці 80-х – на початку 90-х років Грінченко пережив найтяжчу у своєму житті пору пошуків, сумнівів.

Він доводив неможливість нелегальної боротьби за політичну волю, ставлячи у центр уваги розвиток культури та освіти як засобу, завдяки якому народ зможе бути підготовленим до кращого суспільного ладу («того, що колись має бути») і, відповідно до цього, обстоював ідею «конкретної роботи»: видання народнопросвітних книжок, заснування сільськогосподарських шкіл, позичкових кас тощо.

Маємо документальні свідчення про те, що Чернігівська українська громада надавала грошову підтримку радикальним виданням у Галичині, що досить тривалий час вона щомісяця посилала кошти для допомоги І.Франку, обговорила та ухвалила ряд доповідних записок та доповідей, що стосувалися, наприклад, цензурної заборони на українські видання та тяжкого становища українського театру (дві доповіді, одна з яких виголошена І.Шрагом, а друга – М.Заньковецькою, були підготовлені на театральний з'їзд у Москві в 1898 році) тощо.

У цих заходах щонайактивнішу участь брав Б.Грінченко. На зібраннях громади він виступав з доповідями на «біжучі теми» та читав лекції з української історії, складав, за свідченнями М.Загірньої, «як правило, всі вітальні адреси» – М.Драгоманову, І.Франку, І Чавчавадзе тощо.

З-поміж праць письменника, створених за ухвалою громади, варто згадати його брошуру «Нарід в неволі» (1895), що анонімно вийшла за кордоном українською, російською, французькою, німецькою та угорською мовами, а реферативно також польською і чеською.

Загалом процес переборювання Б.Грінченком своїх культурницьких ілюзій простежується у його діяльності середини та кінця 90-х років особливо яскраво, що найпомітніше виявлялося саме у ставленні до самодержавства. Письменник не лише не мав щодо офіційної влади жодних ілюзій, але й підкреслив у написаній на прохання І.Франка праці «Яка тепер народна школа на Вкраїні» (1896), що царат «ніколи не буде поступатися своїми придбаннями», до яких належить, скажімо, пресловута «трійця» офіційної освіти – «православіє, самодержавіє, народність». А раз уряд «Ніколи не дозволить з школи – своєї слуги зробити школу – собі ворога», то докорінних змін у системі освіти можна досягти тільки в результаті «величезного змагання громадської енергії».

Мова тут ні про що інше, як про розуміння митцем неминучості насильницьких дій проти самодержавства, в чому він остаточно впевнений вже в середині 90-х років і в чому переконують його як художні, так і публіцистичні твори.

Процес еволюції Б.Грінченка був винятково складним, далеко не прямолінійним, хоча саме з середини 90-х років він відбувався особливо прискорено. Важливим при цьому є те, що «підтягувати» письменника до нового етапу визвольного руху, котрий якраз у цей час почався у країні, нема жодної потреби. Прямо чи опосередковано нова революційна хвиля позначилася й на його ідейно-творчих пошуках, спричинила посилення демократичного струменя у всій його діяльності. Головним учителем Б.Грінченка стало, звичайно, саме життя однак немало допомагали йому в орієнтуванні у складних суспільних проблемах і його взаємини (дедалі дружніші) з діячами революційно-демократичного табору, до голосу яких він уважно прислухався.

Саме на чернігівські роки припадає, наприклад, живе листування Б.Грінченка з політичним засланцем П.Грабовським, що переросло в міцну заочну дружбу. Зворушливими сторінками цієї дружби є, скажімо,те, що Б.Грінченко зумів провести крізь цензурні рогатки й видати в Чернігові одну з найкращих збірок П.Грабовського «Кобза».

До речі, у посмертній статті, присвяченій П.Грабовському – поетові «чистої і благородної душі», Б.Грінченко, либонь, першим провів аналогію між ним і Т.Шевченком. Не випадково, до речі, згадано у статті «падіння» багатьох добре відомих Б.Грінченкові «патріотів-земляків» – у співвіднесені з ним життєвий і творчий подвиг П.Грабовського набував значення високого взірця для наслідування.

Згадка про збірку «Кобза» повертає нас до ще однієї сторінки діяльності Б.Грінченка у Чернігові – видання ним народопросвітних книжок. Мали рацію сучасники письменника: це тільки завдяки його енергії вдалося досягти, здавалося б, неможливого – в умовах жорсткої заборони налагодити видання «бібліотеки» українських книжок. Усього за кілька років вийшло в Чернігові 45 видань тиражем близько 200 тисяч примірників. Такою виявилися продуктивність цього першого в Україні справжнього народного видавництва, у «штаті» якого не було нікого, окрім невтомного подружжя Грінченків, що перебрало на себе всі без вийнятку великі й менші клопоти – від написання чи замовлення та переписування рукописів до їх пробивання крізь цензурні рогатки, від ведення коректури до розсилання тиражу. Привертає при цьому увагу повна безкорисливість видавців – «безгонорарників»: їхні автори одержували у винагороду лише по 50 примірників книжок, а весь прибуток до найменшої копійки йшов на організацію нових видань.

Уже перелік того, що вийшло і що планувалося, свідчить, що видавничі заходи Б.Грінченка мали на меті незмірно більше, аніж випуск книжок для народного читання. Була це, по суті, відчайдушна і, як переконуємося, таки не безуспішна боротьба письменника за рівноправність і престиж українського слова, за зняття з нього заборони. Не можна не звернути увагу, як наполегливо «стукав» Б.Грінченко саме у ті «двері», які особливо міцно тримала закритими цензура. Йдеться про його боротьбу за видання перекладів з інших літератур, творів для дітей, науково-популярних розвідок українською мовою.

Важливо підкреслити й те, що здійснювані Б.Грінченком видання входили здебільшого не в коло художньої літератури, а саме народної освіти. Це застереження тим необхідніше, що в народопросвітних книжках, про які турбувався письменник, дехто з дослідників (П.Колесник) вбачив не більше – не менше як... орієнтування української літератури на рівень неосвіченого селянства. Несправедливість цього закиду тим очевидніша, що проти підміни повноцінної естетичної поживи «тощими брошурками, издаваемыми специально «для народного чтения», неодноразово виступав сам Б.Грінченко. «Предлагается, - писав він у одній із праць про так звану лубочну літературу, - что этими [...] крохами обрывочных сведений можно уталить умственный голод народа. А между тем этот народ читает и Меильтона, и Шевченко, и Гоголя [...]. Он хочет как раз той же литературы, какая существует для всего образованного мира», «нуждается в творениях выдающихся талантов и в книгах научно-популярных». Така позиція суголосна позиції найвидатніших діячів культури дореволюційного часу.

Таким чином, усе, що видавалося Б.Грінченком у Чернігові, було розраховане на початкову стадію прилучення трудящих до художніх надбань, а саме – на стадію оволодіння ними писемним словом... «Хотів би я написати стільки книжок для народу, - зазначив якось Б.Грінченко, - щоб [...] скласти популярну бібліотечку, таку, щоб з неї міг читач здобувати елементарну загальну освіту» – і ці слова зовсім ясно доводять, що за деякими винятками (як-от збірка «Кобза» П.Грабовського) народнопросвітні видання письменника були не чим іншим, як своєрідним продовженням його педагогічної діяльності.

Після звільнення з Чернігівського земства Б.Грінченко знову опинився в становищі цілковитої службової невизначеності.

Однак заледве встиг Б.Грінченко переконатись, що літературні заробітки «для українського письменника в Росії – ну се юмористика, та й годі», нова робота, яка кажуть, знайшла його сама. Йдеться про згоду письменника взятися за впорядкування словника української мови, матеріали до якого були в розпорядженні журналу «Киевская старина». Цікаво,що рішення про його запросини з'явилося не без гострих дискусій серед київських «старогромадівців». У першу чергу на перешкоді стала тут добре знана нетерпимість Б.Грінченка до «старих українофілів», яких він невтомно осуджував за полохливість і недбалість. Зрештою, все вирішила та обставина, що хоча «Грінченко справді людина тяжка і трудна в громадському житті, а зате як окремий робітник – одинак, не має собі тепер рівного». Щоб письменник не втручався в громадські справи, ухвалено було просто не приймати його до громади, тримаючи «на віддалі».

Отже, сама історія запрошення письменника до редагування майбутнього словника підтверджує висловлену О.Білецьким думку про те, що «стара Київська громада» (Науменко, Леонтович, Грушевський та інші) ставилась до Грінченка з великою обачністю. Грінченко і компанія, на їхню думку, проповідують відібрати землю у поміщиків. Вони «мало не намагаються палити панські садиби».

Переїхавши до Києва на початку літа 1902 року, Б.Грінченко поринув у роботу над словником, який відповідно до умов, укладених між ним і редакцією «Києвської старини», мав бути закінчений до 1 листопада 1904 року.

Значною заслугою Б.Грінченка стало й те, що в його словнику представлене мовне багатство всієї тогочасної України – як східної, так і західної, що утверджувало ідею омріяної єдності українського народу. Особливо уважно опрацював упорядник етнографічні та фольклорні видання І.Франка й В.Гнатюка: «Галицько-руські приповідки», «Галицько-руські народні легенди», випуски «Етнографічного збірника» тощо.

Праця Б.Грінченка над словником – науковий подвиг: письменник і його дружина, працюючи невтомно, здійснтли роботу цілої мовознавчої інституції. Про майже нелюдську напругу, в якій творився «Словарь ...», свідчать Грінченкові листи. Йдеться в них про щоденну, по 10 – 12 годин, без вихідних, працю над картками; про те, як в ім'я того, щоб «поспіти зробити все так, як хотів би», письменник «закинув не то всяку іншу працю (цього вже зо два роки майже нема), але навіть читання й листування».

Свого значення лексичного та народознавчого першоджерела ця праця Б.Грінченка, в якій «з синівською сумлінністю, з дивовижною, на той час, повнотою зібрано усе, що, на той час вродило квітчасте поле живої української мови», не втрачає й сьогодні. Точна дата закінчення роботи письменника над «Словарем ...» зазначена в його листі до К.Панківського від 4.ХІІ.1904 року: «Тільки оце відіслав словар до академії й можу глянути на світ».

Прогресивне спрямування прагнув письменник надати й заснованому ним у 1906 році культурно-освітньому товариству «Просвіта». Яскраво переконує у цьому хоч би те, що, виступаючи зі звітом про роботу товариства у 1906 році, письменник вважав за необхідність підкреслити: «...Ми починаємо свою діяльність у той час, коли на арену історії виступають робочі маси, як діяльні, а не пасивні творці нового життя. Роль просвітних інституцій, які даватимуть освіту, знання цим масам, які допомагатимуть їм виробляти опертий на наукових фактах світогляд, мусить бути величезна». Тобто Б.Грінченко пов'язував культурно-освітні заходи «Просвіти» з визвольним рухом, розцінював їх як такі, що сприяють зростанню свідомості «робочих мас» (орієнтація на робітниче середовище, зважаючи на всю «лояльність» товариства, є особливо показовою).

Найактивніше діяльність «Просвіти» як органу, що не зв'язував себе з діяльністю тієї або іншої партії, виявилася у таких напрямках, як організація видавничої справи (за час існування вийшло 36 науково-популярних книжок), влаштовування літературних вечорів і спектаклів, читання рефератів, збір коштів на різні заходи загальнонаціонального характеру (наприклад, було зібрано чималу суму на пам'ятник Т.Шевченку), заснування бібліотек тощо.



Заслуги Б.Грінченка на ниві освіти вивчені ще не достатньо, а вони варті того.




Каталог: attachments -> article
article -> Методичні рекомендації до самостійної роботи з дисципліни «історія україни» для студентів окр «Молодший спеціаліст»
article -> Основи теорії літератури
article -> До листа Міністерства освіти і науки України від 17. 08. 2016р. №1/9-437
article -> План роботи методичного об’єднання вчителів-предметників суспільно-гуманітарних наук на 2015/2016 навчальний рік
article -> План роботи методичного осередку вчителів-предметників природничо-математичних наук на 2015/2016 навчальний рік
article -> Рішення щодо оцінювання навчальних досягнень учнів курсів за вибором приймається навчальним закладом
article -> Получение патента на полезную модель


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка