Донецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький




Сторінка18/18
Дата конвертації18.11.2016
Розмір3,56 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

Рис.3. Дистанційне та традиційно-дистанційне навчання
По вказаних розробках на кафедрі ГЗТ і Л з курсу «Рудниковий транспорт» протягом 5 років проводиться педагогічний експеримент (рис.4).

Рис.4. Структурна схема організації педагогічного експерименту

Прийняті на кафедрі заходи дозволяють вести навчальний процес з курсу «Рудниковий транспорт» на європейському рівні, планувати і контролювати роботу студентів не тільки у вузі, а і поза ним.

Заслуговують уваги навчально-методично семінари, які проводяться два рази за семестр в період модульного контролю. На семінарах кожний студент групи має можливість з теми курсу виступити з доповіддю та відкрито захистити свої розробки.

Отже, широке використання в навчальному процесі комп’ютерної техніки і Internet, навчання за традиційно-дистанційною технологією активізують творчу діяльність викладачів та студентів, і на цій базі безумовно, значно підвищується якість навчального процесу.


ББК 74.2 р 30
Володимир Федчик,

старший викладач

Донецького державного університету управління
Формування в майбутнього вихователя підростаючих поколінь досвіду педагогічного мислення і поведінки
Ключові слова: фаховий портрет викладача, компетентність, моральні імперативи, реформа шкільної освіти, стиль викладання, стиль керівництва, педагогічне мислення, психолого-педагогічна освіта.
Педагогічний вищий навчальний заклад і загальноосвітня школа служать одній справі: вони забезпечують виконання в країні завдань загальної середньої освіти дітей і молоді. Різниця виявляється лише в розподілі праці: школа безпосередньо здійснює процес навчання і виховання підростаючого покоління, а педагогічний ВНЗ готує для неї кадри, озброює їх необхідними знаннями, уміннями і навичками, щоб цей процес відбувся і проходив успішно. І природно, як будуть підготовлені вищим навчальним закладом фахівці до навчання і виховання дітей, так в основному і школа зможе виконувати свою соціальну функцію, що постійно ускладнюється.

Криза традиційної середньої і вищої освіти в Україні є наслідком глобальної світової кризи. За оцінками спеціалістів, вона виявляється, зокрема, в суперечностях між потребами сучасного суспільства та рівнем підготовленості випускників шкіл і вищих навчальних закладів, між новими цілями й завданнями та застарілими формами управління і функціонування вищої освіти, у розбіжностях інтересів і можливостей суб’єктів освітнього простору [6, 24–37; 7, 15; 8, 45-65].

В останні роки дедалі помітнішим стає відставання школи від тих високих вимог, що висуваються об’єктивним ходом будівництва інформаційного суспільства, завданнями соціально-економічного і культурного розвитку України. Ця обставина, як і серйозні хиби в практичному здійсненні реформи загальноосвітньої і фахової школи, свідчить про явне неблагополуччя й у підготовці вчительських кадрів, і у створенні в школах необхідних умов для творчої діяльності кожного спеціаліста, для його фахового й загальнокультурного зростання. Сьогодні українська школа особливо потребує учителя, який відрізняється спроможністю до постійного творчого пошуку, високим професіоналізмом, умінням приймати сміливі і самостійні рішення [1; 2; 3; 4; 5; 7].

Здійснення зрослих вимог до роботи педагогічного вищого навчального закладу передбачає, насамперед, створення в ньому сприятливих умов для найповнішого засвоєння кожним студентом знань і умінь педагогічної культури, для виховання в майбутніх учителів спроможності швидко орієнтуватися в будь-якій обстановці на уроці і в позакласній роботі, у стислі строки опановувати високу майстерність навчання і виховання.

Професіограма вчителя української школи – дуже широке поняття, яке включає безліч аспектів. Однією із найважливіших структурних якостей особистості українського вчителя, поряд із моральною зрілістю, широкою науковою ерудицією і постійною зацікавленістю у створенні необхідних умов для успішного навчання і виховання кожного школяра, повинна бути всебічна педагогічна озброєність, яка передбачає:

– досконале знання вчителем загальних (основних) положень педагогічної і психологічної наук;

– ясне уявлення сутності і закономірностей навчального і виховного процесу, взаємозв’язків навчання, виховання і розвитку особистості на кожному віковому етапі;

– вільне володіння методами вивчення особистості школяра, уміння проектувати розвиток кожного учня як індивідуальності;

– ґрунтовну методичну озброєність як для ведення навчальної і виховної роботи, так і для виконання суспільно-політичної і суспільно-педагогічної функції, добре володіння педагогічною технікою, мистецтвом організації співробітництва з учнями в будь-якій реальній ситуації;

– глибоку переконаність у необхідності і великій значущості психолого-педагогічних знань, фахових умінь і навичок, прагнення й уміння кваліфіковано користуватися ними в повсякденній практиці, у будь-якій педагогічній обстановці як необхідним «інструментом» своєї навчальної і виховної роботи;

– особисту вихованість, тактовність, високу вимогливість до себе.

У процесі навчання вчитель будь-якого фаху повинний не тільки повідомляти певний обсяг знань і перевіряти як ці знання засвоєні учнями. Навчальний процес в українській школі передбачає виконання вчителем і низки інших відповідальних завдань. Це формування на основі глибоких наукових знань і досвіду моральної поведінки наукового світогляду учнів; розвиток у них пізнавальних сил і здібностей – пам’яті, мислення, уяви; формування і розвиток пізнавальних інтересів, мотивів відповідального ставлення до навчальних занять; виховання звички до розумної, творчої праці; формування широких духовних потреб, і насамперед прагнення й уміння постійно займатися самоосвітою, самовихованням.

Отже, вищі навчальні заклади, які готують учительські кадри, покликані давати майбутнім спеціалістам шкільної навчально-виховної роботи ґрунтовну психолого-педагогічну освіту, необхідну всебічну педагогічну підготовку.

Але навчальна робота – лише одна (хоча й основна) частина багатогранної діяльності українського вчителя. Крім ведення уроків, у нього ще багато інших обов’язків, пов’язаних як із формуванням особистості школярів у системі позакласних занять, суспільно корисної праці дітей, так і зі створенням умов для більш сприятливої діяльності школи, наприклад робота з батьками, громадськістю та ін. Все це вимагає від учителя – причому з перших днів його перебування в загальноосвітній школі – ґрунтовної і всебічної фахової підготовки, яка за змістом і спрямованістю повинна бути підготовкою педагогічною.

Правильно поставлена педагогічна освіта і повинна сформувати в майбутніх учителів необхідні знання, навички й уміння, що входять до поняття педагогічної озброєності як найважливіша складова професіограми українського вчителя.

Лише той випускник педагогічного вишу зможе успішно проводити навчання в тісному зв’язку з вихованням і розвитком особистості кожного учня, хто сам як спеціаліст і освічений, і педагогічно вихований у найширшому розумінні цього слова. Тому аудиторні і позааудиторні заняття на кожному факультеті в цілому повинні, поряд з озброєнням студентів необхідними знаннями, уміннями і навичками, всіляко сприяти розвитку в майбутніх учителів розумових, пізнавальних здібностей, без чого неможливі справді педагогічна творчість, уміння учителя швидко аналізувати педагогічну обстановку в живому шкільному процесі і самостійно приймати оптимальне рішення.

Друге, не менш важливе завдання ми вбачаємо в тому, щоб навчально-виховний процес у вищій школі допомагав майбутнім учителям зростати і розвиватися морально. Адже всебічна педагогічна озброєність включає і цілий ряд якостей, тісно пов’язаних із моральним обличчям українця: доброту, порядність, чесність, милосердя, вірність слову, справжній гуманізм.

Давно відомо, що будь-яка освіта, у тому числі і вища педагогічна, лише тоді дієва, коли поєднується з двома якостями людини – із добре розвинутим розумом і справжньою моральною вихованістю. Брак першої якості набагато знижує роль освіти або освіченості людини, робить її спроможною в основному лише до механічного виконання волі інших, у кращому випадку бути акуратною у реалізації вимог тих або інших правил, інструкцій, узагалі всяких розпоряджень. Творчість, ініціатива, пошук, самостійність мислення тут, як правило, себе не виявляють, а якщо і виявляють, то носять примітивний, наслідувальний характер.

Несформованість же другої якості, тобто відсутність належної моральної вихованості, ще небезпечніша: як помічено народом, знання без совісті може розтрощити душу. Освічена людина, у якої не виховані належні моральні підвалини, громадянське сумління, найчастіше готова використовувати здобуті знання в сугубо прагматичних, особистих цілях, на шкоду іншим людям, товариству.

Сучасному українському суспільству вкрай потрібні люди не тільки високоосвічені, але й високоморальні, люди, готові до творчої праці на будь-якій ділянці господарського, економіч­ного, політичного та культурного будівництва незалежної держави. Тому особливо актуальним є завдання формування нової ґенерації вчителів, які б постійно показували приклад високої моральної вихованості і були спроможними прищепити кожному учневі готовність до активної творчої праці.

Цілком зрозуміло, яке важливе значення для педагогічної, фахової підготовки вчителя має відповідна організація занять з педагогічних і психологічних дисциплін. І нам належить ще багато чого зробити, аби викладання цих дисциплін, включаючи викладання методики шкільних курсів, найбільшою мірою відповідало сучасним вимогам, вимогам реформи шкільної освіти. Важливо також, щоб у процесі модернізації змісту програм з педагогіки і психології, яка здійснюється у зв’язку з реформою вищої і середньої фахової освіти, повніше враховувалася необхідність більш чіткої орієнтації цього змісту на теперішні й майбутні потреби загальноосвітньої школи. А суть цих потреб у тому, щоб молодий учитель, тобто випускник педагогічного вищого навчального закладу, умів не тільки добре проводити уроки, але й цілеспрямовано організовувати життєдіяльність школярів у всіх її формах і розумних виявах.

Проте педагогічна підготовка майбутнього вчителя визначається не тільки організацією власне психолого-педагогічних лекцій, семінарів і практичних занять, озброєнням студентів знаннями в галузі педагогіки і психології в процесі викладання. Тут багато шляхів, і кожний із них відіграє важливу роль у формуванні вчителя, шкільного педагога.

Учити студентів педагогічної майстерності, наприклад, у навчальній роботі ми повинні не тільки повідомленням тих або тих теоретичних положень, але й стилем свого викладання у вищому навчальному закладі, причому з усіх навчальних дисциплін. Якщо студент не бачить справжньої педагогічної майстерності в нашій роботі або така майстерність буде характерна лише для занять з педагогіки і психології, належного ефекту ми не досягнемо.

Ідея формування в майбутніх учителів педагогічного мислення, ідея підготування педагогічно грамотних спеціалістів шкільної справи повинна бути однією з головних у викладанні кожної навчальної дисципліни, передбаченої планом педагогіч­ного вищого навчального закладу: чи ведемо ми курс філософії літератури або, скажімо, географії – майбутній учитель повинний бачити перед собою не тільки спеціаліста в галузі тієї або іншої науки, але й не меншою мірою педагога-майстра.

Для цілеспрямованого формування здібностей до вчительської праці, для педагогічної підготовки майбутніх учителів важливо в педагогічному вищому навчальному закладі буквально все: культура організації і проведення лекцій, семінарів і практичних занять з усіх навчальних дисциплін, позааудиторних заходів, особисті якості професорів і викладачів, і насамперед їхнє ставлення до власних занять, готовність зрозуміти студента, своєчасно стати йому на поміч.

Крім високого науково-теоретичного рівня всього навчального процесу, дуже велике значення має сила прикладу викладача педвишу як людини і педагога. Той, хто взяв на себе сміливість піднятися на трибуну вищого навчального закладу, що готує вчителів і вихователів, мусить бути завжди на рівні вимог, які визначаються його становищем викладача саме вищої педагогічної школи. Кожне заняття – лекція, семінар, консультація та ін. – повинне надовго залишатися в пам’яті майбутнього вчителя як приклад справжнього служіння справі просвітництва, високої педагогічної майстерності, як зразок справжньої фахової педагогічної зрілості, уміння здійснювати принцип педагогіки співробітництва.

На лекціях та інших заняттях в усіх своїх викладачів, тобто на заняттях з будь-якої дисципліни в педагогічному виші, майбутній учитель повинний бачити живе, творче застосування положень педагогічної науки – дидактики, теорії виховання, – як і положень психології при організації навчального процесу. Він, майбутній учитель, у кожного зі своїх викладачів передусім повинний бачити практичне застосування нових дидактичних теорій і концепцій, знахідок в галузі методики. Лекція або семінар з будь-якої дисципліни в педагогічному виші повинні учити студента не тільки нового з галузі досліджуваної науки, але й тому, як найефективніше організувати пізнавальну діяльність кожного присутнього на цьому занятті, як краще застосовувати положення педагогіки, психології і методики про прийоми оптимізації навчального процесу, про формування в учнів мотивів правильного ставлення до навчання, як установлювати постійний зворотний зв’язок у процесі занять. Будь-яке заняття з майбутніми вчителями повинне учити їх високої культури спілкування, справді людської уваги до учнів.

І тільки тоді, коли студент – завтрашній учитель – буде одержувати на кожному занятті і з кожної навчальної дисципліни переконливі приклади широкого застосування викладачами педагогічних принципів та інших положень теорії навчання і виховання, тільки тоді зникне ґрунт для формалізму в педагогічних знаннях вихованців, тільки тоді їхні знання в галузі педагогіки і психології стануть справжнім інструментом учительської діяльності, тільки тоді зникне всяка можливість для вияву авторитарності в педагогічній діяльності.

У цьому ми вбачаємо суть педагогізації навчального процесу в педагогічному виші. І якщо в деяких інших вищих навчальних закладах, скажімо технічному, сільськогосподарсь­кому тощо, навчальне заняття може часом обмежитися лише виконанням однієї освітньої функції, а саме повідомленням певної суми знань або їх закріпленням, то у виші педагогічному навчальне заняття з будь-якої наукової дисципліни має принаймні два обов’язкових призначення: і передати наукову інформацію (або домогтися її засвоєння), і бути переконливим прикладом майстерного виконання вимог наукової теорії і методики організації навчального процесу (наприклад, показати майбутнім учителям, як треба керувати пізнавальною діяльністю учнів, як виховувати в них інтерес до конкретної навчальної дисципліни, як розв’язувати на практиці інші дидактичні і виховні завдання). Не підлягає сумніву, що в умовах педвишу сама педагогічна наука є не тільки одним із предметів навчального плану, але й основою організації всієї навчально-виховної роботи зі студентами, обов’язковою основою діяльності колективу кожної кафедри, причетної до підготовки вчителів.

Вищий навчальний заклад, що готує вчительські кадри, кожний його професор і викладач покликані озброювати своїх студентів мистецтвом співробітництва з учнями, педагогічного співробітництва, і ця викликана самим життям вимога повинна бути піднесена до рангу найважливішого принципу дидактики і теорії виховання.

Справжній навчальний процес (як і процес виховний, якщо можна хоча б умовно розділити це єдине ціле) здійснюється лише тоді, коли обидві його сторони – вчитель і учень – спрямовані одна до одної, знаходяться у зв’язку співробітництва, спільного пошуку кращого варіанта рішення, раціонального шляху до істини. Тепер ми маємо чимало переконливих прикладів умілого здійснення принципу спів­робітництва в практиці відомих і часом маловідомих широкій громадськості педагогів-новаторів, і кращим прикладом, свого роду еталоном застосування і розробки педагогіки спів­робітництва є чудовий досвід професора Ш. А. Амонашвілі.

На заняттях у викладачів вищої педагогічної школи майбутній учитель повинен бачити не тільки зразки справжньої вищої майстерності в здійсненні завдань навчального процесу, але й постійний приклад турботливого ставлення педагога до кожного студента, до його успіхів і невдач у засвоєнні програмового матеріалу. Саме у вищому навчальному закладі майбутній учитель може навчитися уміння гуманно ставитися до своїх вихованців, яких він згодом зустріне, виявляти необхідний педагогічний такт у спілкуванні з класом, наполегливо домагатися, щоб в умовах середнього загального навчання кожний вихованець добре учився. Таким чином, важливою рисою педагогічної підготовки студентів має стати набуття ними досвіду педагогічної поведінки.

Педагогічний досвід поведінки – це, мабуть, не що інше як сукупність педагогічних знань, умінь і навичок, які визначають характер фахових звичок і мислення молодого спеціаліста. Найчастіше цей досвід відбивається в таких виявах особистості, як інтерес людини до учительської професії і школярів, поважне ставлення до шкільного розпорядку, прагнення до удосконалю­вання своєї педагогічної діяльності та ін.

Формуванню в студентів досвіду педагогічної поведінки сприяє весь уклад життя вищої школи. І тут ми вбачаємо головне в тому, щоб педагогічний вищий навчальний заклад, що готує кадри вихователів підростаючих поколінь, був у всіх відношеннях зразком для загальноосвітньої школи. Саме в усіх відношеннях: і в педагогічній організації навчально-виховного процесу, і в культурі змісту оформлення приміщень, і в дотриманні вимог навчальної, трудової дисципліни. Без цього не можна сформувати особистість по-справжньому педагогічно підготовленого вчителя. Зауважимо, наприклад, що студент, який може спізнюватися на заняття і навіть пропускати їх, не швидко стане гарним організатором навчальної дисципліни в школі (та й чи стане взагалі?).

Очевидно, що педагогічний виш повинний бути прикладом для загальноосвітньої школи й у сфері моральних відносин, у здійсненні вимог високих принципів гуманістичної моралі, у всій своїй діяльності, у виробничому і громадському житті. І це передусім стосується відносин викладачів із студентами, керівництва підготовкою студентів до своєї майбутньої учительської роботи.

Якщо спробувати дати найзагальнішу класифікацію, то можна виділити два стилі керівництва діяльністю викладачів, співробітників і студентів:

а) стиль, що ґрунтується на глибокій повазі до особистості кожного, стиль, в основі якого лежать довіра, віра в найкращі сили людини, те, що А. С. Макаренко називав «оптимістичною гіпотезою». Такий стиль виключає окрик, голе адміністрування, придушення самостійності, необережність у виборі засобів впливу, бо зазвичай зорієнтований на використання методу переконання;

б) другий стиль – стиль диктату, різкої і грубої вимогливості, найчастіше без усякої спроби розібратися в обставинах, інакше кажучи, стиль керівництва, коли підлеглий розглядається тільки як механічний виконавець, коли йому фактично відмовляється в праві на самостійність та ініціативу.

Перший стиль справді педагогічний, оскільки він сприяє формуванню особистості творчої, гуманної, ініціативної. Другий позбавлений можливості досягати таких цілей, при ньому створюється лише видимість активної діяльності підлеглих та їхньої суворої дисциплінованості.

Ми вважаємо дуже важливим у педагогічному виші учити майбутніх учителів науки людинознавства, тобто уміння працювати з людьми, прислухатися до їхньої думки, піклуватися про них, знаходити і розвивати в людині найкраще. І тут найважливіша роль належить стилю відносин викладачів із студентами, стилю керівництва ними, як і стилю відносин між викладачами, відносин між керівниками і підлеглими. Чесність і правдивість в усьому, принциповість, поєднання вимогливості з глибокою повагою – ці істини гуманістичного виховання повинні сприймати вихованці не тільки на спеціальних навчальних заняттях, але й під впливом всього укладу життя ВНЗ, усталених взаємин між усіма членами великих педагогічних колективів. У цьому – запорука забезпечення гарної педагогічної підготовки майбутніх учителів, оволодіння ними культурою педагогічного, високоморального, справді людського спілкування.

Особлива роль у формуванні в студента досвіду педагогічного мислення і поведінки належить педагогічній практиці. У процесі її проведення уточнюються і закріплю­ються теоретичні знання, набуваються фахові уміння і навички, не менше значення має і те, що студентові надається можливість на ділі перевірити придатність своїх особистих даних до виконання складних вчительських обов’язків.

Спостереження показують, що можливості педагогічної практики майбутніх вчителів у період їхнього перебування у виші далеко не вичерпані. Тут необхідний постійний і більш тісний зв’язок студента зі школою, із її класами, із дитячими організаціями, учнівським колективом, із навчальною і позанавчальною роботою.

Практика студентів, їхня особиста участь в організації різноманітної роботи з учнями повинні, на нашу думку, являти собою один із найважливіших елементів постійного співробітництва вищого навчального закладу з загально­освітніми навчальними закладами, у тому числі і з професійно-технічними училищами. Такий зв’язок не може надовго перериватися і здійснюватися лише протягом точно визначеної кількості тижнів, установлених навчальним планом. Життя майбутнього вчителя поза постійним зв’язком із конкретним навчальним класом, групою уявляється таким же неефективним для фахового зростання, як теоретична підготовка без регулярної роботи з книгою.

Дуже цінним у цьому зв’язку слід вважати досвід деяких педвишів, у яких на рівні факультетів встановлений обов’язковий день відвідування кожним студентом школи, його роботи з учнями і вчителями. Такий день строго позначений у тижневому розкладі занять, причому для кожного курсу і кожного відділення. Його знають у підшефних школах і класах. Спільними зусиллями вишу і школи до нього готуються найцікавіші заходи.

Постійна педагогічна практика студентів не обмежується питаннями навчальної і виховної роботи зі школярами. Вона включає також участь студентів (разом із викладачами вишу і вчителями школи) у науково-дослідній роботі, і насамперед у вивченні ефективності різноманітних методичних засобів і прийомів у реальній обстановці класу, учнівського колективу.

Життя показало, що співробітництво вишу зі школами не є лише засобом надання допомоги вчительським колективам. Це співробітництво не менш важливе для самого педагогічного вишу, для удосконалювання його навчальної, виховної, методичної і наукової праці. Показниками успішності такого співробітництва є і своєчасність вивчення й узагальнення кафедрами кращого шкільного досвіду, і актуальність тематики науково-методичної діяльності вишу, і постійне поліпшення якості навчально-виховної роботи в педагогічному вищому навчальному закладі й у школах міста та області.

Одним із важливих аспектів цього співробітництва вишу і шкіл є організація спільних зусиль щодо охорони і неодмінного підвищення громадянського і фахового авторитету кожного вчителя, як молодого спеціаліста, так і досвідченого. У змісті нормативних курсів з педагогіки і спецсемінарів зі школознавства, на всіх практичних заняттях студентів у школі і під час керівництва практикою випускників-стажистів стало усе більше приділятися уваги ролі вчителя в шкільному навчально-виховному процесі, створенню в кожному педагогічному колективі обстановки шанобливого ставлення до вчителя – до його думки, його громадянської позиції, до прийнятих ним рішень, обстановки справжньої турботи про належну висоту вчительського імені, про створення оптимальних умов для справді творчої діяльності вчителя, для задоволення його духовних і матеріальних потреб.

Ці питання мають бути широко представлені в спільній роботі педвишу й органів освіти з вчительством області, особливо з керівниками шкіл.

Наполегливо проводиться думка, що для найповнішого вияву таланту вчителя в його нелегкій праці щодо навчання і виховання потрібні, крім високих особистих якостей самого педагога, ще принаймні такі неодмінні умови, як забезпечення його всім необхідним для постійного зростання фахового й загальнокультурного рівня; надання йому можливості використання у своїй роботі будь-яких форм і засобів педагогічної організації навчально-виховного процесу, які сприяють усебічному розвитку особистості кожного школяра; забезпечення недоторканності часу вчителя, відведеного шкільним розпорядком для виконання покладених на нього функцій і обов’язків педагога.

Ми вважаємо вкрай потрібним проведення відповідними кафедрами глибоких і всебічних наукових досліджень, пов’яза­них із виявленням умов, за яких весь навчально-виховний процес оптимально сприяє формуванню в майбутніх учителів педагогічного мислення і досвіду педагогічної поведінки.

Особливої ваги у вищому навчальному закладі повинна набути методика ведення занять з урахуванням досягнення неодмінної мети – готувати не просто грамотних людей, а широко освічених учителів, спеціалістів, які мають педагогічне мислення. Не менше треба зробити і щодо перегляду змісту навчальних дисциплін під цим же кутом зору: якою мірою навчальний матеріал, приклади, що наводяться в тексті посібника для студентів, пов’язані з педагогічною діяльністю, із процесом навчання і виховання підростаючого покоління. Відзначимо одразу, що ця ділянка роботи являє собою справжню цілину, не заторкнуту педагогічною наукою. Адже програми багатьох дисциплін майже не мають психолого-педагогічної орієнтації. Ідея про таку саме орієнтацію взагалі ніяк не закладена в системі викладання загальних спеціальних дисциплін у сучасному педагогічному вищому навчальному закладі.

Програми з літератури для педагогічних вишів не наполягають на вивченні хоча б найвідоміших класичних творів світової літератури про школу, хоча кращі твори про школу чудово знайомлять із психологією дитини, вводять у коло шкільних проблем, в атмосферу дитинства. Це – прекрасна художня педагогіка. На філологічному факультеті педагогічного вищого навчального закладу спеціально не вивчається навіть дитяча література, хоча б ті твори, що зазначені в списку для позакласного читання школяра. Здобувши педагогічну освіту, молодий учитель може не знати книг, що читаються дітьми в школі. І викладачів факультету важко обвинувачувати в цьому, оскільки їх не орієнтує на вивчення настільки важливих творів навчальна програма сучасного ВНЗ.

Аналогічні недоліки в орієнтації змісту виучуваного на підготовку спеціалістів із педагогічним мисленням наявні й у програмах педагогічного вишу з інших навчальних дисциплін. Усе це актуалізує завдання проведення спеціальних наукових досліджень, у яких, на нашу думку, важливо брати участь викладачам усіх педагогічних вишів. Такі наукові дослідження повинні, природно, мати своїм результатом видання праць, що відбивають конкретні шляхи розв’язання завдань значного поліпшення педагогічної озброєності майбутніх учителів засобами всього навчально-виховного процесу у виші, і насамперед засобами викладання кожної навчальної дисципліни. Тому у посиленні шкільного, педагогічного акценту у викладанні дисциплін ми вбачаємо один із шляхів реалізації вимог і шкільної реформи, і перебудови роботи вишу.

Формування в майбутнього вихователя підростаючих поколінь досвіду педагогічного мислення і поведінки, на наш погляд, тісно пов’язане з педагогічною фаховою орієнтацією учнівських загальноосвітніх шкіл. Без цієї роботи важко розв’язати питання про залучення до навчання в педагогічні вищі навчальні заклади справді талановитих дівчат і юнаків. Багаторічна практика проведення вступних іспитів поки досягає лише однієї мети – з’ясувати, як засвоєний абітурієнтом програмовий матеріал за середню школу. Визначити ж у вступників схильність до учительської роботи ці іспити достатньою мірою не можуть. Тому так потрібні орієнтація учнів на вчительську професію і їх добір безпосередньо в школі, і не тільки в старших, але й у середніх класах. Необхідна серйозна, уміла робота вчительських колективів із можливо великою кількістю підлітків, юнаків та дівчат. І керівництво цією роботою повинне стати однією з найважливіших завдань кожної кафедри й ректорату педагогічного вишу.

Таке керівництво тим більше допоможе справі, чим більше вчитель, школа переконуються в тому, що їхня профорієнтаційна робота з учнями дійсно необхідна, що її результати неодмінно враховуються при прийомі до вишу, інакше кажучи, за умови, якщо з думкою школи по-справжньому рахуються. Всемірне стимулювання шкільної профорієнтаційної роботи – це те головне, що потрібне тепер для успішного добору в педагогічний виш найздібніших абітурієнтів, а значить, і для забезпечення потреби шкіл у висококваліфікованих кадрах. Треба всерйоз брати до уваги шкільні рекомендації вступникам до педагогічного вишу, так само всерйоз, як і атестати про середню освіту.

Таким чином, формування в майбутнього вихователя підростаючих поколінь досвіду педагогічного мислення і поведінки є одним із важливих напрямків підготовки сучасного вчителя в педагогічному виші, основними складовими якої є: психолого-педагогічна освіта і моральне виховання студентів, формування в них педагогічного мислення і досвіду педагогічної поведінки, спільна робота педагогічного вишу й органів освіти з учительством області (організація наукових досліджень, проведення навчально-методичних і виховних заходів, педагогічна фахова орієнтація учнів загальноосвітніх шкіл). Причому основними принципами дидактики і теорії виховання у вищій школі повинні стати педагогічне співробітництво і всебічна педагогічна озброєність майбутніх учителів.

Очевидно, що система педагогічної освіти України потребує комплексного реформування з огляду на нові виклики часу. Лише зміна філософії підготовки майбутнього учителя, новий погляд на навчально-виховний процес здатні принести бажаний результат. У цьому контексті формування в майбутнього вихователя підростаючих поколінь досвіду педагогічного мислення і поведінки може стати основою не тільки для підготовки конкурентоспроможного учителя XXI ст., але й для оновлення змісту навчально-виховної роботи загальноосвітньої школи, що в остаточному підсумку відкриє нові можливості для піднесення інтелекту української нації і приведе до покращення іміджу української держави у світі.


Література:
1. Бех І.Д. Виховання особистості: У 2 кн. Кн.1: Особистісно орієнтований підхід: теоретико-технологічні засади: Навч.-метод. видання. – К.: Либідь, 2003. – 280 с.

2. Бех І.Д. Виховання особистості: У 2 кн. Кн.2: Особистісно орієнтований підхід: науково-практичні засади: Навч.-метод. посібник. – К.: Либідь, 2003. – 344 с.

3. Д’юї Джон. Демократія і освіта. – Львів: Літопис, 2003. – 294 с.

4. Лозова В.І., Троцко Г.В. Теоретичні основи виховання і навчання: Навчальний посібник / Харк. держ. пед. ун-т ім. Г.С.Сковороди. – Харків: „ОВС”, 2002. – 400 с.

5. Основи психології: Підручник / За заг. ред. О.В. Киричука, В.А.Роменця. – К.: Либідь, 1997. – 632 с.

6. Павловський Кшиштоф. Трансформації вищої освіти в XXI столітті: польський погляд. – К.: Навчально-методичний центр „Консорціум із удосконалення менеджмент-освіти в Україні”, 2005. – 230 с.

7. Слєпкань З.І. Наукові засади педагогічного процесу у вищій школі: Навч. посіб. – К.: Вища шк., 2005. – 239 с.

8. Формирование общества, основанного на знаниях. Новые задачи высшей школы / Пер. с англ. – М.: Издательство «Весь мир», 2003. – 232 с.


ББК 74.00
Володимир Федчик,

старший викладач

Донецького державного університету управління
Теоретичні засади використання прийомів педагогічного впливу
Ключові слова: педагогічний вплив, класифікація впливів, світогляду вчителя, особистість учня.
Основною ланкою соціалізації індивіда є виховання, під яким розуміють процес свідомого, цілеспрямованого й систематичного формування особистості, здійснюваний у межах і під впливом соціальних інституцій (родини, виховних і навчальних закладів, установ культури, суспільних організацій, засобів масової інформації тощо) з метою її підготовки до повноцінного життя й самореалізації в суспільстві, до життєдіяльності в різних сферах соціальної практики (професійно-трудової, сімейно-побутової, суспільно-політичної й культурної) та до виконання певних соціальних функцій, прийняття соціальних ролей.

У змісті виховання особистості дитини пріоритетними в наш час визнаються ідеї свободи, рівності, національної та особистої гідності, шанування родинних зв’язків, формування працелюбності, взаємодопомоги і самодисципліни, заощадли­вості, потреби здобувати знання і вміння у всіх видах праці, ставлення до свого життя і життя інших людей як до вищої цінності [2–7; 11; 15; 17].

Для успішного розв’язання виховних завдань, що стоять перед українською школою на теперішньому етапі її розвитку, необхідне знання психологічних особливостей учня й уміння цілеспрямовано впливати на його особистість. Однак програми з педагогіки і вікової психології педагогічних навчальних закладів не передбачають спеціального розділу про індивідуальний підхід до учня, про різноманітні прийоми педагогічного впливу на нього або приділяють вивченню цих тем явно недостатньо уваги.

Метою цієї статті є спроба комплексного розгляду теоретичної проблеми прийомів педагогічного впливу, що в остаточному підсумку дасть можливість заповнити прогалину у фаховій підготовці студентів педагогічних навчальних закладів України.

Успішне виховання учня потребує правильного розуміння законів розвитку особистості і тих умов, що сприяють вихованню загальнолюдських цінностей особистості (доброти, милосердя, толерантності тощо), стимулюванню її внутрішніх сил до саморозвитку і самовиховання. Як відомо, ще К. Маркс визначив сутність людини як «сукупність усіх суспільних відносин» [10, 160]. А.С. Макаренко співвідносно до завдань виховання блискуче розвив цю думку в ученні про інструментування.

У кожного учня формуються певні порівняно тривкі взаємини з батьками і шкільним колективом. Крім того, у повсякденному житті і діяльності він вступає в різноманітні відносини з іншими людьми і колективами. Ці відносини інтенсивно ним переживаються і впливають на його поведінку, формують і шліфують ті або інші риси його характеру. Макаренко доводить, що характер взаємовідносин, у які вступає вихованець, має вирішальне значення у вихованні. Від цих взаємин залежить його діяльність і повсякденна поведінка, виникнення тих або інших почуттів, думок і в цілому якість його життєвого досвіду.

Правильна поведінка закріплюється у формі позитивних рис характеру і звичок, неправильна – у негативних. Тому великого значення набуває організація гарних учинків, правильної поведінки вихованців. З негативними ж учинками необхідно боротися, використовуючи в кожному окремому випадку відповідні методи. А. С. Макаренко дійшов переконання, «що доторкатися до особистості треба з особливо складним інструментуванням» [9, 170], щоб учень себе почував передусім громадянином, а не об’єктом виховання.

Аналіз висловлень А. С. Макаренка переконує нас у тому, що в поняття «інструментування» включаються характерні взаємостосунки між учнем, з одного боку, вихователем і колективом – з другого, які дають певний виховний ефект. Він створював різноманітні інструментування, до яких удавався епізодично, час від часу. Наприклад, коли вихованець Петренко спізнився на завод, Антон Семенович зробив зауваження командирові загону, у якому працював Петренко. Наступного запізнення зауваження було зроблено всьому загону. Безпосередньо до порушника дисципліни він не звертався, Петренка не карав. Проте сформована в загоні складна взаємозалежність викликала необхідність пред’явити Петренкові серйозні звинувачення, що ганьблять честь загону, і він глибоко пережив справедливі закиди товаришів.

Такий педагогічний прийом названий А. С. Макаренком «рівнобіжною педагогічною дією» і розглядається ним як складне інструментування в підході до особистості. Макаренко створив багатий арсенал нових прийомів педагогічного впливу: метод «вибуху», «вияв обурення», «іронія». Він майстерно користувався і відомими, поширеними прийомами: «переконанням», «осудом», «покаранням». Хоча педагогічна система Макаренка і зазнала впливу з боку радянської тоталітарної ідеології, ідея „інструментування” може бути переосмислена і розвинена в умовах реалій сучасної України.

Різноманітні прийоми педагогічного впливу формуються емпірично, у процесі педагогічної діяльності. Вчитель, аналізуючи свою роботу, відзначає і відбирає випадок і умови успішного впливу на вихованців. Про них він розповідає, ділиться своїм досвідом у статтях, виступах. Подібні факти становлять надзвичайний інтерес і велику цінність, оскільки вони відібрані в лабораторіях педагогічної майстерності.

Для того щоб поширити досвід кращих вихователів, необхідна його систематизація, наукове узагальнення, точне формулювання відповідних прийомів впливу. Як справедливо підкреслює К. Д. Ушинський, «практика, факт – справа одинична, і якщо у вихованні визнавати слушність однієї практики, то навіть і така передача порад неможлива. Передається думка, виведена з досвіду, але не самий досвід» [16, 19–20]. Ушинський закликав вчителів знайомитися з різноманітними прийомами, щоб свідомо вибрати найприйнятніший для кожного окремого випадку.

Проблема прийомів педагогічного впливу посідає важливе місце в науково-педагогічній літературі. У підручниках з педагогіки розглядаються прийоми «переконання», «осуд» і «покарання». Ряд прийомів індивідуального впливу на учнів вдало узагальнили в художній формі українські письменники

Теоретична проблема прийомів педагогічного впливу виникла із потреб практики виховання. Узагальнення прийомів педагогічного впливу й утворення відповідних понять проводиться в цій статті на основі ідей А. С. Макаренка про педагогічне інструментування, необхідне в підході до вихованців.

У формуванні моральних звичок виділяються два основних етапи: перший етап – виховання свідомості, тобто правильного розуміння вихованцями того, як треба себе поводити, як діяти в тих або інших умовах; другий етап – досягнення вихованцями правильної поведінки. Таким чином, для розвитку моральних звичок, як і для розвитку рис характеру, необхідні спеціальні, багатократні вправи в правильній моральній поведінці.

Відправним положенням у використанні прийомів педагогічного впливу є констатація певної вади в поведінці учня і прагнення викорінити її, розвиваючи позитивні якості.

Кожний прийом педагогічного впливу зумовлюється взаємодією трьох чинників.

1. Особливість створюваної педагогічної ситуації. Наприклад, при «вияві доброти, уваги і турботи» учень, що скоїв проступок, уражений несподіваною увагою вчителя, оскільки розуміє, що своєю поведінкою такого ставлення не заслужив. При «удаваній байдужості» педагогічний ефект створюється внаслідок контрасту між очікуваною розгубленістю вчителя і його повним самовладанням.

2. Зміст тих почуттів, що народжуються в школяра в новій педагогічній обстановці і стають основою виникнення нових мотивів поведінки і подолання власних вад. Наприклад, «вияв доброти, уваги і турботи» викликає в учнів радість, подяку, вдячність, прихильність до вчителя, прагнення справити йому приємність своєю гарною поведінкою. «Удавана байдужість» породжує розчарування і досаду у зв’язку з невдалою витівкою і в той же час повагу до вчителя за його витримку і спритність.

3. Об’єктивні фізіологічні і психологічні закономірності, на основі яких у школяра виникають ті або інші думки і почуття і позитивні зміни в його свідомості. Так, вдячність і подяка, характерні при «вияві доброти, уваги і турботи», виникають унаслідок певних взаємостосунків, які є одним із важливих джерел розвитку людських почуттів. Педагогічний ефект при «удаваній байдужості» пояснюється законами утворення і гальмування умовних рефлексів. Бешкетний учинок, не отримавши очікуваного підкріплення, утрачає свій зміст і ґрунт для повторення.

Таким чином, прийом педагогічного впливу – це спосіб організації певної педагогічної обстановки, у якій на основі відповідних фізіологічних і психологічних закономірностей у школярів з’являються нові думки і почуття, що спонукають їх до гарних учинків, подолання своїх вад.

Роботу педагога з учнями, здійснювану в школі, прийнято поділяти на навчальну і виховну. Навчальна робота регламентується навчальним планом і програмами, виховна – проминає за планом, складеним класним керівником і схваленим дирекцією школи. Як навчальна, так і виховна робота проводиться з усім класом і розрахована однаковою мірою на всіх учнів; деякі види позакласної і позашкільної роботи ведуться з невеличкою групою дітей (наприклад, гурткова робота). Тим часом для учнів процес засвоєння матеріалу і нових форм поведінки складний і тернистий. Учитель часто стикається з непередбаченими і небажаними явищами, повз яких він не може пройти: один учень зовсім відстав у навчанні і «геройствує» на уроках, інший зарозумілий, третій радує відмінними відповідями, але егоїстичний, четвертий замкнутий, п’ятий, захоплюючись спортом, закинув навчання і т.д. Таким чином, виникає необхідність в індивідуальному підході для боротьби з цими вадами.

Прийом педагогічного впливу не виділяється як окремий захід, а органічно поєднується з повсякденною навчально-виховною роботою. Індивідуальний підхід вимагає від учителя глибокого вивчення особливостей кожного учня: його поглядів, інтересів, темпераменту, характеру, здібностей, а також умов його життя.

Педагогічні заходи і методи виховання дуже різноманітні, зазначає К. Д. Ушинський: «Щоб свідомо вибрати засоби для досягнення мети виховання і бути впевненим, що вибрані нами засоби кращі, для цього слід передусім ознайомитися із самими цими засобами» [16, 149].

У цій статті узагальнено 25 прийомів педагогічного впливу: переконання, заохочення, вияв доброти, уваги і турботи, вияв умінь і переваги вчителя, активізація потаємних почуттів дитини, опосередкування, фланговий підхід, пробудження гуманних почуттів, моральна підтримка і зміцнення віри у власні сили, організація успіху в учінні, довіра, залучення до цікавої діяльності, вправа, рівнобіжна педагогічна дія, розпорядження, приязний докір, натяк, удавана байдужість, іронія, розвінчування, удавана недовіра, вияв обурення, осуд, покарання, вибух.

Запропонована класифікація прийомів полегшує їхнє практичне використання, але вона деякою мірою умовна, тому що, незважаючи на різноманіття прийомів, вони чітко між собою не розмежовуються.

Зазначені прийоми можна розглядати з трьох точок зору:

По-перше, враховується, чи є вплив учителя на учня прямим або непрямим. Серед розгляданих прийомів лише „рівнобіжна педагогічна дія” являє собою непрямий вплив.

По-друге, береться до уваги, чи спричинює вплив повільні або стрімкі (наприклад, при застосуванні прийому „вибух”) докорінні зміни у свідомості вихованця.

По-третє, враховується зміст й емоційне забарвлення зароджуваних почуттів, а також спосіб виникнення позитивних змін у поведінці учня.

Одні прийоми сприяють поліпшенню поведінки на основі почуттів, які надихають учня: радість, подяка, повага до вчителя, замилування його уміннями, віра у свої сили. Такі прийоми (переконання, заохочення, вияв доброти, уваги і турботи, вияв умінь і переваги вчителя, активізація потаємних почуттів дитини, опосередкування, фланговий підхід, пробудження гуманних почуттів, моральна підтримка і зміцнення віри у власні сили, організація успіху в учінні, довіра, залучення до цікавої діяльності, вправа) можна умовно назвати «конструктивними». Названі вони так тому, що сприяють розвитку нових рис характеру, позитивних почуттів і нових думок, які мобілізують приховану енергію учня на добрі справи.

Інші прийоми, що сприяють подоланню негативних якостей, які сформувалися в минулому досвіді вихованця, можна назвати «гальмівними». До цієї групи належать такі прийоми: рівнобіжна педагогічна дія, розпорядження, приязний докір, натяк, удавана байдужість, іронія, розвінчування, удавана недовіра, вияв обурення, осуд, покарання, вибух. Ці прийоми викликають переважно неприємні почуття: сором і ніяковість, розчарування, прикрість, жаль, каяття і на їхній основі намір утриматися надалі від негожих учинків.

Таким чином, конструктивні прийоми сприяють появі і зміцненню позитивних форм поведінки, а гальмівні – придушенню негативних. У підході до учня необхідне розумне поєднання одних і інших прийомів.

При використанні прийомів педагогічного впливу яскраво розкривається особистість учителя. Причому успішність всієї виховної роботи зумовлюється безпосередньо такими педагогічними якостями вихователя, як: віра в безмежні можливості виховання; повага до вихованця і вимогливість до нього; розуміння душевного стану вихованця; розкриття мотивів зовнішніх обставин учинків учня.

Ще І.П. Павлов довів, що завдяки винятковій пластичності вищої нервової діяльності людини... «ніщо не залишається нерухомим, непіддатливим, а все завжди може бути досягнуте, змінюватися на краще, аби були здійснені відповідні умови» [13, 454]. Для вихователів не втрачає своєї значущості й дотепер положення К.Маркса: «Якщо характер людини створюється обставинами, то треба, отже, зробити обставини людяними» [10, 160]. Таким чином, можливості виховання насправді є безмежними, педагогічний же оптимізм учителя виявляється в поведінці з усіма учнями, а щодо «важких» учнів – у створенні умов для їхнього перевиховання.

Повага до іншої людини визнається в сучасному суспільстві за моральну норму поведінки. У діяльності вчителя повага до учня набуває особливого змісту, викликає довіру, щирість, сприйнятливість до його порад, пропозицій. Грубе ж поводження з учнем, неповага до його особистості породжує образу, озлоблення і навіть прагнення зробити щось усупереч бажанням, указівкам вихователя. Учень перестає рахуватися з учителем, навіть якщо його вимоги справедливі. Ставлення до учителя нерідко переноситься і на предмет, який він веде, і навіть на ставлення учня до школи.

Порушення дисципліни, проступки учня найчастіше виступають виразно. Але для вибору прийому педагогічного впливу необхідно розібратися в душевному стані учня, яким зумовлене порушення, оскільки різні переживання нерідко виявляються в поведінці однаково. Наприклад, зниження успішності може бути викликане душевною травмою, захопленням цікавою діяльністю, впливом поганої компанії, важкою сімейною обстановкою. Щоб зрозуміти душевний стан учня, учитель повинний ознайомитися з умовами його життя і вдумливо їх проаналізувати. Спостережливість і проникливість учителя допоможуть йому уловити тонкощі настрою учня, що виявляються в його поведінці.

Вчинки учня оцінюються вихователем, колективом, оточенням як гарні, шляхетні або погані, низькі. Від характеру вчинку залежить підхід вихователя до учня. А для правильної оцінки вчинку необхідно розкрити мотиви, тобто внутрішні причини, що спонукали до нього. Найчастіше мотиви приховані від зовнішнього погляду. Велику допомогу для їхнього розуміння може зробити сам учень, розповідаючи відверто шанованому вихователю про те, що трапилося. Від мотивів поведінки слід відрізняти зовнішні обставини, що визначили небажаний учинок.

Таким чином, у педагогічному оптимізмі виявляється світогляд учителя, виражаються риси його характеру: увічливість, делікатність, доброзичливість, повага до особистості вихованця. Розуміння ж душевного стану учня, розкриття мотивів і зовнішніх обставин його поведінки пов’язане зі спостережливістю, проникливістю вчителя.

З метою активного використання прийомів педагогічного впливу в конкретних обставинах виховного процесу учитель повинен усвідомити такі загальні психологічні вимоги або методичні принципи виховання.

Принцип включення особистості у значущу для неї діяльність (найчастіше провідну для певного віку, але не обов’язково!), оскільки лише у такий спосіб педагог може сподіватися на повноцінну активність вихованця, яка в умовах організованого виховного процесу забезпечить його саморозвиток.

Принцип зміни соціальної позиції учня передбачає закладання в соціальну технологію виховного процесу умов, які дають вихованцеві змогу обирати різні соціальні позиції (різні ролі й статусні сосунки з іншими), вільно переходити від однієї з них до іншої. Ідеальні умови для реалізації зазначеного принципу виникають при застосуванні ігрових методів виховання, де зміна ігрової ролі відповідає й зміні соціальної позиції вихованця.

Принцип цілеспрямованого творення емоційно збагачених ситуацій приписує, насамперед, стимулювання переживань ди­тини як психологічного механізму, найбільш комплементарного формуванню її соціальних настанов і ціннісних орієнтацій.

Принцип демонстрації наслідків учинку вихованця для референтної групи (особи), тобто людей, ставлення й оцінка з боку яких для нього важливі. Емпірично встановлено, що дієва демонстрація бід і радощів тих людей, для кого не байдужий вихованець, усвідомлення ним того зла або добра, джерелом якого для них він став, тягне за собою перетворення його смислових установок і ціннісних орієнтацій.

Принцип розвитку особистісної і соціальної рефлексії вихованця передбачає систематичне спонукання його до усвідомлення й аналізу своїх намірів і характеру поведінки, її впливу на почуття й ставлення навколишніх, прогнозування їхніх соціальних очікувань, зустрічних дій з метою дальшої саморегуляції своєї соціальної поведінки та оптимізації взаємовідносин з іншими людьми.

У процесі застосування різноманітних прийомів педагогічного впливу виявляється також моральна спрямо­ваність учителя, різноманітні риси його характеру: гуманізм, доброта, чуйність (емоційні риси характеру); витримка, самовладання, рішучість, цілеспрямованість, ініціатива (вольові риси характеру); спритність, кмітливість, спостережливість (інтелектуальні риси характеру).

Досягнення позитивного результату при використанні педагогічного прийому залежить від ставлення, зокрема довіри, учня до вихователя. Ці почуття виникають при щирій і глибокій зацікавленості вчителя в долі учня. Діти добре відчувають живу участь і готовність вихователя прийти їм на поміч, вони не терплять фальші, байдужості, адміністрування.

Риси характеру вчителя, що виявляються в процесі використання прийомів педагогічного впливу, закріплюються й удосконалюються в його педагогічному досвіді.Таким чином, творчою діяльністю не тільки досягаються гарні результати у виховній роботі, але і розвиваються особисті якості вчителя.

Успіх у вихованні не можна пояснити тільки впливом особистості вчителя. Макаренко підкреслює, що «вихователі – люди звичайні», «виховує не сам вихователь, а середовище», «вихователь тільки живий діяч, мета якого – бути регулятором зовнішніх щодо нього і до вихованця господарських і побутових явищ» [8, 699.]. Хоча ми і визнаємо важливу роль „середовища” у вихованні дитини, однак не можемо повністю погодитися з Макаренком про роль вихователя у цьому процесі і цінність індивідуального впливу на формування характеру і світогляду дитини. Отже, сила вихователя виявляється в правильній організації ставлення школяра до навчання, до різноманітних видів діяльності (гурткової, суспільної), його взаємостосунки із колективом, із більш широким суспільним середовищем.

Вимоги до виконання учнями навчальних обов’язків порівняно нескладні і по суті їм зрозумілі. Проте досить часто вони їх не виконують. Джерела порушень бувають найрізноманітніші.

У кожного учня є вже невеличкий життєвий досвід, певні переконання, почуття, інтереси, якісь формовані риси характеру, особливості темпераменту, здібності. Використанням прийому педагогічного впливу досягається збагачення свідомості учня. На основі виниклих почуттів він у новій педагогічній обстановці по-іншому оцінює свою поведінку, а здійснюваний правильний учинок прокладає новий шлях, яким вихованець незабаром зможе впевнено йти.

Вплив одного прийому може надалі підкріплюватися іншими позитивними впливами. Деякі прийоми самі включають серію впливів («організація успіху в учінні», «моральна підтримка і зміцнення віри у власні сили», «вправа»).

Позитивний ефект прийому педагогічного впливу забез­печується в тому разі, коли прийом правильно підібраний і використаний. Це можна визначити за тими почуттями учня, які у нього виникли. Байдужість учня свідчить про те, що засто­сований прийом не справив належного впливу, а поява в нього почуття озлоблення, недовіри до вчителя означає, що або була допущена педагогічна помилка, або прийом вираний невдало.

Від педагогічної обстановки залежить зміст нових почуттів, що з’являються в школярів: замилування або ніяковість, сором. На виникнення почуттів, їхню силу і дієвість дуже впливає несподіванка в поведінці вчителя, яка викликає подив учня. Контраст між очікуваною і справжньою поведінкою учителя справляє сильне, часом приголомшливе враження, викликає розгубленість учня. У стані подиву він стає значно податливішим впливу.

А.С.Макаренко, розробляючи технологію педагогічного процесу, неодноразово підкреслював значення подиву і сам блискуче ним користувався. Шаблон у підході до учня викликає нудьгу, притуплює його чутливість і до позитивних результатів не приводить. Однак прагнення викликати подив учнів не повинне перетворитися на погоню за чисто зовнішнім ефектом. Подив значно посилює ефект того позитивного за змістом почуття, що народжується у відповідній обстановці, але самостійного значення не має. Вплив несподіванки пояснюється виникненням у школяра орієнтувального рефлексу, який загальмовує ряд умовних рефлексів, що належать до минулої поведінки. Розчищається, таким чином, ґрунт для утворення нових, позитивних за змістом рефлексів.

Досягти значних змін у свідомості школяра – справа складна і досягається при поєднанні різноманітних прийомів педагогічного впливу. Поєднання прийомів відбувається по-різному. Можна відзначити одночасне використання прийомів. Коли учень відстав у навчанні, перестав ним цікавитися, утратив надію виправитися, застосовують «організацію успіху в учінні» і «моральну підтримку і зміцнення віри у власні сили». В іншому випадку вчителька дозволяє учениці брати участь у танцювальному гуртку, за умови, що вона виправить оцінки з читання. Тут поєднуються прийоми «опосередкування» і «залучення до цікавої діяльності».

Можливе поєднання прийомів у певній послідовності відповідно до динаміки розвитку особистості. Одні прийоми більш доречні на початковому етапі впливу на учня, другі допомагають доводити справу до переломного моменту, треті підкріплюють здобуту педагогічну перемогу. Наприклад, якщо учень погано учиться і поводиться зухвало, прагнучи бешкетництвом звернути на себе увагу, то можна «уявною байдужістю» послабити його інтерес до подібних витівок, а потім «залученням до цікавої діяльності» з урахуванням його здібностей дати йому можливість захопитися корисною справою і виявити себе, тобто використати «моральну підтримку і зміцнення віри у власні сили». А потім «організацію успіху в учінні», поки учень не почне добре навчатися.

Силу і дієвість застосовуваних прийомів важко заздалегідь точно визначити. Вони залежать від особистості учня і багатьох обставин, які цілком не можуть бути відомі й ураховані вчителем. Спостережливість дає йому можливість стежити за розвитком особистості і правильно оцінити одержувані результати.

Описані в цій статті прийоми педагогічного впливу на учнів доцільно вивчати в рамках спецсемінару або спецкурсу для студентів педагогічних вузів, розрахованого на 36–54 годин.

На першому занятті рекомендуємо викласти стислі відомості про прийоми педагогічного впливу, їх місце в системі навчально-виховної роботи з учнями. Перед студентами необ­хідно поставити мету не тільки засвоїти різноманітні прийоми педагогічного впливу, але й прагнути під час педагогічної прак­тики самостійно їх застосовувати. Загальну ж характеристику прийомів і принципів їх застосування на практиці ефективніше, на наш погляд, давати після вивчення всіх прийомів.

На кожному занятті слід вивчати по два нових прийоми педагогічного впливу, за винятком «покарання» і «вибуху», яким краще відвести по окремому заняттю.

Теоретична характеристика кожного прийому на занятті ілюструється і конкретизується відповідними завданнями, що включають текст і запитання до нього. Причому тексти, які відбивають досвід передових учителів, відбираються з періодичної преси і творів художньої літератури.

Запитання до тексту завдання мають бути спрямовані на виявлення ряду елементів, знання яких необхідне для розкриття сутності прийому педагогічного впливу і його основних рис:  характер провини учня; об’єктивні умови педагогічного прийому: індивідуальні особливості учня, сімейні умови, займане ним місце в колективі; особливість створеної вчителем нової педагогічної ситуації; розвитку яких почуттів учня сприяла нова педагогічна обстановка; об’єктивні прояви в поведінці учня, які свідчать про намічувані зсуви в його свідомості; проникнення в таємниці майстерності вчителя, виявлення характерних рис його особистості, що сприяють успіху педагогічного впливу.

Аналіз того або іншого завдання потребує ознайомлення студента з теоретичним матеріалом відповідного прийому.

Студенти самостійно аналізують приклади кожного прийому і наводять аналогічні приклади з власного досвіду, із педагогічної практики, згадують окремі епізоди зі свого шкільного життя.

Наприкінці спецсемінару проводиться залік. Вивчення прийомів педагогічного впливу значною мірою допомагає студентам під час педагогічної практики приділити належну увагу індивідуальному підходові до учнів, поєднуючи його з різноманітними видами позакласної роботи.

Комплексно розглянувши теоретичну проблему прийомів педагогічного впливу на учнів, ми дійшли таких висновків.

1.  Узагальнення прийомів педагогічного впливу й утворення відповідних понять доцільно проводити на основі ідей А. С. Макаренка.

2. Відправним положенням у використанні прийомів педагогічного впливу є констатація певної вади в поведінці учня і прагнення викорінити її, розвиваючи позитивні якості. У зв’язку з цим виникає необхідність в індивідуальному підході для боротьби з виявленими вадами вихованців, який вимагає від учителя глибокого вивчення особливостей кожного учня: його поглядів, інтересів, темпераменту, характеру, здібностей, а також умов його життя.

3. Прийом педагогічного впливу не виділяється як окремий захід, а органічно поєднується з повсякденною навчально-виховною роботою.

4. Вибір кожного прийому педагогічного впливу визначається, по-перше, особливістю створюваної педагогічної ситуації, по-друге, змістом тих почуттів, що народжуються в школяра в новій педагогічній обстановці і стають основою виникнення нових мотивів поведінки і подолання власних вад, по-третє, об’єктивними фізіологічними і психологічними закономірностями, на основі яких у школяра виникають ті або інші думки і почуття і позитивні зміни в його свідомості.

5. Прийоми педагогічного впливу сприяють або появі і зміцненню позитивних форм поведінки учнів (конструктивні прийоми), або придушенню негативних (гальмівні прийоми). У підході до вихованця необхідне розумне поєднання одних і інших прийомів. При цьому в процесі виховної роботи особливу увагу слід звертати на характер впливу учителя на учня (прямий чи непрямий), змін у свідомості вихованця (повільні чи стрімкі), змісту й емоційного забарвлення зароджуваних почуттів, а також на спосіб виникнення позитивних змін у поведінці учня.

6. Описані в цій статті прийоми педагогічного впливу на учнів доцільно вивчати в рамках спецсемінару або спецкурсу для студентів педагогічних вузів, розрахованого на 36–54 годин.
Література:
1. Бабанский Ю.К., Поташник М.М. Оптимизация педагогического процесса: (В вопросах и ответах). – 2-е изд., перераб. и доп. – К.: Рад. школа, 1983. – 287 с.

2. Бех І.Д. Виховання особистості: У 2 кн. Кн.1: Особистісно орієнтований підхід: теоретико-технологічні засади: Навч.-метод. видання. – К.: Либідь, 2003. – 280 с.

3. Бех І.Д. Виховання особистості: У 2 кн. Кн.2: Особистісно орієнтований підхід: науково-практичні засади: Навч.-метод. посібник. – К.: Либідь, 2003. – 344 с.

4. Д’юї Джон. Демократія і освіта. – Львів: Літопис, 2003. 294 с.

5. Державна національна програма „Освіта” („Україна XXI століття”). – К., 1994. – 61 с.

6. Кремень В.Г. Освіта і наука в Україні – інноваційні аспекти. Стратегія. Реалізація. Результати. – К.: Грамота, 2005. – 448 с.

7. Лозова В.І., Троцко Г.В. Теоретичні основи виховання і навчання: Навчальний посібник / Харк. держ. пед. ун-т ім. Г.С.Сковороди. – Харків: „ОВС”, 2002. – 400 с.

8. Макаренко А.С. Сочинения: В 7 т. – Т. 1. – М.: АПН РСФСР, 1957. – 783 с.

9. Макаренко А.С. Сочинения: В 7 т. – Т. 5. – М.: АПН РСФСР, 1958. – 588 с.

10. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. – Т.3. – М.: Госполитиздат, 1955. – 629 с.

11. Медвідь Л.А. Історія національної освіти і педагогічної думки в Україні: Навч. посіб. – К.: Вікар, 2003. – 335 с.

12. Основи психології: Підручник / За заг. ред. О.В. Киричука, В.А.Роменця. – К.: Либідь, 1997. – 632 с.

13. Павлов И.П. Полное собрание трудов. – Т.3. – М.; Л.: АН СССР, 1949. – 603 с.

14. Павловський Кшиштоф. Трансформації вищої освіти в XXI сто­літті: польський погляд. – К.: Навчально-методичний центр „Консор­ціум із удосконалення менеджмент-освіти в Україні”, 2005. – 230 с.

15. Слєпкань З.І. Наукові засади педагогічного процесу у вищій школі: Навч. посіб. – К.: Вища шк., 2005. – 239 с.

16. Ушинский К.Д. Педагогические сочинения: В 6 т. – Т.1. – 1988. – 414 с.

17. Формирование общества, основанного на знаниях. Новые задачи высшей школы / Пер. с англ. – М.: Издательство «Весь мир», 2003. – 232 с.

ПОВІДОМЛЕННЯ
ББК 76.174 (4Укр)
Людмила Назарова,

кандидат економічних наук, заступник начальника управління у справах преси та інформації Донецької обласної державної адміністрації
ВИДАВНИЧО-ПОЛІГРАФІЧНА ГАЛУЗЬ

ДОНЕЧЧИНИ У 2007 РОЦІ
Ключові слова: книговидання, книгорозповсюдження, видавці, поліграфічні підприємства, книжкова ярмарка, виставка.
В Донецькій області до комплексу підприємств поліграфії, книговидання та книгорозповсюдження згідно із статистичними даними входить:

- понад 270 підприємств, які здійснюють поліграфічні послуги, серед них 1 – обласної комунальної власності;

- біля 50 книжкових видавництв і видавничих організацій, у тому числі 2 державних підприємства;

- біля 450 книготорговельних одиниць.

У даний час управлінню підпорядкована 1 друкарня, яка знаходиться в загальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст Донецької області.
Одним з основних завдань управління інформації та зв’язків з громадськістю є внесення суб'єктів видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції та контроль за дотриманням ними чинного законодавства.

Станом на 01.01.2008 р. на території Донецької області зареєстровано 270 суб’єктів видавничої справи. З них 48 видавців, 76 виготівників, 60 розповсюджувачів та 86 суб’єктів, які провадять два і більше видів діяльності. Крім цього, за період ведення Державного реєстру управлінням було внесено 156 суб’єктів, Держкомтелерадіо України – 114.

Постійно надається методична та практична допомога поліграфічним підприємствам області по впровадженню нормативних документів з організації виробництва, охорони праці, новітніх технологій та матеріалів.
Розвиток поліграфічних підприємств в області здійснюється шляхом опанування нових видів продукції та впровадження сучасних технологій. Потужності поліграфічних підприємств області дозволяють виготовляти майже всі види поліграфічної продукції. Зважаючи на важливість процесу, управління інформації та зв’язків з громадськістю постійно надає допомогу поліграфпідприємствам з цього приводу. Певні кроки зроблені на шляху удосконалення технологічного процесу випуску газетної продукції. Адже саме газети на сьогодні на багатьох підприємствах залишаються основним видом продукції.

В регіоні на випуску газетної продукції спеціалізуються 5 потужних підприємств: ЗАТ “Донецькбланквидав” (друкується 75 найменувань газет), АТЗТ “Видавництво “Донеччина” (45 найменувань), ЗАТ “Редакція газети “Донбас” (40 найменувань), АТЗТ “Поліграфічне підприємство “АПП”, м. Краматорськ (25 найменувань), ЗАТ “Газета “Приазовский рабочий” (20 найменувань).

Для розвитку та зміцнення конкурентоспроможності продукції у видавничо-поліграфічну галузь області необхідно вкладати інвестиції. Так, продовжується реалізація інвестиційних проектів на ТОВ „Друкарня „Новий світ” (м. Донецьк) та в „Поліграфічній компанії “Профі-прес” (м.Макіївка). Заходи в рамках інвестпроектів надали можливостей зазначеним підприємствам якісно покращити парк поліграфічного обладнання, у зв’язку з чим розширилася асортиментна група поліграфічної продукції.

Закономірно, що поряд з потужними сучасними підприємствами досить важко витримати конкуренцію невеликим друкарням. Але в області вжито певних заходів для їх підтримки. Офсетне друкарське обладнання придбали поліграфічні підприємства м.м. Селидове, Волноваха, Сніжне, Артемівськ.

Одним з напрямків діяльності управління є координація роботи видавничо-поліграфічних підприємств області стосовно впровадження державних стандартів і технічних умов у видавничій справі, а також контроль дотримання вимог чинного законодавства з питань охорони праці. Ці питання розглядаються на семінарах.

Протягом 2007 року підприємствами книговидання області було видано 925 найменувань книжкової продукції загальним накладом 3857,6 тис. примірників. З них українською мовою – 245 найменування (26,5 % від загальної кількості) загальним накладом 1562,1 (40,5 %) тис. примірників. Особливо треба відзначити книги, що видані до 75-річчя Донецької області - книгу у двох томах “Донеччина” та Антологію творів майстрів художнього слова Донбасу.

Має місце тенденція до зміни тематичної структури книжкової продукції. Так, в останні роки збільшується кількість книг для дітей, проте художня література в обсягах виробництва складає біля 45 %

В Донецькій області триває дія розпорядження голови облдержадміністрації від 15.09.2006 № 436 „Про заходи щодо розвитку книговидавничої справи в області у 2006-2008 роках”, яким затверджено склад комісії з питань сприяння вітчизняному книговиданню і книгорозповсюдженню в Донецькій області. З жовтня 2006 року комісією було розглянуто 30 видавничих проектів місцевих авторів та профінансовано 12 з них. Значні обсяги зазначеної літератури було розповсюджено, у першу чергу, серед бібліотек системи Міністерства освіти і науки України та Міністерства культури і туризму України в Донецькій області та обласних універсальних наукових бібліотек усіх інших регіонів України.

В області триває робота Донецького регіонального відділення пошуково-видавничого агентства „Книга Пам’яті України”. Обласною редакційною колегією “Книги Пам’яті” у 2007 році видано 16-17 томи книги.

Протягом звітного періоду обласною редакційною колегією серії книг “Реабілітовані історією” видано четвертий том книги “Реабілітовані історією. Донецька область”, а також здійснювалася редакційна підготовка 5-го тому. Окрім цього, до 75-х роковин голодомору в Україні підготовлено книгу про наслідки голодомору на Донеччині, презентація якої відбулася в обласній універсальній науковій бібліотеці 20 листопада 2007 року.

В містах та районах області на місцевих каналах проводяться радіо- та телепередачі, присвячені новинкам книжкового ринку. Облдержтелерадіо-компанією за власними матеріалами та такими, що надаються управлінням, впроваджено щотижневу радіопередачу, присвячену новинам видавничого ринку.

За інформацією з міст та районів області у загальноосвітніх навчальних закладах, бібліотеках, палацах культури і клубах проводилися свята української книги, зустрічі з авторами і видавцями вітчизняної книги, книжкові виставки до: Міжнародного дня рідної мови, Дня слов’янської писемності і культури, Всеукраїнського дня бібліотек.

Майже всі комунальні засоби масової інформації міст та районів області започаткували спеціальні книжкові рубрики. Окрім цього, Донецька обласна державна телерадіокомпанія, телерадіокомпанія “Інфоцентр” (м. Селидове), КП ДМРР “Радіо Горлівки”, радіо “Меридіан” (м. Краматорськ) та інші висвітлюють новини вітчизняного книжкового ринку у своїх передачах.

До видавничо-поліграфічного комплексу Донецької області на 01.01.2008 входить близько 450 юридичних та фізичних осіб – книгорозповсюджувачів. Протягом 1991-2001 років в області скорочувалася кількість спеціалізованих книгорозповсюджу­ючих підприємств. Так, у 1990 році вона складала 100, у 1995 – 60. Але з 2002 року кількість спеціалізованих підприємств книгорозповсюдження почала збільшуватися, на сьогодні вона становить 87. Серед них відсутні підприємства комунальної або державної власності, всі 87 підприємств – суб’єкти приватної власності.

Кількість книжкових магазинів в області після певного скорочення почала зростати. Збільшується і кількість приватних підприємців, що здійснюють розповсюдження видавничої продукції.

В області функціонують видавничо-книготорговельна фірма „Альфа” та ТОВ НВП “Ідея” (м. Донецьк), які успішно провадять свою діяльність з книгопостачання та комплектування бібліотек 17 областей України разом. Підприємства зарекомендували себе як надійні партнери з висококваліфікованим персоналом. Враховуючи те, що асортимент книжкової продукції змінюється постійно, а планове книговидання практично відсутнє в Україні, на книгопостачальницькі організації покладаються такі завдання як: оперативність виконання замовлення, повнота замовленого асортименту, безоплатна доставка, прийнятні ціни, досвід роботи з формування фондів бібліотек. Всі ці вимоги зазначені підприємства виконують в повному обсязі. Окрім цього, ТОВ НВП “Ідея” має в Україні власну мережу книжкових крамниць.

Управління постійно приділяє значну увагу виставковій діяльності. Так, управління надає організаційну підтримку спеціалізованому виставковому центру „ЕкспоДонбас” щодо залучення учасників до міжнародної спеціалізованої виставки „Реклама. Поліграфія. ЗМІ”.

З метою відродження духовності та культурної спадщини у травні-червні відбувається традиційний щорічний регіональний фестиваль „Преса і книга Донеччини”, який 2007 року був присвячений 75-річчю заснування Донецької області.

В рамках фестивалю традиційно відбуваються наступні заходи: нагородження найкращих колективів і працівників галузі з нагоди Дня працівників видавництв, поліграфії та книгорозповсюдження; книжковий ярмарок; конкурси „Книга Донбасу”, „Преса Донбасу”, „Поліграфічна якість”, урочистий прийом в облдержадміністрації до Дня журналіста, свято журналістів у парку ім. О.С. Щербакова. Крім того, у фестивальний період дні місцевої преси відбуваються у містах і районах області.

Протягом 2007 року управління брало участь у таких виставкових заходах, як: III Київська міжнародна книжкова виставка-ярмарок, ХІІІ Міжнародна спеціалізована виставка “Поліграфія-2007”, Київська міжнародна книжкова виставка-ярмарок “Книжкові контракти”. Спільні стенди „Донеччина книжкова”, „Поліграфія Донеччини” складалися з кращих зразків видавничої продукції провідних підприємств області. А сама продукція мала значний попит серед фахівців видавничо-поліграфічної галузі та відвідувачів виставкових заходів. За підсумками 2007 року видавці та поліграфісти Донеччини отримали понад 30 Почесних грамот Державного комітету телебачення і радіомовлення України, Всеукраїнської асоціації виробників поліграфічної продукції та ін.



«Донецький вісник НТШ»

за 2001-2008 рр.
Том 1. 2001 р., 106 с. – Філософія, Політологія, Літературознавство, Мовознавство, Історія, Природничі науки і медицина.

http://vesna.org.ua/txt/donvisn/ t1/index.html

Том 2. 2002 р., 220 с.Цикл гуманітарних наук: Філософія, Суспільство, Історія, Українська мова та література. Цикл природничих наук: Хімія, Математика, Науки про Землю, Медицина.

http://vesna.org.ua/txt/donvisn /t2/index.html

Том 3. 2003 р., 136 с. – Хімія, Техніка, Науки про Землю, Медицина, Психологія.

http://vesna.org.ua/txt/donvisn/t3/ index.html.

Том 4. 2003 р., 284 с. – Філософія і політика, Українська мова та література, Книгодрукарство, Історія.

http://vesna.org.ua/txt/donvisn/ t4/index.html.

Том 5. 2004 р., 604 с.Наукова сесія у Донецьку: Філософія, Політика і геополітика, Громадянське суспільство, Історія, Мова, Література, Медичні науки, Психологія, Хімія. Наукова сесія в Луганську: Мова та література. Шевченківські читання в м. Краснодарі: Історія, Народознавство, Літературознавство, Музейна справа. Шевченківські читання в м. Слов’янську: Мова та література.

http://vesna.org.ua/txt/nau.html

Том 6. 2005 р., 232 с. – Філософія, Психологія, Політика, Культура, Педагогіка.

http://vesna.org.ua/txt/nau.html

Том 7. 2005 р., 264 с. – Мовознавство, Літе-ратурознавство.

http://vesna.org.ua/txt/nau.html

Том 8. 2005 р., 188 с. – Історія.

http://vesna.org.ua/txt/nau.html

Том 9. 2005 р., 200 с. – Техніка, Гірнича справа, Хімія, Медицина, Біологія.

http://vesna.org.ua/txt/nau.html

Том 10. 2006 р., 124 с. – Хімія.

http://vesna.org.ua/txt/nau.html

Том 11.  200р., 252 с. – Мовознавство, Літе-ратурознавство.

http://vesna.org.ua/txt/nau.html

Том 12. 2006 р., 256 с. – Історіографія і джерелознавство (до вивчення історії України), Вітчизняна історія, Історія української діаспори і світу.

http://vesna.org.ua/txt/nau.html

Том 13. 2006 р., 252 с. – Філософія, Культурологія, Політологія, Педагогіки.

http://vesna.org.ua/txt/nau.html

Том 14. 2006 р., 112 с. – Біологія, Біофізіологія, Медицина, Психологія.

http://vesna.org.ua/txt/nau.html

Том 15. 2006 р., 160 с. – Науки про землю, Гірництво, Ґрунтознавство, Економіка, Соціологія.

http://vesna.org.ua/txt/nau.html

Том 16. 2007 р., 240 с. – Мовознавство.

http://vesna.org.ua/txt/nau.html

Том 17. 2007 р., 280 с. – Літературознавство.

http://vesna.org.ua/txt/nau.html

Том 18. 2007 р., 288 с. – Історія України, Історія та культура Кубані.

http://vesna.org.ua/txt/nau.html

Том 19. 2007 р., 132 с. – матеріали конференції “Микита Шаповал – видатний державний діяч, вчений, патріот”, присвяченої 125-річчю від дня народження Микити Шаповала.

http://vesna.org.ua/txt/nau.html

Том 20. 2008 р., 248 с. – Медицина, Медична педагогіка, Психологія, Біологія, Рослинознавство, Екологія.

http://vesna.org.ua/txt/nau.html

Том 21. 2008 р., 120 с. – Хімія.

http://vesna.org.ua/txt/nau.html

Том 22. 2008 р., 260 с. – Мовознавство.

http://vesna.org.ua/txt/nau.html

Том 23. 2008 р., 292 с. – Література.

http://vesna.org.ua/txt/nau.html

Наукове видання



ДОНЕЦЬКИЙ ВІСНИК НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА ім. ШЕВЧЕНКА (Т. 24)

Комп’ютерна верстка Ю. Молодан


Коректор і редактор Г. Сімченко

Підп. до друку 05.11.2008. Формат 60х84 1/16. Папір офсетний.

Гарнітура Times New Roman Cyr. Друк різографний. Ум. друк. арк. 14,6.

Обл.-вид. арк. 11,9. Наклад 200 прим. Зам. 08-11.


Східний видавничий дім

83086, м. Донецьк, вул. Артема, 45

тел/факс (062) 338-06-97, 337-04-80

e-mail: svd@stels.net





1 Поняття „нації” – тема окремої розмови [1].

2 Під онтологічним базисом культури мається на увазі певна матриця смислів, що є домінуючими в тій чи іншій культурі та творять підставові засади усього існування в рамках даної культури. Ці смисли подібні до кантівських категорій, через які конституюється пізнання, а відтак формується система координат, що дає змогу орієнтуватися у безмежному полі досвіду, формувати, узагальнювати його тощо. Іншими словами онтологічний базис культури – це сукупність апріорних інтерсуб’єктивних, переважно несвідомо прийнятих уявлень про характер сутностей й об’єктів зовнішнього світу, стан речей. Такий не проявлений концепт зумовлює людську діяльність на певному етапі розвитку суспільства.

3 Детальніше про міф та ритуал у секуляризованому суспільстві див. [3].

4 Наперед треба зазначити, що у XVII ст. на Британських островах поширюється деїзм, що на відміну від авраамічної традиції (юдаїзм, іслам, християнство), – теїстичної за своєю суттю, фактично остаточно виносить Бога поза сей світ, виключає жодне його втручання у життєдіяльність людства, що ще більш радикально орієнтує європейця до безкінечності. Власне, заради справедливості варто зазначити, що в цей же час на інтелектуальній сцені Європи значну роль відіграє ще й пантеїзм – ще одна альтернатива, – яка, навпаки, розчиняє Абсолют у природі – і, зрештою пізнання Бога, що залишається гносеологічним пріоритетом, можливе через пізнання всього безкінечного універсуму.

5 Династична держава дійсно стала передвісником natio. Зокрема Б. Андерсен називає головними контитуентами соціального життя Старого Світу до часу націй – релігійну спільноту та династичну державу [7].

6 Зовсім інша справа, що виборне право було привілеєм небагатьох. Головне – це тенденція до “колективізації”, ународовлення влади.

7 Зазвичай переклад цього терміну звучить як “культурна нація”, що проте досить двозначно, краще українською перекладати його описово як “нація (народ), що об’єднана культурою”.

8 Надзвичайно вдалий та популярний термін Е.Ґелнера: висока культура “тобто письменна, заснована на освіті” [12,70].

 В запропонованій статті використано матеріал роботи на цю тему: Федь А.М. Эстетическое воспитание на уроках по основам наук. – К.: Рад. школа, 1984. – 240 с.

9 Тут ми розглядаємо культурну епоху як позаісторичну даність, що веде діалог не тільки з минулою, але й майбутньою традицією.


1 б/к – було у користуванні.


1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка