Довідка «Василь Стус негаснуча зірка української літератури»




Скачати 347,08 Kb.
Сторінка1/2
Дата конвертації13.04.2017
Розмір347,08 Kb.
  1   2
«Василь Стус –
негаснуча зірка
української літератури»


(75-років від дня народження

Василя Семеновича Стуса (1938 - 1985),

українського поета, перекладача, правозахисника)


Бібліографічна довідка
2013 р.

Бібліографічна довідка «Василь Стус – негаснуча зірка української літератури» присвячена 75-річчю від дня народження Василя Семеновича Стуса - українського поета, перекладача, правозахисника.

Бібліографічний нарис містить посилання на книги, статті, веб-сайти, публікації періодичних видань, які знайомлять з життям і діяльністю видатної постаті в історії України.
Укладач: Орловська Л.В.

Відповідальний за випуск: Козленко Н.А.




6 січня 2013 року виповнилось би 75 років Василю Стусу - людині, що стала символом Українського Опору другої половини ХХ століття, ключовою постаттю духовного життя доби, письменника, правозахисника, борця.

Василь Семенович Стус по праву вважається одним з найвизначніших українських поетів XX століття. Це була Людина з великої літери, яка відважно і самозречено виступала за високі ідеали Добра, Правди, Справедливості, Гуманізму — цих вічних загальнолюдських цінностей, за національну гідність і самосвідомість народу.

Роль, яку відігравала постать Василя Стуса у розвитку української літератури ХХ століття, у відновленні української державності та національної ідеї важко переоцінити.

Гранична чесність, мабуть, найхарактерніша риса Василя Стуса - поета, особистості, громадського діяча, який не лише прожив яскраве, героїчне життя, а й зумів піднести людину до рівня її долі та покликання у слові. Звідси підвищений інтерес до його віршів - “зразків доби”, в котру йому судилося жити. Рідкісна, унікальна неподільність поезії і долі. Поет залишався собі вірним до кінця!

Василь Стус був неземною людиною. Він творив свій світ, який зараз цікавий не лише в Україні саме тому, що - універсальний. У ньому закладені конфлікти “особистість - середовище”, які доводиться долати завжди.

Василь Стус навіть у найтяжчі хвилини життя твердо вірив, що народ почує його слово. І ця його непоступлива віра в моральний абсолют виявилася прозорливішою за розпачливе примирення з дійсністю багатьох із нас.

Його поезія залунала в Україні, її почули, в неї вслухаються. Схиляються перед ним і поза Україною ті, кому випало читати його твори або довідатися про його долю й боротьбу.

За коротке життя поет, член Української Гельсінкської Групи, Стус залишив 6 томів творів, більшість з яких перекладено на англійську мову та надруковано на Заході.

Вшанування пам’яті Василя Стуса - поета, літературознавця, правозахисника стало подією всеукраїнського масштабу, що викликало значне зацікавлення в мас-медіа, та в наукових колах.

Життя поета

Народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області в селянській родині.



1939 року батьки — Семен Дем'янович та Ілина Яківна переїжджають на Донбас у місто Сталіно (нині Донецьк), влаштовуються працювати на один із хімзаводів. Перші уроки поезії мав від матері, яка співала Василеві українські народні пісні. Десь до дев’ятого класу Василь Стус мріяв «про геологорозвідку… марив мандрами». Можливо, він і був би талановитим геологом, але прочитав поему «Мойсей» Івана Франка. Цей прекрасний твір, як і вся старозавітна історія пророка, визначили подальшу долю Василя Стуса: «…я забув свою геологорозвідку і став літератором».

1954 року Василь, закінчивши зі срібною відзнакою школу, спробував вступити до Київського університету на факультет журналістики, та йому відмовили – не вистачило одного року. Повернувшись до Сталіно, вступає до Сталінського педагогічного інституту на історико-філологічний факультет за співбесідою (медаліст). Навчання, попри матеріальні нестатки і казенну схоластику (державний вплив на викладання у ВНЗ, що призвело не тільки до постановки чисто утилітарних цілей, але і до обмеження волі, особливо в питаннях політичного навчання), позначене постійною самоосвітою (особливо надолужував прогалини в історії України) та активною участю в літературній студії. Василь Стус постійно й наполегливо працював у бібліотеці. У студентські роки він разом з Олегом Орачем, Володимиром Міщенком, Анатолієм Лазаренком, Василем Захарченком, Василем Голобородьком був членом літературного об’єднання «Обрій».

1959 року після закінчення навчання в інституті з червоним дипломом Василь Семенович Стус отримує направлення в с. Тужню Гайворонського району на Кіровоградщині. Але вчителем попрацював лише два місяці – призвали до армії. Навіть за такий короткий термін його запам’ятали і колеги, і учні.

За свідченням самого Стуса, в армії вірші, «звичайно, не писалися, оскільки на плечах – погони». Ще до служби у війську Стус підготував до друку і надіслав до редакції «Літературної газети» першу добірку віршів. Твори надрукували 22 листопада 1959 року з щирою передмовою Андрія Малишка: «…нам здається, що творчість 21-річного учителя з Вінниччини Василя Стуса має хороші поетичні зерна. Маємо на увазі, зокрема, своєрідність підходу до явищ життя і вміння узагальнювати ліричні роздуми (а не говорити про них загально). Думка і художній образ часто живуть у нього органічно, воєдино злиті, форма вірша чітка і виразна. Добре знання мови визначає загальну культуру цього молодого здібного літератора».

Тоді ж Василь відкрив для себе німецьких поетів Ґете і Рільке; переклав близько сотні їх віршів. Ці переклади були згодом конфісковані і втрачені. "Післяармійський час уже був часом поезії. Це була епоха Пастернака і велика любов до нього... Нині найбільше люблю Гете, Свідзинського, Рільке. Славні італійці (те, що знаю). Особливо - Унгаретті, Квазімодо. Ще люблю "густу" прозу — Толстого, Хемінгуея, Стефаника, Пруста, Камю, Фолкнера... Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них — як на мене — путящі", — писав він у зверненні до свого читача в 1969.

Після демобілізації (1961 - 1963) викладав українську мову та літературу в Горлівській школі № 23. «Працювати складно, бо край – «винародовлений»: панує російська мова, люди думають переважно про матеріальне, насущне». Учителеві Стусові боляче від того, що в Горлівці усього кілька українських шкіл, яким «животіти недовго. В Донецьку таких немає, здається. Отож, картина дуже сумна…». Василь не лише навчав та виховував учнів, а й наполегливо студіював світову літературу, національне письменство епохи «Розстріляного Відродження».

У січні 1963 року звільнився з роботи, приїхав до батьків у Донецьк, працював на одній із шахт. Наприкінці березня обійняв посаду редактора газети «Социалистический Донбасс». Вже тоді Василь Стус твердо вирішив вступати до аспірантури Інституту імені Т.Г.Шевченка АН України; тому постійно і наполегливо готувався. Успішно склавши у серпні іспити, Стус у грудні став аспірантом. Друкується в часописах «Донбас», «Прапор», «Дніпро».

Перша половина 60-х років відзначається піднесенням духовного життя в Україні. За словами Івана Дзюби, провісниками національно-культурного руху були поети Дмитро Павличко, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Микола Вінграновський, Іван Драч, літературні критики та публіцисти Іван Світличний, Євген Сверстюк, В’ячеслав Чорновіл, історик Валентин Мороз. На початку 1960-х у Києві створено Клуб творчої молоді (голова – Лесь Танюк), що об’єднував науково-мистецьку еліту. До діяльності Клубу долучився і аспірант Василь Стус. Найтісніше зійшовся з художниками Аллою Горською та Опанасом Заливахою.

Письменник і близький товариш В. Стуса Юрій Покальчук згадує: «Літературне середовище України 60-х років, попри всю ліберальність хрущовської відлиги, не надто гостинно приймало упертого, безкомпроміс­ного, молодого донбаського поета. Може, трохи запізно потрапив він у Київ, бо ті, хто став «шістдесятниками», проскочили вже три-чотири роки тому в шерегу вибраних, далі двері зачинилися, й на Україну повзли важкі часи». Однак Василь Стус багато працює: над дисертацією («Джерела емоційності поетичного твору»), пише вірші, критичні нариси, перекладає німецьких поетів, Гарсіа Лорку.

Цього ж року (1963) Василеві Стусові виповнилось 25. Позаду донецький період життя, який багато в чому визначив його майбутню долю і творчість, сформував особистісну громадянську позицію. Розпочинався київський відтинок Василевого буття. Стус напрочуд гармонійно поєднував наукову роботу (працював над дисертацією «Джерела емоційності художнього твору» (на матеріалі сучасної прози), вивчав західноєвропейську літературу та філософію, художню творчість (опублікував вірші на сторінках часописів «Дніпро», «Донбас», «Жовтень») з активною суспільно-громадською діяльністю.



1965 Василь Стус спробував видати свою першу книжку «Круговерть». Але видавців не задовольняли ідейно-художні критерії автора, його громадянська позиція. Наступна збірка, «Зимові дерева», також осіла у видавництві, хоч мала позитивні редакційні рецензії поета Івана Драча і критика Євгена Адельгейма.

Але короткочасний період суспільного потепління в Україні закінчувався. В останні дні серпня 1965 року в Києві, Львові, Івано-Франківську, Луцьку та інших містах влада провела серію політичних арештів. З-поміж ув’язнених і найближчий товариш Стуса – Іван Світличний. Це і спричинило вибух Василевого протесту в київському кінотеатрі «Україна» під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Стус разом з Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьо закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. У пояснювальній записці на ім’я керівництва інституту Василь Стус зокрема писав: «Я говорив з обуренням про те, що підозріливо приховувані арешти виявляють якусь гнітючу атмосферу, яка створилася в Києві, особливо ж – щодо молодих митців. Ці підозріливі арешти створюють ґрунт для страшних аналогій. Тінь кривавого 1937р. надто близька, щоб можна було не реагувати на будь-які подібні симптоми. Я вважаю, що в таких умовах мовчанка є злочином».



20.09.1965 р. Василь Стус відрахований з аспірантури за “систематичне порушення норм поведінки аспірантів та співробітників наукового закладу, тобто за виступ у кінотеатрі «»Україна”. Для душі залишалася поезія. Це були роки інтенсивної творчої праці В. Стуса: поезія, переклади, критика, спроби писати прозу.

Заробляв на життя, працюючи на різних роботах — то в будівельній бригаді, то кочегаром, то на будівництві метро. Роки тимчасових робіт (1965–1972) стали найщасливішими роками життя Василя. Хоча з моменту виступу у кінотеатрі за ним й слідкували агенти КДБ, та Василь часто їздив з друзями в подорожі, в ці роки він й знайшов свою кохану.



1965 одружився з Валентиною Василівною Попелюх.

14.01-1.06.1966 — спершу молодший, невдовзі — старший науковий співробітник Центрального державного історичного архіву УРСР. “Звільнений за власним бажанням — за безсовісними, здається, наполяганнями тов. Зубкова з Інституту літератури“ (Автобіографія В.Стуса від 23.07.1966р.).

Від 17.09.1966 — до арешту — старший інженер відділу технічної інформації проектно-конструкторського бюро Міністерства промисловості будівельних матеріалів Києва, а тому — старший інженер проектно-технологічного об’єднання.



15.11.1966 у молодого сімейства Стусів народився син — нині літературознавець, дослідник творчості батька, Дмитро Стус.

Василь Стус активно протестував проти реставрації культу особи, проти політики денаціоналізації, обмежень свободи слова. Відомі його відкриті листи до Президії Спілки письменників на захист В.Чорновола (кінець 1968) — з приводу опублікованої в «Літературній Україні» наклепницької статті О. Полторацького «Ким опікуються деякі гуманісти», редакторові журналу «Вітчизна» Л.Дмитерку з гострою критикою його виступів проти І.Дзюби (1969), до ЦК КПУ і КДБ, до Верховної Ради України (1970), де він пристрасно доводить згубність політики обмеження свободи слова, кричущих порушень прав людини. Виступивши над могилою по-звірячому вбитої художниці Алли Горсь­кої (1970), Стус прирікає себе на подальшу мученицьку долю.



1970 вийшла його перша книга в Бельгії, після чого Василь Стус остаточно став вигнанцем системи.

1971 українські дисиденти вперше вирішили створити легальну правозахисну організацію на зразок «Ініціативної групи» в Москві. Підштовхнув їх до цього кроку арешт в Одесі Н. Строкатої-Караванської Стус вступив до Комітету захисту Н.Строкатої.
В 1972 році Василь Стус (тоді він іще мав ілюзії щодо можливості діалогу з владою) здійснив спробу “порозумітися” з каральними органами, адже жодною політичною діяльністю він і справді не займався. Його “почули” й запропонували “розкаятися”, давши свідчення на своїх друзів. Стус обурився, і його замкнули в Павловську психіатричну лікарню, звідки він вийшов із діагнозом “патологічно чесний”. Далі треба було знайти сили бути гідним свого вибору й навчитися жити в умовах тотальної фізичної, але лише фізичної, несвободи. Перший київський період Стусового життя добігав кінця. Прелюдія закінчувалася. Далі – відкрите сходження на Голгофу страждань і борінь.

У ніч з 12 на 13 січня 1972 року Василя Стуса заарештовано; у вересні – засуджений Київським обласним судом за ст. 62 ч. 1 КК УРСР. Вирок – позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму на п’ять років і заслання на три роки. Йому інкримінували 14 віршів та 10 правозахисних літературознавчих статей. Серед них есе про творчість П.Тичини “Феномен доби”. Головною метою слідства було довести наявність постійних і інтенсивних контактів опозиційно налаштованої інтелігенції з українськими націоналістичними організаціями за кордоном.

У звинувачувальному акті колегії з кримінальних справ Київського обласного суду від 12 вересня 1972 p., зокрема, значиться, що «Підсудний Стус, починаючи з 1963 року і до дня арешту — січня 1972 року, систематично виготовляв, зберігав і поширював антирадянські наклепницькі документи, що порочили дер­жавний радянський і суспільний устрій, а також займався антирадянською агітацією в усній формі. Так, в період 1963—1972 років написав і зберігав у себе на квартирі до дня арешту 14 віршів, в яких поро­чив радянський державний і суспільний устрій. У 1965—1972 pp. написав 10 документів антирадянського, наклепницького змісту, в тому числі два листи, що починаються словами «Шановний Петре Юхимови­чу...»

(листи до тодішнього глави Української республіки П. Ю. Шелеста - Т. К).

Юрій Покальчук пізніше точно визначить причини такої жорстокої розправи з митцем: «У Василя Стуса найбільшим злочином було те, що він був українцем, просто справжнім українцем, любив свою мову, свою культуру і хотів бачити Україну нормальною українською землею, а не витоптаним полем, батьківщиною яничарів…».



«Я боровся за демократизацію – а це оцінили як спробу звести наклеп на радянський лад; мою любов до рідного народу, занепокоєння кризовим станом української культури закваліфікували як націоналізм; мої невизнання практики, на ґрунті якої виросли сталінізм, беріївщина та інші подібні явища, визнали як особливо злобний наклеп. Мої вірші, літературно-критичні статті, офіційні звернення до ЦК КП України, Спілки письменників і до інших офіційних органів сприйняли як докази пропа­ганди та агітації...».

"Судові процеси 1972-73 рр. на Україні — це суди над людською думкою, над самим процесом мислення, суди над гуманізмом, над проявами синівської любові до свого народу" — писав Стус у своєму публіцистичному листі "Я обвинувачую".

Восени 1975 року у виправно-трудовій колонії Стус ледве не загинув унаслідок прориву виразки шлунка: через погане харчування стався прорив стінки і страшна кровотеча. Зробили складну операцію, і хворий знову повернувся до табору, де брак ліків, убивча їжа спричиняли страшний біль. Як свідчать ув’язнені, Василь з надлюдською витривалістю удень стійко зносив біль, і лише ввечері виходив у коридор і там, намагаючись нікого не розбудити, протяжно й тихо стогнав. Але хвороба не зробила поета поступливішим: він не змовчував на образи від тюремного начальства, читав книги у шпиталі, хоча це було суворо заборонено, на підтримку товаришів оголошував голодовки. Стусів побратим по ув’язненню свідчив: після того, як у шпиталі помер старий в’язень – литовець Клеманскіс – на вечірній перевірці Василь, незважаючи на протидію таборового начальства, вийшов наперед шеренги і сказав: «Немає нашого товариша. Його позбавлено останньої втіхи: щоб у останню путь його провели ті, хто ділив із ним життя, хліб і сіль… Давайте зробимо для нього те, що можемо: скинемо на згадку про нього шапки, – всі, навіть сучня поскидали шапки, вся шеренга».

За систематичну непокору й порушення режиму Стуса відправляли в СІЗО, де він, офіційний інвалід другої групи, втрачав рештки здоров’я, позбавляли побачення. Стус мав лише одне побачення за весь час заслання.

06.02.76 Стус прибув етапом у табір ЖХ-385/17-а (с. Озерне в Мордовії). «З першого погляду Василь вразив мене своєю виснаженістю. Обличчя різке, ніби ножем з дерева різьблене, щоки ніби стесані ґемблем до підборіддя, наголо обстрижений череп посилює гостроту рис», — так описує Стуса його співкамерник Михайло Хейфец. І ще: «...він був гордий і гонористий, як китайський імператор... Говорив з начальством і ментівнею тоном переможця й прокурора на майбутньому Нюрнберзькому процесі, а “краснопогонники були для нього злочинцями, про дії яких він збирає відомості, щоб потім передати судові правдиву, хоч і небезсторонню інформацію».

Співкамерники не переставали дивуватися з його колосальної ерудиції в світовій літературі, літературознавстві, історії, філософії. Василь Стус продовжував писати, використовуючи любу нагоду. Час від часу вірші під час “шмонів” забирали, нависала загроза їх знищення, що було для Стуса найстрашнішим випробуванням. Тому він намагався якомога більше віршів пересилати у своїх листах дружині.

У серпні 1976 Стуса перевезли в табір № 19 (с.. Лєсной у Мордовії). У застінках Київського КДБ, у страшних умовах радянського концтабору (Мордовська АРСР) Стус залишався людиною і поетом. Він закладав підмурівок книги «Палімпсести» (син поета Дмитро Стус говорить про відомі йому 12 списків збірки, що «мережками протяглись на різноманітних зшитках паперу»), сповідував вищу вірність долі:

Терпи, терпи – терпець тебе шліфує,
сталить твій дух – отож терпи, терпи.
Ніхто тебе в недолі не врятує;
ніхто не зіб’є з власної тропи.
На ній і стій, і стій, допоки скону,
допоки світу й сонця – стій і стій.

Поет не визнавав за собою ніякої вини.

З табору (с. Озерне в Мордовії) 11.01.77 Василь Стус був етапований на заслання в сел. Матросова Тенькінського р-ну Магаданської обл., куди прибув 5 березня. Працював у золотодобувній штольні.

20.08.77 з Стусом стався нещасний випадок (перелом обох ступнів), після чого він потрапив на 2 місяці до лікарні. Пропало багато його книг і рукописів. Стусу були створені нестерпні умови. Найняти кімнату не дозволяли — мусив жити в робітничому гуртожитку з колишніми кримінальниками. Його провокували, “розбирали” на зборах “трудового колективу”, у місцевій газеті 08.07 і 03.08 1978 були опубліковані наскрізь брехливі статті «Друзі і вороги Василя Стуса» та відгуки на неї. Голодівкою домігся 10-денної відпустки, щоб поїхати в Донецьк, де ще встиг попрощатися з батьком, який помирав.

До Києва повернувся влітку 1979 року, знайшов роботу — формувальником 2-го розря­ду в цех лиття на заводі по ремонту та виготовленню засобів механізації будівництва ім. Паризької Комуни. Через хвороби, набуті в зонах, не витримав фізичного навантаження, звільнився.

Наприкінці 1979-го вступив до Гельсінської групи – першої легальної правозахисної організації в радянській Україні (утворена в листопаді 1976 року в Києві). Її діяльність базувалася на Загальній декларації прав людини ООН (прийнятій 10 грудня 1948 р.) і гуманітарних статтях Прикінцевого акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) (підписаного 1 липня 1975 р. в Гельсінкі), який визнав і СРСР. Проте група українських правозахисників розуміла, що в умовах тогочасної авторитарної держави дотримання високих принципів демократії, прав людини неможливе, тому і з’явилася Українська Гельсінська Спілка (УГС). Стус дієво (по-іншому не вмів) працював у складі Спілки, відстоював права людини. Неодноразово виступав на захист репресованих членів УГГ. „У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсінкської групи, репресують найбрутальнішим чином. Так, принаймні, судили Овсієнка, Горбаля, Литвина, так перегодом розправилися з Чорноволом і Розумним. Такого Києва я не хотів. Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг анакше. Коли життя забране — крихт не потребую... Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною — і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло - за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають — яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас... Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину“ («З таборового зошита». 1983).

В лютому 1980 року Василя Стуса зараховують учнем намазувальника затяжної кромки на конвеєр Київсь­кого виробничого взуттєвого об'єднання «Спорт», незабаром йому прис­воюють II розряд намазувальника затяжної кромки.

Так завершився другий київський період життя поета, короткий, але наснажений відкритою боротьбою з антидемократичним устроєм, з ганебним приниженням людини в усьому.

14.05.1980 р. знову обшук на квартирі та арешт після неповних восьми місяців відносної свободи, Засуджений Василь Стус 29.10.80 Київським обласним судом за ст. 62 ч. 2 КК УРСР з винесеним нестерпно жорстоким вироком: 10 років таборів особливого режиму і 5 років — заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом.

Усі розуміли, що Василева душа не витримає безперервної боротьби, що це ув’язнення стане останнім у його житті, бо – життя обірветься. На захист Стуса виступали представники різних країн світу, зокрема Нобелівський лауреат Г.Белль. 19.10.80 з листом на захист Стуса до учасників Мадридської наради з перевірки виконання Гельсінкської угоди звернувся академік А.Д.Сахаров, де писав у відозві «Учасникам Мадридської наради для перевірки Гельсінських угод, головам держав-учасниць Гельсінського акту», на цей раз Стус був «засуджений за згоду вступити в Гельсінську групу. Стус – поет. Невже країна, в якій уже загинули або зазнали репресій і переслідувань численні її поети, потребує нової жертви, нового сорому? Вирок Стусові повинен бути скасований, як і вирок усім учасникам ненасильницького правозахисного руху».


Відбувати особливий режим ув'язнення Василь Стус був відправлений до табору в селищі Кучино Пермської області. Спецтабір для політв’язнів на Уралі – буцигарня, де найменший непослух нещадно карався. Умови утримання тут були дуже тяжкими: постійні утиски адміністрації, позбавлення побачень, хвороби. Та навіть в таких нелюдських умовах Стус багато писав і перекладав. Приблизно 250 віршів, написаних верлібром, і 250 перекладів мали скласти книгу, названу ним «Птах душі». Але все написане негайно конфісковувалося. (Доля цих текстів досі невідома. Згідно з офіційною відповіддю на запит рідних, вони знищені у зв’язку з ліквідацією табору, хоча повторно цієї інформації влада не підтвердила). На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями кілька разів оголошував голодівки. Тільки за передачу на волю тексту під назвою “З таборового зошита” у січні 1983 Стус відсидів рік у камері-одиночці. Після опублікування на Заході переданих записів, особливо після висунення Генріхом Бьоллем (1985) творчості Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії, тиск на нього посилився.

Стус-політв’язень став першим із репресованих радянських письменників лауреатом «Міжнародної амністії». Та Нобелівську премію присуджують лише живим, отже “завдання” влади й таборового керівництва не допустити, щоб Стус виголошував лауреатську промову.



28 серпня 1985 Стуса відправили в карцер за те, що читаючи книгу в камері, оперся ліктем на нари. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування “до кінця”. Офіційно помер в ніч з 3 на 4 вересня, можливо, від переохолодження. За іншою інформацією Стуса було вбито навмисно посадженим до нього в камеру злочинцем, не доживши всього декілька місяців до звільнення всіх політв'язнів на початку горбачовської відлиги..

Син поета Дмитро переконаний «У ніч з 3 на 4 вересня 1985 р. в карцері табору ВС-389/36 відбулося вбивство Василя Стуса».

Стусові всього 47, як Шевченкові, Грінченкові. Їх також після смерті везли в рідну землю: Шевченка – з Петербурга, Грінченка – з Оспаданелі (Італія), Стуса – з могили № 9 с. Копально Пермської області. З-поміж них трьох Василь найдовше чекав повернення до своєї країни.

Через чотири роки після смерті поета — в пізні листопадові дні 1989-го, коли прах Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого (всі загинули в таборі ВС-389/36 селища Кучино Пермської області у 1984—1985 pp.) проводжали в останню путь жителі Києва та України, над траурною процесією відверто майоріли сотні червоно-чорних та блакитно-жовтих корогв і прапорів. Морозний Київ схилявся перед людиною, двічі виштовхнутою ним у таборову прірву. Та лише тепер, коли перезахоронювали його тіло на Батьківщині, у Києві, на Байковому цвинтарі, приходило пізнання великої особистості і тяжкої втрати, якої зазнала українська культура, українська духовність. ...І скільки таких втрат упродовж століття!..



 Поет-борець продемонстрував усім нам, насамперед нині сущим, як треба «рости чесним українцем, а не яловим хохлом».

Життя після смерті



Фрагмент пам'ятника


  • Пам'ятник Василю Стусу у Вінниці, на майдані Василя Стуса.

  • У листопаді 1989, завдяки клопотанням рідних і однодумців, поета разом із побратимами Юрієм Литвином і Олексою Тихим, що також загинули в таборі ВС-389/36 селища Кучино, перепоховали в Києві на Байковому кладовищі.

  • 1991 Стуса посмертно відзначено Державною премією ім. Т. Шевченка за збірку поезій «Дорога болю» (1990).

  • 1993 творчість Василя Стуса відзначена Державною премією ім. Т.Шевченка.

  • Після смерті поета в Україні видано збірки «Поезії» (1990), «Вікна в позапростір» (1992), «Золотокоса красуня» (Київ, 1992), «І край мене почує» (Київ, 1992), «Феномен доби», написано у 1970–1971 рр. (Київ, 1993), Твори в шести томах, дев'яти книгах (Львів, 1994—95; ред. Д. Стус і М. Коцюбинська) та спогади «Не відлюбив свою тривогу ранню…».

  • За поезіями Стуса здійснено вистави: поетична композиція (1989, Львівський молодіжний театр), «Птах душі» (1993, київський мистецький колектив «Кін»), «Іду за край»[9](2006, Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки, Київ) та інші. Пам'яті Стуса присвячено документальний фільм «Просвітлої дороги свічка чорна» (1992, «Галичина-фільм»). У селі Рахнівка відкрито меморіальну дошку та пам'ятник поету. Твори Стуса введено до шкільної програми з української літератури. Засновано премію імені Василя Стуса.

  • 2 червня 2004 року в Державному центрі театрального мистецтва ім. Леся Курбаса відбулася презентація унікального компакт-диску із реставрованими записами віршів Василя Стуса у виконанні автора під назвою «Живий голос Василя Стуса».

  • 26 листопада 2005 Стусу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.

  • На Донбасі працює Донбаський історико-літературний музей Василя Стуса.

У таборах та на засланні поет написав близько тисячі віршів та 400 перекладів, залишив чимало епістолярної спадщини. Він був символом нескореності людини, яка бере на себе відповідальність за все, що діється довкола неї. Вибір зроблено, й тепер із гідністю треба було нести свій хрест.
Біографія та творчість Василя Стуса

(Інтернет-адреси з інформацією про Василя Стуса)



http://uk.wikipedia.org/wiki/Василь_Стус - сайт Вікіпедія – вільна енциклопедія: біографія, твори Василя Стуса.

http://www.lib.kture.kharkov.ua/ru/elexh13/1.php - сайт Вінницького центру IATP: Василь Стус : біографія, листи, спогади, фотоальбом, статті.

http://www.ukrlife.org/main/sverstuk/stus.htm - сайт «Українське життя в Севастополі»: стаття Євгена Сверстюка “НА СВЯТІ НАДІЙ” про Василя Стуса.   

http://stus.kiev.ua/ - ГУМАНІТАРНИЙ ЦЕНТР ВАСИЛЯ СТУСА.

http://exlibris.org.ua/stus/ - Українське Видавництво «Смолоскип» ім. В. Симоненка: “ВАСИЛЬ СТУС в житті, творчості, спогадах та оцінках сучасників”.



http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/09/4/53998/ - «Українська правда, Історична правда»: Серце, самогубство чи вбивство? Як загинув Василь Стус

http://shkola.ostriv.in.ua/publication/code-11BF46BF3794C/list-B407A47B26 - сайт «Острів знань»: Василь Стус (1938-1985).

http://www.ebk.net.ua/Book/biographies/100nu/part4/stus.htm - сайт «Электронная библиотека Князева»: 100 найвідоміших українців.
  1   2


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка