Донецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький




Сторінка9/18
Дата конвертації18.11.2016
Розмір3,56 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   18

ЛІТЕРАТУРА:

1. Аквинский Ф. Сумма теологии // Хрестоматия по культурологии. Ростов н/Д: Феникс, 2004. – С. 233-238.

2. Асмус В.Ф. Античная философия. – М.: Высш. школа, 1976. – 544 с.

3. Бердяев Н.А. Философия свободы. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.vehi.net/berdyaev/filos_svob/05.html

4. Валла Л. О наслаждении // История эстетики. Памятники мировой эстетической мысли: в 5-и т. – T.I. – С. 486-497.

5. Гадамер Г.-Г. Герменевтика і поетика /Вибрані твори: [Пер. з нім]. − К.: Юніверс, 2001. − 288 с.

6. Кримський С.Б. Заклики духовності ХХІ століття. – К.: Вид. дім „КМ Академія”, 2003. – 32 с.

7. Лейбниц Г.-В. Сочинения в четырех томах: Т. I. – М.: Мысль, 1982.

8. Сковорода Г. Сад божественних пісней // Повне зібрання творів: У 2-х т. – К., 1973. – Т. 1. – С. 60-90.

9. Фуко М. Слова и вещи: Археология гуманитарных наук. – СПб., 1994. – 200 с.


ББК 87.8 г
Ігор Федь,

доктор філософських наук, професор, завідувач кафедрою культурології, теле- кіномистецтва Луганського національного університету ім. Т. Шевченка
ТВОРЧІСТЬ І ЗДОРОВ’Я В СИСТЕМІ КЛАСИЧНОЇ

КИТАЙСЬКОЇ ЕСТЕТИКИ І МЕДИЦИНИ
Ключові слова: „п’ять стихій”, мікрокосм, макрокосм, китайська естетика і медицина, фрейдизм, естетичне почуття, естетичний акт.
Умови контексту класичної китайської естетики і медицини до українських реалій зумовлені подоланням того типу цивілізації, що проголосила пріоритет техніки, яка породила людину, що прагне задоволення свого індивідуального егоїзму, комфорту й споживання.

У свій час до вивчення означеної проблеми зверталися Дубровін Д.А., Тексіду О., Овечкін А.М., Конрад М.І. та інші, які довели, що медицина в Китаї знаходиться в системі здоров’я і краси, що є надзвичайно актуальним питанням у глобалізованому світі на зламі другого і третього тисячоліття.

Китайська філософія збагатила світову культуру новими, дещо відмінними від європейської, поняттями. Поняття У-Сін – одне з основних у китайській філософії, і яке питання не порушував би вчений, він обов'язково зачепить теорію п'яти першоелементів, або як її ще називають, "п'яти стихій", або – "п'ять рухомих начал". Авторитетний дослідник китайської культури Д.А. Дубровін [1] вважає, що згідно з теорією У-Сін, у духовній сфері людини "працюють" духи: шень, хунь, мислення, побажання.

За допомогою названих духів стає можливим віднайти "злі духи", тобто симптоми поразки окремих органів. Прояв захворювання в психоемоційній сфері можна вивчати як явище об'єктивне, а не лише суб'єктивне: кожен пацієнт – це особистість, її емоційна напруга впливає на всі процеси організму людини. Все це й дає підставу пояснити міметичний вплив художнього твору на рецепієнта, як структуювання патологічної домінанти і залучення її складових частин у знову створювані функціональні системи. З точки зору медицини таке пояснення проблеми дозволяє зрозуміти інформаційний вплив на людину естетичних засобів. З точки зору естетики можна пояснити гедоністичну дію мистецтва, морфологічний субстрат якого – енкефалійна система. Отже, інформація про те, що існує взаємодія між емоційною напругою і фізіологією організму надзвичайно важлива, оскільки емоційні фактори простежуються в історії будь-якого захворювання. Можна відмітити певний паралелізм між деякими положеннями класичної китайської естетики і арістотелевим розумінням мимезису. Термін "наслідування взірцеві" був вживаний також у пізніх моністів (IV-III ст. до н.е.), коли вони розмірковували про предмет відображення художнього твору.

Як пригадуємо, Аристотель по вертикалі визначав три види наслідування зразкам: кращим, гіршим і звичайним. Моністи дещо з інших позицій (по горизонталі) розглядають ці речі: "Наслідування зводиться до того, що за взірець беруться такі судження, які були вірними у схожих обставинах" [2]. Іншими словами, наріжним каменем вважається не взірець і його, взірця, властивості, а спроможність застосовуватись в даних обставинах, тобто його утилітарність. Це дозволяє говорити про первинну обробку інформації засобом підбору взірця для наслідування, що розширює межі наслідування, дає змогу залучити усі взірці ("кращі, гірші, звичайні" – Аристотель), виходячи з ситуаційного моменту. Отже, теорія художньої творчості китайців була такою ж глибокою, як і грецька, тобто діяли вони в руслі аристотелевого мимезису.

Хоча зазначені філософсько-естетичні концепції сягають у глибоку давнину, їх практичне застосування відбулося у другій (III-VIII ст.) і особливо в третій (IX-XVII ст.) періоди китайської естетики, саме тоді, коли формувалася її термінологія. Так, наприклад, сінь, що означає центральний ментальний орган, є родовою категорією системи чань (дзен) буддизму. Його призначення – миттєве просвітлення. Виходячи з цього, позачасова вічність є лише мить (Хой-нен), народжена боротьбою протилежностей. При цьому незаповнений штрихами простір художньої картини мав велике навантаження, більше, ніж саме відображення. Цим стверджувався принцип натяку і недомовленості, що розвивало у глядача фантазію, а ще – залучало до співтворчості, естетичного переживання. Як вже відзначалось, подібні теоретичні висліди дозволяють структуювати патологічну домінанту і дають можливість позбутися хвороби. З точки зору філософії мозку цим і пояснюється катарсичний ефект мистецтва.

Категорія "сінь" визначала сутність естетичного ідеалу китайця, який зводився до кінцевого числа гексограм "І цзіна" ("Книги перемін"). Згідно названих чинників (теорія тріади), основні категорії (Небо, Земля) об'єднуються між собою в категорії Людина. Записані за законами інь-ян (говорячи сучасною мовою, за законами двоїчної системи) вони створюють так звану Тай Цзи ("Велика межа") [3]. Названий абсолют не має форми і не може мати просторово-часових вимірів, подібно Дао в даосизмі та Єдиного в чань (дзен) буддизмі. Він для нас цікавий тим, що його чинники пізнаються не раціональним, а емоційним почуттям. Тому вони швидше піддаються не стільки логічному, скільки раціоналістичному й естетичному почуттю.

Як тільки Тай-цзи стає предметом пізнання, він виявляється в поняттях: лі (першопринцип); ці (сила Інь і Ян) і сінь (початкова природа, серце). На різних рівнях ці категорії виступають як синоніми Абсолюту. Центральним стає поняття "лі". Воно не бутійне, і як і Абсолют, не має форми. Перебуваючи у всіх феноменах, лі не ділиться на частини, а в найдрібнішій частині предмету реалізує себе повністю. Ось чому прагнення художника втілити першопринцип у квітці орхідеї має під собою підґрунтя. У європейській традиції поняття "лі", як трансцендентне начало об'єктів зовнішнього середовища, більш близьке до кантівського тлумачення поняття "речі у собі". Вічність і спокій – ось головні атрибути лі. Людина, що схильна до постійності і спокійної урівноваженості, ближча до Абсолюту, ніж пристрасна і діяльна. (У європейському Середньовіччі: чим більше людина діє, тим більше вона накоїть зла, прогрішить).

Друга важлива категорія сін (форма) може проявлятись у двох іпостасях: "сін ер ся" (нижче форми) – в явищах і в "сін ер шан" (вище форми) – в сутностях. Сін розуміється у цьому випадкові як ідея, межа, яку утворюють речі. Явище "нижче форми" є феномени світу, однаково розповсюджуються і на людину. Процес самовдосконалення у такому випадку уявляється як "осягання речей, будівничість знань". Таким чином речі зовнішнього світу поставали реальними лише як предмети думки.

Наступна категорія "ці". Відрізняє її те, що вона має просторово-часові параметри, тобто атрибути буття. Але це не означає, що перед нами матеріальна одиниця. Головна сутність ці в духовній сфері, з нею пов'язане почуття духовної організації особистості. Структура ці може бути уявленою як об'єднання сил Ян та Інь. У цілому, під Ці розуміють достатньо багатозначну категорію китайської філософії. "Великий тлумачний словник китайських ієрогліфів" подає біля тридцяти його значень. Але в цілому, коли говорять про Ці, то розуміють фундаментальну субстанцію, яка лежить в основі Всесвіту, де все існує завдяки її змінам і порухам.

Названа категорія є родовою і для медицини. Усі захворювання людини вона зводить до порушень циркуляції Ці по каналам тіла. Але якщо художник створив світ образів і об’єднав їх в певною мірою завершену, логічно виважену систему і таким чином вплинув на ці, то медик досягає своєї мети голковколюванням. І в результаті виходить парадокс – художник користується логічно вивіреними методами, а медик – мистецтвом.

Велика межа "Тай-цзі" також знайшла відображення в системах лікування, оздоровлення і профілактики захворювань. Найбільш відомі системи – це Тай-цзи-цюань (кулак великої межі) – оздоровча гімнастика тіла і духу (якою і сьогодні займаються мільйони людей усього світу), і деякі інші (Тай-цзи Гунь, Ба-гуа гжан). Філософія оздоровчих рухів надзвичайно універсальна і безмежно життєстійка. Загалом нескладна гімнастика (спрощений комплекс налічує 24 позиції), але досягти досконалості виконання вправ практично неможливо, хоча вони і впливають на здоров'я навіть новачка. Логіка концепції лікарської дії Великої межі полягає ось у чому. Більшість захворювань (неврастенія, виразка шлунку та дванадцятипалої кишки, підвищення артеріального тиску та інше), є причиною нервових стресів, які призводять до функціональних розладів і різних систем внутрішніх органів. Передує цим хворобам поганий настрій і нездорові емоції. А Велика Межа вимагає повного психічного розслаблення, тобто досягнення такого стану, при якому кора головного мозку майже повністю не втручається в роботу організму, і симпатична й парасимпатична нервові системи діють згідно з функціональними особливостями внутрішніх органів, саморегуляція яких доходить до гармонії Інь і Ян. Будучи світоглядною основою традиційної китайської медицини, Інь і Ян становлять дві сторони будь-якого явища або предмету. Це жіноче і чоловіче начало, спокій і рух, тінь і світло, негативно і позитивно заряджені частинки, отже не можуть існувати одне без одного і не можуть не проникати одна в одну, набуваючи протилежної сутності. Що ж стосується людського організму, то його структури – це Інь, його функції – Ян. Все життя людини – це Інь і Ян: Інь народжує Ян Ян продовжує: тобто, будь-який стан починається зі стану спокою і станом спокою завершується, а будь-який спокій співвідноситься з рухом.

Отже, згідно "Книги перемін" (І-Цзин) існує вища межа, яка розподіляється у світі на дві сили: позитивну та негативну: Інь і Ян, Небо і Землю. В їх взаємодії, як уже мовилось, народжується Людина, в якій об'єднується Небо і Земля. Ця тріада утворює вісім різних поєднань у вигляді "Гуа" (триграм). У свою чергу вони утворюють гексограми в шестидесяти чотирьох можливих комбінаціях. "Книга перемін" вказує, що гексограми характеризують ритми будь-яких взаємовідносин і процесів. "Небо і Земля є моїми Небом і Землею, а метаморфози космосу є моїми метаморфозами" [4], – писав Ян Цзянь. Цілком очевидно, з естетичної точки зору автор тлумачачи гармонію людини з оточуючим світом і осмисливши таку єдність художньо, практично моделює ситуацію, яка може постати і випробувати його фізичні і моральні якості. Бо ж будь-який художній текст можна звести до гексограми, як і будь-який метод лікування. Цей приклад ще раз підтверджує істину китайської філософії: лікування – це мистецтво, а мистецтво – це лікування. Зупинимося на проблемі органічної єдності деяких ідей китайської філософії з класичним психоаналізом.

З точки зору З.Фрейда (1856-1939), суспільна функція художника базується на його чуттєвому, а не раціональному пізнанні світу і дає "можливість матеріалізувати інстинктивне життя найбільш глибоких рівнів психіки" [5]. Думка основоположника психоаналізу дає можливість зрозуміти, які міметичні види мистецтва спроможні впливати на людину і дозволяє простежити механізм такого впливу. Але, як відомо, З.Фрейд, не дивлячись на те, що його узагальнення носило філософсько-естетичний характер, спеціально не займався питаннями естетики, названий механізм впливу біологічної суті на створювану ним концепцію так і лишається terra incognitа. Сьогодні, у зв'язку з розвитком біології і відкриттям морфологічного субстрату життя – генетичного коду (дезоксирибонуклеїнова кислота), з’являється можливість логічного тлумачення проблеми.

У статті "Поет і фантазія" З.Фрейд вперше з точки зору психоаналізу робить спробу показати механізм матеріалізації підсвідомих ідей психіки і їх зростання до рівня естетичного ідеалу. На жаль, ця проблема залишалась невирішеною. Одночасно виявилася відома обмеженість методу дослідження. Це було пов'язано з тим, що структуювання підсвідомого на Id; Ego, Super Ego само собою не внесло ясності в розуміння тонкощів художнього образу. Вийшла досить примітивна конструкція, за допомогою якої можна було аналізувати лише спрощену модель. Найбільше досягнення названої моделі – аналіз сюжету художнього твору. Бо, як писав Г.Рід про З.Фрейда: "… хороша тема для нього більш цікава, ніж хороший витвір мистецтва" [5].

На нашу думку можна поглибити уявлення про підсвідоме психоаналітиків (Фрейда, Юнга, Берклі та інших) понятійним апаратом класичної китайської естетики. Такий підхід можливий, адже естетика чань-буддизму, як ми бачили, займається позафеноменальними явищами, що може розумітись як звернення до підсвідомого. З іншого боку, естетика стародавнього Китаю має загальний понятійний аппарат з класичною китайською медициною і через те найбільш адекватно може бути представлена як біологічною, так і естетичною проблематикою.

Вище ми відзначили, яких функцій набули Ці: практично ми маємо справу з категорією, універсальною субстанцією, до якої можуть бути зведені усі процеси сприйняття, співпереживання і творчості. Окрім того, з точки зору китайської медицини Ці визначає і здоров'я людини. Така загальність понять дає підставу ще раз переконатись: тісний зв'язок між естетикою і здоров'ям людини – це не декларативна заява, а глибинна сутність усієї китайської філософії. І справді, порушення циркуляції Ці викликає фізичні недуги, та їм, за логікою китайських мислителів, передували моральна неврівноваженість і чуттєва дисгармонійність. Практичний інтерес викликає те, що естетичні феномени як глибинні структури більш вразливі і з цієї причини їх порушення передається хворобі тіла.

В подальшому для свого аналізу ми використаємо структуру підсвідомого, що запропонував Е.Берн [6].Та вже відразу зазначимо, що основні види порушень циркуляції Ці (підсилення, блокування, уповільнення) відповідають структурі підсвідомого теорії Е.Берг (Дитина, Дорослий, Батьки) і З. Фрейда (Id; Egо; Super Ego). Використання такої аналогії дає можливість інтерпретувати реакцію людини на зовнішній подразник не як випадковий чи непізнаваний процес, а як найбільш закономірну відповідь, обґрунтовану біологічним її станом.

Такі аналогії можуть застосовуватись для аналізу як східного, так і західного стилю культури. Вони дозволяють глибше зрозуміти вчення про наслідування (мімесіс). Нагадаємо: наслідування у Платона і Аристотеля було далеким від розуміння механічного копіювання – воно тлумачилось як фундаментальний засіб, що сприяє вияву творчої індивідуальності художника і одночасно вважалося предметом залучення індивіда до соціального і культурного досвіду. У цьому контексті цікавий і паралелізм між Аристотелем і З.Фрейдом.

Але продовжимо раніше розпочату думку. Герой твору як відкрита саморегульована система не може розглядати своє здоров'я інакше як естетичний феномен. Він сконструйований з огляду утилітарних потреб художника і реципієнта, які потребують у багатьох випадках адекватного відображення довкілля. Можливо, зважаючи на природу художнього образу, ми висловились дещо категорично – художник не копіювач життя – але, все ж, адекватне відображення дійсності у вимірах самої дійсності було і буде надзавданням кожного прекрасного майстра. Як ми бачили, стародавні (китайці і греки) робили по-своєму: вони розглядали людину як мікрокосмос, що є частиною у всіх її частинах макрокосмосом. А якщо так, то для художника не на останньому місці стоять і суто біологічні проблеми.

Прагнення адекватного відображення дійсності базується на тому, що естетичні почуття, як правило, виникають на конкретній і реальній основі, тобто не завдяки загальним поняттям, а саме існуючі предмети і явища стимулюють їх появу. Власне кажучи, названа предметна конкретність визначає характер, забарвленість естетичного почуття. Естетичне почуття, як результат оцінки, має, за словами Б.М. Тєплова, "незрівняно більшу спонукальну силу, ніж оцінки, що просто повідомляються і засвоюються". Моменти злету естетичних почуттів безпосередньо пов'язані з фізіологічним станом людини: переживаннями, які підсилюють кровообіг, рухомість і т.і., естетичні переживання несуть у собі оціночне ставлення до естетичного предмету (художнього образу), під дією якого воно виникає. Накопичені уявлення, синтетизація багатобарвних естетичних переживань створюють високе поле фізіологічної і естетичної напруги, яка викликає естетичну насолоду, як гармонію складних естетико-фізіологічних реакцій. А для того, щоб відбувався естетичний акт, (котрий, безперечно, включає фізіологічні процеси), людина повинна сприймати художній світ як реальність (в мистецтвознавстві це називають "другою реальністю"), а не як продукт діяльності будь-кого. На фізіологічному рівні мислення "від конкретного – до абстрактного" пояснюється другою сигнальною системою, відкритою І.П. Павловим.

Ці роздуми мають прямий стосунок до понятійного апарату китайської класичної естетики. Намітивши за допомогою названого апарату невідомі явища у вигляді відкритої системи за теорією У-Сін, відразу звертаємо увагу на випадковість подразників реального життя. Реально існуючі речі в їх комплексі (коли їх сприймають) нерідко призводять до пасивної естетичної емоції. На відміну від означеного споглядання високохудожній твір спрямовує усі подразники в одне русло.


ЛІТЕРАТУРА:
1. Дубровин Д.А. Трудные вопросы классической китайской медицины. – Л.: Аста-Пресс, 1991. – С.11.

2. Древнекитайская философия. Собр. Текстов. В двух т. Т. 2. – С. 94.

3. Давній філософський трактат "Іцзін" тлумачить вираз "Велика межа" як одвічну форму Всесвіту, яка лежить в основі появи усього живого, тобто "те, що передує Землі і Небу, і воно неподільне, це форма первісного хаосу". /Див.: Стаменко П. Нескінченні таємниці Великої межі // Всесвіт. – 1989. – № 10. – С.80.

4. История эстетической мысли. В 6-ти т. Т. 2. – М.: Искусство, 1985. – С. 44.

5. Див.: Рид Г. Искусство и бессознательное //Современная книга по эстетике. – М.: Иностр.литература, 1957. – С. 209.

6. Берн Э. Игры, в которые играют люди: Психология человеческих взаимоотношений. Люди, которые играют в игры: Психология человеческой судьбы. – СПб.: Лениздат, 1992. – С. 16 – 20.


ББК 60.028.1
Ганна Осипова,

старший викладач кафедри українознавства,

Донецький державний університет управління
ФОРМУВАННЯ ДУХОВНОЇ КУЛЬТУРИ ОСОБИСТОСТІ НА ПОРОЗІ XXI СТОЛІТТЯ
Ключові слова: культура, духовність, духовна педагогіка, особистість, моральна свідомість.
Нині відбувається радикальна зміна пріоритетів у структурі системи цінностей усього людства, про що яскраво й ґрунтовно писав Пітирим Сорокін у фундаментальній 4-томній праці «Соціокультурна динаміка»: почуттєва система цінностей руйнується, самознищується, народжуючи із своїх глибинних надр «ІДЕАЦІОНАЛЬНУ» культуру нового циклу із цінністю надчуттєвої реальності – через Бога, душу, моральний закон.

Духовність людини є способом включення її в ноосферу на основі колективної енергії, яка перебуває поза окремим людським тілом і безпосередньо впливає на історію суспільства, поведінку окремих особистостей і розвиток планети загалом.

Мислителі В. Франкл та М. Гайдеґґер описують духовну людину як таку, що вона як духовна сутність виходить за межі свого тілесного, її духовність виявляється лише тоді, коли вона піднімається над собою і стає відношенням сама до себе.

Сучасні українські філософи сміливо підходять до проблеми духовності людини в часи зміни раціоналістичної традиції Аристотеля – Маркса на ірраціоналістичні концепції Юма, Камю та інших, в часи змагання (агону) між ними, хоча це, на думку професора С. Б. Кримського, час від часу призводить до «катастрофи у пізнанні». М. В. Гоголь знищив останню частину «Мертвих душ», усім серцем прагнучи «небесного громадянства», закликав: «Будьте не мертві, а живі душі...».

«Людина економічна» (лат. homo economicus) у часи формування ринкової економіки України з її моральним нігілізмом, приземленим прагматизмом: «Був людиною – став товаром» – не може стати щасливою, навіть казково розбагатівши серед інших «нових українців» чи «нових росіян». Така особистість неминуче, рано чи пізно зіткнеться з породженим нею світом злоби, агресії, ненависті, сумнівів, заздрості, образи, страху, горя, страждання та інших стресів. О. Сугоняко пише про «змалілий час України», бо «кругообіг зла твориться у наших серцях».

Кінець XX ст. виплекав плеяду вчених-гуманістів, які теоретично осмислюють та практично втілюють у життя проблему духовного ренесансу людини й суспільства через різні науки: педагогіку, психологію, філософію, етику, релігієзнавство, соціологію тощо.

Провідні педагоги світу, зокрема й українські, все гостріше ставлять питання про необхідність плекання духовно-моральної особистості молодої генерації демократичної України на засадах християнської моралі. Так, Гр. Ващенко розробив національну систему освіти, головним елементом якої є християнська мораль.

Як писав геніальний любомудр Г. С. Сковорода, людина народжується двічі – фізично й духовно. Біля духовної колиски стоїть духовний наставник – учитель, який стає дитині другим батьком, матір'ю, бо прищеплює їй високі моральні якості віри, надії, любові, глибокої поваги до рідної землі, свого роду, народу, держави. Духовне народження Г. С. Сковорода вважав істинним, оскільки людина осягає «божественне в собі», а зародки духовності людини існують в її серці від народження («філософія серця»), але вони не одразу усвідомлюються, бо їм протистоять могутні сили темної тілесності, все антисоціальне в людині.

Вищою метою духовної педагогіки (педагогіки духовності) слід вважати сприяння максимально ефективному духовному розвиткові особистості. Це, у свою чергу, формуватиме духовну культуру суспільства, яка об'єктивно виявляється через форми суспільної свідомості: науку, мистецтво, мораль, релігію.

Наука – це сукупність наукових знань людини в системі духовної культури, які представлені у спеціальних текстах із знаково-символічною формою вираження змісту пізнавально-теоретичної сфери свідомості.

Мистецтво – естетична форма суспільної свідомості, здатна до діалогіч­ного спілкування через багатоманітні асоціації.

Мораль – особлива форма регуляційної діяльності з відповідною формою світогляду, яка виступає у формі моральної свідомості.

Релігія (релігійна віра) – об'єктивована форма релігійної свідомості людини.

Усі форми суспільної свідомості забезпечують саморозвиток духовного потенціалу особистості в цілісності та гармонійності. Про це знали античні мислителі у формулі: єдність, благо, істина, краса.

Концепція гуманізації освіти включає прагнення до виховання молодої генерації демократичної України на основі вищих духовних цінностей на рівні: людина – природа – суспільство – космос.

Сучасна наука на порозі XXI ст. робить все нові й нові відкриття в осмисленні глобальних проблем світобудови, наближаючись до істини, зокрема через нову науку інформаціологію, яку розвивають академіки І. Й. Юзвишин та Е. В. Євреїнов, висунуті на здобуття Нобелівської премії у 1997 р.

Ці вчені зробили «відкриття фундаментальних законів інформації, розробку основоположного принципу розподіленої обробки інформації та його реалізацію».

Інформаціологія – принципово нова фундаментальна наука, створена в результаті вивчення, аналізу й синтезу фундаментальних наукових явищ, процесів природи. Вона розкриває небачені обрії розвитку світового спів­товариства на єдиній фундаментальній інформаційній основі. Тим самим вона сприяє науково-революційному прориву в інформаційне майбутнє людства й створенню єдиного світового розподіленого інформаційно-стільникового співтовариства – нової інформаційної цивілізації.

Особливу увагу представників гуманітарної сфери привертає феноменальне відкриття фундаментального явища природи – інформації, яка є генералізаційно-єдиною первісною субстанцією всесвіту.

Чи не про Вищий розум Платона йдеться? Терміни можуть бути різними, але людство зримо й реально зупинилося на порозі таких відкриттів, які дозволяють «розуміти, математично описувати раніше невідомі мікро- и макромірні процеси матеріалізації й дематеріалізації у Всесвіті».

Нова фундаментальна наука пояснює єдину інформаційну будову Всесвіту.

Прогресивні діячі світу закликають до глобального підходу до питань освіти, науки, політики, культури, духовного й фізичного здоров'я людини й людства, до осмислення цілісності світу й формування безконфліктного цивілізованого суспільства, до пріоритету духовно-моральних цінностей на шляху Миру, Гармонії, Краси, Радості, Любові, Здоров'я.

Доктор біологічних наук, член-кореспондент АЕІН, президент Сибірської науково-практичної асоціації екології людини з Новосибірська С.В.Сперанський є одним із засновників нового напрямку в науці – ЕНЮ (енергоінформаційний обмін), де визначаються нові, магістральні вектори розвитку людства через особливі підходи до розвитку «тонкого світу» – світу духовності. Як бачимо, інформаціологія, ЕНЮ, інші наукові напрямки кінця XX ст. торують шлях у нове тисячоліття через космологічний світогляд (синтез науки, релігії, філософії).

Поєднання вищих цінностей світського й релігійного інформаційного потоків може дати чудові духовно-інтелектуальні плоди – через плекання homo spiritus (лат.) – людини духовної. Вона зможе стати активним співучасником усіх процесів через усвідомлення своєї місії як богоподібної істоти. Людина духовна ніколи не втомиться шукати істину, сенс життя, ніколи не стане рабом обставин, навчиться розрізняти добро і зло, красу й потворне. Акумулятором духовності мають виступати релігія, мораль, наука, мистецтво, культура.

Порятунок – у нас самих, у відродженні абсолютного виміру культури – гуманізму та теоцентризму, які здатні породити із хаосу новий гармонійний космос людського буття, зробити людину щасливою, здатною до творчості й життєтворчості во славу Бога й України. У Т. Г. Шевченка стверджується святість душі й слова:


.. .Жива

Душа поетова святая,

Жива в святих своїх речах,

І ми, читая, оживаєм,

І чуєм Бога в небесах.
У XX ст. могутньо зазвучав хор мислителів-просвітителів, які стурбовані падінням духовності, моральності у суспільстві. Серед них назвемо релігійного філософа П. Тейяра де Шардена, який розробляє ідею еволюційного розвитку Всесвіту, зв'язує появу й розвиток людини з еволюцією, визначеною Богом. Мислитель поєднує діалектику буття з пантеїзмом, розчиненістю Бога в світі. Він пише про любов до особистісного і в особистісному: «Що ж це означає, як не те, що в остаточному підсумку планетаризація людства для свого правильного здійснення передбачає наявність – окрім Землі, яка поступово стягується, окрім людської думки, яка організовується й ущільнюється, – ще й третього фактора? Я розумію під ним сходження на нашому внутрішньому горизонті вищої свідомості, до якої прямують всі окремі свідомості світу і в якій вони зможуть любити одна одну: сходження Бога». Автор мріє про нову Землю: «Ісус, центр, до якого все прагне, дозволь нам усім, якщо це можливо, знайти місце серед обраних, святих монад, котрі одна за одною вилучаються твоєю опікою з нинішнього хаосу, мало-помалу з'єднуються в тобі, щоби утворити нову Землю».

До філософів приєднуються й педагоги, ритори, представники інших гуманітарних наук, творчо розв'язують проблему екології, духовності дитини, підростаючого покоління. Нині з'являються численні навчальні заклади нового типу, із прогресивними технологіями навчання, виховання креативності особистості, духовно багатої й гармонійної. Тут працюють ентузіасти-новатори, які несуть духовне слово правди, любові тим, хто цього потребує в першу чергу, – дітям.

На противагу заїжджим місіонерам, великий творчий потенціал мають власні педагогічні кадри, які творять дивосвіт душ і з врахуванням національної ментальності, традицій народу, його культури.

Хочемо поділитися враженням і про цікавий, оригінальний досвід формування духовної риторичної особистості у Московській риторичній школі відомого педагога-ритора, методиста доцента Іванової Софії Пилипівни, яка свого часу приїжджала з лекціями на Україну, в Київ, має тут своїх послідовників.

Вона – автор численних публікацій з методики лекційної пропаганди, риторики, автор інтегрованого курсу «Вступ до храму слова», який читає в Московській гімназії на основі «Закону Божого», духовної риторики, поетики. На цій базі видано оригінально оформлену, цікаву книгу – посібник з риторики «Введение во храм слова. Книга для чтения с детьми и дома» (М., 1994). Тут ставиться благородна й висока мета – формування духовно-моральної особистості громадянина Вітчизни. З цією метою тісно пов'язані такі три завдання: ознайомлення дітей з мовленнєвими стилями рідної мови на найвищих взірцях класичної та духовної літератури, розвиток індивідуальних здібностей до мовленнєвої творчості, закладення основ християнської свідомості та поведінки.

Цієї триєдиної мети авторка успішно досягає, бо послідовно й цілеспрямовано творить духовну основу дитини на базі двох животворящих потоків – текстів духовної та художньої літератури: фрагменти з Біблії, житія святих, молитви, вірші, фрагменти кращих творів поетів Золотого та Срібного століть, доповнюючи книгу творами учнів гімназії, де цей курс створено й апробовано.

Жанр книги можна визначити як класичну бесіду виховно-навчального гомілетичного красномовства, у формі вільного, демократичного, часом інтимізованого діалогу наставника й учнів (згадайте бесіди Сократа й Учня у «Діалогах» Платона).

Методичну основу посібника зміцнюють, поглиблюють різноманітні коментарі автора, завдання, питання, адресовані дітям (1 частина) й методичні коментарі дорослим (2 і 3 частини).

На наш погляд, ця книга органічно увійде не лише в освітні заклади, але й у кожну родину, сприяючи духовно-інтелектуальному зростанню всіх членів сім'ї, зміцнюючи підвалини моральної єдності членів родини на засадах любові до євангельського слова, до класичної поетичної та риторичної спадщини.

С. П. Іванова – відомий, досвідчений педагог-ритор, орієнтує юного «талановитого читача», з яким вона на «ти», до самостійності у розв'язанні низки важливих питань, спонукає шукати потрібні книги, вибирати необхідні тексти, розвивати мовне чуття, риторичну культуру через божественний логос – слово, яке вводить дитину до храму духовності. Слово розуміється нею як засіб для вираження ідей, понять, суджень, почуттів, як виразник національного духу і, перш за все, – Духу.

На нашу думку, в Україні послідовно розширюється інноваційне поле психолого-педагогічних, дидактико-філософських досліджень, які спрямовані на звеличення Духу людини, її інтелектуальне й духовно-моральне зростання в ім'я істини, добра, краси. Зокрема, велику роботу розгортає Православне педагогічне товариство при Свято-Макарівській церкві у м. Києві, яке об'єднує педагогів та представників церкви на засадах християнської культури, освіти, етики. Тим самим науково-творча еліта нової України виражає свою соціальну позицію в суспільстві, виявляє свою глобальну відповідальність, співпричетність до абсолютного масштабу людської цивілізації та культури, спираючись на унікальну етико-філософську, художньо-поетичну спадщину титанів духу рідного народу, серед них і Г. С. Сковороди, який звеличував духовне начало людини в таких глибоких і мудрих роздумах: якщо прикрашаєш та одягаєш тіло, то не забувай і серця. Є дві людини в людині одній та два батька – небесний і земний, і два світи – видимий і невидимий, первісний та тимчасовий, і дві натури – божественна й тілесна.

Пізнання людського серця (духу), наповнення його людяністю як основою «сродності» є прямим шляхом до загального істинного щастя, є Шляхом до Храму.

Академік І. А. Зязюн у промові «Філософія серця» у християнському віровченні Г. С. Сковороди і П. Д. Юркевича», виголошеній на Міжнародній духовно-світській конференції «2000 років з Різдва Христового» (Запоріжжя, січень 1997 р.) акцентував увагу священнослужителів, науковців-освітян, представників державної влади на тому, що держава повинна виховувати своїх громадян так, щоб вони були джерелом її сили, свободи і розквіту. Вона повинна знаходити опору в мужності й мудрості своїх громадян, а не в насильстві над ними. Тому лише Дух людини є метою виховання. Усе інше – лад, політика, держава, церква – є лише засобами правдивого служіння людині, якій прийшов прислужити сам Син Божий.

Отже, сьогодні прийшов час осмислити істину: від людини розумної людство розвивається до людини духовної (ноосферної) – істинна лише така стратегія життєтворчості, збереження й плекання в людині Людини.

Кожну епоху розвитку людства визначає тип моральної свідомості, який виступає як домінуючий для даного часу, певного народу, конкретних соціально-економічних, політичних, культурних умов.

Нова ситуація в суспільстві диктує нові завдання, зокрема культурно-освітні, з метою формування духовної особистості, яка стоїть на порозі XXI ст. як на перехресті, перед вибором шляху до щастя, до реалізації своїх потенцій в ім'я добра.

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   18


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка