Економіка та менеджмент: перспективи розвитку Экономика и менеджмент: перспективы развития Economics and management




Сторінка16/17
Дата конвертації09.09.2018
Розмір5,22 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17

Забезпечення конкурентоспроможності сільськогосподарських підприємств в умовах членства України у СОТ
Пилипенко В. В., доц.

Сумський національний аграрний університет, Україна
В зв’язку з приєднанням України до СОТ й обмеженням торгових бар’єрів досить актуальним є проблема забезпечення конкурентоспроможності вітчизняних підприємств, оскільки саме за умови досягнення певного рівня конкурентоспроможності можливе отримання максимальних вигод з найменшими втратами. Зрозуміло, що конкурентоспроможність національної економіки значною мірою залежить від конкурентоспроможності кожного підприємства.

нездатність вітчизняної економіки до конкурентної боротьби засвідчили її перші кроки до участі у світовому поділі праці, що спричинило переорієнтацію експорту на продукцію з високою енергоємністю. Така ситуація є наслідком невиваженої економічної політики держави. Сьогоднішня державна політика стосовно сільського господарства є неефективною. Підходи до її проведення не змінилися ще з часів існування командно-адміністративної економіки. В цій галузі наявна велика кількість неефективних господарств, які збереглися завдяки діям держави. Дослідження рівня продуктивності праці кращих і гірших підприємств показали, що продуктивність праці 10% працівників кращих підприємств в 20 разів вищі у порівнянні з продуктивністю праці 10% працівників гірших підприємств. Отже, це демонструє різницю в ефективності роботи сільськогосподарських підприємств. Сьогодні вітчизняну продукцію робить неконкурентоспроможною висока собівартість, причиною якої є неефективне господарювання та низька продуктивність праці, а неефективне виробництво продовжується завдяки державній політиці. Тому державі слід переглянути підходи у проведенні економічної політики, першочерговими завданнями якої повинно стати підвищення конкурентоспроможності національної економіки та окремих її суб’єктів.

найпроблемнішою сферою щодо забезпечення конкурентоспроможності в умовах членства України у СОТ є сільське господарство, яке через свою специфіку є складним для регулювання. Внаслідок цього виникає загроза припинення вітчизняного неконкурентноспроможного виробництва. Хоча вітчизняний агропромисловий комплекс і має достатній потенціал, але без адекватної економічної політики він навряд чи стане конкурентоспроможним.

Питання щодо позитивних та негативних наслідків членства у СОТ для вітчизняного аграрного сектору широко дискутується в науковій літературі. вступ до СОТ як негативно так і позитивно вплинув на становище сільськогосподарських виробників, як найнезахищеної сфери АПК. Дуже серйозних ризиків зазнають дрібні виробники тваринницької продукції. Менше всього проблем мають великі підприємства, тому що вони, як правило, мають замкнутий цикл і свою систему збуту продукції. Держава повинна зробити кроки, направлені на мінімізацію ризиків для сільського господарства від членства у СОТ, забезпечивши таким чином стабільність агропромислового комплексу. Питання мінімізації збитків від дії негативних чинників та максимального використання позитивних набуває дедалі більшої ваги. Підприємства повинні бути готовими до жорсткої конкурентної боротьби. Підвищення конкурентоспроможності повинно стати пріоритетом економічної політики держави. Саме їй належить головна роль у створенні механізмів, здатних відкоригувати існуюче становище. Науковці несприятливе інституційне середовище називають одним із чинників низької конкурентоспроможності, тож проведення відповідної регуляторної політики, як досить важливого чинника підвищення конкурентоспроможності, повинно стати одним із головних завдань держави. Крім цього, напрямами реалізації політики підвищення конкурентоспроможності повинні стати запровадження ефективної системи енергозбереження (мова йде про запровадження стимулів ресурсозбереження, насамперед – енергозбереження) та інноваційно-інвестиційна політика держави (впровадження заходів підтримки інноваційної діяльності, реструктуризація та модернізація виробничого потенціалу). Необхідно провести реструктуризацію неефективних сільськогосподарських підприємств та розробити механізми підтримки ефективно працюючих.

Також слід звернути увагу на те, що одним із чинників низької конкурентоспроможності сільськогосподарських виробників є собівартість виробництва, яка на сьогодні залишається дуже високою. Ми вважаємо, що важливою причиною цьому є маломасштабне виробництво та низький технологічний рівень у сільському господарстві. Руйнування великих колективних підприємств і поява дрібних виробників гальмують впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво. Дрібні господарства не можуть отримати економію на масштабах виробництва, забезпечити зростання продуктивності праці та зменшити собівартість. В нових умовах дрібнотоварним виробникам вижити буде дуже важко. Тим більше, що впровадження світових санітарних стандартів зробить практично неможливим реалізацію продукції, вироблену особистими підсобними господарствами (сьогодні більше половини сировини, яку закупають молоко- та м’ясопереробні підприємства, постачають саме особисті підсобні господарства). Отже, розвиток сільського господарства у перспективі можуть забезпечити лише потужні підприємства, які здатні підвищити продуктивність праці на інноваційній основі і таким чином досягти достатнього рівня конкурентоспроможності. Тому, з метою прискорення впровадження досягнень НТП у сільське господарство необхідно оптимізувати розміри підприємств. Цьому повинна допомогти держава шляхом проведення відповідної економічної політики. А саме, визначивши параметри оптимального підприємства, слід проводити стимулюючу політику щодо тих господарств, які досягли оптимальних розмірів.

Проте, швидкий розвиток агрохолдінгів в Україні в останні роки несе в собі і негативні моменти. Гонитва за прибутками привела до порушення сівозмін. Питома вага посівів соняшнику перевищує науково обґрунтовані норми, йде акцент на експортно орієнтовані культури – кукурудзу на зерно, ячмінь, соняшник. Порушення балансу між розвитком рослинництва та тваринництва приводить до зменшення внесення органічних добрив в грунт, що призводить до де гуміфікації ґрунтів. Потрібні серйозні кроки держави, направлені на стимулювання збалансованого розвитку сільського господарства, які б передбачали широкий спектр заходів як фінансового, податкового, так і адміністративного характеру.

Крім того держава повинна забезпечити фінансування та впровадження наукових розробок, оскільки окреме підприємство не має достатніх ресурсів для проведення науково-дослідних робіт. Тим більше, що ці заходи входять до „зеленого кошика”.

Отже з метою досягнення достатнього рівня конкурентоспроможності державі слід використати весь набір інструментів економічної політики.



КОНЦЕПЦІЯ ТА ЕТАПИ ЗАСТОСУВАННЯ ЛОГІСТИЧНОГО АУДИТУ ПІДПРИЄМСТВ
Русановська О. А.

Національний університет «Львівська політехніка», Україна
Сьогоднішній стрімкий розвиток підприємств і ринку загалом передбачає застосування різноманітних концепцій управління підприємством, його персоналом, виробництвом, фінансами, просуванням продукції тощо. До концепцій управління різними сферами діяльності підприємства належать маркетинг, логістика, контролінг, аудит, управлінський облік та ін. Управління кожним функціональним підрозділом підприємства в межах повної інтеграції кожного з них набуває з кожним днем все більшої популярності і переростає у цілі індустрії. Наприклад, світова логістична індустрія нараховує близько 300 мільярдів доларів США. А логістичні витрати підприємства можуть сягати до 70% його загальних витрат. Таким чином від успішної організації та реалізації логістичної діяльності підприємства безпосередньо залежать його прибутковість і конкурентоспроможність на ринку, особливо це помітно для глобальних, інтернаціональних підприємств. Враховуючи важливість вдалого застосування логістики доцільно звернути увагу на способи контролю успішності її застосування. Логістичний аудит дозволяє здійснити цей контроль. Згідно визначень таких науковців як Сєргєєв В. И., Ваврзіновіч Я., Вайсцюк К., Швєц В. Я, Швєц Л. В., логістичний аудит – це діяльність спрямована на вивчення усіх видів логістичної діяльності підприємства, починаючи від транспортування продукції і завершуючи після продажним обслуговуванням, пошуку допущених помилок і відхилень від планів, та встановлення шляхів їхньої ліквідації.

Беззаперечно, що необхідність у застосуванні логістичного аудиту на підприємстві існує. Особливо це проявляється у машинобудівній галузі, частка якої у промисловості України становить понад 40%, а обсяги виробництва 29% від загальної кількості виготовлюваної продукції українськими підприємствами. Обсяги запасів машинобудівних підприємств можуть досягати 5% від загальної вартості активів підприємств. Це «заморожені активи», які не беруть участі в отриманні прибутку підприємством. Проте на території України вже існують підприємства, які зменшили свої запаси до мінімуму. Наприклад, підприємство машинобудівної галузі «Leoni», яке займається виготовленням проводки до автомобілів. Керівництво підприємства застосовує систему виробництва kanban, яка передбачає виробництво без запасів сировини та матеріалів, або з мінімальною їхньою кількістю на декілька днів чи тижнів, а не на пів року як в радянські часи.



Проте, зменшення обсягу запасів, мінімізація витрат на постачання чи після продажне обслуговування передбачає вдале застосування логістики. Для аналізу логістичної діяльності, пошуку допущених помилок при її організації застосовують логістичний аудит. Застосування логістичного аудиту передбачає розгляд етапів реалізації даної концепції (рис. 1).

Рис. 1 – Етапи логістичного аудиту підприємства


Логістичний аудит дозволяє проаналізувати логістичну діяльність підприємства та виявити основні проблеми і недоліки в процесі управління логістикою, і усунути їх для підвищення ефективності функціонування як логістики підприємства так і його основної діяльності.
Земельна власність як економічна категорія
Фоменко В. А., канд. екон. наук

Інститут проблем ринку та економіко-екологічних

досліджень НАН України, Україна
Аналіз українського земельного законодавства дозволяє зробити висновки, що процес формування інституту земельної власності в Україні здійснюється достатньо інтенсивно. Від вирішення цих проблем залежить рівень розвитку сучасної національної системи.

Формування інституту земельної власності в Україні зумовлене проведенням земельної реформи та її законодавчим забезпечен​ням. Окремі положення цього принципу знайшли відображення в Законі України від 30 січня 1992 р. «Про форми власності на землю», постанові Верховної Ради України від 13 березня 1992 р. «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» та Земельному кодексі України в редакції від 13 березня 1992 р. Саме цими правовими актами було передбачено введення інституту права приватної власності як засобу забезпечення трансформації відносин сільськогосподарського землекористування відповідно до потреб ринкової економіки. Однак, остаточна перебудова законодавства щодо земельної власності відбулася з прийняттям 25 жовтня 2001 р. і введенням в дію 1 січня 2002 р. чинного Земельного кодексу України, в нормах якого була реалізована основна ідея принципу пріоритету права приватної власності на сільськогосподарські землі.

Можна констатувати, що в ході земельної реформи були реалізовані основні заходи, спрямовані на демонополізацію і лібералізацію земельних відносин. Сформовано категорію потенційних учасників земельного ринку, які володіють близько 20 мільйонами земельних ділянок загальною площею понад 30 мільйонів гектарів. У власності держави все ще залишаються значні площі земель сільськогосподарського та лісогосподарського призначення, однак майже всі ці землі також можуть бути приватизовані, як в рамках безоплатної приватизації, так і шляхом продажу. Одна з останніх новацій земельної реформи – розмежування державних і комунальних земель. Однак розмежування в повній мірі не здійснюється, що веде до постійного конфлікту компетенцій різних органів і непрозорості системи управління ресурсами.

На сьогодні потрібне системне бачення національної стратегії формування інституту земельної власності та відповідно політична воля щодо її реалізації. Формалізація концептуального бачення щодо формування інституту земельної власності в Україні передбачає визначення об’єкта дослідження як явища в умовах трансформаційних зрушень національної економіки, предмета дослідження як теоретико-методологічних та організаційних основ його розвитку та мети дослідження, в якості якої визначається розробка економічного підґрунтя забезпечення земельної власності в Україні.

Серед існуючих проблем, що заважають формуванню повноцінного інституту земельної власності слід згадати функціонування «чорного» земельного ринку в Україні, який виник завдяки мораторію на продаж сільськогосподарських земель приватної власності, що діє вже майже 10 років. За оцінками експертів, близько 4 мільйонів гектарів земель, які підпадають під дію мораторію, вже продано [1]. При цьому втрати бюджету вельми відчутні та складають мільярди гривень. З 2007 року вперше почав діяти мораторій на продаж державних та комунальних сільськогосподарських земель, а також заборона на зміну цільового призначення приватних сільськогосподарських земель. У 2008 році Парламент України вперше продовжив дію мораторію на невизначений термін – до введеня в дію законыв України «Про державний земельний кадастр» і «Про ринок землі», що знаходяться в стадії розробки і обговорення ще з 2001 року.

Сучасна система управління земельними ресурсами України складається з безлічі ланок, які слабо пов'язані між собою або взагалі не пов'язані, не мають єдиної концепції управління державними землями. Цю систему необхідно реформувати з тим, щоб управління державним земельним фондом здійснювала єдина система органів на підставі чітких приписів закону в рамках єдиної державної земельної політики.

Фінансування земельної реформи здійснюється не досконало, по суті, інвестиціями. Практика показує, що реалізація технічних і організаційних заходів дозволяє істотно підвищити надходження до бюджетів усіх рівнів. Тому бюджетне фінансування заходів земельної реформи має бути переглянуто. Законодавство України визначає, що земельна реформа фінансується за рахунок надходжень земельного податку, однак ця норма не діє з 2001 року. Таким чином,за оцінками компетентних фахівців, земельна реформа фінансуються державою на рівні близько 8 мільйонів євро на рік, у той час як потреби оцінюються в десятки мільйонів [2].

При цьому земельне законодавство потребує постійних змін в контексті наповнення економічної сутності процесу формування інституту земельної власності в Україні. Це обумовлює розробку відповідного наукового підґрунтя крізь призму сучасних ринкових трансформацій.


1. Федорченко М. Земельне право України: посібник для практиків у 2 т. – К.: ІРЦ «Реформування земельних відносин в Україні, 2006. – 345 с.

2. Федорченко М. Політико-правові перспективи формування ринку землі в Україні. [Електронний ресурс] Режим доступу: www/myland.org.ua



МЕНЕДЖМЕНТ ОРГАНІЗАЦІЙ ТА УПРАВЛІННЯ ВИРОБНИЦТВОМ


8


МЕНЕДЖМЕНТ ОРГАНИЗАЦИЙ И УПРАВЛЕНИЕ ПРОИЗВОДСТВОМ
MANAGEMENT OF ORGANIZATIONS AND PRODUCTION MANAGEMENT

_______________________________________________________________
РОЛЬ КОМПЬЮТЕРНОЙ КУЛЬТУРЫ И ГЕЙМЕРСТВА В СТАНОВЛЕНИИ И РАЗВИТИИ НОВОГО ПОКОЛЕНИЯ МЕНЕДЖЕРОВ
Графодатская А. С., Поникаров В. А., канд. техн. наук, проф.

Московский государственный университет

приборостроения и информатики, Россия
Информационные технологии в настоящее время играют одну из ведущих ролей в современном процессе образования. Стремительно развивается новая компьютерная культура и частью этого процесса является геймерство, которое активно распространяется как среди молодежи, так и среди представителей других возрастных групп.

Современное состояние компьютерной культуры требует новых по содержанию знаний и практических умений. Многочисленные исследования доказали, что игра способствует приобретению полезных навыков (развитие логики, тренировка реакции и пр.). По данным Болескиной Е.Л. больше всего (из 100% опрошенных) в компьютерные игры играют студенты (18,9%) и руководители (7,6%). Вопреки бытующему мнению безработные (4,1%) и домохозяйки (3,9%) играют в компьютерные игры меньше. В работах Степанцевой О.А. показано, что у игроков способности быстро адаптироваться в новых условиях намного выше (более 50%), чем у неиграющих людей (менее 40%).

В рамках научно-исследовательской работы, проведенной студентами МГУПИ были получены следующие результаты. Почти половина студентов МГУПИ (48%) не считают себя геймерами, 35% относят себя к геймерам в той или иной форме, а 17% не смогли дать точную оценку. Больше всего геймеров, играющих каждый день, на факультетах управления и права– 40% и приборостроения 35%. С увеличением курса геймерство становится менее привлекательно (с 35% на 1 курсе до 12% на 5 курсе).

В МГУПИ было проведено тестирование по методу Л.Н. Юрьевой на предмет интернет-зависимости у студентов факультета УП и ИТ. Результаты показали, что стадия увлеченности использования Интернета присуща более будущим менеджерам, нежели специалистам информационных технологий. На «Игромире» 79% опрошенных считали себя геймерами, а в МГУПИ таковых оказалось только 39%.

Новое поколение менеджеров, формирующееся и развивающееся в МГУПИ, в совершенстве владеет компьютерными технологиями, элементами современной компьютерной культуры, что даёт возможность молодым специалистам соответствовать высоким требованиям работодателей и наиболее эффективно социализироваться в современном обществе.

СИСТЕМА СОЦІАЛЬНИХ ПІЛЬГ І ПОСЛУГ ПІДПРИЄМСТВА: СУТНІСТЬ ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЇЇ ЕФЕКТИВНОСТІ
Летуновська Н. Є.

Сумський державний університет, Україна
Планування соціальної політики підприємства є складною та багатогранною проблемою. Визначення доцільності будь-яких соціальних заходів в умовах інноваційної спрямованості економіки потребує нових рішень і, як наслідок, викликає постійні дискусії з приводу доречності різних видів стимулювання працівників. У рамках даного дослідження ставиться акцент на пріоритетності соціальних пільг працівникам підприємства як ефективної мотиваційної складової корпоративної соціальної політики.

У вітчизняній практиці господарювання прийнято виокремлювати два види стимулювання працівників – матеріальний (потребує залучення власних інвестицій підприємства) та нематеріальний (не потребує грошових ресурсів). Ми дослідимо матеріальну складову мотиваційного механізму. Матеріальні стимули поділяються на три групи (рис. 1).


Рис. 1 – Матеріальна система мотивації працівників підприємства [1]


З усіх складових матеріального стимулювання персоналу проаналізуємо систему соціальних пільг підприємства. Система соціальних пільг підприємства – це сукупність заходів матеріального характеру, що є частково або повністю оплачуваними, які мають сприяти виробленню особливої психології в трудовому колективі, підвищенню продуктивності та якості праці, формуванню лояльності персоналу тощо. Такі пільги у вітчизняній практиці ведення бізнесу, як правило, не розглядаються як дієвий стимул праці і забезпечення сприятливої для керівництва поведінки трудового колективу. Крім того, більшість працівників помилково думають, що соціальні пільги є формою звичайної обов`язкової соціальної підтримки та не входять до механізму мотиці, тому достатньою умовою користування певними пільгами вважають фактичну належність до конкретного підприємства, що їх надає. Тобто, якщо говорити про такий наслідок ефективного планування системи соціальних пільг як зростання продуктивності, то він зовсім втрачає своє значення за таких обставин – працівники й надалі будуть пасивними по відношенню до отримання соціальних послуг підприємства. До того ж зазначимо, що надання соціальних пільг за принципом «найменшої фінансової витратності» також є причиною негативної результативності системи надання соціальних пільг та послуг. Хоча, як свідчить досвід високорозвинених країн, у соціальних пільгах і послугах матеріального характеру криється значний стимул зростання якості праці.

У сучасних умовах керівництво підприємства має вільний вибір стосовно формування набору соціальних пільг своїм працівникам, але при цьому є необхідність максимального збалансування потреб працівників із, власне, цілями самої компанії, що складно, зважаючи на те, що потреби мають необмежений характер, а кошти підприємств (особливо невеликих та менш успішних) є дуже обмеженим ресурсом.

У рамках даного дослідження ми пропонуємо для визначення ефективності корпоративної системи соціальних пільг розрахунок показника мотиваційного ефекту, який визначає ступінь впливу заходів соціального характеру суб`єкта господарювання на задоволеність власною роботою працівників підприємства. Тобто мотиваційний ефект, за своєю сутністю, нами розглядається як ступінь врахування інтересів персоналу компанії через формування системи пільг та надання соціальних послуг.

Для оптимізації витрат щодо надання соціальних пільг необхідним є встановлення «зворотного зв`язку» з працівниками, вивчення характеристик груп персоналу та його потреб. Надання соціальних послуг працівникам підприємства прямо пов`язане з рівнем розвитку соціальної інфраструктури власного підпорядкування. Розвиненість системи соціальних об`єктів одразу надає компанії можливість пропонувати соціальний пакет з широким спектром соціальних пільг. Слаба ж розвиненість власної інфраструктури вимагає від підприємства пошуку інших шляхів задоволення соціальних потреб персоналу.

Отже, планування системи соціальних пільг та послуг підприємства починається, перш за все, з вивчення наявних соціальних потреб працівників, що становить перспективу подальших досліджень.


  1. Гуськова О.В. Мотивація і стимулювання персоналу підприємства: особливості, відзнаки і характерні риси [Електронний ресурс] / О.В. Гуськова. – Режим доступу: http://dspace.snu.edu.ua:8080/jspui/bitstream/123456789/600/1/ guskova.pdf.



СУЧАСНА РОЛЬ ОБ’ЄКТІВ ІНЖЕНЕРНО-ТЕХНІЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПІДПРИЄМСТВА НА ЕТАПАХ

ПІДГОТОВКИ ВИРОБНИЦТВА
Пехтєрева В. В., канд. екон. наук, Уткіна Ю. О., Попов Д. В.

Автомобільно-дорожній інститут ДВНЗ «ДонНТУ», Україна
Ресурси інженерно-технічного забезпечення підприємства здійснюють і забезпечують підготовку виробництва в широкому тлумаченні цього поняття (зараз коректно говорити про науково-технічну підготовку виробництва, оскільки наукові ідеї присутні на всіх його стадіях).

У процесі визначення вхідних вимог і оцінки ступеня відповідності очікуваного рівня ефективності, реально досягнутого за рахунок ефективного використання ресурсів і виявляються потреби розвитку підприємства.

Процес управління економічною ефективністю інженерно-технічного забезпечення підприємства включає наступні стадії:

- науково-дослідна підготовка, змістом якої є прикладні дослідження;

- конструкторська підготовка, метою якої є проектування і створення дослідного зразка. Тут розробляються принципові конструкторські рішення, проводяться техніко-економічні дослідження, визначається передбачувана економічна ефективність;

- технологічна підготовка виробництва, в ході якої готується матеріальна основа впровадження нової технології або випуску нових виробів: розробка техпроцесів, оснащення тощо;

- організаційна підготовка виробництва, в ході якої розробляється і впроваджується проект організації виробництва нових виробів;

- етап освоєння виробництва, на якому забезпечується перевірка всіх прийнятих рішень, їх доопрацювання, досягнення запланованих техніко-економічних показників;

- промислове виробництво нової продукції і організація її експлуатації.

Відповідно до стадій технічної підготовки виробництва – науково-дослідної, конструкторської і технологічної, інженерно-технічне забезпечення підприємства також можна розділити на три великі групи об’єктів: дослідницькі, конструкторські і технологічні. Розглянемо коротко їх основні функції в реалізації інноваційної стратегії підприємства та їх місце і роль в технічній підготовці виробництва.

Завданнями дослідницьких підрозділів (центр з упровадження нових технологій) є пошук і експериментальне дослідження способів і методів вирішення інженерно-технічних завдань; випробовування й вивчення нових матеріалів, технологій, дослідних зразків; аналіз і визначення тенденцій розвитку виробництв суб’єкта господарювання тощо. Як уже наголошувалося, дослідницькі роботи пронизують всі стадії технічної підготовки виробництва, проте вони можуть виконуватися і на етапі освоєння й випуску нового виробу. Організаційно ці підрозділи, як правило, входять до складу конструкторських або технологічних служб і рідко діють самостійно.

Завдання, що стоять перед конструкторськими підрозділами (дослідно-конструкторське бюро) цілком визначаються цілями самого підприємства, – створення і освоєння нової техніки і вдосконалення конструкцій виробів, що вже випускаються. Ці підрозділи забезпечують виробництво всієї необхідної конструкторської документації – кресленнями, специфікаціями, розрахунками і т. і. На крупних машинобудівних підприємствах конструкторські підрозділи організовуються, як правило, за наочною ознакою відповідно до номенклатури виробів, що випускаються суб’єктом господарювання. Вони є провідними на підприємстві серед служб, що здійснюють технічну підготовку виробництва, оскільки багато в чому визначають перспективу розвитку й технічний рівень виробів, що випускаються заводом.

Технологічні підрозділи (інженерно-технічний центр) підприємства здійснюють технологічну підготовку виробництва, тобто проектують і впроваджують технологічні процеси виготовлення нових виробів, встановлюють норми часу і норми витрат матеріалів, удосконалюють організацію виробництва, контролюють дотримання технології. Однією з основних функцій технологічних служб сьогодні є розробка організаційно-технічних заходів, спрямованих на підвищення ефективності виробництва.

Навіть цей короткий перелік основних функцій об’єктів інженерно-технічного забезпечення розвитку підприємств, чітко показує їх роль у справі прискорення науково-технічного прогресу і здійсненні інноваційного розвитку підприємства. Через їх діяльність відбувається злиття досягнень науки з виробництвом, тобто саме вони є вирішальною ланкою у процесі швидкого створення й освоєння нової техніки, підвищення ефективності виробництва в цілому.

Зміна під впливом науково-технічного прогресу змісту і характеру процесу технічної підготовки виробництва не могла у свою чергу не викликати змін у службах, які її здійснюють. Ці зміни стосуються різних сторін діяльності цих об’єктів інженерно-технічного забезпечення розвитку підприємства, але перш за все вони пов'язані зі зміною їх організаційної структури і чисельного складу фахівців, що працюють там.

ОСОБЕННОСТИ И ОСНОВНЫЕ НАПРАВЛЕНИЯ РЕГУЛИРОВАНИЯ ОРГАНИЗАЦИОННОГО ПОВЕДЕНИЯ ПЕРСОНАЛА ПРОМЫШЛЕННЫХ ПРЕДПРИЯТИЙ
Дорофеева А. А., канд. экон. наук, доц.

Институт экономики промышленности НАН Украины, Украина
Организация эффективного управления в современных условиях предусматривает необходимость формирования оптимального взаимодействия людей на промышленных предприятиях, планирования и регулирования их действий с учетом последствий поведения персонала. Все чаще управленцы сталкиваются со сложностями в функционировании предприятий, вызванными влиянием организационного поведения индивидов, групп, функциональных структур на эффективность и результативность работы.

Субъектами и одновременно объектами организационного поведения являются личность, группа и организация [2]. Управление людьми имеет свои особенности. По своим характеристикам люди существенно отличаются от любых других ресурсов. Во-первых, они наделены интеллектом, и их реакция на внешнее воздействие (управление) – эмоционально-осмысленная, а не механическая, и, следовательно, процесс взаимодействия между организацией и сотрудниками является двухсторонним. Во-вторых, люди способны к постоянному совершенствованию и развитию, поэтому они представляют собой долговременный источник повышения эффективности деятельности любой организации. По современным представлениям, основанным на практическом опыте многих компаний-лидеров, их эффективность обеспечивается повышением качества многих процессов, непосредственно зависимых от человеческого поведения на всех уровнях организации [1].

Своевременным и актуальным является исследование индивидуально-психологических характеристик личности, ее мотивации и отношения к различным составляющим трудового процесса, вертикальных и горизонтальных коммуникаций и межличностных отношений, тенденций организационного развития и реакций на изменения, что даст возможность идентифицировать и прогнозировать поведение персонала предприятий в конкретных ситуациях [4, с. 3]. Понимание того, как действует персонал внутри предприятия, предоставит возможность управлять и влиять на его организационное поведение.

Следует отметить, что существует два равноценных подхода к исследованию организационного поведения. Для первого отправной точкой служит категория «поведение» – центральный объект академической и прикладной психологической науки. Здесь поведение людей, несмотря на организационные обстоятельства, которые подлежат учету, предстает частью человеческого поведения вообще. Это позиция организационной психологии и социологии. Второй подход отталкивается от категории «организация». Исходной здесь является теоретическая концепция, определяющая структуру, функции, процессы и цели организации и их взаимозависимости. В этом случае поведение, несмотря на все его многообразие и сложность, которые принимаются в расчет, рассматривается как органическая составляющая процессов организационной системы. Общим в двух подходах является то, что это два разных маршрута по направлению к одному и тому же – эффективности организации [1].

Внешняя среда ставит перед руководством промышленных предприятий сложные задачи: внедрение новых технологий, организация выпуска новых конкурентоспособных товаров и услуг, повышенное внимание к качеству выпускаемой продукции, решение комплекса социальных вопросов, поиск новых методов стимулирования труда, развитие самоуправления и одновременно укрепление дисциплины, а также повышение ответственности персонала за выполняемые функции.

Механизм взаимодействия персонала на промышленных предприятиях является сложным. Основными особенностями промышленных предприятий, как сложных структур с позиции организации работы есть: сложность отраслевой структуры; разнообразие специализации и видов работ; многовариантность серийности производства; сложность производства и технологических процессов; высокий уровень трудоемкости продукции и большие трудовые затраты. Персонал промышленных предприятий имеет сложную количественную и качественную структуру, значительный набор полномочий. Именно поэтому управление персоналом на таких предприятиях есть сложным процессом и нуждается в особом подходе [3].

В качестве регуляторов поведения личностей и групп выступают правовые нормы и декреты государства (политические регуляторы), производственно-административные распорядки, организационные уставы и инструкции (организационные регуляторы), обычаи, традиции, общественное мнение (общественные регуляторы). Мораль как система нравственных норм, являющаяся формой общественного сознания, также выполняет функцию регулятора поведения. В хозяйственных организациях, понимающих ценность человека, регулирование его поведения осуществляется на основе стимулирования направлений, соответствующих мотивам поведения. Задача такой организации – выявить актуальные мотивы поведения работника, лежащие в их основе потребности, интересы, ценностные ориентации и обеспечить адекватное внешнее воздействие, т.е. стимулирование (при условии, что это реально выполнимо). В этом случае эффективность воздействия наибольшая, причем иногда при минимальных затратах. Из всей совокупности факторов экономического развития сейчас могут быть реально использованы, развиты субъективные социальные ресурсы, а особенно мотивационные. Это не означает, что они наиболее просты и доступны: очень важно то обстоятельство, что управление мотивацией реально осуществимо уже сейчас на уровне организации, доступно любому управленцу [5].

Поэтому управление организационным поведением персонала должно быть направлено не только на оптимизацию организационной структуры предприятия, определение функциональных задач и полномочий структурных подразделений, стимулирование работников, а также на создание и внедрение системы контроля за организационным поведением персонала, нацеленной на обеспечение эффективной организации производственной деятельности предприятия и баланса функциональных задач, полномочий и сфер ответственности его сотрудников.

Любое предприятие, желающее достичь конкурентных преимуществ на рынке, должно рассматривать систему управления организационным поведением персонала как стратегический фактор, который обеспечит его конкурентоспособность в продолжительной перспективе. Предприятия, которые занимаются исследованиями особенностей поведения сотрудников, их потребностей, учитывают реакции персонала на систему мотивации, достигают действенности не только в управлении персоналом, а и общей эффективности деятельности. К тому же такие предприятия имеют лояльный персонал, который обеспечивает стабильность их деятельности и является важным фактором успеха в условиях рынка.




  1. Амелина И.В. Система организационного поведения предприятия в современных условиях / И.В. Амелина [Электронный ресурс]. – Режим доступа: www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Mtip/2008_14/amelina.pdf. – Загл. с экрана.

  2. Глумаков В.Н. Организационное поведение / ВЗФЭИ / В.Н. Глумаков. – М.: Финстатинформ, 2002. – 256 с.

  3. Редьква О. Управління персоналом машинобудівних підприємств України в умовах кризи [Електронний ресурс] / О. Редьква, О. Галущак // Соціально-економічні проблеми і держава. – 2011. – Вип. 2 (5). – Режим доступу до журн.: http://sepd.tntu.edu.ua/images/stories/pdf/2011/11rozvuk.pdf.

  4. Савчук Л.М. Організаційна поведінка / Л.М. Савчук, Н.Ю. Бутенко, А.М. Власова. – К.: КНЕУ, 2001. – 249 с.

  5. Спивак В.А. Организационное поведение и управление персоналом / В.А. Спивак. – СПб: Питер, 2000. – 416 с.



Удосконалення процедури оцінки якості професійного розвитку персоналу
Захарова О. В., д-р. екон. наук, проф., Городничук Н. В.

ДВНЗ «Донецький національний технічний університет», Україна
На сучасному етапі розвитку економіки України основною метою діяльності підприємства є отримання прибутку, що можливо досягти виключно шляхом забезпечення якості й конкурентоспроможності власної продукції та підприємства в цілому. Водночас досягнення такого стану неможливо без максимально ефективного використання персоналу підприємства, тому необхідно створювати всі умови для раціонального використання персоналу та інтенсивного розвитку його професійного потенціалу. При цьому формування професійного потенціалу працівника відбувається, у першу чергу, за рахунок безперервного здійснення процесу професійного навчання, досягнення якості якого зумовлює якість трудових ресурсів і якість праці та впливає на формування достатньої якості продукції й ефективності діяльності підприємства.

Найбільшу складність для керівництва підприємства викликає процедура оцінки якості професійного розвитку персоналу через відсутність обґрунтованої комплексної системи показників, які б давали змогу всебічно здійснити таку оцінку з мінімальними втратами часу та коштів. Існуюча система показників оцінки якості професійного розвитку на переважній більшості підприємств має ряд недоліків і неповною мірою відповідає вимогам міжнародних стандартів, а також не враховує стратегічних завдань підприємства. Отже, існує нагальна потреба у вдосконаленні системи показників оцінки якості професійного розвитку персоналу шляхом уточнення змісту та критеріїв оцінки існуючих і застосування нових показників.

Враховуючи те, що професійний розвиток персоналу є складовим процесом системи менеджменту якості підприємства та згідно до вимог ДСТУ ISO 9001:2009 підприємство має здійснювати її оцінку шляхом розрахунку показників результативності кожного зі складових процесів [1]. Водночас існують труднощі з визначенням показників результативності, а саме, розрахунок показників здійснюється для системи в цілому, не враховуючи особливості всіх складових підсистем в межах системи розвитку персоналу. Отже, необхідно визначити систему показників оцінки якості розвитку персоналу з урахуванням особливостей дії всіх складових системи задля забезпечення результативності функціонування загальної системи менеджменту якості підприємства. При цьому якість системи позначається на якості процесів і, відповідно, на якості кінцевих результатів [2, с.27-28].

Оцінку професійного розвитку персоналу слід здійснювати комплексно з урахуванням всіх етапів його протікання та інтересів всіх зацікавлених сторін. Якісна підготовка та проведення процедури професійного навчання персоналу вимагає якомога більш повного врахування організаційних умов, здатних вплинути на його результати, і подальшого визначення досягнутого рівня продуктивної та ефективної віддачі від навчання. Чим ретельніше буде визначена потреба в навчанні персоналу, тим краще зміст і форми навчання будуть співвіднесені з цілями і завданнями діяльності підприємства, а тим самим скоріше буде отримано соціально-економічний ефект. Висока віддача від навчання можлива лише в тому випадку, якщо організація буде тримати під постійним контролем питання, пов’язані з ефективністю навчання персоналу. Саме тому існує необхідність у доповненні існуючої системи показників оцінки результативності професійного розвитку персоналу узагальнюючим показником, який би дозволив встановити залежність між кінцевим результатом діяльності підприємства та розміром інвестицій, спрямованих на професійний розвиток персоналу. В якості такого показника пропонується коефіцієнт ефективності інвестування у професійний розвиток персоналу, який розраховується шляхом співвідношення темпів зростання прибутку підприємства та темпів зростання інвестицій у професійний розвиток персоналу, що дозволяє кількісно охарактеризувати фінансово-економічну та непрямо соціальну складові ефективності інвестування:



, (1)

де – темпи зростання прибутку підприємства;

– темпи зростання інвестицій у професійний розвиток персоналу.

Критеріями оцінки рівня даного показника є:



якщо > 1, то інвестування у професійний розвиток персоналу є ефективним як з економічної, так і з соціальної точок зору;

якщо < 1, то окупність інвестування у професійний розвиток персоналу або ще не настала завдяки нетривалому періоду часу, який пройшов з моменту початку інвестування підприємством коштів у професійний розвиток, або спостерігається досить низький рівень продуктивної віддачі від інвестованих коштів.

Розрахунок пропонованого показника слід здійснювати з певною періодичністю, а отримані результати будуть слугувати вихідною інформаційною базою для здійснення моніторингу загальної якості та результативності наявної системи управління персоналом та управління підприємством загалом.




  1. Системи управління якістю. Вимоги. (ISO 9001:2008, IDT): ДСТУ ISO 9001:2009. – [Чинний від 2009–09–01]. – К.: Держспоживстандарт України, 2009. – 26 с.

  2. Момот А.И. Экономический механизм управления качеством: монография / А.И. Момот. – Донецк: Норд-Пресс, 2005. – 383 с.


1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка