Економіка та менеджмент: перспективи розвитку Экономика и менеджмент: перспективы развития Economics and management




Сторінка8/17
Дата конвертації09.09.2018
Розмір5,22 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   17

ВЛИЯНИЕ ИНФРАСТРУКТУРЫ НА УСТОЙЧИВОЕ РАЗВИТИЕ АГРОПРОМЫШЛЕННОГО КОМПЛЕКСА РОССИИ
Коварда В. В., канд. физ.-мат. наук, доц., Безуглая Е. В.

Юго-Западный государственный университет, Россия
В аграрной сфере формирование и развитие инфраструктуры является обязательным условием эффективного взаимодействия субъектов основного и вспомогательного производства, связывающим спрос и обеспечивающим превращение всех видов ресурсов в факторы производства, способствующим созданию общих предпосылок воспроизводственного процесса, роста и развития агропромышленного производства.

Инфраструктура как сфера агропромышленного комплекса имеет свои особенности:

- инфраструктура АПК представлена в качестве собирательного блока, включающего разнородные отрасли, производства и виды деятельности,

- ее связь с другими составными частями АПК осуществляется преимущественно на основе функционального разделения труда,

- на функционирование инфраструктуры оказывают влияние процессы цикличности, характерные для сельскохозяйственного производства, что предопределяет и соответствующий процесс деятельности связанных с ним отраслей инфраструктуры.

Некоторые исследователи связывают ухудшение состояния сельской местности с неразвитостью или деградацией инфраструктуры. В 1990-х гг. агропромышленный комплекс подвергался значительному реформированию, что непосредственно сказалось на состоянии сельских поселений:

- сокращение объема производства;

- увеличение оттока населения из сельской местности в городскую;

- изменение структуры производства и производителей;

- ухудшение состояния инфраструктуры (производственной, социальной, транспортной).

Проанализировав динамику основных показателей некоторых подвидов инфраструктуры за последние 11 лет можно сделать вывод, что инфраструктура АПК России находится в сложном состоянии: с одной стороны, по некоторым показателям наблюдается рост, с другой, по основным критериям (например, ввод в действие автомобильных дорог с твердым покрытием) прослеживается тенденция к значительному сокращению.

Как следствие ухудшения состояния инфраструктуры происходит деградация российского села, влекущая за собой серьезные последствия: спад сельскохозяйственного производства; нарушение воспроизводственных процессов в АПК; формирование неблагоприятных экономических условий деятельности для сельско­го хозяйства; увеличение социальной напряженности в сельской местности; снижение уровня благосостояния сельского населения.



Оцінка тенденцій та ефективності функціонування ринку земель на основі його

інфраструктурного забезпечення
Криницька О. О.

Інститут проблем ринку та економіко-екологічних досліджень НАН України, Україна
Соціальне благополуччя та здоров’я населення України нерозривно пов’язані із землею, під якою розуміється не тільки територія (простір), але й інші компоненти географічного середовища, що органічно поєднані з нею. Земельні ресурси, при використанні яких країна виробляє до 95% продовольчого фонду та 2/3 товарів споживання, є первинним фактором, фундаментом економіки [1]. Про це свідчить і той факт, що частка земельних ресурсів у складі продуктивних сил держави становить понад 40%. Зокрема, в ресурсозабезпеченості соціально-економічного розвитку України вартість землі становить 40—44%, виробничих фондів та оборотних засобів — 20—21, трудових ресурсів — 38—39% [1]. За статистичними даними на початок 2012 року у державній власності знаходилось 48,5% земель, приватній — 51,4% і колективній (згідно з державними актами) — 0,1% [2].

Слід визнати, що реформування земельних відносин в Україні розпочиналося без необхідного науково-методологічного фундаменту. До цього часу не ухва­лений закон про ринок земель. Проте, саме цей закон має чітко встановлювати особливості обігу земель сільськогосподарського призначення та декларувати напрями інфраструктурного забезпечення цього ринку. Відсутність такого закону в Україні стримує формування ринку земель сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського вироб­ництва та ефективного менеджменту використання земельних ділянок за їх цільовим призначенням; що негативно позначається на доходності національної економіки.

Авторські аналітичні оцінки за багаторічними данними шодо наповнення бюджетів всіх рівнів свідчить, що превалює тенденція недостатньо активного розвитку ринкових відносин в сфері землекористування, що обумовлено наступними чинниками [2]:

-ігноруванням бюджетної складової від використання земельних ресурсів;

- нехтуванням екологічних вимог землекористування;

-недостатнім рівнем інфраструктурного забезпечення.

Особливої уваги потребує процес формування ринку земель в Україні та його інфраструктурного забезпечення на основі трансформації земельних відносин.

Можна стверджувати, спираючись на попередні дослідження, що основними векторами запровадження в країні ринку землі є: облік землі (земельний кадастр), земельна реформа, ціна землі, оцінка землі, власність на землю, оподаткування земельноринкових трансакцій, загальна інформованість всіх учасників земельного ринку, державне регулювання цих процесів, економічна й екологічна безпеки країни в контексті проблем ринку землі. Саме ці вектори націлені на формування належної інфраструктури ринку землі як такої, що активізує його розвиток.

В класичному вигляді цей термін вживався і багато десятків років тому. Коли йшлося про інфраструктуру землекористування, то малось на увазі: дорожня мережа, водосховища, канали, мости, енергетичне господарство, склади, каналізація тощо. Однак, наразі об´єктивний аналіз розвитку ринкових відносин в Україні свідчить, що інфраструктура не лише обслуговує, але й забезпечує нормальне функціонування економіки в цілому й, системи землекористування, зокрема.Хоча теоретичні основи формування ринку земель вже дещо опрацьовані, однак можна стверджувати, що стосовно інфраструктурного забезпечення вони не отримали ще остаточного вирішення. Тому є доцільним запропонувати авторське бачення стосовно сутнісного визначення цього поняття . «інфраструктура ринку землі» – це сукупність суспільних відносин, елементів, дій, направлених на розбудову земельних відносин, які забезпечують гармонійне функціонування господарських взаємозв´язків на всіх ієрархічних рівнях розвитку економіки країни.

На основі вивчення сучасних ринкових тенденцій, доведено, що стабільний розвиток економіки України потребує значних інвестиційних потоків, а вони можливі лише за умов розвитку ринку середньо- і довгострокового капіталу, у тому числі на основі іпотеки. Між тим, як свідчать авторські дослідження, в Україні поки ще не створено необхідні передумови іпотеки, особливо це стосується правових та інституціональних передумов. При цьому стверджується, що держава має брати активну участь у створенні необхідних передумов для розвитку іпотечних відносин і становлення системи спеціалізованих іпотечних установ. За їх наявності іпотека земель може досягти в Україні значного розвитку й відігравати важливу роль у функціонуванні ринку середньо- й довгострокового капіталу.




  1. [Електронний ресурс] Режим доступу: http://www.nauu.kiev.ua/book/Roz_1/Gl_1_6/Gl_1_6.html

  2. Галушкіна Т.П., Сидорченко Т.Ф., Криницька О.О. Реформування земельних відносин в умовах трансформаційних зрушень. – Економічні інновації. Вип. 54. – ИПРЕЕД НАН України: Одеса, 2013. – С. 49–57.



Споживча політика як вектор трансформації національної економіки
Ліпанова О. А.

Інститут проблем ринку та економіко-екологічних

досліджень НАН України, Україна
За умов ринкової економіки, інтереси споживачів частково забезпечуються завдяки ефективному функціонуванню ринку. Коли у споживачів є вибір, це змушує виробників і роздрібних торговців пропонувати високоякісні товари і стримувати ціни. Паралельні інтереси виробників і споживачів є важливою рисою захисту прав споживачів у сьогоднішній Європі. Більшість країн у Західній Європі почали розвивати комплексне законодавство у період після 1950 року[1]. Спочатку це були окремі законодавчі акти – конкретні закони, спрямовані на вирішення окремих питань, наприклад, чесної реклами, вдосконалення інформування споживачів через упаковку на промисловій і харчовій продукції, а також основних вимог безпеки. Поступово виникла ідея стосовно створення визнаного переліку споживчих прав, а також узгодженого комплексу законодавства та органів для його втілення.

В Україні гарантія безпечності продукції залишається в зародковому стані, так як практично вся нормативно-правова база, яка адаптована до вимог законодавства ЄС фактично недієва, внаслідок відсутності механізмів її запровадження та уніфікації з іншими законодавчими актами. Закон України «Про захист прав споживачів», розроблений у 1991 р. і визнаний міжнародними експертами кращим в Європі, зазнав суттєвих змін у 2005 р., в результаті яких значно звузились права споживачів, що грубо порушило положення Конституції України.

Формування епоживчої політики в Україні повинно базуватися на законодавчому підґрунті країн ЄС. Низка принципів та норм, закріплених у нормативно-правових актах ЄС, придатні для застосування в країнах Східної Європи, проте потребують не простого включення до національного законодавства, а поступової ретельної і вибіркової адаптації. Це зумовлено як особливостями розвитку окремих країн, так і певними вадами, що їх не позбавлене законодавство ЄС у сфері захисту навколишнього природного середовища і природокористування. Проблематика досягнення зазначених позицій спричинена наступними факторами: використання більшістю підприємств виробників застарілих стандартів, норм і правил; невідповідність метрологічного забезпечення виробництва продукції сучасним вимогам; недосконалість державного нагляду за безпекою товарів, робіт і послуг; недостатній рівень використання сучасних інформаційних технологій; недостатнє фінансування сфери технічного регулювання та захисту прав споживачів.

Відсутність виваженої споживої політики може призвести до створення сприятливих умов для ввезення в Україну небезпечної, фальсифікованої, недоброякісної продукції невідомого походження за демпінговими цінами, що негативно вплине на економіку вітчизняних підприємств, які виробляють аналогічну продукцію, та призведе до скорочення робочих місць завдяки створенню умов недобросовісної конкуренції.

Наразі сьогодні необхідно визначити шляхи укріплення інституціональної спроможності щодо забезпечення політики сталого споживання та виробництва:


  • удосконалення системи державного контролю, зокрема формування єдиної системи контролю за дотриманням законодавства про дотримання конституційних прав громадян на якісне довкілля та захист їх прав як споживачів;

  • посилення відповідальності забруднювачів, зокрема підвищення нормативів діючої системи збору за забруднення навколишнього природного середовища до рівня, що стимулює суб'єктів господарювання скорочувати обсяги забруднення; підвищення фінансової відповідальності порушників законодавства, розширення бази оподаткування, розроблення нових правил проведення оцінки збитку на основі фактичних витрат на відновлювальні заходи; реформування системи видачі дозволів, розроблення системи технологічних нормативів на викиди, скиди, розміщення відходів;

  • створення відповідних національних інституцій в напрямі забезпечення впровадження політики сталого поживання та виробництва;

  • гармонізація національної політики з європейським та нормами міжнародного права.

Доречно буде, користуючись світовим досвідом, реформуючи законодавчо-адміністративну систему України стосовно якості та безпеки виробів продовольчої галузі та сировинної бази цієї галузі відокремити регулювання цих показників від технічного регулювання. Необхідно створити систему державного регулювання безпечності та якості харчових продуктів. Вона має передбачати створення законодавчої, нормативної бази та потужної інфраструктури.


  1. Галушкіна Т.П., Ліпанова О.А. Стале споживання та виробництво як пардигма розвитку України / /Сталий розвиток та екологічна безпека в економічних трансформаціях: Друга науково-практична конференція, 23-24 вересня 2010 р.: теди доповідей. – Симферополь, 2010. – С.98–100.

  2. 1. Формування ринку екологічних послуг у форматі розвитку «зеленої» економіки / за науковою редакцією д.е.н., проф., Заслуженого економіста України Т.П. Галушкіної. – Одеса. – ІПРЕЕД НАН України. – Саки: ПП «Підприємство Фєнікс», 2012. – 264 с.



ФАКТОРИ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ УПРАВЛІННЯ РОЗВИТКОМ АПК РЕГІОНУ В УМОВАХ

МІЖНАРОДНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ
Марочко С. С.

Сумський державний університет, Україна
Як свідчить вітчизняна практика, національна економіка прийняла виклик міжнародних інтеграційних процесів, уклавши угоду з ЄС, наслідком дії якої має стати створення зони вільної торгівлі, що означає, зокрема, усунення тарифних та нетарифних важелів регулювання зовнішньоекономічної діяльності, особливо у сфері сільськогосподарського виробництва.

Так, зокрема, згідно статті 32 Угоди про асоціацію України з ЄС [3], жодна сторона не повинна зберігати в силі, запроваджувати або відновлювати експортні субсидії або інші заходи з еквівалентної дії на сільськогосподарські товари, призначені для продажу на території іншої країни, а також, згідно статті 35, не повинна запроваджувати або зберігати в силі будь-які заборони чи обмеження або заходи, що мають еквівалентний вплив на імпорт будь-якого товару іншої сторони.

За таких умов, враховуючи додаткові вимоги щодо максимізації наближення вітчизняного законодавства у сфері санітарних та фітосанітарних заходів та сертифікації і маркування (процедури яких наразі мають низку економіко-правових протиріч [4]) сільськогосподарської продукції до законодавства ЄС, можливості повноцінного експорту вітчизняної сільськогосподарської продукції звужуються, що потребує негайного налагодження процесу управління агропромисловим комплексом задля його зміцнення та становлення спочатку на внутрішньому ринку, а згодом і на зовнішньому. Так, однією з ключових причин відставання агросектору та впроваджуваних у ньому реформ від інших галузей національної економіки є низька ефективність управління агропромисловим комплексом (АПК), що проявляється, зокрема, у таких негативних явищах, як зменшення питомої ваги прибуткових великих та середніх сільськогосподарських підприємств, зростаючому рівні зношення основних фондів у галузі сільського господарства та АПК паралельно зі зниженням обсягів капітальних вкладень (останніми роками їх рівень, за офіційними даними [2], знаходиться нижче рівня 2008 року).

Під ефективністю управління АПК розуміють сукупність економічних відносин (умов) для отримання максимуму екологічно безпечної продукції, яка повністю відповідає потребам суспільства за своєю якістю, структурі, асортименту, строкам та місцям отримання, з мінімумом витрат на виробництво одиниці продукції при збереженні та покращенні основних факторів виробництва, умов праці робітників та стану навколишнього природного середовища [1].

Для досягнення цілей ефективного управління розвитком АПК регіону в умовах міжнародної інтеграції зусилля подальших реформ мають бути спрямовані на посилення дії чинників такого характеру:

1) законодавчо-правового– передбачають дієву систему державного регулювання та стимулювання виробництва екологічно безпечної продукції та становлення ринку вітчизняної органічної продукції, з одного боку, а також удосконалення механізму захисту прав споживачів, часто-густо порушуваних внаслідок придбання неякісної продовольчої продукції;

2) інноваційно-інвестиційного – існуючий рівень технічного та технологічного оснащення сільськогосподарського виробництва не дозволяє, по-перше, отримувати високоякісну та високотехнологічну як традиційну, так і органічну продукцію, конкурентоздатну на зовнішньому ринку, по-друге, є причиною формування порівняно високої собівартості одиниці продукції (особливо у разі органічного виробництва), по-третє, спричиняє значні суми еколого-економічного збитку внаслідок сільськогосподарського виробництва;

3) соціально-економічного– передбачає поліпшення умов праці робітників (що в значному ступені залежить від вищезазначеної інноваційно-інвестиційної складової аграрних реформ) та створення адекватної системи оплати праці, що в сукупності здатне підвищити продуктивність сільськогосподарського виробництва.

При цьому, на нашу думку, коректування та стимулювання дії вищенаведених чинниківмає здійснюватись лише паралельно з якісним покращенням інституціональної структури АПК за рахунок підвищення взаємоузгодженості та гармонізації його ключових сфер та суміжних з ними галузей, завдяки чому забезпечиться не тільки цілісність поточного управління АПК, а й буде забезпечено найбільш повну реалізацію ринкових інтересів суб’єктів господарювання у процесі задоволення внутрішніх та зовнішніх потреб.
1. Ускова Т.В. Агропромышленный комплекс региона: состояние, тенденции, перспективы : монография / Т. В. Ускова, Р. Ю. Селименков, А. Н. Чекавинский. – Вологда : ИСЭРТ, 2013. – 136 с.

2. Наявність і стан основних засобів [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua/operativ/operativ2011/ibd/nsoz/arh_nsoz_u.html.

3. Угода про асоціаціюУкраїни з ЄС та його державами-членами [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://comeuroint.rada.gov.ua/komevroint/doccatalog/document?id=56219.

4. Марочко С. С. Анализ проблем применения сертификационных знаков экологической маркировки в системе обеспечения устойчивого развития и их решение / С. С. Марочко, Є. Ю. Рожкова // Устойчивое развитие : международный журнал / Ответственный редактор доц., д-р Христо Крачунов, Болгария. – 2012. – Выпуск 3. – С. 81–85.



РОДОВИЩА ЗОЛОТА: СТАН, ЕКОНОМІЧНА ОЦІНКА ТА ПЕРСПЕКТИВИ ОСВОЄННЯ
Матюшенко Я. П., Домашенко М. Д., канд. екон. наук.

Сумський державний університет, Україна
Виходячи з природно-ресурсних передумов та в рамках завдань по підвищенню соціально-економічної ефективності народногосподарського комплексу важливого значення набуває формування в Україні власноїзолотовидобувної промисловості.

Успішне вирішення даного завдання вимагає проведення економічної оцінки родовищ золота, впровадження ефективних та екологічно безпечних способів видобутку і збагачення руди, визначення методів і форм інвестиційного забезпечення, встановлення рівня рентних платежів за користування надрами та дослідження ринку золота.

Забезпечення раціонального видобування та перероблення золоторудної сировини є комплексною економіко-екологічною проблемою, яка включає не тільки створення нормативно-правової бази та відповідної інфраструктури, але також вирішення питань екологічної безпеки, враховуючи потенційні негативні впливи в умовах надмірного техногенного навантаження території України

Тобто можна сказати, що на сьогоднішній день золотовидобувна галузь в Україні перебуває на стадії становлення, і очевидним є збільшення обсягів видобутка золота, адже багато родовищ характеризуються несприятливим станом матеріально-технічної бази значна питома вага застарілої техніки та обладнання, низькаефективність їх використання, незабезпеченість запасними частинами тощо).

Темп росту золото видобувної галузі не відповідає потребам промисловості та економіки в цілому: адже, всього за 1 квартал 2013 року було імпортовано золота на 23,55 млн. доларів [1].

Іншою проблемою є недосконалістьзаконодавства в цьомупитанні, а саме – оподаткування ПДВ, а такожвнесківдоПенсійного фонду та плата за користування надрами.

Сьогодні на розвиток золото видобувної галузі у країні негативно впливає ще й відсутність чіткої узгодженості в діях різних відомств і служб у плані регулювання цього процесу: різні законодавчі акти передбачають різні моменти, митна служба має при цьому свої інтереси, податкова — свої. Без досягнення такої узгодженості перспективи широкого розвитку цієї галузі в Україні неможливі [2].

Також слід зазначити, що в Україні майже не діють програми по залученню іноземних інвесторів. Адже, це сприятиме прискоренню геолого-розвідних і гірничо-бурових робіт на золоторудних родовищах, побудові збагачувальних комбінатів, підвищенню науково-технічного потенціалу (особливо відносно новітніх технологій). Але, при цьому важливо забезпечити екологічно безпечне ведення гірничих робіт і збагачення руд.

Отже, золото видобувна галузь України на даномуетапірозвиткумає ряд проблем, вирішення яких може в перспективі викликати значний її розвиток. А це є досить необхідним, враховуючи теперішній незадовільний стан економіки країни, адже, золото може принести немалі кошти в державний бюджет України.


  1. Інформаційно-економічний портал. Мінфін: [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://minfin.com.ua/2013/04/10/744198/

  2. Бойко О.М. Історія та майбутнє золота України. // Мінеральні ресурси України. – 2000. – №4. – С.43–44.



ОCОБЕННОСТИ МЕТОДОЛОГИИ И

МЕТОДИКИ ЭКОНОМИЧЕСКОЙ ОЦЕНКИ

ПРИРОДНО-РЕСУРСНОГО ПОТЕНЦИАЛА
Неверов А. В., проф., Варапаева О. А., Хасан Х. А.

Белорусский государственный технологический университет, Беларусь
Природно-ресурсный потенциал (ПРП) территории относится к числу ключевых факторов ее социально-экономического развития. Для обеспечения его рационального использования нужна адекватная оценка как потенциала в целом, так и составляющих его элементов.

В зависимости от роли природных ресурсов в обеспечении устойчивого развития и сохранении естественных основ жизнедеятельности общества их следует подразделять на:

экологические (удовлетворяющие как экономические, так и экологические потребности и характеризующиеся способностью естественного воспроизводства (постоянного продуцирования));

неэкологические (удовлетворяющие только экономические потребности, не обладающие способностью естественного воспроизводства и эксплуатация которых отрицательно воздействует на окружающую среду).

Эту классификацию природных ресурсов следует назвать эколого-экономической. В ее основе лежат следующие признаки: естественная воспроизводимость ресурсов и их роль (положительная или отрицательная) в постоянном продуцировании природных комплексов; способность удовлетворения экономических и экологических потребностей общества.

В зарубежной литературе категория «природный капитал» является центральной в экономике природопользования и общепризнанной в оценочных работах. Категория природного капитала непосредственно связана с необходимостью удов­летворения эколого-ресурсных потребностей общества, а, следовательно, и с необходимостью воспроизводства природных ресурсов. Осознание ограниченности ПРП предполагает формирование концепции устойчивого природопользования, в рамках которой могут быть определены воспроизводственная структура природного капитала, механизм экологического управления, методология оценки природных ресурсов.

Кроме того, внедрение принципов «зеленой экономики» в контексте устойчивого развития предполагает обязательный учет природного капитала и его истощения при оценке эффективности экономической деятельности человека. Такой подход позволяет оценить вклад природных ресурсов в получение дохода, при этом добавленная стоимость формируется за счет использованного капитала, в т.ч. и природного, и труда.

Критический анализ зарубежного и отечественного опыта оценки природного капитала привел к необходимости использования в качестве инструмента оценки ПРП и его структурных элементов воспроизводственную ренту, основанную на определении альтернативной стоимости природных ресурсов.

Альтернативная стоимость природного ресурса – это потенциальная отдача от лучшего из всех возможных вариантов использования данного ресурса (блага), которые были принципиально возможны, но остались нереализованными.

Интегральная оценка природно-ресурсного потенциала включает определение: эколого-экономической (экономической) оценки различных видов природных ресурсов на основе рентного подхода и концепции альтернативной стоимости; коэффициента эффективности использования природно-ресурсного потенциала на основе оценки валового регионального продукта (добавленной стоимости); оценки индексов конкурентоспособности районов (индекс оценки инвестиционного климата района; индекс оценки уровня жизни населения района; индекс оценки конкурентных преимуществ района). Модель экономической оценки природно-ресурсного потенциала:

Опрп = (Овпр + Онпр), (1)

где Опрп – экономическая оценка ПРП; Овпр (Онпр) – экономическая (эколого-экономическая) оценка возобновимых (невозобновимых) природных ресурсов, включая стоимость экосистемных услуг и биоразнообразия.

Овпр =∑ Ri . Кi/qi , (2)

где Ri – экономическая (эколого-экономическая) оценка i-го возобновимого природного ресурса; Кi – коэффициент экономической доступности i-го ресурса; qi – капитализатор, обратно пропорциональный времени воспроизводства ресурса (0,03 и менее).

Онпр = ∑ (Rii – Вi)/(1+qi)t, (3)

где Ri – экономическая (эколого-экономическая) оценка i-го невозобновимого природного ресурса; Вi – оценка вреда, наносимого окружающей среде в процессе добычи и эксплуатации природного ресурса; qi’ – капитализатор экономической сферы (0,05); t – период эксплуатации ресурса.

Определение показателя эффективности использования ПРП района следует рассматривать в контексте соблюдения следующего неравенства, гарантирующего сохранение экологического равновесия при принятии управленческих решений в сфере природопользования:

ТВРП ≥ ТПРП, (4)

где ТВРП и ТПРП – темпы прироста валового регионального продукта и экономической оценки ПРП соответственно.

Важно отметить, что для соблюдения данного условия для территорий с преобладанием в структуре ПРП неэкологических (невозобновимых) природных ресурсов, необходим учет в первой части неравенства отрицательного экологического эффекта (ущерба) от нарушения экосистем.



ОЦІНКА НЕОБХІДНОСТІ УТВОРЕННЯ СТРАТЕГІЧНИХ ПАРТНЕРСТВ ПРОМИСЛОВИМИ ПІДПРИЄМСТВАМИ
Провозін М. В.

Сумський державний університет, Україна
Вітчизняна економіка не так давно перебудувалася на ринкові умови. Тому не дивно, що не всі переваги західних колег використовують українські підприємства. Однією із таких переваг є утворення стратегічних партнерств на основі довгострокових угод про співпрацю. Особливо актуальною стає така співпраця при виході на міжнародні ринки, та, наприклад при можливих змінах, викликаних вступом України до зони вільної торгівлі з країнами ЄС.

Продукція промислово-технічного призначення зазвичай характеризується складністю виготовлення та значними термінами виробництва. Це накладає на керівництво додаткові обмеження щодо можливих ризиків відмови від замовлення, що може призвести до значних збитків та банкрутства (яскравий приклад – вітчизняна економіка у перші роки незалежності). Тому укладаючи угоду з підприємством-споживачем ефективні керівники мають на увазі можливість подальшого співробітництва у майбутньому.

Однак і співпраця може бути різною (що залежить від характеристик виготовлюваного обладнання, попиту на нього, фінансових можливостей підприємств, а також зовнішніх причин: політичних, економічних, соціальних та т. ін.). Міра залученості у спільну діяльність, зазвичай визначається юридичними угодами і найбільш тісна співпраця може призводити і до об’єднання підприємств.

Спільна діяльність має низку переваг, що стосуються економії на витратах, можливості виходу на нові ринки збуту, зменшенням ризику від невиконання угод тощо.

Необхідність створення стратегічних партнерств для підприємств машинобудівної галузі випливає із її сучасного стану. Так вітчизняні виробники орієнтують свою діяльність на міжнародні ринки. Однак продукція, що постачається зазвичай не є кінцевим етапом виробництва, а слугує лише напівфабрикатом та фактично сировиною для подальшого виробництва. Продукція машинобудівних підприємств на світовому ринку лише частково конкурентоспроможна. Фактично припинені наукові дослідження та дослідно-конструкторські роботи у цій сфері. Для прикладу, якщо у провідних країнах Євросоюзу витрати на НДДКР у галузі машинобудування є на рівні 3% від ВВП, США – 2-2,5% ВВП, то в Україні – менше 0,1% ВВП.

У зв’язку зі світовою фінансовою кризою та можливими її негативними наслідками у найближчому майбутньому цілком реальною є загроза скорочення промислового виробництва у розвинених країнах. Це призведе до зменшення обсягів замовлень і, як наслідок, скорочення вітчизняного експорту машинобудівної продукції. Технічна застарілість обладнання, його моральна та матеріальна зношеність лише погіршить ситуацію. Тому реальною є загроза банкрутства тих машинобудівних підприємств, що ще функціонують.

Стратегічним прорахунком є орієнтація вітчизняної економіки на імпорт високоякісної продукції. Міжнародні корпорації за останні 25 років фактично витіснили вітчизняні підприємства не лише з міжнародних ринків, а й з вітчизняного. Якщо раніше вітчизняне машинобудування було активно представлене підприємствами станкобудування, транспортного будування, авіабудування, розвиненим ракетно-космічним комплексом, продукцією сільськогосподарського машинобудування, побутовою технікою тощо, то на сьогодні присутні лише окремі підприємства, що виготовляють продукцію машинобудування обмеженого асортименту.

Сучасна світова економіка характеризується станом насиченості ринків збуту. Потенціал розширення промислового виробництва практично вичерпався. Кризу перевиробництва розвинуті країни спершу намагалися подолати виходом на міжнародний ринок. Однак автоматизація, впровадження нових технологій масового виробництва швидко вичерпали і цей резерв. Провідні вчені та економісти впевнені, що подальший активний розвиток можливий лише на перетині наук та у нових сферах, що пов’язані з нано- та біотехнологіями. В Україні фактично відсутня база підприємств, що займалися розробкою чи впровадженням новітніх технологій – через відсутність попиту на внутрішньому ринку та гостру конкуренцію на зовнішньому.

Тому окремим підприємствам варто пильніше звернути увагу на можливу співпрацю в рамках окремих галузей економіки. Тенденція до збільшення кількості кластерів прослідковується. За приклад можна навести підприємства ракетно-космічної галузі Російської Федерації, які планують об’єднати у три кластери з метою оптимізації управління ракетно-космічною галуззю та збільшенню прибутковості комерційних проектів.

Таким чином, виходячи з того, що потенціал розвитку вітчизняних підприємств за рахунок збільшення експорту вичерпаний а на вітчизняному ринку наявні лише окремі безперспективні ніші, через необхідність переходу вітчизняної економіки на шостий технологічний етап розвитку постає нагальна потреба оцінки можливостей вітчизняних машинобудівних підприємств та їх переорієнтації від конкурентної боротьби до ведення спільної діяльності у новітніх сферах економіки, що мають найбільші перспективи розвитку у найближчі 20-25 років.



концептуально-методичне забезпечення управління земельно-майновим комплексом
Сидорченко Т. Ф., докторант

Інститут проблем ринку та економіко-екологічних досліджень НАН України, Україна
У світовій економіці нагромаджений значний досвід управління земельними ресурсами як джерелом сільськогосподарського обороту, найважливішим компонентом власності, об'єктом оподатковування й інвестиційної діяльності. У вітчизняній економічній науці й практиці проблеми управління земельними ресурсами з урахуванням особливостей сучасного стану української економіки розроблені в меншому ступені. Перенести ж на український ґрунт досвід інших країн вдається в досить обмеженому ступені. Незважаючи на активізацію науково-практичних досліджень в сфері забезпечення поступального розвитку земельної реформи в Україні, концепція управління земельними ресурсами усе ще не вироблена, конкретні методи, форми, способи, моделі керування не задовольняють запитам реальної практики, глибина їх пророблення явно недостатня. Звідси, з усією очевидністю, випливає проблема формування на науковій основі методології побудови й функціонування систем управління земельними ресурсами й регулювання земельних відносин на всіх рівнях економіки.

У контексті поставленої проблеми необхідні вичерпна аналітика системи управління, що сформувалась на даний час у сфері земельно-майнових відносин держави, стратифікація її державного і регіонального рівнів, дезагрегація їх владних повноважень, інтерпретація основних функцій, напрямків діяльності, особливостей функціонування, природогосподарських, ринково-інноваційних і політико-правових пріоритетів.

Сучасний ринок земельно-майнових благ представляє собою складноструктурований багатокритеріальний інституціональний механізм, за допомогою якого реалізуються поліморфні види економічної діяльності, пов'язані із трансформацією прав власності на землю в контексті її ринкового обороту: купівля, продаж, оренда, обмін, успадкування та ін. В Україні такого роду діяльність охоплює земельні ресурси, що перебувають як у державні і місцевій власності, так і у власності юридичних і фізичних осіб. У канонах сучасного земельно-майнового ринку земельні ділянки являють собою пріоритетну форму товару, що активно конкурує з іншими товарами й послугами за частку доходів споживачів. Ринок земельно-майнових благ є, таким чином, складовою частиною державного економічного механізму.

Єдина система управління земельно-майновим комплексом повинна складатися з керованої й керуючої підсистем, які забезпечують об'єднання інтересів усіх суб'єктів земельно-майнового комплексу регіону. Відповідно, господарюючі суб'єкти земельно-майнового комплексу регіону в керованій підсистемі виконують активну роль ініціаторів земельних відносин, а в керуючій підсистемі – роль виконавців, на яких спрямований вироблений управляючий вплив. При цьому основна мета регіональної управляючої системи полягає в забезпеченні оптимального функціонування земельно-майнового комплексу регіону в умовах радикальної реформи земельних відносин і формування цивілізованих ринкових відносин. Під оптимальним функціонуванням земельно-майнового комплексу необхідно розуміти постійну ротацію земельних власників і підтримку природнього процесу розподілу й перерозподілу земельних ресурсів за умови збереження споживчих властивостей земельних ресурсів як головного фактора процесу суспільного відтворення.

Таким чином, основною функцією управляючої підсистеми регіональним земельно-майновим комплексом є постійний і ефективний вплив на господарюючі суб'єкти з метою раціоналізації використання земельних ресурсів, їх розподілу й перерозподілу, а також підтримки й відновлення втрачених корисних властивостей.

Основні завдання системи державного управління земельно-майновим комплексом полягають у виконанні відповідними державними структурами цілого ряду функцій, що дозволить підвищити ефективність використання земельних ресурсів регіону.

Повинна бути сформована система управління земельними ресурсами, орієнтована на можливості кожного регіону з реалізації територіальних завдань. Це можливості організаційні, економічні, технічні. Для цього в регіонах є всі необхідні передумови. Зокрема, у державних органів влади є можливості разом з органами місцевого самоврядування визначати ступінь готовності регіону до використання земельних ресурсів на своїй території (залежно від структури використання земель, загального рівня соціально-економічного розвитку) і формування порядку взаємин по наданню й використанню земельних ділянок. У цьому випадку вдасться досягтися максимальної віддачі від використання земельних ресурсів регіону.


  1. Галушкіна Т.П., Сидорченко Т.Ф., Криницька О.О. Реформування земельних відносин в умовах трансформаційних зрушень. – Економічні інновації. Вип. 54. – ИПРЕЕД НАН України: Одеса, 2013. – С. 49–57.

ТРАНСКОРДОННА СТАТИСТИКА – ОДИН З ЕЛЕМЕНТІВ ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕГІОНАЛЬНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ В РАМКАХ ТРАНСКОРДОННОГО СПІВРОБІТНИЦТВА

Цісінська О. Б.

Інститут регіональних досліджень НАН України, Україна
Місцеві органи влади прикордонних областей, в межах своєї компетенції та за згодою центральних державних органів, мають можливість розробляти спеціальні комплексні програми економічної, культурної та гуманітарної взаємодії, реалізовувати конкретні транскордонні проекти, вирішувати проблеми зайнятості, інфраструктури, екології для розвитку транскордонної співпраці. Вже сьогодні координаційні заходи в транскордонному співробітництві можуть здійснювати не тільки вище перелічені органи, а також інші управлінські організації, які входять в структуру управління регіоном, які можна об’єднати одним поняттям «регіональний менеджмент». Однак для якісної та продуктивної співпраці двох прикордонних регіонів суміжних країн управлінські структури не володіють транскордонною статистичною інформацією, яка дозволила б ефективніше співпрацювати у сфері транскордонного співробітництва.

На даний час, однією з причин неможливості збору транскордонної статистики є невідповідність методики збору статистичної інформації України з методикою збору Європейського Союзу. Наведемо приклад невідповідності збору, яка спостерігається при перетині кордону будь-яких товарів. В країнах Європейського Союзу при перетині товаром кордону вказують країну виробника та країну кінцевого споживача, а Митна служба України, реєструючи товар завезений в країну, вказує країну з якої він був вивезений та країну, де він пройшов митне оформлення, не враховуючи того, що він може бути транзитний.

Для узгодження механізму збору транскордонної статистичної інформації організаційним структурам регіонального менеджменту потрібно:

- узагальнити поняття «транскордонна статистика»;

- дослідити споживачів та зобразити основні напрямки використання транскордонної статистики в регіоні чи бізнесі;

- визначити основних суб’єктів, що формуватимуть систему збору статистичних показників, вестимуть статистичний облік та звітність;

- представити варіанти оптимальної форми її збору (групи показників, принципи формування та алгоритм збору в рамках транскордонного регіону).

Транскордонна статистика – це збирання, вимірювання та аналіз спільних масових статистичних (кількісних або якісних) даних, які характеризують стан справ в транскордонному співробітництві на суміжних прикордонних територіях двох сусідніх держав, що утворюють транскордонний регіон [1].

Специфікою формування транскордонної статистики є те, що об’єктом дослідження є суміжні території двох або декількох країн, кожна з яких підпорядковується національній законодавчій, податковій, фінансовій та іншим системам, забезпечується національною статистичною інформацією [2]. Тому її формування вимагає гармонізації всього нормативно-правового поля країн, які співпрацюють. Цей процес в Україні відбувається досить повільно, хоча є одним з правил інтеграції у Європейський Союз.

Показники транскордонної статистики потрібні багатьом структурам регіонального менеджменту для становлення економічних зв’язків з аналогічними структурами прикордонних територій сусідніх країн чи розуміння ситуації, яка відбувається в регіоні в економічному чи будь-якому іншому сенсі. Найбільш затребуваними є [3]: державні службовці усіх рівнів; представники органів самоврядування; працівники управлінь статистики; іноземні та українські суб ̓єкти та учасники транскордонного співробітництва, транскордонних кластерів чи інших форм даного співробітництва, проектів та програм; територіальні представництва Антимонопольного комітету; науковці та практики, та ін.

На сьогодні перші кроки для вирішення проблем статистичного характеру в рамках транскордонного співробітництва роблять наукові установи та Антимонопольний комітет України.
1. Цісінська О.Б. Алгоритм співпраці статистичних структур українсько-польського транскордонного регіону. Тези ІІІ міжнародного семінару «Транскордонне співробітництво як форма розвитку міжнародної інтеграції». – Луцьк: Редакційно-видавничий відділ ЛНТУ, 2013. – С.138–141.

2. Nadiya Mikula. Methodological approaches to forming of the system of transborder statistics. Transborder areas – new challenges of regional development in democratic world. Jaroslaw-Rzeszow-Lviv, October 17-19, 2012



3. Мікула Н. Єврорегіони: досвід та перспективи. – Львів: ІРД НАН України, 2003. – 222 с.

НАЦІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ПІДПРИЄМЦІВ І ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ
Шевцова А. Л., Домашенко М. Д., канд. екон. наук

Сумський державний університет, Україна
Підприємство – це первинна ланка суспільного поділу праці. Саме тут створюється національний дохід. Підприємство виступає як виробник і забезпечує процес відтворення на основі самооплатності і самостійності.

Підприємницька діяльність супроводжується високим професійним рівнем підготовки залучених до підприємництва кадрів, умінням раціонального використання ресурсів і пошуком та залученням внутрішніх та зовнішніх резервів зростання прибутковості підприємства завдяки впровадженню новітніх технологій, фінансово-економічних програм, оптимальних управлінських рішень.

Важливе значення підприємницького сектора в економіці України полягає у тому, що ефективність його функціонування забезпечує її економічний та соціальний розвиток. Зупинимось на визначенні цієї економічної категорії. Отже, підприємництво – це "ініціативна ефективна діяльність учасників, що спрямована на досягнення високих результатів ефективності і прибутковості власних підприємницьких структур, утримання стабільності на ринку, підвищення іміджу.

Основними принципами підприємницької діяльності, законодавче закріпленими в ст. 5 Закону України "Про підприємництво в Україні", тобто основними засадами, на яких базується підприємництво є:

а) вільний вибір діяльності;

б) залучення на добровільних засадах до підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб та громадян;

в) самостійне формування програми діяльності та вибір постачальників і споживачів виготовленої продукції, встановлення цін відповідно до законодавства;

г) вільний найом працівників;

д) залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонено або не обмежено законодавством;

е) вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, установлених законодавством;

є) самостійне здійснення підприємцем – юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд [1].

За нинішніх умов науковці визначають підприємця як суб'єкта пошуку й реалізації нових можливостей у впровадженні НТП та нових ідей, розробки нових технологій, здійснення нововведень, застосування нових способів обслуговування споживачів і освоєння нових сфер прикладання капіталу.

Підприємець є центральною фігурою в бізнесі. Він прагне найефективніше поєднати всі фактории виробництва в єдиному господарському процесі з метою найраціональнішого втілення своїх ідей. У ринковій економіці сааме підприємець повинен першим розгадати, якітовари й послуги завтра знадобляться споживачам [2].

Світовий досвід переконливо доводить, що сьогодні без винахідливих ділових людей, без розвитку різних форм підприємницької діяльності подальший розвиток економіки неможливий. У сучасних умовах підприємництво виступає основним напрямом удосконалення господарської діяльності.

Щоб постійно здійснювати вдосконалення виробництва, запроваджувати нові способи організації, випуск нових товарів, потрібно мати відповідні якості: волю і здібності, здатність визначати головні напрями діяльності, часто "пливти проти течії", долаючи опір консервативних сил; здійснювати вплив на інших результатами своєї діяльності, витратами сил та енергії.
1. ЗаконУкраїни «Пропідприємства в Україні» №887-ХП від 27 березня 1991року.

2. Ажнюк М.О. Основиекономічноїтеорії. Навчальнийпосібник. – Ужгород: Ґражда, 2005. – 204 с.



ИНТЕГРАЦИЯ ПРЕДПРИЯТИЙ ЛЕСНОГО ХОЗЯЙСТВА

И АПК: ЭКОЛОГО-ЭКОНОМИЧЕСКИЕ ОРИЕНТИРЫ
Яровая И. Е., канд. экон. наук., доц.

Сумский национальный аграрный университет, Украина
Лесное хозяйство имеет не только экономическое, но и производственно-экологическое значение для национального АПК по следующим основным направлениям: создания и повышения эффективности агролесомелиоративных (полезащитных) насаждений; комплексного использования древесной и побочной продукции леса (пищевого и кормового сырья); аграрного использования земель лесного фонда и перевода низкопродуктивных сельскохозяйственных угодий в лесные. Важным шагом в направлении более тесного взаимодействия (интеграции) лесного хозяйства и сельскохозяйственных предприятий является создание межхозяйственных лесхозов в составе АПК.

Экологически ориентированная интеграция лесного хозяйства и АПК является организационно-экономической формой всесторонней и углубленной экологизации лесохозяйственного и агропромышленного производства на межотраслевой основе, реализации согласованной агроэкологической и лесоэкологической политики. Она включает осуществление комплексных, совместных агролесоэкологических хозяйственных мероприятий, предполагая, таким образом, тесное взаимодействие, переплетение и взаимное проникновение воспроизводственных процессов лесного хозяйства и различных отраслей АПК с учетом межотраслевого значения экологических, аграрных функций лесных ресурсов. Это также должен быть планомерно регулируемый процесс (с учетом рыночных тенденций) согласования и единения эколого-экономических интересов лесного комплекса и АПК, и соответствующих производственно-хозяйственных отношений, разделения (специализации) экологически ориентированного труда и развития производства на основе более полного учета лесоэкологического фактора, расширения материально-технического, научного, финансово-экономического кооперирования субъектов хозяйствования для своевременного решения межотраслевых производственно-экологических проблем.

Экологически ориентированная интеграция лесохозяйственного комплекса и АПК имеет объективную природно-биологическую, производственно-экологическую основу, включающую следующие основные аспекты: взаимосвязи и взаимозависимости состояний лесных и аграрных экосистем (биогеоценозов), учет специфики их территориального размещения; определенное сходство производственных процессов природопользования с точки зрения использования земельно-ресурсного потенциала; эколого-экономическое значение аграрных и средозащитных функций лесных ресурсов; тесные ресурсно-сырьевые производственные связи; общность инфраструктурных объектов и др.

Актуальность, необходимость развития экологически ориентированной интеграции лесохозяйственного и агропромышленного производства обусловлена следующими моментами:



  • кризисной экологической ситуацией практически во всех отраслях экономики, необходимостью и целесообразностью перехода страны, народнохозяйственных комплексов на модель устойчивого, экологобезопасного и экологоуравновешенного социально-экономического развития;

  • экологическими проблемами развития лесного и агропромышленного комплекса в сфере рационального использования и воспроизводства лесных и аграрных природных ресурсов. Здесь следует отметить, что национальный АПК относится к наиболее ресурсо- и природоемким сферам хозяйствования, а по масштабам и характеру влияния на окружающую среду его относят к наиболее мощным отрицательным факторам. Интеграция интересов экологии и экономики, экологобезопасная интенсификация производства в АПК предполагает организацию и практическую реализацию широкомасштабных природоохранных мер в сфере агролесомелиоративного производства.

ЕКОНОМІКА ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ ТА

С
5
ТАЛОГО РОЗВИТКУ

ЭКОНОМИКА ПРИРОДОПОЛЬЗОВАНИЯ И УСТОЙЧИВОГО РАЗВИТИЯ
ENVIRONMENTAL ECONOMICS AND

SUSTAINABLE DEVELOPMENT

__________________________________________________________________
ЭКОЛОГИЗАЦИЯ УПРАВЛЕНИЯ ЦИКЛИЧНОСТЬЮ ПРОМЫШЛЕННОГО РАЗВИТИЯ
Брижань И. А., канд. экон. наук, доц.

Полтавский национальный технический

университет им. Юрия Кондратюка, Украина
Вопросы обеспечения экологической безопасности приобретают существенное значение в условиях глобализации и взаимозависимости экономических процессов. Проблемам взаимосвязи экономического развития и экологической безопасности посвящены многие работы отечественных и зарубежных ученых, в том числе вопросы экологизации производства раскрыты в работах Р. Костанзы (Robert Costanza), В. Риса (William E. Rees), С. Харичкова, А. Дубоделовой, В. Кислого, формирования стратегии и создания условий для перехода на принципы устойчивого развития – Т. Панайотоу (Theodore Panayotou), Д. Дрисена (David Driesen), Б. Шанзенбахера (Bernd Schanzenbacher), И. Александрова, О. Балацкого, Б. Буркинского, А. Половяна.

Несмотря на значительные результаты, полученные в рамках данных исследований необходимо отметить, что недостаточно изученным остается вопрос влияния процессов экологизации на цикличность промышленного развития. Поэтому целью работы является исследование теоретических аспектов управления цикличности развития промышленности на основе его экологизации.

Как известно, процессы обеспечения экономического развития и роста постоянно находятся в фокусе экономических исследований. Это связано с тем, что только динамически развивающаяся и растущая экономика является основой для стабильного и благополучного общества. При этом вопросы распределения созданных благ относятся не только к экономической, но и к политической (в т.ч. идеологической) сфере. Поскольку ключевым элементом экономики является производства (именно там, по мнению большинства экономистов, создается национальное богатство), то одним из ключевых вопросов экономической науки является обеспечение непрерывного роста промышленности, которая неразрывно связана с экономическим ростом в целом.

Проблема обеспечения постоянства экономического роста (и роста промышленного производства) во многом обусловлена цикличностью рыночной экономики. Именно это свойство экономической системы рыночного типа лежит в основе замедления и спада во многих экономических процессах. Поэтому выявление основных факторов и формирование системы управления экономикой, направленной на преодоление цикличности, позволит не только обеспечить постоянный рост, но и благополучие населения страны в целом.

Как показал опыт большинства развитых стран (например, Японии, Южной Кореи, Франции и др.) наиболее эффективный способ преодоления цикличности рыночной экономики – это государственное регулирование, принимающее различные формы (кейнсианство, индикативное планирование и пр.). Однако эмпирические исследования показали, что с середины ХХ в. существенным ограничением для эффективного роста стал экологический фактор, который выражался как в сокращении природных ресурсов, так и ухудшении качества традиционных факторов (в частности труда). К одному из вариантов, позволяющих обеспечить непрерывный экономический рост и развитие (а также рост промышленности), относят концепцию устойчивого развития, которая направлена на гармоничное соединение экономических, социальных и экологических целей развития. Именно в рамках данной концепции, предполагающей активное государственное регулирование экономических процессов с учетом социальных и экологических особенностей отдельных стран, предполагается решение проблемы непрерывного экономического роста и развития.

Инструментально, в рамках данной концепции одним из объектов государственного регулирования должны стать инновации, которые позволят выводить регулируемую систему на новый виток развития. Однако характер этих инноваций должен быть экологически ориентированный и направлен в сторону снижения эко-деструктивного воздействия и энергосберегающих технологий. Это требует от государственных структур создания соответствующих условий, позволяющих заинтересовать частный сектор активно работать в неприбыльной экологической сфере.

Решение данной задачи возможно не только в рамках традиционных методов государственного регулирования, но и с помощью культивирования соответствующей инновационной культуры, что требует использования инструментария теории социальных сетей. При этом основная гипотеза состоит в том, что выработка долгосрочных правил поведения экономических субъектов должна осуществляться в направлении "имитация – инновация", т.е. сначала формируются правила на имитацию лучших экологически ориентированных технологий, а потом развитие уже собственных.

Следует отметить, что традиционная методология экономической теории не позволяет достичь поставленную цель. Это связано с тем, что экономическая система в терминах данной методологии описывается не только нелинейными уравнениями, но и представляет собой популяцию разнородных экономических агентов, который постоянно конкурируют друг с другом. Поэтому применение агрегированного инструментария, основанного на классическом механицизме,значительно затруднено. Это требует перехода от ортодоксальной экономической теории к эволюционной, основанной на методологии эволюционизма.

Таким образом, переход от технократического к экологически-ориентированному подходу в природопользованиитребует перехода на принципы устойчивого развития, основным элементом которого является экологизация промышленного производства. Реализация данной концепции возможна на основе эволюционной методологии, предполагающей формирование инновационной культуры у экономических субъектов, выступающей одним из ключевых факторов, обеспечивающих непрерывный рост промышленного производства.

Формування ринку екологічних послуг в україні

(на прикладі вуглецевого ринку)
Галушкіна Т. П., д-р. екон.наук, проф., заслужений економіст України

Дем'яненко С. Г., канд. екон. наук

Інститут проблем ринку та економіко-екологічних

досліджень НАН України, Україна
В сучасних еколого-економічних умовах особливо необхідним є поширення екологічних послуг. Екологічні фактори все більше впливають на цілі підприємницької діяльності, тому охорона довкілля є важливим економічним завданням. З огляду на це можна зазначити, що екологічні послуги повинні бути одним із найпоширеніших видів спеціалізованих послуг [1]. Вони надаються у галузі охорони навколишнього природного середовища, природокористування, екологічної безпеки тощо.

Екологічні послуги перебувають в Україні у стадії формування і пов'язані, насамперед, із реалізацією різноманітних природоохоронних захо­дів, створенням матеріальних та технічних умов, формуванням фінансових та кадрових структур, рівнем екологічної свідомості на всіх рівнях суспільства.

Розвиток ринку екологічних послуг в Україні стримують наступні фактори: відсутність чіткої урядової екологічної програми; недостатній стимулюючий вплив податків і зборів, штрафів; бюрократизм на місцях; непослідовність у реалізації економічної політики; низька екологічна культура виробництва й суспільства; відсутність навчальних центрів для підготовки фахівців. Усунення зазначених вище факторів є першочерговим завданням, у результаті, вирішення якого сталий розвиток перестане бути лише гаслом, що не має реальної основи.

Розвиток ринку екологічних послуг вже сьогодні має величезні перспективи. Крім екологічних послуг, які стали традиційними, а саме екологічний аудит, екологічне страхування, екологічний менеджмент та ін., створюються передумови для появи таких видів діяльності, як торгівля квотами, наприклад, вуглецевими. Останнє спрямування – це зовсім новий світовий ринок, попит на продукцію якого значний.

Вуглецеві ринки, що регулюються національним чи регіональним законодавством, з’явилися в основному в результаті запровадження політики і заходів щодо забезпечення кількісних обмежень на викиди парникових газів за Кіотським протоколом. Вуглецевий ринок через економічні механізми дозволяє досягти стабілізації та скорочення викидів та прихводит до підвищення енергоефективності економіки.

Україна на сьогодні є повноправним учасником Кіотського протоколу що дає змогу сподіватися на ефективне використання потенційних можливостей нашої країни щодо зменшення викидів, а відповідно й участі в торгівлі квотами. В даний час вона реалізує своє право на міжнародну торгівлю вуглецевими одиницями через торгівлю квотами та спільне впровадження. До позитивних наслідків участі України в механізмів Кіотського протоколу та переходу до низько вуглецевої економіки можна віднести:



  • підвищення енергоефективності економіки та зниження залежності вітчизняної економіки від зовнішніх постачань енергоресурсів%

  • за розрахунками експертів ефективно використовуючи механізми проектів спільного впровадження в рамках Кіотського протоколу, Україна має можливість додатково залучити зовнішнє фінансування в обсязі від 0,5 до $7,3 млрд. для розвитку та технологічного переоснащення вітчизняної економіки, суттєвого покращення екологічної ситуації [4];

  • одержання додаткового доходу від торгівлі квотами на викиди парникового газу, як для держави, так і для вітчизняних підприємств.

На наш погляд сценарій формування вуглецевого ринку в Україні вбачається в визначенні:

  • інституційної складової та системи обмежуючих чинників на національному та міжнародному рівнях;

  • інформаційної складової через інструменти інвентаризації та ефективну кадастрову політику в сфері викидів парникових газів;

  • фінансової складової та механізму відповідальності за здійсненням викидів парникових газів та формуванням національної політики в цьому напрямі;

  • секторальної складової як вкладу України в міжнародний поділ стосовно ринку парникових газів.

За умови створення прийнятної схеми функціонування національної системи торгівлі квотами, в якій значна частина попиту матиме внутрішнє (українське) походження, можна очікувати на такі позитивні результати: буде досягнуто зменшення викидів парникових газів, чого потребують Кіотський протокол та світова спільнота; вдасться зберегти значну частину профіциту національної квоти.
1. Формування ринку екологічних послуг у форматі розвитку «зеленої» економіки / за науковою редакцією д.е.н., проф., Заслуженого економіста України Т.П. Галушкіної. – Одеса. – ІПРЕЕД НАН України. – Саки: ПП «Підприємство Фєнікс», 2012. – 264 с.

2. Кіотський протокол до Рамкової конвенції Організації Об'єднаних Націй про зміну клімату[Електронний ресурс] Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_801

3. Проекти спільного впровадження Офіційний сайт Міністерства охорони навколишнього природного середовища України [Електронний ресурс] Режим доступу: menr.gov.ua/cgi – bin/go? page=77&type=left

ЯКІСТЬ КОМУНАЛЬНИХ ПОСЛУГ

ЗІ ЗБИРАННЯ ТА ВИВЕЗЕННЯ ТПВ
Громико М. Г.

«WASTE MANAGEMENT SYSTEMS»,Україна

Ловчев Р. О.

«А1 ENTERPRISES LIMITED»,Україна
Небезпека, що породжується господарською діяльністю людини, сьогодні вже перевищує всі розміри та результати природних катастроф та катаклізмів. Вона з усіх боків підступила до життєвого середовища людини. Саме діяльність людини зумовлює утворення твердих відходів. Газоподібні і рідкі відходи швидко поглинаються природним середовищем, на відміну від них, тверді відходи асимілюються десятки і сотні років. Місця складування твердих відходів займають великі території. В Україні щороку утворюється до 1,5млрд. тон. твердих відходів. Загалом в країні накопичилось до 30 млрд. тон. Звалища відходів займають більше 150 тис. га. Об’єм утворення твердих відходів в Україні в 6,5 разів більший ніж в США і в 3,2 рази ніж в країнах ЄЕС. Проблема відходів – це, в основному, проблема міст, чим більше місто, тим більше відходів [2]. Ефективне вирішення екологічних проблем пов’язаних з ліквідацією чи обмеженням негативного впливу твердих відходів на довкілля та здоров’я людей можливе тільки на основі послідовної реалізації Законів України. «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про відходи», «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення», Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження порядку розроблення, затвердження і перегляду лімітів на утворення та розміщення відходів» та інших нормативно-правових актів, державних стандартів України з охорони навколишнього природного середовища, санітарних норм і правил та інших документів.

У населених пунктах країни щороку накопичується близько 35 млн. куб. метрів твердих побутових відходів, які захоронюються на 770 полігонах загальною площею майже 3 тис. га та частково утилізуються на сміттєспалювальних заводах [1].

Накопичення побутових відходів значною мірою залежить від погодних умов, сезону року, ступеня благоустрою житлових будинків, рівня життя населення тощо. У загальному обсязі побутових відходів міститься 10,3 – 26,4 відсотка паперу, 20-40 – харчових відходів, 0,75 – 3,7 – деревини, 0,2 – 8 – текстилю, 1 – 5,8 – металів, 1,1 – 9 – скла, 0,6 – 6 – полімерних відходів та ін..речовин.

У той же час відходи, як якісна техногенна сировина, мають значний енергетичний та ресурсний потенціал. Його ефективне використання за рахунок впровадження нових технологій сприятиме вирішенню проблем екологічної реструктуризації господарського комплексу цих регіонів. Поточні проблеми із побутовими відходами можна вирішити установкою компактних переробних комплексів. Дані інноваційні підприємства розв'яжуть проблеми, пов’язані з охороною довкілля та здоров’ям населення, однією з причин яких є низький рівень використання відходів.

Збирання побутових відходів є основним завданням санітарного очищення населених пунктів і здійснюється більше ніж 7,5 тис. спеціальними автомобілями 56 спеціалізованих автопідприємств та 650 цехами. Проте рухомий склад спеціалізованих автопідприємств застарілий, майже 75% автомобілів відпрацювали свій ресурс і підлягають списанню. При нормативі 12% відновлюється лише 1% парку. Високий рівень тарифів з надання послуг у сфері поводження з побутовими відходами призвів до зменшення кількості укладених договорів на ці послуги [1].

У зв’язку з цим з’являються нові суб’єкти ринку в особі приватних підприємств. Діяльність яких, направлена на інновації у сфері поводження з твердими промисловими відходами (ТПВ).

Тверді побутові відходи відіграють у нашому житті важливу негативну роль, забруднюючи ґрунти, води та повітря. Для повного і ефективного вирішення даної проблеми слід також керуватись у своїй діяльності рекомендаціями, такими як:

- створення нових полігонів під розміщення твердих побутових відходів;

- впровадження системи роздільного збирання ТПВ;

- організація пунктів прийому вторинної сировини;

- створення гідроізоляції для полігонів ТПВ;

- використання звалищного газу;

- ліквідація стихійних сміттєзвалищ;

- вдосконалення системи збору і транспортування сміття до пунктів призначення (нові контейнери для сміття і сміттєвози);

- організація системи моніторингу і контролю за поводженням з ТПВ.

Одна справа зібрати відходи, інша їх транспортувати та використати чи утилізувати. І те і інше вимагає витрат матеріальних ресурсів та затрат часу людської праці. І лише шляхом системного підходу до питання поводження з ТПВ можна досягти бажаного ефекту.




  1. Постанова від 4 березня 2004 р. N 265 Київ Про затвердження Програми поводження з твердими побутовими відходами [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/265-2004-п

  2. Білецька Г. А. Проблема твердих побутових відходів на території міст [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://bookdn.com/book_538_glava11Tema11.PROBLEMA_TVERDIKH_POB.html



СТИМУЛЮВАННЯ ВТОРИННОГО РЕСУРСОКОРИСТУВАННЯ: ПРИНЦИПИ ВИРІШЕННЯ ОРГАНІЗАЦІЙНИХ ПРОБЛЕМ
Губанова О. Р., проф.

Одеський державний екологічний університет, Україна
Кризова ситуація, викликана забрудненням навколишнього природного середовища техногенними відходами, певною мірою, обумовлена існуванням організаційних проблем – «протиріччями, розривами, невідповідностями між цілями діяльності та її результатами» [1], особливості яких полягають у тому, що вони створюють «ситуацію ускладнення» в розвитку об'єкта управління, вимагаючи розв’язання, одночасно служать джерелом нових можливостей та несуть елемент суб'єктивної оцінки.

Однією з причин неефективного рішення більшості організаційних проблем у сфері вторинного ресурсокористування є відсутність в Україні інтегрованої системи стимулювання господарського освоєння вторинних ресурсів, здатної мінімізувати вплив екстерналій, обумовлених утворенням і накопиченням твердих відходів.

Необхідними умовами розробки дієвої системи стимулювання освоєння потенціалу вторинних ресурсів мають стати:

а) встановлення для кожного рівня ієрархії природоохоронного управління цілей, що планується досягти в результаті процесу стимулювання;

б) розробка цільової моделі поведінки всіх суб'єктів процесу стимулювання, яка враховує виконувані функції, ступінь відповідальності, плановані результати і показники ефективності діяльності;

в) визначення цільових показників здійснення процесу стимулювання;

г) підбір відповідних інструментів стимулювання.

Крім того, формування інтегрованої системи стимулювання використання вторинних ресурсів має здійснюватися на підставі науково обґрунтованих принципів системного управління, визначення яких й становить мету даного дослідження.

Поряд із загальними принципами управління системами, до специфічних принципів стимулювання вторинного ресурсокористування доцільно віднести:


  • принцип цільового суміщення, що передбачає створення цілеспрямованої системи, всі елементи якої складають єдиний механізм, орієнтований на вирішення загального завдання з мінімізації економіко-екологічного збитку, зумовленого утворенням та розміщенням техногенних відходів у навколишньому середовищі;

  • принцип ієрархічної впорядкованості, згідно якого регламентується рівень диференціації задач стимулювання і механізмів впливу за ступенем компетентності керуючих суб'єктів;

  • принцип безперервності й надійності, що виявляється у створенні таких організаційно-економічних умов, при яких досягається стабільність і безперервність ефективного використання вторинних ресурсів;

  • принцип планомірності, який означає націленість системи стимулювання на рішення не тільки поточних, але й довгострокових завдань з господарського освоєння техногенно-ресурсного потенціалу;

  • принцип динамізму, що полягає в здатності швидко адаптуватися до виникаючих внутрішніх та зовнішніх змін;

  • принцип ефективності стимулювання, який передбачає можливість використання альтернативних варіантів досягнення мети, а також вибору кращого з них;

  • принцип наукової обґрунтованості, який виходить з того, що методи, форми і засоби стимулювання вторинного ресурсокористування повинні бути науково обґрунтовані та перевірені на практиці.

Проте визначальним принципом побудови інтегрованої системи стимулювання освоєння потенціалу вторинних ресурсів повинен стати принцип субсидіарності, який в широкому розумінні означає «наділення владою самої нижньої ланки інституційної ієрархії» [2], забезпечує пріоритет прав та інтересів особи над правами та інтересами будь-якої спільності та ґрунтується на тому, що більш високий рівень управління може втручатися в дії більш низького лише в тій мірі, в якій останній виявив свою нездатність до ефективного управління (тобто втручання вищих рівнів управління в діяльність нижчих допускається лише за наявності певних умов, за яких такий вплив може вважатися законним і доцільним). У той же час, відомо, що принцип субсидіарності діє не тільки в системі вертикально орієнтованих структур, він вбудований в суспільний процес як інструмент, що функціонує при горизонтальній взаємодії різних типів об'єднань [3]. З огляду на це, реалізація даного принципу передбачає, що суб'єктно-об'єктні відносини в системі стимулювання освоєння потенціалу техногенних ресурсів може будуватися на основі вертикально-горизонтальної інтеграції.

Таким чином, ефективне вирішення організаційних проблем стимулювання вторинного ресурсокористування залежить від наявності відповідної інтегрованої системи, сформованої, зокрема, за принципом субсидіарності, що дозволятиме диференціювати завдання та інструменти стимулювання за рівнями управлінської ієрархії.


1. Нємцов В.Д. Менеджмент організацій : навч. посіб. / В.Д. Нємцов , Л.Є. Довгань , Г.Ф. Сініок. – К.: ТОВ «УВПК «ЕксОб», 2001. – 392 с.

2. Политика. Толковый словарь / Д. Андерхилл, С. Барретт, П. Бернелл, П. Бернем, и др.; под общ. ред. И.М. Осадчей. – М.: «ИНФРА-М», Изд-во «Весь Мир», 2001. – 614 с.

3. Хохлов И.И. Субсидиарность как принцип и механизм политики Евросоюза / И.И. Хохлов // Мировая экономика и международные отношения. – 2004. – № 5. – С. 95–101.

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   17


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка