Чмелик роман для юнацтва



Сторінка1/21
Дата конвертації02.12.2018
Розмір2,35 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21
ЧМЕЛИК

Роман для юнацтва

Василь КОРОЛІВ-СТАРИЙ

Обробка тексту: Vimlut, 2012

Друкарня «Політики» в Празі

1920
Частина перша


НА УКРАЇНІ


Рік 1913

На Україні

Ну, так... Сьогодні пам’ятний мені день: я починаю самостійне життя.

Я вже не раз пробував писати щоденники, але нічого путнього з того не бувало. Навіть смішно було читати вже через місяць такі все дрібниці — то про мрії, то про семінарію. І коли я переглядав кілька початих зшитків, то виходило, що все, де я писав про себе самого, було незначне, дріб’язкове, а важним у всіх записах були лише тато й мамуся. Я тоді починав справляти написане, й воно ставало ще гірше. Тоді я рвав свій зшиток й на тому кінчалося. Через те я вже був твердо вирішив ніколи не братися за таку писанину.

А от тепер мушу. Бо мені нема з ким говорити, бо нема татуся й мамуні.

Але це вже не буде щоденник, це будуть записки про початок мого самостійного життя. Я певен, що згодом вони мені будуть потрібні й важні. А хоч би й ні, то все одно: так хотіла мамочка, а я не можу її не послухати. Особливо тепер, коли й вона, й тато, і я — ми всі такі нещасні...

* * *


Сьогодні, чи не вперше в житті я зостався без тата й без мами. Навіть тоді, коли я бував влітку у бабуні, в Лубнах, то я знав, що близько є тато й мама, а зо мною — бабуня. Вони мене доглянуть і порадять. А от сьогодні я — безпорадний. Безпорадний і цілком самітний...

Коли я вертався додому з двірця1 й коли Харитина пішла на базар,— мене вперше вколола ця думка. Так тяжко стало почувати себе самітним, що я не втримався й заплакав. Я не соромлюсь це пригадати й записую навмисне. Заплакав я, очевидно, так дуже, що мене пожаліла якась незнайома дама. Це мене отверезило. І от тоді я зрозумів, що власне тепер я вже починаю своє самостійне життя, бо довгий час мушу жити сам, сам мушу порядкувати собою й нашим господарством, не покладаючись на рідних... Тепер я буду тільки поміж чужих...

Але ж я хочу бути в постійнім зв’язку з вами, мої любі: принаймні подумки я хочу вести з вами розмову. І тепер я буду щиро записувати в цей зшиток все-все, що тільки трапиться зо мною. Тоді, коли ви повернетесь додому, я не забуду нічого важливого, що треба буде розповісти вам. І вже гуртом ми прочитаємо ці мої записки.

— — —


12 травня, 1913 року.

Мамочко! Як тяжко боліло серце, коли ти укладала речі. Я тільки не признався тобі навмисне, щоб не мучити тебе. Мені не було страшно зостатись самому, бо все ж таки зо мною наша Харитина та й взагалі я, здається, не страхополох. Але ж мене гнітило якесь несвідоме передчуття: я неначе знав, що ти не тільки не привезеш тата, а також боявся, що ти не вернешся й сама. Правда, я ніби помилився: ти вчора приїхала з Києва, але ж сьогодні, після цілком безсонної ночі, теж, здається, чи не першої в моєму житті тебе вже нема. Як мені було боляче дивитись, коли ти складала речі, робила записи, наводила лад в домі, немов ти вибиралася надовго... Ти увесь час повторяла, що найдальше, як через два тижні повернешся з татом... А чи ж повернешся?..

Я вже чув не раз, як легко бути заарештованим і як тяжко бути визволеним. Але ж мене найбільше турбує думка, що ти, мамуню, не все мені розказала. Звісно, ти не дурила мене, але ж дещо безперечно приховувала, щоб не збентежити мене до краю, як і я приховував перед тобою свою тугу. Я чую серцем і бачу, що так само відчуває це й Харитина: вона плаче з учора. А, може, вона знає більше?

Ні, не знає. Вона б сказала. Тепер же можна б сказати, а вона заприсягає, що мама впевняла й її, що повернеться 27 травня. Тільки ж чого вона так плаче? Вона ж уже бачила татин арешт, коли я ще був малий і коли татуся довго-довго продержали в кріпості, й зовсім дурно... Ні, наша Харитина не збреше!..

А може я зовсім без потреби піддаюся таким сумним думкам?.. Сідаю краще за історію. Сьогодні вже понеділок, а іспити — в четвер. Вчора пів дня й сьогодні також не робив нічого, а витримати мушу. Мушу, будь-що-будь, бо не можна ж, щоб до всіх прикростів я ще й від себе додавав неприємності татові, який вірить в мої здібності...

Аби тільки вам, мої рідні, повелося щасливо, а я увесь час буду з вами душею...

— — —

І радісно, і тяжко... Історію я витримав непогано, хоча й не без труднощів. Дуже добре, що тепер зосталась тільки сама латина: я мов не боюся й латину знаю, та й Аква-Віта не дозволить собі повторити того, що було сьогодні з Чехонею; бо Аква, хоч і п’яниця, але ж добрий і знайомий з татом особисто. Ну, а Чехоня?! Яка підлість! Під час, коли ще відповідав Варищенко, приїхав на наш іспит архірей. Він завжди був з нами такий добрий та ласкавий. І сьогодні ми нітрохи не полякалися,— навпаки,— знали, що менше буде придиратися Чехоня й не даватиме дурних питань, як, наприклад, торік наганяв на слизьке Борща запитом: «у кого з Людовиків був найбільший бриль?»...



І справді, архірей був добрий і сьогодні; писав усім що п’ять та по чотири й навіть вирятував Майбороду, який спочатку був злякався й зовсім усе переплутав. Я нітрохи не боявся, а коли вийшов та витяг ще білета про франків, то навіть міг відповідати, не думаючи. Й справді, я відповідав добре й швидко, як по книжці. Але ж, коли вже зкінчав свій білет і архірей хотів був записати мені п’ять, вирвався Буцина й спитав: хто й з чого стріляв на гугенотів, коли вони тікали по вулицях Парижа, під час Варфоломіївської ночі? Я зразу відповів: «Карл IX, із аркебуза».— А почему нє із вінтовкі? — А я й кажу: — «Потому, что тогда стрєлялі із аркебузов да мушкетов; єщо нє било вінтовок взагалі».

Архірей так подивився на мене, неначе на пів-ока, як кіт, та й запитує, що то за слово «взагалі» й відкіль я його знаю? Я, як дурний, враз почервонів і замішався, а Чехоня хутчій нахилився архіреєві до вуха й почав швидко-швидко шептати. Я знаю, що він оповідав! Він говорив про арешт тата, бо навіть я чув, як він сказав — «ізвєстний мазепінєц». Ох, як же мені хотілося вчепитися в його цапину бороду!.. А тим часом Буцина вже почав закидати мене питаннями. Добре, що я все знав і ні в чому не збивався, а то напевне б зрізали... Однак мене питали довше всіх, і, хоча я все знав, як на лихо; але ж мені навіть архірей поставив три.

І що їм зробив тато? І з чого в них така злість до всього рідного? Ну, хай би вже кацапи — Чехоня або «Штота», а то ж і всі інші? Навіть і архірей, який родом з херсонських селян, де говорять тільки по-своєму, а не по-московському?

Це ж ми напевно знаємо... Ох, що не кажи:

«Кругом неправда і неволя»...

Тепер держись, Максиме! На латині тебе теж допікатимуть! Та тільки дарма праці: не вкусять! Є аж чотири дні, а я ще з сьогодні сяду за вправи. Лише напишу листа мамуні...

Моя ріднесенька! Чому ж ти мені не напишеш? Вже ж сьогодні третій день, як я сам...

Харитина вираховує, що лист може бути тільки завтра, бо мамуся приїхала у вівторок, цілий день бігала по справах, дуже заморилася й написала лише в середу. Сьогодні вночі прийде пошта, а завтра Онуфрій принесе листа. Завтра й мама одбере мою першу листівку, а післязавтра знатиме, що я витримав історію...

— — —

Моя рідна! Чого ж так мало пишеш? — всього сім слів на картці. Я вивчив їх на пам’ять: «Любий Симочко, не турбуйся, завтра напишу. Мама». Мамочко, хіба ж ти не розумієш, що від такого листочка не можна не турбуватись?! Хоч би ти написала, що все добре, чи є якась надія...



Але ж певно, що все зле, що тяжко чогось добитися... Правду каже Харитина, що люди дуже лихі. Тато не міг зробити чогось недоброго, він же тільки працював і працював цілий день дома й на службі, не грабував, не вбивав, не крав. А от вони тепер мучать його, й маму, й мене. Як в середні віки мучили єретиків.

Так то ж таки були єретики: вони проти когось або чогось повставали, а тато тихо писав в своєму кабінеті, ходив у земство, й ніколи ні з ким не воював. Але ж правда мусить бути на світі, хоч що б там не говорила й Харитина, й бабуня!

Бідна бабуня: вона не знала, що трапилося, й приїхала до нас. А тут нема нікого та й мені дуже тяжко її розважати, бо ж завтра — латина. Ах, хоч би вже швидше скінчити іспити, тоді напишу мамі, щоб дозволила й мені поїхати до Києва. Принаймні будемо всі в одному місті, хоча й не в одному місці. А я доїду й сам: до Лубен мені дорога знайома. А там вже близько.

Чого ж немає обіцяного листа? Онуфрій приніс татові газети, а мені листа нема. Каже: «пишуть!» Він завжди так говорить, коли його спитати.

— — —

Латину витримав, іспити скінчились.



Але ж мені вимещують за тата! Сьогодні наші прокрались в учительську й списали у писаря Кирика переводні списки: мене переведено в другому розряді, виключно через ту трійку по історії. Я це добре знаю, знаю також, що це мені підперчив Чехоня. Це вперше я переходжу до дальшої класи в другому розряді. Але, таточку, це не я зробив тобі прикрість...

Сьогодні маю час написати довгого листа. Тільки зроблю це увечері: я читав, що всі листи увечері виходять кращі й щиріші, так що навіть можна пізнати, чи лист було писано вранці, чи вночі. А зараз піду до Кукубенка. Він мене чекає о третій годині, підемо купатись...

— — —

Знову сідаю за свої записки. Куба не застав дома. Тільки ж мені трохи дивно: сам мене кликав, наказував, щоб я не спізнявся, обіцяв дати нових гачків до вудки, а я прийшов без п’ятьох три — його вже не було дома. Я хотів був почекати, аж вийшов старий Кукубенко, якийсь такий похмурий і так непривітно сказав, що чекати нема чого, бо Гриць вернеться аж пізно увечері. А коли я спитав, куди він пішов, то старий навіть не відповів. Я ж знаю напевне, що Гриць на річку не пішов, бо в прихожій стояли вудки... Ніколи не думав, що він може збрехати: сам кличе, а з дому тікає... А втім, може у нього було якесь діло? Ніяк я не можу відучитись, щоб не помислити зле про когось. І в кого я вдався, такий Хома Невірний, та такий запальний?..



Хоча б і сьогодні. Коли я повернувся додому від Кукуби, швидко по тому прийшов городовик й приніс повістку, щоб платити податок за поземельне, чи за земське. Харитина не могла нічого відповісти, а я прочитав повістку й сказав, що як повернеться тато, то він сам заплатить. А городовик,— це один з тих, що заарештовували тоді тата,— так єхидно посміхається й говорить «по-панському».

— Када там варотітся, єщо не звєсно! За такі дєла скоро не пущають!

— «За какі єто такі дєла?» — запитався я, а сам аж затрусився.— Мій тато робив тільки добрі діла...

А він мені:

— Вот за єтого самого «тату». Много лучше било би «папінька!»

— Причому ж тут «тато»? А хіба ваші діти вам говорять «папінька»? Ви ж певно,— кажу йому,— теж не з кацапів, а українець?

А він так мені грубезно, по-хамському:

— Не твоє єто дєло, як мене мої діти зовуть! Тільки я їм так базікати не дозволю, как твой «тато» тебя навчил. Видать, що й ти його дорожкою йтить хочеш!

Та вмішалися бабуня й Харитина і не дали мені йому відповісти. Але, якби було можна, так я б його задушив за образу... Тільки ж я й сам знаю, що це не добре. Треба бути спокійним і стриманим...

Потім бабуня мене дорікала; казала, що за суперечки з поліцаєм можуть і мене заарештувати. Ну, й нехай! Сидітиму вкупі з татом...

А бідна мамочка? Ні, вже не дай, Боже! Це було б для неї дуже велике нещастя. Треба бути здержаним. З сьогоднішнього ж дня буду кріпитись з усієї сили і пильнуватиму кожного свого кроку. Мені це часто радили і тато й мамуся. І тепер, коли їх нема зо мною, я повинен виконувати все, що вони мені говорили.

А листа від мамуні все немає! Що ж це таке, що ж це справді?! Вже ж минуло дев’ять днів — і лише одна листівка...

Бабуня каже: — «Може захворіла з тієї туги та турбот?»

Мати Божа, захисти її нещасну...

Зараз сідаю писати листи...

— — —


Сьогодні вночі у нас знову був трус.

Як я втомився! Це мабуть від того, що не спав цілу ніч; так, і не роздягався. А як перелякалася бідна бабуня! Вона ще ніколи не була під час трусу. Я спочатку хотів був не дозволити, бо як же можна робити труси, коли нема вдома хазяїна? Та Харитина нагадала мені, що я обіцяв бути здержаним — і я взяв себе в руки.

Що ж вони робили?.. Чисто — корсари! Передивлялися кожну книжку в бібліотеці, позламували шухляди в татовому столі, все шукали якогось рожевого конверта. Забрали багато книг, найбільше — українських, позабирали майже всі рукописи, навіть забрали мамину листівку, що вона писала мені. Найшли в столі у тата конверт, у якому було 565 карбованців, хотіли були спочатку забрати й гроші, але потім зоставили. Тепер я вже сховав їх так, що вдруге не знайдуть! Навіть мої книжки переривали, однак не дуже уважно. Витрусили з них тільки татову фотографію, але зоставили. От я боявся, що візьмуть цей зшиток! Але один тільки подержав в руках, побачив, що зверху написано: «Общая тетрадь» — і кинув. Ех, дурню, дурню! Подивився б ти, що в цій «тетраді» всередині... Тепер буду добре ховати свої записки...

Харитина догадується, чого був знову трус. Вона каже, що мабуть перехопили маминого листа, якого вона написала до мене. Може й справді? Харитина вже знає всі їхні штуки! Тоді можна зрозуміти, чого я не маю від мамуні жодної звістки... А може й мої перехоплюють? Нема кого спитатись, чи можна писати про трус? Бабуня не знає, а Харитина каже, що ліпше буде, коли я зовсім нічого не писатиму, а то ще нової біди можу напитати... Кого б роспитатися?.. Не можу записувати,— так хочеться спать...

— — —

Сьогодні я складав розкидану татову бібліотеку й знайшов хорошу книгу. Саме її мені й треба: Пейо «Виховання волі». Тато радив мені прочитати її влітку. Я почав читати й зразу побачив, що вона навчить мене володіти собою. Тільки деякі місця не зовсім зрозумілі...



Сьогодні виїздить бабуня. Страшенно шкода, хоч вона якась і не дуже нам рідна, а все ж було веселіше. Зостанусь я знову сам з Харитиною...

— — —


Коли я ходив замовити на вечір бабуні візника до двірця, зустрів Кукубу з Велегласовим. Просто дивина: обидва мої приятелі, а з Кубом я вже другий рік дружу, але ж вони навіть не схотіли зо мною розмовляти. Я тільки що зібрався вичитати Куба, що він той раз мене одурив, а він мені одразу:

— Ах, оставь пожалуйста. Что било, то прошло!

А Велеглас тільки поспитався, чи багато знайшли у нас вчора «крамоли»?

Я так ненавиджу це слово, що враз спалахнув й гостро відповів:

— Утри краще носа: він ще в тебе дуже короткий!

— А ти дивись, щоб не натягнули тобі твого довгого! — відповів він.— З Києва, брате, чутки йдуть!.. Знаємо!

Я не сказав більш нічого, а тепер шкодую: може й справді вони що знають про тата? Велеглас дружить з Клочком, а Клочків батько служить в поліцмейстера... Знов я погарячився. Ну, що мені з собою робити? Страшно трудно читати Пейо, деякі місця доводиться перечитувати по кілька разів, але ж я таки прочитаю все...

* * *


Перервав своє писання, бо Онуфрій приніс від мамочки нову листівку.

Вона така замазана якоюсь рудою барвою, що трудно й розібрати, але така люба, дорога! Тільки тяжко розгадати. Безперечно, що якісь мамині листи загинули: не дурно ж там написано, щоб я не шукав того, про що вона писала. Це — безумовно й є той рожевий конверт, якого у нас хотіли витрусити. Харитина враз догадалася. Ну, тепер мені все ясно...

— — —

30 травня.

Вже минуло й два тижні, а нема ні мами, ні тата. Не знаю, що й думати! Найбільш мене гризе те, що мама не пише й не відповідає на мої листи. Не нахожу собі місця. Ще вдень — сюди-туди. Маю діло: причепуряю садок. Вже почистив більш половини доріжок, тепер позрубую всі сухі віти, а далі доведеться знищувати гусінь. Шкода мені, що я ніколи не цікавився цим, коли бувало працює в садку тато. Тут би й придалося. Але ж тепер я вже не боюся, що нароблю чогось недоречного, бо найшов в татовій бібліотеці книжку Є. Чикаленка про сад, а там все-все розказано, коли й що треба робити в садку. От буде радіти тато, як повернеться й побачить, що все справно й нічого не прогаяно... Тільки мені тяжко без привички. Перші дні так боліла спина через те, що доводиться стругати доріжки, увесь час нахиляючись до землі. Однак вже сьогодні, всього після чотирьох днів праці, куди легше. Я навіть помічаю якусь приємність: насамперед добре думається. Треба тільки, як каже Пейо, «дисциплінувати себе» (привчати себе сповняти порядок), щоб і робота ручна не йшла якось хапливо, й щоб думки розкручувались не всі разом. Так тільки й можна справді виховати в собі волю.

* * *

Кумедно, але ж дуже подібно! Тепер я живу, зовсім як Робінзон. Сам на себе працюю, маю мовчазного приятеля — Самзная, що невідступно ходить за мною й, здається, не тільки мене розуміє, а й сам журиться за татом; маю свого П’ятницю — Харитину, з якою увечері та за обідом ми довго розмовляємо. І мені навіть дивно, що вона зовсім не така вже нерозумна, як те мені завжди видавалося. То не штука, що вона замість «автомобіль» говорить «бибель», або замість «В’ячеслав В’ячеславович» казала «від числа до числа», чи там «пужарний» та інші кумедні слова. Коли вона спокійно оповідає, то її дуже цікаво слухати, й вона уміє зробити розумні висновки,— а це ж — саме важне. Шкода, що вона неграмотна. А може те й краще?.. Бо тоді б вона не була б подібною до П’ятниці...



Вчора, наприклад, вона мені розповіла одну таку пригоду, що не часто знайдеш і в книгах. А було це так: коли ми вечеряли, то я ще раз показав Харитині срібний невеличкий дукач, якого знайшов у садку, коли чистив доріжки. А вона подивилася та й каже:

— І я маю дукача, та ще й золотого. Ось подивістесь, який ловкий!

Вона зняла з шиї червоний шнурочок, на якому висів хрестик, образок великомучениці Варвари й блискучий червонець. Я почав його роздивлятись, а вона розповіла, як опинився у неї той дукач.

Ще в давні часи, за кріпацтва, коли Харитина була манесенькою дівчинкою,— вона якось дуже захворіла й мало-мало не вмерла. Її мати страшенно побивалася й нарешті дала обітницю, що коли б її донька видужала, то вона піде пішки на прощу до Києва. Харитина, справді, вичуняла. І от, її мати почала проситись у своїх панів пустити її до Києва. Пани були добрі й жаліли своїх кріпаків, а Харитинину матір дуже любили, бо вона була при кухні. Тим-то, дізнавшись, що вона дала зарок, пани відпустили її до Лаври.

Рано повесні з їхнього села та ще з кількох сусідніх вийшла на Київ валка прочан, самі баби, та два діди, а з ними — й Харитинина мати. Спочатку йшли вони добре й дійшли так вже аж під Лубни. І ось майже під самими Лубнами, коли прочани увечері переходили мостом річку Сулу, нагнав їх на самому мості якийсь великий пан, що їхав конем з кількома верхівцями-джурами. Їхав він дуже прудко, не зважаючи ні на кого, через те прочани сахнулись від коней набік, а Харитинина мати спіткнулася й влучила ногою в щілину між дошками та й звихнула собі ногу. Ледве вона додибала до Лубен, а через ніч у неї так напухла нога, що вона не могла йти далі. Але ж іншим чекати на неї, поки вона одужає, не було часу,— бо пани були тоді лихі та строгі й веліли всім повернутись додому якнайшвидше. От і покинули її товариші в Лубнах. Промучилась вона з ногою днів зо три, а коли напух зменшився й їй стало легше, вирішила, що мусить іти далі сама, бо ж не вертатися додому, якщо вже дала таку обітницю.

Шлях великий, зблудитися майже не можна,— тільки їй було страшно іти самій, бо зараз за Лубнами були тоді великі ліси, а крім того, за тих часів ще скрізь тинялося багато розбійників. Та вже ж що робити?! Харитинина мати помолилася в Лубенському монастирі, взяла шматок кори з того дуба, під яким сидів лубенський святий Афанасій Сидячий і подалася в далеку дорогу.

Ще за раннього вечора прийшла вона до якоїсь пустки, що стояла самітно в лісі, й надумала зостатися там на ніч, бо не знала, чи встигне до ночі вийти з лісу й дійти до якогось села. Мабуть, у неї ще боліла нога й вона не могла йти швидко. Обдивилася хату, де, видимо, колись був понаддорожній шинок й здумала, що ляже у маленькій кімнатці, де, певно, колись ховали горілку та гроші, бо там було тільки одне невеличке вікно з залізними ґратами.

Швидко в лісі почало поночіти, тільки не через те, що надходила ніч, а тому, що насунулася темна хмара й почалася громовиця. Страшно було самітній жінці в порожній хаті серед темного лісу, та ще, коли раз-за-разом грюкотів грім. Спочатку лежала вона на старій лавці, потім перебралася на піч, а, потім, коли блискавки не вгавали й лякали її своїм світлом, зі страху надумалася влізти в саму піч. От там, у печі й лежала вона, але ж заснути не могла: так вона була наполохана. І вчулося їй, що то вже не тільки грім гримить, а мов хтось з рушниць стріляє. А потім зачула якісь вигуки, галас, плач. Ще більш їй стало моторошно та лячно, а коли й справді почула, що до пустки підходять якісь люди,— перелякалась вже на смерть. Забилася вона аж в саме дно печі, а челюсті2 заставила якимсь шматком бляхи та трісками, що там були, притаїла дух та й слухає. Аж і справді: чує якісь голоси страшні гукають і наче хлипає та стогне якась жінка, а потім у ту кімнату, де вона була в печі, когось пхнули, затулили двері й чимсь привалили з зокола...

— «Покійна матуся,— каже Харитина,— мало ума не стерялися з жаху; думали, що вже їм неминучий рішинець прийшов, бо тож-таки були розбійники-харцизяки!..»

Але все ж таки вона виглядала щілинкою з печі й, коли блиснула блискавка, то побачила молоду, гарну та хорошу пані, яка стояла навколюшках, звівши руки до неба й говорила тільки одно:

— «Пом’яни, Господи, душу раби твоєї Катерини та убієнного Івана. Пом’яни, Господи, душу раби твоєї Катерини та убієнного раба твого Івана!»

А потім раптом скочила на ноги, підбігла до печі й щосили кинула щось всередину, в піч. Це була тяжка річ, бо так ударила по хворій нозі Харитинину матір, що та ледве-ледве втрималась, щоб не закричати.

Тим часом повернулись розбійники. Привели закривавленого машталіра3, засвітили каганця й почали допитувати пані та його, чи є в них гроші й де вони? Мати Харитинина затулила й вуха, й заплющила очі, як ті розбійники почали знущатись з нещасних подорожніх, але ж, коли увійшов у хату, видимо, отаман розбишак, то вона глянула — й знов мало не скрикнула, бо впізнала в ньому сина сусіднього панка. А той панок, що раніш був страшенно зубожів, в останній час почав дуже швидко виправлятись, купувати скотину, кріпаків, тощо. Це так її вразило, що вона знепритомніла...

Ну, добре. Чи довго, чи ні була вона без тями, ніхто того не відає, отже, коли вона очутилась, то вже в хаті не було нікого, громовиця стихла, тільки коли-не-коли блимала далека блискавка. Спочатку їй здалося, що все то був тільки сон, але ж, як вона намацала щось у себе під ногою, немовби якусь важку кишку, то зрозуміла, що все те вона чула й бачила навсправжки. До самого ранку не могла заснути й лежала, не поворушившись, в своїй схованці. А коли зійшло сонце й вона побачила в хаті шовкову шаль та рукавичку, а також сліди крови,— то її знову охопив такий шалений жах, що, не дивлячись ні на що, вона миттю вилізла з печі й хотіла була тікати. Але ж, вилазячи, зачепила ногою ту річ, що вкинула до неї нещасна пані. Вона витягла те з печі й побачила, що то був червоний сап’яновий черес, а в ньому зашито повно червінців. Швиденько підв’язала вона його собі на поперек, взяла ту шаль і рукавички й, забувши про хвору ногу, майже тюпки побігла далі, з лісу.

В ближчому селі вона ще пересиділа день, відпочила й, нічого нікому не кажучи, подалась далі. А коли дійшла до Києва, то тільки там подивилася на скарб. В чересі було аж сто двадцять п’ять дукатів-червінців!

Спочатку вона була зраділа, що дав їй Бог таке щастя, а потім роздумалась, що гроші це не її й не може вона їх забрати собі. Вона вийняла тільки десять дукатів, і на ті гроші по всіх церквах київських замовила панахиду «по убієнних рабах божих Катерині та Іванові», скрізь всім святим становила свічки, а в Лаврі та ще у якомусь монастирі дала по три дукати на вічне поминовення тих, що, як вона думала, позабивали розбишаки.

З своїми земляками щасливо повернулася вона додому й принесла з собою ті речі: черес, а в ньому дукатів, шовкову шаль і рукавичку пані Катерини. Довго вона не знала, що з всім тим зробити і тільки вже аж у Петрівку пішла до попа на сповідь. Розповіла йому все, що з нею було, не затаївши й того, що бачила між розбійниками сусіднього панича. Старий панотець умовив її, щоб вона про все це сказала сама своїм панам. Вона так і зробила.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка