Донецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький




Сторінка13/20
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3,84 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   20

ЛІТЕРАТУРА:
1. Пешковский 1933: Пешковский А.М. Русский синтаксис в научном освещении. – М.: Учпедгиз, 1933. – 445 с.

2. Прияткина 1990: Прияткина А.Ф. Русский язык: Синтаксис осложненного предложения: Учеб. пособие для филол. спец. вузов. – М.: Высш. шк., 1990. – 176 с.

3. Холодов 1987: Холодов Н.Н. О соединительной связи и основном противопоставлении в системе сочинения // РЯШ. – 1987. – №1. – С.32-35

4. Чуглов 2002: Чуглов В.И. О равноправии и неравноправии однородных членов предложения // РЯШ. – 2002. – № 1. – С.75-78



УДК 372.461=81’38

ББК Ш12=411.4*53

Ольга ПУНІНА,

магістрант Донецького національного університету
МОВНОЕТИКЕТНІ ОДИНИЦІ НА ПОЗНАЧЕННЯ ВИБАЧЕННЯ В ЕПІСТОЛЯРІЮ

ПИСЬМЕННИКІВ ХХ СТ.
Розглянуто характерні формули на позначення вибачення в епістолярію письменників ХХ ст., визначено специфіку їх уживання, семантичне навантаження.

Ключові слова: мовленнєвий етикет, епістолярне спілкування, традиційні етикетні одиниці.
Мовленнєвий етикет як правила мовленнєвої поведінки, закріплені у системі стійких висловів, прийнятих колективом на певному етапі розвитку суспільства в особливих ситуаціях спілкування, відіграє важливу роль у процесі комунікації та взаємодії членів мовної спільноти. На думку В.М. Литовченко, спілкування завжди існує як упорядкований комунікативний зв’язок, упорядкованість же досягається за допомогою правил і норм, які регулюють характер спілкування залежно від його мети і засобів
[6, с.175]. Багатий матеріал для дослідження мовленнєвого етикету дає епістолярій українських письменників. Етикетні одиниці епістолярію вивчають С.К. Богдан (листи Т. Шевченка, Лесі Українки, К. Білокур, В. Стуса), М.Й. Білоус, Н.М. Журавльова (листи українських письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст.), І. Фокіна (листи П. Куліша), К.В. Ленець (листи Т. Шевченка), Е.С. Вєтрова (епістолярій письменників ХІХ ст.) та ін. Відзначаючи певні досягнення у дослідженні українського мовленнєвого етикету, зауважимо, що вивчення засобів увічливості української мови залишаються одним із важливих завдань сучасного мовознавства. Необхідним постає ширше залучення для подальших досліджень епістолярної спадщини українських письменників, особливо ХХ ст.
У запропонованій статті робиться спроба аналізу мовноетикетних одиниць, зокрема на позначення вибачення, на матеріалі листів Б. Антоненка-Давидовича, І. Багряного, С. Васильченка, В. Винниченка, О. Гончара, А. Горської, О. Довженка, М. Куліша, О. Ольжича, В. Підмогильного, В.Свідзінського, В.Симоненка, І.Сокульського, В.Сосюри, В. Стуса, П. Тичини, М. Хвильового.
За словами М. Коцюбинської, „Листи, епістолярна спадщина, епістолярна творчість… інтелектуальний продукт особливого роду. Текст як багатофункціональна система, дотична до різних сфер суспільної та індивідуальної свідомості, стилістично неоднорідна, змістовно багатогранна, так – просто впритул наближена до найінтимніших пластів духовного буття людини” [5, с.5], а відтак – особлива система функціонування мови, що дає багатий матеріал для дослідження.

Процес епістолярного спілкування, як і безпосередній контакт-діалог, передбачає можливість виникнення різних мовленнєвих ситуацій, які є мірилом хороших стосунків між комунікантами та орієнтовані на встановлення певного зв’язку (в залежності від мети актантів). Під час епістолярного діалогу можуть виникати різні непорозуміння, а звідси – звертання автором послання чи адресатом до мовленнєвих кліше-формул, що покликані врятувати, виправити і направити у правильне русло „просторову бесіду”. Ситуація вибачення – це перш за все процес усвідомлення своєї провини і намагання виправити помилки, непорозуміння. В українському епістолярію мовноетикетні одиниці на позначення вибачення, як правило, у структурі листа розташовані на початку, внаслідок того, що перед викладом основної частини, нових думок, автор послання намагається позбутися негативних моментів попереднього спілкування, визнаючи свою провину і висловлюючи з цього приводу вибачення, аби вплинути на емоції адресата. У листах письменників одиниці вибачення реалізуються в ситуаціях, коли провина автора послання є незначною (несвоєчасна відповідь, вимушений обрив листа, неакуратність у написанні, недбалість тощо) і коли автор листа усвідомлює свою провину як значну і серйозну (при цьому етикетна формула супроводжується поясненням).

В епістолярію письменників ХХ ст. найуживанішими є традиційні етикетні одиниці на позначення вибачення: вибач(те), пробач(те), даруй(те), перепрошую, не сердьтесь, не гнівайтесь, прошу пробачити. Стилістично нейтральною, незалежною від соціальних, вікових характеристик адресатів виступає лексема пробач(те). В українській мові вона означає „недобачати, пропускати” і в листі така одиниця дає можливість автору послання загладити незначну провину. У листах українських письменників ХХ ст. виявлено такі конструкції з елементом пробач(те): пробач, що (якщо); пробач(те) (що); пробач(те) (кому); пробач(те) за; пробач(те). Наявність такої парадигми свідчить про тривалентність дієслова цієї формули, тобто вимагає наявності суб’єкта, адресата і об’єкта: Пробачте, що так мало, але це вилилось із серця... (Сосюра до Кравченка, с.167); Пробач, що так мало написав (Довженко до І.О.Соколянського, с.326); Пробачте, якщо хоч трохи спричинивсь я до затримки друкування (Тичина до Мазуркевича, с.344); Пробачте мені, що одповів не зразу і, як бачиш по чорнилах, – у два присісти (Довженко до Ю.К.Смолича, с.374); Михайле Михайловичу, Ви, звичайно, пробачите мені, що я про свою особу розписався? (Тичина до М.М.Могилянського, с.58); Пробач хаос (Симоненко до О.Щербаня, с.346); Пробач за нав’язливість (Симоненко до А.Перепаді, с.327); Пробачте за такий почерк мій: бувають дні такі, коли і почерк не почерк (Тичина до Л.А.Озерова, с.272). Особливої забарвленості таким формулам надає частка ну, вставні слова, поширювачі-числівники, вони створюють дружню й ненапружену атмосферу: Ну, пробачте за ці мої скучні, набридливі рядочки (Тичина до Ковалевського, с.411);
Ну пробачте за таке міркування моє (Тичина до Озерова, с.451); Між іншим, пробачте за „медвежью услугу”: переклад рецензії Білецького на Вашу книжку... (Хвильовий до Зерова, с.845); Пробач, тисячу разів пробач за затримку! (Антоненко‑Давидович до Ю.Самброса, с.622).

Більшим ступенем увічливості характеризуються мовноетикетні одиниці на позначення вибачення, що структурно складаються лише з лексеми пробач(те). У семантичному плані наявний тісний зв’язок зі словами-актантами, але структурно він не виявлений: Пробачте, не знаю повного Вашого імені (Тичина до Терещенка, с.261); Пробачте, Михайле Михайловичу, я на Ваші мість листів таким коротким одним одгукуюсь (Тичина до Могилянського, с.32).

У листах письменників ХХ ст. етикетна одиниця вибач(те) також виступає як стилістично нейтральна, вона вживається у листах як офіційного, так і інтимного характеру. Найуживанішими є: вибач, вибач(те, ай), що; вибачте за; вибачте (кого), вибачте, прошу вибачити, вибачиш, вибачаючись: Вибачте, Десюка, темно, кінчаю листа (Тичина до дружини, с.12); Вибачте за затримку відповіді – нема часу (Багряний до П.Волиняка, т.1, с.209); Вибачте за базікання (Васильченко до Є.Х.Чикаленка, с.355); Що ж, в такому разі вибач за те, що потурбував тебе незграбними ніжностями (Симоненко до нареченої, с.304); Ще раз вибач – надалі буду акуратніший (Антоненко-Давидович до Ю.Самброса, с.622); А може Ви на що-небудь розгнівалися на мене, може я написав що-небудь неприємне Вам, то дуже прошу вибачити мені (Свідзінський до О.Чілінгарової, с.424); Вибачте, що мій лист такий млявий… (Свідзінський до О.Чілінгарової, с.420); Вибач, що я пишу і ніби жаліюсь (Стус до В.Дідківського, кн.2, с.7); Ти, звичайно, вибачиш мені самоцитації, як і ламентації… (Стус до дружини, кн.1, с.115); Дякую тобі за нього, вибачаючись (Стус до дружини, кн.1, с.53); Вибачте, Опанасе, просто я люблю Вас (Горська до О.Заливахи, с.52).

Лексема вибачай(те) є характерною для розмовного мовлення, тому послання з нею має дещо знижений характер і вживається в листах до рідних і добре знайомих людей: Пишіть і вибачайте, що я досить довго вам нічого не присилав (Ольжич до батьків, с.338); Час у мене обмежений, вибачай, що все так куцо і нудно (Симоненко до дружини, с.313); Вибачайте, якщо в цьому листі написано досадні речі (Багряний до В.Бендери, т.1, с.132);
Ну, вибачай (Стус до В.Дідківського, кн.2, с.22).

Уживання лексеми вибач(те) як головного речення нерозчленованого підрядного з’ясувального чи розчленованого власне детермінантного причини є умовою того, що автор послання пояснить причину свого вибачення, розкриє негаразди, пов’язані з цим: Вибачте, що аж з таким запізненням засилаю свої поздоровлення (Багряний до Р.Василенка, т.1, с.165); Вибачте, що таке пишу Вам – хочеться що-небудь говорити, що думається, те й списується... (Васильченко до Є.Х.Чикаленка, с.360); Вибач, Жане, що спізнився з відповіддю (Куліш до І.Дніпровського, с.552); Вибач, що не писав тобі (Ольжич до батька, с.324); Вибачте, що так неохайно пишу (Тичина до Ніковського, с.9).

Мовноетикетна одиниця на позначення вибачення даруй(те) має розмовний характер і в письменницькому епістолярію використовується частіше в листах до знайомих і близьких людей: Дорогий мій, даруйте мені за ці терпкі слова (Багряний до В.Бендери, т.1, с.131); Даруйте незграбність письма і думок... (Симоненко до Г.Кочури, с.342); Даруйте, що через свою хворість не можу бути я присутнім на Вашім святі (Тичина до Г. Верьовки, с.331); Даруй мені, що забарився з листом… (Антоненко‑Давидович до Ю.Самброса, с.620); Даруйте мені, що я так довго мовчу… (Стус до Х.Бремер, кн.2, с.155).

Лексеми прости, простіть в епістолярію ХХ ст. трапляються у листах М.Хвильового, В.Стуса. Письменники використовують їх як ввічливе попередження про що-небудь, як вибачення за якусь більшу провину: Бажаю Вам всього гарного, дорогий Миколо Костевичу, простіть мене (Хвильовий до Зерова, с.854). Особливо часто вживав цю лексему В.Стус у листах до дружини, сина, до рідні. Він просив простити за те, що своїм ув’язненням завдав їм стільки болю, клопотів, а дружині довелось виконувати в сім’ї ще і його обов’язки – чоловіка, батька: Прости (Стус до дружини, кн.1, с.36); Будьте ж мені!


І
прости мені всі мої гріхи безпровинні! (Стус до дружини, кн.1, с.472); І простіть мене Ви, любі мої, простіть Ви мене, бо в Неї я вже не випрохаю прощення (Стус до родини, кн.1, с.128). Рідко вдаються письменники до етикетних одиниць іншомовного походження, в основному вживали їх жартома, іронічно: Пардон за велеречивість (Симоненко до О.Щербаня, с.343).

Неспеціалізовані засоби вираження вибачення, ускладнені конструкції, що підкреслюють увічливість і повагу до адресата, вживаються в епістолярію П. Тичини, В. Стуса, А. Горської: не гнівайтесь, не гнівайся, не судіть, не сердьтесь, не сердьсь


(не сердься), не сваріть, прохаю (прошу) пробачити, які виражають усвідомлення автором послання своєї провини, прагнення змінити на краще ситуацію: Не гнівайтесь, що з мене такий несправжній кореспондент душі (Тичина до Л.А.Озерова, с.247); Не гнівайтесь і не судіть, що довго не писав до Вас (Тичина до Ковалівського, с.411); Вітай маму, а на мене не сердься, бо я й сам своєю роботою як пластинами привалений (Тичина до Л.Папарук, с.177); Не сердьтесь, що зразу не написав: то було ніколи, то грошей не було, то ще щось (Тичина до Л.Папарук, с.20); Дуже прохаю пробачити, що не переписую листа цього начисто і темпи тиснуть на мене, темпи роботи, вся навантаженість... (Тичина до Озерова, с.262); Не сердись на мене, а то я тобі дам колись! Сердитись – зась! Зарубай собі на носі! (Стус до І. Нижника, кн.2, с.30); І не гнівайся, не сердься, коли ненароком я Тебе чимось вразив (Стус до дружини, кн.1, с.119); Не сваріть, що вже майже місяць Вам не пишу (Горська до О.Заливахи, с.100).

Для листів П.Тичини характерні формули на позначення вибачення, в яких головним компонентом конструкції виступає слово з коренем вин- (тобто автор підтверджує визнання своєї провини, наголошує власне на цьому). Такі одиниці вживаються у листах офіційно-дружньої тональності: Я перед вами винен, що не відповів на Вашого листа (Тичина до Мисика, с.267); Я винен перед Вами: „Кварталів” не прислав... (Тичина до Могилянського, с.32); Дійсно, я таки у всьому виною (Тичина до Озерова, с.309).

В інтимному епістолярію П.Тичини та В.Стуса зустрічаються описові мовноетикетні одиниці на позначення вибачення, в яких автори послань виражають свій внутрішній стан з приводу провини, характеризують словами мені ніяково, стидно, незручно, я у боргу, це свинство, мені дуже прикро, хай не має гніву, перепросити радий: ... на Ваші листи ніяк я відповісти не міг... Пробачте, дорогий Миколо Федоровичу. Мені так ніяково перед Вами! (Тичина до М.Ф.Черненка); Незручно мені перед тобою (Тичина до Є.Г.Тичини); Так мені стидно перед Вами, що й не сказать! І досі нічого не написав! (Тичина до М.Ф.Черненка); Справді, з мого боку це свинство, що я так довго не писав до тебе (Тичина до Є.Г.Тичини, с.113); Перед Вами я у великому боргу, що не писав до Вас і не обзивався (Тичина до Мисика, с.23); Мені все ж дуже прикро, що наше листування весь час переривається… (Антоненко-Давидович до Ю.Самброса, с.603); Вибач – і зрозумій: я перепросити радий (Стус до дружини, кн.1, с.119); Кланяйся їй від мене, і хай вже не має на мене гніву (Стус до дружини, кн.1, с.29).

У листах В.Стуса трапляються мовноетикетні одиниці на позначення вибачення, в основі яких – віддієслівний іменник пробачення у поєднанні з поширювачем-числівником. Такі сполуки підкреслюють дружньо-фамільярні стосунки між комунікантами: Тисячу пробачень – найперше (Стус до В.Дідківського, кн.2, с.14); Передусім – тьма пробачень (Стус до В.Дідківського, кн.2, с.22).

Отже, для епістолярію письменників ХХ ст. характерними є формули на позначення вибачення, якими послуговується українська нація протягом століть. Такі одиниці є показником культури не лише письменників, а й народу загалом, зокрема вміння бути ґречними, ввічливими, щирими. Уживання етикетних одиниць на позначення вибачення свідчить про здатність адресанта вміло користуватись словом і його значенням, загладжуючи свою провину перед просторовим співрозмовником.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Акишина А.А., Формановская Н.И. Этикет русского письма. – М.: Рус. яз., 1981. – 199 с.

2. Белунова Н.И. Категории речевого общения и особенности её реализации в тексте дружеского письма (на материале писем творческой интеллигенции конца ХІХ – начала ХХ века) // Филологические науки. – 1998. – №2. – С. 78-87.

3. Богдан С. Мовний етикет українців: традиції і сучасність. – К.: Рідна мова, 1998. – 475 с.

4. Вєтрова Е.С. Семантика і функціонально-комунікативний аспект етикетних одиниць в епістолярній спадщині українських письменників ХІХ ст.: Автореф. дис. ... канд. філол. наук. – Донецьк, 2004. – 18 с.

5. Коцюбинська М. «Зафіксоване і нетлінне». Роздуми про епістолярну творчість. – К.: Дух і літера, 2001. – 300 с.

6. Литовченко В.М. Мовленнєвий етикет як компонент комунікації // Наук. вісник Ізмаїл. держ. пед. ін-ту. – 2000. – №9. – С. 175-177.

7. Плющ Н.П. Формули ввічливості в системі українського мовного етикету // Укр. мова і сучасність. – К.: НМКВО, 1991. – С. 90-98.

8. Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкування. – Львів, 2001.

9. Формановская Н.И. Культура общения и речевой этикет. – М.: ИКАР, 2005. – 250 с.

10. Чак Є.Д. Мовний етикет. Перепрошую. // Укр. мова і літ. в шк. – 1998. – №11. – С. 14-16.


СПИСОК ДЖЕРЕЛ:
1. Антоненко-Давидович Б. Твори: В 2 т. – К.: Наукова думка, 1999. – Т.2: Сибірські новели. Оповідання. Публіцистика. Спогади. Листування / Упор. та прим. А.С.Бойка. – 656 с.

2. Багряний І. Листування: У 2 т. – Т.1. – К.: Смолоскип, 2002. – 706 с; Т.2. – 556 с.

3. Васильченко С. Твори: В 4 т. – Т.4. – К.: АН УРСР, 1960. – 455 с.

4. Винниченко В. Листи дружині – і сердиті (В. Винниченко – Є. Чикаленко – М. Горький – В.Ленін) // Капрійські сюжети: «Італійська» проза М. Коцюбинського та В. Винниченка / Упор. В. Панченко. – К.: Факт, 2003. – С. 441-479.

5. З листування Олеся Гончара // Київська старовина. – 2006. – №3. – С. 153-160.

6. Горська Алла: Червона тінь калини. Листи, спогади, статті / Ред. та упоряд. О. Зарецького та М.Маричевського. – К.: Спалах ЛТД, 1996. – 240 с.

7. Довженко О. Твори: В 5 т. – Т.5. – К.: Дніпро, 1966. – 542 с.

8. Куліш М. Твори: В 2 т. – Т.2. – К.: Дніпро, 1990. – 877 с.

9. Ольжич О. Незнаному Воякові. – К.: Фундація ім. О.Ольжича, 1994. – 432 с.

10. Підмогильний В. Листи з Соловків // Досвід кохання і критика чистого розуму Валер’яна Підмогильного: тексти та конфлікт інтерпретацій / Упоряд. О.Галета. – К.: Факт, 2003. – С. 407-426.

11. Свідзінський В. Твори: У 2 т. / Вид. підготувала Е.Соловей. – К.: Критика, 2004. – Т.2. Переклади. Статті. Листи. – 512 с.

12. Симоненко В. У твоєму імені живу: Поезії, оповідання, щоденникові записи, листи. – К.: Веселка, 2003. – 382 с.

13. Сокульський І.Г. Листи до Марієчки: Вибране листування (1981 – 1987). – К.: Смолоскип, 2000. – 92 с.

14. Сосюра В. Твори: У 10 т. – Т.10. – К.: Дніпро, 1972. – 237 с.

15. Стус В. Твори: У 4 т., 6 кн. – Т.6 (додатковий) у 2 кн. – Львів: Просвіта, 1994. – кн.1. – 494 с., кн.2 – 261 с.

16. Тичина П. Зібрання творів: У 12 т. – Т.12, кн.1. – К.: Наук. думка, 1990. – 488 с.

17. Хвильовий М. Твори: У 2 т. – Т.2. – К.: Дніпро, 1990. – 925 с.

УДК 81’42

ББК Ш12=411.4*50

Марина МИХАЛЬЧЕНКО,

здобувач кафедри української мови

Донецького національного університету
ДО ПИТАННЯ ПРО КАТЕГОРІЮ ОЦІНКИ

ТА ЇЇ МІСЦЕ В ТЕКСТІ
Роботу присвячено дослідженню категорії оцінки. Оцінка визначена як функціонально-семантична категорія. З’ясовано функціональні вияви оцінки на рівні тексту.

Ключові слова: оцінка, модальність, текст.
Оцінка – одна з найцікавіших загальнолюдських категорій. Вона закладена в людині самою природою і пов’язана з усіма видами людської діяльності. Науковці вивчають категорію оцінки з погляду філософії, логіки, психології, етики. Сьогодні, коли актуальною є проблема співвідношення семантики і прагматики, оцінні значення активно вивчаються й у лінгвістичній науці. Категорію оцінки мовознавці розглядають на всіх рівнях мови, пов’язуючи її з модальністю, емоційністю та експресивністю. Значна кількість сучасних лінгвістичних досліджень спрямована на вивчення тексту та його мовних параметрів. Проте місце та роль оцінки у структурі тексту залишаються недостатньо дослідженими. Мета нашої статті – визначити статус оцінки в системі мовних категорій і з’ясувати функціональні вияви оцінки на рівні тексту.

У сучасному мовознавстві постало питання про оцінність як про особливу функціональну сферу мови, оцінка набула статусу мовної категорії, що у свою чергу спричинило виникнення різних поглядів на співвідношення її з категорією модальності. Серед лінгвістів існують різні розуміння терміна «оцінка». Ми не будемо зосереджуватися на аксіологічному аспекті, оскільки не розглядатимемо текстову оцінку, спираючись лише на логіку.

У [1] категорія суб’єктивної оцінки витлумачена як семантико-синтаксична категорія, яка реалізується відповідним синтаксичним вживанням різних частин мови і виражає ставлення мовця до предмета мовлення. Таке визначення не можна вважати повним, оскільки воно не враховує прагматичного аспекту категорії оцінки. «В оцінці семантичний і прагматичний аспекти нероздільні, усі сторони її функціонування відображають злиття семантики (власного значення мовних одиниць, включаючи висловлення в цілому) та прагматики (умов реалізації процесу комунікації)» [3, 203]. Прагматична спрямованість твору як спонукання до певної реакції обов’язково взаємодіє з оцінкою. Як зазначає Г.В. Степанов, автор прагне прищепити читачам «ті ціннісні орієнтири, які він, “відправник мовлення”, художник, митець, особистість і член суспільства, вважає важливими для інших людей і тим самим для себе самого» [10, 124].

У [5] оцінка витлумачена вузько і віднесена до кола модальних значень. Варто зауважити, що сутність оцінки не обмежується вказівкою на позитивне чи негативне ставлення до подій, фактів, явищ, а її структура залежить від багатьох компонентів, як обов’язкових (об’єкт оцінки, суб’єкт оцінки, аспект оцінки, оціночна шкала, стереотипи), так і факультативних (оцінні класифікатори, інтенсифікатори, мотиви). Вияв оцінки зумовлений не просто прагненням автора виразити свою думку, а бажанням наголосити на об’єкті оцінки, звернути на нього увагу читача, формуючи певне ставлення до цього об’єкта.

Деякі науковці не відокремлюють оцінку від модальності і на рівні тексту.

І.Р. Гальперін, наприклад, розглядає оцінку як одну з найбільш суттєвих ознак модальності. При цьому він поділяє суб’єктивно-оцінну модальність на фразову (виражена граматичними та лексичними засобами) і текстову (реалізована не лише особливим вживанням граматичних та лексичних засобів, а й у характеристиці героїв, у своєрідному розподілі предикативних і релятивних відрізків висловлення, у сентенціях, у розумових висновках, в актуалізації окремих частин тексту).

З.Я. Тураєва характеризує модальність як категорію, що поглинає категорію оцінки та цільову комунікативну настанову.
В основі категорії модальності дослідниця вбачає універсальні категорії логіки, які організують раціональну свідомість і на які нашаровуються оцінний та емоційно-експресивний відтінки смислу.

Цікавим є підхід Р.З. Мурясова, А.С. Самігуліної,


А.Л. Федорової, які враховують подвійний характер зв’язку модальності та оцінки. З одного боку, модальність визначає характер оцінки, наповнюючи її об’єктивними або суб’єктивними смислами, а з іншого – модальність «оцінюється» за двома шкалами «добре-байдуже-погано» та «об’єктивне-суб’єктивне». Науковці уявляють оцінку як сонячний диск, а різноманітні модальні вияви – як його промені. Модальні ознаки вчені співвідносять з периферійною зоною оцінного значення [8]. Очевидно, оцінка, у свою чергу, перебуває на периферії поля модальності.

У [11] виділяють 6 типів модальних значень, серед яких названі емоційна та якісна оцінки змісту висловлення. Оцінність пропонують розглядати не як вид модальності, а як особливу семантико-прагматичну сферу, що взаємодіє з модальністю як елемент її оточення, середовища. Дослідники вказують на периферійність специфічних ознак категорії оцінки, аргументуючи свою думку відсутністю інваріантного компонента значення – відношення змісту висловлення до дійсності. Таке бачення оцінки вдало доповнює думка Т.В. Маркелової. Вона виділяє спільні компоненти у структурі категорій оцінки та модальності, які визначають взаємозв’язок розглядуваних категорій. Це такі компоненти: ставлення, суб’єктивність, об’єктивність.



За О.В. Бондарком, функціонально-семантична категорія являє собою систему різних мовних засобів, здатних взаємодіяти для виконання певних семантичних функцій. Оцінну функцію можуть виконувати всі одиниці мови – від слова до тексту. Оцінні значення реалізуються засобами різних мовних рівнів (лексико-семантичний – Він поганий, морфологічний – Це вже значно краще, синтаксичний – Теж мені герой!). Можна стверджувати, що оцінка є окремою функціонально-семантичною категорією, cемантичною домінантою якої є “схвалення/несхвалення” (з різних позицій) певних ситуацій, явищ, подій, вчинків, осіб, предметів тощо. На основі частотності вживання та здатності передавати значення категорії з-поміж мовних засобів вираження функціонально-семантичної категорії виділяють ядро і периферію. Центр утворюють основні засоби, а периферію – засоби, які можуть передавати і передають значення категорії, але не є основними. У випадку функціонально-семантичної категорії оцінки центр і периферія чітко не розмежовуються, значення категорії передають засоби всіх ярусів мови, згруповуючись і утворюючи певні комплекси. Шкала оцінки має складну структуру, зумовлену співвідношенням власне оцінного та дескриптивного в її складі. Відповідно, різні засоби вираження оцінки спрямовані на різні аспекти цієї шкали. У художніх текстах вибір і частотність вживання певних мовних засобів залежить і від індивідуального стилю автора, його задуму: одні й ті самі засоби вираження категорії оцінки в одних текстах можуть бути основними, а в інших майже не вживатися. Важкість виділення центру і периферії функціонально-семантичної категорії оцінки спричинена і внутрішньотекстовою градацією оцінки. Наприклад, в оповіданні Ю. Покальчука “Макар” градація оцінних елементів відбувається в напрямі узагальнення. Узагальнена оцінка подається в кінці тексту і підкреслює позицію автора: «...а таки добре, що він так зробив, нехай як би прикро все це не обернулося, але добре, що він так зробив. Таки добре, і хоч він ще не міг усього осягнути, але це була його велика правда» (1, 126). В.М. Нікітевич вважає, що категорія оцінки реалізує суб’єктивну оцінку предметів і їх ознак з погляду мовця, а тому вона є передусім «категорією іменників, прикметників та прислівників», тобто притаманна окремим лексичним розрядам слів у межах кожної з цих частин мови [9, 83]. Лексичні засоби вираження оцінних значень досить поширені, але не можна назвати їх основними. Не варто забувати і про подвійну природу оцінки: семантика якості, оцінної ознаки (думка про цінність об’єкта) поєднується із семантикою ставлення (до об’єкта оцінки). Відповідно, основним репрезентантом семантики якості є прикметник як вираження ознаки (Він порядний), ступеня вияву ознаки
(Він найпорядніший), а семантика ставлення реалізується дієсловом
(Я ціную його порядність). З погляду синтаксису, оцінне висловлення складається з об’єкта оцінки (підмета) та оцінного предиката (присудка). Розглядаючи основні та периферійні засоби вираження оцінки, доцільно співвідносити їх з оцінною шкалою. Периферійними будуть засоби, які пов'язуються з кінцевими елементами шкали
(Яке диво! – захоплення, дуже добре; Що за день! – обурення, дуже погано). Аналізуючи функціонально-семантичну категорію оцінки, слід виходити зі змісту речення, враховувати контекст. У подальшому ми плануємо дослідити засоби вираження оцінки в художньому тексті.

Детальну характеристику семантики і структури оцінки подає Є.М. Вольф, яка вважає оцінку одним із видів модальності, що накладається на дескриптивний смисл висловлення. Дослідниця описує оцінку як модальну рамку, що не збігається ні з логіко-семантичною побудовою висловлення, ні з синтаксичною. «Оцінна модальність визначається висловленням у цілому, а не окремими його елементами, і є компонентом висловлення» [3, 11]. Справді, оцінка включається в контекст і має особливу структуру. Оцінку слід розглядати саме на рівні тексту, оскільки часто не можна сказати позитивна чи негативна ця оцінка, не ознайомившись з контекстом. Наприклад, Слова тут, ясно, безсилі. Контекстуально зумовлене значення можуть мати не лише окремі слова, а й цілі речення. Знак «+» чи «–» в такому разі визначається суцільним характером тексту.


Як свідчать спостереження, в тексті об’єкт оцінки зазвичай означений, а оцінна шкала і стереотипи не мають безпосереднього вираження. Суб’єкт оцінки може бути виражений, але часто, особливо в художніх текстах, встановлюється з контексту або з форми висловлення. Уже говорили, що вона обкрутила вдівця заради його будинку та грошей – об’єкт оцінки – вона, суб’єкт – громадська думка. Тож ми будемо розглядати оцінку як рамку тексту, яка складається з експліцитних та імпліцитних елементів.

За словами В.А. Кухаренко, модальність є обов’язковою текстовою категорією, яка онтологічно властива тексту, «тому що останній є результатом суб’єктивного авторського осмислення дійсності і, природно, відображає не просто світ, але світ, побачений очима автора» [6, 83]. Модальність тексту виходить за межі самого тексту, починається ще до його створення, адже створенню тексту передує вибір теми, проблеми твору. Усі етапи створення художнього тексту зумовлені модальністю. Варто зауважити, що картина світу будується через вибір, вибір явищ дійсності, вибір предметів, вибір ознак. У свою чергу, вибір автором лінгвістичного та екстралінгвістичного матеріалу для твору (описувані ситуації, об’єкти оповіді, персонажі та їх характеристики, мовні засоби для опису тощо) передбачає його оцінку. Очевидно, що сама ідея, авторський задум втілює оцінку. Отже, текстова оцінка, як і модальність, починається ще до створення тексту. Більше того, у тексті оцінка має проектувальний, текстотвірний характер.

Оцінні значення тісно пов’язані з емоційними. Через емоції передається ставлення до дійсності. Емоційні компоненти значення можуть виступати в ролі інтенсифікаторів оцінки. Але емоційними можуть бути і дескрипції. У свою чергу, оцінка не завжди передбачає емоційне забарвлення, вона може бути емоційною, але може бути і суто раціональною. Не слід забувати і про те, що оцінка може бути нейтральною, а отже, позбавленою емоційного забарвлення.
Ми дотримуємося погляду на аксіологічний і емотивний параметри тексту як на підкатегорії інформативності. Саме ці параметри тексту дозволяють читачеві зрозуміти авторську позицію. Наприклад, в оповіданні “Богдана” автор не дає характеристики дружині головного героя, він не називає її імені жодного разу («У Олега Вікторовича була дружина, фарбована блондинка…», «Особливо голосно лемент блондинки лунав після відсвяткованих, як звичайно, народних свят.», «…фарбована блондинка потрапила в аварію і відразу померла»), але ставлення автора до неї зрозуміло (2, 251-269). Оповідання В. Мастєрової “Сиродій” написане у формі монологу. Оцінка прямо виражається лише з погляду головного персонажа – маленької дівчинки. Вона оцінює ситуацію з дитячою безпосередністю, не розуміючи всього, що відбувається в її родині: «Було, якось розпік її дід, каже: «За який мені гріх на старості ще й байстрюка годувати?» А мама як заплаче – і з хати. А у нас і нема того байстрюка, бо тільки я та мої старші сестри» (1, 64).
У цьому тексті оцінка виконує функцію компенсації інформаційної недостатності. Те, про що прямо не сказано в оповіданні, стає очевидним з позиції персонажа.

На рівні заголовка тексту можна говорити і про інформативність, і про оцінку. Заголовок називає текст за його темою, тобто виконує номінативну функцію. Оцінка повідомляє про додаткові значення. Наприклад, у заголовку оповідання “Харизма Нюрки Гаврош” інформативність поєднується з іронічною оцінкою. Шкала оцінок систематизує інформацію, яку передають засоби оцінки у тексті. Оцінка може мати різний вияв на різних рівнях текстової інформації. Інформація, яку містять оцінні структури, може стосуватися як об’єкта оцінки (Ви такий ввічливий), так і її суб’єкта


(Я люблю класичну літературу).

Завдання тексту полягає у вираженні певного концепту, сформульованої ідеї твору. Концепт являє собою авторське бачення дійсності, уособлює авторську картину світу. Саме тому концепт твору тісно пов'язаний з категорією оцінки. З одного боку, усі категорії і засоби, що є в тексті, служать формуванню концепту, а з іншого – концепт передбачає вираження авторської оцінки світу, явищ, подій, героїв.

Відомо, що для будь-якого тексту характерна дія протилежних за напрямом сил. У тексті наявні різні сюжетні лінії, конфлікти, різноманітні засоби – у цьому полягає дія відцентрових сил. Діють і доцентрові сили: усе це підпорядковано виконанню однієї мети, об’єднано однією ідеєю, темою. Текстову оцінку слід розглядати як вияв дії доцентрових сил. Це можна продемонструвати на прикладі тексту, який являє собою потік свідомості. Звичайно, основною доцентровою силою, від якої залежить зв’язність тексту, є послідовний сюжетний розвиток. Але в такому тексті зовнішнього зв'язку елементів немає, сюжетний розвиток непослідовний, а то й взагалі відсутній. Загальна оцінка тут виконує особливу текстотвірну функцію. Засоби вираження оцінки зменшують дію відцентрових сил. Значення, вплив цих засобів посилюється, коли вони утворюють сполучення, згруповуються або просто повторюються. Вони є тими скріпами, на яких тримається цілісність тексту і які забезпечують його зв’язність.

Отже, засоби вираження оцінки на всіх мовних рівнях концентруються в тексті, втілюючи його прагматичну орієнтацію. Оцінка корелює з іншими категоріями тексту, виконує текстотвірну функцію. Проблема функціональних виявів оцінки в художньому тексті потребує подальшого опрацювання.

1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   20


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка