Донецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький




Сторінка7/20
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3,84 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   20

ЛІТЕРАТУРА:

1. Баранівська О.С. Прізвищеві гібриди з формантами –к(о), -енк(о) // Актуальні питання антропоніміки. – К., 2005. – С. 31 – 38.

2. Бевзенко С.П. Історична граматика української мови. Нариси зі словозміни та словотвору. – Ужгород, 1960. – 416 с.

3. Білоусенко П.І. Історія суфіксальної системи українського іменника (назви осіб чоловічого роду). – К., 1993. – 214 с.

4. Бірыла М.В. Беларускія антрапанімічныя назвы ў іх адносінах да антрапанімічных назваў іншых славянскіх моў. – Мінск, 1963. – С. 15 – 41.

5. Демчук М.О. Слов’янські автохтонні особові власні імена в побуті українців ХІV – ХVІІ ст. – К.: Наук. думка, 1988. – 172 с.

6. Редько Ю.К. Сучасні українські прізвища. – К.: Наук. думка, 1966. – 215 с.

7. Толкачев А.И. К истории словообразования форм со значением субъективной оценки (квалитативов) личных собственных имен греческого происхождения в древнерусском языке ХI – ХV вв. // Историческая ономастика. – М.: Наука, 1977. – С. 72 – 130.

8. Фаріон І. Українські прізвищеві назви Прикарпатської Львівщини наприкінці ХVІІІ – початку ХІХ ст. (з етимологічним словником). – Львів: Літопис, 2001. – 371 с.

9. Худаш М.Л. До питання класифікації прізвищевих назв ХІV – ХVІІІ ст. // З історії української лексикології / Відп. ред. Д.Г. Гринчишин. – К., 1980. – С. 100 – 126.

10. Шахматов А.А. Историческая морфология русского языка / Предисл. и примеч. акад. С.П. Обнорского. – М.: Учпедгиз, 1967. – 400 с.

СКОРОЧЕННЯ:

Гр. – Словарь української мови / Упор. з дод. влас. матеріалу Б. Грінченка. – К., 1907 – 1909. Т. 1 – 4.

СУМ – Словник української мови. – К.: Наук. думка, 1970 – 1980. Т. 1 – 11.



УДК 81’373.4

ББК Ш12=411.4* 31

Наталя ТЕСЛЕНКО,

аспірант кафедри української мови

Донецького національного університету
ЗНАЧЕННЯ АБО МОВНИЙ СМИСЛ У РОЗРІЗІ ЗАЙМЕННИКОВОЇ СЕМАНТИКИ
У роботі розкривається динаміка розвитку наукових поглядів щодо місця займенникових слів у частиномовній системі, з’ясовується неоднорідність понять «значення» і «смисл» на прикладі семантики займенників у вимірі сучасного розвитку філологічної науки. Вияскравлено основні напрями дослідження мовознавців від функціональності до смислу.

Ключові слова: вказівність, заступальність, анафора, кореферентність, дейксис, референційність, референційно-семантичні розряди, актант, значення, конструкт, квантор, смисл, смислова класифікація, мовленнєво-мисленнєвий процес, вихідний займенник.
Займенник одна з найбільш своєрідних у семантичному плані груп слів. Складність та „невловимість” їх семантики призвела до створення принципово різних концепцій займенникового значення. Ми намагалися систематизувати та узагальнити деякі ідеї, наукова цінність яких, на нашу думку, є безумовною, визначити спрямованість подальших досліджень.

Починаючи з ХХ століття, розповсюджується думка щодо неоднорідності граматичних категорій займенників, а тому обґрунтовується можливість розподілу займенників між іншими частинами мови (див. [Пешковский 1956]; [Мигирин 1978]; [Откупщикова 1978]; [Вихованець 2004] та ін.), відома також спроба виділити займенники в окремий лексико-семантичний тип слів, до складу якого В.В.Виноградов зараховував лише предметно-особові займенники та похідні від них, оскільки ця частина займенників «залишається поза системою живих граматичних класів», а близькість до іменників «не змогла стерти в цих словах граматичної своєрідності, притаманної особливому класу займенників», інші ж розподілив між частинами мови, як таку частину займенників, що «злилася з категоріями прикметників, прислівників, сполучників, часток» [Виноградов 1972, с.255].

Необхідність дослідження зумовлено в першу чергу тим, що зі зміною наукових теорій у ХХ ст. постала необхідність вияскравити зміни в поглядах на семантичну своєрідність займенникового класу слів.

Для того, щоб обґрунтувати необхідність самостійної займенникової категорії, слід розкрити особливість займенникової семантики як такої, що має право на «самостійність». У еволюції поглядів семантичної особливості займенникового класу слів першим кроком стало визначення такої функції, як вказівність. Займенники, на думку дослідників, «не називають, а вказують» і, таким чином, визначаються як вказівні слова (К.Бругманн, К.Бюлер та ін.), «шрифтери» (О.Есперсен, Р.Якобсон).

Недолік цього підходу виявляється в тому, що відповідно до буквального значення терміна «вказівний» – саме займенниками слід би було вважати тільки вказівні. Навіть якщо уточнити формулювання, визначивши вказівку як посилання на конкретний мовленнєвий акт (дейксис), то до власне займенників зараховуватимуться поряд із вказівними ще тільки особові, зворотний, відносні, тоді як питальні, заперечні, неозначені займенники залишатимуться поза рамками цього класу [Крылов 1989, с.6]. Крім того, термін «вказівка» для характеристики семантичної функції займенників не підходить… не можна приписувати всім займенникам вказівність, якщо ми виділяємо групу займенників вказівних» [Зарецкий 1940, с.18].

Друга спроба знайти узагальнювальну семантичну ознаку полягала в дослідженні такої функції займенників, як заступальність [Блумфилд 1968, с.247; Исаченко 1965, с.166]; займенники – це «заступальні слова», їх основна функція – «заступальна» [Откупщикова 1964, с.72]; «субститути» [Киприянов 1989, с.49].

Існують два види заступання – парадигматичне та синтагматичне. Відношення займенників до всього широкого класу мовних висловлень, які можуть стояти в тій самій позиції, одержало назву парадигматичне заступання. Заступання, за якого займенник розглядається щодо свого антецедента, називається синтагматичне заступання [Крылов 1989, с.6]. У першому випадку явище одержало назву дейксис, у другому – анафора.

Проте «парадигматичне заступання» притаманне не тільки займенникам, але й будь-яким повнозначним словам, які належать до певного лексико-граматичного розряду й розглядаються в їх відношенні до інших слів того ж розряду.

Синтагматичне заступання так само неможливо вважати відмінною рисою займенників, оскільки воно вважається первинним лише для анафоричних займенників (вказівних, зворотного, відносних, займенників 3-ої особи), а особові і кванторні залишаються поза цією функцією.

Перша і друга спроби на могли стати остаточними, оскільки предметом дослідження виступали функції займенників, а не їх значення. Визначити семантичну своєрідність займенникового класу слів уможливлюється лише через вияскравлення саме значення займенників.

Спрощення об’єктів мовного дослідження, що певний час переважало в лінгвістиці, з метою їхнього аналізу за допомогою залучення точних методів призвело до висунення на перший план такого вивчення семантики, за якого значення ототожнюється з умовами істинності вживання певного знака. Тож наступна спроба знайти притаманну для всіх займенників семантичну рису ґрунтується на аналізі реалізації займенника в акті мовлення. За цим підходом вважається, що в значення займенника входить його роль, яку він виконує в певному акті мовлення. Оскільки займенник у порівнянні з іншими частинами мови не має «речового» змісту, то «займенникові слова мають певні значення, структура яких складається з елемента вказівності й ознак, що відображають характеристики явищ із погляду їх співвіднесеності з мовцем» [Вихованець 2004, с.186]. Значення слова представлено у вигляді характеристик, які в мовленні при використанні знака приписуються актанту ситуації або ситуації загалом.

Референційні розряди відповідають таким принципам:


1) займенники, що характеризують предмет об’єктивної дійсності за допомогою покликання на конкретний мовленнєвий акт (на його учасників, на мовленнєву ситуацію або на саме висловлення), або
2) займенники, що характеризують предмет, вказуючи на нього, точніше на його денотативний статус. Саме з цих протиставлень висувається можливість розглядати займенники як семантичну єдність. За першим критерієм займенники утворюють розряд дейктичних (у широкому смислі) [Крылов 1989, с.8]; анафоричних і дейктичних у відносно чіткому розмежуванні [Падучева 2004, с.133]. За другим критерієм виділяється розряд займенників, «який виражає денотативний статус (кванторні займенники)» [Падучева 2004, с.134].

Пропонована спроба визначення займенникового значення дає підстави стверджувати, що займенники являють собою семантичний клас слів, в лексичне значення яких входить вказівка на той чи інший тип референції «денотативний статус» [Крылов 1989]; «займенник і взагалі займенникові елементи мови – це головні засоби референції» [Падучева 2004, с.10]. Це підтверджує інтуїцію традиційної граматики, яка завжди відстоювала єдність класу займенників як безпосередню очевидність. Звернення до референційних аспектів висловлення показало, що займенники, не постаючи граматичним угрупованням слів, утворюють, проте, лексико-семантичний клас слів, єдність якого зумовлено його принциповою роллю в здійсненні референції: це слова, в значення яких входить або покликання на акт мовлення, або вказівка на тип співвіднесеності висловлення з дійсністю [Падучева 2004, с.10].

Розглянемо референційні типи займенників. Займенники підрозділяються на два типи: І – займенники, що вказують на акт мовлення, ІІ – займенники з вказівкою на денотативний статус, або кванторні.

Серед займенників першого типу можна виділити дейктичні


(у вузькому розумінні) та анафоричні.

Дейктичні займенники відсилають до учасників певного мовленнєвого акту або до мовленнєвої ситуації. Так, особові займенники 1-ої та 2-ої особи звернені на слухача чи мовця в певному мовленнєвому акті, вказівні звернені на об’єкт, на який направлений вказівний жест мовця, реальний чи уявний. Усі дейктичні займенники спрямовані на екземпляр, тобто на визначений референт.

Анафоричні займенники – займенники, що відсилають до висловлення або тексту, до складу якого вони входять. Здебільшого це відсилка до передтексту - «власне анафора», «ретроспективна регресивна анафора», «реприза», на відміну від більш рідкісного випадку відсилки до посттексту - «катафори», «проспективної прогресивної анафори», «антиципації» [Ожоган 1998; Крилов 1989]. Смислове джерело, перший член анафоричного відношення, до якого відсилає ананфоричний займенник, називається антецедентом цього займенника, другий – анафором.

Анафоричні займенники поділяються на кілька референційно-семантичних розрядів: займенники 3-ої особи, зворотний, відносні. Розподіл займенників за розрядами зумовлений не тільки особливостями референції, а й своїми синтаксичними характеристиками. Займенники 3-ої особи не висувають, як правило, ніяких синтаксичних вимог до антецедента. Зворотний займенник характеризується обмеженнями на синтаксичний зв'язок з антецедентом: відсилає до суб’єкта того предиката, якому підпорядкований займенник. Відносні займенники поєднують анафоричну функцію з вираженням підпорядкування підрядного речення, до складу якого вони входять, головному. Як анафоричні, тобто для виконання анафоричної функції, можуть вживатися й вказівні займенники. Межа між анафоричними і власне дейктичними нечітка [Крылов 1989].

Поняття «анафора» і похідні від нього поняття «анафоричний займенник», «анафорична відсилка», «анафоричний зв'язок» і т.ін. мають давню історію. Ядерною проблемою цього явища є «принцип кореферентності».

За співвіднесеності займенника зі своїм антецедентом виникає поняття кореферентності/некореферентності.

Кореферентність - у простому випадку – це відношення між займенником та його антецедентом, за якого і займенник, і його антецедент співвідносяться з одним і тим самим предметом об’єктивної позамовленнєвої дійсності.

О.В.Падучева вважає, що анафоричний зв'язок може бути некореферентним: «Не виражають кореферентності вказівні займенники, які ідентифікують якісні характеристики (такий)» [Падучева 2004, с.137]. Принцип кореферентності є фундаментальним, оскільки відображає зміст анафори як мовного феномену, а численні випадки «анафори без кореферентності» можна зняти за рахунок уточнення поняття кореферентності. Більшість складних випадків у інтерпретації анафоричних одиниць виникає там, де порушується взаємооднозначне співвідношення між текстом і смислом. Усвідомлення цього факту призвело до появи в лінгвістиці тенденції розглядати кореферентність не як відношення між елементами тексту, а як відношення між елементами смислу, анафоричні одиниці за такого підходу розглядаються як один із засобів кодування в тексті відношення кореферентності.

О.В.Падучева на матеріалі займенників 3-ої особи наводить приклади, в яких констатує порушення кореферентності, проте ці приклади швидше за все свідчать про те, що автори намагаються представити кореферентними ті ситуації, які об’єктивно такими не постають [Селивёрстова 1988, с.38]; заперечення наявності конкретного індивіда, який би відповідав конструкту певного індивіда, та займенник відносяться до того ж самого денотата, тобто в цьому разі до конструкта члена певного класу: У нас ще немає доказів існування цього явища, але вони з’являться при подальшому дослідженні. Заперечення наявності конкретного індивіда – доказів не свідчить про відсутність кореференції із займенником вони, оскільки заперечується наявність конструкта, а не сам конструкт, а якщо конструкт існує, то займенник вони й індивід, який задовольняв би дескрипцію докази, відносяться до того самого денотата, тобто в цьому разі до конструкта члена класу докази. Так само можна розглянути ще один приклад, для якого характерне явище кореферентності, проте О.В.Падучева заперечує цей факт: Хто обраниця Жана Маре і чи існує вона взагалі – невідомо. Денотат іменної групи обраниця Жана Маре – конструкт, який відповідав би даній дескрипції. Займенник вона має той самий денотат. Таким чином, підтверджується кореферентність першої і другої частини речення, оскільки в першій частині ставиться питання про те, хто відповідає даному конструкту, в другій частині – чи відповідає хто-небудь йому взагалі (див. [Селивёрстова 1988]).

Другий тип займенників – займенники з вказівкою на денотативний статус, або кванторні.

Семантична структура речення може бути представлена у вигляді композиції предиката і групи аргументів (актантів). Центральним у цій системі є поняття квантифікації, тобто ступеня входження класу будь-якого з аргументів до класу предиката. Квантифікація може бути абсолютною (Всі учасники конференції зареєструвалися) або відносною (Деякі учасники конференції зареєструвалися), стверджувальною (Всі учасники конференції зареєструвалися) або заперечною (Ніхто з учасників конференції не зареєструвався). Семантичні показники, які відповідають тому чи іншому ступеню входження аргументу до сфери предиката, називаються кванторами. Виділяються наступні референційно-семантичні розряди, які виражають денотативний статус: 1) займенники невизначеності ( наприклад, якийсь), які відсилають до об’єкта, який невідомий мовцю; 2) слабовизначені (деякий), які відсилають до об’єкта, який відомий мовцю, але невідомий слухачу; 3) екзистенційні (який-небудь), які не індивідуалізують об’єктів; 4) універсальні (всякий), які вживаються в твердженнях, що стосуються всіх об’єктів певного класу; 5) заперечні (ніякий), які вживаються в реченнях, що заперечують наявність певної якості у всіх об’єктів будь-якого класу; 6) питальні займенники, які, крім власної функції, висловлюють також іллокутивну функцію питання [Падучева 2004, с.134].

Незважаючи на таку «табличну» класифікацію, займенники все одно не вдається чітко розмежувати за поданими розрядними значеннями. Такий прагматичний погляд на природу існування займенників і така прагматична класифікація не може цілком розкрити саме значення займенника, а тому й задовольнити лінгвістів, які намагаються знайти спільну семантичну ознаку та довести правомірність існування цього класу слів, оскільки знову, як і при перших двох спробах, значення зводилося до функціональності. Це відбувається ще й тому, що термін «прагматика» має надзвичайно широке вживання, він ще не одержав достатньо чіткої інтерпретації і тлумачиться різними лінгвістами по-різному (див. [Степанов 1981]). Нечіткість, коливання в уживанні терміна значною мірою зумовлені тим, що розмежування семіотики, запропоноване Ч.Моррисом [1983], на семантику, синтактику й прагматику не повністю відповідає природі й сутності мови перш за все тому, що в рамках цієї класифікації не визначено місця вченню про значення (семантика в теорії Ч.Морриса – це вчення про відношення мовних знаків до об’єктів дійсності, а не власне значення) [Селивёрстова 1988, с.30].

Якщо прийняти трактування прагматики як науки, що вивчає «поведінку знаків у реальних процесах комунікації» [Арутюнова, Падучева 1985, с.3], то в сфері її ведення опиняться всі мовні знаки, в умовах їх вживання, і займенники в цьому смислі не будуть відрізнятися від інших слів. Якщо віддати перевагу вужчому трактуванню поняття прагматики і вважати, що вона має справу з тими додатковими явищами, які виникають в умовах вживання мовного знака, і водночас незалежні від його значення, то займенникова семантика не відноситься до числа подібних явищ [Селивёрстова 1988, с.31].

Референційна (прагматична) класифікація має певні недоліки. По-перше, визнається нечітка межа між анафоричними та власне дейктичними займенниками, по-друге, анафоричний зв'язок виражається не тільки займенниками, анафоричний зв'язок – це відношення, яке виникає між словами у висловленні або в тексті, коли смисл одного слова або висловлювлення містить відсилку до іншого, за відсутності синтаксичного зв’язку, по-третє, не можна повністю ототожнювати значення займенників та їх функціонування в мовленні, оскільки функціонування походить від значення, а тому некоректно частину від цілого видавати за ціле та порівнювати перше і друге. Розглянута референційно-семантична класифікація займенників не повністю розкриває і можливості питальних займенників.

Мовознавці погоджуються з тим, що значення питального займенника – проблема складна не тільки на рівні тексту, а й на рівні самих займенників [Падучева 2004, с.232; Майтинская 1969, с.215].
У традиційному мовознавстві виокремлюють питальні й відносні займенники, цей розподіл відбувається на логіко-ситаксичному рівні. «Питальні займенники: хто, що, який, чий, котрий, скільки. Вони містять питання про особу, предмет, ознаку, належність і кількість предметів…»; «Відносні займенники. Якщо перелічені питальні займенники приєднують підрядне речення до головного, тобто виступають як сполучні слова і є співвідносними словами до іменника чи займенника головного речення, тоді вони стають відносними займенниками» [СУМ 2001, с.165].

У курсі «Сучасна українська літературна мова» за заг. ред. І.К. Білодіда автор статті «Займенник» І.Я.Матвіяс поєднує питальні і відносні займенники в один розряд: «Питально-відносні займенники становлять групи іменникового (хто, що) і прикметникового типу (який, котрий, чий)… Одні й ті ж займенникові слова, що належать до питально-відносних, виражають запитання про предмети, якості, належність і кількість або вказують на зв'язок підрядного речення з якимсь членом головного речення. У першому випадку – це питальні займенники, у другому – відносні. Питальні займенники не позначають якихось осіб, предметів, явищ, ознак, а тільки вказують, що вони повинні бути названі і спонукають співбесідника назвати їх» [СУЛМ 1969, с.271]. Автор статті, проголошуючи питальні і відносні займенники членами одного розряду, з’ясовує різницю їхньої референційної семантики, але суперечність навіть за такого погляду на ці займенники не зникає, оскільки належність до одного розряду не знімає різниці у їх референційному значенні. Така двозначність породжується традиційним уявленням про семантику й систему мови взагалі, точніше про функціонування в системі мови і в системі мовлення. На рівні саме мови питальні і відносні займенники не мають якісної різниці. Але на рівні синтаксису зв’язного тексту додаються референційні ознаки, які є ілюстраторами розбіжності в значенні цих займенників. Межа між питальними й відносними займенниками існує на синтаксичному рівні, оскільки відносність займенників реалізується у складнопідрядному реченні, а питальні займенники вказують на денотат і не вимагають для себе якихось особливостей синтаксичної будови. Відносні займенники, реалізуючи власне анафоричну функцію, повинні мати антецедент. Питальні займенники передбачають існування об’єкта з певними якостями й сигналізують про те, що мовець, який не спроможний ідентифікувати або характеризувати об’єкт, спонукає адресата допомогти йому в цьому. Функціональне призначення питальних і відносних займенників різне, оскільки перші є засобом запиту інформації, другі – служать для зв’язку частин складнопідрядного речення. Проте межа між питальними і відносними займенниками стирається в складі підрядних речень непрямих питань; у цьому випадку апеляція до адресата відсутня, а нездатність ідентифікації або характеризації об’єкта приписується вже не мовцю, а суб’єкту пропозиційної установки, яка вводить це непряме питання (Ми не знаємо, що робиться нині) [Крылов 1989]. Спроба розв’язання проблеми кваліфікації питально-відносних займенників була зроблена Є.М.Сидоренко (див. [Сидоренко 1990]): «Відносні займенники характеризуються контамінацією властивостей прономінативів і сполучників і через це, на нашу думку, повинні бути виведені за межі займенників».

Звичайно, перед нами постає питання, чи займенник є тільки вказівкою на спосіб представлення (тобто констатація відсутності значення в системі мови) або є засобом характеризації денотата, що свідчить про наявність значення.

Займенники не можна визначити лише як слова, значення яких зводиться до вказівки на відношення учасників комунікації до акту мовлення. Розглянемо займенник «я». Якби значення цього займенника зводилося б тільки до вказівки на відношення учасників в акті мовлення, тоді тотожним значенням було б значення висловлювання автор даних слів. Проте це не так, оскільки через певні традиції займенника «я» уникають, замінюючи його на подібні висловлювання. Ця стилістична функція ґрунтується саме на різниці у значеннях цих мовних засобів. Значення займенника «я» полягає в характеризації учасника події як індивіда, особистості і складає основну відмінність «я» від представленого мовного засобу. Загалом особові займенники характеризують мовця або слухача як індивіда.

У мовознавстві існує погляд, що «займенникові слова звичайно позбавлені лексичного значення, тому що вони поза ситуацією, контекстом не відображають, не називають жодних об’єктів навколишньої дійсності… [значення] у займенникових слів – змінне, повністю залежне від контексту» [Вихованець 2004, с.185]; «Слово-назва – самодостатній для досягнення референтної означеності знак. Слово-вказівка – знак, який забезпечує референтну означеність за підтримки контексту і реальної ситуації. Отже, слово-назва, референтом якого є клас однорідних предметів, а не одиничний представник класу, виконує свою відображальну функцію самостійно. Слово-вказівка для виконання відображальної функції потребує підтримки контексту і ситуації» [Мигирин 1978, с.32]. Є.М.Сидоренко визначає «прономінальний» спосіб відображення дійсності, за якого слово не має «речового» змісту. Семантика займенникових слів тлумачиться у співвідношенні з повнозначними частинами мови: «Своєрідність займенникових слів полягає у тому, що вони заступають відповідні частини мови, стаючи лексико-семантичними еквівалентами іменників, прикметників, числівників або прислівників» [Вихованець 2004].

Проте денотативне призначення мовного знака полягає в тому, щоб повідомляти щось про явища, описувані у висловленнях. Займенники співвідносяться з цілими денотативними полями (хто? – запитання про будь-яку особу, я – характеризує будь-яку особу як індивіда й адресата мовлення з погляду його одиничності). Займенники задають той чи інший рівень характеризації актанта ситуації, тому цілком можливо говорити про наявність лексичного значення займенників, але вони не містять у собі інформації, що відповідає цьому рівню представлення. Замість цього вони або відсилають до того елемента контексту, або ситуації, який може додати якісь відомості, або вказують на несуттєвість цих відомостей або відсутність їх у мовця. Ця інформація не належить самому значенню, а тому її мінливість у різних актах мовлення не свідчить про мінливість самого значення. «Різниця між значенням і денотатом полягає не стільки в їхній «матеріальній» природі, скільки в тому, що виступає як об’єкт опису, а що – як засіб, за допомогою якого цей об’єкт описується. У значенні займенника денотатом виступає конструкт, узагальнення» [Селивёрстова 1988].

Якщо розглядати власне значення займенників, тобто ту інформацію, яку займенники передають про свій денотат (референт), то легко побачити, що це значення не залежить ні від контексту, ні від ситуації: в «характеристику», яку займенники дають актанту ситуації, може входити вказівка, наприклад, на ту роль, яку даний актант відіграє в акті мовлення, проте сама ця вказівка не змінюється від контексту або ситуації. Навпроти, якщо розглядати ті додаткові конкретні знання, які необхідні для ідентифікації денотата, скажімо, – встановити час, визначений прислівником зараз, у якомусь окремому випадку його вживання, то можна побачити, що значення займенника змінюється залежно від контексту і ситуації [Селивёрстова 1988, с.9].

Така опозиційність у поглядах спричинена традиційним розмежуванням сфери мови і сфери мовлення. І знімається під синкретичним кутом зору – способом розгляду цих просторів (мови і мовлення) за умови рівноправ’я.

Характерною рисою представників різних поглядів є розшарування займенникової семантики. «Займенникові слова мають певні значення, структура яких складається з елемента вказівності й ознак, що відображають характеристики явищ із погляду їхньої співвіднесеності з мовцем» [Вихованець 2004]; Розуміння займенникового значення відбувається «за горизонталлю» і «за вертикаллю». «За вертикаллю» визначається категорійне значення, тобто співвіднесеність з іменником, прикметником, числівником, прислівником, «за горизонталлю» – семантичний розподіл займенників відбувається на основі розрядового значення, тобто закріпленістю знака за певним змістом об’єктивної дійсності [Сидоренко 1990]. Так, займенник він має розрядове значення предметно-особової вказівності та категорійне значення – предметність (без диференціації на істоту та неістоту), співвідносну з іменником.

Співвіднесеність категорійного значення займенників зі значенням предметності, ознаки предмета, кількості та ознаки ознак ґрунтується на визначенні місця займенникового класу слів в системі частин мови. Є.М. Сидоренко визначає займенниковий клас «поперечним», який обслуговує повнозначні частини мови, і знаходиться не на одному рівні з іншими частинами мови, а вздовж їх, що символізує семантико-функціональну основу виділення займенникового класу слів [Сидоренко 1990].

Ще однією особливістю даного підходу є розташування займенників «за горизонталлю», яке представляє собою займенниковий ряд, вершиною кожного з яких є питальний займенник, оскільки саме він має здатність виступати як протичлен в опозиції: питальні – позитивні займенники. Приклад займенникового ряду з верхівкою хто: хто, я, він, вона, воно, вони, той, цей, будь-хто, хтось, дехто, кожний, всякий, інший. Таким чином, Є.М. Сидоренко визначає різноспрямовану семантику займенників.

Спроба подати займенникове значення у вигляді двокомпонентної структури належить О.М.Селіверстовій:«В значення входять тільки: 1) вказівка на рівні характеризації; 2) інформація про те, де шукати і чи шукати взагалі недостатні відомості» (див. [Селивёрстова 1988]). Тобто, за О.М.Селіверстовою, у семантиці займенників існують постійні рівні, які не змінюються від висловлення до висловлення, та інші, змінні, які конкретизують перші. Отже, значення займенників має два шари: 1) займенники задають рівень характеризації актанта ситуації, представляють його або як особистість, або як члена класу; 2) займенники вказують, чи можна одержати з контексту або ситуації відомості, які розкривають задану характеристику, і за вказівки на наявність такої можливості містить у собі відсилку до того чи іншого елемента контексту або ситуації, які поповнюють недостатні відомості. Обидві ці частини значення


(і характеризація, і відсилка) достатньо стійкі.

Під терміном „значення” розуміється спосіб вказівки на денотат, те як денотат буде представлений у його означенні даним мовним знаком. На думку деяких вчених, значення займенників не збігається з загальним розумінням значення. Тоді виникає питання: чи універсальне поняття «значення»? Чи воно достатнє для категоризації всієї системи мови?

Синкретичні ознаки, які Є.М.Сидоренко поклала в основу значеннєвої концепції займенника, визначення О.М.Селіверстовою двокомпонентності значення займенників наближають до усвідомлення недостатності поняття «лексичне значення» для визначення всіх особливостей семантики займенників і семантики загалом.

Н.Ю.Шведова розширила поняття «значення» до поняття «смисл», зважаючи не та, що під значенням займенника розуміється конструкт, узагальнення. «Слова разом зі своїм лексичним значенням є лише частиною смислу» (див. [Шведова 1998]).

Ще однією спробою виокремлення займенника в самодостатній клас слів полягає у пошуках мовного смислу. Це стало можливим через зміну кута зору лінгвістичних досліджень другої половини
ХХ ст., тобто акцентуванням уваги не на функціональному аспекті мовних одиниць, а на мовленнєво-мисленнєвому процесі, в лінгвістичній інтерпретації – мовному смислі.

Існують різні тлумачення мовного смислу. Прикладом цього є визначення мовного смислу в «Лінгвістичній енциклопедії» [М., 1990].

Поняття відображає загальні й одночасно найбільш сутнісні ознаки предмета чи явища. Значення слова наближене до поняття. Можна сказати, що значення прагне до поняття як до своєї кінечності [Степанов 1975, с.11]. Значення слова відображає загальні й одночасно сутнісні ознаки предмета, що пізнаються в практиці людей. Смисл розглядається як ціле, що створюється сигніфікатом, інтенсіоналом, конотацією, парадигматикою слова [ЛЭ 1990, с.385]. Поняттєві категорії трактуються як смислові компоненти загального характеру, притаманні не окремим словам і системам їх форм, а широким класам слів [ЛЭ 1990: Т.В.Булыгина, С.А.Крылов, стаття «Понятийные категории», с.385].

Достатньо ґрунтовно розглядається концепція мовного смислу в роботі І.І.Мєщанінова, де в термінах «поняттєвих категорій» розглядається такий «мовний зміст», який обов’язково має системне вираження – «мовний вияв» [Мещанинов 1945]; О.В.Бондарко описує мовний смисл за допомогою апарату понять і їхніх дефініцій, куди й відносяться «мовний зміст», «розумовий зміст мови», «поняттєвий смисл», «поняттєві категорії», «мовні семантичні функції» й деякі інші, які узагальнюються в межах «функціонально-семантичних полів» [Бондарко 1978]. На цілісній концепції смислу основана робота І.А. Мельчука, де смисл розуміється як певна інформація (означуване), тобто складне «семантичне представлення», сконструйоване з більш простих одиниць (сем); це означуване передається відповідними мовленнєвими сигналами – те, що означає, – текстовими одиницями: словоформами, словосполученнями, реченнями (див. [Мельчук 1974]). Н.Ю.Шведова розуміє мовний смисл як сполучення в собі певного поняття і власне значення, матеріалізовані в тій чи іншій одиниці мови; вводить поняття «загальна смислова категорія», «частково смислова категорія», які створюють основу смислової системи мови (див. [Шведова 1998]).

Значення займенника містить у собі конструкт, узагальнення, а тому цілком можливе існування поняття займенникового смислу, в який і входить значення. Основою всього займенникового класу слів виступають «вихідні займенники», в яких зосереджені «елементарні і водночас глобальні поняття – про істоту, про предмет (тобто про все неживе матеріальне, а також про все те, що можна уявити собі як деяку чуттєво або розумово сприйнятну реалію), про приналежність, про ознаку, що відкривається, сприймається, приписується або існує, про час (власне час або точки його відліку або умовного спину), про простір (власне простір і його спрямування, початок і межу), про кількість (власне кількість і її міру), лічбу, про обставину, що супроводжує ситуацію або її створює, про саму ситуацію, зовнішню або породжену чиїм-небудь внутрішнім станом, врешті-решт, про пов’язаність ситуацій або обставин за причиною або метою» [Шведова 1998]. Отже, постає нове розуміння займенникової семантики, яке представлене у вигляді мовного смислу.

Таке розуміння відповідає тлумаченню значення як концепту у Ф. де Соссюра, способі представлення позамовного поняття в О.О. Потебні, „наївного поняття” в Л.В. Щерби, „семантичного змісту”, закріпленого за одиницею вираження мовного знака, в О.І. Смирницького і т.ін.

В основі четвертого підходу лежить положення, що значення займенника – конструкт, узагальнення, а значить зумовлено процесом психічної діяльності людини, яка знайшла своє лінгвістичне відображення в мовленнєво-мисленнєвому процесі.

Конструкти, тобто «вихідні займенники», сегментовані засобами самої системи за ознакою «означеності – неозначеності – непредставленості (незнання, неіснування)» Так, у межах самої системи займенників створюються підсистеми, кожна з яких постає як «мала система», яку очолює «вихідний займенник» і яка диференціює його з погляду ступенів пізнання [Шведова 1988]. В основу триступеневого підходу покладений «смисл всеохоплюваності», тобто квантор всезагальності: в одних займенниках він наявний, інші займенники – протистоять своєю зосередженістю, даністю, одиничністю.

О.М.Селіверстова, досліджуючи семантику особових займенників, визначає, наприклад, що займенник «я» визначає індивіда в його одиничності. Вона протиставляє квантор одиничності і квантор всезагальності [Селивёрстова 1988, с.51], проте не вживає термін «мовний смисл» і не покладає ці принципи в основу займенникової семантики.

Система займенників, що характеризується чіткістю та глибиною своєї будови, за своєю природою самодостатня, вона звернена, водночас, до всіх інших класів слів та з ними взаємодіє. «Роль займенників у мові виходить далеко за межі будь-яких граматичних класів... вони означають смисли, що входять до глобальних понять матеріального й духовного світу, поглиблюють, диференціюють, зіставляють і сполучають ці смисли» [Шведова 1998]. Загальний склад займенників розподілений за наступними ділянками системи: 1) вихідні (вершинні) займенники, які означають глобальні поняття буття; 2) займенники, які входять до сегментів вихідних займенників та означають: а) означеність; б) неозначеність, невпевненість в існуванні, можливість; в) непредставленість – неіснування або заперечення існування або незнання; 3) займенники, що означають всеохоплюваність, загальність; 4) займенники, що означають одиничність, виключність; 5) займенники, що позначають власне тільки зв’язок компонентів тексту. Н.Ю. Шведова, так само, як і Є.М. Сидоренко, семантичні ознаки займенників розглядає «за горизонталлю» і «за вертикаллю». Вихідні займенники, проте, не мають лінійної організації: означуваний ними смисл сегментований засобами самої системи за ознакою «означеність – неозначеність – непредставленість». Сама система, початком якої є вихідний займенник, диференціює його з погляду ступенів пізнання. Членування займенників «за вертикаллю» має дві підстави: всередині означеності – на зіставленні граничності, зосередженості та неграничності; всередині неозначеності – на зіставленні потенційної одиничності та потенційної множинності. «За горизонталлю» кожна займенникова ділянка членується за означеністю/неозначеністю. Таким чином, Н.Ю.Шведова уточнює займенникову семантику ознакою означеності/неозначеності.

Проте смисловий підхід Н.Ю.Шведової не враховує важливого, на нашу думку, аспекту реалізації займенникових смислів у мовленні. «Сферою функціонування смислу являється текст: тут мовний смисл представлений в реальному втіленні... всі мовні смисли спрямовані на текст» [Шведова 1998, с.22]. Розглянуті погляди не враховують прагматичний аспект, але він не може залишатися поза увагою дослідження, оскільки всі значення реалізуються саме в мовленні.

Смисл породжуваний концептом або концептами, які у свою чергу є знаннями людини про окремий предмет чи явище. Ці знання цілеспрямовано реалізуються у взаємодії з об’єктивною дійсністю. Основною ланкою концептуальної системи виступає людина, яка здатна сприймати, продукувати інформацію, керуючись певними схемами, програмами, планами, стратегіями. У результаті розумової діяльності створюється система смислів, які відносяться до того, що індивід знає, думає про світ. Концепт є синкретичним явищем, представленим у вигляді ядра і периферії. Перше відображає денотативне призначення займенника, друге – суб’єктивний досвід, прагматичні характеристики. Ядром смислової концепції займенників виступає характеризація актанта ситуації, в яку може входити вказівка, додаткові, конкретні значення, які необхідні для ідентифікації денотата складають периферію.

Приймаючи концептуальність як основу семантичної системи мови, погляд на займенник як частину мови стає незаперечним. Смисли, які реалізує займенник і які можуть уточнюватися, обмежуються співвіднесеними з ним частинами мови, є самодостатніми для функціонування в межах окремої частини мови.

Визначення можливостей поєднання займенникових слів у єдиний клас, спроби з’ясування семантичної однорідності показують розвиток наукової думки в межах вивчення особливостей займенникової семантики. Кожний крок у дослідженнях, зроблений мовознавцями в напрямку вияскравлення функціональних, значеннєвих або смислових ознак займенників, відкривав різнобічність семантичної реалізації цих слів у мові, поглиблював відомості про функціонування займенників у мовленні.

Зважаючи на сучасний вимір лінгвістичної науки, на концептуалізацію семантики мовної системи, необхідне подальше дослідження мисленнєвої діяльності людини у проекції на семантичну «винятковість» займенникового класу слів.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Арутюнова 1988 – Арутюнова Н.Д. Типы языковых значений: Оценка. Событие. Факт. – М.: Наука, 1988. – 341с.

2. Арутюнова, Падучева 1985 – Арутюнова Н.Д., Падучева Е.В. Истоки, проблемы и категории прагматики // Новое в зарубежной лингвистике. – Вып. 16. – М.: Прогресс, 1985. – С.6 – 32.

3. Блумфилд 1968 – Блумфилд Л. Язык. – М.: Прогресс, 1968. – 607с.

4. Бондарко 1978 – Бондарко А.В. Грамматическое значение и его смысл. – Л., 1978.

5. Бондарко 1996 – Бондарко А.В. К интерпретации понятия «смысл» // Словарь. Грамматика. Текст. – М., 1996.

6. Виноградов 1972 – Виноградов В.В. Русский язык (Грамматическое учение о слове): Учеб. пособие для вузов / Отв. ред. В.А. Белошапкова, Н.Н. Прокопович. – 2-е изд. – М., Высш. шк., 1972.

7. Вихованець, Городенська 2004 – Іван Вихованець, Катерина Городенська. Теоретична морфологія української мови: Академ. граматика укр. мови / За ред. чл.-кор. НАН України Івана Вихованця. – К.: Унів. вид-во «Пульсари», 2004. – 400с.

8. Зарецкий 1940 – Зарецкий А. И. О местоимении // Рус. яз. в шк. – 1940. – №6. – С. 17– 22.

9. Исаченко 1965 – Исаченко А.В. О синтаксической природе местоимений // Проблемы совр. филологии. – М.: Наука, 1965. – С. 159 – 156.

10. Киприянов 1989 – Киприянов В.Ф. О дейктичности коммуникативов // Русские местоимения: Семантика и грамматика: Межвуз. сб. научн. тр. / Ред. кол.: А.Б. Пеньковский (отв. ред.) и др. – Владимир: ВГПИ, 1989. – С. 47 – 51.

11. Крылов 1989 – Крылов С.А. О семантике местоимённых слов и выражений // Русские местоимения: Семантика и грамматика: Межвуз. сб. научн. тр. / Ред. кол.: А.Б. Пеньковский (отв. ред.) и др. – Владимир: ВГПИ, 1989. – С. 3 – 12.

12. ЛЭ 1990 – Лингвистическая энциклопедия. – М., 1990.

13. Майтинская 1969 – Майтинская К.Е. Местоимения в языках разных систем. – М.: Наука, 1969. – 308с.

14. Мельчук 1974 – Мельчук И.А. Опыт теории лингвистических моделей «смысл – текст». – М.,1974.

15. Мещанинов 1945 – Мещанинов И.И. Понятийные категории в языке // Труды Военного института иностранных языков, 1945.

16. Мигирин 1978 – Мигирин В.Н. Гносеологические проблемы знаковой теории языка, фонологии, грамматики. – Кишинев: Штиинца, 1978. – 138 с.

17. Моррис 1983 – Моррис Ч. Основания общей теории знаков // Семиотика. – М., 1983.

18. Откупщикова 1964 – Откупщикова М.И., Филатов С.Я. Система морфологического синтеза для русского языка / Научно-техническая информация. – 1964. – №1. – С.39 – 46.



19. Откупщикова 1978 – Откупщикова М.И. Части речи и местоимения в русском языке // Структурная и прикладная лингвистика: Межвуз. сб. / Отв. ред. проф. А.С. Герд. – Л.: Изд-во Ленинг. ун-та, 1978. – Вып. 1 – С. 48 – 56.

20. Ожоган 1998 – Ожоган В.М. Займенникові слова у структурі сучасної української мови. Дисертація …доктора філологічних наук. – Київ, 1998. – 388с.

21. Падучева 2004 – Падучева Е.В. Высказывание и его соотнесённость с действительностью (референциальные аспекты семантики местоимений). Изд. 4-е, стереотипное. – М. : Едиториал УРСС, 2004. – 288с.

22. Пешковский 1956 – Пешковский А.М. Русский синтаксис в научном освещении. – 7-е изд. – М.: Учпедгиз, 1956. – 511с.



23. Подлесская 1989 – Подлесская В.И. К уточнению понятия «анафора» / Русские местоимения: Семантика и грамматика: Межвуз. сб. научн. тр. / Ред. кол.: А.Б.Пеньковский (отв. ред.) и др. – Владимир: ВГПИ, 1989. – С. 13 – 18.

24. Селивёрстова 1988 – Селивёрстова О.Н. Местоимения в языке и речи. – М.: Наука, 1988. – 151 с.

25. Сидоренко 1990 – Сидоренко Е.Н. Очерки по теории местоимений современного русского языка. – Киев; Одесса: Лыбидь, 1990. – 148 с.

26. Степанов 1975 – Степанов Ю.С. Основы языкознания. Учебное пособие для студентов филол. специальностей пед. ин-тов. – Изд. 2-е, перераб. – М.: Просвещение, 1975.

27. Степанов 1981 – Степанов Ю.С. Имена. Предикаты. Предложения. – М.: Наука, 1981. – 360с.

28. СУЛМ 1969 – Сучасна українська літ. мова: Морфологія / За заг. ред. І.К. Білодіда. – К.: Наук. думка, 1969. – 583с.

29. СУМ 2001 – Сучасна українська мова: Підручник / О.Д. Пономарів, В.В. Різун, Л.Ю. Шевченко та ін.; За ред. О.Д. Пономарева. – 2-ге вид., перероб. – К.: Либідь, 2001. – 400с.

30. Шведова 1998 – Шведова Н.Ю. Местоимение и смысл. Класс русских местоимений и открываемые ими смысловые пространства. – М.: Азбуковник, 1998. – 176с. (38 схем).


УДК 81’367=81’371

ББК Ш12=411.4*31
Лариса ЗАГНІТКО,

аспірант кафедри української мови

Донецького національного університету
ЗВЕРТАННЯ В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ: ФОРМАЛЬНО-ГРАМАТИЧНІ ТА СЕМАНТИЧНІ ВИЯВИ
У статті на основі теоретичних положень з’ясовано особливості формально-граматичних та семантичних виявів звертання в українській мові. Подано найтиповіші види семантико-синтаксичних ознак у різних проявах звертання. Розглянуто основні моделі звертання в різних типах речення. Аналіз проведено з урахуванням особливостей формально-граматичного та семантичного комплексів.

Ключові слова: звертання, вияв, конструкція, ознака.

З'ясовуючи особливості формально-синтаксичного виявлення комплексів апеляції в мікроконтекстах сучасної української мови та маючи на меті уникнути однобокості та вузькості формально-синтаксичного їх тлумачення, що переважає в традиційних граматиках, ми намагатимемося постійно враховувати такі особливості аналізованих одиниць:

  • чітку функціональну спрямованість, що на поверхневому рівні мови виявляється в сильному і різноманітному, хоча й специфічному, маркуванні;

  • широку синтаксичну поліфункціональність комплексу апеляції, що передусім зумовлюється особливостями його виявів у конструкціях української мови, що мають різну комунікативну спрямованість, спонукальних, питальних та розповідних;

  • різний ступінь матеріального виявлення комплексу апеляції на формально-синтаксичному рівні речення, що відповідно часто зумовлює різні формально-граматичні характеристики семантично тотожних проявів апеляції.

У мовознавстві існує велика кількість теорій синтаксичного статусу елементів, що утворюють комплекс апеляції.

Варто відзначити також і той факт, що формально-синтаксичне тлумачення різних репрезентантів апеляції – маємо на увазі імператив як представник предикатної частини змісту та вокатив як представник предметної частини змісту, – мало і має в давніх та сучасних граматиках свою специфіку.

Найбільше непорозумінь виникає при визначенні синтаксичного статусу репрезентанта предметної частини змісту апеляції: неоднозначно тлумачать як його власну синтаксичну сутність, так і синтаксичні характеристики (наявність чи відсутність зв'язків з іншими членами речення і реченням в цілому, визначення типу зв'язків тощо).

Така різниця синтаксичної інтерпретації функціонально поєднаних форм імені та дієслова, очевидно, пояснюється особливостями їх появи на формально-синтаксичному рівні речення. Вокатив з'явився тут як наслідок дії доволі складних процесів синтаксичної редукції, і є складним, синкретичним з погляду семантико-синтаксичного устрою утворенням, що, на наш погляд, і породжує сумніви та суперечності при його тлумаченні. Імператив же трактують однозначніше й природніше, його легше вписати у вироблену протягом століть схему опису простих за історією витворення, а відповідно й семантикою синтаксичних компонентів.

Виходячи з цих міркувань, вважаємо за доцільне формально-синтаксичний аналіз репрезентантів апеляції розпочинати з грамем, що позначають предметну частину її змісту.

У різні періоди розвитку лінгвістики переважали, зрозуміло, різні погляди, однак практично до нашого століття, та в багатьох випадках і до останнього часу, панувала тенденція одномірного розгляду елементів апеляції, що виявлялося у прагненні обов'язково дати максимально вузьке і чітке визначення місця і функцій елементів апеляції у формально-синтаксичній структурі речення і відповідно помістити всі (досить строкаті за способом формально-синтаксичного представлення) прояви апеляції сучасної мови в одну комірку граматичної системи. Саме така однобокість призвела до появи в граматичних описах і панування й досі у навчальній літературі так званого звертання як репрезентанта субстанційної частини змісту апеляції, а у великій кількості мікроконтекстів і апеляції взагалі.



Зауважимо, однак, що практично з самого початку використання у граматичних описах поняття „звертання” з'являються й праці, автори яких, намагаючись втиснути всю різнобарвність проявів апеляції у поняття так званого звертання, яке ніяк не пов'язане з реченням, що його оточує, доходили до усвідомлення неможливості такого представлення і вдавалися до спроб особливого тлумачення окремих проявів апеляції.

Поступово у мовознавстві сформувалася думка про синтаксичну поліфункціональність проявів апеляції, про доцільність їх трактування як елементів з польовою структурою і відповідно такого ж опису [Шаповалова 1979, с.47].

Таким чином, у сучасній лінгвістиці співіснують способи репрезентації конкретних проявів апеляції як так званих „звертань”, тобто елементів, вставлених у речення, але ніяк з цим реченням не пов'язаних. Такий погляд переважав у граматичних працях XIX століття і є основним у навчальній літературі до цього часу.

Поряд з цим у XX столітті поширився погляд на більшу або меншу частину проявів комплексу апеляції як на особливий різновид речення, що значно розширювало можливості граматичного інтерпретування аналізованих компонентів, дозволяло подолати однобокість та вузькість раніше схарактеризованого погляду.

Серед усталених у мовознавстві точок зору на синтаксичний статус вокатива як репрезентанта предметної частини змісту апеляції (традиційна наука переважно користується терміном „звертання”) можна виділити той, який прийнято називати традиційним. За ним „звертання” – це елемент, що є чужим для речення, у яке просто вставляється і відповідно не пов'язаний ніякими зв'язками ні з цілим реченням, ні з його членами. Найкатегоричніше цей погляд сформулював О.М. Пєшковський, який відніс звертання до елементів „внутрішньо чужих реченню, що дало їм притулок, подібно до кулі, що потрапила у організм” [Пешковский 1956, с.404].

Надалі подібний погляд переважав в російських, а відтак і українських граматичних описах, хоча досить часто його прибічники вдавалися до певних застережень, зауважень, які свідчать про неможливість увібгати всі наявні прояви звертання в прокрустове ложе його проголошуваної асинтаксичності. Зокрема, той же О.М. Пєшковський стверджував: „речово звертання може бути тіснішим чином зв'язане з мовленням, що залишилося. Однак формально основна його роль спонукання (до речі, зовсім тотожна з спонукальними словами ей!, ну! і т.д.) не дає йому змоги вступити з яким-небудь членом речення, при якому воно стоїть, у зв'язок узгодження, керування або прилягання і воно залишається, якої б поширеності воно не досягало, сторонньою для цього речення групою” [Пешковский 1956, с.407-408]. Як бачимо, автор, визнаючи семантичну пов'язаність звертання з реченням, проте не бачить жодних його формальних зв'язків ні з окремими складниками речення, ні з реченням в цілому.

Відмовляє О.М. Пєшковський звертанню також і в можливості самому формувати речення: „Що ж стосується можливості самому утворювати речення, то для цього воно виявляється недостатньо самостійним. Спонукальний зміст не дає тут місця буттєвому змістові, який тільки міг би надати називному відмінку значення окремої думки” [Пешковский 1956, с.408].

Таке тлумачення позасинтаксичності елемента приводить врешті-решт до проголошення і його внутрішньої асинтаксичності у випадку поширеного звертання. Показовими в цьому контексті є положення, викладені П.С. Дудиком в одній з найновіших розвідок про українське звертання: „Звертання не пов'язане з членами речення ні сурядним зв'язком, ні будь-якими різновидами підрядного зв'язку – ні узгодженням (у його повному вияві), ні керуванням, ні приляганням. Своєрідні також і синтаксичні відношення між звертанням і граматично основною частиною речення, яка формується з членів речення (чи навіть з одного члена речення): ні відношення і не предикативні, і не напівпредикативні (як у реченнях з їхньою відокремленою частиною), не атрибутивні (не означальні), не об'єктні і не обставинні. Це відношення звертальні, своєрідно вкомпоновані в речення, залучені до його семантико-синтаксичної сутності, його змісту і граматичної будови” [Дудик 2000, с.40].

І далі слідує цілком слушний за умови дотримання обраного автором підходу висновок про те, що „у складі звертань не буває ні власне означень – узгоджених чи неузгоджених, ні прикладок, ні додатків, обставин або ж, тим більше, речень підрядних, бо не може бути члена речення при частині речення, яка сама не виступає членом речення; із звертанням може поєднуватись тільки слово з означальною чи прикладковою функцією і т.д., бо звертання, не будучи членом речення, позбавлене можливості мати у своїй структурі який-небудь член речення” [Дудик 2000, с.40].

Обраний підхід не дозволяє визнати реченнями окремі специфічно інтонаційно й пунктуаційно оформлені випадки використання репрезентантів предметної частини змісту апеляції: „Особливе мовленнєве явище – „звертання-речення”, або „речення-звертання” (вживається і термін „вокативні речення”, здебільшого в русистиці): це не звертальна частина речення, а окрема комунікативна одиниця, яка своєрідно вживається як речення” [Дудик 2000, с.40-41].



Як бачимо, аналізований погляд, а він до цього часу є провідним у нашій лінгвістиці, не дає змоги інтерпретувати синтаксично всі або навіть більшість проявів предметної частини змісту апеляції в текстах сучасної мови.

Неможливість формально-синтаксичної інтерпретації звертання як члена речення штовхала мовознавців до абсолютизації окремих його проявів, оформлених як речення. Вони намагалися на противагу концепції звертання проголосити універсальним для опису елементів апеляції погляд на них, як на особливий тип речення, тобто замінити одне вузьке тлумачення іншим, теж вузьким.

Трактування так званого звертання як особливого різновиду речення знаходимо у працях багатьох учених. Спільним для усіх концепцій є визначення за репрезентантами предметної частини змісту апеляції реченнєвотворчих потенцій, проте відмінними є синтаксичні тлумачення цього типу речень. Переважно дослідники співвідносять звертання, пунктуаційно оформлені як речення, з тим чи іншим типом односкладних речень, уже достатньо опрацьованих та описаних синтаксистами.

З'являються роботи, у яких категорично відкидається, заперечується „реченнєвість” звертань. Так, Л.Т. Абрамова стверджує: „як би не була поширена група звертання, вона позбавлена основних рис речення і завжди являє собою якусь частину речення, що не має самостійності, співвіднесену з основним складом речення і таку, що входить в інтонаційну тканину речення” [Абрамова 1958, с.125]. В іншій сучасній праці знаходимо таке твердження: „За своїм змістом звертання завжди пов'язані з реченням і без нього самостійно не вживаються, вони включаються в речення або перебувають при реченні для відповідної характеристики і служать одним із дієвих засобів образного ілюстрування дійсності” [Бурак 1994, с.28].



Синтаксичний статус звертань-речень учені описували по-різному, єдиною спільною рисою таких тлумачень була синтаксична ознака ядерності, яка і дозволяє виокремлювати звертання в окрему автономну синтаксичну одиницю. О.Г. Вєтрова зауважує: „Звертання являє собою одноядерне речення, поширене чи непоширене, ядерний компонент якого може бути представлений іменником, прикметником чи особовим займенником. Загальною синтаксичною ознакою цих різних за своїм морфологічним вираженням компонентів є синтаксична ознака ядерності” [Ветрова 1979, с.36].

Одним із аргументів реченнєвості звертання чи вокатива дослідники вважають те, що він буцімто був колись реченням, пop.: „Звертання початково було „незалежним одночленним реченням” [Балли 1955, с.4]; вокатив „не входив до числа відмінків, оскільки колись становив особливе ціле речення”.

Віднесення так званого звертання до того чи іншого типу речень здійснювалося переважно за його лексико-граматичними, а відповідно й формальними ознаками: „З погляду своєї форми звертання стоїть ближче всього до буттєвих та називних речень”, проте „в силу своєї специфічної функції у процесі спілкування не виражає закінченої думки і справжнього повідомлення” [Адмони 1973, с.49].

Достатньо різнобічно й повно аргументував реченнєвий характер звертання у монографічному дослідженні „Синтаксис звертання” В.П. Пронічев. Учений визначає граматичні ознаки звертання-речення, і робить висновок: „Наявність у звертання всіх необхідних ознак самостійної синтаксичної організації, тобто таких категорій, як односкладність, розчленованість, предикативність, модальність, час, особа і число, дозволяють розглядати цю синтаксичну одиницю в ряду однотипних синтаксичних одиниць, що мають подібний комплекс граматичних категорій, – у ряду іменних односкладних речень” [Проничев 1971, с.70].

Варто зауважити, що в різних варіантах репрезентації апеляційності на поверхневому рівні речення комплект семантико-синтаксичних ознак буде дещо відмінним.

В інваріантних проявах апеляції – спонукальних конструкціях сучасної української мови типу Адресате(ти), слухай наявними є семантико-синтаксичні ознаки предметності, персональності, другоособовості, пасивності, фінальності, адресатності мовлення, активності, вихідності, потенційності дії (субстанційна частина) та дієвості, другоособовості, спонукальності (до сприйняття мовлення), ірреальності (потенційності) дії (предикатна частина).

Кожна з названих семантико-синтаксичних ознак має свої специфічні засоби вираження (маркування) на формально-граматичному рівні речення.

Семантико-синтаксична ознака предметності як категоріальна ознака передусім виявляється в семантиці матеріально вираженого компонента з аргументним (предметним у широкому розумінні) значенням, у лексико-семантичному наповненні цього елемента: це абстрактна (займенник) чи конкретна (іменник) назва з загальним значенням предметності.

Семантико-синтаксична ознака персональності (особовості) виявляється передусім у семантиці компонента, що представляє предметну сферу змісту (це учасник акту мовного спілкування -людина), у лексико-семантичному його наповненні. Навіть у випадках зумовленого стилем або ситуацією звертання до неістот відбувається їх персоніфікація, а отже, в семантичному і граматичному планах вони трактуються як істоти.

Семантико-синтаксична ознака другоособовості виявляється на парадигматичному рівні в особливій семантиці компонента, що заповнює предметну частину змісту (це назва особи (2-ої), до якої звертається мовець (1‑а особа), у специфічній формі кличного відмінка (форму розуміємо широко, маючи на увазі і закінчення, і особливе наголошування, і особливе інтонування), а на синтагматичному рівні у пов'язаності компонента з предметним змістом з компонентом предикатного змісту теж із граматичним значенням 2-ої особи.

Семантико-синтаксичні ознаки пасивності, фінальності, що комплектують семантичну сферу об'єкта, виявляються в загальній семантиці конструкції, що може бути добре репрезентована при її проектуванні на власне семантичний рівень (об'єктна позиція аргумента в першому елементарному реченні), і уточнюються, конкретизуються семантико-синтаксичною ознакою адресатності мовлення, яка звужує об'єктну сферу змісту до назви лише об'єкта – адресата мовлення,

Семантико-синтаксичні ознаки вихідності та активності, що комплектують семантичну сферу суб'єкта, виявляються в загальній семантиці конструкції (суб'єктна позиція аргумента в другому елементарному реченні) і уточнюються, конкретизуються семантико-синтаксичною ознакою потенційності дії, що на синтагматичному рівні виявляється в поєднанні аналізованого аргумента з предикатом наказового способу, який позначає не реальну, а ірреальну дію, яка може бути виконана суб'єктом у майбутньому.

Семантико-синтаксична ознака дієвості виявляється в загальній семантиці предиката (це назва дії- сприйняття усного мовлення) та лексико-семантичному наповненні дієслова, якщо воно наявне на поверхневому формально-граматичному рівні речення. Варто зауважити, що навіть за відсутності матеріально вираженого предиката дії він легко домислюється і чітко уявляється учасниками акту спілкування, спостерігачами тощо. Цьому, зокрема, сприяє й специфічне інтонування речення, і наявність у ньому специфічної вокативної форми іменника, що являє собою результат семантичної редукції цілого семантично складного речення, а отже, в прихованому, згорнутому вигляді містить у собі сему предикативності (дієвості).

Семантико-синтаксична ознака другоособовості виявляється парадигматично в граматичному значенні другої особи дієслова, а синтагматично – у пов'язаності цього дієслова з граматичною формою вокатива (назвою особи-адресата мовлення).

Семантико-синтаксична ознака спонукальності па поверхневому рівні виявляється у використанні в ролі предиката форм наказового способу дієслова, у специфічному інтонуванні досліджуваних речень і конструкцій. Ця ознака суттєво обмежується значенням предиката: це не будь-яке спонукання, а спонукання до сприйняття усного мовлення.

Семантико-синтаксична ознака ірреальності (потенційності) дії на поверхневому рівні речення маркується загальною семантикою форм імператива та матеріальними засобами їх вираження. Дослідники звертають увагу на необов'язковість виявлення цієї ознаки у всіх формах апеляції: „Як відомо, значення потенційного суб'єкта дії, характерне для адресатно-суб'єктної функції, відтворюється не всіма формами кличного відмінка. Реалізація цієї функції можлива при предикатах імперативної дії, яка у мовній репрезентації формально-граматичного рівня здійснюється дієсловами другої особи наказового способу. Семантико-синтаксичними ознаками є субстанціональність (апеляційність), другоособовість, активність і вихідність дії. Відмінкові форми кличного відмінка у контексті дієслів неімперативної дії реалізують функцію суб'єкта реальної дії” [Безпояско 1991, с.28].

Центральні прояви апеляції в спонукальних конструкціях, які ми вважаємо й інваріантними проявами конструкцій апеляції в українській мові взагалі, мають усі семантико-синтаксичні ознаки, які утворюють семантико-синтаксичний комплекс апеляції. Натомість в інших проявах апеляції можливі випадки послаблення вияву або й відсутності однієї, а то й кількох семантико-синтаксичних ознак, поява інших додаткових ознак.

Так, наприклад, значення другоособовості послаблюється в тих спонукальних конструкціях, у яких вжито дієслова у формі 1-ої особи множини.

Предикатна частина змісту виявляється приглушеною в конструкціях, у яких апеляція репрезентована лише вокативними грамемами.

Основною моделлю представлення апеляції в питальних конструкціях української мови є тип: адресате [слухай]. Оскільки в абсолютній більшості мікроконтекстів пропущеним на поверхневому рівні речення виявляється саме предикат (його відсутність компенсується питальною інтонацією, що містить у собі зокрема і вказівку на спонукальний характер усієї конструкції, адресат вимагає і очікує відповіді від адресанта), дещо приглушеною виявляється предикатна частина змісту конструкції апеляції. Сукупність семантико-синтаксичних ознак і в цьому випадку залишається такою ж, як в інваріантних проявів апеляційності спонукальних конструкцій, можна хіба що говорити про послаблення інтенсивності вияву окремих ознак.

Ще слабше предикатна частина змісту виявляється в проявах апеляції в розповідних реченнях української мови, основною моделлю яких є модель, де звертання знаходиться в середині речення. Ступінь інтенсивності вияву і так прихованої предикатної частини апеляції в цих конструкціях буде також зумовлюватися позицією апеляційного вставного елемента (комплексу) у реченні. Найповніше вона виявлятиметься у випадку розташування апеляційного елемента на початку речення (перед дієсловом), досить інтенсивно всередині речення (перед дієсловом) і дуже слабкий рівень виявлення, коли апеляційний елемент, вокатив, буде стояти в абсолютному кінці речення.


ЛІТЕРАТУРА:
1. Абрамова 1958 - Абрамова А.Т. К вопросу об обращении в современном русском языке // Славянский сборник. – Вып. 2. – Воронеж: Изд-во ВГУ, 1958. – С. 109-125.

2. Адмони 1973 – Адмони В.Г. Синтаксис современного немецкого языка: Система отношений и система построения. – Л.: Наука, 1973. – 366 с.

3. Балли 1955 – Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языка. – М.: Изд-во иностр. лит-ры, 1955. – 416 с.

4. Безпояско 1991 – Безпояско О.К. Іменні граматичні категорії (Функціональний аналіз).– К.: Наук. думка, 1991. – 172 с.

5. Бурак 1994 – Бурак Л.І. Зваротак у беларускіх жніуных песнях // Весн. Беларус. ун-та. Сер. 4. Філалогія, журналістыка, педагогіка, псіхалогія. –1994. – №3. – С. 28-33.

6. Ветрова 1979 – Ветрова О.Г. К проблеме обращения в современном английском языке // Лингвистические исследования – 1979: Синтаксический анализ разносистемных языков.– М.: АН СССР, 1979. – С. 30-37.

7. Дудик 2000 – Дудик П.С. Звертання, його граматичні категорії // Граматичні категорії української мови: Тези Всеукр. наук. конф. - Вінниця: ВДПУ ім. М. Коцюбинського, 2000. – С. 38-41.

8. Пешковский 1956 – Пешковский А.М. Русский синтаксис в научном освещении. – 7-е изд.– М.: Учредгиз, 1956. – 511с.

9. Проничев 1968 – Проничев В.П. Обращение и понятие // Вестник ЛГУ. – 1968. – №20.– С.120.

10. Скаб 2002 – Скаб М.С. Граматика апеляції в українській мові. – Чернівці: Місто, 2002. – 272с.

11. Шаповалова 1979 – Шаповалова Л.И. Семантическая структура стандартизованого обращения // Весн. Беларус. ун-та. - Сер.4. Філалогія, журналістыка, педагогіка, псіхалогія. – 1979. – №3. – С. 46-51.

УДК 81’373.4

ББК Ш1г (0) 6

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   20


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка