Цей незвичайний роман почався досить звичайно, навіть банально. Він і вона учитель і учениця




Сторінка14/17
Дата конвертації03.07.2017
Розмір3,92 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17
321



намагається дати новелю і одночасно розповідати про
те, як задумано новелю, з яких бльокнотних нотаток та
життьових вражінь її складено.

Костомаров до певної міри «оголяє» «прийом» свого
«Кудеяра», подаючи наприкінці свого твору такий абзац:

«В усій теперішній середній Росії, в українних
городах старого часу, в колишній землі Сіверській, на
берегах Оки, Десни, Іпуті, Угри, Упи, Дона, Мечі, Бистрої
Сосни й у давній Рязанській землі — скрізь відомо ім’я
Кудеяра. Знають про нього й на берегах Волги, в
Саратовському, Симбірському та Самарському краях.
Де тільки є яр з слідами землянок якоїсь невідомої осе-
лі — там, кажуть, жив Кудеяр — розбійник».

Отже, етнографічні перекази про розбійника Кудея-
ра, історичні документальні джерела про добу Іоана IV
та літературні схеми, властиві історичному роману
середини XIX віку, починаючи від Заґоскіна й Полєвого
й до Куліша та Ол. Толстого, лягли в основу костомарів-
ського твору.

Та, поза сумнівом, є в цьому творі щось і «від себе».
Тема костомарівського «Кудеяра» — тема розлуки з
коханою жінкою.

Кудеяр губить жінку. Йому роковано стати вигнан-
цем, розлучитись з дружиною, все життя прожити з
думкою про кохану жінку, ніколи не зрадити її і, завжди
до неї змагаючись, перенести різні пригоди, страждати в
в’язниці, опинитись на засланні, досягнути високих
ступенів шани, повернутись, зрештою, на батьківщину,
але знайти на батьківщині тільки труп закатованої з
царевого наказу жінки. Така історія Кудеяра!..

Літературні ситуації завжди умовні, але дуже часто
на умовностях літературної розповіді позначається
живий, з середини себе відчутий трагізм.

Костомаров завжди надто живо реагував на те, що
він писав. Коли він писав історичну монографію про
«бунт Стеньки Разіна», він трощив улюблені материні
чайні чашки, тарілки, посуд, бешкетував, ніби не Разін, а


322



він сам — Микола Іванович Костомаров — знищував і
вішав московських бояр. Хатнього бешкету він не
відрізняв від Разінових повстань. Щоб відтворити в
історичному досліді разіновщину, Костомаров перевті-
лювався і ототожнював себе з Стенькою Разіним.

Фантасмагорії Костомарова реальні й реальністю
він галюцинує.

Ми зовсім не шукаємо в костомарівському творі
будь-яких особистих натяків, дарма що, може, такі й
були — для нас досить визнати, що і року 1873, коли
Костомаров писав свого «Кудеяра», він з етнографічної
леґенди про розбійника Кудеяра робив трагічну повість
про вигнанця й в’язня, про нелюдський біль розлуки на
все життя з коханою жінкою.

Кохання — розлука; кохати — бути одірваним від
коханої жінки й ніколи не досягнути її. Весільний бенкет

  • то святковий урочистий бенкет кохання, оберненого в
    трупне «ніщо». Так, вірний романтичним традиціям,
    Костомаров балядну тематику «Свєтлани» Жуковського
    і «Ленори» Бюргера зберігає в свойому «Кудеярі».

Чи думав Костомаров про себе, писавши свого
«Кудеяра» чи ні, та йому судилася краща доля, ніж
Кудеярові. Того ж таки року 1873, коли в хандрі,
байдужості й розпуці він працював над своїм «Кудея-
ром», з ним трапилася подія, що на неї він ніколи вже не
сподівався.

У серпні того ж року 1873 Костомаров поїхав до
Києва на підготовчий попередній Археологічний з’їзд.
Збирався Микола Іванович довго й турботно. Старенька
Тетяна Петрівна в клопотах з ніг збилася, а Микола
Іванович капризував і ввесь час повторював:

  • Маменька, я неодмінно загублю гроші!

Стара мати скаржилася:

  • Ось усе життя був дурний — дурнем і лишився.

Довелося виручати Мордовцеві. Він узяв у «дурня»

гроші, відклав йому частину на дорогу до Києва — а
решту зашив йому в бокову кишеню сурдута. Тетяна


323



Петрівна, не добачаючи в старечій сліпоті своїй, не
могла цього зробити.

У Києві на з’їзді, що відбувався в університеті, під час
одного з засідань чи в перерві між засіданнями,
П. П. Чубинський, який був тоді в Києві й добре знав
обставини життя історика, одного разу й каже Костома-
рову:

  • А чи ви, Микола Івановичу, знаєте, що ваша
    колишня наречена тут?

  • Як? Аліна?

  • Так. Аліна Леонтіївна Кисіль — тепер удова. Вона
    тут, і я знаю, де вона мешкає. Хочете, я одвезу вас до неї.

Минуле раптом прокинулося знов: Аліна — тут —
удова — їхати...

  • Зараз?

  • Ну й зараз! їдьмо!

  • їдьмо!

І вони пішли університетськими порожніми, гучни-
ми, плутаними коритарами.

Але раптом Микола Іванович спинився, присів,
замахав руками. Зніяковів. Ковтнув повітря. Схопився за
серце:

  • Ні, голубчику, ні. Не можу. Ніяк не можу. Як хочете,
    а я не поїду. Ще невідомо, може, їй надто прикро буде
    бачити мене. Отжеж 26 років не бачились. Одвезіть
    краще наперед від мене листа. А тоді вже й я поїду.


324



XIX


Аліна овдовіла року 1870. Подружжя їхнє було
щасливе. Хоча й не з кохання вийшла заміж Аліна, та
взаємна приязнь замінила кохання. Марко Дмитрович
Кисіль був людина гарна, прекрасний сім’янин і ревне
кохав свою жінку. Аліна Леонтіївна була відданою
жінкою й люб’ячою, розумною матір’ю. Після смерти
чоловіка вона цілком присвятила себе дітям. Поховавши
чоловіка, вона оселилась у маленькому селі Дідівцях,
Прилуцького повіту, невеличкому родовому маєтку
Марка Дмитровича.

Ввесь час Аліна хворіла, майже зовсім не могла
рухатись і тільки лежала або сиділа в кріслі. У серпні
року 1873 після літніх канікул вона повезла дітей до
Києва, де вони вчилися, з тим, щоб і собі лишитись на
всю зиму в місті лікуватись у київських лікарів.

Приїхали вони до Києва вранці 5 серпня і, як
звичайно, спинилися на помешканні в матері на
Фундуклеївській вулиці в будинку диякона Протопопо-
ва.

їх зустріла стара материна покоївка Лизавета,
наставила самовара, приготувала сніданок. Та тільки
сіли снідати, коли раптом у ґалерії, в передпокої почувся
уривчастий, енергійний дзвінок, що примусив від
несподіванки здригнутись.


325



Стара Лизавета пішла відчинити й за кілька хвилин
повернулась і подала Аліна Леонтіївні листа.

  • Оце вам, пані, принесли листа.

Почерк на конверті був незнайомий. Сама незнаючи
чого, Аліна не розривала листа, а розпитувала Лизавету,
хто приніс та від кого.

  • Хто зна від кого, — відповіла. — Приніс його пан,
    високий, огрядний, чорнявий, в окулярах, спитав, чи
    приїхали ви з деревні й коли.

Аліна розірвала чудний лист і, подивившись на
нерозбірливий підпис, сказала:

  • Коли довідаюсь про зміст листа, тоді здогадаюсь і
    про автора.

Читає вголос:

«...Випадково я почув за вас. Ми були колись дуже
близькі один одному...».

Аліна здивувалась і, жартуючи, звернулась до дітей
з запитанням:

  • Кому це я була така близька?

Діти водне:

  • Це, мамусю, пише Костомаров. Подивись ще раз
    на підпис! Ну, певне, Костомаров. Читай далі, читай,
    мамо.

Хвилювання охопило Аліну. Вона вже не могла
читати голосно; — прочитавши листа про себе, вона
віддала його дітям. В одну мить вони прочитали й
заговорили:

  • Мамо, треба відповісти. Пиши зараз. Ось тут у
    бабусі на письмовому столі є папір, ось перо й атрамент.
    Пиши.

  • Я зараз же одвезу твою відповідь на зазначену
    адресу, — додав Алінин син, 17-літній юнак.

Так, це справді був лист від Миколи Івановича.

Микола Іванович писав:

Випадково я довідався за Вас. Ми були колись дуже
близькі один одному, тому вже більше як 26 років назад.
Гірка доля нас розлучила. Та ні Ви не були винні проти


326





мене, ні я проти Вас. Ми можемо зустрітись, дарма що
вже в старості, без жадних попрьоків один одному за
минуле, з повною повагою один до одного. Я їду з Києва,
де був недовго. Коли Ви, згадавши молодість, найшли б
не прикрим для себе побачитись зі мною, то я Вам скажу,
що для мене це була б найбільша втіха, і в цьому разі
напишіть мені два-три рядки, а листа заадресуйте в Київ,
на розі Жилянської та Кузнечної вулиць, професору
університету Володимирові Бонифатійовичу Антонови-
чу з передачею Миколі Івановичу Костомарову, до 8
серпня, а після 8 серпня — в С. Петербург, Вас. Острів, IX
лінія, б. No 4, п. No 5. З глибокою до Вас повагою Микола
Костомаров. Серпня 4, 1873 р. Київ.

Аліна відповіла, що душевно рада побачитись з
Миколою Івановичем і прохає його приїхати на вечірній
час, бо трохи нездужає і почуває себе стомленою після
переїзду з села.

Син одвіз цього листа на Кузнечну вулицю на
помешкання до Антоновича, але там нікого не застав і
віддав листа служниці.

Увечорі почали чекати. Приготували на сьому
годину чай, почекали, уже й стемніло, уже й чай, не
дочекавшись, випили, а Миколи Івановича все нема...
Гадалося, не одержав своєчасно записки, не приїде.

Раптом коло 9-ої години дзвінок. Назустріч одчиня-
ти двері побігли обидві дівчинки — Юля й Соня.

  • Вам кого?

  • Аліну Леонтіївну!

Через ґалерію й передпокій Микола Іванович
швидко ввійшов у вітальню, де сиділа в кріслі Аліна.
Кепсько володіючи ногою, Аліна з трудом підвелась і
пішла назустріч Костомарову.

  • Аліно!

  • Миколо Івановичу!

Вона приятельськи простягла йому руку. І він,
буквально, припав до її руки й заплакав «навзрид», як
дитина. Ця сцена так зворушила дітей, що вони вийшли з
кімнати, щоб сховати своє хвилювання й сльози.


327



Микола Іванович і Аліна лишилися насамоті. Аліна
взяла його за руку і з ніжністю розглядала старого друга.

  • Він і не він!..

Вигляд збентеженого, в збудженні дорогого дідуся і
сум за минуле лягли важким тягарем на серце Аліні.
Серце стиснулося... Було надто важко бачити Миколу
Івановича старим, сивим, беззубим дідом, що шамкає і
по-дідівськи зігнувся. Аліна стримала сльози і, прису-
ваючи йому крісло, сказала спалим од хвилювання
голосом:

  • Що робити! Життя одійшло! Жадними сльозами не
    повернем минулого.

Так, життя одійшло!.. Від молодости не лишилось ні-
чого, окрім згадки й такого гострого й тривожного
почуття даремности життя, себе,справ і днів. У плині
часу непомітно розтануло життя, і тільки десь у глибині,
пронесене через роки, лишилось і жевріло давнє
незмінне й утішне почуття.

Декілька хвилин минуло в мовчанні. Обидва мовча-
ли, нездібні вимовити слово. Вони споглядали один
одного. Торкаючись руки рукою, один одному посміха-
лись.

Нарешті, Микола Іванович сказав:

  • Твої діти пішли звідси. Зазнайом мене з ними!

Аліна гукнула дітей. Усі троє ввійшли в кімнату й сіли

коло матері. Микола Іванович уважно вдивлявся в них.

Звернувшись до Аліни, запитав:

  • Як їх звуть? Як по-батькові? Скільки років
    кожному?

Схоплював риси подібности — десь прокидався
пізній жаль... Найменшу дівчинку, Соню, він притягнув
до себе, обійняв її і повільно гладив своєю сухорлявою,
шорсткою, старечою рукою м’яке, світло-каштанове
волосся і вузенькі плечики десятилітньої дівчинки.

Миколі Івановичу сподобалася ця дівчинка з
рожевими свіжими щоками й синьо-зеленуватими,«аква-


328



мариновими» очима. Він полюбив її, розумну, жваву,
насмішкувату і гостру на язик дівчинку, і це «мале»
частенько потім глузувало з Миколи Івановича й
жартувало з ним.

Тоді й Аліна звернулась до Миколи Івановича з
запитанням:

  • А твої діти?

Він відповів, що в нього нема ані дружини, ані дітей.
Він сам!

Відповідь прозвучала як визнання. Біль визнання
обпік її.

  • А матушка здужає? — переривистим голосом
    спитала Аліна, ніби щось зобов’язувало її запропонувати
    таке запитання, що могло схвилювати й Миколу
    Івановича, коли б матері не було в живих.

Він відповів:

  • Слава Богу здужає.

Нервове збудження охопило Аліну, вона тремтіла, як
у гарячці. Вона була в знемозі. Дочкам вона сказала:

  • Я хочу заспокоїтись. Тимчасом ви розкажіть
    Миколі Івановичу просебе, про наші Дідівці, про поїздку.

Аліна закрила очі.

Трохи заспокоївшись, вона згадала про свої обо-
в'язки господині, про чай.

  • Оце гаразд! Запрошували гостя на чай і зовсім за
    чай забули.

Перейшли до їдальні. Аліна розливала чай, частува-
ла, припрошувала. Тоді ж зауважила Миколі Івановичу,
що його чекали з чаєм на сьому годину. На цю годину, за
деревенським звичаєм, приготовили чай і саме тоді й
чекали на його приїзд. Отже, тепер він має пити
холоднуватий чай. Хай дарує — це за його власною
провиною.

Микола Іванович розсміявся. Він пояснив, що в
петербуржців дев’ята година вечора, коли він приїхав —
то найраніша година для чаю.


1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка