Донецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький


У пропонованій розвідці ставимо за мету з’ясувати своєрідність метафори-синестезії в українській поезії 90-х років ХХ століття в аспекті психолінгвістики та культурології



Сторінка17/20
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3,84 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

У пропонованій розвідці ставимо за мету з’ясувати своєрідність метафори-синестезії в українській поезії 90-х років ХХ століття в аспекті психолінгвістики та культурології.

З-поміж існуючих семантичних типів метафор художнього мовлення досліджуваного періоду, на наш погляд, синестезія посідає особливе місце, оскільки конструює у свідомості реципієнта-читача віртуальну ситуацію “реалізму” багатьох “реальностей”, інтерференцію різних видів сприймання довкілля, створює відчуття близькості автора і читача, залучивши усі репрезентативні системи. Навіть мовні одиниці нейтральної семантики у поетичній комунікації набувають наразі особливого звучання у різні способи (кінестичний, аудіальний, візуальний). Іншими словами, синестезія дає можливість адекватніше передати адресанту чуттєвість адресата, його психофізіологічну природу.


У ході наукових спостережень над мовним матеріалом (біля
3 050 контекстів) встановлено, що у поезії кінця минулого століття власне авторська синестезія може утворюватися: 1) шляхом переосмислення (збагачення, доповнення, розширення і под.) традиційних образів; 2) власне в оказіональний спосіб. Перша група інновацій представлена менш частотно, аніж друга.

Окрім цього, виявлено, що найчисленнішою групою метафоричних інновацій у сучасній поезії є синестезія, що ґрунтується на зорових відчуттях. Імовірно, це зумовлюється кількома причинами. По-перше, мозок одержує інформацію, яка надходить з довкілля, на 85% через зоровий аналізатор. Так, на аудіальний апарат припадає лише 9% усієї інформації, на решту каналів зв’язку зі світом - 7%. Відповідно, при передаванні інформації у комунікативному акті смислове навантаження, яке несуть жести, складає 55%, тоді як на частку, скажімо, голосу, який, між іншим, віддзеркалює сукупність манери мовлення індивіда (гучності, інтонування), припадає 38%. Адже перш ніж людину почути, відчути дактильно, одоративно, її зазвичай спочатку сприймають візуально. Щодо цього свого часу геніально висловився В.Шекспір: "Те, що я бачу, говорить так гучно, що я не чую те, що Ви говорите". По-друге, кінестична культура у сучасного представника будь-якої країни східної Європи загалом і України зокрема нині знаходиться на низькому рівні унаслідок усталеності упродовж багатьох років пуританської етики розуміння тіла людини як чогось ганебного, низького. У зв’язку з цим, меншою частотністю позначена перцепція дійсності на основі дактильних, одоративних, слухових та смакових асоціацій і, відповідно, в українському поетичному мовленні кінця
ХХ століття незначна кількість художніх образів, які грунтуються на вищезазначених відчуттях .

Поети-дев’яностівці модифікують усталені асоціативно-образні норми мовомислення носіїв української мови - пити очима (вживається у значенні “жадібно дивитися на кого-, що-небудь” [17]: “...очима п’ю дощі” (А. Дністровий); “...ти // очима п’єш мої вуста” (Н. Дичка); “Води нап’юся поглядом...” (І. Бойчук). Варто зазначити, що історично у чоловіків зоровий канал був більш відкритим, ніж у жінок, оскільки ще в давні часи їм доводилося полювати, оглядати місцевості тощо. Позначення зорових образів нерідко були донорською зоною для показників міри, кількості різних реципієнтних сфер. Ці образи створюються шляхом спостережень за довкіллям людини, на основі наївних уявлень, пов’язаних із розміром предметів, артефактів тощо.

Високим ступенем ліризму пройняті піднесено-романтичні рядки О.Яковини: “... квартирка прочинена пахла зеленим повітрям”. Синестезія “зелене повітря” є логічно вмотивованою і має метафорико-стилістичне значення ‘оновленої природи, свіжої зелені’, а також ‘молодості’. У цьому ж значенні сема ‘зелений’ функціонує у ліриці І.Павлюка, Я.Сенчишин, пор: „зелений запах неба і гаїв”; „Скажи чи ця легкість прилетіла з // Ирію зеленого юного краю де мешкає Бог”. З часом прикметник зелений на позначення кольору в українській мові набув традиційно-символічного звучання і постав виразником сукупності сем, що означають астенічні психічні стани людини - ‘сум’, ‘ностальгія’, ‘розпач’, ‘журба’ тощо: “Сумна зелена блискавка стекла із неба сірого” (П. Михайлюк); “даремне плач/ даремне /задарма мої здолає очі сум зелений”( А. Бондар). Віддавен сполучуваність лексеми зелений зі словом сум символізує руйнування власного “Я”, заздрість тощо. До зеленого кольору можна віднести і синьо-золотистий колір, який у сполуці становить один із відтінків зеленого кольору. Зелений колір, який міститься в серединній, перехідній стадії, пов’язаний з "проростанням, але і зі смертю та смертельною блідістю. Саме у такий спосіб зелений колір є поєднувальною ланкою між чорним світом мінералів і червоним кольором крові та тваринним світом, а також між тваринним світом та руйнуванням, смертю..." [11, с.551]. Тоді як прикметник білий у метафоричному контексті з іменником смуток традиційно потрактовується як мудрість, чистота, цнотливість, пор.: “білий смуток”(Н. Дичка).

Переорієнтування денотатів у тропеїчній системі художнього мовлення кінця ХХ століття засвідчує високий ступінь абстрагування, в основі якого лежить поєднання слів-концептів відчай, сум, смуток, душа, музика, самота з лексемами, що мають колірне значення і базуються на зорових відчуттях (чорний, сірий, білий, зелений). Переважно вказані лексеми з часом набувають статусу символічного знака і концептуально заміщують комплекс ідей і множинність значень.

У кольористичному плані поети кінця ХХ ст. утворюють метафоричні контексти, в яких концепти дума, душа, самота набувають сенсорних характеристик: “Вже опадає чорна самота...”
(І. Андрусяк); “Чорні думи у мого відчаю...” (М. Шершень); „І тихо відходять дерева сумні, // вдивляючись в вікна графічно-зчорніло. //
І птаха мелодія знову в мені // свій дім віднаходить дитинно й невміло”
(Д.Сироїд); „Линвами стін несли вітражі-акробати // чорні кульбаби спогадів у кольорових руках” (Я.Сенчишин); „Вогонь чорніє. Хочеться вмирати. // В цій тиші – тільки ти і я. І Бог” (М.Кіяновська). Чорний колір віддавен символізує негативні початки (смерть, оплакування, журбу). У контексті сказаного, утворені мовно-художні образи є цілком вмотивованими і містять досвід духовного освоєння світу багатьма поколіннями. Це, в свою чергу, відбиває специфічний спосіб мислення і фіксується семантикою української мови. Аналогізація різних концептосфер може мати характер мисленнєвої симіляції та відчуттєво-образної синестезії.

Ключове слово душа у метафоричних контекстах дев’яностівців також потрапляє у кольористичний (зоровий) ракурс його сприймання. Окрім уявлень про душу як безсмертну і світлу субстанцію (світла душа), в українській мові існують тлумачення її як чогось демонічного, темного, незрозумілого (пор.: “темна душа” – ‘той, хто таїть у собі здійснення лихих, аморальних чи небезпечних вчинків або викликає недовіру, підозріння у здійсненні таких вчинків’ [17]). Вказану художньо-образну парадигму молоді поети трансформують в інше емоційно-смислове поле, витворюючи несподівано-свіжі словесні образи, наприклад: “Їх план - пігментація душ, // їх задум - згортання любові...”(С. Процюк), тобто потемніння (“пігментація”) душі, внутрішнього світу людини, сутності (думок, почуттів і под.). Подібна синестезія також надає душі, внутрішньому і невидимому єству людини тілесності, адже зазвичай пігментація загрожує шкірі. Така складна багатоступенева метафора виявляє і інший аспект. "Шкіра - символ безмертя, молодості, життя, всесвітнього ладу, здоров’я, цілісності, непідробності і чистоти" [11,


с. 192-193]. У зв’язку з цим, пігментація душ - символ старіння, хворобливості, забруднення, смерті. Як бачимо, чуттєва сфера є досить аксіологізованою та емотивною. Метафора-синестезія демонструє поєднання в ній раціонального та ірраціонального, мисленнєвого та чуттєвого.

В гамі світлих кольорів з нашаруванням дактильних асоціацій постає концепт душа в метафоричному вислові П.Михайлюк, О.Галета, пор.: “душа пекучо-золотава”; „Пісок залягає у вічність, таку золоту, // Ніби в осінь припізнену”. Семантичне співвідношення жовтого кольору (кольору золота) з сонцем, теплом, світлом стало одним з визначальних символічних образів національної мови, власне асоціативною нормою мовомислення українців. Авторка розширює і збагачує семемну структуру вказаної лексеми контекстно зумовленою семою. “Метафоричний спосіб самого формування й оновлення слів у процесі розвитку мови, - слушно підкреслює О.А.Вербицька, - неминучий процес у колірних метафорах...” [2]. Наприклад: “буде музика // сіра // буде тиша сталева // стане чути як квіти // ростуть у вазоні...”(Л. Мельник). Як бачимо, представники поезії кінця ХХ ст. висловлюють суб’єктивно-авторську оцінку навколишньої дійсності, індивідуальний досвід поетичної естетизації світу через метафору-синестезію, що базується на зорових відчуттях: “жовтавий вітер вплутаний в волосся...”(О. Яковина); “В польоті птах смугасто диха” (О. Корж); “звуки клавесина - синьо-золотисті” (В. Виноградов);


Я вкотре увійти не міг // У свої вечори коричневі...” (Р. Скиба).

Поети-сучасники відтворюють у мовленні кінця ХХ століття традиційні художньо-образні парадигми, що ґрунтуються на смакових відчуттях, а саме: мука, лихо – “солодкі”; життя – “гірке”, що функціонують як ідентифікатори культурної пам’яті носіїв української мови, відбивають традиції національного віршування: “Гірке на смак життя однаково лишається життям” (М. Розумний); “Миттєвість солодкої муки – згадка, аж серцю терпко” (Н. Дичка); “...солодкого й теплого лиха // з долонів своїх налий...” (І. Бондар-Терещенко); „Розвіює дим попелища гіркого..” (В.Сад); „Гіркаві ягоди калини – то найсолодший спогад” (М.Кривенко); „Поцілунок прийму - // від солодкого до глевкого, // Дочекавшись тебе ще не з вирію, тільки з-за”(М.Кіяновська); „Рік починався. // Пророкуючи мандрівку // на північ // за єдиним солодким ковтком” (О.Гусейнова); „Солодка спокуса втечі” (О.Галета). М. Кіяновська пропонує смислову інновацію, яка віддзеркалює синтез традиційних і власне авторських валентностей слів дим, гіркий і страх, пор.: “Дим над містом гіркий від страху”.

Автори модерних контекстів можуть залучати до семантичної тканини поетичного тексту 90-х років вже апробовані метафоричні переосмислення слів. У художньо-образному мовленні кінця
ХХ століття вказані синестезійні вислови постають нормативною основою традицій українського віршування і відбивають колективну пам’ять народу.

Багатоканальні асоціації, перехрещення чуттєво-внутрішніх вражень, слухових, запахових, смакових відчуттів дозволяють сучасникам створити нові смислові інновації-синестезії: “Осідає чорний пісок // На вологий присмак мети (С. Жадан); “згіркле ім’я” (В. Балдинюк); “ранок соковитий” (О. Яровий); „терпкість снігів” (Л.Мельник); „кислі кадри” (Г.Крук); „Зойк терпкий – до крові на губах” (М.Кривенко); „Все чим був ти був моїм смаком // ледь солонавим, мов кров чи письмо чи вечір // чи прагнення кинутися у різнобіч // як солоно двом буває допоки не стане прісно пізно” (В.Сад); „Між чорториїв на кругах солоних перед порогом безуму і болю // здираю голос в кров немов долоні” (Л.Мельник).

Світ, зображуваних сучасними поетами реалій, віддзеркалюється в їх поетичному словникові, у доборі тих метафоризованих понять, які покликані відтворити навколишню природу і передати емоційно-оцінне ставлення авторів до зображуваного. Відомий польський лінгвіст В. Дорошевський слушно писав: “У кожну мить нашого життя ми щось бачимо, чуємо, до чогось торкаємося, відчуваємо запахи, смаки, тому природно, що в нас виникає інтерес до форм нашого контактування" [7].

Стилетворчим чинником ідіолекту дев’яностівців є метафори-синестезії, семема яких будується на дактильних асоціаціях. У поезії досліджуваного періоду постає потенційно-контекстуальна валентність слів барви і вода: “здивовано споглядаєш м’які барви


(В. Махно); “Ковтаєш воду, // Мертву і м’яку, // І жодне слово голосом не вигрієш” (О. Галета); “Знову насняться очі // Слизького кольору
(Е. Сєнцицька). Фіксуємо низку образів, в яких актуалізується сема ‘масні’: “видіння масні” (С. Жадан); “вогні масні” (П. Вольвач); “слова масні” (О. Галета). Такі метафоричні образи дають змогу авторам передати плинне враження настрою, динаміку поліструктурної єдності світу, певну глобальну філософську позицію автора.

Екзистенційний мотив липкого, бридкого, брудного і под. світовідчуття прослідковується у сучасних поезіях В. Махна,


Л. Мельник, Р. Скиби. Перцептивна рефлексія, що пов’язана зі шкіряним аналізатором, надає підгрунтя для несподіваних асоціативних зв’язків слів повітря, світло, темрява, мотив з дактильною семою ‘липкий’: “В липкім повітрі склеїш тінь осики
(В. Махно); “перекислий липкий мотив” (Л. Мельник); “темрява липка” (Р. Скиба); “Липне світло” (В. Махно).

Специфічно по-новаторськи, шляхом оказіонального утворення метафоричного значення, яке грунтується на індивідуальній рефлексії мовця, на поетичній палітрі кінця ХХ століття постає наочно-образна метафорика І. Павлюка, що містить сему прихованості, герметичності внутрішнього світу людської особистості: “Як поганий актор прикриває долонями душу // Аж на масці пекучій холоне глядацький крик”. Така сенсорна образність базується на вже існуючих моделях поведінки людини – прикривати долонями обличчя, щоб приховати психічні стани розпачу, горя, сором’язливості, їх фізіологічне виявлення (сльози, почервоніння).

Автори поетичного мовлення кінця ХХ століття витворюють власний ідіолект шляхом уведення до віршованих контекстів художніх образів, які ґрунтуються на дактильно-температурних асоціаціях, актуалізуючи семи ‘холодний’, ‘теплий’, ‘пекучий’, ‘гарячий’: „Шумує тротуар гарячим грогом” (Л.Мельник); „Сонячні бджілки // страдниці-сестри // вицвілі на осонні // розчинилися в літеплих плямах” (М.Савка); „В теплім зимовім диві // проповідь грому тиха...” (Д.Сироїд); „Просто на світі жила // теплим духом землі і зела” (М.Савка); „Холодом обпікає чужа комета. // Божої ночі барва темна й густа” (М.Савка); „І задрижить лускою золотою // Мій біль пекучий, тяжчий, аніж гріх” (М.Кіяновська).

Низка метафор-синестезій в українській поезії ХХ століття – це дактильні асоціативні образи, в яких репрезентовано семи ‘колоти’, ‘боліти’, ‘обдертий’, ‘зомлілий’, ‘чіпкий’, ‘колючий’, ‘вогкий’: „Потойбіччя чужої віри болить і коле” (О.Галета); „Голод болить(М.Кіяновська); „осінній парк // алея самогубців // екскурсія самітникам та псам // і їх худим обдертим голосам // вторують лиш ворони-сластолюбці” (Л.Мельник);гостро зелене листя бомби квасу” (В.Сад); „Дисканти і альти, // ламкі і неосудні // статичні і тривкі // тенори і баси” (Л.Мельник); зомлілі од нежданого тепла // калюжі розкладаються на спектри” (Л.Мельник); „Вогкі відтінки кольору сурми // і паморозь як овоч екзотичні” (Л.Мельник);


Бо хтось по той бік серця і ріки // до голосів прив’язує гачки // чіпких питань, колючих слів...” (Г.Крук).

Поети-дев’яностівці майже не утворюють метафор-синестезій, в основі яких лежать асоціації, викликані відчуттям відстані, поверхні предмета: „Лише зітхання віддають далекістю, // лише слова і дотики далекі, // як далеч (М.Кривенко); „Простір твого дому // Особливо тісний і до болю близький надвечір” (О.Галета); „Довгий вечір довший, ніж зима” (М.Кіяновська); „Поети не мають статі // лише недолугі випуклини слів...” (Г.Крук).

Загальновідомим стало те, що одоративні образи є здебільшого досвідом західноєвропейського символізму і не були поширені в українському фольклорі, класичній літературі. Іван Франко вказував на відчутну роль запахових образів у східній поезії, водночас дослідник підкреслював, що в українській поезії, особливо в народних піснях, запахові образи посідають незначне місце. Спостереження
Л. О. Ставицької [14] надали підстав констатувати, що вже в українській поезії 20-30 років ХХ століття набули поширення не тільки метафори запахових вражень, а й кілька ступенів їх ускладнення: від найнижчого – фіксація і відтворення образу запаху із супроводжуючими способами семантичного ускладнення одоративної лексики. Натомість поети-дев’яностівці зрідка залучають до художнього дискурсу вказані семантико-стилістичні засоби: “Побачиш, як сонце запахне на смак, // Стікаючи соком на плаці пористі” (О. Добрянська); „Як мені синьо дишиться! // Як мені страшно пишеться” (М.Кривенко); “Ми вдихаєм те чарівне небесне слово // І від того світимося світлом дивним (П. Михайлюк);
Ти заходиш під воду з лотоса, // бо водою вже можна дихати
(О. Корж); „Забувається смак перестиглих останніх суниць, // Одиноких вигнанців із давнього світу духмяного, // А жінки, що ховають у пазухах гнізда жар-птиць, // Не народжують янголів” (О.Галета).

Одоративна семантика в естетичному мовленні сучасників може ускладнюватися слуховими відчуттями, що призводить до незвичної манери письма молоді кінця ХХ століття, відбиває ускладненість їх асоціативного мислення: “...залишаються звук і запах біди // але коли розтає сніг // лишається смак води” (Д. Кубай).

Автори української поезії 90-х років ХХ століття створюють власне оказіональні метафори-синестезії, в яких слова-концепти пам’ять, очі постають через лексеми з одоративною семантикою: “Пахнуть пам’яттю очі і сиві порепані скроні, // Пахне стогоном білим задумана пам’ять німа” (С. Когут); “пахне пам’ять
(Л. Стрингалюк).

Унаслідок аналізу поетичного мовлення досліджуваного періоду, виокремилася група метафор синестезій, в яких асоціації викликані слуховими відчуттями: „При святковім вогні до гостей промовляти. // Голосисті замки за гістьми зачиняти” (М.Кривенко); „Стиль усихання. // Милосердність втрати. // Стиль жовтизни, довершеності стиль. // Стиль омертвіння. // Стиль глухих розлук” (М.Кривенко); “відлуння Твоїх очей” (І. Ципердюк).

Поети-дев’яностівці Л. Мельник, Н. Неждана, Д.Сироїд демонструють індивідуальний досвід метафороутворень, основою яких є інтерференція слухових і зорових відчуттів: “...зав’язуєш очі // щоб нічого не чула...” (Л. Мельник); “Лише коли мені наснився кінь білий //
І
подивився на мене нелюдським голосом // Я зрозуміла що вершника більше не існує в потойбіччі // Він народився” (Н. Неждана); „А ти сторожуєш ще тишу дарма, // бо очі говорять відкрито – зелено // Про те, що на світі нічого нема, // крім щастя, крім нас і крім неба” (Д.Сироїд); „По залах химерних ходили привиди парами // ховаючи свічки у тіні синього лось (Я.Сенчишин).

Таким чином, у мовленні досліджуваного періоду фіксуємо моделі метафор-синестезій, в яких одночасно актуалізуються такі відчуття: зорові+одоративні (зелений запах, синьо дишиться); зорові+слухові (подивитися голосом, сіра музика, білий стогін, синьо-золотисті звуки); зорові+ментальні (зелений сум, білий смуток, чорна самота, чорні думи); смакові+зорові (гіркий дим); дактильні+зорові (м’які барви, м’яка вода, слизький колір, масні видіння, липка темрява, липке світло, вогкі відтінки); дактильні+ментальні (тепле лихо), дактильні+слухові (холодний крик, обдерті голоси, масні слова, ламкий тенор, тонкий звук, тонкий голос, випуклини слів, голос голий); слухові+ментальні (звук біди); одоративні+ментальні (запах біди).

Метафоричні зв’язки, що базуються на явищі синестезії, в українській поезії кінця ХХ століття можуть утворюватися: 1) за принципом оксюморону (гучно мовчати, німий регіт, впав голосом вгору); 2) за принципом епітету (ясні дні, хрусткі дні, прозоре мовчання, солодка вічність); 3) за принципом гіперболи (фарбувати повітря, червоно-жовтого подиху вистачить на ціле містечко); 4) за принципом зіставлення (казання, ніби довга зима); за принципом символу (чорна розплата, сірий ранок, чорна жалобна хустка, біла розплата).

Порівняно невелика кількість метафор-синестезій у поетичному мовленні 90-х років ХХ століття (77 з 3 050 метафоричного контексту, це складає 2,3%) пояснюється тим, що сучасна українська поезія здебільшого орієнтується на естетику постмодернізму, для якої вказаний художній засіб не є пріоритетним. Метафоричні образи, які будуються на перетині відчуттів, є стильовою ознакою символізму.


На наш погляд, уведення авторами з часом усталеної колірної символіки до сучасного поетичного мовлення зумовлене: 1) спільним колективно-мовним світоглядом та світовідчуттям носіїв української мови, що генерує через метафору-синестезію досвід освоєння світу попередніми поколіннями; 2) функціонуванням традиційної символіки як інваріантної художньо-образної парадигми, що модифікується у нові смислові інноваційні вияви.

Пов’язуючи аналіз лексичного матеріалу з психологічним чинником мовотворчості поетів-дев’яностівців, варто наголосити, що добір слів авторами кінця ХХ століття переважно відбиває ахроматичну гаму кольорів (білий, чорний, сірий), з якою пов’язані асоціації песимістичного плану. Чутливість до навколишнього світу, переважно не його метафоричне зображення, а відбиття внутрішнього світу людської особистості, переживань, почуттів, вражень від навколишньої дійсності (трагізм, розпач, сум, горе тощо) вказує на меланхолійність та інтровертність душевної природи поетів-дев’яностівців (І. Андрусяк, А. Бондар, Л. Мельник, Ю. Оголенко,


С. Процюк, М. Шершень). Світла гама кольорів (жовтавий, пекучо-золотавий, синьо-золотистий, зелений у значенні ‘оновлення, розквіт’) підкреслює оптимістичне світосприйняття авторами кінця ХХ століття довкілля, екстровертну природу їх психіки (В. Виноградов,
П. Михайлюк, І. Павлюк, О. Яковина). Поезія 90-років ХХ століття містить мотиви естетики зламу століття. На цей час в українському суспільстві дозріла духовна криза. Кульмінація тривала кілька років, починаючи з середини 80-років: Чорнобильська трагедія, руйнування СРСР, втрата попередніх зв’язків - наслідок згаданої вище кризи.
Як відомо, Чорнобиль (Полісся) - біблійне місце і колиска слов’янської культури фактично перетворився в зону поза життям. Радянський Союз - батьківщина літературного покоління 90-х - зник з карти світу. Все це відбилося на поетичній творчості людей, світ яких так докорінно змінився. Смуток, печаль, відсутність розуміння майбутнього - це наслідок руйнування, водночас, піднесення, радість - теж наслідок вивільнення внутрішньої духовної сфери для нового. Фіксуємо невелику кількість сенсорних образів у художньому мовленні кінця ХХ століття, які грунтуються на звукових та одоративних відчуттях. Тоді як зорові сприймання надають сучасникам широкого діапазону для образного відтворення світу. Пріоритетною архісемою у процесі створення зорових метафор є ‘колір’. Наявність великої кількості зорової образності в українській поезії другої половини ХХ століття говорить почасти про поверхневість світосприймання авторів, небажання заглиблюватися у складніші концептуальні сфери - одоративні, слухові, смакові. Адже одоративні та аліментарні мотиви, що присутні в сучасній метафорі, вказують на прагнення мовців пізнати глибини людського єства.

У ході наукових спостережень встановили, що власне авторські синестезії у поезії 90-х років ХХ століття позбулися символістської концептуальності і мають лише психо-фізіологічну основу утворення. Здебільшого вказані смислові інновації репрезентують деконструктивісько-репрезентативну гру-синтез різних значень перцептивної семантики (дактильної, зорової, одоративної, смакової, слухової). Статистичний аналіз метафоричних висловів у персональних стилях поетів дев’яностих років показав, що найбільшу кількість метафор-синестезій містять поезії В.Махна


(41 метафоричний контекст), тоді як вказаний спосіб утворення індивідуальної картини світу не є стилетворчим для ідіолекту
В. Балдинюк, Ю. Бедрика, Г. Гармаш, О. Горкуши, С. Дзюби, Г. Крук, Р. Мельниківа, С. Поцюка, М. Савки, О. Сливинського, О. Степаненко, Н. Федорака, І. Ципердюка, О. Чекмишева.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка