Донецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький




Сторінка8/18
Дата конвертації18.11.2016
Розмір3,56 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   18

Таким чином, сфера онтологічних міфів обумовлює, регулює та стабілізує публічну структуру суспільства, засади його публічно-владної організації і принципи, що покладені у ґрунт цього порядку. Ці принципи консолідують соціум, легітимізують у просторі і часі, обумовлюють внутрішні й зовнішні комунікації. Вони вкорінюються в культуру та історію як константні універсалії, ідеї, форми, патерни організації, регуляції та стабілізації „матерії” соціальної реальності історичного процесу.

Міфічна структура онтологічних сакральних принципів організації публічних стосунків суспільних індивідів є системою апріорних для масової свідомості соціуму категоричних імперативів, відповідно до вимог яких відбувається політична діяльність суспільства і розбудовується його політична структура та організація. Ця система соціально-організаційних онтологічних імперативів є субстанцією політики, політичного життя і політичних процесів, яка узагальнюється в соціальній філософії та філософії політики категорією політичного.


Література:
1. Арендт Х. Vita activa, или О деятельной жизни. – СПб.: Алетейя, 2000. – 437 c.

2. Аристотель / Никомахова этика // Аристотель. Соч.: В 4 т. – М.: Мысль, 1983. – Т. 4. – С. 53-293.

3. Аристотель / Политика. – СПб.: 1912. – 268 с.

4. Барт Р. Мифологии. – М.: Изд-во им. Сабашниковых, 1996. – 312 с.

5. Білокобильський О. Від науки до міфу. Онтологічні дослідження. – Донецьк: Апекс, 2004. – 204 с.

6. Дугин А.Г. Философия политики. – М.: Арктогея, 2004. – 616 с.

7. Кассирер Э. Опыт о человеке. – М., 1998. – 538 с.

8. Мамардашвили М. Введение в философию // Мой опыт нетипичен. – СПб., 2000.

9. Політична філософія: Підручник / Є.М. Суліма, М.А. Шепеляев, В.В. Кривошеїн, В.Ю. Полянська; За ред. Є.М. Суліми. – К.: Знання, 2006. – 788 с.

10. Элиаде М. Аспекты мифа: Пер. с франц. В. Большакова. – М.: Инвест – ППП, 1995. – 240 с.



ББК 22.1
Анатолій Федь,

доктор філософських наук, професор,

завідувач кафедрою естетики, історії та культури

Слов’янського державного педуніверситету,
Ігор Федь,

доктор філософських наук, професор, завідувач кафедрою культурології, теле- кіномистецтва

Луганського Національного університету ім. Т. Шевченка
ПРО МАТЕМАТИКУ ЯК ФЕНОМЕН КУЛЬТУРИ

І НЕ ТІЛЬКИ ПРО НЕЇ
Ключові слова: математика, культура, естетика, мораль, естетичне виховання, естетична свідомість, симетрія, пропорція, духовність.
Візерунок математика таким же чином, як і візерунки художника чи поета, повинні бути прекрасні; ідеї, як і кольори або слова, повинні гармонійно відповідати один одному. Краса є першою вимогою: у світі немає місця для некрасивої математики.

Г.Харді.
Математика і культура вбирають в себе такі сторони буття людини, які одна іншу доповнюють, ба навіть одна не існує без іншої. В кожному математичному реченні простежуються ознаки людини, її моралі, естетики і культури. Навіть в найбільш абстрактних реченнях: від переміни місць додатків сума не змінюється. Або: для всіх “а” і всіх “в” дійсно: а+в = в+а. Наведені математичні речення уявляють собою найбільш абстрактні форми пізнання світу, все ж вони – процес, завжди рухомий зв’язок між об’єктивно існуючими предметами і окремою особистістю. Такий зв’язок існує в рамках людського буття і продукту діяльності людини – естетичної свідомості.

Навіть якщо речення не сформульоване, в уявному світі, мислимому математично, функціонує наявна культура нашого особистого “я” як діалектична єдність ідеального і чуттєвого, як прояв загального в особливому.

“…Естетичне, – писав О.Ф.Лосєв, – є вираз тієї чи іншої предметності, даної як самодостатня споглядальна цінність і обробленої як згусток суспільно-історичних відносин” [1].

Зв’язок естетики, математики як предметної і споглядальної цінності природний, це – приклад духовно-практичної цілісності. Народившись в лоні математики, такі формальні ознаки краси як симетрія і пропорція знайшли в естетиці філософське обґрунтування і набули нових якостей в скарбниці людської духовності.

Можна припустити, що будь-який великий математик здатен розділити цілісний світ на частини і перетворити на щось ціле частину світу, що йому відкрилась, і з цього матеріалу створити нову комбінацію чисел. Таку комбінацію запропонував у своїх рівняннях, які і математики, і естетики називають прекрасними, Г. Максвелл.



Мета роботи – у зв’язку зі зміною форм і реалій буття проаналізувати деякі аспекти математичної освіти під кутом зору культури, виходячи з принципів і норм естетичного виховання.

Тим, кому доводилося гортати сторінки філософських журналів, помітили тенденцію зменшення кількості статей на морально-естетичну проблематику. В художній творчості також помітні зміни. Акцент добра і краси переноситься в дещо іншу, незвичну для представників минулого покоління площину. В творах відсутні чіткі критерії оцінок, їх домінанти пов’язані з сучасним історичним етапом суспільного розвитку, та здебільшого відсутній орієнтир на позитивно-прекрасного героя. На зламі минулого і позаминулого століття ситуація була дещо подібною. Тоді, більше як сто років тому, також у перехідний період, Карл Каутський писав у своїй відомій книзі: “Зміст нового морального ідеалу не завжди зрозумілий. Він виявляє себе не з якогось глибокого наукового пізнання …але з палкого бажання, енергетичного хотіння чогось іншого, ніж існуюче” [2].

Ми не будемо вдаватись до аналізу конкретних художніх творів. Хоча принагідно зауважимо, що сучасне мистецтво не силкується, як за минулих часів, перетворити світ і людину в ньому. Можливо це занадто натуралістично, але нам уявляється така картина: митець бере смичка до рук, сідає між небом і землею і під шум листопаду наповнює простір стрункими гамами, не піклуючись про те, стануть люди від тих мелодій кращими, чи ні.

Сьогодні суспільство і людина знаходяться в затяжному нарцистичному шоці, на підсвідомому рівні відбувається накопичення сил для прориву у друге “Я”, в якому – порозуміння й любов, що заблукали між своїх – чужих людей.

Між тим, параметри моралі, яка – кермо і вітрило будь–якого суспільства, у тому числі й демократичного, завжди визначалася суспільними потребами і формульованими принципами правлячої еліти. Цю думку треба мати перед очима, особливо у той період розвитку держави, коли вона нагадує корабель без керма і вітрил, кинутий у світовий океан, в якому чергова хвиля глобалізації загрожує поглинути її разом з багатою історією і своєрідною культурою. В Україні за географічною належністю всі українці, але за відсутності відповідної політики держави в галузі виховання кількість українців, які виступають проти України і проти українців може зростати.

Подібні висновки можна зробити і стосовно естетичного виховання. Питання про об’єктивні і суб’єктивні детермінанти естетичного розвитку людини розроблені недостатньо глибоко і детально. До цього часу в теорії панує “ідеалізуючий” підхід, згідно якого не досліджується реальність естетичного розвитку, а даються надумані рецепти “яким воно має бути”. Кризовий стан нашої культури ще раз засвідчує: не виправдовує себе як той підхід, який побутував в радянській Україні, так і сьогоденне його становище. Отже, необхідне переосмислення самого принципу “естетичне виховання”. Все вищеозначене говорить про те, що сучасний рівень публікацій з означеної проблеми вимагає гостропроблемного викладення матеріалу, аналізу об’єктивного становища справи у всій суперечливості тенденцій і закономірностей, а також конкретизація естетичного виховання. Тобто нова доба вимагає виховний процес здійснювати цілеспрямовано, ґрунтуючись на єдиних принципах, нагальною стала потреба в новій системі – органічній багатогранній цілісності ієрархічно розташованих компонентів, в основі яких – краса і творчість.

Отже, питання про шляхи вдосконалення і самовдосконалення – на часі. І у оцій системній невизначеності математична мова – найбільш стала форма людської свідомості – може стати цілющим засобом людського спілкування. Адже ще Галілей зауважував: “Філософія написана в найвеличнішій книзі, яка завжди відкрита перед нашими очима… А написана вона математичною мовою, і її букви це – трикутники, дуги та інші геометричні фігури, без яких не можна зрозуміти її людську мову; без них – хаотичне кружляння у темному лабіринті” [3]. Задовго до Галілея Платон взагалі забороняв “не геометрові” заходити до царства істини.

Філософія в моральному і естетичному вихованні знаходить свій практичний вираз і через те рано чи пізно її пряме завдання – дати молодому суспільству орієнтири до добробуту. Вдумливий аналітик помітив: добробут більшості людей залежить не скільки від освіченості, скільки від вихованості. Якщо людина дотримується здорової моралі і слідує естетичним законам, у неї буде і шана, і хороший прибуток. І саме такі практичні люди закладають перші цеглинки у будівлю цілісної держави, в якій житиме народ в єдиному пориві до щастя. Перевага виховної складової в учбово-виховному процесі – не завада у підготовці майбутніх авторів високонаукових технологій і лауреатів Нобелівських премій в галузі літератури і мистецтва. За такої умови просування України до культури високорозвинених країн стає справою не безнадійною.

Що являє собою математика в шкільному курсі навчання? Світ цифр, хитромудрих задач? Чудодійний синтез раціонального і емоційного, інтуїтивного і логічного, думки і почуття? А раптом це світ надуманої складності, безплідне гаяння часу? А можливо це робота розуму по здобуттю знань, в результаті яких відкривається таїна Сущого? Людина має всі шанси займатися одним з найвитонченіших занять. Але чи може вона похвалитись достатньо глибоким розумінням дилеми: знання заради знання, чи знання заради повнокровної, всебічної гармонії в складному глобалізованому світі?

Упевнений, що вирішення цих і подібних питань неможливе без усвідомлення математичної освіти як культурної цінності. Не зменшуючи практичного значення математичної освіти, яка, зрештою, зводиться до створення матеріальних благ, слід відразу зазначити, що стосовно шкільного навчання математиці, поняття “культура” передбачає “виробництво свідомості” в абстрактних формах. Система педагогічних прийомів, спрямованих на розвиток математичних здібностей, має на меті, зрештою, утвердження найвищої людяності, концепцію активної і дієвої людини, інтереси якої збігаються з національними пріоритетами.

Згідно з вищесказаним, математику слід викладати з точки зору культури, духовного зростання людини. “Математика відіграє суттєву роль у формуванні нашого духовного світу, – писав Г. Вейль. – Заняття математикою – на кшталт міфотворчості, літератури чи музики, це одна з найбільш притаманних людині галузей творчої діяльності, в якій проявляється її людська сутність, прагнення до інтелектуальної сфери життя, що є одним з проявів світової гармонії” [4].

Отже, не будь-яке заняття математикою становить культурний акт, а лише те, що сприяє творчості з орієнтацією на людські цінності, на причетність до гармонії. Це той вихідний рубіж, з якого ведуть початки культурні цінності математики, що впливають на розвиток краси інтелектуальної діяльності, формування різнобічних здібностей і усього іншого, що викликає почуття гармонії.

Успіх досягається, якщо мислити математику як частину загальнолюдської культури, як необхідний інструмент, за допомогою якого учні пізнають красу і гармонію оточуючого світу, відчувають насолоду, радість відкриття, захоплення. Бо ж навчається не робот, навчається людина, що прагне збагнути правду життя та наукову істину, людина з певними моральними і естетичними уявленнями, людина, яка здатна співпереживати, сміятись і плакати, засмучуватись і радіти, любити і ненавидіти. Хто з наставників шкільної дітвори не знає цих тривіальних істин, але рідко хто з дітей, виходячи з уроку, співає на повні груди гімн сорокап’ятихвилинці. Дитяча уява малює математику такою собі Королевою, вирубаною з льодового огрому. Вона уявляється поза тлом, у повній самотній відчуженості. Дивиться математика на крихітну дитину, як дивиться Снігова Королева на Кая у Андерсена – холодна, мовчазно-жорстока і через те незрозуміла.

Якщо математика у шкільному курсі навчання буде поставлена у контекст культурних цінностей і виступить як знаряддя культури – вона стане одним з найцікавіших предметів, і всі усвідомлять справедливість старої істини, яка вже давно сформульована математично досконало і вагомо: не можна бути справжнім математиком, не будучи хоч трохи поетом.

Для людини, знайомої з працями Вітрувія, Дюрера, Леонардо да Вінчі, Лобачевського, Ейнштейна, Кравчука про зв’язок математики з культурою не варто нагадувати, як не варто нагадувати про красу Венери Мілоської. Але ми нерідко забуваємо, що математика красива, що вона містить в собі натхнення, естетичні чинники відіграють у ній досить серйозну рольову функцію: визначають характер пошуку, розвивають творчу уяву, викликають емоційний заряд.

А.Ейнштейн, замислюючись про реформу школи, наполягав на необхідності усюди, де лише можливо, застосовувати у навчанні такі елементи, які спроможні викликати переживання. При певній “підтримці” краси, що виникла на порозі математики і, скажімо, поезії, наукові положення краще будуть зрозумілими, і, зрештою, торкнуться сфер естетичних. “Сухе” академічне викладання математики веде до звуження мотиву учбової діяльності: “Ці формули знадобляться при розрахунках у фізиці”, “Такі задачі зазвичай пропонуються в технічних університетах” і т.і. Ігнорування пізнавальних мотивів протирічить смислу і змістові математики як науки і як учбової дисципліни. Не можна кожну задачу залучити до очевидної сьогодні практичної цінності. Переважання таких форм роботи, в яких перевищена кількість “сухого” аналізу обмеженої сфери об’єктів, призводить до того, що людська уява не може пристосуватись до іншого способу мислення.

Згадаймо дещо з історії. Стародавні греки розглядали осягання математичних дисциплін як складний процес найвищої духовної проби. Не випадково термінологія античної математики співпадає з музичною термінологією. Антична наука, як показали у своїх дослідженнях І. Вінкельман і О.Ф. Лосєв, наскрізь пронизана духом художньої творчості.

У цьому зв’язку згадаймо історію введення предмета математики в школу. Як відомо, впритул до ХХ ст. в Європейських країнах основну частину учбового часу відводили логіці і граматиці. Розвиток капіталізму спричинив більш раціональний підхід до людських знань. Успіхи науки і техніки до кінця ХІХ ст. настійливо поставили питання про необхідність “реальних” і “комерційних” шкіл, де замість стародавніх мов вивчали б математику і природничі науки. Але вже на початку ХХ ст. Міжнародна комісія з викладання математики на Паризькій конференції (1914 р.) у своєму рішенні застерігала, що математику не можна зводити до вузьких цілей, “…реформа викладання математики у середній школі повинна розглядатися не з точки зору інтересів майбутніх математиків чи техніків, а з точки зору загальної культури. В середній школі вивчення математики і природознавства повинно сприяти освіті людини” [5].

Отже, впровадження математичних дисциплін в курс середньої школи обумовлено не лише потребами науки і техніки, не лише необхідністю вилучити з програми мертву латину і наблизити навчання до життя, – й прагнення використати математику як “гімнастику розуму”, як частину загальнолюдської культури.

Але з часом, і в цьому переконався кожен з читачів, вимоги до техніки звели математику з її центральної орбіти і вона втратила вже в середині ХХ ст. свою гуманітарну роль, йде шляхом строгої спеціалізації. Чи не тому ХІХ Міжнародна Женевська конференція (1956 р.) у своїх рекомендації звернулася до міністерств освіти з такими словами: “Математика і притаманний їй стиль мислення повинні розглядатися як суттєвий елемент загальної культури сучасної людини… навчання математиці, тісно пов’язане з навчання інших предметів, повинно приводити учнів до розуміння ролі, яку математика відіграє в науковій і філософській концепції сучасного світу” [6].

Сліди математики позначені на всіх творіннях рук людських. Тому немає особливої потреби переконувати читача у практичному, прикладному значенні математики, взаємозв’язок наукового пізнання і техніки – факт. Математика завжди розглядалася як світоглядно-нейтральна мова, яку з успіхом використовували у будь-яких формах пізнання, особливо у тих, де можна конструювати за допомогою механічних моделей та геометричних схем.

Хоча зводити всю математику лише до практичних потреб також неправильно. “Дослідження, які проводились чистими математиками, – читаємо в огляді “Математичні науки в Канаді”, – здебільшого знаходяться збоку від практичного використання і являють собою красиві і витончені абстрактні математичні системи. Вони є розвиваючим видом мистецтва, засобом вираження якого є не слова, звуки, чи фарби, – думка. Результати в чистій математиці оцінюються не за безпосередньою користю, яку вони приносять і яка зазвичай відсутня, а за їх логічною завершеністю і за майстерністю їх виконання. Навіть якщо деякі з них абсолютно “безкорисні”, вони, безперечно, знайдуть місце серед культурних цінностей людства” [7].

Через те при вивченні математики повинні враховуватись її чисто прикладні властивості. Про це ще раз і ще нагадують авторитетні популяризатори математичного знання: “Встановити… органічний зв’язок між чистим і прикладним знанням, здорова рівновага між абстрактною загальністю і повнокровною конкретністю – ось якою нам уявляється задача математики в майбутньому” [8].

Таким чином, спроба розглянути математику в контексті культурних цінностей і як частину культури дозволила заглибитись у соціальні проблеми буття в сьогоденній Україні, порушити питання про нагальність реформування системи естетичного виховання і таким чином змінити акценти соціалізації індивіда.

Виходячи з того, що процес підготовки підростаючого покоління до життя має дві складові – учбову і виховну, в сучасний перехідний час ми закликаємо надавати переваги вихованню, яке мислиться як пафос утвердження в думках і почуттях найвищої людяності, концепція активної і дієвої людини, інтереси якої збігаються з інтересами будівничих національних пріоритетів і державницьких устремлінь. Гасло “якість освіти”, який сьогодні пропонує Міністерство освіти і науки, повинен, на нашу думку, бути доповнений не менш важливим закликом: “якість виховання”. Політ можливий з двома крилами.


ЛІТЕРАТУРА:
1. Лосев А.Ф. Две необходимые предпосылки для построения истории эстетики до возникновения эстетики в качестве самостоятельной дисциплины //Эстетика и жизнь. – Вып. 6. – М., 1979. – С. 223.

2. Каутский К. Этика и материалистическое понимание истории. – СПб., 1906. – С. 130.

3. Див.: Зубов В.П. Розвиток атомістичних уявлень до початку ХІХ ст. М., 1965. – С. 209.

4. Вейль Г. Симметрия. М., 1968. – С. 9.

5. Див.: Дубнов Я.С. Содержание и методы преподавания элементов математического анализа и аналитической геометрии в средней школе. – Матем. Просвещение. – 1960. – №5. – С. 23.

6. Див.: Мат. просвещение, 1957, вип. 1. – С. 16.

7. Див. Кудрявцев Л.Д. Мысли о современной математике и ее изучении. – М., 1977. – С. 31-32.

8. Курант Р., Роббинс Г. Что такое математика? – М., 1967. – С. 21.




ББК 87.3 (4Укр) 4
Володимир Федь,

кандидат філософських наук, доцент кафедри естетики,

історії та культури Слов’янського державного педагогічного університету
Верифікація культуротворчОГО буття в історії філософСЬКОЇ ДУМКИ

до СЕРедини ХVІІІ СТ.
Ключові слова: культуро творче буття, історія філософії, метод вибіркового фокусування, буття і небуття, символізм.
Найзагальніша особливість людини полягає у тому, що вона є, вона існує в просторі та часі. Буття виступає абсолютною умовою існування не тільки людини, але й речей, феноменів, явищ та їх характеристик. Буття не може існувати „як таке”, хіба що як предмет наукового аналізу, що є штучно відірваним від своїх експлікацій і тому будь-який ступінь визначеності буття пов’язаний з його опосередкуванням у матерії, русі, просторово-часових вимірах, необхідності тощо. При цьому всі форми опосередкування буття пов’язані з усвідомленням їх такими, що існують в конкретних вимірах та присутні у їх існуванні.

Буття достеменно не може розглядатись в системі суб’єктно-об’єктних відносин, оскільки воно саме визначає ці відносини і є складною системою їх інтеграції та взаємодії. І тим не менш, якщо умовно взяти буття за об’єкт, то можна визначити його модифікації, які у найбільш загальному вимірі розподіляються на буття природного і буття культурного начала. Функції природного і культурного буття в деякій мірі перехрещуються (зокрема такі функції як наслідувальна, еволюційна та ін.), а в деякій мірі розходяться. Наприклад, лише для культурного буття притаманна функція творчості, складовою якої є суто людський чинник.

Творчість та співтворчість можна розглядати як такі суттєві елементи різних форм опосередкування культурного буття, що дають можливість структурувати його на метафізичному рівні та виділити при цьому культуротворче буття як такий специфічний феномен культурного буття, що виступає в якості суттєвої органічно-динамічної структури різних форм опосередкування культурного буття. Культуротворче буття виступає як „наявне буття” (Гегель), що в просторово-часовому модусі може існувати як тут-тепер, так і десь-колись, в модусі матерії – в матеріальному світі, це предметний світ культури як її „тіло”, в модусі руху – динаміки та змінювальності культурних процесів.

Проаналізувати найрізноманітніші погляди на буття, що існують в історії філософії вкрай важко, це завдання окремого дослідження. Тому ми обрали метод вибіркового фокусування в аналізі поглядів на буття, акцентуємо увагу на тих положеннях, які дозволяють виявити та верифікувати специфіку культуротворчого буття у таких модусах опосередкування буття як простір і час.

Чи не першим філософом, хто у своїй послідовній космологічній системі використав термін “буття”, був Парменід (народ. бл. 540 р. до н. е.), “який вважав, що “ніщо” у цьому світі не існує, а натомість маємо завжди буття (“щось”)” [5, с. 193]. Можливо, Парменід передбачив форму земної кулі, що відбулось ще задовго до географічних відкриттів епохи Відродження, оскільки відповідно до його поглядів буття можна уявити „у вигляді великої суцільної кулі, що нерухомо покоїться у центрі світу” [2, с. 45]. І тут ми виходимо на іншу важливу проблему буття – проблему руху.

Зважаючи на те, що ідея кулі як форми буття у Парменіда була простою абстракцією, все ж зазначимо – якщо буття – куля, то як кожна куля воно просторово обмежене, тобто нерухоме. Але, теоретично, куля з часом може збільшуватись, або зменшуватись і залишатись при цьому кулею, тобто буття рухоме, динамічне у часі і просторі.

На таке положення речей звертає увагу Геракліт (бл. 540 – 480 рр. до н. е.), який визначає діалектичний принцип руху та сталості буття: світ є вічно живим вогнем, що час від часу спалахує та згасає; в одну і ту ж річку не можна увійти двічі – все тече, все змінюється. Буття в концепції Геракліта зазнає становлення через безперервне коло змін, що мисляться в межах матеріального космосу. Тобто, якщо Парменід ще не залучає категорію часу в усвідомленні буття, то це робить Геракліт, буття для якого змінюване у часі.

У своїх філософських бесідах Парменід обґрунтував наявність нової сили, здатної утримувати людину і Всесвіт у порядку та гармонії, при цьому забезпечуючи стабільність і надійність її бутійності. Такою силою, за Парменідом, виступає необхідність, яку потрактовано як порядок − стан налагодженості і систематизованості. Заведений у Всесвіті лад речей, за Парменідом, не може рап­том, за чиєюсь навіть волею змінитися, адже день завжди прийде на зміну ночі, сонце раптово не згасне, люди не загинуть водночас. Парменід визнавав за межами речей наявність предметно-чуттєвого світу як своєрідного гаранта людського існування. Невидимий світ речей – це не тільки гарант їх видимого існування, а й їх ідеалізована інтенція – найдосконаліший, найпрекрасніший і гармонійно влаштований світ, де панують Благо, Світло, Добро. Саме такий світ, що раціонально осмислюється і осягається, став називатись буттям.

Отже, починаючи з досократиків, намітилась тенденція ототожнення буття з сущим. У Платона лише ідея має статус буття, а річ − бліда копія ідеї і, відповідно, буття. Ця думка в різних варіаціях ідеалістичних тлумачень повторювалась віками, а насправді вона була лише різновидом визначення сущого і тому активно вивчалися категорії тотожності, субстанційності, трансцендентальності тощо. Зокрема, вже у Аристотеля, буття органічно пов’язується із законом тотожності – воно постає та зникає разом з тотожністю.

Християнська традиція філософствування складалась, як відомо, за доби Середньовіччя. Але складалась вона саме завдяки осмисленню фундаментальних філософських проблем, завдяки виробленню власних підходів щодо їх розв’язання. Можна припустити, що саме завдяки артикуляції проблеми буття відбулось самовизначення християнської традиції та її світоглядне позиціонування щодо Античності, згодом Відродження9 та всіх інших культурних епох.

Середньовіччя визнає поняття небуття, при цьому чітко розмежовуючи буття і небуття. У християнській традиції „істинним” буттям є Бог – творець світу і людини, а до „неістинного” буття належить світ та людина, при цьому розмежовується два модуси буття: дійсне буття (у значенні – здійснюване у певному акті) та можливе буття – буття потенційне, тобто розділяється сутність та існування, смисл та символ. Людина живе „неістинним” буттям, оскільки поєднує у собі божественне (буття) та гріховне (небуття) начала. Та лише у спокутливому активізмі, молитовному акті та інших християнських чеснотах людина через дійсне („неістинне”) буття прагне до можливого буття, яке у даному разі обертається „істинним” буттям.

У третій тезі доказу існування буття Божого, Хома Аквіант пише, що серед речей є такі, що можуть бути і не бути, тобто для них неможливе вічне буття і вони коли-небудь перейдуть у небуття. Плетучи арабески логічних сентенцій у доведенні буття Бога, Аквіант залучає ключові категорії необхідного та сутнісного як певного саморозгортання необхідності сутнісного: „Треба припустити якусь необхідну сутність, необхідну саму по собі, що не має зовнішньої причини своєї необхідності, але такої, що сама зіставляє причину необхідності всіх інших; на спільну думку, це є Бог” [1, с. 237-238]. Отже, на даному етапі виділяється третій модус буття – необхідність.

А необхідність у культуротворчості може експлікуватись у багатьох проявах: збереженні власного культурного світу, уникненні конфліктності культур, розв’язанні глобальних екологічних проблем та ін. Тобто у тих проявах смислу, які роблять культуру бутійною в майбутній перспективі.

У європейській культурі, на відміну від східної парадигми мислення, концептуально буття перемагає небуття. Здавалося б це положення не потребує особливих пояснень – і у Парменіда, і в християнстві (як і всій подальшій рефлексії) буття переймає на себе всі, так би мовити, позитивні якості, все просто – буття переважає, адже воно є Богом, Істиною, Добром, Красою… Європейська культура, з її домінуванням християнської моральності, виробила положення, стосовно якого „зло укорінене не в бутті, а в небутті; воно виникло в сфері небуття й, зайнявши примарне, фіктивне місце в бутті, повинно бути остаточно витіснене в сферу небуття, повинно бути знищене, викрите у всій ницості свого небуття, своєї фальшивості. Буття й небуття, як абсолютне і відносне, не можуть перебувати в одній площині й ні в якому розумінні не можуть бути порівнювані й зіставлювані” [3].

Проте, епоха Відродження розставила свої акценти у осмисленні проблеми буття. Зокрема, можна виділити принаймні два важливих акценти, які розвивають і якісно змінюють попередні погляди. По-перше, відбулось переміщення проблематики буття з духовної сфери у матеріальну. Відродженська модель буття формувалась з особливим зосередженням та появою навіть психологічної акцентуації (про що говорять шедеври ренесансного, та й загалом, відродженського живопису) на матеріальному бутті у всьому його різноманітті. Відбувалось культивування матеріального буття на рівні світогляду і культурних практик.

Другий акцент випливає з першого, це – фіксація буття у природі, пошук істинності існування людини як частини природи у її найпершій „природі” – природному середовищі. Так, Лоренцо Валла (1407 – 1457 рр.) у трактаті „Про насолоду” зазначає, що тільки „…те, що створила природа, може бути… святим й гідним похвали” [4]. Все це було обумовлено розвитком науки, технічних засобів виробництва, низкою географічних відкриттів і, власне самою логікою матеріального виробництва.

Це положення не втратило актуальності в сучасній культурології. Адже глобальним матеріально-просторовим виміром культуротворчого буття є природа, яка робить культуру бутійною і виступає як необхідність її майбутнього існування. Сучасна людина шукає гармонійних відносин з природою, інакше – смерть.

У західноєвропейській філософії ХVІІ – ХVІІІ ст. названі тенденції зберігаються і розвиваються. З одного боку, вони приводять до виникнення підходу, згідно з яким буття є предметно-сутнісним, тобто світом природних тіл, де буття набуває просторово-часової визначеності, а духовний світ, свідомість не є бутійними. Такий підхід був викликаний, серед іншого, розвитком механіки та закріпився, на нашу думку у механістично-натуралістичній моделі буття. Ця модель характеризується світоглядною парадигмою „годинника” як образу ідеальної поведінки. У відповідності до цього образу, призначення людини вбачається у точності та прогнозованості її життя.

З іншого боку, з’являється другий, гносеологічний підхід, який, на нашу думку, виявився більш продуктивним у подальшій постановці та розв’язанні проблеми буття культури. Він полягає у погляді на буття як форму свідомості та самосвідомості. І започаткував цей підхід Рене Декарт (1596 – 1650 рр.) у положенні – „cogito ergo sum” – „мислю, отже, існую”. Мішель Фуко розмірковуючи над картезіанською сентенцією зазначив, що „перехід від „я мислю” до „я є” здійснився в світлі очевидності, всередині дискурсу, область дій якого і містила в собі по’єднання того, що собі уявляють і того, що існує” [9, с. 223].

Якщо Готфрід Лейбніц (1648 – 1716 рр.). розумів буття виходячи з внутрішнього досвіду людини як відображення діяльності монад, що уявляються нематеріальними, самодіяльними і первинними елементами Всесвіту, при чому Бог виступає як монада монад. „Один тільки Бог, – пише Г. Лейбніц, – є первинна Єдність, або споконвічна проста субстанція. Всі монади, створені або похідні, становлять Його творіння й народжуються, так би мовити, з безперервних, від моменту до моменту, випромінювань (fulguratіons) Божества, що обмежені сприймаючою здатністю тварі, тому що для останньої істотно бути обмеженою” [7, с. 420].

А Дж. Берклі (1685 – 1753 рр.) взагалі заперечував існування матеріального буття та обґрунтував положення „бути – це означає бути в сприйнятті”, тобто відбувається ототожнення існування та даності у сприйнятті.

Отже, виходячи з творів сучасника вищеаналізованих авторів, українського філософа Г. С. Сковороди (1722 – 1794 рр.), можна виділити три світи буття, що існують паралельно, це – мікрокосм, макрокосм та світ символів. „В Україні символізм культури та спілкування з природою, – пише С.Б. Кримський, – був доведений Г. Сковородою до ідеї третього світу, коли символи розглядаються вже не просто як засоби мови, а як формоутворення особистого буття. Такий підхід при раціональному витлумаченні виявляється співзвучним ідейним витокам сучасної концепції „третього світу” К. Поппера та граматології Ж. Дерріди” [6, с. 10-11].

Г. Сковорода пов’язує буття мікрокосму – істинне людське буття – з моральністю, яка є рятівною ланкою між буттям мікрокосму та буттям світу символів, коли людина, знаходячись на межі екзистенціального вибору, – смерті як переходу до трансцендентного буття символів, залишається жити, а не помирає у чаді свого гріха. Така людина не боїться смерті, оскільки вона є, вона присутня у існуванні культури і, по суті, сама є культурою, оскільки культура через мораль оживає в ній і в цьому смисл її буття. Свідченням цього можуть бути рядки:
Смерте страшна, замашная косо!

Ты не щадиш и царских волосов,

Ты не глядиш, гдЂ мужик, а гдЂ царь, –

Все жереш так, как солому пожар.

Кто ж на ея плюет острую сталь?

Тот, чія совЂсть, как чистый хрусталь... [8, с. 67].


На основі проведеного аналізу можна зробити висновки про те, що в культурі категорію руху висвітлює культуро­творчість, яка є формою творчої фази осмислення та зміни формальних і змістовних характеристик простору та часу в конкретних культурно-історичних умовах.

Аристотелевський принцип „тотожності” і аквіанський „необхідності” в культуротворчому бутті можуть модифі­куватись у принцип адекватності як відповідності наявного реальному. Культуротворче буття охоплює матеріальну і духовну адекватність людини і світу, людини і культури, що знаходяться у тісному взаємозв’язку. Культуротворче буття експлікується не у наявності (існуванні) тих чи інших культурних процесів в просторі-часі як певна констатація, а їх адекватність як творча відповідність присутності людини у конкретній просторово-часовій реальності буття.

Культуротворче буття є адекватним виразом відповідності сутнісних основ культуротворчих процесів і станів принципу реальності, що через принцип належного моделює культуротворчість, актуальну в певний часовий відтинок у конкретному природно-кліматичному ареалі. Адекватність у просторовому вимірі виражається у відповідності культурних форм (матеріальності культури) просторовому вимірі природного середовища, де вони існують. В культурі ніщо не виникає несподівано, тому адекватність у часовому вимірі полягає у відповідності тим світоглядним цінностям, які існують в межах конкретного часового відтинку, а неадекватність говорить про те, що на даному етапі світоглядні цінності або є невідповідними, або пройшов надто незначний проміжок часу для їх осмислення.

Буття людини осягається в акті самопізнання, а буття культури осягається у самопізнанні культури через свідомість людини як творчого суб’єкта і учасника культурних процесів. Без нас немає культури, але й нас немає без неї. Культура проростає в нас новим смислом і оживає кожного разу наново.

Виходячи з поглядів Г. Сковороди, можна зробити висновок про те, що культуротворче буття, будучи буттям третього світу об’єднує буття мікро- і макрокосму в єдність матерії, руху, простору і часу.

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   18


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка