Економіка та менеджмент: перспективи розвитку Экономика и менеджмент: перспективы развития Economics and management




Сторінка7/17
Дата конвертації09.09.2018
Розмір5,22 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   17

ФІНАНСУВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ
Гайдай Р. Ф., Митрофанова А.О.

Автомобільно-дорожній інститут ДВНЗ «ДонНТУ», Україна
Проблемам фінансового забезпечення інвестиційної діяльності підприємств присвячено чимало праць відомих вчених, а саме роботи О.І. Барановського, Л.К. Безчасного, О.Д. Василика, Ю.М. Воробйова, М. Герасимчука, А. Загороднього, В.І. Кравченка, М.М. Якубовського та інших дослідників

Серед основних проблем фінансування інвестиційної діяльності в Україні основне місце займає нерозвиненість чи недосконалість функціонування таких сучасних інструментів:

1) банківського кредитування;

2) страхових послуг;

3) венчурного фінансування;

4) участі в інвестиційних фондах тощо.

Метою дослідження є визначення основних проблем фінансування інвестиційної діяльності на підприємствах України, а також надання рекомендацій стосовно їхнього розв’язання.

В умовах інфляції та спричиненої фінансовою кризою неплатоспроможності багатьох підприємств комерційні банки утримуються від видачі кредитів на строк вище трьох місяців, якого не вистачить для реалізації переважної більшості інвестиційних проектів.

Проблемним на сьогоднішній день залишається залучення довгострокових кредитів банківських установ, що зумовлено високим ступенем ризику вітчизняних інвестиційних проектів, а також слабкістю ресурсної бази вітчизняних банків. Також ситуація ускладнюється відсутністю в Україні спеціалізованих інвестиційних банків.

Лише незначна частка підприємств користується послугами страхових компаній, маючи сумніви стосовно надійності та ефективності таких добровільних видів страхування як страхування кредитів, страхування інвестицій чи страхування фінансових ризиків через нерозвиненість страхового ринку в Україні.

У більшості розвинутих країн світу для фінансування інвестиційної діяльності підприємств використовується венчурний капітал у той час, як в Україні даний механізм залишається на початковому етапі впровадження, не маючи навіть достатнього законодавчого підґрунтя.

На міжнародному фінансовому ринку активно діють й інвестиційні фонди, капітал яких є одним із широко використовуваних у світі джерел фінансування інвестиційного розвитку підприємств. В Україні з 1998 року функціонує інвестиційний фонд EVU Management Ltd., створений з метою досягнення довгострокового приросту капіталу, інвестованого в диверсифікований портфель компаній, які працюють в Україні.

Негативним чинником у формуванні портфеля фінансових ресурсів для фінансування реалізації інвестиційних проектів є відсутність фіскальних стимулів з боку держави, на сьогоднішній день в Україні не застосовуються податкові стимули, які успішно функціонують у багатьох країнах, зокрема інвестиційний кредит, інноваційна знижка, податкові канікули тощо.

Фінансування інвестиційних проектів за допомогою залучених коштів ускладнюється нерозвиненістю вітчизняного ринку цінних паперів, що ускладнює обіг капіталів та знижує привабливість вітчизняних інвестиційних проектів в очах іноземних інвесторів.

Для вирішення наявних проблем необхідно здійснити наступні кроки:

1) на рівні держави:

- стимулювати комерційні банки, наприклад, шляхом вигідного рефінансування при наданні пільгових кредитів підприємствам для реалізації інвестиційних проектів;

- включити в пріоритетні напрямки державної політики заходи зі здешевлення кредитних ресурсів для здійснення інвестиційних проектів;

- стимулювання створення спеціалізованих інвестиційних банків;

- висвітлити основні положення венчурного фінансування в Україні шляхом прийняття відповідного нормативно-правового акту;

- сприяння створенню інвестиційних фондів тощо.

2) на рівні підприємства:

- максимально використовувати послуги, представлені на сучасному фінансовому ринку, включаючи використання капіталу венчурних й інвестиційних фондів, ф’ючерсних контрактів, ефективне реінвестування, банківське кредитування, операції з цінними паперами тощо;

- розширити сферу застосування різноманітних форм кредитування, включаючи лізинг, факторинг та інші сучасні форми фінансування в практиці підприємств та ін.;

- розробити концепцію управління інвестиційним розвитком підприємства;

- вдосконалити механізм стратегічного планування діяльності та формування фінансово-інвестиційної стратегії та ін.



РОЗВИТОК ПОТЕНЦІАЛУ НАУКИ І ВИСОКИХ ТЕХНОЛОГІЙ
Глобіна О., Омельяненко В. А.

Сумський державний університет, Україна
В даний час як ніколи необхідне розуміння того, що наука України, будучи частиною світової науки, являє собою національне багатство, основний чинник економічного зростання нашої країни, її сталого розвитку.

Останнім часом у науковій і науково-технічній політиці України хоча й відбулися певні цільові зрушення, проте продовжується занепад науково-технічної галузі суспільного виробництва, а власне виробництво залишається таким, що мало сприймає інновації.

Про це, зокрема, свідчать зазначені нижче тенденції:

1) різке зменшення попиту виробничого сектора на науково-технічні розробки, викликане занепадом насамперед високотехнологічних виробництв, які потрапляють під значний податковий тиск, та нестачею на підприємствах обігових коштів. Зокрема, у зв’язку зі зниженням попиту виробництва на науково-технічні розробки зросла роль державного фінансування. В Україні спостерігається тенденція до збільшення питомої ваги науково-технічних розробок при одночасному зменшенні питомої ваги прикладних досліджень. Попит на дослідження і розробки неминуче зросте з поліпшенням економічної ситуації в країні: цього вимагатимуть інтереси вітчизняних виробників, а також іноземних інвесторів, для яких українські умови об'єктивно повинні бути кращими, ніж в інших країнах, не тільки через більш низьку заробітну плату, але і в силу високої кваліфікації науково-технічних кадрів, їх сприйнятливості до нововведень; необхідно враховувати і інші фактори, в тому числі геополітичні.

Нині доцільно запровадити пільгове кредитування НДДКР за рахунок коштів різних суб’єктів (держави, комерційних банків, інвестиційних та інноваційних фондів, фінансових корпорацій, страхових компаній, фінансово-промислових груп тощо) під конкретні науково-дослідні та інноваційні програми й проекти, які відібрані на конкурсній основі.

2) зменшення державної підтримки науки в усіх економічних програмах, спричинене бюджетними дефіцитами, вимогами іноземних кредиторів, політичною та економічною нестабільністю, відсутністю стратегічних програм розвитку чи їх невиконанням.

3) швидке скорочення виробничого потенціалу та зменшення витрат на його оновлення призвело до його старіння. У промислових галузях, які визначають технічний і технологічний рівень країни, спостерігається зниження обсягів виробництва наукоємної продукції. В умовах скорочення попиту підприємства та організації перш за все скорочують обсяги виробництва наукоємної продукції на користь більш дешевої і технологічно простішої. Необхідно підвищити інвестиційну та інноваційну активність, інакше Україна буде відкинута далеко назад не лише за обсягами виробництва, а й за його технологічними можливостями.

4) різке падіння престижу наукової праці, зумовлене, з одного боку, хронічними для 1990-х років невиплатами зарплати й нестачею державних пільг і субсидій у науковій та інноваційній діяльності, а з іншого, –викликане занепадом складних і наукоємних виробництв, відсутністю перспектив вітчизняної комерційної реалізації наукового продукту[2]. Вирішення проблеми наступності наукових знань має здійснюватися як шляхом стимулювання припливу молоді, так і надання можливості для плідної роботи вченим і спеціалістів старших вікових груп без обмежень за віком з встановленням щомісячної надбавки за вислугу років до посадового окладу залежно від стажу роботи. Одна з необхідних умов при цьому повинна бути прискорене зростання заробітної плати зайнятих НДДКР щодо зростання оплати праці зайнятих в економіці.

5) слабка соціальна захищеність науковців, що супроводжується “відтоком” інтелектуального потенціалу країни, скорочення штатів, раніше існуючі й нові “технологічні” затримки і перепони на шляху наукових досліджень і кар’єрного зростання. Для України потреба у великому числі висококваліфікованих вчених і спеціалістів визначається завданнями проведення власних досліджень і розробок; освоєння кращих досягнень в області західної технології; але це зумовлено і тим, що цієї категорії зайнятих, що мають найбільш високий рівень освіти, в першу чергу властиво розуміння необхідності побудови громадянського суспільства.

Для збереження та стимулювання розвитку сфери НДДКР в період переходу до нової економічної системи потрібна підтримка максимально можливого попиту на наукову продукцію з боку держави шляхом дотримання рівня бюджетних асигнувань на фінансування наукових досліджень. Тільки при цих умов можна буде перейти до вирішення проблем реформування науки, вдосконалення системи її фінансування.

Крім того, при реформуванні науки слід враховувати, що малий бізнес є лише додатковим джерелом попиту на наукові досягнення. Основна складова попиту залежить від великих підприємств, головним чином у наукомісткому секторі економіки (цей сектор у розвинених країнах забезпечує не менше 75-85% сукупного попиту на досягнення науки) [1].

Отже, в даний час сфера НДДКР і високих технологій України потребується у державній підтримці: необхідне створення певних преференцій для розвитку науки і високих технологій, включаючи можливість перерозподілу економічних ресурсів. Лише оптимальна наукова, науково-технічна та інноваційна політика стане запорукою успішного вирішення проблем України. Важливим компонентом такої політики має стати Концепція державної політики у сфері міжнародного наукового та науково-технологічного співробітництва.


1. Якузов С.І. Перспективи і сьогодення науково-технічного потенціалу України // День. – 2009.

2. Матюшенко И.Ю. Перспективы развития науки Украины в условиях преодоления многоукладности экономики и создания общества, построенного на знаниях. // Бизнес-Информ. 2006. № 1-2.

РОЛЬ СТАНДАРТИЗАЦІЇ І СЕРТИФІКАЦІЇ В УПРАВЛІННІ ІННОВАЦІЙНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ
Грищенко О. Ф., канд. екон. наук

Сумський державний університет, Україна
За сучасних умов необхідність здійснення інноваційної діяльності зумовлюється поточними тенденціями розвитку бізнес середовища і є базою для формування конкурентних переваг підприємства на ринку. Так, у розвинених країнах (наприклад США, Великобританії, Німеччині) розвиток інноваційної діяльності проголошений пріоритетним стратегічним напрямком державної політики. Якщо звертатися до досвіду українських підприємств, інноваційна діяльність у більшості галузей промисловості здійснюється вкрай повільними темпами, а інноваційна продукція у переважно надходить з-за кордону.

На нашу думку, з метою забезпечення сприятливих умов для реалізації інноваційної діяльності, необхідно проводити активну роботу зі створення широкого спектру забезпечуючих інституцій, до яких відносяться і ті, що спеціалізуються на питаннях стандартизації і сертифікації продукції.

Зарубіжний досвід показує, що стандартизація і сертифікація стали важливим інструментами і факторами інноваційного розвитку: стандарти та сертифікати національних та міжнародних рівнів активно використовуються у процесі розроблення та реалізації інновацій. З цієї точки зору стандартизацію і сертифікацію можна розглядати як: джерело інноваційного розвитку підприємства та країни; інструмент забезпечення конкурентних переваг інноваційної продукції; засіб просування інноваційної продукції на національних та міжнародних ринках.

Стратегічна роль стандартизації та сертифікації з точки зору бізнесу полягає у забезпеченні умов для розроблення та впровадження на ринок інноваційної високотехнологічної продукції. За таких обставин бізнесу доцільно взаємодіяти з державними органами у напрямку співпраці при розробленні та гармонізації національних та міжнародних стандартів, започаткування та фінансової підтримки систем сертифікації.

В Україні позиції бізнесу та держави щодо ролі стандартизації та сертифікації в інноваційній діяльності мають пріоритети зміщені у напрямку функції нагляду та контролю. Так, стандартизація і сертифікація розглядається не як базис розвитку бізнесу, а як засіб його утримання у суворих рамках. Така позиція щодо стандартизації і сертифікації майже унеможливлює реалізацію міждержавних інноваційних проектів, призводить до скорочення іноземних інвестицій в інноваційну діяльність вітчизняних підприємств, значно послаблює їх позиції на світовому ринку.

ІНОВАЦІЙНО-ІНВЕСТИЦІЙНИЙ РОЗВИТОК АГРОПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ СУМЩИНИ
Домашенко М. Д., канд. екон. наук, Закревська Т.

Сумський державний університет, Україна
На сьогодні, основною перешкодою ефективної виробничої діяльності аграрних підприємств є відсутність достатнього обсягу інвестицій для підтримки їхнього сталого розвитку та забезпечення технічного і технологічного переозброєння, що стало ключовою проблемою для аграрної економіки.

В сучасних умовах нестабільного економічного розвитку процес інвестування в аграрний сектор пов'язаний з ризиками, невизначеністю, багатоваріантним вибором, а динамічність змін постає додатковою якісною характеристикою економічного оточення. Таким чином, інвестування в аграрний сектор економіки є основою його інноваційного розвитку.

Слід відмітити, що аграрний сектор економіки має певні відмінності щодо запровадження інноваційного типу розвитку з перенесенням акценту на використання принципово нових прогресивних технологій, переходом до випуску високотехнологічної продукції, прогресивними організаційними і управлінськими рішеннями в інноваційній діяльності. На світовому досвіді цей процес супроводжується створенням технопарків, технополісів, проведенням політики ресурсозбереження, інтелектуалізації всієї виробничої діяльності.

Стратегія розвитку Сумської області «Нова Сумщина – 2015» визначала що у Сумській області є багато передумов до створення ефективного агропромислового кластера: присутній достатньо розвинений сільськогосподарський сектор; є переробна промисловість; функціонують наукові і освітні інститути; є розвинена сфера торгівлі; присутні інституції державного управління; успішно діє вертикально інтегрований бізнес [2]. Є всі передумови для формування точки економічного зростання АПК відповідно до потреб сучасної економіки.



На сьогодні, сільськогосподарська галузь області демонструє стабільний поступальний розвиток. За 9 місяців 2012 року вироблено валової продукції сільського господарства на суму 5,7 млрд. гривень (108,2% до відповідного показника минулого року). Слід відмітити, що за зазначеним показником регіон посідає 2 місце серед областей України [1].

Також проводяться роботи з розбудови інфраструктури аграрного ринку. Завершено будівництво овочесховища потужністю 10 тис. тон у ТОВ "Агро-бізнес ТСК" Недригайлівського району; проводиться добудова картоплесховища потужністю 1 тис. тонн у фермерському господарстві "Міщенко" Конотопського району (загальна проектна вартість складає до 2 млн. гривень). Уведено в дію І чергу високотехнологічного елеваторного комплексу потужністю 20 тис. тон у ТОВ "Шалигінське" Глухівського району (100 млн. гривень) та ІІ чергу елеватора потужністю 15 тис. тон – у ТОВ "Вітчизна" Конотопського району [3].

З метою зняття обмежень для стрімкого зростання в рамках реалізації Стратегії розвитку Сумської області на період до 2015 року "Нова Сумщина – 2015" продовжено роботу за принципом "єдиного інвестиційного вікна", що дало змогу збільшити залучення іноземних інвестицій в економіку області.

На 01.01.2012 в економіку області залучено 361,8 млн. доларів США прямих іноземних інвестицій, що на 0,6% більше обсягів інвестицій на початок 2011 року, і в розрахунку на одну особу становить 313,3 долара США. Приріст прямих іноземних інвестицій за 2011 рік склав 16,9 млн. доларів США. 

Незважаючи на це, все ще залишаються ряд проблеми розвитку галузі, а саме: скорочення державної підтримки аграрної галузі та те, що ряд великих інвестиційних компаній, що працюють на території області, не займаються галуззю тваринництва, структура посівних площ у їх господарствах не відповідає науково обґрунтованим нормам[3].

Отже, для забезпечення стабільного розвитку агропромислового комплексу області та гарантування продовольчої безпеки необхідно розбудовувати інфраструктуру аграрного ринку, харчової та переробної промисловості; розвивати великотоварне тваринництво з використанням сучасних технологій; створити сприятливі умови для залучення інвестицій у розвиток сільських територій; удосконалити розвиток сільськогосподарської обслуговуючої кооперації.

Реалізація цих завдань дозволить забезпечити позитивну динаміку виробництва сільськогосподарської продукції, підвищення її якості конкурентоспроможності, створення сприятливих умов для залучення інвестицій в економіку аграрного сектору, а також сприятиме зростанню доходів сільського населення та створенню умов для розвитку соціальної інфраструктури сільських територій.


  1. Статистичний збірник «Регіони України» 2011: Частина ІI / [За редакцією О.Г. Осауленка] . – К.: Державна служба статистики України, 2011. – 783 с.

  2. Стратегія соціально – економічного розвитку Сумської області: «Нова Сумщина – 2015» / [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.state-gov.sumy.ua/docs/nova_sumscina_2015.html

  3. Сумська обласна державна адміністрація «Програма економічного і соціального розвитку Сумської області на 2013 рік (проект)» м. Суми, 2012


Етапи створення спрощуючих інновацій
Ілляшенко Н. С., канд. екон. наук, доц.

Сумський державний університет, Україна
Аналіз закордонного досвіду дозволив визначити, що одним з перспективних для вітчизняних підприємств напрямів є сьогодні створення та розповсюдження спрощуючих інновацій.

Спрощуючими є інновації, які передбачають створення нової споживчої якості за рахунок відсіювання зайвих функцій та властивостей, тим самим зменшуючи вартість новинки, при цьому зберігаючи унікальність шляхом правильного позиціонування та розставляючи вірні акценти в бік новизни.

Особливої актуальності спрощуючі інновації набувають в період кризи та після кризовий час, коли платоспроможність попиту значно зменшується. А як відомо інноваційна діяльність в свою чергу потребує від підприємства значних коштів, які потім необхідно повертати за рахунок більш високих (в порівнянні з традиційними аналогами) цін на товари-інновації. Саме тут і формуються певні перешкоди на шляху інноваційного розвитку підприємств. Для того, щоб якимось чином уникнути ці перешкоди, або хоча б звести їх до мінімуму нами пропонується перехід підприємства до такого інноваційного шляху розвитку, в основі якого лежать спрощуючі інновації.

Як відомо, головними характеристиками інновації, яка відрізняє її від традиційного товару є: новизна, технічна спроможність виготовлення, збуту та споживання, економічна доцільність виготовлення, необхідність споживачу. Саме спрощуючі інновації в складний економічний період дозволяють підприємствам підтримувати ці характеристики в своїх товарах. Так, зниження собівартості, а відповідно ціни, робить товар більш доступним споживачу. За рахунок цього попит збільшується і підвищується доходна частина підприємства. Окрім того, як і будь-яка інша інновація спрощуюча має певний рівень новизни, хоча і не радикальний. Це пов’язано з тим, що для процесу спрощення необхідно від чогось відштовхуватись, тобто брати щось за основу, базу, якою і виступають товари-аналоги.

Таким чином, для створення спрощуючих інновацій головною умовою є певний рівень новизни товару при одночасному зменшенні витрат, а відповідно ціни. Саме на зменшення витрат виробництва направлено такий підхід як функціонально-вартісний аналіз. Тому його і пропонується взяти за основу для процесу створення спрощуючих інновацій.

Метою створення спрощених інновацій є зниження витрат на виробництво, проведення робіт та надання послуг при одночасному збереженні якості та наданні унікальності, новизни. Математично це можна записати наступним чином:



 (1)

де СВ – споживча вартість об’єкту, що аналізується, яка представляє собою сукупність його обов’язкових споживчих якостей; Н – нові споживчі якості (інноваційність); В – витрати на досягнення необхідних споживчих якостей.

Спираючись на дану формулу та основи функціонально-вартісного аналізу нами пропонуються етапи створення спрощуючих інновацій.

1. Підготовчий етап. Головне завдання – обрати об’єкт аналізу.

2. Інформаційний етап. Головне завдання – зібрати інформацію про об’єкт аналізу та представити її у вигляді окремих елементів товару та їх функцій.

3. Аналітичний етап. Розбиття всіх елементів на групи АВС, де А – обов’язкові, В – другорядні, С – доповнюючи.

Далі знаходяться коефіцієнти важливості даних послуг, які розраховуються за формулою:

 (2)

де Квитр – коефіцієнт витрат, який розраховується як питома вага окремої функції за витратами,%; Кзнач – коефіцієнт значущості окремої функції,%.

Ефективними з позиції коефіцієнтів важливості є функції, які мають значення менше 1, неефективними – які дорівнюють 1 та більше.

Далі проводиться співставлення рівня обов’язковості елемента та його ефективності, на основі чого відсікаються непотрібні елементи та вдосконалюються обов’язкові та другорядні.

4. Етап генерації ідей для майбутньої інновації. Передбачає застосування методів генерації ідей: мозкова атака, синектика, поліпшення прототипу, морфологічних карт, ліквідації ситуацій «глухого кута» тощо.

5. Рекомендаційний етап. Саме на цьому етапі вносяться рекомендації стосовно інноваційних аспектів новинки.

6. Етап впровадження та моніторингу результатів. На цьому етапі інновацію пропонують споживачам та оцінюють її ефективність.

Запропоновані етапи є основою для методичного підходу до створення та розповсюдження спрощуючих інновацій вітчизняними підприємствами.



ІННОВАЦІЙНА АКТИВНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВ СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Люльов О. В., канд. екон. наук, Шинкаренко О. А.

Сумський державний університет, Україна
В умовах глобальних кризових явищ і гіпердинамічних зрушень характерних для ринкового середовища, постійно виникає потреба в формування та запровадженнямоделі розвитку економічної системи, яка могла б забезпечити високі та стабільні темпи економічного зростання, вирішити певні соціальні і екологічні проблеми, забезпечити конкурентоспроможність національної економіки. Одним зключових завдань стратегії розвитку економічної системи є її переорієнтація у напрямі інноваційно-інвестиційного розвитку. Інноваційна активність підприємств є визначальною в інноваційному розвитку не тільки регіонів, а і країни в цілому і як наслідок перспективи розвитку країни тісно пов’язані з економічним та інноваційним станом регіонів.

Значну роль в інноваційному розвитку регіону, відіграє кількість інноваційно-активних підприємств. Аналіз кількості інноваційних підприємств, що знаходяться на території Сумської області, показав певну регресивну динаміку так як темп росту за останні роки становить -11%. Також зменшується кількість науковців – це може відбуватись внаслідок недофінансування з боку держави, нестачі робочих місць, а також відтік кадрів за кордон. Натомість чисельність кандидатів та докторів наук зростає на 11 та 5% відповідно.

Одним з критеріїв визначення інноваційної активності є виконання науко – технічних робіт. Так у 2012 р. у порівнянні з 2011 р.в Сумській області частка фундаментальних та прикладних досліджень збільшуєтьсяна 17 та 4% відповідно, обсяг розробок та науко – технічних послуг зріс майже у 2 рази.

Невід’ємною частиною збільшення частки інноваційних підприємств є витрати на інновації, а також належне фінансування з боку держави та іноземних інвесторів. Витрати на дослідження й розробки в Сумському регіоні у 2012 р. у порівняння з 2011 зросли більш ніж у півтора рази, за рахунок зменшення: витрат на придбання машин, обладнання та програмного забезпечення, інших витрат, придбання зовнішніх знань, збільшились витрати на внутрішні і зовнішні НДР у декілька разів. Основну масу коштів, які йдуть на фінансування розробок-це власні кошти підприємств питома вага, яких складає 99,98% по області від загальної суми витрат, не значну частину компенсує Державний бюджет, фінансування з інших джерел також значно скорочується.

Головними аспектами у розвитку підприємства є впровадження нових технологічних процесів у т.ч. маловідходних, ресурсозберігаючих технологій у даному напрямку спостерігається прогресивна динаміка, а також слід відмітити, що збільшується впровадження маловідходних та ресурсозберігаючих технологій на 29,2% що є не поганою тенденцією, відбувається зростання в освоєнні нових видів продукції, техніки на 30%.

Левова частина промислової продукції на Сумщині припадає на 3-ій технологічний уклад 71,04% та інша частина на 4-ий – 28,6%, те саме можна сказати і про напрямки інвестування, які зосереджені на третьому та четвертому укладах і 1,23% на п’ятому. Підприємства регіону майже зовсім не виготовляють продукцію, яка припадає на 5-й та 6-й технологічні уклади, а сюди відноситься саме та продукція, яка визначаю інноваційний розвиток не тільки регіону, а і країни в цілому. При цьомупитома вага промислової продукції припадає на 3-й та 4-й технологічні уклади відповідно 20,7 і 78,07%.

Узагальнюючи вищесказане, виділимо основні стримуючі фактори інноваційного розвитку промислових підприємств Сумської області: загрозлива тенденція до поступового зниження рівня придатності основних фондів підприємств, низький або навіть відсутній рівень державного фінансування інноваційного розвитку; низька інвестиційна активність вітчизняних, зарубіжних інвесторів; відсутній банк потреб бізнесу щодо переліку науково-технічних розробок; відсутність дієвої системи щодо впровадження інновацій пов’язаної із зменшенням податків; послаблення взаємозв’язків науки та виробництва. Тому, активізація інноваційного розвитку підприємств повинна бути пов’язана, по-перше, з розробкою і реалізацією засад державної політики у сфері науки і технологій на довготривалу перспективу, при цьому мають бути визначені не тільки завдання розвитку науково-технічної сфери, але й необхідні зміни в управлінні нею. По-друге, з оновленням основних виробничих фондів та використанням наукового потенціалу ВНЗ і наукових установ, які мають стати головним джерелом збільшення обсягів виробництва та створення умов для виготовлення конкурентоздатної продукції на зовнішніх ринках. По-третє, розвиток інноваційної діяльності має бути органічно пов’язаним з ресурсозбереженням і приводити до суттєвого зменшення витрат матеріалів на одиницю продукції.


  1. Головне управління статистики у Сумській області [Електронний ресурс]/Режим доступу: http://www.sumy.ukrstat.gov.ua/

  2. Люльов О.В. Аналіз інноваційного розвитку промислових підприємств сумської області / О. В. Люльов, Р.М. Моргуненко // Збірник наукових праць учених та аспірантів. – Пр.-Хмельницький: ГВУЗ «Переяслав-Хмельницкий ГПУ имениГригорияСковороды», 2012. – № 18 (2). – С. 102–106.



НАУКОВО-МЕТОДИЧНІ ПІДХОДИ ДО ОЦІНКИ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ПРИВАБЛИВОСТІ ПІДПРИЄМСТВ
Пилипенко Н. М., доц.

Сумський національний аграрний університет, Україна
В сучасних умовах фінансово-економічної кризи та загострення конкуренції між підприємствами за ринки збуту важливим індикатором реалізації цілей підприємства є залучення інвестицій. Однією з необхідних умов для залучення інвестиційних ресурсів є надання інвесторам повної інформації щодо діяльності підприємств. Проблема вибору підприємства для інвестування є сьогодні досить актуальною. Для вирішення цієї проблеми необхідно мати достовірну характеристику даного підприємства, тому важливим є аналіз та оцінка його інвестиційної привабливості.

Оцінка рівня інвестиційної привабливості є першим кроком у залученні інвестицій і має важливе значення, як для підприємства, так як умовою успіху у конкурентній боротьбі є підвищення інвестиційної привабливості, так і для інвестора, який збирається вкладати кошти у підприємство. Також необхідно зауважити, що чинники, які її формують, є недостатньо систематизованими. Інтерес до проблеми визначення інвестиційної привабливості підприємств викликаний ще й тим, що при всій її актуальності, в Україні, не існує загальновизнаної методики.

Переважна більшість методів оцінки інвестиційної привабливості підприємства, які наведені у науковій літературі, ґрунтується на фінансовому аналізі, не враховують якісні характеристики та тенденції розвитку підприємства. Аналіз наведених методик оцінки інвестиційної привабливості підприємства продемонстрував необхідність удосконалення критеріїв оцінки, з метою одержання об’єктивної інформації.

Важливою складовою теоретичного обґрунтування методів та підходів до оцінки інвестиційної привабливості підприємства є визначення таких понять, як «інвестиційна привабливість», «інвестиційний потенціал», «інвестиційна активність», «інвестиційний клімат» та їх взаємозв’язок. На сьогоднішній день категорія «інвестиційна привабливість» та «інвестиційний потенціал» так і не мають однозначного тлумачення.

Інвестиційний потенціал використовують для визначення умов залучення інвестиційних ресурсів. Інвестиційний потенціал в науковій літературі в основному визначається як складова економічного потенціалу. На нашу думку інвестиційний потенціал не є складовою економічного потенціалу, а навпаки включає в себе всі види економічного потенціалу підприємства. Отже, інвестиційний потенціал – сукупність ресурсів та умов, які використовуються або можуть бути використані для здійснення інвестиційної діяльності. Інвестиційний потенціал являє собою можливість здійснення інвестиційної діяльності і створення інвестицій. Ця можливість залежить від економічного потенціалу підприємства та інвестиційної політики. Інвестиційна привабливість – сукупність кількісних та якісних характеристик об’єкта інвестування, які задовольняють вимоги потенційного інвестора. Інвестиційну привабливість формує інвестиційний потенціал підприємства, галузево-регіональна приналежність та інвестиційний клімат.

Метою здійснення оцінки інвестиційного потенціалу підприємства є надання інформації керівництву підприємства щодо наявного інвестиційного потенціалу та ефективності його використання. Оцінка інвестиційного потенціалу повинна охоплювати оцінку складових економічного потенціалу та дозволить визначити можливість ефективного його використання та визначити негативні тенденції, а також виявляти особливості та причини такого стану. Підприємство не може змінити ні галузеву , ні регіональну належність, а результати оцінки інвестиційного потенціалу можна використати лише для перегляду напрямків здійснення інвестиційної політики підприємства. На використання інвестиційного потенціалу чинять вплив внутрішні фактори: якість управління та маркетингу,

Метою оцінки інвестиційної привабливості підприємства є надання інвесторам достовірної інформації щодо доцільності здійснення інвестицій у дане підприємство. На використання інвестиційного потенціалу підприємства впливають фактори зовнішнього середовища, які можуть призвести до можливості не отримання інвестором бажаних результатів. Найбільш впливовим зовнішнім чинником є інвестиційні ризики. Зовнішні чинники впливу формують інвестиційний клімат, який відображає сприятливість здійснення інвестиційної діяльності. Отже інвестиційну привабливість визначає взаємозв’язок інвестиційного потенціалу і інвестиційного клімату. Інвестиційний клімат формують законодавчі умови здійснення інвестицій, стабільність національної валюти, політична ситуація в країні. Оцінка інвестором інвестиційного клімату має досить важливе значення і може значно вплинути на його наміри щодо інвестування. Характерною рисою зовнішніх факторів є те. Що вони чинять вплив в основному на всі досліджувані підприємства, тому інвестор оцінює в основному потенційні можливості підприємства. Отже, категорії «інвестиційний потенціал» та «інвестиційна привабливість» не є тотожними Інвестиційна привабливість має більш суб’єктивний характер у порівнянні з інвестиційним потенціалом. Оцінка інвестиційного потенціалу та інвестиційної привабливості повинна враховувати як кількісні, так і якісні показники. Як бачимо, категорія «інвестиційна привабливість» є досить складною та багатогранною і провести її оцінку за допомогою лише формалізованих методів неможливо. Оцінку інвестиційної привабливості підприємств слід здійснювати з позиції системного підходу потенціалу підприємства.

Отже, дослідження інвестиційної привабливості дасть можливість обґрунтувати відповідну методику оцінки та надати інвесторам достовірну інформацію.



ІННОВАЦІЙНА СКЛАДОВА РОЗВИТКУ ЕКСПОРТНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ УКРАЇНИ
Радченко Е. Є.

Сумський державний університет, Україна
Експортна діяльність є важливою складовою розвитку суб’єктів господарювання. Водночас розширення експортних можливостей промислових підприємств України неможливе без підвищення конкурентоспроможності експортної продукції, що забезпечується за рахунок наявності конкурентних переваг у боротьбі за зовнішні ринки.

В теорії конкурентних переваг виділяють переваги низького та високого порядку. До переваг низького порядку відносять дешеву робочу силу, сировину, енергію, природні ресурси тощо. Ці переваги є досить нестійкими, оскільки їх легко можуть скопіювати конкуренти. До конкурентних переваг високого порядку відносять виробництво унікальної продукції, використання патентованої технології, ділову репутацію та імідж фірми. Переваги високого порядку засновані на використанні досягнень інноваційної та науково-технічної сфери, маркетингу, менеджменту, саме тому ці конкуренті переваги є стійкими, оскільки їх впровадження потребує у конкурентів значних обсягів часу та ресурсів.

Для того,щоб завоювати стійкі позиції на зовнішніх ринках, необхідно виробляти продукцію з інноваційними параметрами, що відповідають світовому рівню. Саме тому все більшого значення набувають інновації, як один із найдієздатніших чинників формування експортного потенціалу промислових підприємств.

На сьогоднішній день існуючий експортний потенціал промисловості України використовується не в повному обсязі, що викликано низькою конкурентоспроможністю українських товарів. Про це свідчить від’ємне сальдо зовнішньої торгівлі товарами України. Так, за даними Державної служби статистики України, експорт товарів України за 2012 р. склав 68809,8 млн. дол. США, імпорт – 84658,1 млн. дол. США. Порівняно з 2011 р.експорт збільшився на 0,6%, імпорт– на 2,5%. Від’ємне сальдо становило – 15848,3 млн. дол. США. Коефіцієнт покриття експортом імпорту склав 0,81 [1]. Крім цього, значну частку українського експорту складає продукція з низьким ступенем переробки та низькою доданою вартістю, вказана продукція є найбільш підвладною впливу зміни цінової кон’юнктури на світових ринках. Водночас виробничий потенціал українських підприємств дозволяє виробляти продукцію, що складає значну частку в структурі імпорту.

Про неефективне використання науково-технічного потенціалу свідчить частка України на ринку високотехнологічної продукції, яка становить приблизно 0,1%. Наукоємність промислового виробництва в Україні, яка наприкінці 90-х років складала біля 3%, зараз не перевищує 1%, що у десятки разів менше світового рівня [2].

Відповідно до Концепції створення системи державної підтримки експорту України актуальними проблемами, що заважають повною мірою реалізувати експортний потенціал України, є:

- низька товарна та географічна диверсифікованість українського експорту;

- невигідні умови кредитування експорту та високі ризики ресурсних втрат під час здійснення експортних операцій;

- низька конкурентоспроможність продукції;

- недостатній рівень інвестування у модернізацію та створення експортоорієнтованих виробництв;

- відсутність механізму ефективного впровадження новітніх технологій;

- недостатній розвиток та впровадження систем сертифікації, управління і контролю якості;

- відсутність дієвої системи державної підтримки експортерів [2].

Таким чином, пріоритетним напрямком щодо підвищення конкурентоспроможності експортної продукції промисловості України є впровадження інноваційних технологій. Процес планування та запровадження інновацій потребує формування комплексної довгострокової стратегії інноваційного розвитку підприємства.

Крім цього, активізація інноваційної діяльності підприємств України потребує створення дієвої системи державної підтримки, яка передбачає удосконалення нормативно-правової бази, що регулює інноваційну діяльність, запровадження податкового стимулювання інноваційної та науково-технічної діяльності, формування механізму впровадження результатів науково-дослідних та дослідно-конструкторських розробок.
1. Експрес-випуск Державної служби статистики України «Зовнішня торгівля України товарами за 2012 рік» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua/
express/expr2013/02_13/24.zip.

2. Аналіз регуляторного впливудо проекту Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України (щодо удосконалення деяких норм Податкового кодексу України в частині стимулювання інноваційної діяльності на території України)» [Електронний ресурс] : Державне агентство з питань науки, інновацій та інформатизації України–Режим доступу:www.dknii.gov.ua.

3. Про схвалення Концепції створення системи державної підтримки експорту України [Електронний ресурс] : Розпорядження Кабінету Міністрів України від 1 серпня 2013 року № 586-р. –Режим доступу:http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/586-2013-р.

БАГАТОФАКТОРИНЙ ПІДХІД ДО ПРОГНОЗУВАННЯ ІННОВАЦІЙНОГОРОЗВИТКУ ПІДПРИЄМСТВА
Росохата А. С.

Сумський державний університет, Україна
У сучасних умовах господарювання промислових підприємств України інноваційні рішення є запорукою їхньої ефективної діяльності. При впровадженні інновацій у діяльність підприємстваобов’язковим аспектом виступає визначення їхньої ефективності та оцінка майбутніх результатів впровадження. Здійсненню певного управлінського кроку має передувати аналіз ситуації, що склалася та прогноз майбутніх варіантів розвитку подій.

Враховуючи те, що економіці України як на макро-, так і на мікрорівні все більш притаманна ознака невизначеності, будь-які інноваційні рішення повинні ґрунтуватися на комплексному підході до оцінки ситуації, що склалася. Системність, адаптивність та всеохоплення факторів впливу, наскількидозволяє існуюча інформація, – це основні засади управлінських рішень у розрізі прогнозування інноваційного розвитку промислових підприємствах.

При визначенні факторів впливу на інноваційну діяльність підприємства необхідно в першу чергу їх згрупувати за певними ознаками. Більшість науковців вважає, що необхідною умовою є розподіл на внутрішнє та зовнішнє середовище підприємства[1], при цьому можлива конкретизація за оточенням та функціональними напрямами впливу. Окрім того, при дослідженні факторів впливу постає необхідність дослідження ефектів від даних факторів, тобто або вони стримують розвиток інноваційної діяльності на підприємстві, або виступають умовами успішності [2]. На нашу думку, успішність інноваційної діяльності залежить від значної кількості факторів внутрішнього та зовнішнього середовища, в більшій мірі умовою ефективності виступають внутрішні чинники, що є адміністративним інструментом досягнення цілей підприємства. При цьому не можливо не звертати уваги на стан ринку, галузі, регіону. Нами було проведенодослідження та групування основних факторів впливу на інноваційну діяльність підприємства та виокремлення тих, що мають найбільший вплив. Тому надалі розглядаємо багатофакторний підхід до прогнозування інноваційного розвитку підприємства.

Сутність багатофакторного підходу до прогнозування інноваційного розвитку підприємства полягає в тому, що є шість основних напрямів впливу на інноваційну діяльність підприємства. Перспективність впровадження конкретних напрямів інноваційного розвитку промислового підприємства на основі охоплення основних факторів впливу ми пропонуємо подати як функцію, що залежить від таких узагальнюючих показників як:


Р = fр(А, В, С, D, Е, F), де

А – існуючі можливості підприємства.

В – особливості напряму інноваційної діяльності.

С – рівень розвитку ринку.

D – рівень розвитку галузі.

Е – рівень розвитку загальнодержавних тенденцій.

F – значення ефектів від впровадження.

Подана формула розкриває можливості підприємства та галузі, забезпечує використання цих можливостей з максимальним ефектом для досягнення поставлених цілей, та показує, що успішність інноваційного розвитку залежить не лише від інформаційної, технічної, інтелектуальної та економічної бази, яку має підприємства перед впровадженням конкретних напрямів інноваційної діяльності, а й багато в чому залежить від прогнозних оцінок настання чи не настання конкретних ефектів. Сукупність принципів перспективності інноваційної діяльності, поєднаних у подану формулу, повинна враховувати як кількісні, так і якісні показники.

Окрім того, на нашу думку, інноваційна діяльність значно залежить від системи загального управління підприємством, кадрового забезпечення та маркетингової діяльності. Ці три складові при правильній координації є гарантом успішного ведення стратегічної політики, а їх взаємоузгодження із виробничими, технічними, ресурсними та іншими аспектами господарської діяльності підприємства у доповненні із ефективним розкриттям можливостей зовнішнього середовища дають максимальний потенціал впровадження напряму інноваційногорозвитку підприємства.

Так, виокремлення нової концепції поглядів на прогнозування інноваційного розвитку промислового підприємстванадастьможливість систематичного їхнього використання та поєднання із новими принципами поведінки, що диктує постійна зміна та модернізація світового ринку. Багатофакторність умов функціонування сучасних промислових підприємств зумовлює адаптаціюзасадах маркетингу в теорію успішного ведення бізнесу.




  1. Маслак О.О. Жежуха В.Й. Чинники впливу на інноваційну активність підприємств / О.О. Маслак, В.Й. Жежуха // Науковий вісник Національного лісотехнічного університету України: Збірник науково-технічних праць. – Львів: НЛТУ України. – 2008, вип. 18.8. – С. 203-207.

  2. Костюк, А.К. Інноваційний розвиток підприємств: економічні умови, проблеми та перспективи / А.К. Костюк, К.О. Бояринова / Актуальні проблеми економіки та управління. – 2011. – Вип. 5. – С. 30–33.



ІНВЕСТИЦІЙНІ РИЗИКИ В ГОСПОДАРСЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ТА ЇХ ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК З ІНШИМИ ВИДАМИ РИЗИКІВ
Сапич Н. М., доц.

Сумський національний аграрний університет, Україна
В сучасних умовах економічного розвитку України особливого значення набувають інвестиції. Тому питання дослідження інвестиційних ризиків та методів їх оцінювання є особливо актуальним. В господарській діяльності трапляються випадки, коли приймати рішення приходиться в умовах повної або часткової невизначеності, що і породжує ризик. Виключити економічний ризик повністю неможливо, так як він існує в силу об’єктивних чинників, властивих для більшості економік: відсутність повної (вичерпної) інформації; неможливість здійснення точного прогнозу щодо параметрів економічних об’єктів та процесів; багатокритеріальність та суперечність між окремими цілями. Будь яка господарська діяльність в умовах невизначеності та ризику повинна починатися з проведення детального аналізу, що дозволить обґрунтовувати прийняті рішення.

Питання визначення місця інвестиційних ризиків та їх взаємозв’язок з іншими видами ризиків, залишаються остаточно не визначеними й потребують подальшого дослідження. По-перше, існують різні підходи до трактування категорії «ризик». Під ризиком розуміють діяльність, що долає невизначеність у ситуації неминучого вибору, в процесі якої є можливість кількісно та якісно оцінити вірогідність досягнення очікуваного результату, невдачі та відхилення від цілі. За іншими трактуваннями під ризиком розуміють можливість невідповідності характеристик економічного стану об’єкту значенням, що очікували особи, які приймають рішення під дією ринкових факторів. В свою чергу під категорією «інвестиційний ризик» здебільшого розуміють ризик, або групу ризиків, з якими стикається підприємство або окрема особа в процесі інвестування. Вказаний підхід тлумачення інвестиційних ризиків є доволі абстрактним, хоча і передає суть даної категорії. З огляду на різноманітність та різноплановість інвестиційних проектів, їх особливість, інвестор визначатиме для себе ті групи ризиків, що є найбільш актуальним щодо певного виду інвестицій.

Інвестиційні ризики найчастіше відносять до фінансових ризиків і включають до них ризик упущеної вигоди, ризик зниження доходності (кредитний та процентний) та ризик прямих фінансових втрат (банкротства, біржові та селективні).

Розповсюдженим є підхід до класифікації ризиків згідно з типовими фазами виробничого циклу. Відповідно виділяють:

- виробничий ризик, пов'язаний з виробництвом продукції (товарів, послуг), з здійсненням будь-яких видів виробничої діяльності;

- комерційний ризик, що виникає в процесі реалізації товарів і послуг, вироблених або закуплених підприємством;

- фінансово-кредитний ризик, що виникає у сфері відносин підприємства з банками та іншими фінансовими інститутами.

Часто інвестиційна діяльність підприємства розглядається як відокремлений напрямок діяльності і не пов’язується з іншими процесами на підприємстві, тому має місце невизначеність місця інвестиційних ризиків у загальній системі ризиків.

У даному випадку ризики класифікуються в залежності від різних напрямків діяльності чи навіть функціональних одиниць, що існують. Так у деяких класифікаціях інвестиційні ризики розглядаються як частина внутрішніх ризиків підприємства, але при прийнятті рішення щодо інвестування певних проектів інвестиційні ризики охоплюватимуть як зовнішнє, так і внутрішнє середовище компанії, будуть мати взаємодію між собою та впливатимуть на діяльність підприємства в цілому. Необхідно враховувати, що реалізація інвестиційних проектів потребує детального аналізу внутрішніх можливостей фірми, що також може бути частиною інвестиційних ризиків підприємства.

Інвестиційну діяльність, а відповідно й інвестиційні ризики, не можна розглядати окремо від таких ризиків, як політичні, економічні, природні та інші. Їх необхідно пов’язувати з впливом різних видів ризику на інвестиційний проект. Також реалізація будь-якого інвестиційного проекту потребує проведення аналізу зовнішнього та внутрішнього середовища, де існує певний рівень невизначеності і ризиків.

Основною групою ризиків, які потребують кількісної оцінки, є ризик нестачі фінансових ресурсів. Для них необхідно обрати метод оцінки ризиків, що дозволить максимально ефективно визначити їх рівень та дозволить прийняти рішення щодо ризикованості інвестиційного проекту. Решта ж потребують проведення якісного аналізу та оцінки їх загрози експертним шляхом.

Виділяють якісні та кількісні методи прогнозування та оцінювання ризику. Серед якісних методів найбільш поширеними є метод аналогій, експертних оцінок та доцільності витрат. Кожний з них має ряд недоліків, які не дозволяють у повному обсязі визначити можливі збитки. Використання якісних методів відокремлено від кількісних призводить до великої суб’єктивності отриманих оцінок, а отже й недоцільність їх використання при прийнятті рішень. Для більш точного прогнозування існують кількісні методи оцінювання ризиків. Найпоширенішими з них є метод коректування ставки дисконтування, що передбачає врахування зміни вартості грошей у часі, за допомогою приведення майбутніх грошових потоків до теперішньої вартості за більш високої ставки дисконту; статистичний метод, коли вивчається статистика прибутків і втрат, які мають місце на даному або аналогічному виробництві, встановлюється величина і частота одержання деякого економічного результату і складається найбільш ймовірний прогноз на майбутнє;

аналіз чуттєвості – це метод, що дозволяє виявити вплив окремих складових, що створюють грошовий потік, на кінцевий результуючий показник; метод сценаріїв дозволяє усунути основний недолік попереднього методу та врахувати одночасно вплив зміни всіх факторів; метод теорії ігор передбачає прийняття рішення на основі розрахунку ряду критеріїв, зокрема MAXIMAX, MAXIMIN, MINIMAX та інші; імітаційне моделювання – програвання значної кількості варіантів з врахування зміни величин у певному діапазоні надає змогу позбутися недоліків попередніх методів.

ТЕНДЕНЦИИ РАЗВИТИЯ ГЕЛИОЭНЕРГЕТИКИ В УКРАИНЕ
Шкурупская И. А.

Одесский национальный экономический университет, Украина
Развитие гелиоэнергетической отрасли экономики обусловлено возникновением энергетического кризиса, охватившего все страны в первом десятилетии 21 в. Ввиду ограниченности ископаемых ресурсов использование солнечной энергии для электро- и теплоснабжения становится все более актуальным в Украине. Ввод в строй новых энергетических мощностей на базе гелиоэнергетики позволит Украине диверсифицировать поставки энергоносителей и достичь большей энергетической безопасности, независимости от традиционных энергоносителей. Реализация проектов в области использования солнечной энергии выгодно подчеркивает национальный имидж Украины как современного и экологически ориентированного государства в контексте концепции устойчивого развития.

Заинтересованность государства. Принятая в апреле 2006 г. Энергетическая стратегия Украины до 2030 г. Констатирует интенсивное развитие солнечной энергетики, прогнозируя освоение украинскими компаниями серийного выпуска крупных партий гелиоэнергетического оборудования, что может существенно снизить стоимость электроэнергии. Одним из основных стимулов развития гелиоэнергетики в Украине стало принятие «зеленого тарифа» на законодательном уровне в 2010 г. Согласно ему наше государство закупает электроэнергию, произведенную экологически чистым способом, по очень высокой цене. При этом потребителям она поступает вместе с обычной электроэнергией по традиционной стоимости. Разница в тарифах покрывается за счет дотаций. Вследствие этого, суммарная мощность украинских гелиостанций возросла с 3 МВт в 2009 г. до 200 МВт в 2011 г. Пока это – лишь два процента от всей электроэнергии, вырабатываемой в нашей стране [1].

Динамика развития. Однако развитие гелиоэнергетики можно охарактеризовать как скачкообразное ввиду отсутствия четкой стратегии развития данной отрасли в Украине. Уже в 2012 г. вышли поправки, внесенные в закон «Об электроэнергетике». Новые нормы предусматривает не только снижение тарифа на электричество на 20%, но и обязательное использование при строительстве солнечных станций компонентов отечественного производства в объеме не менее 30% от общего [2]. Последнее условия соблюсти довольно непросто, так как украинские производители комплектующих для солнечных панелей не справляются с растущими потребностями рынка. В связи с данными условиями, строительство многих объектов гелиоэнергетики уже заморожено.

Структура рынка. Ввиду фактора дороговизны первоначальных инвестиций для строительства солнечной электростанции – основными инвесторами являются иностранные компании. Основным игроком этого рынка является австрийская компания ActivSolar, которой принадлежат 328 из 341МВт всех солнечных станций, что составляет 96% объема рынка солнечной энергетики. ЧАО «Завод полупроводников» (Запорожье) производит поликремний и является дочерним предприятием ActivSolar. Кроме нее на рынок успели выйти ROLSTON Invest и EkotechnikPraha (Чехия), BETEN International (Франция), а также отечественные компании «Рентехно», «Энергоинвест» и некоторые другие [2].

Географический аспект. Наиболее освоенными регионами с точки зрения постройки солнечных электростанций (СЭС) являются Крым (187,5 МВт), Одесская область (83 МВт) и Херсонская область (27 Мвт). Это объясняется, прежде всего, климатическими условиями и уровнем солнечной радиации. Кроме того, в западных областях Украины также из-за отсутствия традиционных линий электроснабжения и/или недостаточного их количества также строят объекты гелиоэнергетики. В Хмельницкой области размещены СЭС суммарной мощностью 5МВт, в Ивано-Франковской – 2,8 МВт, в Львовской – 2,02 МВт.[3].

Наибольший удельный вес инвестиций приходится на иностранного инвестора Activ Solar. Достаточно амбициозные планы у словацкой компании Star Group в Херсонской области, у Соларэнерго – в Николаевской области. Инвесторы пытаются спрогнозировать, как будет вести себя рынок дальше, вносят коррективы в расчетную документацию. Для окупаемости новых гелиостанций необходимо продолжительное время.

Возобновляемая энергетика в Украине последние два года развивается интенсивнее, чем традиционная, что соответствует общемировым тенденциям. На начало марта 2013 года 84 компании эксплуатировали 137 электростанций на возобновляемых источниках энергии, в том числе 41 солнечную установку [4].


  1. Интернет-издание «Лига. Бизнес» / Альтернативная энергетика в Украине опережает традиционную – http://biz.liga.net/all/tek/novosti/2131675-alternativnaya-energetika-v-ukraine-operezhaet-traditsionnuyu.htm#

  2. Интернет-издание «Хвиля» / Бум гелиоэнергетики в Украине закончился – http://hvylya.org/news/bum-gelioenergetiki-v-ukraine-zakonchilsya.html

  3. Ежедневная информационно-политическая газета «Україна молода» /Українське сонце «в кишені» іноземців – http://www.umoloda.kiev.ua/number/2167/219/77195/

  4. Главный эксперт жилищно-коммунального хозяйства Украины «Украина коммунальная»/ ЕБРР поддерживает солнечную енергетику Украины – http://jkg-portal.com.ua/ru/publication/one/jebrr-pdtrimuje-sonjachnu-jenergetiku-ukrajini-32649


РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ ТА РЕГІОНАЛЬНИЙ РОЗВИТОК


4


РАЗМЕЩЕНИЕ ПРОДУКТИВНЫХ СИЛ И РЕГИОНАЛЬНОЕ РАЗВИТИЕ
LABOR FORCES SITING AND

REGIONAL DEVELOPMENT

__________________________________________________________________
ПРОБЛЕМИ ВОДНИХ РЕСУРСІВ УКРАЇНИ ТА

ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ
Бондар А. В., Омельяненко В. А.

Сумський державний університет, Україна
На сьогоднішній день наша країна є однією з найменш забезпечених водними ресурсами серед Європейських. Дефіцит води в Україні складає більше ніж 4 млрд. м3. А через варварське водогосподарювання в Україні знищено 3% території (утрачено, затоплено, пересушено і т. д.). З 71 тисячі річок України за останні 10 років зникло 8 тисяч або завдано їм непоправної шкоди [1]. Тому питання раціонального використання та розробки комплексного управляння водними ресурсами є пріоритетним для економіки держави в цілому.

Отже, основні проблеми використання водних ресурсів тезисно можна охарактеризувати наступним чином:



  1. відсутність дієвого економічного механізму водокористування і реалізації природоохоронних заходів;

  2. забруднення поверхневих вод внаслідок скиду стічних вод;

  3. техногенне навантаження на водні екосистеми досягли критичної межі.

Зрозуміло, що подальший розвиток економічної діяльності буде супроводжуватись збільшенням об’ємів випущеної продукції, що в свою чергу збільшить навантаження на водно-ресурсний потенціал. Загальні обсяги валових промислових водних потреб за прогнозом у 2015 р. збільшаться на 35 – 44%. Питоме водоспоживання зросте на 47% і досягне 250 л на добу і при неправильній стратегії управління водними ресурсами ці цифри будуть і далі зростати [2].

Для створення оптимальної моделі використання водних ресурсів необхідно на трьох рівнях: держави, регіонів та суб’єктів господарювання розробити стратегію, що значно зменшить обсяг споживання свіжої води, втрати і забруднення її основними споживачами: промисловим, аграрним виробництвами та житлово-комунальним господарством

Ефективне та раціональне управляння водними ресурсами можливо лише при впровадженні басейнового принципу управляння. Це сучасний підхід до управління водними ресурсами, де основним суб’єктом управління виступає річковий басейн [3].

Впровадження басейнового принципу управляння дуже важливий фактор сталого розвитку, це дасть можливість стабілізувати стан водних ресурсів, реорганізувати систему управляння та зменшити питому вагу у виробництві.

Зрозуміло, що цей процес займе не один рік, тому переведення водного господарства на модель сталого розвитку можна повинно проходити за наступними етапами:


  1. розроблення сучасного механізму раціонального водокористування через посилення ролі фіскальних регуляторів;

  2. запуск формування інституту приватної власності;

  3. інституціоналізація нових форм кредитування та системи розрахунків із метою підтримання водокористувачів на початкових етапах організації бізнесової діяльності;

  4. перенесення центру ваги регулювання розвитку водного господарства на регіональний рівень.

Саме ці заходи мають сприяти переходу на модель сталого розвитку, забезпечити узгодження сучасних і перспективних пріоритетів водокористування, сприяти імплементації господарського використання водних ресурсів у дієвий чинник соціально-економічного піднесення та бути ефективним чинником підвищення добробуту населення [4]

На даний момент існуюча структура управління водокористуванням не здатана сформувати комплекс дій по виршенню проблем охорони і відтворення водних ресурсів. Тому слід підійти до розробки якісно нового підходу до управління водними ресурсами, який буде враховувати всі чинники соціально-економічного розвитку суспільства.

Це обумовлює постановку питання щодо вдосконалення механізму управління водним господарством у межах водного басейну за рахунок впровадження спочатку басейнового принципу, а потім інтегрованого управління водними ресурсами [5].

Державне управління в галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів повинно здійснюватись за басейновим принципом управління, адже це однин з найбільш ефективних механізмів вирішення глобальних екологічних проблем водокористування, охорони вод і відтворення водних ресурсів.




  1. Сторожук В. М., Батлук В. А., Назарук М. М. Промислова екологія: Підручник. – Львів: Українська академія друкарства, 2005. – 547 с.

  2. Хвесик М. А. Основні пріоритети державної політики в галузі раціонального використання охорони та відтворення водних ресурсів / М. А. Хвесик // Регіональна економіка. – 2002. – № 1. – С. 184–197

  3. . Басейновий принцип управління водними ресурсами [Електронний ресурс] // Одеське обласне управління водних ресурсів/Державне агентство водних ресурсів України. – Режим доступу: http://watermd.od.ua/index.php?mod=news&act=show&id=395 4

  4. Хвесик М.А.. Водне господарство України: системні суперечності, структурні диспропорції та колізії регулювання // Економіка природокористування та охорони довкілля: Зб. наук. праць / Ред. колег.: Б.М. Данилишин та ін. НАНУ РВПС України. – К., 2006. – С. 7–14

  5. Сташук В. А. Розвиток системи інтегрованого управління водними ресурсами України. Водозабезпеченість України та основні проблеми / В. А.Сташук // Вода та довкілля : матеріали наук.-практ. конф. ІV Міжнар. водного форуму “AQUA UKRAINE –2006” 3 – 6 жовтня 2006. – К. : Міжнар. виставковий центр, 2006. – С. 9.



Актуальні питання підвищення ефективності

бюджетних витрат на місцевому рівні
Ілляшенко К. В., доц., Ілляшенко Т. О., доц.

Сумський державний університет
Хронічний дефіцит фінансових ресурсів не дозволяє сьогодні в повному обсязі здійснювати фінансування, як загальнодержавних видатків, так і видатків органів місцевого самоврядування. Така ситуація актуалізує питання необхідності підвищення ефективності використання бюджетних коштів і раціоналізації структури видатків. Особливого значення сьогодні в процесі реалізації бюджетної політики як держави так і органів місцевого самоврядування набуває застосування програмно-цільового методу планування і виконання бюджетів, оскільки саме цей метод забезпечує прямий зв'язок між розподілом бюджетних ресурсів та результатами їх використання.

Сучасна фінансова наука виділяє три ключові елементи програмно-цільового бюджетування: стратегічне планування діяльності органів державної влади та його складова – фінансове стратегічне планування; середньострокове бюджетування – розподіл ресурсів у середньостроковій перспективі за програмами; система моніторингу та оцінювання бюджетних програм і результатів діяльності їх виконавців.

Незважаючи на те, що на переший погляд, створено всі необхідні організаційно-методичні забезпечення ефективного бюджетного менеджменту, ситуацію докорінно поліпшити не вдається. Цьому є логічне пояснення.

По перше, система моніторингу ефективності бюджетних програм побудована на базі стратегічних планів розвитку відповідних територій, але при цьому не існує жодного реально діючого механізму, що дозволяв би забезпечити ієрархічність (вертикальну узгодженість стратегій розвитку окремих територій) та синхронізацію (узгодженість у часі прийняття та строках дії відповідних рішень). Так, наприклад, стратегічний план розвитку м. Суми було розроблено ще у 2004 році при тому, що стратегія розвитку Сумської області на період до 2015 року була затверджена лише у 2009 році. Очевидним є те, що така послідовність дій певною мірою порушує нормальну логіку дій: стратегія розвитку міста повинна виступати продовженням та деталізацією стратегічних планів області, а не навпаки.

Другою серйозною проблемою на шляху підвищення ефективності бюджетних витрат на місцевому рівні є проблема трансформації стратегічних планів у тактичні заходи, щодо їх реалізації, які відображаються у бюджетній політиці розпорядників відповідного рівня.

Так, зокрема, впровадження концепції сталого розвитку Сумської області має на меті покращення якості життя населення шляхом позитивних змін у сімох стратегічно важливих галузях та сферах економічного і соціального життя Сумської області. Абсолютно логічною здавалася би нам аналогічна структура стратегічного плану м. Суми та узгоджений із ним перелік бюджетних програм. За таких умов ефективне виконання конкретної локальної бюджетної програми сприяло би реалізації не тільки стратегічних планів міста, але і області в цілому.

Розв’язання зазначеної проблеми, на нашу думку, можливе шляхом розробки детальної системи різнонаправлених індикаторів, які пов’язували би якість життя населення, як ключовий і інтегральний показник ефективності функціонування будь-яких органів влади із конкретними характеристиками, або станом розвитку суспільства. Таким чином вдасться трансформувати загальні лозунги та установки у практичні локальні заходи.

Третя проблемна ситуація, полягає у відсутності механізму узгодження між собою різних бюджетних програм як у вертикальній, так і у горизонтальній площині з метою досягнення синергетичних ефектів.

Реалізація окремо взятої бюджетної програми може бути визнана ефективною, зважаючи на досягнення високих показників по конкретним ключовим параметрам, зазначеним у паспорті програми, а в той же час не будуть належним чином враховані негативні наслідки реалізації програми, які прямо можуть впливати на стратегічні цілі вищого порядку. Так, наприклад, бюджетна програма нарощування промислового потенціалу міста може вважатися ефективною зважаючи на збільшення валового продукту міста та додаткові робочі місця при відкритті та функціонуванні хімічного комбінату, але при цьому негативний вплив виробництва на оточуюче середовище лише погіршить якість життя населення. Приходимо до висновку про необхідність проведення детальних наукових досліджень щодо параметризації показників ефективності реалізації бюджетних програм у взаємозв’язку із відповідними індикаторами стану якості життя населення.

При цьому не слід ігнорувати об’єктивну дію законів спадної віддачі та граничної корисності благ. Остання гривня, витрачена, наприклад, на розвиток соціальної інфраструктури міста повинна забезпечувати не менший приріст якості життя населення, ніж забезпечують граничні витрати на покращення якості оточуючого середовища. Вочевидь потребують параметризації криві байдужості, які дозволять місцевій владі коректно розподіляти обмежені фінансові ресурси між конкретними програмами з урахуванням можливих наслідків у вигляді зміни пропорції співвідношення ключових параметрів, що визначають рівень якості життя населення.

Таким чином, показник якості життя населення, трансформований у систему взаємопов’язаних індикаторів стає саме тим інструментом, який дозволить розв’язати майже всі проблеми, зазначені вище.

Організаційно-правові аспекти управління потенціалом підприємств

корпоративного типу в Україні
Ковальова О. М., доц.

Сумський національний аграрний університет, Україна
Упродовж соціально-економічної перебудови в Україні триває трансформація форм власності, що зумовлює усунення державної монополії в економіці, а тому вагома частка економічного впливу поступово переходить до недержавного сектору. В Україні у процесі реформування адміністративно-командної системи господарювання виник значний за масштабами корпоративний сектор, однак це здебільшого звичайні акціонерні товариства. За статистичними даними, сьогодні переважають підприємства з колективною (приватною) формою власності, серед яких корпорації (акціонерні товариства відкритого (публічні) чи закритого типу) за чисельністю посідають провідне місце. Саме тому актуальним постає питання довіри населення до корпоративних цінних паперів, яка наразі є дуже низькою. Однією з причин недовіри є відсутність досконалої і стабільної законодавчої бази у сфері корпоративного управління.

корпорації – це такі комерційні організації, які базуються на членстві, чи ті господарські суб'єкти, що були утворені кількома юридичними чи фізичними особами об'єднанням їхніх внесків для здійснення господарської діяльності з метою отримання певного очікуваного довготривалого результату.

Питання корпоративного управління, зокрема, проблеми зіткнення інтересів власників компаній (акціонерів), менеджерів та інших зацікавлених сторін, перебувають під ретельним наглядом державних інститутів та учасників фондового ринку. Рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР) від 3 грудня 2003 року затверджено Принципи корпоративного управління України, підготовлені Спеціальною робочою групою з питань корпоративного управління і прав акціонерів. Цей документ містить головні принципи і практичні поради, спираючись на які, а також зважаючи на індивідуальні особливості, акціонерні товариства повинні розробляти й запроваджувати власні гнучкі системи корпоративного управління, постійно їх оцінювати та удосконалювати.

Система корпоративного управління – це організаційна модель, покликана, з одного боку, регулювати взаємовідносини між менеджерами компанії та її власниками (акціонерами), а з іншого – узгоджувати цілі різних зацікавлених сторін, забезпечуючи таким чином ефективне функціонування компанії. Система корпоративного управління передбачає розподіл прав і обов'язків між різними учасниками корпоративних відносин, такими як правління, управлінський апарат, акціонери, зацікавлені групи (робітники, покупці/постачальники, держава, населення). За рахунок цього формується система завдань щодо діяльності корпорації, способи реалізації поставлених завдань і відстежуються результати діяльності.

Наприклад, порівнюючи головні особливості американського та українського корпоративного законодавства, можемо констатувати:



  1. якщо законодавча база США у корпоративній сфері формувалася упродовж тривалого часу, починаючи з 1943—1944 років, коли було прийнято орієнтовний закон про корпорації та закони корпорацій штатів США, то історичний досвід корпоративного бізнесу в Україні налічує лише двадцять два роки, починаючи з проголошення незалежності держави;

  2. інфраструктура українського фондового ринку слаборозвинена, й акції переважної більшості акціонерних товариств не котируються. Водночас у США функціонує високорозвинений фондовий ринок, що дає змогу будь-якому акціонеру стежити за курсом акцій, а також вільно продавати ці акції;

  3. внутрішньокорпоративне управління у США спирається на велику кількість документів, що застосовуються різними корпораціями, а в Україні воно засноване лише на традиціях підприємств, котрі нещодавно пройшли процедуру приватизації й керуються набором розроблених самими акціонерними товариствами рекомендацій, що перебувають у стадії освоєння і не мають відпрацьованої загальної процедури внутрішнього корпоративного управління.

Таким чином, для збільшення довіри населення до цінних паперів корпорацій, як одного з елементів корпоративного управління, треба звернути увагу насамперед на таке:

  • розширення сфери моніторингу дій керівництва підприємства і великих акціонерів з боку спостережних рад та дрібних акціонерів;

  • посилення відповідальності за угоди, здійснювані з використанням службової інформації;

  • посилення відповідальності менеджерів за вчинення угод, коли існує конфлікт інтересів;

  • розширення вимог до розкриття інформації, підвищення відповідальності за зміст інформації, що розкривається;

  • підвищення відповідальності незалежних оцінювачів і аудиторів у разі їх обов'язкового залучення до оцінки майнових об'єктів;

  • посилення відповідальності посадових осіб, керівників і контролюючих акціонерів за заподіяння збитків акціонерному товариству або окремим акціонерам.

Розв’язання вказаних питань дасть можливість підвищити ефективність управління потенціалом корпоративних підприємств.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   17


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка