Чернігівський державний інститут права



Сторінка1/18
Дата конвертації11.09.2018
Розмір3,58 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18
ЧЕРНІГІВСЬКА ОБЛДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЯ

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ Т.Г. ШЕВЧЕНКА

УКРАІНСЬКО-РОСІЙСЬКИЙ ІНСТИТУТ (ФІЛІЯ МОСКОВСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО ВІДКРИТОГО УНІВЕРСИТЕТУ В М. ЧЕРНІГОВІ)

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ІНСТИТУТ ПРАВА,

СОЦІАЛЬНИХ ТЕХНОЛОГІЙ ТА ПРАЦІ

ЧЕРНІГІВСЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ СОЦІОЛОГІЧНОЇ АСОЦІАЦІЇ УКРАЇНИ

АСОЦІАЦІЯ ОСВІТЯН ТА ПЕРЕКЛАДАЧІВ УКРАЇНИ

УКРАЇНА: ШЛЯХИ КУЛЬТУРНОГО РОЗВИТКУ ТА ФОРМУВАННЯ ДУХОВНОЇ ЦІЛІСНОСТІ


МАТЕРІАЛИ ПЕРШОЇ МІЖНАРОДНОЇ

НАУКОВОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ

Чернігів 2006

Україна: шляхи культурного розвитку та формування духовної цілісності.

Матеріали першої міжнародної наукової конференції (Чернігів, 18 -19 травня 2006 р.). – Чернігів, 2006. –



Редакційна колегія:

Личковах В.А.- д.ф.н., Желєзняк О.В. – к.е.н., Кондович В.Ю. – к.с.н., Аніщенко В.О. – к.т.н., Мартиненко Ю.П.

Перехідний стан, у якому перебуває сучасний вітчизняний соціум, має свою специфіку. Особливості перебігу суспільних, економічних, політичних, культурних та духовних процесів у надзвичайно мінливих умовах мають бути оперативно виявлені, досліджені і враховані керівниками як на регіональному, так і на національному рівнях. Саме цьому була присвячена перша міжнародна наукова конференція „Україна: шляхи культурного розвитку та формування духовної цілісності”.

© ЧЕРНІГІВСЬКА ОБЛДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЯ, 2006

© ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ Т.Г. ШЕВЧЕНКА, 2006

© УКРАІНСЬКО-РОСІЙСЬКИЙ ІНСТИТУТ (ФІЛІЯ МОСКОВСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО ВІДКРИТОГО УНІВЕРСИТЕТУ В М. ЧЕРНІГОВІ), 2006

© ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ІНСТИТУТ ПРАВА, СОЦІАЛЬНИХ ТЕХНОЛОГІЙ ТА ПРАЦІ, 2006

© ЧЕРНІГІВСЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ СОЦІОЛОГІЧНОЇ АСОЦІАЦІЇ УКРАЇНИ, 2006

© АСОЦІАЦІЯ ОСВІТЯН ТА ПЕРЕКЛАДАЧІВ УКРАЇНИ, 2006
ЗМІСТ
Пленарне засідання

Личковах В.А.

Універсалізм і регіоніка в сучасній етнокультурі..............................................................7
Карпинський А.

О моральном синтезе..........................................................................................................17


Железняк О.В., Симонова О.Г.

Федеральні засади вступу України до єдиного економічного простору.......................38


Молочко В.М.

Держава – громадянське суспільство – церква: основні тенденції розвитку взаємовідносин в Україні та Чернігівській області.........................................................47


Марущак Н.В.

Моральність кримінального процесу................................................................................58


Бельман С.Г.

Проблемы и пути консолидации украинского общества................................................63


Аніщенко В.О.

Духовно-экологические аспекты формирования человека и общества.........................67

.

Зуєв В.І.



Правосознание в структуре мировоззрения......................................................................73
Кімек Г.

Славянская идеология как разоблачение и преодоление................................................79


Кондович В.Ю., Мартиненко Ю.П.

Холізм – теоретична основа розбудови якісно нової моделі соціального устрою........93




Секція №1. ПРОЦЕСИ РОЗВИТКУ КУЛЬТУРИ, ОСВІТИ ТА ВИХОВАННЯ В УМОВАХ ЗАГОСТРЕННЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ ТА ПОЛІТИЧНИХ ПРОБЛЕМ В СУЧАСНОМУ СУСПІЛЬСТВІ

Павловський В.В.

Система освіти і виховання в Україні – на переломі........................................................107
Мовчан В.С.

Моральні імперативи в культурі постмодерну (українській контекст)...........................114


Дудко Л.І.

Людина в сучасному суспільстві: шляхи реалізації молоді в українському суспільстві…………………………………………………………………………………..121


Лєскова Л.Ф.

Економічні та правові інструменти екологічної політики.............................................. .126


Тартачник Г.С., Сила Т.І.

Розвиток соціальної роботи в контексті сучасних теоретичних підходів.......................136


Гігаурі Є.М.

ЭДЕМ – это не миф, а реальность и программа творения нового мира сегодняшнего дня..........................................................................................................................................143

Коломієць А.Д.

Проблеми та шляхи удосконалення взаємовідносин культури і цивілізації на сучасному етапі розвитку України.........................................................................................................150


Філіпович В.М.

Самореализация личности: интерперсональные и интраперсональные условия...........158


Катруца Н.Б.

Проблеми формування національної свідомості...............................................................164


Ходарченко К.О.

Підходи щодо трактування дефініцій художнього життя у контексті нової соціально-культурної реальності..........................................................................................................169


Миронюк Є.В.

Самообразование как путь культурного самосовершенствования личности................177


Грищенко С.В.

Організаційно-педагогічні передумови та тенденції розвитку вищої освіти в Україні у другій половині ХІХ –початку ХХ століття......................................................................184


Дєвочкіна Н.М.

Принцип формування транзитивного суспільства............................................................190


Чумак Г.Л.

Ідентичність як вимір сакральної самобутності у контексті універсалістських візій буття.......................................................................................................................................194


Брус Д.А.

Онтологія мистецтва – нова галузь естетичних досліджень............................................196


Кривоконь О.Г.

Роль культурно-творческой деятельности в социализации личности............................199

Симонова О.Г, Рущенкова Н.Б.

Основные приоритетные цели формирования информационной и транспортной инфраструктуры еврорегиона «Днепр».............................................................................207



Секція№2. УКРАЇНА:ПРОБЛЕМА ФОРМУВАННЯ ДУХОВНОЇ ЦІЛІСНОСТІ ЯК УМОВА ДОСЯГНЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ

Рузанов А.Д.

Проблеми духовності людини та суспільства....................................................................211
Гордієнко Ю.В.

Народная идея как фактор консолидации украинского общества...................................216


Устименко Н.М.

Українське соборне суспільство: проблеми формування і функціонування..................219


Блудчий В.П.

Духовність народу та екологічна безпека...........................................................................224


Івашко В.С.

Завтрашний день Украины – духовное возрождение народа..........................................234


Стукало О.О.

Принцип відповідальності Е.Левінаса як зразок агапійної любові..................................239


Кожуховська А.І.

Національне виховання: відродження духовності.............................................................242


Куліна О.С.

Специфіка сучасних холі стичних концепцій суспільного...............................................250


Штупун О.О.

Нравственно-этические нормы и их реализация в теории холизма.................................255


Симонов Ю.В.

Социально-правовые аспекты гармоничного взаимодействия личности, общества и государства...........................................................................................................................263


Сєркін К.Ю.

Религия и научная картина мира: перед лицом глобальніх угроз...................................268


Горобець Г.В.

Основні шляхи духовного відродження світу...................................................................272


Ричок О.П.

Особистість і проблеми самовизначення і самореалізації в сучасних умовах...............277


Ющенко Т.А.

Современный социальный контроль и факторы его трансформации в условиях соборного общества..............................................................................................................282


Шалабай Ю.І.

Социальный конфликт как форма проявления социальных связей и основные пути достижения бесконфликтности................................................................................................................289


Бойко А.А.

Человек и личность: проблема формирования и трансформации....................................293

Відомості про авторів...........................................................................................................300

Пленарне засідання


Личковах В.А.
УНІВЕРСАЛІЗМ І РЕГІОНІКА

У СУЧАСНІЙ ЕТНОКУЛЬТУРОЛОГІЇ
Становлення сучасної етнокультурології відбувається в умовах двох суперечливих тенденцій цивілізаційного розвитку: “глобалізації” і “трайболізації”. Якщо глобалізація пов'язана з формуванням планетарної, ноосферної, урбаністичної цілісності людства, то трайболізація (дослівно “племінне подріблення”) означає рух до етнонаціональної ідентичності, аж до етнічного партикуляризму й автаркії. Як вважає італійський арт-критик, фундатор трансавангарду проф. А.Б.Оліва, “трайболізація є відповіддю в ключі селянських цивілізацій тієї мікротериторії, до якої належить те або інше плем'я, і пошук тотожності здійснюється через відступ, через право крові до визначення розбіжностей” [5, с.3]. Подібні погляди на основне етнокультурне протиріччя сучасної цивілізації висловлюються й у “Зеленій книзі” А.Каддафі, де аналізуються альтернативні моделі розвитку суспільства, зокрема, т.зв. “Третя світова теорія”; у польській збірці матеріалів конференції “Слов’янські народи стосовно глобалізації [див.: 8], де висувається холістична ідея “глобалізації” світу.

До вирішення цих та інших проблем співвідношення мегацивілізації й етнічних культур, дослідження культурогенезу й сучасного стану культур окремих суперетносів, етносів і субетносів покликана сучасна етнокультурологія. Вона поєднує філософське, космологічне осмислення культурної проблематики появи й існування етносів (напр., Л.Гумильов) з аналізом культурних ситуацій історичного життя національних спільнот, як на “автохтонному”, так і “діаспорному” рівні (напр., А.Кримський). Ідеї етнокультурології дістали філософсько-методологічне обґрунтування в працях Г.Сколімовського (США), В.Клюксена (Німеччина), Д.Уорнера (Швейцарія), А.Стельмаховського, С.Козака (Польща), В.Жидкова, М.Ковальковой, В.Поліщука (Росія), В.Горського, А.Кримського, М.Поповича, В.Скуратовського (Україна) і багатьох інших дослідників національно-культурної спадщини, особливо в зв'язку із сучасними процесами етнонаціональної ідентифікації, що охопила увесь світ.



Як відповідь на виклик часу в ситуації “роst” (постколоніалізм, посттоталітаризм, пострадянський простір, постмодерн тощо) з'явилася навіть метафілософія універсалізму, що поширюється, зокрема, і на етнокультурологію з погляду холістичної парадигми єдності різноманітного, ідей діалогу, комплементарності, толерантності, “прикордоння” етнокультур. Засновником і провідним теоретиком цього вчення є професор Варшавського університету Януш Кучинський [див.: 7]. Відбулися Всесвітній і три Європейських конгреси з універсалізму, учасником яких був автор цієї статті [див., напр.: 2].

“Універсалізм” — це сучасний інтелектуальний рух, пов'язаний з пошуком холістичних моделей вирішення екологічних, соціально-економічних та етнокультурних проблем людства на початку ХХІ століття. Гасло руху — “До солідарності всіх людей!”, створення “третього Завіту для третього тисячоліття”. Головна мета — подолання воєн і глобальних нещасть, відмова від міждержавних і міжетнічних конфліктів. На перший план висувається задача захисту національних культур, духовних потенціалів будь-яких етнічних груп, у т.ч. і в діаспорі; планетарна інтеграція народів протиставляється як націоналізмові, так і космополітизмові. Любов проголошується вищою етичною цінністю людського існування. Визнаються рівні права всіх етнонаціональних культур, релігій, духовних традицій. У метафілософії універсалізму стверджується ідея А.Бергсона про “Filouniversale” — здатності сприймати речі цілісно, у повному обсязі їхніх рис, кольорів, у всій складності форми і змісту. В універсалізмі досягається цілісне, холістичне, “інтегральне” світовідношення, що лежить в основі будь-якої культурної парадигми.

Рух універсалізму консолідується з діяльністю ООН, ЮНЕСКО, Римського клубу й інших міжнародних організацій, здатних уплинути на майбутнє людства. Сучасний світ розглядається як постмодерне суспільство, покликане перебороти недоліки соціального і національного протиставлення, на шляхах конвергенції підійти до нового світоустрою. Суспільство, засноване на ідеях універсалізму, уявляється “міжкласовим”, “міжнаціональним”, “межрелігійним”. Воно розуміється як Глобальна Солідарність Людських Істот у Союзі з Природою. У холістичній парадигмі універсалізму людство осмислює себе Людиною (М.Епштейн), приходить до планетарної самосвідомості, збагаченій духовною співтворчістю націй і народів.

Уже засноване Міжнародне наукове суспільство універсалізму, до якого входять національні відділення багатьох країн світу. Видається Всесвітня бібліотека універсалізму, щокварталу виходить теоретичний журнал “Діалог і Універсалізм”. Універсалісти фокусують свою увагу на таких напрямках суспільної і гуманітарної думки, що широко поширені в національних і етнічних культурах як “загальнолюдські” (наприклад, співвідношення універсалістської макроетики та етноетики). Будівництво кращого майбутнього людства починається з грандіозного інтелектуального процесу, творчого проекту солідарності, взаєморозуміння і співробітництва всіх націй і народів планети.

Філософія універсалізму пов'язана з так званою “глобалістикою” – науковими теоріями, що мають планетарний масштаб і значення (від космізму й екофілософії до фемінізму й етнокультурології). Універсалізм підіймається до рівня метафілософії, спрямованої на інтеграцію наук і гуманістики, на міждисциплінарну наукову кооперацію. Виходячи з холістичної ідеї універсальності буття, суспільства й особистості, складається універсалістична філософія історії, культури, антропології, етики, бізнесу. Відтак досягається гармонія теорії й практики, уніфікація наукових, культурних і освітньо-етичних вимірів, взаємодія представників науки і громадянського суспільства. Найновіші приклади практичного втілення ідей універсалізму — “Болонський процес” у системі вищої освіти Європи і світу, поява т.зв. “єврорегіонів”, в т.ч. і на Чернігівщині.

У центрі уваги метатеорії універсалізму знаходяться і етнокультурологічні проблеми, що вимагають сучасних підходів з погляду збереження культурної спадщини народів і налагодження діалогу культур:

- співвідношення модернізму і постмодернізму, етнічних традицій та інновацій у контексті історії, культури і мистецтва;

- побудова “універсального”, “відкритого”, правового суспільства на основі ідей справедливості, міжнародного права, культурного співробітництва народів;

- інтеграція наук, культур і релігій у перспективі нового синтезу (синкретизму) духовності;



- творення глобальної, планетарного масштабу культури людства на основі діалогу етнонаціональних культур (подолання етнічного партикуляризму, автаркії і нарцисизму);

  • вироблення нової методології етнокультурології на основі екогуманізму, етноетики, національних моделей універсалізму. Це є можливим тому, що незважаючи на етнонаціональні і релігійні розходження, людство усе більш усвідомлює себе єдиним планетарним організмом.

В той само час універсалізм не є тотожнім космополітизму і має свої специфікації в етнокультурних і релігійних моделях способу життя, філософії, мистецтва, освіти. Притаманно це перш за все тим регіонам та етносам (суперетносам), котрі знаходяться на “стику”, “пограниччі”, “помежев’ї” культур (зокрема, слов’янських). Якраз тут, на “кордонах” національних культур і відбувається, за М.Бахтіним, їхня “зустріч” і “діалог”, здійснюється загальнолюдська функція інтеграції народів, геополітичного “Заходу” і “Сходу”, “Півночі” і “Півдня”. Саме у культурному “полілозі” нації досягаєють розуміння своєї ідентичності, знаходячи в поліфонії духовного космосу своє неповторне й унікальне місце (унікальне виявляється через універсальне, як і навпаки!). Виникнення і розвиток суперетносів, багатонаціональних спільнот людей доводить цивілізаційну закономірність та перспективність інтеграційних процесів у світовому контексті універсалізму. Адже антитеза універсалізмові — національне і культурне відчуження, чи то етнічний партикуляризм, або духовна автаркія нації, її самообмеженість, нарцисизм, провнційність. Останні долаються через діалектику національного та універсального, де цивілізаційні крайнощі опосередковується через етнокультурну спільність суперетносів, “діалог” та “полілог” між ними.

Наприклад, духовно-релігійна ідея слов’янської інтеграції (від “Товариства об’єднаних слов’ян” і Кирило-Мефодіївського братства до І Всеслов’янського конгресу 1848 р. в Празі) має чисельні витоки і прояви в українському, російському, польському, чеському тощо родовому бутті й свідомості. Ще М.Бердяєв відзначав, що “всеслов’янська самосвідомість” включає до себе кілька культурно-історичних та релігійних типів, і за обсягом вона є ширшою, аніж будь-яке етноцентричне слов’янофільство (в тому числі і т.зв.”мессіанізм”).

“Весною народів” назвали ще в середині ХІХ сторіччя пробудження національної самосвідомості багатьох європейських народів, національно-визвольний рух в імперських супердержавах. В авангарді “весняного” відродження Європи були численні слов’янські народи, що входили або були розпорошені серед різних імперських державних утворень, до того ж не завжди слов’янських (Австро-Угорщина, Османська Туреччина). Слов’янство все більше усвідомлювало свою етнокультурну окремішність, своє особливе місце і неповторну роль в європейській цивілізації. Здавна народи Центральної і Східної Європи були цивілізаційним місцем “зустрічі” й “діалогу” Заходу і Сходу, римсько-католицької та візантійсько-православної моделі європейських культур. Під впливом “весни народів” виникають проекти національного ренесансу, потужний слов’янофільський рух, різноманітні концепції “панславізму” та слов'янського федералізму (конфедерації).

Зокрема, на Україні ще 175 років тому утворилося “Товариство об’єднаних слов’ян (до речі, за участю декабристів-чернігівців), згодом — славнозвісне “Кирило-Мефодіївське братство”. Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров та інші українські мислителі закликали слов’ян до волі, до етнонаціонального самовизначення і зближення, щоб “потекли в одне море слов’янськії ріки”, “щоб усі слов’яни стали добрими братами”.

Ідеї українських “братчиків” були співзвучними ідеям історичної, релігійної, мовної та літературної взаємності слов'ян, що висунули в Чехії та Словаччині П.Шафарик, Я.Коллар, а пізніше — російські слов’янофіли, А.Гуровський в Польщі тощо. З 1846 року в багатьох краях Центральної та Східної Європи виникають “матиці” — культурно-просвітницькі товариства етнонаціонального і всеслов’янського духовного спрямування. Вони з’являються серед сербів, чехів, хорватів, лужичан, нарешті у Львові — “Українська матиця”.

На Україні становлення ідей слов’янського духовного універсалізму відбилося у творчості багатьох українських поетів ХІХ століття. Наприклад, у Бориса Грінченка:

Друзі кохані! Ми будемо жити

В спілці із людьми-братами:

Бо ми великої людськості діти, —

Згода хай буде між нами!

Поєднання універсалістичного світогляду та християнського миролюбія із національно-державною ідеєю бачимо у Володимира Жаботинського: “Ми одностайно мріємо про ті часи, коли всі люди будуть братами один одному…”, але для цього потребується “право й можливість бути і залишатися самим собою і голосно називатися своїм національним ім’ям: лише за цієї умови здійсненне справжнє братство…” [6, с.9].

З огляду на це, найважливіше місце в сучасній етнокультурології посідає регіоника, що, утім, не протистоїть універсалізмові, а виступає його умовою, бо універсальне виявляється через транскультурний діалог, комплементарність, різноманіття регіонального. Універсалізм звертається до ідей децентралізації, плюралізму, маргинальності, регіональності культурних ситуацій у постмодерному світі, намагаючись перебороти їхню роз'єднаність і конфронтацію. А регіоніка в етнокультурології вивчає “мультиверсум”, синтез, прикордоння культур в їхньому реальному, живому стані, на рівні конкретно-унікального, культурно-історичного і геокультурного “хронотопа”. Універсалізм і регіоника — це полярні і взаємододатні категорії теорії цивілізаційного розвитку, дослідження етно- і культурогенезу, міжнаціональних і міжцивілізаціоних відносин. Більш за те, “загальнолюдські” і “глобальні” проблеми найчастіше фокусуються в регіонах (Чорнобиль), а маргінальні події часом здобувають планетарне значення (“гарячі точки”).



Отже, регіоніку можна визначити як комплекс вчень про регіональні виміри людського буття. Пошукові обрії регіоніки простягаються від природно-ландшафтних і соціально-історичних до сучасних економічних і культурних умов життєдіяльності народу на субетнічному рівні, у межах певного краю. Для України, наприклад, розподіл на регіони обумовлений як географічно (ландшафтним характером місцевості), так і історично (найдавнішим розселенням племен і племінних союзів у процесі етногенезу), а також адміністративно (процесом “державотворення” – державного будівництва). Чималу роль у регіоналізації етнокультурного буття грали і грають прикордонні зв'язки, характер трансграничних відносин з найближчими сусідами (для України – Росія, Білорусь, Польща, Словаччина, Угорщина, Румунія, Туреччина). З іншого боку, незважаючи на всю субкультурну розмаїтість України, як “країни колишніх окраїн” (Богдан Осадчук), український народ поєднує єдиний культурогенез, розвиток етноментальності, мови, фольклору, традицій, “соборності” багатонаціонального, поліетнічного існування. Українську культуру іноді називають навіть “крейсуючою”, маючи на увазі її геокультурний та історичний рух між Заходом і Сходом, слов'янськими і тюркськими елементами. Культурогенез і розвиток етноментальності в Україні просякнуті величезним масивом цінностей багатьох світових культур: скіфсько-сарматської, мусульманської, іудейської, античної, візантійської, західноєвропейської, польської, російської. І в цьому її суть і життєва сила, тому що “культура живе на кордонах” (М.Бахтін). Регіональні і субетнічні особливості української культури складають різні транскультурні взаємодії: російсько-українські, польсько-українські, слов'яно-тюркські (україно-турецькі, україно-татарські), слов'яно-іранські, східно- і південно-слов’янські, слов’яно-індоарійські. Зокрема, багато уваги дослідженню тюркського впливу, особливо в кримському регіоні, приділяли відомі українські етнокультурологи П.Куліш і А.Кримський. Сьогодні відроджується інтерес до етнічної культури кримських татар, до етногенезу і релігійних особливостей невеликого тюркського народу караїмів.

Регіоніка в етнологічному, історичному й економічному вимірах повинна розкрити субетнічну неповторність і самобутність соціального життя краю, його особливу причетність до становлення і розвитку єдиної державної нації. У культурологічному аспекті регіоніка може бути репрезентована як своєрідна “культурографія” регіону з її специфічною “духовною метафізикою” і “духовною етнографією” (термінологія Фосильйона). У цих вимірах регіоніка і стає складовою частиною етнокультурології, або “культурологічною регіонікою” [4, с.58-62].

Як можлива побудова концептуальних моделей культурологічної регіоніки і навіть “естетики регіону”? Уявляється, що цей розділ етнокультурології може бути побудований не тільки на загальнометодологічних, універсальних наукових засадах, але і за допомогою специфічної, етнокультурологічної категоріальної системи. Адже вже за визначенням будь-яка регіоніка повинна містити в собі національно-іманентні, “етно-онтологічні” поняття й образи, що імпліцитно існують в етноментальності, в духовній метафізиці, або, говорячи постнекласичною мовою, в енергоінформаційному просторі регіону.

Концептуальні моделі культурологічної регіоніки можуть інтегрувати в собі поняття і категорії, дослідницькі підходи і принципи, сполучені з універсаліями й архетипами певної етноментальності [див., напр., 1]:

  1. Універсальні категорії етнонаціонального світовідношения. Для України, зокрема: “софійність”, “кардіоцентризм”, “антеїзм”, “екофільність”, “панестетизм” тощо.

  2. Етнонаціональна, субетнічна або регіональна інтерпретація таких архетипів, як “Земля”, “Небо”, “Дім”, “Поле”, “Храм”, що є фундаментальними в онтології “тут-буття” М.Хайдеггера, репрезентуючи екзистенціальну феноменологію, як життя і міркування “на путівцю”.

3. Домінантні поняття і традиційні принципи етнокультури, особливо її фольклорної складової. Тут є важливим аналіз основних міфологічних і фольклорних мотивів в історії народного мистецтва в його субетнічних вимірах. Також може бути корисним дослідження ментально-естетичного простору сучасної “високої” і “масової” культури крізь призму фольклоризму, примітивізму, неоміфології, неонаївізму національної форми в мистецтві, як світогляду і навіть ”художньої націології”.

  1. Світоглядне і художньо-естетичне наповнення понять традиційної народної, сільської культури. В Україні, наприклад, таке наповнення дістає поняття ”Хутора”. Воно стає ледве чи не фундаментальною категорією української етнокультурології. Мова йде про “хутір” у розумінні Пантелеймона Куліша, що бачив у ньому осередок народного життя і культури, умова природного існування людини в дусі ідеалів Ж.-Ж.Руссо і Л.М.Толстого. На основі такого розуміння нашим “другим Тарасом” була створена не тільки “Ганнина пустинь” під Борзною Чернігівської губернії, але і “хутірська філософія”, і “хутірська поезія”.

  2. Основні принципи еніології (науки про енерго-інформаційні взаємодії) в їх регіональних, етнокультурних вимірах, аж до “еніоестетики регіону”. Приміром, енерго-інформаційна естетика Чернігово-Сіверського краю з'являється як довженківська естетика “зачарованої Десни”, з її напівмістичною замріяністю і романтичним символізмом. Культурологічна регіоніка виходить тут на рівень дослідження енергоінформаційних зв'язків між давньослов'янськими архетипами, візантійським стилем, українським бароко, необароко “сецесіиону” і постмодерну [див.: 3]. При цьому можуть бути корисними аналіз і творче використання понятійно-категоріального інструментарію в здобутках видатних представників культури і мистецтва певного регіону.

Єдність універсалізму і регіоніки в сучасній етнокультурології корелює з методологічними шуканнями французької “Школи Анналів” на теренах історичної психології і психології народів, з роботами М.Бердяєва і М.Грушевського в області етнології. Взаємододатність двох зазначених підходів пов'язана з постмодерністичною спрямованістю на “децентралізацію” культурографічної проблематики через її регіоналізм і поліцентризм. Запропонована методологія етнокультурологічних пошуків, сподіваюсь, буде служити і подоланню загрозливих для сучасної культури тенденцій її однобічної “глобалізації” чи “трайболізації”. Сучасна етнокультурологія покликана розвивати ідеї філософського дослідження “фізіогноміки”, “психології” та “еніології” культурної душі народів, їх неповторного етнонаціонального і субетнічного буття-в-культурі.


Каталог: conference
conference -> Додаток 1 до листа Міністерства освіти І науки України від 21. 01. 2016 №1/9-34 план проведення наукових конференцій з проблем вищої освіти І науки в системі Міністерства освіти І науки України на 2016 рік
conference -> Житомирський державний технологічний університет
conference -> Веб-технології в технологічному процесі обслуговування користувачів бібліотек
conference -> Періодичні видання бібліографічної комісії Наукового товариства ім. Шевченка: особливості структури та змісту
conference -> Олена Бережняк, викладач Рівненського державного гуманітарного університету Б
conference -> Конкурс а До аспірантури з відривом від виробництва з філософії
conference -> Ю. В. Діденко учений секретар Науково-видавничої ради нан україни
conference -> Реферативна база даних «Україніка наукова» та український реферативний журнал «Джерело» Хронологічний період з 1998 р


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка