Цей незвичайний роман почався досить звичайно, навіть банально. Він і вона учитель і учениця




Сторінка5/17
Дата конвертації03.07.2017
Розмір3,92 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17

тремтіла.

Мати'посміхнулась.

Микола Іванович не випускав Аліниних рук. Минуло
декілька секунд в німій напруженості. Як повинні були
битися їхні серця в ці секунди німої, несказаної, але до
болю гостро відчутої нерішучости? Микола Іванович
стиснув тремтячу руку Аліни, вона відповіла на потиск
потиском і, побравшись за руки, вони вдвох підійшли до
матері.


216



Пані Крагельська викликала чоловіка-вітчима й
одрекомендувала йому жениха та наречену. Усі були
зворушені.

За проханням жениха, другого дня, 13 лютого, було
призначено заручини. Ішов другий тиждень великого
посту й тому, хоч як поспішався Микола Іванович з
шлюбом, та раніше Фоминого тижня ЗО березня
одсвяткузати весілля не можна було.

На призначену годину, ввечорі 13 лютого до
Крагельських-Мазурових на Госпітальну вулицю з’їха-
лися пан-отець з титарем, жених з своєю матір’ю,
Тетяною Петрівною, суворою й мовчазною, блідою, з
стисненими вузькими губами, старою, колись, певне,
вродливою жінкою, та ще m-me де-Мальян, начальниця
пансіону, де вчилася Аліна.

Приміщення було яскраво освітлене. В світлі
запалених свічок сяяли й блищали на білій Аліниній сукні
великі камені брильянтового намиста й брильянти серег.
Убрана в біле, в сяйві брильянтів маленька чорнява
дівчина з*чорними блискучими очима вся світилася.

Після обряду заручин Аліну й Миколу Івановича
почали вітати. Подали шампанське, проголошували
тости й побажання, обіймались. Тетяна Петрівна й пані
Крагельська були схвильовані; у m-me де-Мальян
скотилася сльоза. І в цей урочистий момент чомусь на
декілька хвилин запанувало мовчання.

Здавалося, мовчання загрожує й пророкує, пророс-
тає в хистку непевність і сумнів, готує якусь несподіван-
ку. З напруженою увагою присутні слухали мовчання, не
наважуючись його перервати.

Надворі завив собака. Із довгим жалібним виттям в
освітлену кімнату ввійшов нічний лютневий холод,
темна порожнеча, сумне віщування нещастя. Недавня
схвильована радість забарвилась тривожним передчут-
тям.

Обидві матері поглянули одна на одну. Тетяна
Петрівна уперто мовчала, а пані Крагельська сказала:


217



  • І число вибрав Микола Іванович 13 для дня своїх
    заручин, і собаки виють у нас під час тосту, замість
    музики!.. Так усе це прикро!

Пан-отець заспокоював:

  • Ми не повинні, — казав він, — гадати про
    прийдешнє, та ще за такими прикметами. Сподіватиме-
    мось на благу долю наших новонаречених, а поки ми
    повинні жити їх радощами й милуватися з них.

В цей час ніщо не могло стурбувати Миколу
Івановича й Аліну; вони були безмежно щасливі, надто
коли, повторивши всілякі побажання за шампанським,
усі зібрались якось особливо врочисто сідати за стіл.
Замість сісти з усіма за стіл пити чай, вони побігли до
роялю. Аліна сіла грати, Микола Іванович сів поруч з
нею, але потім не втерпів і став проти Аліни, щоб не
зводити з неї очей, як і колись.

...Вони були самі. Вони почували себе відокремле-
ними від усього світу.

  • Моя мила, — сказав він після довгого поцілунку, —
    мені здається сном, що ти моя; але мене ще більше дивує,
    що ти не завжди була моєю.

  • Мені здається, — сказала вона, — що я знаю тебе з
    давніх-давен.

  • Невже ж ти справді кохаєш мене?

  • Я не знаю, що таке кохання, але одно можу тобі
    сказати: у мене таке почуття, ніби я тільки тепер стала
    жити, і я так віддана до тебе, що хтіла б віддати за тебе
    життя.

  • Дорога, тільки тепер я розумію, що означає бути
    безсмертним.

  • Милий, який ти добрий! Я бідна, незначна дівчина.

  • Як глибоко ти мене присоромила! Бо те, що є в
    мені, походить від тебе. Без тебе я був би ніщо. Ти небо,
    що мене тримає і зберігає...

Так повинні були розмовляти Аліна й Костомаров, бо
саме так розмовляли Матильда й Генріх, коли молоді
наречені лишилися вдвох...


218



Пані Крагельська визнала поводження Аліни за
непристойне, вийшла з-за чайного столу, підійшла до неї
й сказала:

  • Треба б з сьогоднішнього вечора зробитись
    дорослою і посидіти з гістьми. Грати завжди встигнеш.

  • Чому ж гостям не послухати, як ми граємо? —
    сказав Микола Іванович.

  • Хто грає, а хто милується! — зауважила мати,
    жартуючи.

  • У моєї нареченої сьогодні надзвичайно вродливий
    вигляд.

  • Це роблять брильянти, які я тільки й можу дати
    своїй дочці.

  • Та їй і не треба ніяких брильянтів, бо вона сама —
    коштовний брильянт.

Мати якось кисло посміхнулась і пішла до чайного
стола. Наречені пішли за нею.

За декілька днів згодом Аліна з матір’ю поїхали «на
чай» до Костомарових. їх зустріли привітно. Пані
Крагельська пронудьгувала ввесь вечір у товаристві
Тетяни Петрівни, у вітальні, а Микола Іванович з
нареченою просиділи більшу частину в кабінеті й, певне,
нудьзі не було місця.

При від’їзді в руках Аліни було дві книжки: одна —■
твір про унію, дисертація Миколи Івановича, друга
«Гілка», збірник українських поезій Миколи Івановича.
На обох він, сидячи в кабінеті, зробив присвятного
написа: «Коханій, найкращій половині душі моєї, Аліні
Леонтіївні Крагельській».

Аліна привезла ці книжки додому.

На ранок мати спитала їх у дочки і, зазирнувши трохи
в їх зміст, сказала ніби до себе:

  • Ось так подарунки нареченій: одна книжка
    польська, друга — мужицька з хахлацькими піснями!

  • Сьогодні я отримаю третю, французьку.

  • Ну, й слава Богу! — уїдливо закінчила мати.

Ці женихові подарунки пані Крагельська вважала за


219



прикре й нечемне порушення усталених традицій і
доброго тону. Кожен інший у подібному становищі
потурбувався б подарувати своїй нареченій щось інше,
якісь коштовні речі чи що, а цей...

Поводження майбутнього зятя з самого початку
здавалось їй неприпустимо-нетактовним.

Ввечорі приїхав Микола Іванович і привіз Аліні
обіцяну книжку. Цього разу це була французька книжка,
але яка? Наслідування Христу, французький переклад
твору Хоми Кемлійського, англійського середньовічного
містика!.. Дивний вибір і химерний подарунок! Але ще
надзвичайніш був присвятний до цієї книжки напис.

Костомаров володів майстерністю Гротеску, як
ніхто. Він був Дон-Жуан ориґінальности. Оригінальність
була, певне, єдина жінка, яку він будь-коли кохав.

Людина упереджень і літературних стилізацій, він
хотів би бачити в Аліні «святу».

  • ...О, кохана, небо дало мені тебе, щоб я тобі
    вклонявся. Я молюсь тобі. Ти свята, ти несеш мої
    бажання до Бога; в тобі Він являється мені; в тобі Він
    показує мені всю повноту Своєї любови. Я вічно
    дихатиму тобою; груди мої ніколи не перестануть
    вдихати тебе. Ти божественна величність, вічне життя в
    найчарівнішому втіленні...

З такими словами звертається Генріх до Матильди у
Новаліса. Романтики проповідували святе кохання.
Саме цю романтичну тему «святого кохання» розвинув і
Костомаров у своєму присвятному написі, тільки в нього
це вийшло якось аж надто незграбно й не до речі, надто
спрощено й Гротескно, ніби він хотів пародіювати
романтичну тему святого кохання.

Збираючись одружитись, він дарує нареченій книж-
ку, в якій проповідується самота й розповідається за
принадність самотнього чернечого життя:

Від Бога призначена подруга життя, улюблена
Аліна! Приносячи вам у подарунок цю книгу, я прошу вас
понад усе, чого міг би просити жених у своєї нареченої, з


220



глибокою увагою прочитати все, що написав тут великий
автор, засвоїти дух цього твору, особливо ж зберегти у
своїй пам'яті у й своєму серці написане на стор. 178 і далі, і
взагалі, так сприйняти «Limitation de Jesus Christi», щоб за
допомогою всевладної благодаті вам стала ясна, як
день, та велика спасенна думка, що справжні християни в
шлюбному союзі з’єднуються не тільки тілом, але й
духом, не для плотських утіх, не для кар’єри, не з суєти, не
з того статевого прагнення, яке в світі неправдиво
профанується коханням і яке єсть не що інше, як хіть
серця і очей, не дпя всіляких земних насолод, а для того,
щоб при взаємній допомозі пройти дружно й міцно через
усі спокуси царства вічної любови. З'єднуючись з вами
шлюбом, я не прошу вас любити мене, а прошу любити
Христа і той навчить вас, як любити й мене, і все навколо.
Благаю вас не раніш іти до шлюбного вівтаря, як тоді,
коли, не вводячи в оману себе, відчуєте, що ви
приготовані невхильно йти шляхом, позначеним для вас
на землі, в дусі любови Христової.

Отже, ті самі думки, що ми їх знаходимо й у Новаліса,
але зовсім інша манера вислову, — прикре, нудне
менторство, афектована наївність і педантство,якийсь
епархіяльний, семінарський, важкий і безбарвний стиль.

Костомаров, що йому завжди бракувало почуття
такту і смаку, не розуміє того, що це зовсім не до речі
підійматись на котурни катехізованої урочистости,
одягати стихар і ніби з катедри проголошувати
«назидательное слово, к благопроведению брачной
жизни служащее».

Усе це бриніло дико й безглуздо у вітальні
Крагельських.

За бажанням матері, Аліна голосно прочитала цього
написа. Пані Крагельська поставилась до присвятних
побажань Микола Івановича, як до порожніх слів,
прописних формул, що їх усі й скрізь повторюють і що
вони жадного значіння й змісту не мають. Вона сказала
декілька слів, похвалила напис, потім одійшла вбік, а
тоді й зовсім вийшла з кімнати, де Аліна з Миколою
Івановичем сиділи на маненькій канапці поруч на правах
наречених.


221



Вони лишилися вдвох. Аліна переглядала книжку,
розгортаючи її в різних місцях і перечитуючи побіжно
окремі рядки й уривки.

Аскетичне протиставлення святої духовности й
низьких грішних земних насолод, похмурі й пригнічені
думки середньовічного ченця аж ніяк не гармоніювали з
рожевим настроєм, з ясним почуттям піднесености 16-
літньої дівчини. Песимістичну думку про світ, шо лежить
у злі, витворили не 16-літні дівчинки. Костомаров,
заглиблений у себе, забув про це. Складавши написа, він
думав не про Аліну, а про себе, про свої думки, про те,
чого він не хтів сказати голосно.

Аліна вдруге прочитала написа й засмутилася.

  • Чогось то засумувала, а то й зажурилася моя
    кохана? — ніжно промовив Микола Іванович.

  • Усе те, що ви пояснюєте тут про значіння шлюбу,
    досить зрозуміло тлумачив нам у пансіоні наш пан-
    отець, говоривши про всі таїнства. Та й про любов до
    Христа ми читали чимало, готуючись до причастя.
    Прочитаю цю книжку, бо ви прохаєте, і хай авторський
    талант зробить з мене довершеність...

Аліні не важко було розкрити шкільний трафаретний
сенс присвятного напису; з сумом вона могла впевни-
тись, що її наречений не знайшов простих і щирих слів,
щоб сказати про своє кохання.

Повторюючи в своїх любовних визнаннях загально
відомі шкільні істини, Микола Іванович проголошує
перед своєю нареченою велике й спасенне значіння
духовного шлюбу. Він спіритуалізує думку про шлюб,
каже про духовність шлюбу, ірреалізує й абстрагує,
перетворює його в метафізичну фікцію. Спіритуалістич-
ний шлюб для нього найпринадніший.

Його уявлення за шлюб — нереальні. Його кохання

  • вичитана абстракція, проекція в «нібито», в те, чого
    немає і не буває. Це теоретичні міркування самотньої
    людини, що між людей живе, з звичайно-людським не


222



рахуючись. Без допомоги цитат він не вміє орієн-
туватися в своїх почуттях. Він не довіряє почуттям,
коли їх раніш не проаналізовано в авторитетних
наукових джерелах. Він перш за все — професор і,
опинившись на стежках Цитериного острова, він
мармурову статую Афродіти уквітчує паперовими
квітами книжних цитат.

Він увесь час хитається між новими для нього
почуттями й літературними ремінісценціями. Він не
тільки не насмілюється віддати переваги першим над
другими, а, навпаки, намагається ввести ці свої почуття в
рамці упереджених книжних схем. Він стримує живі
почуття, він спиняє їх, щоб не зрадити уявлень,
засвоєних із книжок і витворених під впливом літератур-
ної моди.

Романтики створили моду на середньовічних місти-
ків: Якова Беме, Анґелюса Сілезіюса, Парацельса, Хому
Кемпійського. Хому Кемпійського любили цитувати.
Гоголь дарував своїм приятелям примірники «Imitatio
Christi».

Хома Кемпійський писав чудесно, витончено, іноді
навіть з перебільшеною витонченістю, себто вишукано.
У нього більше риторики, як у Христа, коли Той
проповідував на горі. Він любить антитези, паралелізми
в конструкції, асонанси, алітерації. Його проза, повна
симетрійности, майже завжди ритмічна, часто римована.
Звиклий до самоти, книжок і цитат Костомаров високо
цінив стиль цього письменника.

Костомарову сподобалась ця своєрідність вигада-
них вибагливих неподібностей. Мріючи маячневу ілю-
зорність естетної вишуканости перетворити вжиття, він
не спиняється навіть перед тим, щоб своє кохання
принести в офіру цій потворній парадоксальності. Він не
вважає на свою наречену. Він нехтує нею задля
Гротескної навмисности своїх упереджених уявлень.

Коли б Микола Іванович був не такий химерний, коли



б він був простіший і щиріший, він не почав би свого
женихання цитатами з Хоми Кемпійського.

Його свідомість отруєна ідеєю гріха, уявленням
кохання, як злого злочину. У нього середньовічний
церковний жах гріха, одвертий жах грішного плотського
кохання, статевого потягу, хіті серця й очей. Він
застерігає від думки, що шлюб — то є з’єднання тіл.
Хворій його фантазії малюються картини пекельних кар
і апокаліптичних гріховних падінь. Для нього радість
життя є абсолютна аморальність. У голові 16-літньої
дівчини він шукає лихих грішних думок, земних
прагнень, огидних сподіванок плотських утіх. Од неї,
ніби від якої грішної жінки, він вимагає попереднього
очищення. Він заклинає її текстами Святого Письма.

Усі ці заперечення, відмовлення, застереження були
б зрозумілі в устах ченця, що галюцинує, суворого
пустельника, сп’янілого від поста й повстримности, що
самотній і бідний живе в хижі серед глухого лісу. Але те,
що було природне в середні віки, то в XIX столітті
здається стилізованим і умовним естетством епігона,
штучним і навмисним наслідуванням, чудернацтвом,
викликаним нахилом до парадоксів.

Його наречена, рожева й мила дівчинка, весела й
радісна, була однаково далека як від гадки про
духовний шлюб, так і від думки про «хіть серця й очей»,
про грішну земну профанацію кохання.

Істини, які в книжках здаються нам величними і
бездоганними, прикладені до життя, бліднуть і трухля-
віють.

Кінець-кінцем, Микола Іванович лицемірив. Несві-
домо для себе, але все ж таки лицемірив.

  • Коли талант автора в ближчий час не зробить мене
    довершеною, — сказала Аліна, насмішкувато позираючи
    на жениха, — тоді, певна річ, одкладемо день нашого
    шлюбу на безрік.

  • Та ні! — з запалом відповів Микола Іванович. —


224



Весілля призначено на тридцяте березня; мені обіцяли й
повинні виконати.

  • Таж ви благаєте мене: «не раніш піти до шлюбного
    вівтаря, як...».

  • Не пізніш, як тридцятого березня. Книжку ви
    прочитаєте за декілька день.

  • Прочитати недовго, а засвоїти... і відчути!.. Та хіба
    є термін для почуття? Коли тепер не відчуваю, то, хто
    знає, чи відчую і згодом? Може колинебудь і відчую, а ви
    будьте терплячі...

  • Ну, даруйте, захопився, не так висловився.

Та навряд чи Микола Іванович мав рацію, коли цю
свою проповідь духовного шлюбу, цю огиду перед
плотським шлюбом пояснював «захопленням», «неточ-
ним висловом».

Тут, певне, справа не тільки в «словах» і «висловах», в
літературних стилізаціях, у впливі романтиків і серед-
ньовічних містиків. Коріння цих стурбованих застере-
жень, заборон, заперечень, поза сумнівом, лежать
значно глибше. Поруч з ясними слідами літературних
впливів ці метафізичні сублімації Костомарова мають
біологічні основи. У цього кремезного чоловіка були
інстинкти здорової людини й хвороблива нерішучість
кволого й виснаженого невротика.

Він кохає Аліну, він хоче шлюбу й одначасно боїться
його. Цитатами з Хоми Кемпійського він прикрашає свою
концепцію «запереченого кохання», цитатами він опиту-
ється заховати ті невротичні двозначності й порушення,
за які він не наважується сказати голосно.


225



VI


Найбагатша мова надто бліда й злиденна, щоб
виявити в слові те, що з презирством ставиться до мови.
Кохання так само, як і музика.

Романтики посилались на музику, що навчає нас
почувати без слова, прислухатись у середині себе до
німого співу, прислухатись до музики почуттів, її не
виявляючи (Тік-Вакенродер). То є вища наука —
витончувати свої любовні почуття і обережно заховува-
ти їх.

Бравши шлюб, Костомаров як справжній романтик
мріяв зберегти своє кохання в недоторканій цноті, в
мовчанні й несказанності. У свойому любовному credo
Костомаров одмежовував кохання од статевого потягу,
од «всіляких мирських насолод»... «Не з того змагання
статей, що в світі неправдиво профанується ім’ям
кохання»... — як писав він у своєму присвятному написі.
Напередодні весілля він звертається до своєї нареченої:
«Я не прошу любити мене». Бравши шлюб, він благав
наречену не про кохання, а про зречення його.

Кохання, як і музика, нехтує словами. Отже, з
радістю треба прийняти невисловленість любовної мрії:

Та неповинна думка безгрішна,
думка святої любови.


226



Її сказати нема на світі
в людях присталої мови.

Перегортаючи збірник поезій, женихів подарунок,
Аліна могла пересвідчитись, що думки, які висловив
Микола Іванович у присвятному написі до Хоми
Кемпійського, були не побіжним настроєм, випадковим
захопленням чи неточним висловом, а глибоким пере-
конанням, викликаним протягом багатьох років.

Описуючи побачення нічною годиною з коханкою,
згадуючи за поцілунки й ясні чорненькі очі коханої
дівчини, Костомаров перетворює це любовне побачення
в споглядання серцем Божого неба:

Любо та гарно, милеє серце,

Тут нам укупі сидіти,

За руки взявшись, серцем, очима
В Божеє небо глядіти.

Кохання за Костомаровим, є «молитва серця»,
«знесення душі на небо», «святе безплотне кохання»:

Бог милостивий бачить із неба
Наше безвинне кохання;

Наше кохання чисте, як промінь
Сонця, що в золоті грає;

Приязне Богу так, як молитва
Серця, ваги що не знає.

Костомаров переобтяжує свої любовні вірші церков-
ними образами, містичними уподібненнями, релігійною
символікою. Він перенасичує їх літургійними асоціяція-
ми, молитовними порівняннями, ремінісценціями з
Святого Письма, з катехізичних текстів і зворотів. Він
євангелізує свої інтимні любовні настрої, убирає їх у
суворі темні тони середньовічного містицизму. Він
робить з своїх любовних віршів якісь «духовні гімни».

Поет запрошує дівчину вийти на річку під густі
верби, де ясні зорі дивляться в свіжу воду:

...Там на зеленім березі сядемо,

Ручка за ручку узявшись,


227



Щоб наші душки хоч на часочок
В небо пішли, спарувавшись:

Так, як дві смужки диму, що в церкві
З різних кадил вихожають,

Різно йдуть вгору, потім зійшовшись
В стороні, к хресту дохожають.

У Костомарова якийсь педантичний підхід до
любовних тем: легковажного Парні поєднано з митро-
политом Філаретом. Йому бракує смаку, й він не
почуватиме недоречности, надаючи еротичному віршеві
моралізаторського педагогічного смаку:

Не закаляють бесіди нашої
Грішні поганії думки,

Чиста розмова і зобачення,

А ще чистіші поцілунки.

Це кохання без кохання, заперечене, обернене
кохання. Він пише про кохання так, ніби він ніколи нікого
не кохав, ніби він боїться кохання. Він дивак, цей
Костомаров!.. У своїх віршах він такий же плутаний і
потворний, як і в житті.

  • Я, — казав Микола Іванович про себе Аліні, — не
    звик обертатись у жіночому товаристві.

Певне, що так!.. Влітку року 1841 Микола Іванович
поїхав до Корсуна, в його маєток Богданівське-
Антипівку, Ростовського-на-Дону повіту. У Корсунів у
той час гостювала 15-літня дівчина Маруся Щербина.
Микола Іванович, од природи соромливий, ніяк не
наважувався почати розмову з дівчинкою.

Корсун, приятель Костомарова, звертаючись до
Марусі французькою мовою, запропонував їй пороз-
мовляти з Миколою Івановичем. Йому дуже хотілося,
щоб вони познайомилися ближче й ближче зійшлися
один з одним.

Жвава дівчинка щось сказала йому.

Він відповів: — «Оиі, monsieur!»

Вона ще щось.


228



Він знов: — «Оиі, monsieur!»

Так ця розмова тяглася деякий час, аж доки Корсун
не витримав і не розсміявся:

  • Та що це ви, Миколо Івановичу? Хіба ж «мусьї»
    ходять у спідницях?

Микола Іванович знав бездоганно багато мов, але
йому бракувало практики, та до того ж ще жвава
дівчинка з гарненьким свіжим личком та ще природня
ніяковість, незвичка бути в жіночому товаристві, — й
Микола Іванович почував себе остаточно розгубленим,
безпорадним.

Отже, єдино можливе кохання — це «кохання до
далекої». Воно поза місцем і поза часом. «Те, що завжди
тягне мене до тебе, що викликало в мені вічне до тебе
прагнення, воно не належить цьому часові (ist nicht aus
dieser Zeit)» (Новаліс).

Щоб кохати, треба втекти з цього світу, з «козацької
України» в «далеку землю», «за моря, за гори», де інша
земля і інші люди. Розлука з світом є умова кохання.

Дівчино, в ті пори
Як мені хотілось
Утекти з тобою
За моря, за гори,

В ту далеку землю,

Де селяни другі...

...З миром розлучившись
Жили б ми з тобою.


Тематичні вирази: «Все чужая йому мила», «розлу-
чили люди», «не було весіллячка, не було й не буде», —
улюблені думки костомаровських поезій. Кохання
неможливе, — воно спалахне, як зірка на небі, промайне і
згасне.

Тема «святого кохання» («святим коханням ми в Бога
сяєм»), очищеного через повстримність і зречення
почуттьових бажань, нищить можливість реального


229



земного кохання, передбачає характеристику цього
земного кохання як злого й гріховного.

Земне кохання є зло і гріх, злочин і блюзнірство.

Тему кохання як тему зла і гріха розвинули
романтичні письменники в Едіповому мотиві кровоміс-
ництва. Згідно з цією романтичною концепцією, кожне
земне кохання є кровомісництво, злочинний замах на
дівчину, що для чоловіка повинна лишатись тільки
сестрою.

Чи се ж Бог нас покарав,

Що брат сестри не пізнав?

Чи вже світу кінець є,

Що сестрицю брат бере?

Костомаров переклав з Міцкєвіча баляду про «Івана
та Марію», цю своєрідну романтично-фолкльорну
переробку античного мотиву про «Едіпа», в якому
стверджується погляд на кохання як джерело нещасть і
загибелі.

Івась, фолкльоризований Едіп, проклинає долю
свою:

Бідна моя головонько!

Нещасливая годинонька,

Як матуся нас родила:

Краще б була утопила,

Краще б були нас татари
Вкупі разом порубали.

Цей Івась міг би повторити слова одного з
романтичних героїв Клем. Брентано, що благав «уряту-
вати його душу від лиха земного кохання».

Для Костомарова, що вів самотнє життя кабінетного
вченого, що не звик обертатись у жіночому товаристві,
потрібна була фікція... І ось книжки допомогли йому
виліпити маску, потрібну для втілення його душі.
Перечитуючи улюблених поетів і письменників, він у
книжках знаходив свій уявний портрет, який найбільше


230



відповідав його поглядові на самого себе. Жести
вигаданих героїв ставали жестами живої людини.

Руссо свого часу витворив чутливість мільйонів
французів. Ґетеві «Страждання молодого Вертера»
викликали епідемію самогубств.

«Скільки, — зауважує Андре Жід, — схованих
Вертерів не знали себе, чекаючи тільки на кулю Ґетевого
героя, щоб покінчити з собою».

Культивуючи образи й ідеї романтичної літератури,
Костомаров, несвідомо для себе, стояв перед небезпе-
кою в свойому власному житті повторити те, що було
тільки сюжетною схемою, метафорою та взагалі тільки
звичайним стилістичним способом у Новаліса, Гофмана,
Тіка абож Брентано.


231



>


VII


Року 1846 «братчики» обмірковували справу, кому
доручити писати українську історію. Опанас Маркович у
листі до Миколи Гулака, протиставляючи Костомарова
Кулішеві, радить віддати перевагу останньому, і саме на
Куліша, а не на Костомарова це відповідальне завдання
покласти.

Дозвольте, — писав Маркович до Гулака, —
дозвольте мені нагадати, що Геродот краще знав грецьку
мову, як Костомаров знає мову українську. Я грецької не
знаю, проте українську відчуваю, так що можу й
міркувати про письменників, які нашою мовою пишуть.
Костомаров женеться за простотою, а вловляє грубість
та безсмачність: прислухайтесь до простоти мови
натуральної у віршах Шевченкових і тоді не дратуйтесь,
прошу вас, читаючи Костомарова... І не так шляхетности
бракує складу Костомарова, як смаку. Неприємне для
вуха скупчення в українській мові дієприкметників
прислуговується Костомарову для того, щоб полегшити
версифікацію вкупі з тим, як тони для звуконаслідування.
Тепер шукайте музики й гармонії, шукайте її в Куліша й
тоді сприймете обурення на брак музики у складі
Костомарова. У першого гармонійно-мірна музика, як і
хода його, котру я нині живо згадую: у Костомарова нема
такту в ході, нема й у складі його українському. Куліш
сипле слова в чудових періодах і звуки його мови мені
мимоволі нагадують стук камінців у швидкому струмку.
— Кулішеві писати історію, як ви собі хочете. І коли ви


232



можете впливати на Костомарова хоч трохи, не
підтримуйте його в цій думці, а напишіть про неї Кулішу,
за якого ручусь, що голос Ваш буде почуто. Я раніш гадав
однести справу на руки Білозерського, але ми ще нічого
не знаємо про його хист до історії, хоча в нього, як і в
Куліша, збереглась би цнотлива й чудесна простота нашої
мови.

Манера ходити в Костомарова така сама, як і
мислити й писати: йому бракує почуття ритму й такту.
Він постійно збивається з плину, порушує ритм. Він не
здібний ходити в ногу. Він не зрівноважений і
аритмічний. У його прихильності почувається Гримаса, в
його простоті насумрена навмисність; у бажанні бути
натуральним — вигадка й штучність. Міра, гармонія й
рівновага не належали до його чеснот.

На загальне вражіння Костомаров — хора людина. В
ньому помітна схована хоробливість, якась внутрішня
глибока надірваність.

  • Спазмотичне здриґання щоки, — казав Куліш, —
    давало знати, що міцний механізм веселого молодого
    чоловіка чимсь дуже пошкоджено.

Костомаров слабує... У нього часто болить голова.
Він нудиться, нудьгує і нидіє; жаліється бідою, нарікає
на різноманітні хвороби, оповідає за свої шлункові
страждання і головний біль, що заважає йому працюва-
ти, псує настрій і отруює його кожну життьову втіху.

Приходивши до Крагельських, він звичайно одмов-
лявся щось їсти. Можливо, що це він робив через свою
ніяковість, можливо — через хворість; швидше через
ніяковість, ніж хворість. Але для Аліниної матері цього
було досить, щоб натякати на якісь таємні його недуги,
що, на її думку, саме й примушували Костомарова
утримуватись од їжі й викликали в нього напади
скажености.

Дивно, але цей кабінетний учений, такий плохий і
лагідний, був поруч з цим ексцесивний і звадливий, як
ніхто. В нападах скажености він доходить до криків, до


233



несамовитости, до бешкетів. Його треба облити холод-
ною водою, щоб він схаменувся. Він людина раптових
хвилювань, наглого крику, хатніх сцен, запальности,
щоденних баталій, гістеричних вигуків, галасу. Він не раз,
роздратований, без пам’яті тікає з дому. Він закипає
гнівом; у пориві запальности здібний наговорити й
наробити не знати що.

Несподівано він збуджується, кричить, сердиться.
Звичайне хропіння льокая Хомки в сусідній кімнаті
могло порушити його рівновагу, довести його до
несамовитости, до лютости.

Корсун, видавець «Снопа», що на початку 40-их
років, коли Микола Іванович мешкав ще в Харкові,
приятелював з Костомаровим і частенько одвідував
його, згадує за один такий епізод. Сиділи вони вдвох з
Миколою Івановичем на помешканні в останнього і
мирно розмовляли про незрівняний чарівний характер
української мови. Уже друга година ночі. Жвава розмова
доходить апогея. Обидва розмовники в найкращому
настрої, коли раптом Микола Іванович, що був досі
цілком спокійний, від злости аж міниться і в надзвичай-
ному роздратуванні гукає:

  • Хома! Хома! Хома-а!

Голос його, м’який і приємний, стає різким і
крикливим.

З’являється Хома, заспаний, розпатланий, протирає
кулаком очі й сопе.

  • Ти спиш? Не чуєш? — кричить Микола Іванович. —
    Йди, дрихай!.. Та не сопи!

При цьому обличчя Костомарова виявляло жорстоку
лють, а очі дико блищали крізь окуляри.

Слуга з кріпаків, чорнявий парубок Хомка не виявляв
жадного невдоволення на всі вередування свого пана.
Він слухався його примх так само, як і мати, що дихала
своїм Николашею та його хоробливими, згодом досить
таки різкими витівками. Що більше вередував Николаша,


234



то ніжніше кохала Тетяна Петрівна своє зіпсоване
улесливістю чадо.

Тетяна Петрівна була жінка суворої, крутої вдачі,
властолюбива, уперта й груба. Сина свого вона
обожнювала, служила йому, як рабиня, — вся суть її
життя була в цьому служінні, — але, не вважаючи на це,
часто в дрібницях чіплялася до нього й не поступалася
йому в якійнебудь дрібниці, про яку й говорити б не
варто, а Микола Іванович при всьому своєму розумі був
дражливий, норовливий і вередливий.

З такою вдачею матері й сина між ними неминуче
повинні були виникати сварки, що зростали до величез-
них розмірів, і те, що могло б бути річчю хіба
одноактового водевіля, оберталось у справжню дов-
жезну трагедію.

Того вечора, коли Микола Іванович заручився з
Аліною, і вони, пішовши до роялю, лишилися самі, Аліна
спитала жениха про характер майбутньої свекрухи.

Микола Іванович захвилювався:

  • Як чесна людина я повинен сказати вам, що
    характер материн важкий. Вона не була щаслива за
    молодих років; навпаки, вона пережила багато гіркого,
    тому вона недовірлива й затайлива; але я в неї сам, вона
    живе зі мною і для мене. Я хтів би поступатись, та через
    мою гарячність це рідко щастить мені. Гірш за все те, що
    на неї без будь-якого приводу находить кепський
    настрій; прокинувшись, вона зранку раптом дивиться
    вовком, з-під лоба... Я починаю допитувати її, чи не
    хвора вона, чи не зробив їй хтось прикрости — мовчить і
    не дивиться на мене, а я запалююсь, ну от і виходить ні з
    чого неприємність.

Починаються докори, образливі слова, взаємні
обвинувачення, сльози, гістеричні крики, тупання нога-
ми, рвання волосся, словом з’являються усі атрибути
«сцени». Іноді діло доходить трохи чи не до прокляття си-
на з боку матері й зречення матері з боку сина. Кінець-кін-


235



цем обидва втомлюються, простигають, заспокоюють-
ся, і наступає зворушливе замирення до другого разу.’

Другого разу не приходиться довго чекати. Хіба
потрібні будь-які особливі приводи, щоб розпочати нову
гістеричну сцену?

Микола Іванович, приміром, сідає, щоб готуватись
до лекції, обкладається книжками, розкладає виписки,
зосереджується, починає писати. В сусідній кімнаті мати
веде господарчі розмови з куховаркою.

Крапля за краплею падають одноманітні нудні
слова. Тетяна Петрівна сварливо вичитує Гальці... Та
відповідає.

Микола Іванович, нарешті, не витримує і гукає:

  • Мамо, облиште!..

Микола Іванович затикає' вуха, намагається не
слухати, але дрібна сварка, спинившись на мить,
відновляється через декількахвилин. Обридлива в своїй
нікчемності, вона тягнеться безупинно. Здається, вона
тягтиметься вічність, — сьогодні згадується вчорашнє,
щоб бути повтореним завтра. Важко сказати, коли
почалася ця сварка, бо вона ніколи не кінчалася.

  • Од цих вічних сварок з куховаркою, — каже


1. Подібні сцени сварок Костомаров описав у свойому
романі «Чернігівка» всценах, що відбуваються міжДорошенком
та його матір’ю:

«Дорошенко дуже поважав свою матір, хоч і дошкуляв їй
часто зопалу, а потім просив у неї пробачення і мирився з нею.
Це була висока стара баба, згорблена, голова в неї трусилась; з
обличчя, змарнілого за довгі літа, видно ще було давню красу, а
колись вона була першою красунею». «В сина з матір’ю були
страшенні сварки — тільки й можливі в такому громадянстві,
яким було тоді козацьке, де палкі натури взагалі не вміли себе
втримувати». Одного разу «стара так обурилась, що почала
проклинати сина, а палкий Петро так розлютувався, що замкнув
матір і кілька годин держав як невільницю; але тоді схаменувся,
прохав у неї прощення».

«— О, Господи, Господи! Защо ти покарав мене грішну, що я
породила таку потвору! — репетувала стара».


236



Микола Іванович Аліні, — я іноді лютію. Мені перешко-
джають заглибитись у працю. Я дратуюсь, тікаю з дому, а
мати замикається в своїй кімнаті і хмуриться декілька
днів у самотньому мовчанні.

В розмовах з дочкою про родину Костомарових,
куди незабаром мала ввійти Аліна, пані Крагельська,
попереджаючи, казала:

  • Не знавши цієї родини, не слід було поспішатися
    входити в неї. Мати й син, як видко, обоє з важким і
    неспокійним характером. Цими днями завітала до нас
    добра наша знайома й казала, що Костомарови
    наймають помешкання в одного з співслужбовців її
    чоловіка й що там усі жаліють нас, гадають, що ти, така
    молоденька, загинеш у цій майбутній твоїй родині.
    У них ледве не щоденні баталії, крики, сварки. При-
    пускають навіть, що хтось з них п’є і після сварки й
    криків твій жених тікає з дому, як зчаділий, а іноді
    господарі через стіну чують, як він галасує, що в нього
    болить голова: його льокай Хомка тільки й робить, що
    тягає з колодязя холодну воду й обливає своєму панові
    голову. Коли б не сором, не плітки, що зроблять з тебе
    покинуту наречену, я б ладна хоч зараз відмовити цьому
    жениху.

Аліна плакала, доводила, що запальність Миколи
Івановича не слід уважати за важкий його характер, що
Тетяна Петрівна мешкатиме окремо від них на хутірці,
який для неї десь під Києвом буде куплений; що вони
поїдуть за кордон, а після повороту тільки гостювати-
муть: то вони в Тетяни Петрівни, то Тетяна Петрівна в
них.

Після таких розмов спочатку з женихом, а тоді з
матір’ю Аліна ночі не спала і плакала.

Микола Іванович був людина вчена, розсудлива, з
великою дисциплінованістю в праці і звичкою до
тверезої логічности й послідовности в мисленні. Здава-
лося б, усе це повинно суперечити запальності,
примхам, випадковим витівкам. Насправді, перебільше-


237



на навмисність примх завжди буває наслідком витри-
маности й зайвої совісности. До своїх примх Костомаров
звик ставитись також сумлінно й доктринерно, як і до
своїх наукових справ та університетських курсів.

Примха є факт. Методу суворо-критичного досліду
фактів Костомаров застосовував до примх так само, як і
до всього іншого. Можливо, що коли б Костомаров
менше уваги звертав на свої вередливі настрої, він уник
би у свойому житті багатьох прикростей. Важкувата
ригористичність не менше шкідлива, як і поверховість.
Костомарову, власне, і бракувало цієї останньої. Що
може бути небезпечніше від логічно-обґрунтованих
капризів!..

Данило Мордовець, близький і довголітній приятель
Костомарова, писав:

  • В Костомарові було, справді, щось подвійне! Іноді
    важко було повірити його щирості там, де, здавалось, він
    жартує, а виходило, що він робить це цілком серйозно.
    Це, — додає Мордовець, — виникало через те, що він
    іноді так захоплювався з своєї уяви, що інші дивились на
    нього як на дивака, на півбожевільного. Тому й рідна
    мати його, не розуміючи цих чудернацтв свого сина,
    часто називала його «дурнем».

В нападах Костомарова була частка навмисности. З
випадкової примхи він робив систему.

Він бешкетує, б'є посуд. Безглуздість? Божевілля?
Напад? Ні перше, ні друге, ні третє.

Він бешкетує розмірковано й послідовно, з певною
ясністю, свідомий кожного свого руху. Його божевілля
розсудливе. Його бешкетна сп’янілість твереза.

Приходять якось до Миколи Івановича в Саратові
два його приятелі, дзвонять.

Стара мати, Тетяна Петрівна, одчиняє двері сердита
й роздратована.

  • Хоч ви, панове, заспокойте мого дурня, —
    звертається вона до них, — не знаю, що й робити з ним.

  • Та що трапилося?


238



  • Прямо сказився! З ранку б’є посуд, і скільки вже
    поперебивав!

Приятелі дивляться один на одного.

  • З чого це? Як? З чого почалось?

  • Та з ранку й почалось. Спочатку лагіднесенько
    писав та тільки іншого разу вдарить кулаком по столу:
    так їх, таких ось таких, бий!.. А як напився чаю, то й
    завелося: бац об підлогу шклянку та мисочку, а тоді мою
    чашку, а тоді й цукерницю кокнув. А потім до шафи — як
    схопить дюжину новеньких тарілок, та як шваркне об
    підлогу. Знизу навіть прибігли, перелякалися.

  • І що ж він каже? — не розуміли приятелі.

  • «Да я, — каже, — Стенька Разін». Було кинувся
    на кухню посуд бити, та ми ледве одстояли кухню, а то
    й обід не було б у чому варити.

Приятелі йдуть до самого Миколи Івановича.

  • Що це ви? — питають.

  • Я працюю над Стенькою Разіним.

Приятелі не розуміють цієї відповіді. Вона щира, але
вона безглузда.

  • Як же ж так? Чому ж посуд бити?

Костомаров виправдовується: він, мовляв, тільки

удавав з себе Стеньку Разіна.

На запитання:

  • І посуд через це били?

Костомаров каже:

  • Це я для надхнення! Коли я пишу щось таке, то
    намагаюсь уявити себе в атмосфері того часу, хочу
    схопити й передати дух доби та її діячів, Стенька, самі
    знаєте, який був... Ну, я й шукаю надхнення: посуд б’ю
    або щось інше нищу. Це я московських воєвод бив!..

  • І допомагає це?

  • Навіть дуже! Найкращі сторінки в творі виходять
    ті, коли я скаженію. І стиль кращий, і уява жвавіша. Коли
    я писав «Саву Чалого», «Переяславську ніч», мені так і
    хтілося або поляка зарізати, абож хату підпалити.



Він міг зарізати й підпалити! Він небезпечний, не
зважаючи на всю свою мирну й лагідну вдачу, а може
саме через цю свою лагідність... За лагідну людину
ніколи не можна ручитись, що в неї лагідність вдачі не є
тільки зовнішня маска прихованих і невиявлених
інстинктів.

Він невротик, Костомаров. Свої бажання зарізати й
підпалити, свої інстинкти жорстокости він сублімує,
одягає в художні образи, перетворює в літературні
факти. При цьому іноді він сам нездібний відокремити
свої літературні переживання від життьових. Він враж-
ливий до божевілля, чи, власне, його вражливість може
доходити до такого ступня, на якому вона межує з
справжньою ненормальністю, з невротичною фобією, з
божевіллям.

Писавши про Стеньку Разіна, він переживав те, про
що писав, — абож краще сказати: те, про що він писав,
жило в ньому. Невиявлене в житті, воно набувало плоті й
крови в його літературних творах.

Він — Стенька Разін!.. Його бешкет — це не дитяча
гра вередливої дитини, що, бавлячись ляльками, не
звикла себе стримувати, це стала схема, погроза
нездійснених разінівських повстань і пожеж. Його
божевілля аритметичні.

Галюцинуючи разінівським бунтівництвом, в мая-
ченні пожежних заграв, він писав про Стеньку Разіна. У
нього до хворобливості палка уява; для нього нема
різниці між уданим і реальним. Писати абож читати, — це
означало для нього галюцинувати. Він бачив вичитані
постаті, ніби живі й реальні.

Німецькі романтики навчили його божеволіти й
галюцинувати, бачити привиди, мати споглядання,
загубити межі, що відокремлюють хвору уявлену
ілюзорність від живого реального буття. Під впливом
німецьких романтиків, особливо ж Гофмана, він призви-


240



чаївся сприймати життя як магічну ірреальну казку, і
казкові образи геніяльного фантаста як життя.

Гофманові божевілля він сприймав, як свої.

Якось на початку 40-их років, коли Микола Іванович
мешкав ще в Харкові, приходить до нього ввечорі
О. О. Корсун, видавець «Снопа».

Микола Іванович надзвичайно схвильований, сам не
свій.

  • Що вам, Миколо Івановичу?

  • Подивіться! Подивіться, що робиться!

  • Нічого не бачу!

  • Як не бачите? А ця жінка? Бачите? Бачите? Іде!..
    Іде!..

Корсун нічого не розумів.

На столі коло ліжка лежав розгорнений англійський
альбом з «Шекспіровими жінками».

Корсун почав його передивлятись.

  • Покиньте! Покиньте! — закричав у ввесь голос
    Микола Іванович. — Вони ще всі вистрибнуть і
    катуватимуть мене, катуватимуть!

Він кричав в одчаї і з диким криком, охоплений
жахом перед галюцинаційним кошмаром, кинувся на
ліжко, щоб затулити обличчя і не бачити привидів.

Він одвернувся до стіни, щоб не бачити того, що не
існувало.

Протягом декількох вечорів приходили до нього в
кімнату жінки, що сходили з малюнків у книжці: —
Порція і Розалінда, ніжна Джульєтта і сувора леді
Макбет з кривавими плямами на руках та з матовим,
жахливо негнучким сонним голосом.

Змучений цими побаченнями Костомаров засинав
тільки на ранок.

Корсун,стурбований з нервової хвороби Костома-
рова, почав одвідувати його щовечора.

Одного разу він помітив на ліжку невеликий томик:
це був французький переклад казок Е.Т. А. Гофмана.

  • Ви це читаєте, Миколо Івановичу? — спитав


241



приятель, розгортаючи книжку, де була закладена
середина казки «La princesse Brambille».

  • Так, читаю. Що за чарівна річ!

Корсун почав доводити шкідливість читання таких
чарівних речей для людини, хворої на нерви. І після
багатьох суперечок йому пощастило забрати в Миколи
Івановича всі чотири томи за 4 карбованці, що їх той
заплатив за Гофмана декілька день перед цим.

З Гофманом, запевняє Корсун, залишили Костома-
рова й галюцинації.

Костомаров вірив у справжність своїх галюцинацій-
них побачень.

З якоюсь дитячою забобонністю він припускав
можливість привидів, вірив у таємничі стукоти невідомої
сили в немешкальних будинках і любив читати страшні
легенди. Він записував ці легенди й надававїм значення.
Він читав Сведенборґа й Аллан-Кардека.

  • Я вірю в привиди, — казав він. — Я ніколи не
    ручусь, що моя уява не намалює мені такого певного
    чортовиння, що не збожеволію. Хіба п’яниці не бачать
    чортів? Вони їх бачать і страждають від того. А леді
    Макбет? Вона бачила в себе кров на руках, і од цих
    катувань померла в божевіллі... Я сам боюся творчости
    своєї уяви.

Сидівши в Петропавлівській фортеці, Костомаров в
лютому року 1848 почав страждати на головний біль і
нервові напади в супроводі слухових галюцинацій.

  • Коли я сидів у фортеці, я бачив одного разу
    Кремуція Корда, — розповідав Костомаров. — Це було
    вже в останні місяці мого ув’язнення, коли петербурзькі
    ночі стають такі бліді й копи мені особливо важко було
    лишатись у в’язниці. Одного разу, вночі у мене в казематі
    ні темрява, ні світло — так щось примарне: і стіни
    примарні, і ліжко, і бліде за віконними ґратами світло. А я
    не можу спати! Думав я не про Рим і латинську історію, а
    згадував, як за рік до мого арешту, на весні, читали ми
    рукописа «Чорної ради», що його надіслав з Петербургу


242



Куліш. Ще на першому аркуші була його рукою приписка
зверху: «Не звертайте уваги на поправки олівцем. Це
поправляв дурень, що удає з себе великого естетика». Це
були поправки Ізмаїла Івановича Срезневського, і, нема
куди правди діти, іноді дуже до речі. Оце згадую, як ми
читали, і раптом чую, ніби хтось зідхнув глибоко у кутку
за моїм ліжком. Я мимоволі глянув туди й закам'янів... Од
стіни нібито відокремлювалася бліда тінь людини, і я
пізнав тінь Кремуція Корда, яким я його уявляв, багато
про нього думавши: бліде обличчя, сумний погляд, біла
тоґа. Я сидів у цей час коло столика й мимоволі підвів-
ся. Табуретка стукнула, й мара розтанула в повітрі.
Мені здавалося, що я божеволію, і з тієї ночі я попрохав,
щоб мені поголили голову і почав обливатися холодною
водою.

В проханні до III відділу з 18 жовтня 1847 р. Тетяна
Петрівна, мати Костомарова, писала:

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка