Філософія Середньовіччя



Сторінка1/8
Дата конвертації29.03.2017
Розмір2,01 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8
Семінарське заняття № 1

Тема: Філософія Середньовіччя.

Мета: ознайомити із загальними особливостями середньовічного типу

філософствування, основними етапами розвитку середньовічної філо-

софії, проблематикою середньовічної філософії; навчити проводити

порівняння античного типу культури та філософії із середньовічним;

виявити позитивні і негативні риси у середньовічному світосприйнят-

ті, показати роль середньовічної філософії у становленні сучасної

науки.

Методи: словесний

План:

1 Причини та зміст радикальних змін у європейському світогляді при переході від античної епохи до Середньовіччя.

2 Роль християнської патристики у формуванні ідейних засад середньовічно-

го світобачення. Провідні проблеми апологетики та патристики.

3 Схоластика та містика як напрями середньовічної філософії. Вихідні ідеї та представники середньовічних напрямів схоластики і містики.
Основні поняття та категорії для засвоєння теми:

абсолют, душа. Ієрархія, теологія, геоцентризм, апологетика, патристика. схоластика,містика.



Теми рефератів:

1 Східна та західна патристика: порівняльна характеристика.

2 Сучасне значення провідних ідей християнської патристики.

3 Вплив ідей візантійської патристики на культуру Київської Русі.


Матеріально-технічне забезпечення та дидактичні засоби, ТЗН:

реферати, підручник, філософський словник, вислови філософів, портрети

філософів, схеми.
Література:

1 Блинников Л.В.Великие философы: Учебный словарь – справочник.- М., 1997.

2 Горбачев В.Г. История философии. Брянск,2000.

3 История философии в кратком изложении. М., 1991.

4 История философии: Запад-Россия- Восток. В 3 т. М., 1996.

5 История философии для вузов / А.Н.Волков, В.С. Горнев.М., 1997.

6 Кондзьолка В.В. Історія середньовічної філософії. Львів, 2001.

7 Коплстон Ф.Історія середньовічної філософії.К., 1997.

8 Петрушенко в.Л. Формування вихідних засад середньовічного філософствування. Львів, 2000.

9 Татаркевич В. Історія філософії.Т.1.Львів, 1997.


Середньовіччя– це період зародження і розвитку феодальних відносин, епоха панування релігійного світогляду.

На початку VIст. християнство з форми протесту поневолених і знедолених людей, перетворилася на державну, офіційно визнану релігію Римської імперії. Разом з цим поступово формується нова філософія, яка спиралась на фундаментальні ідеї Святого письма.



Філософія епохи середньовіччя мала цілком релігійний характері відігравала роль«служниці теології». Теологія (від грец. «теос» - Бог, «логос» - вчення, слово) – вчення про Бога, богослов’я, що спирається на священні тексти божественного одкровення.

Риси середньовічного християнського світосприйняття:

  1. По-перше, теоцентризм– ідея єдиного Бога-творця як центральна для християнського світогляду і філософії. Християнство відкинуло всі формиполітеїзму (багатобожжя), і проголосило концепцію єдиного Бога.

  2. Теоцентричність християнського світогляду доповнюється антропоцентризмом - уявленням про людину як центр створеного світу, як«вінця творіння», тоді як для космоцентризму античності людина є частиною Всесвіту.

  3. У християнському світогляді утверджується ідея творіння «з ніщо»(так званий«креаціонізм»). Бог творить з небуття, а не «породжує» світ з першоматерії, як це уявлялось у міфології та філософських вченнях минулого.

  4. У середньовічному світогляді панує ідея духовності,тобто вперше в історії людства акцент уваги на людину як на особистість, як на духовну, а не тільки природну істоту. Духовність виявляє себе як міра причетності людини до Бога. Християнство відкриває ще один «вимір» людського існування – дух.

  5. Християнство відкриває віруяк особливий стан людської душі,вона є впевненістю, що по той бік видимого світє світ божественного буття. Це є ще однією ознакою релігійного світогляду:«подвоєння»світу на духовний і тілесно-матеріальний.

Періоди середньовічної філософії:

  • Зародження і розвиток християнської філософії (апологетики і патристики) в умовах античності (ІІІ-V ст.)

  • Ранній період європейської схоластики (VІ – ІХ ст.)

  • Розквіт схоластичної філософії (ІХ – ХІІІ ст.)

  • Пізня схоластика (ХІІІ – ХІV ст.)

Початок середньовічному етапу розвитку філософсько-теологічних ідей поклали так звані апологети, абозахисникицеркви і християнських ідей. Найвідоміші представникиапологетики – Юстин Мученик (ІІ ст.) і Квінт Тертуліан (ІІ-ІІІ ст.).

Християнське одкровення, вважав Тертуліан, скасовує «мудрість світу цього». Віра не потребує раціонального обґрунтування: «Вірую, бо це абсурдно». Духовна чистота – той шлях, який веде до істини віри, часто всупереч доказам розуму.

На початку ІV ст. християнська церква стає державною в Римській імперії, Нікейський собор 325 року затверджує символ християнської віри. Відтепер потрібно було систематизувати християнське віровчення, обґрунтувати. Ці завдання вирішувалися «отцями церкви», видатними богословами, упродовж ІІІ-VІІІ ст. Твори святих отців церкви сформували так звану патристичну літературу (від латинського «патер» - батько), а період їх творчості назвали періодом патристики. Розрізняють східну (грецькомовну) і західну (латиномовну)патристику. На сході найбільш видатними представниками патристики стали Григорій Богослов, Василій Великий, Григорій Нисський (ІV ст.), Діонісій Ареолагіт (V-VІ ст.), Іоан Лествічник (VІІ ст.), Максим Сповідник (ІV-VІІ ст.). Західна патристика представлена іменами Амвросія, Ієроніма, Аврелія Августина (ІV ст.). Основну увагу отці церкви приділили богословським питанням (проблемі божественної Трійці, співвідношення божественної і людської природи Христа, проблеми богопізнання).

Августин (354-430 рр.), спираючись на принципи платонізму та неоплатонізму,систематизував християнський світогляд. Протиріччя людської душі, зв’язок людини з Богом, проблема добра і зла, історичного часу і вічності, сенсу історії – ось проблеми, які цікавили його понад усе.

Основним змістом життя, за Августином, є прагнення до щастя, щастя ж полягає у богопізнанні. Пізнання Богаісамопізнаннялюдинивзаємопов’язаніу концепції Августина.Сутність людської душі – воля, а не розум, тобтоздатність робити вільний вибір. Свобода волі – і великий дар, і велике випробовування для людини.Богяк абсолютне добро і любовстворив світ чистим, вільним від зла. Зло увійшло у світ внаслідок гріхопадіння.Зло – це вільний вибір людини і вона несе за нього відповідальність.



Розглядаючи проблему співвідношення віри і розуму, Августин віддає перевагу вірі, але не відкидає значення розуму, який потрібен для сприйняття християнського віровчення. «Вірую, щоб розуміти» - теза Августина. Августину здається безглуздим схоластичне питання «що було до створення світу?» У божественній сутності не може бути «до» і «після», тут є вічне «тепер», тому людина повинна орієнтуватися на вічність. У творі «Про місто Боже» Августин зробив спробу створення філософсько-історичної концепції, де уся людська історія – це боротьба двох «царств» - «міста Божого» і «міста земного».

Схоластика (від лат. «схоле» - школа, навчання) – особливий тип філософування, підкорений теології і орієнтований на формально-логічне обґрунтування основних догматів християнського віровчення. Схоласти розробили витончену техніку логічного міркування, спираючись на логіку Арістотеля, тоді як західна патристика орієнтувалась на філософію Платона. Арістотель стає провідним авторитетом католицької церкви, а основні положення його творів (узгоджені Фомою Аквінським з християнством) були практично перетворені у догми католицької віри. До основних представників західноєвропейської схоластики належали І.С.Еріугена (ІХ ст.), Ансельм Кентерберійський (ХІ-ХІІ), П’єр Абеляр (ХІ), Фома Аквінський (ХІІІ ст.), Уільям Оккам (ХІІІ – ХІV ст.).

Центральною проблемою схоластичної філософії стає проблема співвідношення віри і розуму. Схоластику особливо цікавила проблема виправдання християнських догматів засобами людського розуму.

Проблема співвідношення віри і розуму у середньовічній філософії має три основних варіанти свого вирішення:

  • Апологети і представники містичного напрямку середньовічної філософії стверджували абсолютну несумісність віри і розуму.

  • Прагнення примиритирозум і віру, раціональне пізнання і божественне одкровення (Августин, Фома Аквінський).

  • Твердження вирішального значення розуму,притаманне переважно мислителям пізньої схоластики (П’єр Абеляр).

Уся проблематика середньовічної філософії, у тому числі проблема універсалій, або загальних понять, так чи інакше була підпорядкована основній проблемі. Проблема універсалій була відома ще з часів античності. Як існує загальне? Це було гострим питанням як для Платона, так і для Арістотеля, на яких спиралися мислителі середньовіччя. У Платона загальне (ідеї, сутність речей) існувало поза конкретними одиничними речами. Для Арістотеля загальне міститься у самих одиничних речах, і не може існувати окремо від них. Для схоластичної філософії проблема універсалій набула особливого значення, пов’язаного насамперед з проблемою Трійці.Як співвідносяться три постаті у єдиному Бозі? Інакше кажучи,як співвідносяться між собою одиничне та загальне?Це стало предметом суперечки між двома позиціями з цього питання –реалізмом та номіналізмом

Номіналізм (лат. Ім’я) – різновид середньовічної схоластики, щозаперечує онтологічне значення універсалій(загальних понять), і таким чином, стверджує, що універсалії, якщо і існують, то лише у мисленні (поміркований номіналізм).Крайній номіналізм повністю заперечує буття загальних понять(Расцелін (ХІст.), Уільям Оккам, Іоган Бурідан та інші).

Реалізм (лат. – речовий, дійсний) – протилежний номіналізму напрям середньовічної філософії, якийз’ясовує реальний статус універсалій(загальних понять), тобтопитання про їхнє об’єктивне існування. Відрізняютькрайній реалізмі поміркований. Представники крайнього реалізму, наприклад,Іоанн Скот Еріугена(ІХ ст.), вважали, що універсалії існують ідеально, до речей. З точки зорупоміркованого реалізму Фоми Аквінського(1225-1274), вони існують, як суттєві значення до і після речей, як поняття про них у розумі суб’єкта (людини, яка знає).

Фома Аквінський– центральна постать схоластичної філософії Західної Європи.Теологічна діяльність Фоми полягала у перегляді вчення Арістотеля у дусі католицизму, а саме, віннамагався створити таку доктрину, яка б давала можливість контролю над філософським і науковим пізнанням з боку церкви. Філософія повинна бути лише«служницею теології».
Семінарське заняття № 2

Тема: Філософія Нового часу.

Мета: показати, в чому проявлялася справжня новизна нової історичної епохи, якими були основні змістові наголоси у новоєвропейському світогляді, розкрити зв'язок між основними напрямами новоєвропейської філософії, пояснити принципові новації у філософських ідеях цієї епохи.
Методи: словесний
План:

1 Основні риси філософії Нового часу. Наукова революція 17 ст.

2 Емпіризм і гносеологія Ф.Бекона, Т.Гоббса.

3 Дуалізм і раціоналізм Р.Декарта, пантеїзм Спінози, монадологія В.Лейбніца.

4 Субєктивний ідеалізм і агностицизм (П.Бейль, Д.Берклі, Д.Юм).

5 Французькі матеріалісти 18 ст.



Основні поняття та категорії для засвоєння теми:

Деїзм, здоровий глузд, об’єкт і суб’єкт, закон, субстанція, релігія і моральність.



Теми рефератів:

1 Сутність та причини утвердження механістичного світогляду в Європі Нового часу.

2 Мислення «здорового глузду» та його філософська оцінка.

3 Філософські ідеї Просвітництва та їх сучасне значення.


Матеріально-технічне забезпечення та дидактичні засоби, ТЗН:

навчальний посібник, філософський словник, вислови філософів, портрети філософів, схеми.


Література:

1 Гусєв В. Західноєвропейська філософія 15-18 ст. К., 1995.

2 История философии в кратком изложении. М., 1991.

3 Бекон Ф.Сочинения: В 2 т. М., 1972.

4 Гельвеций К. О человеке, его умственных способностях и воспитании //

Соч. в 2-х томах. Т.2. М., 1974.

5 Декарт Р. Сочинения: В 2 т. Т.1. М., 1989.

6 Дидро Д. Мысли к объяснению природы. Разговор Деламбера с Дидро //

Избранные философские произведения. М., 1956.

7 Скратон Р. Коротка історія новітньої філософії. К., 1998.

8 Татаркевич Вл. Історія філософії. Т.2. Львів, 1999.

9 Таранов П.С. Золотая философия. М., 1999.

10 Юм Д. Трактат про природу людини. К., 1995.
Періодом Нового часу (ХVII ст.) розпочинається класична філософія, її основними представниками є Ф.Бекон, Р.Декарт, Г.Гобс, Б.Спіноза, Дж.Лок, Г.Лейбніц, Дж.Берклі, Д.Юм, Б.Паскаль.

Наприкінці XVII-XVIIIст. в Європі поширюється просвітницький ідейний рух. Філософія епохи Просвітництва XVIII ст. представлена іменами Вольтера, Ж.-Ж. Руссо, Монтеск’є, Д.Дідро, П.Гольбаха, Ж.Ламетрі, К.Гельвеція, І.Гердера, Г.Лесінга та ін.



Наука і проблема пізнання (гносеологія, логіка, методологія) утворюють ядро всієї філософської проблематики класичної філософії. Ідейним джерелом класичної філософії стали антична філософія і християнське вчення, а завершення критичної спрямованості в головній ідеї класичної філософії XVII-XIX ст. – ідеї раціонального панування людини над природою і суспільством. Основною рисою європейської класичної філософії стає раціоналізм як загально світоглядна позиція. Наука проголошується вищою формою теоретичного знання, а розум – верховною інстанцією і головним авторитетом.

Філософія Нового часу, якою розпочинається період західноєвропейської класики, має свої особливості. XVII ст. визначається в історії як період промислового перевороту, пов’язаного з виникненням машинного виробництва, і як час наукової революції.

Наука, що приходить на зміну вірі і релігії, починає домінувати у культурі і стає основним предметом філософських досліджень новочасної філософії XVIIст. Якщо в центрі проблематики схоластичної філософії була проблема співвідношення віри і розуму, то в Новий час – розуму і природи, проблема осягнена людиною закономірностей природи і можливості раціонального панування над нею.

Філософія XVII ст. осмислює новий образ природи людини, що утверджується в культурі того часу. Якщо ренесансне відношення до природи було переважно художнім, навіть пізнання розумілося як споглядання природних таємниць, то в XVII ст. природа позбавляється божественного сенсу і перетворюється на об’єкт корисних намірів і цілей, навіть на об’єкт насильства з боку людини. Віднині головна мета щодо природи – панування над нею, поставити природу на службу людським потребам. Перемагає установка на прагматичні цінності, на досягнення успіху і влади. Метою пізнання стає вже не мудрість, а оволодіння природою, «Знання – сила».



Особливістю філософії XVII ст. стає механістичний підхід до розуміння світу і людини. Він утверджується завдяки ньютонівській механіці – теорії, на той час зразкової і бездоганної як в емпіричному, так і в математичному плані. Здавалося, що розгадку великого задуму всесвіту знайдено; природа виявилася досконалим образом впорядкованим механізмом, який підпорядкований математичним законам і доступний науковому пізнанню. Всесвіт складається з матеріальних частинок, що рухаються у нескінченному просторі.

Змінюється і бачення ролі Творця. Поряд з пантеїзмом (ототожненням Бога і природи) поширюєтьсяконцепція деїзму, де Бог уявляється великим математиком, архітектором світобудови.Створюючи світ, Бог визначає механістичні закони його руху, але після того він вже не втручається у природні події,система існує і рухається сама по собі, відносно незалежно від Творця.

Людина у механістичній картині світу розуміється як частина, фрагмент природного механізму, і тому вона абсолютно залежна від фізичних законів, підкорена жорсткому і незламному причинному порядку природи. Більше того, самі люди починають розглядатися як певні механізми, автомати. Механіцизм є не тільки спрощеним, а тому і спотвореним баченням складних світоглядних проблем, він веде до дегуманізації самої філософії. Якщо епоха Середньовіччя і Відродження підносили людину (хоча і по різному), розглядаючи її як «образ і подобу Божу», як «вінець творіння», то філософія Нового часу зводить її до механізму, машини, автомату. Філософія XVII ст. виявила свою неспроможність в розв’язанні проблеми людського існуванняНайбільший внесок був зроблений нею в галузі гносеології і методології науки.

У центрі уваги філософії Нового часу постало природознавство, а основною проблемою стала проблема методу науки, методу який би заперечував достовірність, обґрунтованість наукового знання. Значимість і гострота цієї проблеми викликала появу двох основних напрямків в філософії XVII ст. – емпіризму і раціоналізму.



Потрібно зазначити, що термін «раціоналізм»маєшироке і вузькезначення. У широкому значенні раціоналізм є певною світоглядною позицією, вірою в людський розум, в силу, авторитет і особливу роль науки в соціальному прогресі. У такому значенні раціоналізм притаманний всій класичній філософії. Протилежним йому поняттям є«ірраціоналізм»- заперечення існування логічного, закономірного початку у світі, заперечення або обмеження можливостей розуму в пізнанні. Ірраціоналізм стає провідною рисою багатьох філософських вчень ХХ століття, набувши назви «некласичних». Але є більш вузьке значення терміну«раціоналізм», воно стосується лише одної з теоретично-пізнавальних проблем, і в цьому аспекті протилежним поняттям тут виступає «емпіризм».

Раціоналізм та емпіризмрозділяє різна позиція щодо ролі значимості та теоретичної цінності чуттєвого пізнання з його методами, з одного боку, і логічно-раціонального пізнання – з іншого. Пізнавальний процес є нерозривною єдністю чуттєвого та раціонального пізнання.Абсолютизація людських почуттів або мислення веде до крайностей емпіризму чи раціоналізму.

Раціоналісти (від лат. «розум») джерелом і критерієм достовірного знання вважали розум. Ідеї та принципи розуму закладені, на їх думку, у загальних поняттях, у правилах логіки і в законах математики. Філософи-раціоналісти XVII ст. виходили, основним чином, з математичного знання. Саме воно, на їх думку, гарантує необхідність, універсальність наукових знань. З результатами чуттєвого досвіду можна сперечатися (бо чуття часто обманює нас), тоді як закони логіки і математики доводять абсолютно переконливо і тому повинні бути покладені в основу науки. Стверджуючи, що логіка людського мислення, принципи розуму однакові у всіх людей, філософи-раціоналісти Нового часу проголошували існування так званих «природних ідей», потенцій і задатків мислення, незалежно від чуттєвого досвідуЗасновником раціоналістичного напряму в теорії пізнання Нового часу став французький філософ і математик Рене Декарт, а його найбільш видатними послідовниками – голландський філософ Б.Спіноза і німецький філософ Г.Лейбніц.

Емпіристи(від лат. «досвід») головну роль відводиличуттєвому пізнанню, досвіду, експериментальномудослідженню конкретних фактів. У пошуку аргументації своєї позиції вони звернулися не стільки до математики, скільки до досвідного природознавства. Пояснюючи обов’язковий і загальний характер наукових істин, вони наполягали на однаковості досвіду у всіх людей.Розум, раціональне пізнанняфілософи-емпірикитрактували яккомбінацію, сполучення чуттєво-досвідного матеріалу. Розум вважали вони, у принципі нічого нового не додає до змісту знання.«Немає нічого в розумі, чого перед тим не було у відчуттях»- таким є основоположний принцип емпіризму. Емпірична традиція найбільш яскраво представлена в англійській філософії,започатковує її Френсіс Бекон, а продовжують і розвивають Т. Гобс, Дж. Лок, Дж.Берклі, Д. Юм.

Ф. Бекон першим в європейській філософії Нового часу звертається до проблеми методології наукового пізнання. Основнимсвоїмзавданнямвін вважавпошукновогоспособу використання розумудля пізнання природи. Користуючись новим методом пізнання, наука повинна примножитимогутність та владу людства над природою. У своєму творі «Новий Органон» Ф. Бекон називає власне вчення «вченням про очищення розуму», підкреслюючи його критичну спрямованість. Бекон робить критичне дослідження меж і можливостей розуму, який (тобто розум) не гарантований відпомилок «ідолів пізнання». У своєму відомому вченні про ідоли або привиди розуму Бекон дає типологію людських заблуджень, вказує на причини помилок в процесі пізнання.Щоб очистити розум,звільнити його від ідолів, потрібно булоозброїти його новими методами пізнання, укріпити чуттєвим досвідом.

На противагу схоластиці з її формально-логічним методом, Ф.Бекон звертається до чуттєвого, досвідно-експериментального пізнання конкретних фактів. «Найкращим з доведень, - переконаний Бекон, - є досвід, якщо він коріниться в експерименті». Він пропонуєновий метод – метод індукції.Індуктивний метод є таким методом пізнання, який веде від часткового, чуттєво-досвідного знання про окремі факти та явища природи до загальних висновків (які можуть бути викладеними у формі загального правила, форми, закону, концепції, теорії). Розроблена беконом індуктивна методологія стала відправним пунктом для розробки індуктивної логіки.

Рене Декартстав засновником раціоналістичної традиції, першим опонентом методологічної позиції Ф.Бекона. центральне місце в його філософській творчості займалапроблема обґрунтування достовірності знання. Саме цій проблематиці присвячені його твори «Розміркування про метод» і «Основи філософії».Декартпривернув увагу дорозуму і самосвідомості. Чуттєвий досвід, на думку Декарта, не може дати гарантованого достовірного знання, тоді як математика з її простими і чіткими раціональними принципами може служити гарантом необхідного і загальновизнаного знання. Філософське вчення Декарта про метод і є узагальненням досвіду застосування математики в науці. Сумніватися можна у всьому, але єдине, що не залишається безсумнівним для Декарта, – впевненість у власному існуванні, яка випливає з самогофакту мислення. «Я мислю, отже, я існую» – стає тим вихідним положенням, яке є граничною основою достовірності знання. Це означає,що істина засвідчується тільки розумом, останнім критерієм істини є ясність і виразність думки. Декарт переконаний, що всім людям притаманне «природне світло розуму». Але люди, маючи розум, не завжди вміють правильно ним скористуватися. Для цього потрібен правильний метод пізнання. Основними правилами методу є:


  1. починати з простого знання;

  2. прості і ясні уявлення потрібно систематизувати, а заплутані уявлення аналізувати, розкладаючи на прості елементи;

  3. мислення має бути чітко організованим, воно повинно зберігати безперервність умовиводів.

Правила філософського методу Декартаґрунтуються на двох основних принципах – напринципі інтелектуальної інтуїціїіпринципі дедукції. Методологічне вчення Декарта тісно пов’язане з його онтологією, з вченням про граничні основи буття. Світ у філософській системі Декарта має певну ієрархію і розподіл. Декартова позиція єпозицією дуалізму, подвоєння світу на дві реальності, що існують незалежно одна від одної. Філософія стане зразком математичного знання, якщо встановити основоположніфілософські аксіоми. Спробу побудувати філософську систему на основі геометричного методу зробив Б.Спіноза.

XVIII століття в європейській історії називається епохою Просвітництва. Ідеологія Просвітництва продовжує ідейні та культурні тенденції Нового часу. Основний зміст Просвітництва був визначений раціоналістичним світоглядом з його культом розуму, критикою всіх основ феодального суспільства та ідею вдосконалення людини і суспільства.

Просвітницька ідеологія виникає як теоретичне обґрунтування прагнень та інтересів буржуазного суспільства в його боротьбі з феодалізмом. І хоча Просвітництво XVIII століття було загальноєвропейським явищем (в Англії його представляли Лок, Голанд, у Німеччині – Лесінг, Герде, молоді Кант і Фіхте), але найбільш яскраво просвітницький рух виявив себе у Франції, де він став своєрідною ідейною підготовкою і виправданням Великої французької революції. Представники французького Просвітництва – Вольтер, Руссо, Дідро, Ламетрі, Монтеск’є, Гельвецій, Гольбах, Кондорсе та інші.

На відміну від філософії Нового часу, у центрі якої булаідея раціонального панування законів природи, а тому – гносеологічні і методологічні проблеми науки, філософія Просвітництва звертається до суспільних і гуманістичних проблем. Просвітники поставили собі за мету створення таких суспільних відносин, які б відповідали вимогам розуму, принципам справедливості, свободи, рівності, братерства. Предметом дослідження стало коло таких проблем: проблема людини, її історичної діяльності, її прав, політичних свобод, проблема історичного прогресу, ідея вдосконалення суспільства, природа та призначення релігії, моральні та правові аспекти людського існування.

Філософія Просвітництва ґрунтується на переконанні, що в історії все трапляється так же закономірно, як у природі. Ідея створення справедливого суспільства потребує відкриття його законів. Майбутнє суспільство, щоб бути дійсно розумно побудованим, повинно було відповідати «природним» законам історії, звідси поява ідеї історичного прогресу в філософії XVIII століття, тобто розвитку людського суспільства по висхідній. Засіб вдосконалення суспільства просвітники вбачали в освіті і вихованні, у розвитку культури і науки, у моральному вихованні народу. Причому для просвітницької ідеології був характерним поділ суспільства на народну масу, яку потрібно було просвітити і виховувати й «еліту», інтелігенцію, яка знає, у чому полягають розумні засади майбутнього суспільства і що саме потрібно для свободи, щастя і благополуччя народу. Критику феодальних відносин і деспотичних форм правління просвітники почали з критики теологічної доктрини історичного процесу. Використовуючи поширену у XVII-XVIII століттях концепцію деїзму, вони дійшли до висновку про обмежений характер божественного впливу на людську історію. Бог як творець і першопричина світу визначає порядок і закономірність світу, але далі вже не втручається у закономірний перебіг подій, саме тому історичний прогрес суспільства залежить вже не стільки від волі Бога, скільки від діяльності і творчості людей.

На противагу схоластично-теологічному розумінню історії, просвітники висувають раціоналістичні версії суспільного розвитку. Так, Монтеск’є стверджував, що історія є природним процесом, обумовленим географічним положенням і природними умовами існування суспільства. Вченню про божественне походження влади просвітники протиставляють теорію «суспільного договору», апелюючи до природних прав людини, до права народу на вільний вибір власної долі, до права захищати засобами державної влади своє життя, свободи, приватну власність. Руссо у своєму творі «Про суспільний договір» писав, що там, де держава зловживає владою, громадяни мають право розірвати договір з державою, скинути її владу.



Проблема політичної і правової свободи громадян стає однією з центральних тем обговорення ідеології Просвітництва, саме у цей період виникає концепція прав людини, на яку спирається сучасна правова система демократії. Просвітництво XVIII століття виявило тяжіння до матеріалізму та атеїзму. Безумовно, не всі просвітники зайняли відверто атеїстичну позицію, як Дідро, Гольбах та інші. Але всі французькі філософи піддавали критиці релігійні забобони і релігійний фанатизм, догматизм і нетерпимість церкви. Влада церковної ієрархії, на їх думку, стала реакційною силою, головною перепоною для розвитку цивілізації, науки і освіти. Вольтер та інші прихильники деїзму, висунули ідею«природної релігії розуму». Стверджуючи існування природної релігійності людини, універсальності релігійної свідомості, вони шукали коріння і обґрунтування релігії не в одкровенні, а в розумному порядку і законі Всесвіту, через пізнання якого людина осягає і божественний сенс буття. Філософи-просвітники підкреслювали соціальне призначення релігії, її функцію засобу для підтримки соціального порядку і зберігання моральності в суспільстві, через божественне покарання…

Французьке Просвітництво представлено цілою плеядою філософів-матеріалістів (Гольбах, Гальвецій, Дідро, Ламетрі), їх погляди значним чином зумовлені механістично-атомістичною картиною світу, яка сформувалася ще в XVII столітті. Уявлення про вічну нестворену матерію, яка перебуває у постійному русі, поєднувалося з ідеєю механістичності людини і світу. У світі панує фатальна необхідність, якій підкорена і людина як частина цього світу. Тому, визнаючи необхідність політичної свободи, французькі філософи фактично заперечували особистісну свободу як вияв творчої сутності людини. У теорії пізнання французький матеріалізм займав сенсуалістичну позицію (від лат. «чуття», «чуттєві сприйняття»), тобто джерелом всіх знань є відчуття.


Семінарське заняття № 3


Каталог: wp-content -> uploads -> 2017
2017 -> Програма навчальної дисципліни підготовки бакалавра спеціальності 010101 «Дошкільна освіта» 2016
2017 -> Методичні вказівки щодо організації самостійної роботи Львів 2016 Методичні рекомендації щодо організації самостійної роботи
2017 -> План роботи обласного навчально-методичного центру підвищення кваліфікації працівників культосвітніх закладів
2017 -> Галицько-Волинське князівство
2017 -> Методичні вказівки щодо організації самостійної роботи студентів 3,4 курсу з дисципліни Іноземна мова
2017 -> Вплив струму на організм людини. Заходи техніки безпеки під час роботи з електричними пристроями
2017 -> Картка самооцінювання
2017 -> Робоча програма навчальної дисципліни «Проблеми вищої освіти» галузь знань 06 «Журналістика»
2017 -> Робоча програма навчальної дисципліни соціальна педагогіка Галузь знань: 0101 «Педагогічна освіта»
2017 -> Робоча програма навчальної дисципліни технології соціально-педагогічної роботи Галузь знань: 0101 «Педагогічна освіта»


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка