Донецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький



Сторінка3/20
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3,84 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

5. Справедливості ради відзначмо, що переклад часом і вводить в оману – внаслідок щирого недомислу і невдалих експериментів тлумача або коли той вдається до умисного кривотлумачення, видає своє за чуже. Про таку „роль” годі було б тут згадувати, тим паче, що йдеться про спотворення, неповноцінний переклад, підробку, щодо яких застережлива критика випрацювала жорсткий і немилосердний оцінний словник. Проте методологічно така ситуація означає, що можуть бути й антифункції. Те саме ми спостерігаємо також у випадку роздвоєння функції утвердження мови на захисну й агресивну. Інакше кажучи, функція здатна переходити у свою протилежність. І притому крайню, прикладом чого є один із видів літературної фальсифікації – стилізований під переклад оригінальний твір, приписаний вигаданому авторові. До речі, така анонімність цілком протилежна присвоєнню іншомовного твору перекладом без зазначення, що це переклад. Отже, коли не відвертатися від правди життя, слід визнати за перекладом і „функцію” приховування плагіату. Звичайно, скрізь, де можливі невірність і притаювання, хоч би й несвідомі, постає конфлікт віри й недовіри – ним просякнуто чимало есеїв про переклад. А тимчасом „Енеїда” І. Котляревського, Шевченкові наслідування Біблії і подібні до них спроби доводять, що ціла низка жанрів, проміжних на шляху від перекладу до власного оригінального твору, лише виграє від того, що вказує на джерело, власне – на інтертекстуальність... Між крайнощами маємо чималий діапазон градацій, позначених драматичним протиборством і балансом функцій, по суті – й визначених самою їхньою колізією.

6. Слід зважити на те, що перекладачі часто керуються в роботі не до кінця усвідомленими цілями й мотивами. Такі нечіткі й неосмислені, але потужні творчі імперативи-рушії і не опредмечуються словом інакше, як через текст перекладу, – тлумач не ділиться ними з оточенням, не формулює їх логічно навіть самому собі. Він осягає їх лише дією – лише тоді, коли відчуває опір матеріалу і докладає зусиль у самому процесі праці. Втім, замислитися над тим, що вело його голос, його перо, він може потім, коли про плід його спонук, старань, мук і осяянь судять користувач і критика. І все-таки майстри перекладу оприлюднюють у друці свої переробки доволі рідко, а чернетки, тобто власну лабораторію, нищать нещадно, з тією затятою немилосердністю, що її ніяк не пояснити виключно скромністю, – тому зазвичай єдина й остаточна редакція тексту як документ дії лише інтригує багатьма своїми загадками. А тимчасом очевидною є потреба надати творчому чуттю та інтуїції чітких формул осмисленого досвіду, який можна шліфувати й передавати у спадок початківцям. У цьому розумінні цінним орієнтиром стає навіть спрощений перелік того, що перекладач спроможний досягти своєю працею, – вступні оглядини того фахового потенціалу, який надає сенсу знаряддям майстерні. До речі, такий реєстр „вузликів для запам’ятовування” новачкам не завадить перекласти всіма доступними їм мовами. А з ним – і свідчення відомих особистостей про відкриті ними можливості перекладу, взявши до уваги, а) що їхні узагальнення ступенюються від філософії до буденних потреб, б) що, знову-таки, ці зерна істини вирощені особисто, зросли з практики історично й мають далі лягти на конкретний ґрунт, в) що формалізація творчого досвіду – це не апріорний взірець стратегії, а тим паче не рецептура натхнення.

Й.-В. Ґете в нотатках до „Західно-східного дивану” дав взірець методології, а надто історизму, міркуючи про три епохи і три роди перекладів: „Перший знайомить нас з чужими країнами в міру наших понять і уявлень про них: цій меті найкраще служить скромний прозовий переклад... У наступну епоху ми намагаємося, перекладаючи, перенестися в чужоземні умови, а, по суті, тільки присвоюємо собі чужі думки і почуття і хочемо їх висловити по-своєму – за допомогою своїх думок і почуттів. Таку епоху хотілося б назвати пародійною в первісному значенні цього слова...”. Нарешті „ми прагнемо створити переклад, ідентичний оригіналові, переклад, який не замінює оригіналу, але принаймні претендує на те, щоб бути використаним замість нього. Цей рід перекладу (націлений, як сказано далі, на „зближення чужого зі своїм” – В. Р.) спершу викликав найзапекліший опір: адже перекладач, який неухильно дотримується оригіналу, більшою або меншою мірою відходить від оригінальності своєї нації, і таким чином виникає щось третє, до чого ще повинен дорости смак читацької маси, обмеженої своїм національним світовідчуттям...


В будь-якій літературі всі три епохи не раз повторюються і повертаються, і всі три роди перекладів зустрічаються одночасно” (переклав О. Кундзіч [19]).

„Перекладати щось з іноземної мови для покращання пам’яті й стилю”, – записав собі в щоденнику 23-літній Л. Толстой [20].

І. Франко вбачав завдання перекладу в тому, щоб знайомити народ з вершинами людського духу, ширити просвіту, піднімати рівень культури, плекати мистецтво слова. „Добрі переклади важних впливових творів чужих літератур у кождого культурного народу, починаючи від старинних римлян, належали до підвалин власного письменства”, – підкреслював великий реформатор і енциклопедист у статті „Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання” (опубл. 1912 р.) [21]. Кожну свою або чиюсь перекладацьку працю І. Франко оцінював конкретно, крізь призму нагальних потреб. Услід за Г.-Є. Лессінгом і В. Бєлінським кидав непрямий високозлітний клич „У нас нема літератури!” і власною версією Ґетевого „Фауста” (1882) прагнув „роздути той пекучий, але благодатний вогонь – бажання правди і добра”, що його розпалив сам Ґете [22]. Задум збірки „Поеми” (1899), що її відкривали твори давніх Вавилону та Єгипту, окреслив так: „Передача чужомовної поезії, поезії різних віків і народів рідною мовою збагачує душу цілої нації, присвоюючи їй такі форми і вирази чуття, яких вона не мала досі, будуючи золотий міст зрозуміння і спочування між нами і далекими людьми, давніми поколіннями” [23]. Виклавши по-німецькому
20 шедеврів Т. Шевченка та українські пісні, митець, безперечно, мав на оці пропагувати самобутню поетику, заявити про свій народ, утвердити Україну. Принципово й вимогливо ставився І. Франко до перекладів як редактор і критик. Свідомо дбав про норму і розмаїття мови. А особливо зважав на зміст, тобто вибір оригіналів і вірність автору. Переорюючи межі порозуміння, про свій труд сказав:
„Я старався присвоювати нашому народові культурні здобутки інших народів і знайомити інших з його життям” [24].

Одначе звернімо увагу на такий факт: з польської та німецької мов статті І. Франка для його 50-томника перекладено (ще й адаптовано до сучасніших норм слововжитку), а з російської, що друкувалися в іншій імперії, – ні. З чого б це? Чому класика не впустили в рідну мову, обмеживши право особистості і її голосу одне на одного? Чому виставили поліглота за білінгва? Що стоїть за цим винятком, а точніше – за звичними для підросійської України валуєвсько-сусловським утиском і привілеєм?..

М. Рильський 1937 року, коли в одежі українського слова разом вийшли солідні фоліанти О. Пушкіна „Вибрані твори”
(у 2-х томах), „Вибрана проза” та „Євгеній Онєгін” (у його ж, М. Рильського, віртуозному тлумаченні), відзначав: „Тепер смішно було б доводити всім зрозумілу істину, що українські переклади Пушкіна конче потрібні. Це, по-перше, спосіб наблизити пушкінську спадщину до широких мас нашого народу, які думають і говорять українською мовою, – отже, значить, переклади є трамплін до дальшого ознайомлення з творчістю Пушкіна в оригіналі; а по-друге, який це прекрасний спосіб вигострити свою мовну зброю, піднести українську мовну культуру на вищий щабель розвитку! Переклади Пушкіна на українську мову збагачують, отже, українську мову, українську поезію, літературу взагалі. Ми певні, що поети, перекладачі, працюючи над перекладами з Пушкіна, відчували, як при тяжкому, але й радісному шуканні словесного еквівалента, – а коли й не еквівалента, то хоч паралелі пушкінському оригіналу, – як вони поширюють свій власний творчий світогляд, удосконалюють свої власні творчі засоби” [25].

Примітно, що за сім десятиліть відбулася переоцінка ваги означених М. Рильським функцій перекладу, які сьогодення акцентує інакше, додаючи до них ті, які наш класик і не згадував. Зокрема, значних нових українських перекладів прози О. Пушкіна ми не бачимо, – його ж вірші тлумачаться поетами в основному задля вправи й творчого турніру. Нема й гучних перевидань української пушкініани. Останньою помітною подією в літературному житті була поява 1969 року „Лірики” в серії книжок-мініатюр „Перлини світової лірики”, а коли судити за вищим критерієм – 4-томника „Твори” в 1953-1954 роках. Усе це – наслідок зміни не так ставлення до генія, як мовної ситуації в Україні. У книжці „Практика перекладу” 1968 року С. Ковганюк підсумував досвід тлумачення по-українському прози О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Гоголя, О. Герцена, А. Чехова, І. Тургенєва, Л. Толстого, О. Толстого, М. Шолохова, С. Злобіна, додавши список 24 використаних ним для розбору перекладів [26].


Хто читає тепер ці версії? Чи багатьох вони приваблюють? Неймовірним на початку ХХІ століття видається такий факт: ще зовсім недавно – на відстані людського півжиття – понад дві третини українців в Україні до російської мови не признавалося. В усьому СРСР за даними переписів населення її як другу на 1970 рік опанувало тільки 36,3% українців, а вже 1979 року – 49,8%, 1989 року – 56,2%. Рідною її так само визнавала дедалі більша частка українців у СРСР і людності в Україні [27]. За таких темпів штучна „інтернаціоналізація” на сьогодні майже завершилася стараннями незалежної держави: мову Росії в нашому краю будь-хто зрозуміє, тож декому її цілком доволі: іншою вже й не звертається. Та й навіщо, коли такий стереотип поведінки культивує телебачення, не забезпечуючи перекладу?.. Віднедавна цей процес супроводжується не менш прискореною англізацією ключових царин: ЗМІ, реклами, торгівлі, культури, науки, техніки, освіти тощо. Чого варті самі лише комп’ютер та Інтернет!
В бібліотеці Києво-Могилянської академії тепер 40% книжок – англійською мовою. Серед них і переклади.

Ясна річ: двомовність (чи багатомовність) створює специфічні умови для перекладу. Білоруський теоретик В. Рагойша слушно зауважує, що вона знижує інформаційно-ознайомчу функцію перекладу, підвищуючи роль інших [28]. До них належать розкладка змісту, відтінювання, актуалізація, усотування нових значень, гра синонімічних форм, самовираження, стильовий експеримент тощо. Текст оригіналу один і тим обмежений – варіантів перекладу, причому повноцінного, може бути багато чи й безліч. Поле взаємодії варіантів надає їм певних переваг над оригіналом.



7. Очевидно, що вимоги до перекладу – не те саме, що його дієвість чи фактична „споживча” цінність. Нігілізм і скепсис щодо можливостей перекладу не в силі здолати іншу всюдисущу крайність – надмірні очікування. А тому сполука „перекладач повинен” у фаховій літературі стала від заклинань ледве не ідіомою: модальність дієслова тут давно перейшла на іменник. Рожеве розуміння обов’язку часто відвертає від самої природи явища, його парадоксів, того, що ж насправді діється в перекладі, чим ця праця здатна прислужитися.

Відомо: перекладачеві негоже поліпшувати твір. Цей припис – аксіома, але він не розкриває естетики й аксіології перекладу. Якщо перекладачі, на думку Ґете, – це „клопітливі свахи, які на різні лади розхвалюють нам красуню, обкутану ледь прозорим серпанком, розпалюючи непогамовану жагу до оригіналу” [29], то й сам автор оригіналу здатний викликáти інтерес до того, як його перекладено.


А його автентичний почерк – прихиляти до тих чи інших прочитань і мистецтва урізноманітнювати способи вираження. Переклад може мати вартості, яких годі шукати в першотворі. Може зняти павутину віків з першотвору. Може вивищитися над ним силою виразності, залишаючись вірним йому і правдивим, – коли сама мова розкриває обійми назустріч вже оформленій думці, надаючи перекладачеві вигоди, яких не міг мати автор. Гріх відмовити Феніксу поезії, коли він сам приймає те, що до фактури вірша аж проситься, хтиво лине, невідчепно пристає: глибшу асоціацію, переконливіший епітет, різкіше протиставлення, точніший синонім, місткішу метафору, стисліший фразеологізм, милозвучніший перегук, розкутіший синтаксис, влучнішу риму тощо. Тим-то трапляються випадки [30], коли сам автор відзначає неабиякі набутки перекладу і навіть віддає йому перевагу над власним твором. Той самий Ґете зачудовувався своїм свіжим французьким „Фаустом” і свідчив, що „Герман і Доротея” йому більше до душі в перекладі латиною. „Фауст”, наголошував Ґете, „був зачатий у похмурій стихії, його дія відбувається в моторошній, хоч і різноманітній обстановці, однак завдяки французькій мові, від якої усе прояснюється й робиться приступнішим для ока й розуму, він виглядає погіднішим і виразнішим” [31].

8. Варто пам’ятати, що переклад здатний служити меті, яку перекладач зовсім не ставив собі або й не міг передбачити. Так буває, зокрема, через тривалий час або в третій країні. Як зазначалося, з перекладів теж багато перекладають, за ними відновлюють втрачені першоджерела, вивчають мову оригіналу або самого перекладу. Примітно, що прикладами з перекладів І. Франка, Лесі Українки, П. Тичини, М. Рильського, М. Бажана та багатьох інших класиків ілюструються статті в наших словниках. Деякі студенти навіть примудряються складати домашнє читання з іноземної мови, пробігши очима „Сагу про Форсайтів” Д. Голзворзі в перекладі О. Тереха, про що останньому, либонь, і не снилося... Є цілі, які перекладач приховує, принаймні не надто афішує, а є й вельми резонансні, що ними на людях зручно прикриватися. Так, у багатомовному СРСР творчі потреби й осяяння тлумачів мали увінчуватися гаслом „дружби народів”, яка передбачала цілковите розчинення й зникнення народів-друзів, але спершу – взаємне зближення шляхом обміну вартостями, процідженими крізь ідейне сито. Переклад має виміри економічні (він може годувати не тільки перекладача, а й країну), політичні (він пропагує, недарма ж французи мають в Україні програму видання своєї літератури „Сковорода”), правові й моральні (захист авторства і плагіат існують і тут), статусні. Бувають переклади заробітчанські, (не)актуальні, канонічні, авторизовані, прохідні на певний рівень, наприклад, схвалені до друку, удостоєні премій чи високого випробування портфелем Г. Кочура... За лихоліття переклади служили способом висловити власний біль, езоповими натяками і кличем до сокири, оберталися репресіями проти перекладачів, вилежувалися по шухлядах через те, що їх довго не друкували, піддавалися цензурі, спаленню й публічному ганьбленню.

Воістину, на що здатний переклад – вічна загадка для людського розуму, який сам, за влучним висловом А. Шлеґеля, може тільки одне – перекладати.


ЛІТЕРАТУРА:
1. Радчук В. Навіщо потрібен білоруський Пушкін // Сузір’я. - Вип. 26. – Київ,1987, с. 251-259.

2. Рагойша В. П. Проблемы перевода с близкородственных языков: Белорусско-русско-украинский поэтический взаимоперевод. – Минск, 1980. - С. 17-31; Радчук В. Концепция функционально-эстетического равнодействия // Теорія і практика перекладу. - Вип. 1. – Київ, 1979. - С. 47-48; Радчук В. На жертовнику мистецтва // “Хай слово мовлено інакше...”. – Київ: Дніпро, 1982. – С. 19.

3. Гете И. В. German Romance / Пер. С. Герье. // Гете И. В. Собрание починений: В 10 томах. - Т.10. – Москва, 1980. - С. 412.

4. Гете Й.-В. Поезія і правда: Збірник / Упоряд., пер. Б. М. Гавришкова. – Київ, 1982. - С. 87.

5. Копанев П. И. Вопросы истории и теории художественного перевода. – Минск, 1972. - С. 73.

6. Мандельштам О. Э. Разговор о Данте. – Москва, 1967. - С. 27.

7. Цит. за: Копанев П. И. Названа праця. - С. 78.

8. Радчук В. Переклад – рушій чи гальмо? // Теорія і практика перекладу. - Вип. 17. – Київ: Вища школа, 1990. - С. 26-31; Радчук В. Глобалізація і переклад // Всесвіт. – 2002. - № 5-6. - С. 134-136.

9. Кундзіч О. Творчі проблеми перекладу. – Київ, 1973. - С. 21.

10. Радчук В. Забобон неперекладності (Чи під силу мові Тараса переклад цитат?) // Всесвіт. - № 1-2. – 2000. - С. 166-170.

11. Гете Й.-В., Цит. праця. - С. 58.

12. Рецкер Я. И. Теория перевода и переводческая практика. – Москва,1974. - С.63-75; Рецкер Я. И. Плагит или самостоятельный перевод? (Об одной судебной экспертизе) // Тетради переводчика. № 1. – Москва, 1963. - С.51-52.

13. Гумилев Н. Письмо о русской поэзии // Аполлон, 1914. - № 5. – С. 42.

14. Кашкин И. Для читателя-современника: Статьи и исследования. – Москва, 1977. - С. 469.

15. Савов К. Художественият превод като естетическа задача // Изкуството на превода. - Сборник 1. – София, 1976. - С. 129-139; Радчук В. Перевод как отражение и эстетическая задача // Теория и практика перевода. Вып. 13. – Киев, 1986. - С. 48, 40-50.

16. Словник української мови. В 11 томах. Т. 10. – Київ, 1979. - С. 653.

17. Словник іншомовних слів. Укл. С. М. Морозов, Л. М. Шкарапута. – Київ, 2000; Словник іншомовних слів: 23 000 слів та термінологічних сполучень / Укл. Л. О. Пустовіт та ін. За ред. Л. О. Пустовіт. – Київ, 2000.

18. Філософський словник / За ред. В.Ф.Шинкарука. – Київ, 1973. - С. 563-564.

19. Кундзіч О. Цит. праця. - С. 259-262.

20. Русские писатели о переводе (XVІІІ-XX вв). – Ленинград, 1960. - С. 525.

21. Франко І. Зібрання творів у 50 томах. Т. 39 – Київ, 1983. - С. 7.

22. Франко І. Там само. Т. 26. – Київ, 1980. - С. 155, 160.

23. Франко І. Там само. Т. 5, – Київ, 1976. - С. 7.

24. Франко І. Там само. Т. 31, – Київ, 1981. - С. 309.

25. Рильський М. Мистецтво перекладу. – Київ, 1975. - С. 135-136.

26. Ковганюк С. Практика перекладу (З досвіду перекладача). – Київ, 1968. -С. 274.

27. Население СССР. Численность, состав и движение населения. 1973: Статистический сборник. – Москва, 1975; Население СССР. По данным Всесоюзной переписи населения 1979 года. – Москва, 1980; Население СССР. 1987: Статистический сборник. – Москва, 1988; Национальный состав населения СССР. По данным Всесоюзной переписи населения 1989 года. – Москва, 1991.

28. Рагойша В. П. Цит. праця. - С. 39.

29. Гете Й.-В., Цит. праця. - С. 97.

30. Лейтес А. Парадоксы переводческого искусства // Актуальные проблемы теории художественного перевода. - Т. 2. – Москва, 1967. - С. 319-323.

31. Гете Й.-В., Цит. праця. - С. 92.

УДК 81’373.4

ББК Ш12 = 411.4*212.71

Анатолій Загнітко,

доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української мови Донецького національного університету,
Надія Загнітко,

здобувач кафедри української мови

Донецького національного університету
ЗАКОНОМІРНОСТІ СПОЛУЧУВАНОСТІ ПРИЙМЕННИКІВ ЗІ ЗНАЧЕННЯМ МЕТИ
Розглянуто інвентар первинних і вторинних прийменників із значенням мети, досліджено особливості їхньої синтагматики, визначено закономірності їхнього функціонування.

Ключові слова: прийменник, категорія мети, синтагматика, функціональне навантаження.
Службові частини мови та їхні диференційні ознаки неодноразово поставали в центрі уваги в силу свого функціонального навантаження, текстотвірного потенціалу і необхідності встановлення їхньої частиномовної семантики. Виділення прийменників як окремої частини мови стало традиційним ще за античних часів, коли основним критерієм їхнього розгляду поставала позиція, що яскраво підкреслив Діонісій Фракійський: „Прийменник виступає частиною мови, яка стоїть перед усіма частинами мови і в складі слова, і в складі речення” [Античные 1936: 134]. Тут, як і в ряді подальших праць, наявне певне ототожнення прийменника і префікса. В історії лінгвістичної науки непоодинокими поставали спроби простежити напрями поповнення прийменників як особливого класу слів (пор. виділення М.В.Ломоносовим прислівників, здатних вживатися як прийменники: прежде времени, внутри дома, близ реки і останься внутри, не подходи близко, а О.Х.Востоков констатував, що в ролі прийменників можуть також використовуватися й “утворені від прикметників середнього роду прислівники относительно, касательно, сообразно, соответственно, соразмерно, дієприслівники, іменники в різних відмінках”) та встановити специфіку їхньої семантики. Показовою в цьому плані постає думка О.Х.Востокова, який констатує, що прийменником називається “слово, яке ставиться перед іншими словами, окремо або разом, щоб показати відношення між предметом і його дією або станом“. І тому лінгвіст у подальших заувагах принципово розмежовує статус прийменника при іменниках, займенниках, де вони вказують на відношення між предметами, і при дієсловах, де вони виражають напрям, початок і кінець дії. Звідси, очевидно, і бере початок усвідомлення функціональної неадекватності прийменників і післяслівників. Цікавим у цьому плані постає твердження Ф.І. Буслаєва (чи не вперше диференціював префікси й прийменники) про можливість прийменників – первинних і вторинних керувати відмінками іменників.

Неоднозначна кваліфікація прийменників, різні підходи до характеристики його значення та відсутність вичерпного опису прийменниково-відмінкових конструкцій зі значенням мети (крім загальновідомих праць З.І.Іваненко) зумовлюють актуальність дослідження



У кваліфікації, тлумаченні прийменників слід вирізнити суто морфологічний, синтаксичний, лексико-семантичний і функціонально-семантичний. Прихильник синтаксичного підходу Д.М.Овсянико-Куликовський виходив з того, що прийменник є частинкою речення і служить “для зв’язку додатків й обставин з іншими частинами речення” [Овсянико-Куликовский 1912: 264], а О.О.Шахматов за основу брав частиномовний статус прийменників (морфологічний критерій) і вважав, що основним призначенням прийменника виступає “вираження граматичних відношень між іменниками, з одного боку, з іншими іменниками, прикметниками, дієсловами, з іншого” (функціонально-семантичний) [Шахматов 1941: 504]. Диференційні ознаки прийменника як частини мови постійно еволюціонували в лінгвістичній науці. Крім наголошення функції вираження відношень між предметами, предметами і діями (О.Х.Востоков, М.П.Івченко, Б.М.Кулик), між іменниками, іменниками і дієсловами (О.О.Шахматов, Б.М.Кулик), зв’язку членів речення (Д.М.Овсянико-Куликовський), додавалися також: 1) незмінюваність (В.С.Ільїн) (за: [Історія 1987: 332], 2) реалізація залежності іменника або його еквівалентів від інших слів у реченні; 3) вказівка на підрядні відношення між словами (А.С.Колодяжний) [Сучасна 1969: 474];
4) засіб вираження граматичних зв’язків і відповідного семантико-синтаксичного відношення (І.М.Уздиган) [Сучасна 1997: 455]. Більшість мовознавців стверджує, що прийменник не має “самостійно виявленого лексичного значення” [Курс 1951: 332] й основним призначенням його постає виявлення “синтаксичного керування непрямими відмінками іменних частин мови, вносять у відмінкові форми специфічні смислові відношення” [Там само: 332]. Хоча не констатується, чим забезпечується така видозміна смислових відношень. І тому прийменник тільки “розвиває, доповнює, посилює те значення, що належить самій відмінковій формі” [Шахматов 1941: 504], водночас вторинним прийменникам притаманна автономна семантика, оскільки вони “пов’язані виразними мотиваційними зв’язками з відповідними джерелами свого формування” [Сучасна 1997: 456]. Водночас непоодинокими постають тлумачення прийменника як морфеми (В.О.Богородицький, І.О.Бодуен де Куртене, В.В.Виноградов, І.Р.Вихованець, Є.Курилович, І.І.Мєщанінов, О.М.Пєшковський, О.О.Потебня та ін.), що особливо яскраво наголосив Є.Курилович у твердженні, що прийменник – це “не слово, а морфема (а інколи “субморфема”, яка утворює єдність з відмінковим закінченням)” [Курилович 1862: 66]. Очевидно, компромісним твердженням слід вважати думку В.В.Виноградова щодо віднесення прийменників до часток мови, оскільки вони „пов’язані з технікою мови” і „перебувають на межі слів і морфем” [Виноградов 1986: 30]. Це послідовно виявлено і в самому тлумаченні прийменника лінгвістом, які „служать для вираження просторових, цільових, присвійних, обмежувальних та інших відношень між об’єктами або таких самих відношень об’єктів до дій, станів і якостей” [Там само: 555], і тому цілком логічним постає заперечення В.В.Виноградовим за прийменниками статусу повнозначних слів, оскільки власне значення прийменника “не може виявлятися поза зв’язком з відмінковою формою якої-небудь назви особи або предмета” [Там само: 555]. Подібні погляди надають викінченості концепції Є.Куриловича про те, що прийменник разом з іменником – „це не група слів, а слово, у якому прийменник виступає в ролі морфеми” [Курилович 1962: 66]. Тому прийменник постає “підморфемою“ складної морфеми, в якій вирізняються “прийменник + відмінкове закінчення”. Подібний погляд розвиває І.Р.Вихованець, який вважає прийменник аналітичною синтаксичною морфемою (синтаксичний аспект), оскільки він, на відміну від синтетичних морфем, виявляє відносну позиційну і варіативну незалежність, пор.: на березі → на правому березі; біля лісу → біля / коло вечірнього лісу. Основним призначенням прийменника виступає “переведення субстантива у прислівникову позицію” [Вихованець 1980: 14].

Окремо слід розглянути твердження про повнозначність прийменника. Так, І.К.Кучеренко наголошує, що прийменник


“… співвідносний з явищами дійсності; як слово, він формує і виражає поняття про них, отже, має значення, яке прийнято називати лексичним” [Кучеренгко 1973: 14], підтвердженням чого виступає:
1) його перекладність, 2) наявність синонімів, 3) репрезентативність антонімів. Все це призводить до висновку: “Прийменник та іменник входять до складу словосполучення з своїми значеннями, які слід розглядати як повноцінні, хоча по-своєму специфічні, взаємно пристосовані семантичні складники змісту сполучення. Для аналізу їх можна вичленувати і розглянути кожен зокрема” [Там само: 14]. Такий підхід вимагає суттєвої корекції, оскільки прийменник тільки в комплексі з іменником набуває свого семантичного окреслення і може бути вичерпно витлумачений. Прийменникам не притаманна номінативна функція і тому вони позбавлені власного лексичного значення, водночас вони послідовно репрезентують подібно до відмінкових формантів релятивну функцію, що засвідчує їхню спорідненість і можливість кваліфікації як аналітичних синтаксичних морфем. У своїй функціональній спрямованості вони повністю наближаються до функціонально тотожних словозмінних формантів, що послідовно виявляється у спрямованості на реалізацію синтаксичних зв’язків і семантичних відношень. Їхній аналітично-морфемний статус підтверджується морфологічними (відсутність членування на морфеми із чітким окресленням кореневої та інших морфем), словотвірними (спрощення і згортання похідної структури), інтонаційно-фонетичними (здебільшого втрачають акцентну самостійність у мовленнєвому потоці й утворюють разом з наголошеним словом цілісне фонетичне слово), синтаксичними (не виступають самостійними членами речення) ознаками.

Статус прийменника у системі частин мови можна і витлумачувати крізь призму кваліфікації власне-лексичного значення прийменника шляхом вказівки ним на те чи інше відношення [Русская 1980: 710] та вказівки на відповідні часткові характеристики, що притаманні тим чи іншим підвидам загальних понять, наприклад, вказується на тип простору або спосіб репрезентації часу (час у його безперервному перебігу, час як застиглий відрізок [Там само: 710]. При цьому окремі дослідники наголошують, що “прийменник спроможний сам уводити ті “сутності”, через які встановлюються відношення” і тому не завжди постає релятором [Селивёрстова 1999: 28; пор. також погляд Дж.Міллера], підтвердженням чого виступають прийменники біля, коло (рос. у, около, возле), що вводять простір, який безпосередньо прилягає до релятума. Цей простір постає у функції локатива щодо суб’єкта речення: Хлопець стояв біля / коло хати. Сам денотат іменника хлопець у цьому разі розширюється і включає у свій вияв локатив, що, очевидно, слід кваліфікувати як інтерпретацію.

Метою дослідження є встановлення особливостей сингматики прийменників зі значенням мети з простеженням семантичної специфіки іменникових компонентів. Це зумовлює розв’язання таких завдань: 1) встановлення первинних і вторинних прийменників, яким властиве значення мети; 2) вияв тематичних груп ііменникових компонентів, у поєднанні з якими прийменники постають регулярними носіями значення мети. Новизна дослідження полягає в тому, що впершее окреслено регулярність вияву іменникових компонентів з прийменниками як репрезентантів семантики мети і встановлення найбільш частотних синтагматичних моделей останніх.

Сучасний український прийменниковий фонд не постає замкнутою величиною, оскільки постійно активно поповнюється за рахунок особливих відіменникових похідних типу на адресу, в особі, на знак, в ім’я, у порядку, на противагу, в руках, від імені, в руслі, у світлі, у сфері, на шкоду, на честь, за рахунок, на ґрунті, на очах, на межі, на правах, на тлі, на руках, під кінець, під знаком тощо, де особливу активність виявляє прийменник на, що мотивується його специфічним статусом у прийменниковій системі, адже він поєднує в собі абстрактне й конкретне значення і є одним із найбільш багатозначних прийменників [Там само: 28]. Такий статус виступає цілком мотивованим, оскільки первинною функцією прийменника на в сучасному граматичному ладі української мови є локативна, що закріплено у відмінковій системі (місцевий відмінок: на березі, на полі, на городі, на печі, на дорозі, на вікні, на підлозі, на столі, на комп’ютері; але в лісі, в селі та ін.) та регулярному вияві при локативних дієсловах, де на виконує функцію постслівника (знаходитися на відпочинку, перебувати на канікулах тощо). Цілком логічним видається такий статус прийменника на як репрезентанта просторової семантика разом з іншими прийменниками-носіями подібного значення, оскільки “Простір – одна з перших реалій бутя, яка сприймається і диференціюється Людиною” (за В.Г. Гаком), і в силу цього первинні реалізатори цієї семантики набувають можливості її динаміки і трансформації у часову, причинову і под., пор. в англійській мові аналог прийменника на прийменник in охоплює дванадцять основних значень, а в конструкції in front (of) він окреслює фронтальну орієнтацію об’єктів, при якій один об’єкт розташовується на первинній горизонтальній осі іншого об’єкта [Мальцева 1999: 266]. Сам простір у його польовій структурі охоплює: 1) тип простору у відповідних вимірах: точка – лінія – поверхня – об’єм; 2) організація простору: центр / периферія; відкритий / закритий простір;


3) розташування об’єктів, їхня просторова співвіднесеність (відносний простір): близько / далеко; ліворуч / праворуч і под.; 4) напрям, орієнтація; координація; 5) міра довжини, віддаль, поверхня, об’єм;
6) сприйняття простору: вид, аспект, погляд, підхід (за В.Г.Гаком). Складна структура поля простору зумовлює розмаїття прийменникової системи на позначення його компонентів, водночас легко виявити причини поповнення прийменникової системи на реалізацію семантики тих чи інших площин поля простору, пор.: довжиною, діаметром, радіусом, обсягом, край, коло, виміром, ємністю, розміром тощо. Водночас виявляється, що семантика первинних прийменників на позначення простору є найбільш абстрактною і легко переосмислюється, набуваючи вторинної функції, що уможливлює вирізнення функціонально-семантичних парадигм таких прийменників і встановлення певних центрів (ядер) в їхніх функціональних виявах. Підтвердженням цього може стати послідовний аналіз прийменника на, який максимально поєднує в обширі своїх функцій абстрактнее і конкретне значення. Останнє послідовно виявляється за умови його сполучуваності з конкретними іменниками, які виступають актантами при локативних дієсловах. Видається цілком коректним твердження О.М.Селиверстової про об’єднання основної осі значень прийменника на у перетвореннях типу “простір → час” (можна з упевненістю стверджувати, що це основний шлях семантичного розвитку багатьох прийменників, сполучників, прислівників), де перша вісь ґрунтується на варіюванні типів простору, друга пов’язана з варіюванням типів руху (дивитися на – перцептивне переміщення, зосередитися на – ментальний рух, кинутися на когось – фізична дія), а третя вісь пов’язана з базовим поняттям “опори”, хоча граматичне значення спрямування зберігається в усіх трьох осях. Концепт поверхні найбільш очевидним постає в тому разі, коли прийменник на приєднується до іменника, якому притаманна семантика «внутрішньої частини», пор.: зошит знаходився на столі → у столі, пор. подібне висловити на ім’я учителя. У цьому разі О.М.Селиверстова говорить про два варіанти лексичного значення просторовості прийменника на, першим з яких вважається невіддільність референта (об’єкт, просторові координати якого визначаються) від поверхні релятума (об’єкт, щодо якого встановлюються просторові координати): напис на етикетці, малюнок на килимі, що послідовно реалізується в актантних ролях локатива і директива: Рибалки витягнули ятір на берег (І.Нечуй-Левицький); а другий варіант репрезентує можливість вибору прийменника на в тому разі, коли релятум виконує функцію опори [Селивёрстова 1999: 29]. Досить активним є вживання прийменника на для окреслення віртуального простору типу на 30 градусів довготи і
15 градусів широти
, оскільки у таких словосполуках репрезентований не об’єктивний світ як такий, а відповідна абстрагована сітка (має безпосередній стосунок до мисленнєвих узагальнень), тобто координати (див. п’ятий компонент поля простору), пор. також на відстані, на віддалі, на висоті, на глибині. У цьому разі самі іменники набувають іншого параметру – абстрактного, пор.: відійти на відстань трьох кілометрів і відійти на три кілометри, знайти корабель в морі на десятому кілометрі від берега і знайти корабель в морі на 25 градусі довготи і 20 градусі широти. У подібних словосполуках у прийменника на зникає компонент “поверхня”, а інтенсифікується компонент „точка”, що не виступає похідним семантики іменника. Семантика „точка” є похідною поєднання іменника з прийменником, але вона закладена у функціональному потенціалі прийменника на.

Одним із найбільш ефективних й активно використовуваних джерел поповнення сучасної прийменникової системи постають іменники, що у різноманітних виявах дистрибуцій з первинними прийменниками репрезентують потужний клас аналітизації прийменників. Трансформація іменників у прийменники супроводжується набуттям іменниковими похідними диференційних ознак нової частини мови, вступаючи в омонімічні відношення з первинними формами. Ця омонімія повністю охоплює усі внутрішньосистемні і внутрішньомовні вияви і повністю зникає на рівні синтагматики. На цьому рівні простежується втрата іменником його категорійно частиномовних ознак: 1) здатності відмінюватися; 2) змінювати форму числа (хоча за формальними критеріями легко встановити семантику числа, що в цьому разі постає розмитим й аморфним). Окремо слід зауважити про граматичне значення роду, що, очевидно, успадковується похідним і постає одним із засобів оформлення похідного. У силу цього цілком реальним постає твердження, що “змертвілі” форми відмінка, числа і роду є тими чинниками, що репрезентують втрачений формально-граматичний вияв предметності і повністю нейтралізованої семантико-смислової предметності. Твердження про належність того чи іншого похідного до прийменника чи набуття цим утворенням тільки окремого функціонального вияву, повністю нейтралізованого в усіх інших репрезентаціях, упирається в питання про втрату іменниковим компонентом формально-граматичної і лексико-семантичної предметності. Діагностичним показником виступає останній компонент іменника – збереження ним лексичної семантики уможливлює подвійну кваліфікацію таких утворень, пор.: причинові, часові, просторові утворення типу у сфері, під час, в інтересах, у справі, в ім’я, з метою, на закінчення, на завершення та ін.

Реалізовуване похідним іменником значення в аналітичній прийменниковій структурі суттєво може різнитися від його первинного значення. Це стосується не тільки звуження його семантики, подальшої спеціалізації, але й відмінних тенденцій у реалізації синтагматичних потенціалів. Похідний елемент набуває або постдієслівної спеціалізації, або препозитивного статусу щодо іменника. Перехід іменників в прийменники належить до імміграційного потенціалу прийменникової системи, що за рахунок активної експансії розширює свій функціональний і семантичний вияв: з метою посилення, з приводу свята, на предмет перевірки, з причини від’їзду делегації тощо. Новітні поповнення прийменникової системи за своєю структурою не суттєво різняться від трансформ попередніх періодів. За своєю будовою це здебільшого форми непрямих відмінків та прийменника, розташованого у препозиції або у постпозиції: щодо питання про і под.

Поповнення прийменникової системи відіменниковими утвореннями пов’язане: 1) з багатозначністю первинних прийменників (проблема розмежування їхньої семантики уже відчувається на лексикографічному рівні), 2) особливістю семантики деяких іменників (домінування часової семантики: за годину від початку сеансу, за секунду до з’яви актора; просторового значення: за кілометр від села тощо), 3) загальномовними тенденціями аналітизації, коли на вираженні певної семантики спеціалізуються цілісні аналітичні комплекси, де іменниковий компонент уміщує власний спектр значення, доповнюваний тими чи іншими прийменниковими елементами. З-поміж новітніх іменниково-прийменникових утворень слід вирізнити одиниці, семантично і функціонально еквівалентні слову (загалом проблема еквівалентності слову на сьогодні є досить актуальною, підтвердженням чого постає розгляд прислівникових еквівалентів слова в українській і російській мовах А.А. Лучик [Лучик 2001], пор.: ач як, чи мало, ані (ні) разу, під (попід) пахву (пахви), куди хочеш, куди прийдеться, над ранок, на прощання, до того часу, у тиші, цього разу, над (понад) міру тощо), відрізняючись від останніх структурним ускладненням. Такі похідні варто термінологічно назвати прийменниковими лексіями. Термін лексія найбільшою мірою відображає корелятивність цілісної семантики слова й аналітичного утворення. Сюди належать одиниці, побудовані за моделями “простий прийменник + застигла форма іменника + простий прийменник”: у порівнянні з, на шляху до, у напрямі до, у зв’язку з, на відміну від та ін. Такий підхід цілком постає виправданим з позицій функціонального тлумачення прийменникових похідних, що функціонують як відтворювані цілісності з послідовно окресленою семантикою.

До прийменникових лексій належать також похідні аналітичні утворення, де базовим компонентом виступає колишній прислівник або дієприслівник, який також у цьому разі детермінує семантику всього утворення: а ) часову: розпочинаючи з; б) просторову: близько від, неподалік від; в) порівняльні: порівняно з тощо.

Діапазон семантики відіменникових і відприслівникових прийменникових утворень досить розмаїтий, хоча в ньому чітко простежується домінація обставинної семантики. Функціонально менш навантажене є об’єктне значення. Коло цих сполук обмежене утвореннями типу у сфері, в особі, за рахунок, за лінією та й сполучувальний потенціал таких похідних виступає суворо регламентованим, оскільки здебільшого похідні утворення, марковані об’єктною семантикою, спрямовані у своєму функціональному вияві на постдієслівне вживання: активно працювати у сфері аналізу процесів проходження нових матеріалів, знайти в особі нового керівника ініціативного новатора, поїхати у відрядження за рахунок спонсорських коштів, здійснювати дислокацію військ за лінією фронту та ін.

Постання окремих прийменникових аналітичних утворень, як правило, зумовлене тими активними тенденціями в сучасній українській літературно-нормативній практиці, які суттєво динамізують граматичний і лексичний склад. У першу чергу це пов’язане з чітким маркування семантики, коли прийменник спеціалізується на вираженні тільки одного значення або його вияв орієнтований на синтез семантики. Підтвердженням останнього може бути функціональний вияв прийменника за лінією, в якому сконденсовано значення реалізації об’єкта, спрямованості дії та способу дії. Усі ці значення не видається можливим чітко дефінувати: йти за сонцем → йти за лінією сонця.

Встановлення функціонально-семантичних діапазонів прийменників з послідовним окресленням їхнього директивного, локального або локально-директивного значення можливе за умови визначення дейктичних полів прийменників і послідовного з’ясування їхньої структури, що уможливить розгляд специфіки таких дейктичних полів не тільки в синхронному плані, але й в еволюції, виявленні закономірностей розширення і звуження цих полів. Водночас закономірним виступає простеження видозміни спеціалізованості прийменників – від чіткого закріплення за тією чи іншою відмінковою формою до спеціалізації на постдієслівному статусі. Коректним постає розгляд прийменників, еволюції їхньої функціонально-семантичної специфікації при врахуванні тенденцій конвергентності / дивергентності у відмінковій системі та її співвідношенні з дєслівною системою, оскільки у сучасній українській мові внутрішня семантика флексії вивітрилася, приглушена абстрактним значенням, але „зв’язок з давніми конкретними значеннями відмінка – локальним, знаряддєвим, комутативним – зберігається, хоча й імпліцитно, у традиційних моделях синтаксичної і лексичної сполучуваності, яка вивірялася протягом століть у механізмі дієслівного керування” [Маляр, Селивёрстова 1998: 20]. Поповнення сучасної української прийменникової системи здійснюється за рахунок розширення функціонального тла аналітичних сполук, що спеціалізуються на реалізації прийменникових функцій та поступової фразеологізації певних словосполук, де іменник чи його аналог втрачає свою первинну семантику і набуває функціональної цілісності і семантичної значущості тільки в межах речення.

Г.О. Золотова наголошує, що прийменники є ланкою, що пов’язує лексичну систему з синтаксисом через морфологічний рівень, беручи активну участь в утворенні синтаксем. Диференційними ознаками синтаксем у цьому разі постають: 1) категорійно-семантичне значення слова, від якого вони утворені; 2) відповідна морфологічна форма; 3) здатність синтаксично реалізуватися у визначених позиціях, яка випливає із (1) та (2) [Золотова 1988: 4].

Досить поширеним є твердження, що “за своєю сутністю, прийменники (подібно як і сполучники) не постають предметом морфології, оскільки позбавлені будь-яких граматичних категорій. Їхнє власне значення повністю належить до сфери лексикону, а різноманітні часткові значення (репрезентовані тими чи іншими прийменниково-іменниковими сполуками, пор.: до мосту – первинне просторове значення і до вечора, до читачів, до ювілею, до підсумків – значення прийменника розмите, що мотивовано транспозицією смислового навантаження на іменник) виступають наслідком взаємодії лексичної семантики прийменника, іменника і семантики самої відмінкової форми (=лексико-морфолого-синтаксичний комплекс)” [Загнитко 2003: 93]. Сучасний рівень лінгвістичних знань зумовив „ревізію” навіть усталених понять про прийменникову дефініцію [Конюшкевич 2004: 117], що мотивовано насамперед суттєвим розширенням кількісного і якісного складу прийменникових одиниць, що підтверджено відповідними експериментальними даними. Останнім часом активізація прийменникових досліджень пов’язана також з реалізацією засадничих принципів спільного відкритого міжнародного проекту „Слов’янські прийменники в синхронії і діахронії: морфологія і синтаксис” (автор концептуальної ідеї й організатор, координатор – проф. М.В. Всеволодова (Московський університет). У цьому проекті беруть активну участь учені різних слов’янських (Білорусі (Мінськ, Гродно), Болгарії (Велико Тирново) Польщі (Ополе), Росії (Москва), Сербії (Нови Сад), України (Донецьк)) і почасти неслов’янських держав (Ірану, Китаю, Японії) та ін. У рамах міжнародного проекту відбувся цілий суто організаційних і дискусійних заходів (круглі столи (ІІ Міжнародний конгрес русистів-дослідників (Москва: МДУ, 2004); Міжнародні граматичні читання – ІІ (Донецьк: ДонНУ, 2002), ІІІ (Донецьк: ДонНУ, 2005)), два семінари (Гродно 2002; Москва 2003)), на яких обґрунтованою постала концепція прийменникової еквівалентності і напрацьовано методику простеження особливостей і закономірностей оприйменникування повнозначних лексем. За Реєстром М.В. Всеволодової, склад конституентів прийменникового поля російської мови охоплює 5000 одиниць (дані на березень 2004 р.), а в білоруській мові, за Реєстром М.Й. Конюшкевич, 5058 одиниць [Конюшкевич 2004: 118], а в українській мові – їх встановлено 2811 одиниць, нормативних з-поміж них – 1705 одиниць (Словник українських прийменників та їхніх еквівалентів. – Донецьк, 2007. –


364 с.), а ненормативна база охоплює орієнтовно 1106 одиниць. Поза усяким сумнівом, сам Реєстр на сьогодні є відкритим, оскільки інтенсивним постає процес синсемантизації значної кількості іменників, особливо абстрактних, убік злиття їх з препозитивним прийменниковим елементом і постання як цілісних з відповідною семантичною спеціалізацією саме такі сполуки належать до еквівалентів слова, оскільки під останніми мають на увазі стійкі сполуки з „цілісністю значення, переважно постійна, незмінна форма. У мовленнєвому потоці еквіваленти слова утворюють цілісну одиницю і щодо наголосу, здебільшого їм притаманний один словесний наголос” [Рогожникова 1991: 4]. За твердженням А.А. Лучик, до еквівалентів слова належать: 1) прислівникові сполуки – на льоту, на самоті; 2) прийменникові сполуки – в порівнянні з, в напрямі до; 3) еквіваленти сполучників – в міру того, як; незважаючи на те, що; 4) еквіваленти часток – аж гульк, а бач; 5) еквіваленти вигуків – а нуте, ах ти ж [Лучик 2006: 95-96]. Далі констатовано, що „у складі еквівалентів слова фіксуються такі одиниці, які не співвідносяться з будь-якою частиною мови, тобто їхньою класифікаційною ознакою є синтаксична функція. Це можуть бути структури з функцією присудка (в ажурі, у зборі), вставного слова (на щастя, на біду), а також стійкі мовленнєві звороти (річ у тому, що; факт той, що) та скорочення
(і под., та ін.)” [Лучик 2006: 95-96].

Аналіз прийменника слід здійснювати відповідно до того чи іншого реченнєвого аспекту, оскільки в межах останнього найвичерпнішою постає кваліфікація його відповідного статусу. Закономірності й основні принципи лексикографічного опрацювання з послідовним встановленням семантики ґрунтуються виключно на врахуванні контекстного оточення прийменника, методики трансформаційного аналізу, фіксації умов, у яких вживання прийменника або його заміна іншою одиницею неможливі, та перифразування (кількість значень у прийменника встановлюється кількістю перифраз) з підстановкою в тому самому контексті замість прийменника повнозначного слова, суттєвим постає розмежування ознак прийменника, що переходять, і селективних, детермінованих контекстом [Никитина 1979: 13]. Для встановлення статусу певної одиниці як прийменника застосовують прийом пропуску, а синонімічність прийменників діагностується шляхом заміни. Все так чи інакше пов’язане з найближчим оточенням прийменника. Таке оточення прийменника є істотним у ліво- і правобічному вияві: до батька і підійти до батька; через дорогу і перейти через дорогу. Розмежування аспектів або рівнів синтаксису – формально-граматичного, семантико-синтаксичного і комунікативного уможливлює встановлення статусу на кожному з них прийменникової одиниці. У формально-граматичному вияві прийменник входить до складу члена речення і разом з повнозначним компонентом складає відповідну цілісність: Поїздка з Вроцлава до Києва тривала рівно добу. І на цьому рівні легко розмежовувати нечленовані / членовані прийменники: для, попід, з-поза / з … до; від … до. Семантико-синтаксичний аспект вияскравлює синтаксемотвірний потенціал прийменника, де можливим є розмежування внутрішньореченнєвої обов’язковості / необов’язковості, приреченнєвості, постреченнєвості з адекватним семантичним наповненням: Хлопець підійшов до батька / Тихо над річкою (Народна пісня); На мітингу виступили представники різних політичних сил; На шляху; На вітер (Б.-І. Антонич).

Комунікативний рівень найпослідовніше репрезентує особливості тема-рематичного членування, де виявляється тематичний / рематичний статус прийменника з особливостями належної актуалізації: По рідних по хатах знову тривожилися люди (А.Яна) / Ми всі працюємо заради ідеї (А.Яна).

Основу поділу прийменників на семантичні типи складають конкретні різновиди семантико–синтаксичних відношень, що встановлюються в межах найзагальніших типів синтаксичного підпорядкування, виражених за допомогою первинних і похідних прийменників. Належні до сфери організації речення і словосполучення синтаксичні відношення мають різне значеннєве наповнення. Суттєвими постають обставинні, об’єктні, атрибутивні, суб’єктні.

У більшості досліджень [Вихованець 1980: 222] прийменникової системи української мови зазначається такий кількісний склад прийменників із семантикою мети (15 одиниць): в (у) + знах. в.; во + знах. в.; для + род. в.; до + род. в.; з (із, зі, зо) + орудн. в.; за + орудн. в; задля + род. в; заради + род. в.; на + знах. в; під + знах. в; по + місц. в; попід + знах. в.; про + знах. в; у (в, ув, уві) + дав. в. (за І.Р.Вихованцем). За функціонально-комунікативним підходом до складу засобів із функцією мети можна включити багато прийменникових конструкцій, для яких значення мети є несистемним, постає лише у відповідному контексті, пор. прийменники типу задля, на вгоду, на горе, на зло, на спогад, на згадку тощо. Це дозволяє констатувати, що значення мети реалізують разом з відповідними відмінковими формами такі прийменники: в (у) + зах. в.; во + знах. в.; для + род. в.; з (зі, із, зо) + оруд. в.; за + знах. / оруд. в.; задля + род. в.; заради + род. в.; на + знах. в.; під + знах. в.; по + місц. в.; попід + знах. в.; про + знах. в.; у (в, ув, уві) + дав. в.; ради + род. в.; з метою + род. в; в інтересах + род. в.; з нагоди + род. в.; на випадок + род. в.; в ім’я + род. в.; на вгоду + род. в; на горе + дав. в.; на спогад + дав. в.; на спогад про + знах. в.; на згадку + род. в.; на згадку про + знах. в.; з примхи + род. в; на благо + род. в.; на (у) віддяку за + знах. в.; на відзнаку + дав. в.; на втіху + дав. в.; на доказ + род. в.; на допомогу + дав. в.; на захист + род. в.; на підкріплення + род. в.; на пам’ять про + знах. в.; на підтвердження + род. в.; на (у) підтримку + род. в.; на (у) подяку + знах. в.; на шкоду + дав. в.; у пошуках + род. в.

Такі прийменниково-відмінкові утворення не постають взаємозмінними, оскільки у вторинних прийменниках типу на спогад, на віддяку, на пам’ять про, на допомогу, на підтвердження, на підтримку наявний додатковий семантичний відтінок, що міститься в колишньому повнозначному слові як центрові смислової структури вторинних прийменників. Пласт прийменників із семантикою мети в українській мові і досі не набув сталої форми, постійно поповнюється новими конструкціями з різноманітними семантичними відтінками. Тому точно визначити число досліджуваних одиниць складно. За відправну кількість можна взяти 48, що найбільш послідовно репрезентують значення мети і в межах цієї групи простежити особливості походження прийменників та визначити їхню структуру.

До класифікації прийменників з погляду їх походження існує два підходи, запропоновані І.Р.Вихованцем, – синхронічний та діахронічний. У діахронічному плані всі прийменники української мови є похідними. Діахронічний підхід до класифікації прийменників дозволив би розглядати весь корпус прийменників мети у своїй цілісності. Проте навряд чи можна об’єднувати в одну групу, ставити знак рівності між прийменниками з, за, від і у відповідь на тощо. Тому, класифікуючи прийменники мети за їхнім походженням, можна взяти за опертя синхронічний підхід, функціональний критерій, за яким до первинних належать такі прийменники, що в сучасній українській літературній мові вже втратили семантичну або формальну співвідносність із повнозначними словами, що „вживаються у мові тільки в позиції і з семантикою прийменника, а до вторинних – прийменники, що у системі мови мають співвідносні з ними омонімічні повнозначні слова” [Вихованець 1980: 60].

За формальним критерієм до первинних належать прийменники: в (у, ув, уві, вві) + місц. в.; з (із, зі, зо, ізо) + род. в.; за + знах. в. та оруд. в.; задля + род. в.; заради + род. в.; для + род. в.; на + знах. в.; під + знах. в. та оруд. в.; ради + род. в.; а до вторинних: в ім’я + род. в.; в інтересах + род. в.; в пам’ять + род. в., в пам’ять про + род. в.; з нагоди + род. в.; з приводу + род. в.; з примхи + род. в.; на благо + род. в.; на вгоду + дав. в.; на випадок + род.в; на (у) віддяку за + знах. в.; на відзнаку + род. в; на втіху + дав. в; на горе + дав. в; на (у, в) догоду + дав. в.; на доказ + род. в.; на допомогу + дав. в.; на захист + род. в.; на згадку + род. в..; на згадку про з + знах. в.; на (у) знак + род. в.; на пам’ять про + знах. в.; на підкріплення + род. в; на підтвердження + род. в.; на (у) підтримку + род. в.; на (у) подяку за + знах. в.; на радість + дав. в.; на (у) сплату за + знах. в.; на спогад + род. в.; на спогад про + знах. в.; на спомин + дав. в.; на спомин про + знах. в.; на (в, у) честь + род. в.; на шкоду + дав. в.; у (в) нагоду за + знах. в.; у пошуках + род. в.

Якщо простежити співвідношення первинних прийменників у цьому разі, то нескладно помітити, що останні кількісно домінують. Таку невідповідність між кількістю первинних і вторинних прийменників із семантикою мети можна пояснити як загальною тенденцією до збільшення переваги останніх у прийменниковій системі української мови, так і тим, що логічні поняття причини, мети, допусту тощо почали з’являтися на пізнішому етапі розвитку мовлення й мови. Тому переважна більшість прийменників, які виражають різноманітні логічні відношення, становлять прийменники – „новотвори”, вторинні прийменники.

Усі первинні прийменники за структурою поділяються на прості та складні. Серед первинних прийменників зі значенням мети нараховуються 10 простих (+ 6 варіантів) і 3 складних (задля, заради, попід) прийменники. Вторинні прийменники за своєю структурою є складними і диференціюються на: 1) однокомпонентні; 2) двокомпонентні (у справах, в ім’я); 3) трикомпонентні (на спогад про, у віддяку за).

З-поміж однокомпонентних у ряді праць пропонується розмежовувати прості і складні прийменники, де до простих зараховуються тільки морфологічно прості словоформи, що не мають префіксів [Всеволодова и др. 2003], але доцільною і переконливою постає класифікація за кількістю компонентів.

Двокомпонентні прийменники зі значенням мети за генетичними особливостями поділяються на: а) деномінативні (відіменні) (в ім’я, на знак, в інтересах, в пам’ять, з нагоди, на випадок, на вгоду, на спогад тощо); б) деадвербіальні (відприслівникові): у слід за.; в) девербальні (віддієслівні): претендуючи на.

Усі трикомпонентні прийменники із семантикою мети є деномінативними (відіменними): у пам’ять про, у відплату за, у віддяку за, на (у) сплату за, у нагоду за.

Основу класифікації прийменників із семантикою мети за їхніми генетичними особливостями складає найпопулярніший погляд щодо поповнення прийменникової системи за рахунок частин мови. Згідно з ним майже кожна частина мови може перейти у прийменник. У теоретичному мовознавстві існує також думка, що прийменники походять лише від прислівника, і ступінь прислівника є обов’язковий в усіх випадках переходу тих або інших форм повнозначного слова в прийменник [Вихованець 1980:67]. За цим поглядом вторинні прийменники зі значенням мети можна поділити на: 1) прийменники, утворені від аналітичних прислівників (прийменниково- відмінкових форм) (в ім’я, з нагоди, на (у) знак); 2) прийменники, які утворилися від адвербіальних віддієслівних форм (претендуючи на); 3) прийменникові комплекси, які являють собою нерозкладні єдності, утворені з прислівникових форм і первинного прийменника


(у відповідь на, у зв’язку з).

Вторинні прийменники із семантикою мети утворюються від трьох частин мови: іменників, прислівників і дієслів. Провідна роль у поповненні цього семантичного типу прийменників належить іменникам. Від цієї повнозначної частини мови утворилася основна кількість досліджуваних одиниць, а всі трикомпонентні прийменники є повністю відсубстантивного походження, де субстантив займає інтерпозицію в обрамленні первинних прийменників (в (у) пам’ять про, у віддяку за). Слід наголосити, що тільки абстрактні іменники можуть входити до складу вторинних прийменників. Це може бути й іменник, якому в більшості випадків його вживання притаманне конкретне значення (знак тощо). Під час переходу подібного іменника в розряд прийменників ступінь його предметності має дорівнювати нулю, конкретне значення повинно трансформуватися в абстрактне (Вона стала на дверях, розіп’явши руки, і крутила головою в знак того, що вона його не пустить (Григір Тютюнник)).

Найчастотнішою моделлю утворення прийменникових конструкцій зі значенням мети є: [Prep + Nx] + N2. Частотною схемою побудови вторинних прийменників також виступає: [Prep + Nx + Prep] + N4. За цією схемою утворені майже всі трикомпонентні прийменники із семантикою мети.

Препозитивний (прийменниковий) компоненти в таких моделях завжди первинний. В утворенні вторинних багатокомпонентних прийменників із семантикою мети найбільш продуктивними є первинні прийменники в (у), з, за, на, під, (у двокомпонентних прийменниках у поєднанні з іменником вони знаходяться у препозиції, з прислівниками та дієсловами – у постпозиції). Тобто це ті прийменники, які і при самостійному вживанні здатні виражати відношення мети. Цей факт ще раз підтверджує, що центром смислової організації вторинних прийменників є колишнє повнозначне слово, яке в цьому разі ускладнює, надає специфічного смислового відтінку значенню мети, що притаманне первинному прийменнику, з яким воно поєднується.

Якщо звернути увагу на регулярність сполучуванності досліджуваних прийменників з відмінками субстантива, разом з якими вони становлять прийменниково–відмінковий комплекс, то можна помітити, що найбільш продуктивним є родовий відмінок. Це лише підтверджує тезу багатьох мовознавців про те, що родовий відмінок – найчастотніший у прийменниковій системі української мови [Вихованець 1980: 63].

Як відомо, прийменники вживаються тільки при іменних частинах мови, які мають форму непрямого відмінка (прийменниках, займенниках, субстантивованих прикметниках, дієприкметниках, числівниках). Кожний прийменник у поєднанні з тією чи іншою відмінковою формою субстантива характеризує певне коло смислових відношень (див. табл. 1).

На підставі цих даних (див. табл. 1) можна зробити певні висновки щодо особливості сполучуваності прийменників із семантикою мети з різними відмінками іменників. Найбільш продуктивним у цьому плані є родовий відмінок іменників, оскільки ≈ 53% прийменників поєднується з його формами. Зі знахідним відмінком сполучується ≈ 27% прийменників, із давальним ≈ 14% прийменників, із орудним ≈ 4% прийменників, з місцевим ≈ 1%. Отже, в більшості випадків прийменники мети вимагають після себе родового, знахідного або давального відмінка. Своєрідною постає форма місцевого відмінка. Загальновідомо, що місцевий відмінок – це єдиний відмінок сучасної української літературної мови, який вживається тільки у поєднанні з прийменником. Тому його периферійна позиція щодо утворення прийменниково-іменникового комплексу з семантикою мети, на перший погляд, не зовсім зрозуміла. Проте, якщо пригадати, що місцевий відмінок, будучи одним із найдавніших прийменникових елементів, вживається лише з обмеженим колом прийменників, має дуже вузьке коло семантичних функцій (виражає переважно просторові відношення) і поєднується передусім з іменниками конкретної семантики, то той факт, що саме він посідає периферійну позицію серед інших відмінків в утворенні конструкцій із семантикою мети, стає цілком зрозумілим.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка