Донецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький




Сторінка14/20
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3,84 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   20

ЛІТЕРАТУРА:
1. Ахманова О.С. Словарь лингвистических терминов. – М., 2004. – С. 193.

2. Бондарко А.В. Принципы функциональной грамматики и вопросы аспектологии. – М.: Эдиториал УРСС, 2001. – 208с.

3. Вольф Е.М. Функциональная семантика оценки. – М.: КомКнига, 2006. – 280с.

4. Гальперин И.Р. Текст как объект лингвистического исследования. – М.: УРСС, 2004. – С.113-121.

5. Грамматика современного русского литературного языка. – М.: Наука, 1970. – С.611-614.

6. Кухаренко В.А. Інтерпретація тексту. – Вінниця, 2004. – 272с.

7. Маркелова Т.В. Взаимодействие оценочных и модальных значений в русском языке // Филологические науки. – 1996. – №1. – С.80-89.

8. Мурясов Р.З., Самигуллина А.С., Федорова А.Л. Опыт анализа оценочного высказывания // Вопросы языкознания. – 2004. – №5. – С. 68-78.

9. Никитевич В.М. К вопросу о категории оценки в русском языке // Филологические науки. – 1960. – №3. – С.81-91.

10. Степанов Г.В. Язык. Литература. Поэтика. – М.: Наука, 1988. – 382с.

11. Теория функциональной грамматики: Темпоральность. Модальность. / Бондарко А.В., Беляева Е.И., Бирюлин Л.А. и др. / Под ред. Бондарко А.В. и др. – Л.: Наука, 1990. – 263с.

12. Тураева З.Я. Лингвистика текста и категория модальности // Вопросы языкознания. – 1994. – №3. – С.105-114.


ДЖЕРЕЛА:
1. Антологія сучасної прози. Десять українських прозаїків. – К.: “Роккард”, 1995. – 162с.

2. Дяченко Марина, Дяченко Сергій, Олді Генрі Лайон, Валентинов Андрій. Пентакль: Збірка. – К.: Джерела М, 2004. – 288с.



УДК 81’42=81’246.2

ББК Ш12=411.4*008.35

Ольга ШЕВЧУК,

студентка IV курсу Донецького національного університету, переможець ІІ Всеукраїнського конкурсу студентських досліджень з соціолінгвістики (Львів, 2006 р.)
ПРОБЛЕМА ДВОМОВНОСТІ В УКРАЇНІ

(СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ АСПЕКТ)
У статті проаналізована ситуація двомовності в Україні в мовному й у культурно-політичному аспектах. Розглянуто явище суржику та напівмовності, тобто мовної некомпетентністі.

Ключові слова: мовна свідомість, двомовність, загальнонаціональне спілкування, суржик.
Кінець другого тисячоліття подарував нам, українцям, історичний шанс на власну державну незалежність. Ми вважаємо, що українська державність, власне її життєздатність, залежить від того, чи ввійде національна ідея в повсякденну свідомість громадян, і мові належить особливе місце в процесі етнонаціональної консолідації, саме питання повноправного функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя нашої молодої держави.

Правовою основою для здійснення державної мовної політики в Україні є Конституція України (ст.10), Закони України “Про мови в Українській РСР”, Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р. щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її в навчальному процесі, а також законодавчі акти, зокрема закони України “Про національні меншини в Україні”, “Про освіту”, “Про інформацію”, “Про телебачення і радіомовлення”, “Про видавничу справу”, “Про рекламу”, “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” тощо. Загальновизнано, що законодавча база в Україні з цього питання відповідає загальноприйнятій світовій практиці й узгоджується з відповідними міжнародно-правовими актами. Але, не зважаючи на вищезазначені документи, мовна політика в Україні стала предметом гострої політичної й ідеологічної боротьби, що викликає дисгармонію в різних суспільних колах.

Немає сумніву, що мова є важливим фактором геополітичної ідентичності національної держави її інтересів у глобальному просторі політики. Сильна та жива державна мова є гарантією присутності країни у площині світової культури і цивілізації, створює унікальний контекст глобального розвитку людства. Держава з чіткою національною та мовною ідентичністю має широкі можливості презентації власної волі у сучасному світі. Натомість, в Україні деякі політики вперто говорять про офіційну українсько-російську двомовність, забуваючи навіть про світовий досвід мовного облаштування, що підтверджує уникнення ситуації, за якої статус державних у тій або іншій країні мали б споріднені мови, як от у випадку з українською та російською, що обидві належать до східнослов’янських.

На нашу думку, в цій ситуації доречно також пригадати слова знаного в усьому світі чесько-європейський націолога Б. Клінберга, який у розвідці “Народ і національність” (1919 р.) підкреслював, що “мова творить своєрідність народу і народ мусить мати свою рідну мову, інакше він перестає бути народом. Ця правда – непохитна, бо не припускає винятку, адже та обставина, що народ немає своєї рідної мови є доказом і наслідком того, що він втрачає ознаки народу” (див. за [Енциклопедія етнодержавознавства 2000, с. 278-279]).

А дослідник Г. Бурячок, в свою чергу, влучно підмітив, що “завдяки мові нормально функціонує її організм як політично, так і економічно, і культурно. Мова – найголовніший чинник консолідації нації, її основна ознака... Втрачаючи мову, людина тим самим перестає бути членом мовної, а отже, етнічної спільноти... Рівень розвитку рідної мови відображає рівень духовного розвитку нації: словник – це те, що знає нація про світ, а граматика – це те, що вона про цей світ говорить” [Бурячок 1998, с. 275]. З цим твердженням не можна не погодитись, бо у рідній мові концентрується сама сутність буття людини, що є вплетеною в етноспільноту.

На відміну від індивідуальної двомовності, властивої мовній поведінці окремих індивідів, двомовність у загальнонаціональному спілкуванні в межах однієї держави є надлишковим і неприродним явищем. “Немає двомовних народів, - пише польський дослідник Єжи Вєлюнський, – так, як немає дитини, у якої було б дві біологічні матері. Раніше існування явища двомовності означало, що один народ асимілює інший ... Існування цього явища у наш час не можна означати нічого іншого і, звичайно, нічого іншого не означає: мета залишається тією ж, засоби її досягнення інші, у цьому вся різниця... ” (див. за [Каращук 2000, с. 25]).

Подібної думки дотримується також Л. Масенко, відомий мовознавець сучасності, яка займається проблемою “мова і політика”. Вона зазначає, що індивідуальний білінгвізм збагачує людину, та коли він набуває “тотального поширення, він несе національній спільноті загрозу руйнації основ її духовної своєрідності” [Масенко 1999, с. 43]. Л. Масенко вважає, що білінгвізм спричиняє колоніальна залежність країни. Дослідниця робить висновок, що за таких умов друга мова поступово переймає функції рідної мови, виникає небезпека зникнення рідної мови. Вона аргументує це тим, що “абсолютна більшість зарубіжних соціолінгвістів трактує явище масової двомовності, що переживає певна національна спільнота, як певний етап в асимілятивному процесі витіснення однієї мови іншою... при такому контактуванні двох мов одна прагне стати домінуючою, а друга – підлеглою” [Масенко 1999, с. 8], у цьому процесі генетично-структурна близькість мов полегшує домінуючій мові процес поглинання підлеглої мови.

Одним із наслідків явища двомовності є втрата особистістю національної самосвідомості, роздвоєння внутрішнього світу мовця. На думку дослідника Т. Возняка: “Повного забуття старого і входження в нове немає. Людина надовго, а, зазвичай, назавжди залишається в певному “між”. Цей стан, ясна річ, далекий від ідеалу і є станом розщепленості” [Возняк 1992, с. 107].

На нашу думку, проблему двомовності необхідно розглядати саме з погляду її впливу на психіку конкретної людини. Збалансована двомовна ситуація була б можлива у тому випадку, якби більшість членів деякого соціуму володіли б обома мовами в однаковій мірі, використовували б їх в будь-яких мовних ситуаціях, з легкістю переключалися б з однієї мови на іншу, не змішуючи при цьому системи різних мов. Однак, на думку таких авторитетних лінгвістів, як Б. Гавранек, А. Мартіне, Є. Хауген, повне і автономне (без змішування мов) володіння двома мовами перевищує психічні можливості звичайної людини.

Лінгвісти В. Іванишин та Я. Радевич-Винницький стверджують, що після генного коду (генної пам’яті) найважливішим є мовний код (соціальна пам’ять) [Іванишин, Радевич-Винницький 1994, с. 113]. Для більшості мовців України характерним є так зване перемикання коду, тобто перехід з рідної мови на мову співрозмовника, що свідчить про почуття меншовартості в конкретного індивіда через ослаблення мовного імунітету та втрату престижу мови. Така мовна поведінка має місце не лише на побутовому рівні, але й у діловому спілкуванні. Вона не знімає почуття дискомфорту, яке виникає під час спілкування двох чи більше індивідів різними мовами. У більшості випадків незручно почуває себе той, хто говорить українською мовою, і саме він переходить на мову співрозмовника.

Дослідниця С. Андрусів таким чином характеризує мовлення певної категорії українців: “...втрачається спонтанність мовлення; раціональне роздумування над кожним словом породжує страх перед мовою. Говорити по-українськи замість радости мовлення, задоволення від мови часто зводиться до обов’язку перед мовою, психологічного дискомфорту: невдоволення собою й мовою”[Андрусів 1995, с. 150-159].

Мовна свідомість людини, яка послуговується двома мовами, може бути охарактеризована як метамовна. На цей феномен звертає увагу Ренцо Тітоне, аналізуючи роль мовної свідомості у процесі перемикання кодів [Titone 1991, с. 446]. Ідеться про рефлективну здатність білінгва чи полілінгва порівнювати різномовні явища, функціонально диференціювати їх, розвиваючи в себе метакогнітивну здатність поперемінного, одночасного чи поперемінно-одночасного існування в двох мовних світах. Така ситуація пов’язана з проблемою єства та мовного людського ego. Перемикання і змішування кодів можна розглядати як психічне явище. Запобігає роздвоєнню свідомості людини metaego. Воно контролює та синтезує різні вербальні типи поведінки, співвідносні з відповідними мовними кодами, врівноважує сприйняття індивідом двох мовних карт світу. Система мови оживає в мовленні здебільшого без посередництва іншого мовного коду, проте в думках і відповідно в мовленні деяких осіб спостерігаємо різні національні коди.

У значної кількості мовців зміщування кодів призвело до того, що вони втратили здатність говорити рідною мовою. З двомовності та частково двокультурності великого масиву суспільства виникло таке явище, як суржик (хаотична українсько-російська мовна мішанина), а також з цими процесами, на нашу думку, треба пов’язувати стан напівмовності. Напівмовність – це двомовність із неповним рівнем мовної компетенції в обох мовах [Ажнюк 1999, с. 151].

Дослідники вважають, що мовленнєва неповноцінність зумовлена соціально: соціальним становищем, рівнем освіти і національної свідомості, мовною політикою держави тощо. Для напівмовців змішування та перемикання кодів є, в першу чергу, штучним, але з часом стає органічним процесом, у якому обидві мови сприймаються як одне комунікативне середовище. Для значної частини напівмовців такий стан є проміжним у переході на одну з мов, яка стане для них домінуючою, проте існує чимала категорія напівмовців, для яких перехід на одну з мов фактично неможливий через незнання жодної з них. Від оказіонального використання мовцем макаронізмів суржик відрізняється не лише насиченістю іншомовними елементами, а й відповідним станом мовної свідомості: стирається межа між двома кодами, фактично зникає етнічна прив’язаність. Мовну ситуацію, у якій обидві мови зливаються й починають ототожнюватися мовцем, Н. Мечковська розглядає як суміщену двомовність [Мечковская 1996, с. 36]. Але оскільки межа між мовами стирається й утворюється своєрідний гібрид, який не є третьою повноцінною мовою (він немає ніяких культурних коренів і зв’язків: таким мовним варіантом не можна створити повновартісного літературно-художнього тексту, висловити глибини філософського пізнання світу), то говорити про двомовність як таку не слід. Відбувається втрата мови й культури. Коли навіть не вдаватися до пошуку чиєїсь зацікавленості в цьому явищі, не можна пройти повз нього, не помітивши, що активно пропагує напівмовність та напівкультурність сьогодні масова культура. Занепад мовних навичок відбувається поступово й значну роль у цьому процесі відіграють демографічні фактори: мішані шлюби, зростання географічної мобільності населення в пошуках праці й пов’язане з цим розсіювання родинно та етнічно споріднених людей. Часто суржик формується у людей, які, переїхавши з села в місто, через слабкість мовного імунітету не можуть витримати тиску російськомовного середовища й починають змішувати обидві мови. Наслідком тиску російськомовного міста, психологічного дискомфорту, який відчуває людина, що потрапляє з села в місто, є певний культурно-мовний шок, а також невпевненість у собі. Мовець починає комплексувати і переходить на суржик. Потім, повертаючись у звичне мовне середовище, люди часто не можуть перейти на власне українську мову й спілкуються суржиком.

Вивчаючи суржик, деякі дослідники спрощують проблему й певними твердженнями заохочують білінгвізм. Скажімо, мовознавець В. Труб вважає суржик виявом “низького культурно-освітнього рівня” і відносить його до просторіччя [Труб 2000, с. 47]. Але у повсякденному житті часто зустрічаємося з випадками масової мовної некомпетентності, притаманної викладачам університетів, лікарям, політикам. Автор уводить також поняття “повноцінного білінгва”, надлюдини, яка має “блискавично реагувати на кожну зміну комунікативної ситуації і при цьому легко переходити з однієї мови на іншу, часто навіть не помічаючи цього переходу” [Труб 2000, с. 58]. По суті, дослідник пропагує руйнівне для свідомості мовця перемикання кодів. Зрештою, В. Труб робить висновок, який, на нашу думку, є дуже сумнівним, про те, що просторіччя є однією з нормативних підсистем мови і не загрожує її повноцінному функціонуванню.

Ми абсолютно погоджуємося з харківським філософом Тарасом Возняком, який чи не єдиний представник сучасної гуманітарної еліти поставив проблему суржику, що виникає внаслідок такої незбалансованої мовної ситуації, в контекст конкретного людського існування: “...ми не можемо не бачити того, що суржикові варіанти стали мовою для мільйонів людей, і ми повинні ставитися до них серйозно, бо, судячи з усього, матимемо з ними справу ще дуже довго... Принаймні навіть з чисто гуманних міркувань ми не маємо права відмахуватися від них і не бачити за ними проблем мільйонів людей, їх інакшого, у чомусь, можливо, збідненого, але для багатьох актуального і, можливо, єдиного світу. У суржиках українська мова, попри те, що вона не є такою далекою від російської, теж приховано існує, хоч багатьом і, можливо, справедливо, здається, що лише животіє” [Возняк 1998, с.160-161]. Суржикомовній людині позбавитися російськомовного елемента дуже важко, адже для цього треба принаймні перебудувати свій звичний мовний світ й увійти в інший, а це завжди болісно для індивідуальної психологічної екзистенції, тому що змінити власний мовний світ – це самому до певної міри змінитися. Миттєве виправлення мовного світу можливе в осіб з розвинутими лінгвістичними здібностями, у тих, хто володіє ментальною гнучкістю, а також неабияким філологічним даром.


Але такі особи на становлять більшості, а тому, і на цьому треба наголосити, лінгводидактичні принципи викорінення суржикової мови повинні бути якомога коректнішими.

Отже, ситуація двомовності є надзвичайно нестабільною як у мовному, так і в культурно-політичному аспектах. Як наслідок – виникає явище суржику та напівмовності, тобто ми маємо справу з мовною некомпетентністю мільйонів українців, які потрапили в залежність від історичних реалій. Ці мовленнєві процеси стають надзвичайно “небезпечними”, коли вони починають проникати мову, спричиняючи інтерференцію всіх рівнів, що носіями мови сприймається як норма.


ЛІТЕРАТУРА:
1. Ажнюк 1999: Ажнюк Б. Мовна єдність нації. – К., 1999. – 421 с.

2. Андрусів 1995: Андрусів С. Страх перед мовою як психокомплекс сучасного українця // Сучасність. – 1995. – № 7 - 8. – С. 150-159.

3. Бурячок 1998: Бурячок Г.  “Просвіта”: історія та сучасність (1868-1898). – К., 1998. – 308 с.

4. Возняк 1992: Возняк Т. Відродження івриту та української. Онтологічні підстави та наслідки // Сучасність. – 1992. – № 8. – С. 107-112.

5. Возняк 1998: Возняк Т. Тексти і переклади. – Харків,1998. – 345 с.

6. Енциклопедія етнодержавознавства 2000: Енциклопедія етнодержаво­знавства / Ю. І.Римаренко, В. Г.Черенець та ін..; за ред. Ю. І.Римаренка. – К., 2000. – Ч. 1. – Кн.2. – 522 с.

7. Іванишин, Радевич‑Винницький 1994: Іванишин В., Радевич‑Винницький Я. Мова і нація. – Дрогобич,1994. – 384 с.

8. Каращук 2000: Каращук Г. Амбівалентність і білінгвізм українсько-польського пограниччя ( на прикладі Волині) // Державність української мови і мовний досвід світу: Матеріали міжнародної конференції. – К., 2000 – С. 23-38.

9. Масенко 1999: Масенко Л. Т. Мова і політика. – К., 1999. – 100 с.

Мечковская 1996: Мечковская Н. Б. Социальная лингвистика. – М., 1996. – 247 с.

11. Труб 2000: Труб В. Явище “суржику” як форма просторіччя в ситуації двомовності // Мовознавство. – 2000. - №1. – С. 46-58.

12. Titone 1991: Titone R. Language contact and cod-switching in the bilingual personality // Languages in Contact and Contrast. Essays in Contact linguistics. – Berlin, New York, 1991. – P. 446-464.
УДК 81’373.4

ББК Ш12 = 411.4*31

Ганна МОНАСТИРЕЦЬКА,

здобувач кафедри української мови

Донецького національного університету
СТРУКТУРНО-СЕМАНТИЧНА СПЕЦИФІКА РЕАЛІЗАТОРІВ ОПТАТИВНОСТІ
Досліджена структурно-семантична специфіка оптативних конструкцій. Виявлена градація розглядуваних форм відповідно до міри реалізації ними значення бажання.

Ключові слова: модальність, способи дієслова, оптатив.
Як відомо, у мовознавстві розрізняють три способи дієслова: дійсний, умовний і наказовий. Але практика мовлення свідчить про наявність ще одного способу – бажального, тобто оптатива.

Дослідження оптативності та її засобів вираження є актуальним, бо у сучасному мовознавстві ще немає спеціальних праць, присвячених висвітленню цього питання.

Мета статті – проаналізувати засоби вираження оптативності в сучасній українській мові. Мета зумовлює розв'язання таких завдань: 1) аналіз оптативних конструкцій на семантичному рівні; 2) дослідження граматичних особливостей оптативних конструкцій; 3) з'ясування походження формальних реалізаторів бажального способу; 4) розгляд речень з оптативними конструкціями на суперсегментному рівні; 5) встановлення спільних та розбіжних особливостей морфологічних та лексичних засобів вираження оптативності.

Обстежені нами конструкції умовно можна поділити на три семантичні групи відповідно до міри вияву бажання. До першої групи із максимальним семантичним виявом бажання належать такі підгрупи: 1) побажання позитивне: Якби я тільки мав змогу! (О. Гончар); Далі тяглось пустирище, захаращене розбитими... тракторами... «От аби виправити дозвіл та послати одного додому замість посилки!..» – подумав мимохідь Хома... (О. Гончар); 2) побажання негативне, прокльон: ... бодай їм добра не було! (О. Довженко); ... тьху на твою землю! Хай вона тобі западеться! (М. Коцюбинський); Ну, чорт із тобою... (М. Коцюбинський);


3) іронічне побажання, побажання-натяк: – Не буде їм нашої земе! – Най їм Гітлер дасть, коли має! (О. Гончар).

Остання підгрупа включає і негативно, і позитивно забарвлені побажання. Але іронічне побажання відрізняється від двох перших підгруп наявністю певної прихованої семантики (значення заперечення чи глузування): – Скинь автомат!.. - Хай той скидає, кому він важкий (тобто: мені автомат не важкий) (О. Гончар).

До другої семантичної групи належать оптативні конструкції із імпліцитним значенням бажаності дії:

1) прохання: Хай буде між нами, Женю (О. Гончар);

2) дозвіл: Нехай погуляють мої козаки! (Т. Шевченко);

3) порада: – Я б їх не вбивав, - раптом промовив боєць... (О. Гончар);

4) докір: Коли б хоч сказала, коли б промовила, а то мовчить як нежива (М. Коцюбинський);

5) надання, переваги чомусь: Гафійка плакала. Вона краще пішла б у найми (М. Коцюбинський);

6) байдужість: Хай гниють в окопах, хай конають в шпиталях, а мені що? (О. Гончар);

7) погроза: Хай - но спробують до моєї карти підкопатись! (О. Гончар). Оптативні конструкції третьої групи найслабкіше реалізують сему «бажання». За формальним вираженням вони подібні до наказового способу, але значення наказу в них пом’якшене за допомогою певних часток (ось, от) або нівелюється, нейтралізується у контексті через зміст речень, що пояснюють ситуацію, у якій бажана дія має бути реалізована. Послаблення семи наказу за допомогою пом’якшувальної частки: Міцно мусили триматись, хай ось Шестаков скаже! (О. Гончар). У цьому реченні наказ набуває значення прохання (пор. з імпліцитним бажанням-проханням: Хай зглянеться пан капітан, на їхніх кічі... (О. Гончар) – значення бажаності дії виявлене сильніше, сема наказу взагалі відсутня). Контекстуальне пом’якшення наказу: Все замовкло. Нехай мовчить: така Божа воля (Т.Шевченко) – тобто: Нехай за волею, бажанням Божим усе мовчить.

Основними засобами вираження оптативності є граматичні. Оптативні конструкції утворюються за допомогою сполучення дієслова із спеціальною часткою (хай, би/б, коли б, аби, щоб, якби, бодай, хоч/хоча). У цьому випадку оптативність реалізується аналітично, тобто відбувається вираження відповідних граматичних значень певної категорії поза межами слова.

Лексичну функцію можуть виконувати дієслова в теперішньому, минулому чи майбутньому часі. Частки ж передають граматичне значення бажального способу – вказують на відношення певної дії до дійсності.

Серед проаналізованих найтиповішими виявилися конструкції з часткою хай / нехай (най – діал.). Ця частка вживається в обстежених реченнях не в наказовій, а в бажальній функції. Оптативні конструкції, на відміну від імперативних, можуть виражати відношення до І особи однини: Хай здорова буду (О. Гончар); Нехай я заплачу (Т. Шевченко).

Речення з досліджуваними частками за складом бувають:

1) односкладні: Нехай буде отакечки! (Т. Шевченко);

2) двоскладні: Та коли б посуха не вдарила... (О. Гончар).

За будовою виділяються прості (Щоб вам гроші приснилися (Т. Шевченко)) і складні речення, пор.:

1) складносурядні: Полетів би за тобою, та хто привітає (Т. Шевченко);

2) складнопідрядні з оптативною конструкцією в головній частині: Щоб ти зів'яв був, невігласе, як ота морковочка зів'яла від твоїх каторжних рук! (О. Довженко);

3) безсполучникові: Тепер тішся на старість, щоб йому дихати не дало... (М. Коцюбинський).

Частки поєднуються з відмінюваними дієслівними формами
(– Тріскай сам! Бодай ти не видихав (М. Коцюбинський)), з інфінітивом (Краще б, ніж тут стояти, піти гуртом на панське поле... (М. Коцюбинський)), з дієприкметниками у сполученні з допоміжним дієсловом бути (Нехай, боже, щоб я був проклятий... (Т. Шевченко)).

Бажання може стосуватися різних осіб, а саме:

1) І особи: Коли б нам було дано заступати собою інших... (О. Гончар);

2) II особи: Щоб ти кричав і не переставав! (О. Довженко);

3) III особи: Якби оце всі наші встали! (О. Гончар).

Безвідносно особи: Тут би варто школу зробити, – говорив Прокіп (М. Коцюбинський).

Конструкції із оптативними частками зустрічаються в еліптичних реченнях. В них опущено дієслово: Коли б швидше додому (прийти)... (М.Коцюбинський).

У деяких еліптичних реченнях опущено не тільки дієслово, але й саму частку. У такому випадку опущену частину можна домислити: Ну, (хай) чорт із тобою (буде)... (М.Коцюбинський). Цур же йому (щоб був)! (Т.Шевченко). Ці вислови вживаються у наш час вже як сталі сполуки, що втратили предикативність разом із дієсловом. Деякі мовознавці (3, с.395) вважали подібні конструкції не реченнями, а вигуками. З цим важко погодитися, бо вигуки виражають емоційний стан безпосередньо, а в розглянутих оптативних конструкціях ще не остаточно нейтралізувалася певна семантика (у двох наведених вище прикладах – семантика негативного побажання, прокльону).

На матеріалі етимологічних словників було простежене походження часток, що служать морфологічними показниками бажального способу.

Один з найпоширеніших реалізаторів оптатива – частка би / б. Вона розвинулася на базі давнього аориста від дієслова быти, (быхт, бы, бы і т. ін.) і давнього оптатива, що також утворювався від дієслова быти (бимь, би, би і т. ін. ) [4, с.214].

В етимологічних словниках подано такі відомості про цю частку: «БЬІ, Б – частица сослагательного наклонения, из древнерусского, старо-славянского аориста 2 и 3 лица единственного числа БЬІХЬ» [8, С. 257.]

Для з'ясування походження частки хоч / хоча звернулися до етимологічного словника Г.П.Циганенко: «С XII в. в памятниках письменности отмечается союз хотя «вопреки чему-либо», «по крайней мере» и т.п. Это слово представляет собой застьівшую форму действительного деепричастия настоящего времени глагола хотьти (аналогич. зря)» [9, с.525]

Відповідна українська частка хоч / хоча в поєднанні з б / би перетворюється на формальний реалізатор бажального способу.

Походження деяких часток простежується у словнику Б. Грінченка: «Бодай, сз.Дай Богь, о если бы, – то же, что й богдай. Бодай тебе, мій миленький, ворота прибили! … «Бодай тебе грець зламав! (Номис). Бодай, тебе, бодай вас! ...» [5, с 80].

«Най, нар. 1) = нехай = хай. Хто не уміє молитися, най іде на море учитися (Номис)...

нех, нар. = нехай. Котрі нас розлучять - нех їх Бог карає (Чубинський)». (6, с. 490, 561).

Важко точно встановити походження частки аби.


В етимологічному словнику М. Фасмера знаходимо: «або, альбо - с. ли, либо, или; хотя; что-бы, лишь бы, диал.; из а + бо (см. ибо) или а-ли-бо» [8, с.56]. У словнику В. Даля міститься таке пояснення: «Або, альбо... Абы со. Юж. Запд. Чтобы // дабы; // лишь бы; только бы. Абы не сидячаго татары взяли. Абы нога ногу миновала...» [1, с.2]. Можна також припустити, що ця частка являє собою поєднання двох службових слів – а + би (тобто поєднання сполучника з оптативною часткою).

Отже, основною і найдавнішою треба вважати частку би/б.


Від неї походять деякі частки (аби, якби), у поєднанні з нею інші частки перетворюються у формальні реалізатори оптативності (хоч / хоча + би/б; коли + би/б). Одна і та ж частка хай/нехай може по-різному звучати у діалектах української мови (най, нех). Є також частка, що походить від двох повнозначних слів – богдай = бог + дай. Про таке походження свідчить варіант цієї частки – богдай. Таким чином, колишній імператив із відтінком бажання трансформувався у службову частину мови – оптативну частку.

У сучасній україністиці ще не були досліджені просодичні особливості оптативних речень. Л.О. Кадомцева з цього приводу


[7, с.127] зазначає: «Експериментальне дослідження інтонації речень бажальної модальності, як і всіх інших модальних типів, крім частково питальних, в українській мові ще не здійснювалось».

На матеріалі досліджених текстів можна виявити деякі просодичні особливості цього типу речень. Логічний наголос у реченнях з оптатив .ними конструкціями може падати на різні слова синтагми. Найчастіше виділяються:

а) предикат: Коли б хоч СКАЗАЛА, / коли б ПРОМОВИЛА, / а то мовчить, / як нежива// (М. Коцюбинський);

б) суб'єкт дії: Нехай тебе БОГ прощає та добрії ЛЮДЕ (Т. Шевченко);

в) оптативна частка: Нехай собі бенкетують, / НЕХАЙ на здоров'я//. (Т. Шевченко); Чи так, / батьку отамане? // Чи правду співаю? // Ех, ЯКБИ‑ТО! (Т. Шевченко).

Логічно наголошене слово може стояти всередині чи в кінці речення. Тому інтонація оптативних речень може бути:

а) висхідною: – Тю, бодай ти щезло! ­ вигукнув раптом Гай, задкуючи до бруствера (О. Гончар);

б) висхідно-спадною: ... та коли б посуха не вдарила (О. Гончар).

За характером експресії оптативні речення бувають окличні
( – Не давайте звити їм гнізда! Аби знали, яка доля розбійників жде! (О. Гончар)) та неокличні (... добрий панок, щоб йому черви язик сточили (М. Коцюбинський)).

Існують морфологічні і лексичні реалі затори семи бажання (мал. 1). До перших належать спеціальні оптативні частки (хоч / хоча, би / б, хай / нехай, аби і т. ін.), які сполучаються з різними формами дієслова. У подібних конструкціях лексичне і граматичне значення не суперечать одне одному. В лексичних реалізаторах оптативності, на відміну від морфологі­чних, спостерігається розчеплення. У дієслівних конструкціях, що мають сему бажання чи наказу, але виявляють хитання між імперативом і оптативом, цього розчеплення не спостерігається. Дієслова дійсного способу із значенням бажальності, були виявлені в художніх текстах:

а) хотіти: А він хоче, щоб слухали, як старці співають (Т. Шевченко);

б) бажати: Бажаю тобі найближчим часом побачити Дунай (О. Гончар):

в) кортіти (у безос. реч.): Кому кортить, тому й болить (Номис).

Крім наведених прикладів, були виявлені й інші лексичні реалізатори оптативності: воліти, багнути, прагнути, заманутися


(у безос. реч.) і т. ін.

Сема бажаності дії наявна в деяких імперативних конструкціях: Оставайся здорова (Т. Шевченко); Будь здоров, Хомо! – тряс йому руку Ференц.. (О. Гончар). Імперативні конструкції можуть виражати і негативне побажання‑прокльон: – Ходім вип'ємо, бий його трясця... (М. Коцюбинський); Пропади ти пропадом. Одному все, другому нічого (М. Коцюбинський).

Хоча дієслова дійсного і наказового способів можуть мати сему бажання, не слід плутати їх з морфологічними реалізаторами оптативності, оскільки останні є показниками окремого граматичного способу дієслова – оптатива, тобто поєднують лексичний і граматичний плани вираження бажаності дії.

1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   20


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка