Донецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький




Сторінка19/20
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3,84 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

ЛІТЕРАТУРА:
1. Вопросы теории лингвистической географии. – М.: Изд-во АН СССР, 1962. – 254 с.

2. Глуховцева К.Д. Лексика народного побуту українських східнослобожанських говірок: Дис. ... канд. філол. наук – К, 1992. – 427 с.

3. Глуховцева К. Лексичні особливості західного мікроареалу в системі українських східнослобожанських говірок // Вісник Луганського держ. пед. ун-ту ім. Тараса Шевченка. – 2001. – № 12. – С. 7-17.

4. Глуховцева К. Локалізми в системі українських східнослобожанських говірок // Волинь-Житомирщина: Історико-філологічний збірник з регіональних проблем. – Вип. 6. – Житомир: Редакційно-видавничий відділ Житомирського державного педагогічного університету імені Івана Франка, 2001. – С. 177-182.

5. Дзендзелівський Й.О. Засади укладання регіональних атласів слов’янських мов. V міжнародний з’їзд славістів. – 1963. – 43 с.

6. Жилко Ф.Т. Про лінгвогеографічне дослідження новостворених говорів української мови // Праці ХІІ Республіканської діалектологічної наради. – К.: Наукова думка, 1971. – С. 3-13.

7. Лєснова В. Ареалогія лексики на позначеня рис характеру людини в східнослобожанських говірках // Вісник Луганського держ. пед. ун-ту ім. Тараса Шевченка. – 2001. – № 12. – С. 17-24.

8. Лєснова В.В. Номінація людини та її рис у східнослобожанських українських говірках: Автореф. дис. … канд. філол. наук. – Запоріжжя, 1999. – 21 с.

9. Лєснова В. Просторова поведінка лексики на позначення людини та її рис у східнослобожанських українських говірках // Вісник Луганського держ. пед. ун-ту ім. Тараса Шевченка. – 1999. – № 5. – С. 43-51.

10. Магрицька І.В. Весільна лексика українських східнослобожанських говірок: Автореф. дис. … канд. філол. наук. – Запоріжжя, 2000. – 23 с.

11. Магрицька І. Досвід картографування весільної лексики (на матеріалі українських східнослобожанських говірок) // Вісник Луганського держ. пед. ун-ту ім. Тараса Шевченка. – 2001. – № 12. – С. 149-153.

12. Ніколаєнко І. Ареальна варіативність лексики традиційного народного ткацтва // Вісник Луганського держ. пед. ун-ту ім. Тараса Шевченка. – 2000. – № 9. – С. 73-81.

13. Ніколаєнко І.О. Структура й ареальна характеристика лексики традиційного ткацтва в українських східнослобожанських говірках: Атореф. дис. … канд. філол. наук. – Запоріжжя, 2000. – 24 с.


Повідомлення
УДК 81’38

ББК Ш12=411.4*671

Володимир БІЛЕЦЬКИЙ,

доктор технічних наук, професор Донецького національного технічного університету, дійсний член Академії економічних наук України та Наукового товариства ім. Шевченка, шеф-редактор аналітичного журналу "Схід"
МОВНО-КУЛЬТУРНЕ ПОЛЕ СХІДНОЇ УКРАЇНИ
Ключові слова: культурна інтеґрація, загальнонаціональна ідеологія, мова, система цінностей, національно-культурна ідентифікація, інформаційний простір, економіка
Загальнонаціональна ідеологія

Це найважливіший фактор консолідації суспільства і найбільш стійкий в часі (на сторіччя), потужний і всеохопний чинник соціальної, політичної та культурної інтеґрації. Слід констатувати, що, на жаль, ще й до сьогодні немає чітко сформульованої української національної ідеї - одні її розуміють як державотворчу, інші - як ідею української культури, треті - як ідею відновлення моці України-Руси [3].

Якщо ставити перед собою мету дати формулу національної ідеї, то слушно послуговуватися тими конструктами, які вже "спрацювали". Як правило, такі формули містять у собі ряд підтекстів, перекидають місток "минуле-майбутнє", відповідають глибинним сподіванням всіх - від лідерів нації і реґіонів до простих трударів. Серед таких апробованих в Україні формул на початку 1990-тих була ідея духовно і матеріально багатої нації - вона відсуває на задній план питання "соціалізм чи капіталізм?", не є ворожою для неукраїнців, і у висліді консолідує всіх громадян України. Схоже саме ця ідея спрацювала у 1991 році і Східна Україна, промисловий Донбас виступили як найбільш консолідуюча і державотворча спільність, проголосувавши на рівні 93% за незалежність України. Причому саме шахтарі Донбасу стали чи не найактивнішими і вже цілком однозначно - найорганізованішими - опонентами радянського режиму.

Загальнонаціональна ідеологія - це взаємоврахування інтересів різних сил суспільства. В українських реаліях - це взаємоврахування інтересів Сходу і Заходу. Цікаво, що ще перед розпадом Союзу в літературі з'явилася майже пророча оповідь про двох лідерів - російськомовного східняка-шахтаря і україномовного західняка, які порозумілися і дали початок радикальним змінам в Україні. Були факти такого порозуміння і в житті. Так під час "оксамитової революції" 1990-х років шахтарські страйкоми Донбасу разом з першою українською масовою громадсько-політичною організацією - Товариством української мови, точніше його Донецькою філією разом виступали за відродження в Донецьку української школи (копія відповідного листа у республіканські, обласні, міські владні структури та до преси поміщена в книзі [4]). Тобто на початках відродженої Української держави настрої національно-демократичних і робітничих рухів реґіону Донбасу корелювали в принципових питаннях, що створювало добрий ґрунт для подальших інтеґративних процесів.


На жаль цей делікатний процес не набув розвитку - йому завадили і внутрішньопартійні чвари, поділи молодих українських партій популярних серед робітників Сходу (зокрема у Республіканській партії зразка 1990-тих), і акцентація РУХу на мовно-культурних проблемах, в той час як соціально-економічні відсувалися на другий план.
У робітничих рухів Донбасу навпаки - програмними домінували соціально-економічні питання. Спроби зближення позицій шляхом перебудови самого РУХу були втрачені у середині 1990-х років. Згадаймо хоча б пропозицію Д.Павличка про поєднання еліт у РУСі, яка не пройшла на партійному з'їзді РУХу, внаслідок чого Л.Кравчук його покинув. Пропозиція, висунута донеччанами-рухівцями у 1996 р. щодо нової кадрової політики з опорою на авторитетних професіоналів з регіону, нової програми РУХу зі збільшенням ваги соціально-економічних факторів, теж не пройшла (на нараді в Києві були присутні В.Чорновіл, В.Черняк, В.Коваль та ін., від Донецька - В.Білецький), що обумовило подальше віддаляння націонал-демократів РУХу від робітничих рухів і реґіону промислового Сходу. Тобто процеси дезінтеґрації та спроби інтеґрації "Схід-Захід" йшли давно.

Отже, інтеґрація реґіонів можлива на ґрунті поєднання в одне ціле "романтизму" Заходу України і "прагматизму" Сходу.


Це поєднання втілюється у простій і загальнозрозумілій формулі: "Україна - наш дім" або "Україна - наш дім, а Київ - мати городів руських". Проти такої формули немає застережень ні на Заході, ні на Сході. Образ спільного "українського дому" має державотворче наповнення, згадка про першооснову Києва (Київської Русі) - консолідуюча як у ретроспективному, так і перспективному плані.

Лідери
За часи Радянської України тільки один донбасівець - Олександр Ляшко займав високу посаду прем'єр-міністра України. Він залишив по собі добру славу і як фахівця, і як чесної, справедливої людини
(про що, до речі, свідчать три томи його спогадів). Друга спроба висунути загальнонаціонального лідера з Донбасу була менш вдалою, про що свідчать "три-турові" українські вибори Президента, про які дізнався весь світ. Віктор Янукович, який теж був прем'єром України, а до того - губернатором Донеччини, не зміг стати загально­національним лідером; фальсифікації 2-го туру визнані Верховним Судом, команда цього кандидата практично розпалася після виходу з неї чільних фахівців, хоча електорат на Сході України ще залишається (на який серйозно зазіхають вчорашні "однодумці" - Вітренко, Кушнарьов, Васильєв та ін.). Ці події не мали б таких негативних наслідків для реґіону Донбасу, якби не використання донбасівців у брудних виборчих технологіях. Якщо раніше про "донецьких" говорили найчастіше як про шахтарів і металургів, то після прем'єрства В.Януковича і наводнення Києва сумнівними донецькими "авторитетами", після брудних виборів, де трудовий Донбас використовували з цілком певною метою, "донецькі" розуміються вже зовсім інакше. Отже, в цій царині, - висунення загальнонаціонального лідера, - Донбас радше втратив свою інтеґраційну функцію в державотворчих процесах, ніж набув.
Культурна інтеґрація
України відіграє першорядне значення в сучасних державотворчих процесах. Розуміючи непересічність і багатовимірність обширу поняття "культура" зосередимося на аналізі лише деяких чинників, які суттєво впливають на державотворчі процеси, а саме: мова, система цінностей, духовна сфера, загальнонаціональні діячі культури, інформаційний простір.

Мова. Попри потужні консолідаційні властивості мови як такої [5], на Сході України мовний фактор сьогодні більш роз'єднуючий, ніж об'єднуючий. Власне, якщо ми говоримо про Схід України в інтеґративних процесах і про мовний фактор як об'єднавчий, то варто визначитися - про об'єднання на основі яких мовних преференцій ідеться - на основі тільки української, чи тільки російської мови або реальної двомовності. В Україні в цілому, як відомо, існує декілька мовно-культурних реґіонів - переважно україномовний Захід (Волинська, Рівненська, Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Закарпатська і Чернівецька області), переважно російськомовний Схід (Харківська, Донецька і Луганська області) та Південь (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Запорізька області й АР Крим) та двомовний Центр: Захід Центру (Хмельницька, Житомирська, Вінницька, Кіровоградська, Черкаська, Київська області і м. Київ), Схід Центру (Дніпропетровська, Полтавська, Сумська і Чернігівська області). При цьому сфера вживання української мови нестабільна - після розширення на початку 1990-х років зараз вона скорочується, і, відповідно, зменшуються потенційні інтеґраційні можливості української мови. Якщо у 1989 р. в УРСР україномовними були 55-57% [6] то за даними Київського міжнародного інституту соціології вже у 1994 р. україномовні складали 44-47%, російськомовні - 53-56% [7]. Станом на 2003 р. за даними відомого дослідника В.Радчука (Київ) співвідношення мовно-етнічних груп у відсотках по регіонах було таке:
Таблиця 1.

Мовно-етнічні групи

Захiд

Захiд Центру

Схiд Центру

Пiв-

день

Схiд

Дорослі загалом

Українськомовні українці

91,7

59,3

30,8

5,3

3,6

38,5

Суржикомовні українці

1,5

13,0

20,6

11,3

8,3

10,7

Російськомовні українці

1,3

17,2

33,5

40,0

48,6

28,0

Російськомовні росіяни

1,5

5,8

11,1

31,3

34,1

16,9

Інші

4,0

4,7

4,0

12,2

5,4

6,0

За іншими даними, які наводить директор Центру соціальних та політичних досліджень "Соціс" Наталія Погоріла, українську мову як зручну називають 2,64% респондентів Донеччини та 2,82% Луганщини проти 92-99% на Заході України і 16-19% у Харкові та Києві. Нижчий процент маємо тільки у Криму - 1,39% (http://dialogs. org.ua/ru/material/full/2/1332)

Як бачимо, мовний контраст Схід-Захід дуже суттєвий. Чи є спроби змінити цю ситуацію? Є. Скажімо, у 2004-2005 навчальному році статус україномовного на Донеччині мають: 661 заклад дошкільного виховання (що складає 56,7%); 612 шкіл, що становить 53,4% (у 1991 було 100 малих сільських шкіл), державною мовою навчаються 26% тобто 113750 учнів (у 1991 р. було всього 3%);
13 професійно-технічних училищ (11% по Донеччині). Державною мовою навчаються 32,1% і 2,5% учнів системи професійно-технічної підготовки. Це за офіційними даними. Але така кількісна картина не переростає у якісні зміни внаслідок відсутності мовного оточення, відсутності як чіткої державної мовної політики, так і волі керівників на місцях.

Отже, українська мова на Сході і Півдні не є сьогодні об'єднуючою. Так, у місті Донецьку, де за останнім переписом проживає 493 тисячі росіян і 478 тисяч українців (разом 96% від


1 025 тисяч городян), мову своєї національності визнало рідною 99,3% росіян і лише 23% українців, тоді як українську (мову українського громадянства) назвало рідною тільки 0,7% росіян, а російську - 76,9% українців.

В існуючих мовних реаліях на Сході об'єднавчим може бути гасло досягнення фактичної реальної двомовності, що в порівнянні з сьогоднішнім станом речей може суттєво розширити сферу вживання української.



При всій важливості фактора мови за нинішніх можливостей впливу на соціум він є більш регульованим, ніж система цінностей, що історично склалася. Яка ж система цінностей людності регіону Донбасу?

Слід зауважити, що Південно-Східна Україна і Донбас є історично українським регіоном, це частина території Запорозької Січі, зокрема Донеччина - Кальміуської паланки. Цей реґіон заселяли і освоювали різні етноси, серед яких українці у ХVІІІ ст. складали 73,8% (на Донеччині 61,3%), росіяни - 12,2% (20,5%), молдавани і румуни - 6,2% (2,5%), греки - 3,7% (7,3%), вірмени 2,6% (6,1%) [9, 10]. Як бачимо, попри українську домінанту Донеччина була дещо більш етнічно строката, ніж вся Південно-Східна Україна ще 250 років тому. У ХІХ-ХХ ст. залюднення реґіону протікало виходячи із його промислового значення. На шахти Донбасу вербували людей з усієї Росії, а потім Радянського Союзу. Сюди їхали на заробітки і на поселення після відбування строків ув'язнення. Внаслідок цього в краї витворився своєрідний склад населення, де переважали заробітчани і переселенці. На Луганщині у 1941 р. проживало 2 млн., а на Донеччині - 3,4 млн. чол. Плинність населення в подальші (воєнні і повоєнні) роки просто вражає. У 1943 р. на Луганщині залишилося 0,7 млн. чол., на Донеччині - 1,6 млн. чол. Керовані зовнішні міграції (мобілізації, депортації тощо) у 1952-1959 роки в Луганську і Сталінську (нині Донецьку) області складали понад 4,6 млн. чол. За цей же час з регіону вибуло (втекло від незвично важких умов праці і життя) 3,6 млн. чол. [8]. Така "сепарація" залишала на Донбасі тільки людей, спроможних витримувати специфічно важкі умови, а також тих, кого примусили тут жити і працювати. Основні галузі регіону Донбасу - металургійна, гірнича, хімічна і важке машинобудування характеризуються аномально підвищеним травматизмом. За рівнем небезпеки вибухів рудникового газу і пилу, викидів вугілля і газу, рудникових пожеж Донбас є чи не найнебезпечнішим у світі, кількість загиблих на шахтах на рік - 250-350 чол. по регіону. Екологічне забруднення за рядом показників перевищує гранично допустимі концентрації (ГПК) від декількох до десятків разів. Додамо сюди ще й голодування та репресії, які не оминули реґіон у радянські часи [11]. В цих умовах стрес був і є постійним станом людей. Саме стрес, за класичними уявленнями, стає відправним пунктом переоцінки цінностей особистості [12, 13]. Особистість "перемелюється" постійним стресом, ціннісні установки спрощуються, залишаються тільки базисні - самозбереження, матеріальне забезпечення і продовження роду. Правляча партія протягом десятиліть культивувала псевдоцінності або викривлювала систему цінностей - притлумлюючи (а то й вилучаючи) одні і гіперболізуючи інші - стаханівський рух, соціалістичне змагання, героїв праці, трудові династії тощо. Всі інші запити виводилися на другий-третій план. Особистість в цих умовах стає космополітичною, нівелюється відчуття культурної або(та) політичної спільноти, не важливими стають національна ідея, рідна мова, батьківська віра тощо. Характер людини стає жорстким, мова спрощеною, сленговою (інколи її зовсім заміняє брудна говірка), але готовність до захисту базисних (останніх!) цінностей - високою. Не у сфері своїх особистих базисних цінностей на таких людей дуже легко діяти адмінресурсом [14]. Чи не це - ментальний портрет Донбасу?

Водночас, як протест, у одиниць в таких умовах може проявитися яскравий протилежний процес - вивищення особистості до вершин національної самосвідомості, загальнолюдських цінностей свободи, правди, - аж до самопожертви як протестного засобу виправлення ситуації. Згадаймо - саме в такому "критичному" реґіоні, яким є Донбас народився і зріс геній В.Сосюри, В.Стуса, звідси родом І.Дзюба, М.Шаповал, М.Руденко.

Відзначена ментальна специфіка донбасівців віддзеркалюється в ряді характеристик реґіону. Візьмімо, наприклад, інфраструктуру культурних закладів Донеччини (4841,1 тис. осіб за переписом 2001 р.) у порівнянні зі Львівщиною (2626,5 тис. осіб). На Донеччині вона значно бідніша [15]:
Таблиця 2.

Заклад культури

Донеччина

Львівщина

Театри

5

10

Бібліотеки

- книжковий фонд на 100 осіб



1011

530


1432

558


Кінотеатрів

156

226

Клуби

780

1417

Відвідування населенням закладів культури та мистецтва у середньому на рік: Львівщина - 16 разів (на 100 осіб), Донеччина - 9. Попри розгалужену мережу вищих навчальних закладів на Донбасі (Донеччина за їх кількістю займає 3-є місце в країні після Києва та Харкова [20]), середній освітній рівень донбасівців на початку ХХІ ст. один з найнижчих в Україні - на Донеччині 19-25 місце, на Луганщині - 24-27 місце [16].

До речі, дуже промовисті назви деяких мікрорайонів і навіть населених пунктів на Донбасі: Харцизськ (від "харцизяка"?), "нахаловка", "собачьовка" і т.п., які до сих пір сусідують з вулицями, площами, проспектами Постишева, Леніна, Ілліча і т.д. свідчать про індиферентність, невибагливість, незацікавленість мешканців що-небудь міняти. Схоже, що цьому питанню людність просто не надає такого значення, як на Заході України. Для людини з постійним стресом або тимчасового заробітчанина не має великого значення в якому місті, районі чи на якій вулиці він живе. Має значення інше - скільки він заробляє. Такий підхід стійкий і змінити його - це змінити ціннісні орієнтири населення.
Релігійні організації на Донеччині
Попри строкату релігійну картину - у області діє 49 конфесійних напрямків, майже 96% всіх релігійних організацій складають християнські конфесії [17]. Особливість же Донеччини навіть не в тому, що переважає УПЦ МП (35%) проти УПЦ КП (4-5%) а, по-перше, в активності протестанських напрямків (вони охоплюють до 55-57% організацій, тоді як в Україні - до 30-32 %), по-друге, у невідповідному з етнічним складом населення зростанні авторитету і активності мусульманських та іудейських громад (на 1.01.2005 на Донеччині діють 19 мусульманських організацій включно з єдиною в Україні медресе і 18 удейських), по-третє, у тому, що за опитуваннями священнослужителі впливають на політичний вибір всього 2-3% прихожан. Все це свідчить про відсутність чіткого і стабільного релігійного обличчя у реґіону, невеликий вплив церкви на світське життя, що цілком вкладається у ментальний портрет донеччан, змальований нами вище.

Отже, система цінностей мешканців Східної України, зокрема Донбасу, дуже суттєво відрізняється від системи цінностей Заходу і Центру України. На Сході люди мислять і діють не з міркувань етнічних, релігійних, культурницьких потреб, а швидше утилітарно практичних, прагматично-ситуативних. Добре це чи погано для процесу державотворення? І добре, і погано. На сьогодні швидше добре, бо різні інтереси Сходу і Заходу залишають можливість для компромісу, виключають жорсткі протистояння Схід-Захід. А погано в перспективі, бо реґіон з людністю без чітких ідейних, релігійних переконань, культурних і мовних традицій, але з потужною економікою не має шансів на роль "локомотива" державотворення. Його ж роль в культурно-гуманітарній, мовній, духовній сфері - пасивного спостерігача, почасти - "розмивача" ціннісних орієнтирів інших реґіонів.


Національно-культурна ідентифікація
За В. Хмельком [7], етнічна структура дорослої людності в Україні станом на початок ХХІ століття (2001-2003 роки) у відсотках така: 62,9 - щирі українці, 22,5 - українсько-російські біетнори, 10,0 - щирі росіяни, 4,6 - інші. Дві третини біетнорів за одноетнічним самовизначенням - українці (кожний п'ятий із загальної кількості українців), одна третина біетнорів - росіяни (двоє з кожних держкомстатівських п'ятьох).

Національно-культурну самоідентифікацію жителів Донбасу можна оцінити за даними опитування, яке у 1991 і 1996 роках провели місцеві газети "Жизнь Луганска" і "Наша газета". 54,9 % 1991 року і 45,4 % 1996 року від числа опитаних визначили: "Населення Донбасу - особлива спільність людей, що мають джерела як в Україні, так і в Росії" - тобто українсько-російські чи російсько-українські біетнори. 16,4 % (1991 р.) і 10 % (1996 р.) вважали, що "тут живуть переважно українці". 9,4 % (1991 р.) і 31,9 % (1996 р.) констатували, що "тут живуть переважно росіяни і представники інших народів, що обрусіли". 6,4 % (1991 р.) і 7,5 % (1996 р.) відповіли: "Населення Донбасу - це денаціоналізовані елементи". 11,9 % (1991 р.) і 5,2 % (1996 р.) не змогли визначитися з відповіддю. Культурне майбутнє Донбасу респонденти визначали так: 53,2 % (1991 р.) і 13,3 % (1996 р.) відповіли, що "відбудеться українізація"; 4,9 % (1991 р.) і 7 % (1996 р.) задовільно відповіли на оцінку "відбудеться русифікація" і 24 %


(1991 р.) і 36,6 % (1996 р.) не змогли визначитися з відповіддю [21].

Отже, біетнорів у реґіоні Донбасу близько 50% від усього населення з тенденцією все більшої самоідентифікації як частини російської культури. Очікування українізації, які були високими у 1991 р., сьогодні дуже малі, а оцінка респондентами кількості українців на Донбасі сягає всього 10% проти 63% в Україні.


Загальнонаціональні діячі культури і науки, які походять з реґіону
Східна Україна багата видатними людьми, творчий доробок яких має загальнонаціональне або й вселюдське значення. Назовімо хоча б декого з донеччан. Іван Дзюба (з Ясинуватої) - письменник, громадський і політичний діяч, академік НАН України, Микита Шаповал (з с.Сріблянка Артемівського району) - видатний просвітитель, педагог, Вадим Писарєв (Донецьк) - видатний артист світової слави, хореограф, менеджер, педагог, Євген Халдей
(з Донецька) - великий майстер фотографії, фотолітописець Другої світової війни, Леонід Биков (з с.Знаменське Слов'янського району) - видатний актор і режисер, Анатолій Солов'яненко (з Донецька), Олександр Ханжонков (м.Ханжонкове) - перший вітчизняний кінопромисловець та багато інших. Без сумніву популяризація їх творчості, висвітлення їх громадянської позиції, ставлення до загальнонаціональних цінностей сприяє і сприятиме державотворчому процесу, інтеґративним процесам. Сьогодні треба більше інформації про видатних людей, якими Донбас і вся Україна може пишатися.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка