Філософія середньовіччя



Скачати 122,64 Kb.
Дата конвертації04.03.2020
Розмір122,64 Kb.
ТипРеферат
Міністерство освіти і науки України

Рівненський державний гуманітарний університет
Реферат

з філософії і методології науки

на тему:

«Філософія середньовіччя»

Студентки групи МПО-22

напряму підготовки 6.010101

спеціальності «Початкова освіта»

Катрук О. В.

Рівне, 2019



План

  1. Загальна характеристика філософії Середньовіччя, основні етапи її розвитку.

  2. Основні етапи розвитку філософії Середньовіччя.

2.1 Патристика.

2.2 Схоластика.

  1. Основні напрями середньовічної філософії (номіналізм та реалізм).

  2. Філософія Фоми Аквінського.


1. Загальна характеристика філософії Середньовіччя, основні етапи її розвитку.

Філософія Середньовіччя належить до епохи феодалізму (V—XV ст.). Філософська думка середніх віків ґрунтується на вірі в єдиного бога (монотеїзм). Основу християнського монотеїзму становлять два важливі принципи: ідея божественного творіння та ідея божественного одкровення. Обидві ці ідеї тісно взаємопов’язані і сповідують єдиного бога, уособленого в людській подобі. Ідея творіння становить основу середньовічної онтології, а ідея одкровення є основою теорії пізнання (через бога). Звідси всебічна залежність середньовічної філософії від теології, а всіх середньовічних інститутів — від церкви. Середньовічне мислення за своєю суттю є теоцентричне: реальністю, яка визначає все суще, є не природа, а Бог.

Світогляд у середньовічній філософії має назву креаціонізму від латинського слова «creatio», що означає творити.

Вчення про буття. Згідно з християнським догматом, Бог створив світ із нічого, створив актом своєї волі, внаслідок своєї всемогутності. У середньовічній філософії дійсним буттям може бути лише Бог. Він вічний, незмінний, ні від чого не залежить і є джерелом усього сущого. На відміну від Бога, створений світ не має такої самостійності, тому що існує не завдяки собі, а завдяки Богові. Звідси мінливість світу, його плинність і несамостійність.

Проблема пізнання. Християнський бог недоступний для пізнання, але він розкриває себе людині, і його відкриття явлено в священних текстах Біблії, тлумачення яких і є основним шляхом пізнання. Вивчення Святого Письма привело до створення спеціального методу інтерпретації історичних текстів, який дістав назву екзегетика. Отже, знання про створений світ можна одержати тільки надприродним шляхом, і ключем до такого пізнання є віра.

Проблема людини. На питання, що таке людина, середньовічні філософи давали різні відповіді: одна з них — це біблійне визначення сутності людини як «образу і подоби» Божої. Існували й інші визначення: людина — це розумна тварина. Виходячи з цього, філософи Середньовіччя ставили таке запитання: яке начало переважає в людині — розумне чи тваринне?

Головною особливістю у вирішенні цього питання є подвійна оцінка людини. З одного боку, людина створена за «образом і подобою» Божою і є царем природи. А цареві необхідні дві речі: по-перше, свобода та незалежність від зовнішнього впливу; по-друге, щоб було над ким царювати. І Бог наділяє людину розумом, незалежною волею і здатністю міркувати та розрізняти добро і зло. Це і є сутність людини, образ Божий в ній. А для того, щоб людина була царем у світі, що складається з тілесних речей та істот, Бог дає їй тіло і душу, як ознаку зв’язку з природою, над якою він царює.

Як бачимо, в середньовічній філософії людина не є органічною часточкою космосу. Вона начебто вирвана з космічного природного життя і поставлена над ним. Вона вища від космосу і повинна бути царем природи, але через своє гріхопадіння, яке властиве їй, людина не володіє собою і повністю залежить від милосердя Бога. Двоїстість становища людини — найважливіша риса середньовічної антропології. Але слід зазначити, що людина середньовічного суспільства є насамперед духовне начало. Вона усвідомлює себе не просто «греком», «громадянином», «рабом», а насамперед одухотвореною (такою, що має душу) істотою.




  1. Основні етапи розвитку філософії Середньовіччя.

2.1 Патристика.

Духовна спадщина батьків церкви одержало назву ПАТРИСТИКА (padre - батько). У історії філософської європейської думки представники патристики зіграли двоїсту роль:

1) поклали край античної філософії;

2) стали початком середньовічної філософії.

Патристика поневолила філософію, перетворивши їх у богослов'я (теологію) - вчення, яке розробляє і що виправдує релігійне світогляд.

Самі представники патристики були філософами, а теологами. Зміст філософії (богослов'я) вони вичитували з текстів писання, брали з трактатів своїх попередників, тієї ж батьків церкви. І тим самим пояснювали людям, як Бог створив і, матеріальний світ. Це вчення пізніше назвали креационизмом (creatio - творіння). Відповідно до нього, християнський Бог стоїть з усього і управляє природою. Активне творче початок відібрали в природи й приписали Богу. Якщо поганських релігіях Природа і космос були всемогущи і вічні, нині усе це передалося Богу: космос управляємо Богом, і якщо він накаже, все зникне і буде перша порожнеча хаосу.

На місце політеїзму приходить моноистический принцип: є лише одна початок - Бог, решта - його твори. Справжнім буттям має лише Бог, якій і приписують поганські атрибути божеств: вічний, незмінно справедливий та інші.

Загальне поняття «батьки церкви». Хто це ж формував ідеологію патристики. Але перелічити всіх не можна, тому зупинимося на Блаженном Августина.

Єпископ Августин (354 - 430) виклав більш-менш повну систему християнського світогляду. У його тлумаченні було дано всі пересічні світові проблеми. Сенс життя - очікування Страшного суду й царства Божого землі; походження світу - 6 днів твори. Августин був плідним філософом і богословом. Найзнаменитіші з його праці - «Сповідь» і «Про граді Божому». Августин увів у християнство світогляд думки творця та її послідовників. І на цього часу і в християнській філософії існує напрям августинців, що випливають способу життя Святого Августина.
2.2 Схоластика.

Назва походить від грецького «схолазо» - навчаю. У історії всієї у філософській думці Средних століть вся епоха відзначалося схоластикою. Цю доктрину розвивалася у рамках церкви, а й під її диктатом. Схоластика займалася виключно тлумаченням і виправданням всіх елементів церковного світогляду. Усі відповіді посилалися те що, що «десятки разів написано так», «а такий-то псалом трактує це так». Оскільки писання взагалі суперечливо, то схоласти пояснювали її промовами будь-якого святого чи батька церкви: «Це є істина, оскільки батько такий-то розумів її так». А у тому, що це батько міг помилитися, мова не йшла.

Схоласты стали віддалятися від життя - замикатися чотири стінах від справжніх інтересів і затято обговорювати такі животрепетні теми, які межують з абсурдом: «Що їсть Сатана?», «Скільки янголів можуть станцювати на кінці голки?» Це питання цікаві… дитині. А дорослим людям займатися такими смішними питаннями нерозумно і невигідно для релігії.

Проповідники суперечили самі собі: поглиблюючи знання християнства, вони вимагали невігластва і безграмотності. А тато Григорій Двоеслов, до речі, зарахований до святих, доводив: «Невігластво - справжня мати християнського благочестя».

У період розквіту схоластики спочатку які з церквою стояв світло. Церква, як було зазначено це випливає з попереднього прикладу, перестав бути абсолютним носієм освіти. У умовах народилося вільнодумство. Ця ідеологія створила «теорію двох істин». Вона перенесла проблему співвідношення ще віри і розуму до області взаємовідносин теології і філософії. Суть її полягала в вченню про розмежування філософських і богословських істин, за яким істинне за філософії то, можливо хибним в теології. І навпаки. Це була спроба затвердити незалежність філософії від теології, визнати рівноправність.

Від остаточного падіння серцях людей церква врятував Хома Аквінський. Він постригся в ченці, відмовившись від від грошей і титулу. Залишив по собі величезну бібліотеку. Він створив в вчення про гармонії ще віри і розуму, у якому вказував, що вони у вічному протиборстві. І те й інше спрямоване до світла, лише різними шляхами. Провівши межі між буденною і надприродним, Фома визнав їх самостійність. Хоча начебто зовнішню. Але якщо виникали конфлікти, щоправда залишалася за Божих одкровень. І ніяким природним доказам не можна довірятися. Оскільки істина одкровень понад усе, тобто, начебто філософія стала самостійної, але водночас була сувора контроль над будь-яким наміром чогось суперечити. Зусиллями церковних верхів неподільно встановилося єдиновладдя. Не які з церковниками знищували духовно робота як фізично.



3. Основні напрями середньовічної філософії

(номіналізм та реалізм)

Однією з особливостей середньовічної філософії є боротьба між реалістами та номіналістами. Слід зазначити, що реалізм у його середньовічному розумінні не має нічого спільного з сучасним значенням цього терміна. Реалізм — це вчення, згідно з яким об’єктивна реальність (буття) існує у вигляді лише загальних понять, або універсалій. Згідно з ученням реалістів, універсалії існують раніше від речей і незалежно від речей, являючи собою думки та ідеї божественного розуму. І тільки завдяки цьому людський розум має змогу пізнати сутність речей, бо ця сутність є не що інше, як загальне поняття. Зрозуміло, що для реалістів (Ансельм Кентерберійський (1033—1109 pp.) та ін.) пізнання можливе лише за допомогою розуму, який має божественну природу.

Номіналізм. Термін «номіналізм» походить від латинського слова «nomen», що означає «ім’я». На противагу середньовічному реалізмові, номіналісти вважали, що реально існують лише поодинокі індивідуальні речі, а загальні поняття (т. зв. універсалії) — лише назви, знаки або імена, породжені людським мисленням. Основними представниками цього напряму були: Д. Скот, І. Росцелін, У. Оккам.

Крайні номіналісти, до яких належав Росцелін (XI—XII cm.), обґрунтовували думку про те, що загальні поняття — це тільки звуки людського голосу; реально існує лише одиничне, а загальне — це ілюзія, яка може існувати лише в людському розумі.

Слід зазначити, що полеміка між реалізмом і номіналізмом почалася із суто теологічної проблеми про характер реальності «святої трійці».

Реалізм наполягав на істотності, реальності, єдності триєдиного бога. Номіналізм же справді реальними вважав «лики» (іпостасі) трійці. Проте «проблема трійці» була лише зовнішньою формою, так би мовити, «офіційним приводом», який в умовах середньовіччя мусив бути теологічного плану. Справжня проблема, що стала предметом гострої полеміки, була цілком філософською проблемою статусу реальності категорій загального і окремого.

Реалісти, говорячи про єдність «божественної трійці», обґрунтовували, по суті, об’єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального (загальних понять, універсалій). Щодо номіналістів, то вони, обґрунтовуючи реальність трійці, відстоювали реальне існування одиничного, окремих речей і явищ. Зрештою це і приводило номіналізм до матеріалістичної тези про об’єктивну реальність матеріально-чуттєвого світу, що виступав у вигляді суми окремих речей.

Фома Аквінський (1125/26—1274 pp.) — один з найвидатніших представників середньовічної філософії, учень знаменитого теолога, філософа і природознавця Альберта Великого. Як і його вчитель, Фома Аквінський намагався обґрунтувати основні принципи християнської теології, спираючись на вчення Аристотеля. При цьому вчення Аристотеля було пристосоване таким чином, щоб воно не вступало у протиріччя з догматами церкви.

Вчення про буття. Під буттям Фома Аквінський розуміє християнського бога, який актом своєї волі створив світ і речі, що в ньому існують. З точки зору Ф. Аквінського існує чотири рівні буття.

Найнижчий рівень буття визначає зовнішню визначеність речей, сюди відносяться неорганічні стихії та мінерали.

На наступному рівні перебуває форма, яка являє собою кінцеву причину речей, тому їй притаманна доцільність, яку ще Аристотель назвав «рослинною душею» — це рослини.

Третій рівень — тварини. На всіх трьох рівнях форма по-різ¬ному входить у матерію. На четвертому рівні форма вже не залежить від матерії. Це дух, або розум, розумна душа, найвища із створеного сущого. Внаслідок того, що душа не пов’язана з тілом, вона не гине зі смертю тіла. Тому розумна душа, за Фомою Аквінським, наречена «самосущою». На відміну від неї, душі тварин не є самосущими і гинуть разом із загибеллю тіла. Великого значення надавав Фома Аквінський розуму.

Розум, за його розумінням, є найвища здібність, якою наділена людина, а тому вона здатна розрізняти добро і зло. Практичний розум — це воля, що спрямована не на пізнання, а на діяльність, яка керує людськими вчинками і поведінкою.

Вчення про людину. Це вчення Фоми Аквінського ґрунтується на уявленні про єдність душі і тіла в кожній особі. Душа нематеріальна і не субстанціальна, вона отримує свою завершеність тільки через зв’язки з тілом. Особистість для Фоми Аквінського є найблагороднішою в усій розумній природі. За Фомою, розум вищий від волі, але любов до Бога набагато важливіша за пізнання його.

Середньовічна філософія увійшла в історію філософської думки під назвою схоластики. Головна ознака схоластики полягає у тому, що вона свідомо розглядає себе як науку, поставлену на службу теології, як служницю теології. Проте, незважаючи на її абстрактну обмеженість та апологетизм, вона зробила крок вперед у розробці логіко-гносеологічної та етичної проблематики, яка є досить актуальною для сьогодення (наприклад, вчення про духовний світ людини).



4.Філософія Фоми Аквінського.

Відомим систематизатором середньовічної схоластики був Фома Аквінський (1225-1274рр.), який пристосовував вчення Аристотеля до католицизму. Найвідомішим його твором є "Сума теології".

За часів Фоми Аквінського значно зросла роль наукового і філософського пізнання. Тому було вже неможливо ігнорувати і не помічати досягнення розуму і науки. Аквінський намагався створити таку доктрину, яка дала б можливість контролювати філософське і наукове пізнання церквою.

Ще у попередні століття західноєвропейськими схоластами біла висунута теорія "двох істин".

Згідно з даною теорією, наука пов‘язана з нею і філософія здобувають знання, спираючись на досвід і розум. На відміну від них теологія здобуває істину в божественному одкровенні. Таким чином теорія двоїстої істини поділила так би мовити сфери впливу між теологією і наукою. Божественне одкровення, вважали представники цієї теорії недоступне розуму.

Фома Аквінський чітко визначає сферу науки і віри. Завдання науки полягає у поясненні закономірностей світу. Але хоч наукове знання об‘єктивне та істинне, воно не може бути всеосяжним. Є така сфера діяльності, яка недоступна розумовому пізнанню, а тільки вірі. Отже, предметом філософії є "істини розуму", предметом теології - "істини одкровення".

Але між наукою і вірою, філософією і теологією немає суперечності. Християнська істина стоїть вище розуму, але вона не суперечить йому. Істина може бути одна, бо походить від Бога. Оскільки кінцевим об‘єктом теології та філософії і джерелом всякої істини є Бог, то не може бути принципової суперечності між теорією і вірою. Водночас не всі "істини одкровення" можна довести раціонально. Та це не ознака, що вони не правдиві чи суперечать розуму. Богословські  істини "надрозумні", але не "протирозумні".

Наскільки обмежений людський розум стоїть нижче теології. А тому філософія і є "служницею теології". Функції філософії як "служниці релігії" полягають у тому, що вона повинна за допомогою логічних аргументів обґрунтувати християнські догми. Логічні доведення допомагають краще розуміти ці догми і зміцнити віру в людині.

Ф. Аквінський вважав, що можна довести буття Бога і запропонував п‘ять доведень, які стали класичними в західноєвропейській теології:

1)       оскільки все на світі рухається то повинен бути "першодвигун" або "першопоштовх" руху - Бог.

2)       Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування. Першопричина усього - Бог

3)       Все в світі існує не випадково, а з необхідністю, ця необхідність - Бог.

4)       Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне мірило досконалості - Бог.

5)       У природі все має певний сенс, доцільність свого існування. А значить, повинна існувати "остання" і головна ціль - Бог.

Проте деякі інші догми християнства не піддаються раціоналістичному обґрунтуванню (догма про Трійцю, про втілення Христа, про воскресіння з мертвих). Це неможливо зробити, не тому, що вони проти розумні і ірраціональні, а тому саме, що вони "надрозумові", їх доведення не в змозі здійснити обмежений людський розум. Більшість догм християнства є предметом теології, а не філософії.

Список використаних джерел

1.  Гуревич А.Л. Проблема средневековой народной культуры. -М., 1981.

2.  Гуревич А.Я. Средневековый мир. — М., 1990.

3.  Лосев А.Ф. Эстетика Возрождения. — М., 1978. Майоров Г.Г. Формирование средневековой философии. Латинская патристика. — М., 1979.

4.  Николай Кузанский. Соч. в 2-х т. — М., 1979. Ротердамский Эр. Похвала глупости. — М., 1956. Соколов В.В. Средневековая философия. — М., 1979. Соколов В.В. Европейская философия XV — XVIII веков.М., 1982.

5.  Стяжкин Н.И. О развитии идей философии природы в средние века // Философские науки. — 1983. — № 2.



6.  Чернышев А.Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. — М, 1991.

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка