Будні районного ґебіста




Сторінка1/3
Дата конвертації20.11.2018
Розмір11,1 Mb.
  1   2   3

Е-бібліотека «Чтиво» — http://chtyvo.org.ua


Володимир УШЕНКО
Будні районного ґебіста
(нариси)


Присвячується капітану Віктору Орєхову, уроженцю міста Суми, оперуповноваженому П’ятого управління КГБ CCCР, який свідомо повстав проти радянської системи, як міг захищав дисидентів, попереджував їх про плановані держбезпекою гострі заходи: обшуки, аудіо- і відеозаписи, телефонні прослуховування, арешти. Був заарештований і засуджений на 8 років позбавлення волі, які відбув від дзвінка до дзвінка. Вини своєї не визнав, не каявся, а в листах до керівництва СРСР з місць ув'язнення доводив неприпустимість використання спецслужб проти політичного інакомислення.

У 1990-их зайнявся політичною діяльністю: співробітничав з комітетом "Гласность", був активістом "Демократического союза", політичним радником відомої російської правозахисниці Валерії Новодворської.

У 1995-му проти нього знову було сфабриковано кримінальну справу і засуджено на 3 роки ув’язнення.

Зараз живе в США, працює рознощиком піци.
А ще, думаю, читач з розумінням поставиться до запевнення, що якщо хто й побачить схожість описаного з дійсністю – то це чисто випадково.

Насправді такого не було тільки тому, що такого взагалі бути не могло, не може бути і бути не повинно.

Сповідь колишнього слуги Сатани
Перед тобою, шановний читачу, новели колишнього майора «озброєного загону партії» (комуністичної) - КДБ, який прозрів ще в ті часи, коли це прозріння коштувало йому кар’єри. А міг поплатитися не тільки свободою, але і життям. В одній із новел, а саме «Сатанинська організація», автор пише: «Треба сказати, що в органи КГБ я йшов за власним бажанням, натхненний численними книгами-фільмами-оповіданнями про «холодну голову, гаряче серце і чисті руки». Я мріяв долучитися до когорти славетних..».

Насправді, в ті часи, що описуються в книзі, організація займалася тотальним наглядом за всіма мешканцями концтабору під назвою «Радянський Союз». Керівництво Комуністичної партії прагнуло знати все і про всіх. Для цього декілька сот тисячного озброєного загону партії було недостатньо. Треба було мати багато мільйонну мережу сексотів – «секретных сотрудников», які добровільно (були й такі) «доносили» на своїх товаришів, близьких та навіть рідних. Цих «добровільних» помічників «компетентних органів» треба було вербувати та організовувати їх діяльність. Яка нікчемна робота «славетних чекістів!». Якби не її жахливі наслідки… «Лише один чи два відсотки громадян СРСР не йдуть на вербовку. – пише автор, – Але це нічого. Тоді ці громадяни йдуть або до в’язниці, або отримують такий квиток по життю, що краще було б до в’язниці». Тож не дивно, що, як відомо, в СРСР було написано 85 мільйонів доносів один на одного. Сам знаю, що в кожній академічній групі з десяти студентів був, як мінімум, один сексот. В результаті – мільйони ув’язнених, сотні тисяч скалічених на допитах та в таборах ГУЛАГу. Справді – сатанинська організація. Організація, яка мала необмежену ніякими законами владу. Організація, без довідки про лояльність від якої не приймали на найнижчого рангу керівну роботу. Необмежена влада та безкарність «караючого меча революції» дозволили кадебістам працювати брутально, цинічно та аморально. Підлими, дійсно диявольськими методами.

Якось автор цих новел, вигукнув: «Невже я ніколи не зможу від цього відмитись?». Він справедливо каже, що «Коли людина пише спогади про своє життя, в них вона мимоволі прикрашає свої вчинки, показує їх шляхетність і благородство, одночасно упускаючи ті моменти, за які в житті буває соромно чи навіть і згадувати їх неприємно». Автор зізнається, що йому «невимовно бридко і соромно за свою тодішню державну діяльність».

Новели, які ти тримаєш, шановний читачу, – це своєрідна сповідь колишнього слуги Сатани. Їх принципова цінність у їхній правдивості. Описуючи реальні події, в яких колишній опер брав участь він показує вміння аналізувати та узагальнювати, мислити масштабно. Написані новели цікаво й легко читаються. Мені імпонує те, що автор вживає усталені словосполукчення та абревіатури мовою оригіналу. Є в текстах і дотепні слова та вирази. Скажімо, заміна російського терміну «обивателі» призабутим словом «посполиті».

А в цілому, я заздрю тобі, читачу. Бо я вже прочитав, а ти ще отримаєш насолоду. Тож, читай, думай і не забувай нашого недавнього минулого.
Леонтій Сандуляк,

народний депутат України І скликання, співавтор (з Левком Лук’яненком) тексту Акту проголошення незалежності України, один із засновників Народного руху України та екологічного руху в Україні

Такої книги за двадцять років української незалежності ми ще не читали. Я вже не кажу про попередні роки комуністичної деспотії. Звичайно, більшість із нас, читали книги Суворова-Різуна, зокрема його «Акваріум». Але це книги віддалені від нашої буденної реальності, він висвітлює особливі стосунки в ГРУ. Це десь ніби далеко...

Володимир Ушенко, колишній офіцер КГБ, який порвав з цією організацією в 1991 році, за два тижні до так званого «путчу», викладає в своїй повісті будні районного кагебешника і роботи цієї, дійсно, сатанинської організації. Пише він цікаво, захоплююче, навіть із іронією і сарказмом. Хоча із наведених ним фактів, випливають страшні картини нашої недавньої дійсності: від шантажу і пресингу кагебешниками окремих «ворогів народу» в недалеких 60-х, 70-х і навіть 80-х роках багато з них стали неврастеніками, алкоголіками чи покінчили життя самогубством.

Автор можна сказати без перебільшення «оре цілину», ніким не зачеплену, «оре» майстерно, талановито. Безумовно, цю книгу треба читати.

Леонід Осауленко,

журналіст, письменник, колишній «обєкт» КДБ, м. Луцьк

ПЕРЕДНЄ СЛОВО
Коли я збирав документи для оформлення свого призову на дійсну військову службу в органи КДБ, то мама сказала:

- Отже, тепер ти зможеш безкарно вбити людину? – так вона, по-своєму, завдячуючи життєвому досвіду, розуміла повноваження офіцера радянської спецслужби.

А батько свій паспорт і метрику надати відмовився:

- Ти на кого вчився? На цукровара? От і йди на цукрозавод. Там з тебе буде більше толку. Та й перед людьми мені не треба буде виправдовуватись.

Батьківські документи я різними правдами й неправдами у нього все-таки добув, але батьківської згоди і благословення на службу Родінє в такий спосіб – ні. Він, член ВКП(б)–КПРС з серпня 1941-го, офіцер-фронтовик Червоної армії, був проти такої моєї служби. Про причини я дізнаюся вже в 1989-му, після його смерті, коли випадково натрапив на ім’я його рідного брата, а мого дядька, у списках українських повстанців, що підлягали розшуку у сорокових-п’ятдесятих роках. Це була та таємниця, яку не довіряли навіть ріному сину.

З такою «компрою» у КДБ не брали, однак я туди потрапив: кадри недопрацювали.

Виписку з ім’ям дядька я отримав з 10-го відділу УКДБ СРСР по Оренбурзькій області (архів «чекистко-войсковых операций»), що дотепер зберігає (якщо зберігає) неоціненні відомості про діяльність ОУН і Української Повстанської армії.

Для нас, вітчизняних дослідників та іхніх зарубіжних колег, ці дані недоступні. Однак ті архіви закриті не повністю. Їх методично і цілеспрямовано, але наперед необ’єктивно і упереджено використовують владні імперські політичні сили у своїх інтересах. Там схована наша історія. Запити про передачу чи прохання наших дослідників про ознайомлення досі або не задовольняються або задовольняються «в части, касающейся»…

Цю книгу одні оцінили як нецікаву, а інші – як «бомбу». Чому?

Я об’єктивно оцінюю рівнь свого «письменницького таланту» але тут визначальний не талант а тема. Вона – «табу». Вона необговорювана за будь-яких часів і навіть за найдемократичніших владних режимів. Я досить грунтовно ознайомлений з цією темою і розумію, що таке державні чи галузеві таємниці і чим вони відрізняються від приватних даних чи службової конфіденційної інформації.

До державної таємниці відноситься і такий масив секретної інформації, як справжні імена агентури, що використовувалась «органами» у своїй діяльності в будь-які часи. Навіть, якщо сам діючий чи колишній агент (його особисте право) відкриває оточенню свою причетність до спецслужби – то і тоді держава не має це підтверджувати чи спростовувати такі факти. Цю інформацію не надають. Діючий (яку б посаду він не займав) чи колишній оперативний працівник-агентурист, що оприлюднює такі відомості, підлягає кримінальному переслідуванню відповідно до чинного законодавства.

Проте суспільство має право знати, вивчати і аналізувати свою справжню історію завдяки, в тому числі, і незалежним дослідникам, історикам і аналітикам.

Законодавства цивілізованих країн однозначно стверджують – немає такої таємниці, якої не можна було б оприлюднити через 25 років потому. Який би не був ступінь державної таємниці – суспільство має право це знати, а уряди зобовязані проводити визначену чинним законодавством процедуру розсекречення.

Так у них.

У нас теж прийнято закони, що регламентують, за урядовою ініціативою, розсекречення документів, що становлять державні таємниці не раніше ніж через 30 років після подій, однак наш уряд у цьому питанні, м’яко кажучи, не ініціативний.

Прорив стався з приходом до влади президента Віктора Ющенка: тоді Служба безпеки України порушила кримінальну справу з розслідування факту, причин і наслідків Голодомору 1932-33 рр. До партархівів та архівів спецслужб було допущено не тільки вітчизняних, але й зарубіжних фахівців, завдяки чому стала можливою Постанова Київського апеляційного суду від 13.01.2010 року про юридичне визнання страшної народної трагедії злочином перед українським народом і поіменно названо винуватців.

Моє постгеноцидне суспільство не просто має право, а повинно і навіть зобов’язане знати свою правдиву історію. Однак моя влада цього процесу не ініціює. Їй непотрібно чи це вона робить свідомо? – І одне, і друге.

Час йде, історія не змінюється, але є стійке намагання великодержавних імперських сил змінити її трактовку. Так мені стало відомо, що декілька років тому знищено 800 (!!!) томів справи оперативної розробки на «Аскета» і «Лису» - такі псевдо мали об’єкти КДБ СРСР Андрій Сахаров і Олена Боннер. В Москві також знищили 58 томів ще однієї такої справи на правозахисника, генерала Петра Григоренка. А оце недавно мені сказали, що і справа «Блок», яка зберігалась в Києві, теж знищена. А справа групової оперативної розробки «Блок», об’єктами якої були Василь Стус, Василь Овсієнко, Олекса Тихий, Іван Світличний, Алла Горська та багато інших українських патріотів – то не просто наша історія, а документальні докази ненависті московської орди до української вільної думки.

То ж чи маю я право мовчати?
Володимир УШЕНКО

ГЛИВКИЙ МЛИНЕЦЬ
«Ніколи в житті не роби нічого такого, про що

не можна було б розповісти друзям після обіду»

Оскар Уальд


Літо 1983-го. В зоні посадки на пасажирський рейс аеропорту Ташкента, зібралися пасажири до Києва. Серед них і я у новенькій лейтенантській формі. У кожного свій клопіт: хтось плаче, хтось сміється, хтось журиться, хтось цілується…

Аж раптом з голосною музикою під гітару, цигарками в зубах і з пляшками оковитої в кишенях ввалюються три здоровані напідпитку у формі гвардійського десанту. У одного з них, єфрейтора, на грудях горить бронзою медаль «За боевые заслуги», у сержанта, окрім бронзи, сяє сріблом ще й медаль «За отвагу», а у прапорщика – срібно-рубіновий орден «Красной звезды». Ще б пак – герої-афганці. Позаду дріботить місцевий міліціонер-узбек, на якого вони: «А ну, геть звідси, чурка. Не бачиш – дємбєль з війни додому летить».

Натовп пасажирів розступився. Неспішною і розв’язною ходою вони пройшли наперед, аж до переляканої стюардеси, і остовпіли, уздрівши мої волошкові петлиці і такого ж кольору просвіти на погонах. Цигарки випали з їхніх вуст, пляшки швиденько перекочували у речмішки, гудзики застебнулися, ремені підтягнулися і вони хвацько стали переді мною по стійці струнко:

- Здравія бажаєм, товаришу лейтенант!

- Вільно, – скомандував я.

Уже, коли літак був високо в небі, до мене з тацею зі склянками води підійшла стюардеса і тихенько запитала:

- А що ви їм таке сказали, що вони враз стали смирними?

- Нічого.

- І все ж?

- Вони просто побачили колір моїх петлиць.

- І що то означає?

- Комітет державної безпеки.

- Ну і що?

- Це для вас «ну і що», а вони бувалі. Вони знають.


З Середньої Азії в рідний Київ я, випускник школи КДБ, дипломований лейтенант-агентурист держбезпеки, летів на крилах гордості «Аерофлоту» – лайнері Іл-62. Позаду були враження від Ташкента, його людей, звичаїв і обрядів, клімату і колоритних базарів, від навчання у «вишці», її викладачів, засвоєного матеріалу, від однокурсників, нових друзів і нових товаришів.

Київ зустрів привітним літнім теплом, буйною зеленню і відвертою байдужістю підполковника-кадровика управління КДБ УРСР по місту Києву і Київській області:

- Які квартири в Києві? Ти що, друже? Та й вакансій тут катма. А ти, я бачу, з Яготина, ось і дуй на свою батьківщину в Переяслав-Хмельницьке відділення. Будеш жити дома і працювати на славу...

А вже в Переяслав-Хмельницькому, на вулиці Одинця, де притулилось райвідділення КДБ, мені були раді:

- Приймай ділянку роботи – ціла Згурівка з околицями, є де розгулятися.
Почав з літерних справ: на цілу Згурівку сторінок з двадцять. Все інше – в київських архівах.

З цих двадцяти сторінок дізнався, що Згурівка колись була районом, потім її приєднували і до Чернігівської, і до Полтавської, а зараз до Київської області.

В сумнозвісні сорокові тут навіть було своє незалежне відділення НКГБ-МГБ, де «трудились» цілих п’ятнадцять оперативних офіцерів-агентуристів. Цікаво, що вони тут робили? Адже один офіцер – це 20-30 агентів і до ста довірених осіб... Як потім виявилось – таке було скрізь. Чекістів, що тоді маскувались під міліціянтів з угро (уголовного розыска), було втроє, а то і вп’ятеро більше за самих міліціянтів з угро, і роботи було вдосталь.

Вражали також прізвища оперів: Меклер, Вайнштейн, Атлас, Файнберг, Рабинович, Халфін... Був також і Мойша Іванов. А начальником у них був капітан Коровін. На хазяйстві була особиста зброя, кулемет «Максим», бричка, підвода і четверо коней.

Коли читав ті сторінки, то підсміювався і не усвідомлював, що «если партия скажет», то наступним «Мойшею Івановим» доведеться стати мені. Навіть будучи всередині системи, не усвідомлюєш про своє покликання – для чого ж ти там. Це видно тільки збоку, а всередині – азарт, спорт, кураж і... безвідповідальність.

Але то було колись.