Донецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький




Сторінка4/18
Дата конвертації18.11.2016
Розмір3,56 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

ББК 83.3 (4 Рос) 5
Іван Козенко,

аспірант кафедри релігієзнавства філософського факультету Східноукраїнського національного університету ім. В.І.Даля
Синкретизм народної свідомості як основа формування релігійних

уявлень, понять і образів

(за романом М.С. Лєскова «На ножах»)
Ключові слова: народна свідомість, православ’я, язичницька культура, двоєвірство.
Роман М.С.Лєскова «На ножах» (1870-1871) тривалий час був забутий. Не увійшовши до зібрання творів письменника, виданого в одинадцяти томах у п'ятдесяті роки ХХ ст., цей твір лише у 1991 році було видано окремою книгою [1].

За життя письменника критики і літературна громадськість створили цьому твору антинігілістичну репутацію, що, по суті, сформувало контекст опанування популярної тоді ідеї революційної демократії, знижуючи авторитет останньої в очах молодого покоління.

Сьогодні головна ідея роману постає перед читачем і аналітиком зовсім по-іншому. Вона є актуальною тому, що примушує по-іншому подивитися на процеси суспільного розвитку. Так, пророцтва, вкладені автором у вуста свого героя про «сильних і грізних новаторів, які, виховуючись на ножах, скоро прийдуть з ножами встановлювати свою нову вселенську правду» виправдалися в історичній перспективі [1, с. 363]. Але, як писав на схилі віку М.С.Лєсков – «Кращий час не позаду нас. Це правильно і достойне бути прийнятим» [2, с. 57].

Метою даної роботи є вивчення дорогих М.С.Лєскову своїми етичними первенями євангельських авторитетів, того глибокого за змістом і літературною майстерністю вплетення елементів релігійного змісту в загальну канву твору.

У контексті цієї мети для нас особливо важливою є шоста частина твору («Через край»), де абсолютно чистим і зрозумілим способом виписані народні традиції і обряди селян. Письменник паралельно з відображенням різних сюжетних ліній розмірковує про справжню віру, про сучасні йому релігійні течії.

Перш ніж аналізувати твір, нагадаємо зміст цієї частини роману, як найбільш характерної для вивчення феномену народної свідомості, ідеологічного синкретизму її уявлень про природу і суспільство, фантастичності пояснень і глибокої віри в реальність фантазій, переконаності в тому, що надприродні істоти є вершителями долі.

На початку опису підготовки для добування вогню Лєсков підводить читача до висновку, що такі концепції, як східнослов’янське християнство і язичницькі звичаї одна одній не суперечать і не протистоять, а, отже, можуть існувати разом.

Так, у розділі 12 «Живий вогонь» описується селянський звичай добування вогню, який, за народним повір'ям, «повинен спалити коров'ячу смерть», тому «... було вирішено на Михайлів день знищити весь старий вогонь і видобути новий, живий, «з непорочного дерева» [1, с. 299].

Тут примітним є вибір часу для видобування вогню. Ним призначався «..вечір дня Михайла. Сільські знахарі і звіздарі стверджують, що вогонь, здобутий в день вшановування першого Архангела небесних воїнств є непереможним і всемогутнім, як частина вогненної сили покірних Великому Стратегу озброєних духів» [1, с. 299].

Емоційне ставлення до предмету віри означає не лише віру у реальність надприродних сил або істот, але і віру у те, що вони можуть вплинути на життя і долю кожного, його близьких як в цьому, так і в потойбічному світі. Віруюча людина вступає з предметом своєї віри в особливі стосунки, які можна визначити як ілюзорно-практичні.

Так, в романі знаходимо: «Тайнодія ця всім селом очікувалася не без нетерпіння і не без великого страху... Скрізь, куди її (чутку) доносило, вона була утішником тих, що занепали духом від страху коров'ячої смерті баб... вона чула роздольний вечір вогнищання лісу, де мало зібратися багато всякого народу і де при всіх станеться диво: з холодного дерева закуриться і спалахне полум'ям прихований живий вогонь» [1, с. 299].

Хто ж є виконавцем задуманого? «..Ухвалили привезти на те з далекого села старого чоловіка, на прізвисько Сухий Мартин, дати йому в підмогу коваля Ковзу, та ще Памфілку-дурника, на тій підставі, що коваль за своїм ремеслом у вогні розбирається, а Памфілко-дурник – «божа людина» [1, с. 299].

Вибрали місце і Сухий Мартин мовив: «Тут, хлопці, зведем живий вогонь на землю. І на тому самому місці, де тричі бив в мерзлу купу Мартиновий личак, височіла вже довга жердина, і на ній вгорі стирчав голий коров'ячий череп».

Відзначимо, що сталою нормою поведінки напередодні сходження вогню («вогнищання») був такий звичай. «І звелів потім мужикам Сухий Мартин, щоб в кожній хаті було жарко витоплена подова піч, і щоб і старий, і молодий, і хлопець, і діва, і люди похилого віку, і малі хлоп'ята, всі в тих печах перепарилися, а одружений народ з того вечора, щоб про дружин забув до самого того часу, поки зійде на землю і буде принесений у двір новий живий вогонь» [1, с. 300].

У сутінках Ковза-коваль і дурник Памфілко обходять село, стукають у вікна і говорять.... «Печі топіть, мийтеся, правтеся, дружин стережіться: завтра вогонь на коров'ячу смерть!».

Важлива і обрядова сторона дії «Сухий Мартин ... послав хлопців, щоб біля коров'ячої голови на Оленинім Верхові повісили суху зміїну сорочку та дві сороки вниз головами, що і було виконано» [1, с. 301].

Попередили також і панів про те, «...що мужики ще вчора затіяли видобувати «живий вогонь» і присилали депутацію просити, щоб сьогодні з сутінків у всьому панському будинку були погашені всі вогні і залиті дрова у печах так, щоб ніде не було ні іскорки, тому що інакше здобутий новий вогонь не матиме своєї чудодійної сили, і не палитиме коров'ячої смерті» [1, с. 307].

Тут наголосимо на подібності характеризованого ритуалу до того, який і донині практикується в кувуклії біля Труни Господньої у Єрусалимі напередодні сходження благодатного вогню перед Світлою Неділею Христовою.

Таким чином, до полудня вогонь був залитий, а Ковза, Памфіл, Дербак десятський і захожий слюсар Єрмолаїч, – два додатково найнятих помічники, обійшли все село і перевірили кожну піч, залили самі у кожному будинку усіляку іскорку. Потім настала година замикати хати і задвірки, коров'ячі закути, поклавши у кожній з них хрестом кочергу, помело і лопату, для того, щоб, коли зійде живий вогонь і мертва мара буде метатися, так не можна було їй в якому-небудь закутку сховатися [1, с. 311].

До кінця дня «ватажок всієї чаклунської справи» Сухий Мартин очолив рух до Олениного Верху, він «тихо крокував, несучи перед собою образ Архангела і читаючи йому молитву неканонічного складу» [1, с. 311].

Дорослі дівки і всі молоді жінки залишилися в селі, над ними Сухим Мартином була поставлена особлива керівниця, стара вдова Мавра, «з червоними зміїними очима без повік і без вій, а в підмогу їй дані дві положниці: здоровенна русява дівка Явдоха, з косою до самих ніг, та жвава солдатка Веретениця» [1, с. 312].

Через півгодини услід за мужиками виступили породинним загоном жінки. Всі в одних довгих сорочках, із забрудненими цеглою і сажею обличчями, озброєні цепами, косами, граблями і вилами. По одному з крайніх десяти дворів сім'ї упряглися у перекинуту сошниками соху, а одинадцята сіла на сошки обжі і захльостала голосно довгим пастушим батогом. Негайно ж на конях виїхали солдатка Веретениця і Явдоха. Обидві разом завили вовчицями «та так гучно і жалісно, що навіть коні їх зі страху схаменулися і вухами запряли».

Шабаш починався, на білому коні виїхала «як смерть худа, вдова Мавра», за нею на конях баби, хто в «кожушку навиворіт, хто в сіряку наопаш, інші зашароварившись ногами в рукави, інші, сидячи на одному коні по двоє, і у всякої в руці або дзвінкий цеп з довбнею, або важкі, тризубі гнойові вила» [1, с. 312].

Настала урочиста хвилина, і вдова розмахнула свій саван, підняла над головою широку пічну заслінку з листового заліза і, ударивши по ній бляшаним ковшом, затряслася і крикнула: «Сторонися, смерть, перед бабиною ногою!» [1, с. 313].

В цей час у Олениному Верху валяли з привезеної соломи величезне опудало мари, плутали і чіпляли безліч віжок до кінців великої сухостойної червоної сосни, спиляної і покладеної навхрест сухостойної чорної липи, що лежала на козлах. По завершенню, Сухий Мартин поклав образ Архангела на білому рушнику на високий пень спиляного дерева, зняв капелюх і, перехрестившись, почав молитися. Потім сів на стовбур сосни, покладеної навхрест липи, а народ розхапав кінці прив'язаних до дерева віжок. Сухий Мартин поблагословив повітря на всі сторони і, вихопивши з-за пояса сокиру, увіткнув її перед собою в дерево. Народ тихим гнусявим унісоном затягнув:


Поможи, архангели

Поможи, святителі:

Добути вогню чистого

З дерева непорочного.


По завершенні ритуалу кінці мотузок натяглися, і пролунав вереск тертя колоди об колоду. На верхній з них сидів Сухий Мартин і викликав: «Вортодуб! Вертогор! Треськун! Полоськун! Бодняк! Регла! Авсень! Таусень! Ух,бух,бух,бух! Чую солом'яний дух!» [1, с. 315].

Але вогонь не «сходив». Перенесли все спорядження на нове місце і знову без успіху. «Дві причини є: або проміж нас є хто нечистий, або всій справі вина, що в панському будинку старий вогонь горить» [1, с. 320]. Але нечистим себе ніхто не вважав, а на панський будинок влади ні у кого не було.

Тут важливі й інші роздуми щодо вибору місця. Одні ремствували, що треба було б влаштовувати справу на задвірках, але все таки вирішили, що на чистому місці потрібно. «Поле від лісовика далі і Богові миліше: воно християнським потом полите» [1, с. 320]. Інші говорили, що ліс Богові ближче, ліс – в небо дірка, а проти лісовика на суччях пряжа розвішана. Була думка, що треба все влаштувати посеред лісу, щоб «до Божого слуху ближче», але «Боже вухо на весь світ». Велич Творця у вустах мужиків обумовлювалася тим, що Господь одягається небесами, перепоясується зірками, навколо нього ангелів більше, ніж просяних зерен в найбільшому засіку.

– А чи правда, що Бог старий місяць на зірки кришить?

– Неправда, – відповідав Мартин.

– Чого він їх стане з старого кришити, коли від нього нам всієї новини не переглядіти, а зірки – це вікна: з них ангели вилітають.

– Ну, це брешеш. На що ангел стане у вікно стрибати? Ангелові у всьому небеси скрізь двері, а зірка – це полумень, він на те поставлений, щоб горіти, коли місяць спати йде.

– Неправда, а навіщо вона деколи і тоді світить, коли місяць яснить?

– Але зірка – стражниця, зірка все бачить, вона бачила як Кавель Кавеля убив. Місяць побачив, та злякався, як християнська кров бризнула, і зараз сховався, а зірка все над Кавелем пливла, Богові лиходія показувала [1, с. 321].

В ході розмов учасників вогнищання письменник використовує народне прислів'я: «почитай молитву і не крий ворожбу» в контексті «як десь вдалині з коров'ячою смертю хотіли одні попи хрестом та молитвою справитися і не дозволяли чаклувати: билися вони, колотилися, і нічого не вийшло» [1, с. 323].

Цікаві міркування про смерть як нежить без обличчя. На питання «Як же обличчя немає, коли вона без очей бачить і в церкві так пишеться?»

Так, у смерті обличчя немає, у неї є лише вигляд, – вставив чужий мужик, – один вигляд, ось все одно як у мари.

– Про це і попи не знають, який у нежиті вигляд. Є в селі образ пророка Сисанія і при нім описано дванадцять сестер-лихоманок, все як є просто голими бабами назовні виставлені, а пики їм все повипечені, тому що як хто ставить пророкові свічу, зараз самим вогнем бабу в морду ткне, щоб її обличчя не значилося [1, с. 324].

У результаті тайнодія на галявині завершилася і вогонь був здобутий.

Аналізуючи опис обряду вогнищання, можна прийти до висновку, що синкретизм народної віри виявляє себе тисячоліттями у вигляді цілісної системи релігійного світогляду і морально-етичних норм, яка склалася і у свою чергу втілюється не у вербальному релігійно-етичному кодексі, а в духовних віршах, обрядах, звичаях, розпорядженнях, заборонах, прикметах, легендах, бувальщині, народних молитвах.

Тому, головне питання, яке ставить перед читачами Лєсков: «Що є дійсною вірою?». Щоб відповісти на нього, він показує читачеві, яке розуміння віри поширене у селянській традиції і свідомості. Розглянемо це питання з трьох точок зору:

1) яким чином і де стикаються дохристиянська і православна традиційна обрядовість в діях її учасників;

2) у чому полягає мотиваційна основа поведінки груп людей, у подоланні яких негативних життєвих проявів – завдяки чому суб'єктивна віра отримує подальше підтвердження;

3) існування «двоєвірства» як особливої форми релігійного синкретизму.

У шостій частині роману М.С.Лєскова «На ножах» наведене релігійне явище, що характеризується невиділеністю якісно різних елементів або їх виокремленням у внутрішню суперечливу систему [3, с. 984].

На користь цього твердження свідчать сам опис вогнищання, в першу чергу проведення обряду надвечір «Михайлового дня» (у православній церкві святкується двічі на рік, 19 вересня за новим стилем «Спогади про диво Архістратига Михаїла» і 21 листопада за новим стилем „Собор Архістратига Михаїла та інших Небесних Сил безтілесних”) присутність в обряді його іконописного образу.

Релігійний синкретизм являє собою і злиття релігійної свідомості і культових практик з різними сторонами духовно-практичного життя людини – працею тощо. У романі ми маємо прикладом боротьбу зі смертністю домашніх тварин – корів, від самої наявності і здоров'я яких, по суті, залежить селянський побут, переважне харчування дітей і дорослих.

Смислова сутність обряду свідчить і про слабкорозчленовану цілісність магічних, анімістичних, теїстських та і інших уявлень. Наприклад, вішання на жердині коров'ячого черепа, двох сорок донизу головами, сухої зміїної шкірки, виготовлення опудала «мари», наявність ряджених тощо. Це ж ілюструється також і обговоренням учасниками обряду біблійної притчі про «Кавеля і Кавеля», про ангелів, про «Сисанії», про зовнішність смерті і свідчить про інтеграцію релігійно чужорідних елементів в одну цілісність.

Ми також маємо підстави констатувати, що народна свідомість є початково чистою, позбавленою будь-яких жорстких ідеологічних або релігійних установок і концепцій і об'єктивно схильна до синкретизму світоглядних форм.

По суті, ці форми відображають етапи розвитку всіх відомих релігій, які в ході еволюції інтегрували в свій первинний зміст ідеї і елементи обрядовості, запозичені зі співіснуючих вірувань і культів.

Не зважаючи на те, що нами вище вже наголошено на подібності підготовки до обряду вогнищання з таїнством сходження благодатного вогню, відзначимо і деякі інші особливості такої обрядовості.

Оскільки уявлення про очисну силу вогню властиві понятійному апарату інших релігій, сам обряд має спільні риси з багатьма іншими віросповідними традиціями. Наприклад, духобори тримали в будинках ікони виходячи з їх краси, а не через святість. І в романі М.С.Лєскова ми бачимо образ Архангела Михаїла. Перед тим, як молитися і приймати хрещення в дусі, дійсно потрібно було попаритися в лазні і вимитися, бо молитися треба з чистим тілом. Мета молитви – відновити образ Бога в кожній людині. Подібність Богові полягає у внутрішніх властивостях людини, а не в зовнішніх. Це традиція духоборів. І в романі, перед початком обряду, селяни, їх близькі домочадці миються в лазнях. Духобори шанували вогонь як засіб очищення і говорили про два хрещення: водою і вогнем. У аналізованому ж романі вогонь знаходить своє застосування лише в перемозі над «коров'ячою смертю».

Зазначимо також, що ставлення простих селян до священнослужителів повною мірою характеризує і приказка «шануй молитву, не ганьби ворожбу» разом зі ствердженням факту марної битви «попів» з «коров'ячою смертю» лише хрестом і молитвою.

Тому об'єктивно, на основі аналізу і осмислення, з позицій сучасного знання про релігії, сюжетної лінії роману М.С.Лєскова «На ножах», можна прийти також до висновку, що у народних тлумаченнях православ'я, по суті, міститься замаскований пласт дохристиянської язичницької культури. Інакше кажучи, що народна (православна) свідомість, сприйнявши християнство, імовірно і досі перебуває в стані двоєвірства.
Література:
1. Лесков Н.С. На ножах: роман в 6-ти частях / Предисл., послесл., примеч. А.А. Макарова: Худож. И. Цыганков. Ч. IV-VI. – Тула: Приокс. кн. изд-во, 1991. – 415 с. – (Отчий край).

2. Лесков А.Н. Жизнь Николая Лескова по его личным семейным и несемейным записям и пам’ятям / А. Н. Лєсков. – М.: Художественная література, 1984.

3. Религиоведение / Энциклопедический словарь. – М.: Академи­ческий проект, 2006. – 1256 с.

4. Старыгина Н.Н. Больше веры, больше света в высокое призвание человека // Н.С. Лесков. Легендарные характеры. – М., 1989.



ББК 86.37
Анастасія Костенко,

аспірант Київського національного університету

ім. Т.Г. Шевченка
ТРИ СЦЕНАРІЇ ВЗАЄМИН ВІРИ І РОЗУМУ В СЕРЕДНЬОВІЧНОМУ ХРИСТИЯНСТВІ
Ключові слова: християнська віра, християнська духовність, середньовіччя, трансформація культури.
На відміну від релігійної віри людини, що розділяє міфологічний світогляд, людина релігійна вірує свідомо. Власне релігійна віра в іудаїзмі, християнстві або ісламі може включати елемент віри міфологічного типу, але її сутність інша. Віра повинна бути свідомою, оскільки Бог в релігійних системах (принаймні в авраамічних) потребує вольового самовизначення людини. По відношенню до християнства, яке стало основою сучасної європейської культури, ця вимога сходить до Священного писання Старого і Нового заповіту.

Розуміння сутності релігійної віри сходить до слів Ісуса Христа, зафіксованих в Євангеліях: «Хто віруватиме і хреститиметься, врятований буде, і хто не віруватиме, засуджений буде» (Мк. 16,16) і «Ось справа Божа, щоб ви вірували в Того, Кого Він послав» (Ін. 6, 29). Архетипічним для християнського розуміння віри стає старозавітний зразок підтвердження віри через жертвопринесення Аврамом Ісака. Ап. Іаков говорить про Аврама: «Віра сприяла справам його, і справами віра досягла досконалості, тому, як тіло без духу мертве, так і віра без справ мертва» (Іак. 2, 26), підкреслюючи нерозривний зв'язок свідомої поведінки віруючого і його внутрішньої вірності власному вибору на основі віри. До прикладу Аврама звертається і ап. Павло, який багато розмірковував над суттю релігійної віри і її проявами. Він також як і всі іудеї, а пізніше християни розглядає Аврама як отця всіх віруючих, як найбільший зразок для наслідування в релігійному житті: «Аврам повірив Богові, і це поставилося йому в праведність» (Рим. 4,3).

За ап. Павлом віра може зростати (2 Фес. 1,3), вона може слабшати і навіть повністю зникати, в Першому посланні Тимофію (1, 18) aп. Павло згадує про людей, які потерпіли «розбиття у вірі», тобто повністю втратили віру. Чи можливо зміцнити віру? Можна і саме справами відповідно до віри. Про це говорить ап. Іаков: "Віра, якщо не має справ, мертва сама по собі" (Іак. 2,17). Ісус Христос говорить про недостатність лише віри, про необхідність також і добрих справ. "Не всякий, що говорить Мені: Господи! Господи! Увійде до Царства Небесного, але той, хто виконує волю Отця Мого Небесного" (Мф. 7,21).

Віра допомагає знайти благодать ("Вірою одержали ми доступ до тієї благодаті" (Рим. 5, 2), вона – застава воскресіння з мертвих і спасіння душі («Якщо вустами твоїми будеш сповідати Ісуса Господом і серцем твоїм вірувати, що Бог воскресив Його з мертвих, то врятуєшся; тому що серцем вірують до праведності, а вустами сповідають до порятунку» (Рим. 10, 9-10) і «Благодаттю ви врятовані через віру» (Еф. 2, 8).

Першочерговим завданням, поряд із завданням створення єдиної християнської церкви, для зміцнення молодої релігійної традиції необхідно було побудувати цілісне вчення про Бога. У працях перших християнських апологетів, а пізніше в роботах отців церкви формується уявлення про божественну триєдність, божественний Логос, про місце Духу Божого в його стосунку до Отця і Сина.

Серед «підручних» засобів, які були наявні в ранньохристиянській культурі, найбільш відповідним для теоретичних цілей був понятійний апарат античної філософії. До нього і звернулися погляди перших богословів і апологетів. На рубежі I-II століть використовувалися в першу чергу платонівська і стоїчна доктрини, пізніше до них приєднався неоплатонізм. Однією з центральних проблем раннього християнського богослов’я була проблема примирення античного розуму – основи грецького філософствування та ірраціональних, по суті міфологічних образів, що спиралися на віру. Торжество релігійної віри, яка підкорила собі розум звучить в знаменитих словах Тертулліана «credidile est quie ineptum» («вірую, бо абсурдно»). Ця демонстрація релігійної віри, що стала своєрідним девізом формування християнського віровчення може вважатися і першою парадигмою християнської віри. Згідно з крилатою тезою Тертулліана: «Розіпнутий син Божий – не соромно, бо ганебно. І помер син Божий – це цілком достовірно, бо безглуздо. Похований, він воскрес – це вірно, бо неможливо». Символічно, що цей девіз належить перу саме Тертулліана, який вперше виразно заговорив про Трійцю і дав Символ віри, який передував канонічній формі.

У працях видатних представників патристики – Оригена, Августина, Василя Великого, Григорія Богослова та ін. були сформульовані основні положення християнського віровчення, які були закріплені на Вселенських Соборах в «Символі віри». Разом з систематичним викладом богословських проблем християнство сприймає і значну частину спадщини античної філософії.

Головними формами, за допомогою яких відбувалося становлення християнської теології, стали центральні поняття грецької філософії, які на новому «ґрунті» дали цілком оригінальні «сходи». Якщо синоптичні Євангелія і велика частина новозавітних послань не протирічать старозавітній традиції розуміння Бога, то в Євангелії Іоанна і в пауличних творах виразно відчувається нове віяння.

С.М.Трубецькой виявив революційну новизну в погляді на місію Христа, яку демонструє четверте Євангеліє. У творі «Вчення про Логос в його історії» російський філософ обґрунтував наявність понятійної спадкоємності між грецькою філософією, творами Філона Олександрійського (який був олександрійським іудеєм) і християнською релігійною думкою (див., [9]). Для розуміння космічного і навіть метафізичного значення Ісуса Христа богословська думка скористалася формальними розробками античної філософії: «Вчення про Христа розкривається в апостольській церкві не як результат умоглядних ворожінь або припущень про Нього, а як результат релігійної оцінки Його слова і справи. звідси витікає вся христологія апостольської церкви, що завершується вченням про Логос. На підставі Євангелія богосвідомість Христа визнається божественною, визначається як свідомість Самого Бога про Себе або Логос Божий» [9, с. 478].

Таким же революційним за своєю новизною стало і розуміння Духу, яке формувалося усередині християнської думки на основі грецького понятійного апарату. Для цього було необхідно дати можливість сформуватися загальноцерковній свідомості, яка передувала становленню і зміцненню Вселенської Церкви. Це завдання вирішувалося вже в апостольські часи і більше за всіх апостолом Павлом. Саме у його посланнях можна знайти нове розуміння Духу Божого, яке раніше не зустрічалося в іудейських і християнських текстах, і яке було викликано до життя насущною необхідністю: становленням нової релігійної ідеології. У посланні до Римлян ап. Павло говорить: «Отже немає нині ніякого засудження тим, які в Христі живуть не по плоті, але по духу, тому що закон духу життя в Христі Ісусові звільнив мене від закону гріха і смерті». [8:2] Життя в Дусі стає основою нової релігійної самоідентифікації, а Дух розуміється як основа церковної єдності. При всій відмінності, з культурної точки зору майже нездоланній, християн-іудеїв і християн-язичників, при всій їх географічній розпиленості й ідеологічній нестійкості, з'являється незаперечна основа християнської релігійності – християнська духовність.

Стоїчні уявлення про космічну пневму і Логос використовувалися для розробки уявлень про творіння світу. Зокрема, у Афіногора Афінського (II століття) чітко розділяється світоутворююча роль Логосу і світопідтримуюча роль Духу [1, с. 13]. У подальшому розвитку християнської теології ця тема розробляється і поглиблюється у Феофіла Антиохійського [7. I, 7], Тертулліана й Ірінея. У останнього, в творі «Проти єресі» в розділі «Ахамоф і походження видимого світу» уявлення про Дух мають чітке гностичне забарвлення, а уявлення про створення світу невід’ємні від розуміння Бога в його вічності. Цей богословський аспект в ще більшій мірі вплинув на формування нового розуміння Духу, яке було неможливе як в Старому Заповіті, так і в грецькій думці.

На основі грецького розуму, але під суворим «контролем» віри в ученнях Тертулліана, Оригена, капподокійських отців церкви, Августина і т.д. формується християнське віровчення. У останніх століттях першого тисячоліття, вже в схоластичній думці, робляться спроби створення філософсько-релігійних систем, в яких визначальна роль відводиться людському інтелекту. Цей поворот став можливий, в першу чергу завдяки перегляду співвідношення між вірою і розумом.

Релігійна віра освіченого європейця рубежу I – II тис. принципово відрізнялася від віри перших християн. Під впливом візантійських філософсько-теологічних трактатів, античної філософії (в першу чергу Платона і Аристотеля), яка відкрилася за допомогою арабських перекладів, західні богослови все більше формалізували і раціоналізували християнську доктрину. Схоластика власне зароджується як шлях раціонального збагнення істин віри. Це можна помітити вже у Іоанна Скота Еріугени (IX ст.). За свідченням дослідника творчості Іоанна В.Петрова: «philosophia і religio у Еріугени взаємозамінні, бо мають спільну мету – Бога. Особлива роль філософії полягає в наданні правил, відповідно до яких ведеться дослідження, вона розробляє методологію для богословського дослідження. Оскільки філософію Еріугена розуміє як діалектику, то в загальнофілософському міркуванні домінують принципи поділу і аналізу». Тому не буде перебільшенням сказати, що антиномічне протистояння віри і розуму на початку схоластики вже подолане і їхнє нове відношення можна охарактеризувати ще одним знаменитим середньовічним афоризмом «вірю, щоб розуміти», який належить Ансельму Кентерберійському. Цю «співдружність», поки що з певним приматом віри над розумом можна вважати другою парадигмою взаємовідношення двох вищих здатностей людської природи.

Як правильно зазначає Е.Жільсон, «в часи Ансельма загальноприйнятою зразковою наукою була Логіка. За таких умов сама спроба досягти раціонального розуміння Християнської віри обов'язково мала привести до нового перекладу Християнських вірувань в терміни логічного доказу» [5, с. 15]. Раціональний елемент віровчення постійно посилювався, хоча релігійна віра залишалася необхідною в своєму головному призначенні – тільки свідома віра вела людину до спасіння. Крім того, недоступними для розуму вважалися найбільш важливі релігійні об'єкти.

Втім ця недоступність все ж таки відносна. Навіть найбільш ортодоксальні мислителі XIII – XIV ст., такі як Тома Аквінський і Дунс Скот розробили так звані докази буття Бога. П'ять доказів Томи широко відомі. Доказ Дунса Скота, крім того, що він спрямований на предмет релігійної віри, є суто раціональним: «для доказу цього (буття Бога) не вважаю розум зовсім не придатним. Для цього висновку пропоную п'ять положень, і якщо кожне з них буде доведено, то з цього буде слідувати те головне положення, яке потрібно було довести.

Перше: існує тільки один безконечний розум. Друге: існує тільки одна безконечна воля. Третє: існує тільки одна безконечна могутність. Четверте: існує тільки одне необхідне буття. П'яте: існує тільки одна безконечна благість» [4, с. 167]. Нехай докази стосуються буття Бога опосередковано, нехай природний шлях – шлях розуму – не може замінити досвід, засновний на вірі повністю, проте саме звернення до розуму в питаннях віри вельми симптоматичне. Той же Аквінат підкреслює, що людському розуму не під силу «володіти природним знанням сутності Бога – неоформленого, безконечного існування Бога». Проте, з погляду середньовічного теолога «існування Бога, на відміну від будь-якого творіння, самоочевидне, але не самоочевидне природним чином для кожної людини. Іншими словами, Бог є самоочевидний критерій істини, але Він не є критерій, самоочевидний для нас. Єдиний шлях до безконечного лежить через кінцеве; це означає, що ми можемо прийти до знання Бога тільки через пізнання світу» [8, с. 212].

Відповідно до нових реалій сформувалася знаменита теорія двох істин (Duplex veritas). Не останню роль в цьому процесі відіграли латинські послідовники арабського мислителя Аверроеса. Вважалося, що істини, які відкриваються розуму і істини віри різні, хоч вони і не повинні одна одній суперечити. Багато видатних представників схоластики прагнули до примирення розуму і віри. Зокрема «Ланфранк (помер у 1089 р.) і Ансельм Беккський (помер у 1109 р.) робили героїчні зусилля, щоб усунути конфлікт між розумом і вірою, задовго до того, як принципи такого врегулювання були досліджені і сформульовані. Дослідження і формулювання таких принципів були початі Гільбертом (Жільберт) де ла Поре (помер у 1154 р.) і Абеляром (помер у 1142 р.)» [6, с. 53].

Найважливіше значення має той факт, що трансформації відношення між розумом і вірою вписані в контекст не тільки християнської доктрини, але і відображають трансформації християнського світогляду. З погляду Е.Жільсона, голос мислителя з «роздвоєною» (у дусі двох істин) свідомістю, звучав приблизно так: «все, що філософія може сказати про Бога, людину і людську долю вичерпно доведено, але я не можу примусити філософію сказати щось ще. Якби ми жили в нехристиянському світі, такі висновки були б не тільки необхідні, вони були б істинні. Але Бог вже відкрився нам, і ми тепер знаємо, що те, що видається необхідним для скінченного розуму, не обов'язково істинне. Тому давайте приймати філософію за те, чим вона є: а вона є знання того, що людина приймає за істинне в тому випадку, якщо абсолютна істина не дана їй в Божественному Одкровенні» [5, с. 30].

Сприйняття світу в раціональному вимірі все більше позначалося на суті релігійної віри. Під впливом філософських побудов єврейського мислителя Маймоніда і арабських філософів, теологи латинського заходу починають чітко розрізняти філософію і віру. Праці Аверроеса «відвернули багато розумів від правильної істинно католицької віри» [2, с. 67]. На початку XIV ст. В Паризькому університеті християнська віра для філософів аверроїстського штибу стала «неможливою» «в модусі мислення», залишаючись істинною лише в модусі вірування». Слід погодиться з Де Лібера в тому, що «криза схоластики» була закладена вже в самому проекті схоластики. Цей проект був аверроїстським за своєю інтенцією – примиренням розуму і одкровення [2, с. 81].

Європейський християнин перших століть нового тисячоліття відчував себе таким, що знаходиться в світі, який в тій же мірі був відкритий розуму, в якій вимагав віри. Наявність в цьому світі, поряд з сакральним небом, створеної за образом і подобою Бога людиною й іншими предметами релігійної віри нових реалій змінюють характер самої віри і її місце в житті людини і суспільства. Судити про онтологічні «нововведення», які несуть загрозу ортодоксальній релігійній вірі, можна по тих церковних судженнях, які донесли до нашого часу напругу теоретичних дискусій того часу. Зокрема Етьєн Тампьє засуджує «світ природи або швидше світ природного порядку. Цей світ відводить місце Богові, якого деформували встановлення релігії, оскільки вони спотворювали його своєю розумовою надмірністю (пункт 174 засудження) і напруженням думки (пункт 175), різноманіттям культів і таїнств (пункти 179 і 180). Це був світ, в якому смерть була секуляризована (сентенція 178), людське щастя – прославлено (сентенція 176), цінність античних людських чеснот відновлена над помилковими авторитетами поневолення і ненависті до себе (вислови 170, 171, 177). Це був світ становлення, світ недовговічний і, разом з тим, постійний, в якому людина посідала своє високе місце, світ, в якому природа сама встановлює собі свій власний закон» [2, с. 157].

Людський розум виявляється адекватнішим тому світу, який, не дивлячись на церковні засудження, стає все більш очевидним і все менш потребує віри. У історичній боротьбі з вірою розум поступово бере верх: як говорив Тома Аквінський «чим більше людина розуміє, тим більше посилюється в ній бажання розуміти» [8, с. 227]. Втім, необхідно підкреслити, саме розуміння стає можливим завдяки вірі. Сакральні шари християнського універсуму формувалися спочатку тільки завдяки релігійній вірі, як довірі свідченням Писання і Переказу. Їх подальша раціоналізація дозволила розуму вийти на перші ролі, але сама легітимність раціональних побудов продовжувала базуватися на вірі в незмінність універсуму, влаштованого відповідно до християнського віровчення.

Практично паралельно з девізом «вірю, щоб розуміти», був висунутий і девіз, який найближчим часом став третьою парадигмою взаємин розуму і віри: «розумію, щоб вірити». Цей вислів традиція приписує одному з найбільш яскравих діалектиків Середньовіччя П’єру Абеляру.

Починаючи як мінімум з XI століття, західноєвропейське мислення все більше схилялося оцінювати навколишній світ, а також вирішувати виникаючі проблеми, спираючись на розум. Одночасно з цією тенденцією виникла й інша – чітко розділяти сфери раціонального і заснованого на вірі. Якщо розум, що підкоряється вірі (про що мова йшла вище) прагнув примирити власну істину з істиною віровчення, то в новій іпостасі він всього лише встановлював межі своєї компетенції. Причому мова йде не тільки про вільнодумців, подібних Абеляру, чиї праці неодноразово засуджувалися церковними соборами, але і про цілком ортодоксальних мислителів. Наприклад, Тома Аквінський писав, що «будь-яку частину Одкровення, яка може бути зрозуміла за допомогою природного розуму, слід вважати лише необхідною передумовою до справ віри, а не правильно вираженим догматом віри», підкреслюючи при цьому значущість раціонального збагнення, від якого слід відмовлятися тільки у виняткових випадках. «Тільки тим, хто не може побачити істинність в світлі розуму, – говорить далі Аквінат, – слід прийняти її простим актом віри». Цим істинам св. Тома протиставляє групу Богооткровенних істин, яка «включає всі догмати віри, правильним чином виражені, тобто всю ту частину Одкровення, яка виходить за межі сфери людського розуму. Такими є, наприклад, наступні істини: Трійця, Втілення і Спокутування. Розум не може довести їх істинність, він не може довести і їх помилковість» [5, с. 40].

Через декілька десятиліть Дунс Скот розширить групу Богооткровенних істин, до яких віднесе всемогутність Бога, Його безмірність, Його всюдисущість, Його провидіння, Його справедливість і Його співчуття до всіх істот, але особливо до людини. Нарешті в першій третині XIV століття інший францисканець Вільям Оккам скаже, що абсолютно нічого з того, що стосується Бога, не можна довести за допомогою природного розуму, у тому числі і Його існування. Е.Жильсон пише в зв'язку з цим: «Для Оккама, як і для Аверроеса, те, що розум може сказати щодо теологічних питань, може вийти за межі простої діалектичної вірогідності. І справді ймовірно, що існує якийсь Бог, який створив і небо, і землю; ймовірно також, що людина була наділена Богом душею і що ця душа, будучи безтілесною субстанцією, безсмертна. Оккам вважав би всі ці твердження не просто як вірогідні, але як значно вірогідніші, ніж ствердження протилежного. Та все ж таки, знаходячись в межах філософії, жодне з цих положень довести не можна, і, отже, вони не можуть бути доведені навіть в межах теології» [5, с. 42].

Все більш скептичний погляд на перспективи раціонального обґрунтування істин віровчення, лише з одного боку послаблюють позиції релігійної віри. Заперечуючи пізнаваність Бога за допомогою раціональних зусиль, розум певним чином самообмежувався, відкриваючи нові можливості для віри. Вже на початку XV сторіччя в Європі поширився погляд на відношення між розумом і вірою, який отримав назву Moderna devotion – сучасна або нова набожність. Жильсон, пов'язує нову набожність з відчуттям втоми після «безуспішних спроб багатьох філософів і теологів досягти того, що можна було б назвати загальновизнаною істиною» [5, с. 43]. Зважаючи на теоретичні і практичні наслідки піднесення розуму, можна стверджувати, що це детермінувало подальший автономний розвиток не тільки розуму, але й віри.

Зокрема Дунс Скот задавався питанням про те, чи може богослов’я бути наукою. Це питання взагалі одне з найважливіших серед тих, що дискутувалися впродовж всього Середньовіччя. Під «наукою» розумілося точне і безперечне знання, отримане в результаті доказів, яке не може бути поставлене під сумнів і яке очевидне для всіх. Дунс Скот пропонує таким чином сформулювати критерії віднесення певної традиції до науки: «Приймаючи наукове знання як «знання» з I книги Інших аналітик, я говорю, що наукове знання є: 1) безперечне знання 2) істинне..., яке 3) за власною природою володіє очевидністю із необхідного, очевидного раніше, поєднане з ним за допомогою дискурсу силогізму» [4, с. 86]. Проте все, що ми можемо знати про Бога за допомогою розуму, який ґрунтується на теоретичних поняттях. Ці поняття ми «витягуємо» з досвіду збагнення створеного світу, а потім, додавши їм абсолютний ступінь, переносимо на Бога. Ці поняття, що отримали назву «трансценденталій», дозволяють розуму сказати про Бога щось, але не дозволяють пізнати його сутність.

Згідно з доктриною Дунса Скота тільки інтуїтивне пізнання (безпосереднє очевидне схоплювання) може відкрити індивідуалізовану суть речі. Саме такого пізнання жадає людина відносно Бога і ніколи його не отримує за допомогою розуму: «...ми чекаємо з надією (пізнання) інтуїтивного, що називається, лицем до лиця, бо як плотське (пізнання) відбувається «перед лицем» речі згідно тому, що вона є тим що існує, тут й зараз, так і це очікуване (інтуїтивне) пізнання Бога відбувається «лицем до лиця» [4, с. 377]. Більше того, Дунс Скот підкреслює протилежність пізнання за допомогою розуму і за допомогою віри: «Бог і творіння не є принципово різними в поняттях, проте вони принципово різні в реальності, бо ні в чому реальному вони не схожі» [4, с. 425]. І якщо в рамках «природної теології» (тобто теології раціоналізованої, прообразі природознавства) людина знає про Бога тільки те, що у Нього спільного із створеним, то про буття Бога розум сказати нічого не може.

Осмислення відносин між розумом і вірою, що виразилося в знаменитих афоризмах, становить тільки частину тих важливих трансформацій, яких зазнала християнська культура західного середньовіччя. Зміна статусу і сутності релігійної віри усередині латинського християнства супроводжувалася змінами і уявлень про особистість, і поглядів на соціум, і естетичних рефлексій. Зокрема, відомий дослідник середньовічного мистецтва і естетичного мислення Е.Панофський вважав світоглядно паралельними такі різні на перший погляд явища як схоластика і готика. Цей паралелізм, на думку вказаного автора, точно існував в період від приблизно 1130/40 до приблизно 1270 р. у географічному районі радіусом в 100 милях навколо Парижа: «Це відбувається в результаті розповсюдження того, що може бути назване, за відсутністю більш відповідного терміну, певним «духовним станом» (розумовою звичкою»), а якщо ми пошукаємо відповідний схоластичний вираз – «принцип, який регулює дію» (principium importans ordinem ad actum). Такі «духовні стани» («розумові звички») діють у всіх цивілізаціях» [6, с. 60]. Е.Панофський взагалі схильний розглядати знакові культурні трансформації того часу саме під кутом автономізації розуму і віри: «Спільним знаменником нових течій є, поза сумнівом, суб'єктивізм – естетичний суб'єктивізм поета і гуманіста, релігійний суб'єктивізм містика і епістемологічний суб'єктивізм номіналіста. Власне кажучи, ці дві крайнощі – містицизм і номіналізм є, в певному значенні, нічим іншим, як протилежними аспектами одного і того ж. І містицизм, і номіналізм розривають зв'язок між розумом і вірою» [6, с. 57].

Найближчими наслідком виділення розуму зі сфери, що спочатку вміщала його, але сформованої на основі релігійної віри, стали вже згадуване зародження наукового знання, відокремлення і піднесення людської особистості, раціоналізація уявлень про соціум взагалі і владних відносин зокрема. Про це свідчать не зв'язані прямо між собою і на перший погляд випадкові факти. Ж.Делюмо звертає увагу на відродження античного інтересу до моделі ідеальної держави (що якраз свідчить про формування нового її ідеалу): «найбільше розповсюдження він (мотив Утопії) отримав в XVI – XVII століттях. У перебігу цих двохсот років відмічено дванадцять його різновидів у Франції, 22 в Німеччині, 33 в Італії і 40 у Фландрії [3, с. 162]. До XIII століття формується нова форма покаяння, при якій відпущення гріхів дарується безпосередньо після розповіді про них, і в якій безперечно відбивається нове ставлення до сорому, який переживає людина, і розкаяння [3, с. 258]. Криза віри ініціювала і новий її підйом – в шість років (з 1210 по 1215 рік) укладаються створення францисканського і домініканського орденів. [3, с. 261]. Змінюється ставлення до проявів внутрішніх пороків (наприклад, на початку XIV століття заздрість ще не розглядалася як гріх), з'являються нові форми економічної діяльності, у тому числі і раніше заборонені (наприклад морське страхування, з премією, що виплачується страховикові, тобто прихована форма лихварства [3, с. 298]). Перенесення раціоналізації в побутову сферу змінило «ландшафт» буденної частини універсуму: «Наполегливі нагадування про те, наскільки дорогоцінна кожна година земного життя, дозволили зробити крок від часу церковного до світського, від часу для спасіння душі до часу, що приносить прибуток і що народжує в людях дух змагання (середина XIV ст.) [3, с. 13].

Зміщення релігійної віри з місця культурної домінанти спочатку в опозицію розуму, а потім і відокремлену область богооткровенних істин, означало зміну культурного ландшафту. Віра кожного разу виявлялася вписаною в універсум, який міг вміщати її в тому вигляді, в якому вона була властива тій або іншій епосі історії середньовічної Європи. При цьому кожна трансформація сутності віри і її місця в житті людини і суспільства виливалася в епохальну трансформацію культури: спочатку це було народження християнського догматизму і церкви – основ європейської цивілізації, потім народження нового європейського розуму і нарешті, народження передумов Нового часу.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка