Геродот виступає в афінському одеоні


ГЕРОДОТ ВИСТУПАЄ В АФІНСЬКОМУ ОДЕОНІ



Сторінка2/9
Дата конвертації11.03.2019
Розмір8,1 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

ГЕРОДОТ ВИСТУПАЄ В АФІНСЬКОМУ ОДЕОНІ

ЧАСТИНА ПЕРША

1

Я сліпий. Але я не глухий і тому вчора аж шість годин мусив терпіти нісенітні розбалакування одного rope- історика про так звані «греко-перські війни». Якби я був молодший і зі мною більше тут рахувались, я неодмінно підвівся б зі свого місця в Одеоні й дав йому гідну відповідь.

Бо я знаю, як і чому почалися війни з греками. Адже більшість свого життя я прожив при перському дворі й навіть тепер, коли мені пішов уже сімдесят п'ятий, і досі служу Великому цареві, як служив його батькові — моєму любому другові Ксерксу — та його дідові, славному володарю, що його навіть греки називають Дарієм Великим.

Коли той «історик» нарешті замовк, мій вісімнадцятирічний небіж Демокріт запитав, чи не хочу я належно відповісти промовцеві, який щойно так принизив Персію.

— Ви повинні дати йому відсіч,— сказав він.— Бо всі на вас дивляться. Вони знають, що ви дуже розгніваний.

Тут, в Афінах, Демокріт вивчає філософію. Отож суперечка для нього — неабияка втіха. Запиши мої слова, Демокріте. Зрештою, я завів цю довгу розповідь про те, як і чому почалися війни з греками, на твоє прохання. Я не збираюся щадити нікого — в тому числі й тебе. То на чому я зупинився? Ага, Одеон...

Я посміхнувся в'їдливою посмішкою сліпого — як висловивсь один поет. Сказати щиро, я ніколи не думав дожити до старості, а тим більше — до сліпоти. Та ось три роки тому білі хмари, що вже давно клубочились перед моїми очима, раптом заслали мені світ.

Останнє, що я побачив у житті, була пляма мого обличчя в срібному дзеркалі. Це сталося в Сузах, у царському палаці. Спершу я був подумав, що кімнату заволокло димом. Але стояло літо, і ніде нічого не горіло. Якусь мить я ще бачив себе в дзеркалі, потім перестав бачити. І вже ніколи нічого не побачив.

У Єгипті роблять операцію, після якої білі хмари начебто розсіюються. Але я надто старий, щоб їхати до Єгипту. Та й світу я надивився більше, ніж досить. Жодна людина стільки не мандрувала — я не лише об'їздив усю Персію, а й побу­вав у Індії, в далекому Китаї.

Але я збився на манівці. Це старим людям властиво. Розповім, що сталося, коли ми виходили з Одеону.

Пролунали оглушливі оплески — то Геродот із Галікарнаса закінчив нарешті свою розповідь про «розгром» персів біля Саламіна тридцять чотири роки тому. Коли Демокріт повів мене до виходу, звідусіль почулися вигуки й перешіп­тування:


  • Перський посол!

  • Б'юсь об заклад, йому не сподобалося те, що він тут почув!

  • Він доводиться Ксерксові братом, так?

  • Ні, він маг.

  • А що це таке?

  • Перський жрець. Вони їдять змій та собак.

  • А хлопець гарний на вроду.

  • Він грек, родом з Абдерів. Мегакреонів онук.

  • Онук отого персолиза?

— Тому персолизові, щоб ти знав, належить добра половина всіх срібних копалень у Фракії.

Мені звідусюди дихали в обличчя, мене штовхали і ображали. Я, звичайно, розумію, що бути послом Великого царя в Афінах досить-таки небезпечно. Адже в першу-ліпшу хвилину ці легковажні люди можуть зійтись на збори, де кожен громадянин чоловічої статі має право висловити свою думку і — що найгірше!— має право голосу. Вислухавши котрогось із місцевих демагогів — підкупленого чи божевільного,— афіняни не завагаються порвати мирний договір, як вони уже вчинили одного разу, коли .напали на перську провінцію Єгипет. І зазнали нищівної поразки. Ця виправа була ганебним порушенням договору, укладеного шістнадцять років тому, коли до Суз з'явилося афінське посольство, наділене повноваженнями домагатися миру з Персією. Головним у посольстві був Каллій, найперший багатій у Афінах. Незабаром договір уклали. Афіни визнали владу Великого царя над грецькими містами Малої Азії. Натомість Великий цар пообіцяв не посилати перський флот у Егейське море і таке інше. Договір був дуже довгий. Либонь, ото я й очі собі пошкодив, коли протягом кількох місяців безліч разів перечитував перський текст договору.

Після поразки греків у Єгипті до Суз прибуло друге посольство. Великий цар виявив поблажливість. Він обминув увагою те, що афіняни порушили перший договір, напавши на його провінцію Єгипет, і за кілька днів було погоджено, що договір знову набуває сили. А як доказ своєї довіри до Афін, Великий цар направив туди послом найближчого друга свого покійного батька Ксеркса — Кіра Спітаму, тобто мене.

Не скажу, щоб я був у захваті. Чи думав я, що мені доведеться прожити свої останні роки на чужині, в цьому холодному й непривітному місті? З другого боку, коли вбили мого любого друга Ксеркса й на трон зійшов його син Артаксеркс, моє становище в Сузах стало досить хистким. Хоча Великий цар ставився до мене добре, я був надто близький до колишнього монарха, щоб нові люди при дворі могли цілком мені довіряти. Мені пощастило зберегти якийсь вплив тільки тому, що я онук Зороастра, пророка єдиного бога Ахурамазди — Мудрого Повелителя, якщо висловитись по-грецькому. А що Великий цар Дарій півсотні років тому навернувся до зороастризму, царський дім завжди ставився до нашої родини з пошаною. Через те я іноді почуваю себе самозванцем. Зрештою, нікому не дано обирати собі діда.

У дверях Одеону мене зупинив Фукідід — похмурий чолов'яга середніх літ, який три роки тому очолив у Афінах консервативну партію після смерті свого знаменитого тестя Кімона.

Політичні розбіжності тут умовні. Верховоди обох угруповань — аристокра­ти. Але одні вельможі — як, скажімо, небіжчик Кімон — підтримують багатих землевласників, інші — як Перікл — заграють із міським простолюдом. Перікл продовжив справу свого політичного наставника Ефіальта, підступно вбитого більш ніж десять років тому. Природно, в убивстві звинуватили консерваторів. Якщо це справді вчинили вони, їх слід вітати. Жодна юрба не може правити містом, а тим більше — сильною державою.

Фукідід заговорив до мене на виході з Одеону:

— Сподіваюся, до Суз надішлють звіт про те, що ми сьогодні почули?

— Чом би й ні? — відповів я з чемною байдужістю, як то й належить досвідченому послові.— Великий цар любить легенди про чудеса.

Фукідід був не сам — навкруг нього юрмились консерватори. Вожді партій у Афінах рідко ходять одинцем, боячись за своє життя. Демокріт каже, що коли з'являється галасливий гурт, а посеред гурту виблискує або шолом-цибулина, або шолом-місяць, то це кудись іде Перікл — у першому випадку, або Фукідід — у другому. Все місто непримиренно розколоте: одні гуртуються навколо цибулини, інші — навколо місяця.

Сьогодні шолом-цибулина чомусь не з'явився на Геродотів виступ у Одеоні.


  • Ви хочете сказати, посланнику, що розповідь, яку ми оце вислухали, неправдива? — досить зухвало запитав Фукідід.

  • Вона дуже приблизна, молодий чоловіче. Зрештою, ні вас, ні — боюся — нашого історика ще не було на світі, коли сталися ці події.

  • Нас іще чимало, тих, хто пам'ятає день, коли перси підійшли до Марафона,— прозвучав біля самого мого ліктя старечий голос.

Демокріт не впізнав того, хто озвався. Але такі старечі голоси тут можна почути часто. По всій Греції діди вітають один одного запитанням: «А де був ти, коли ми зустріли персів біля Марафона?» Потім вони обмінюються брехнями.

— Авжеж,— сказав я.— Ще є люди, які пам'ятають давні події. Я, на жаль, один з таких. До речі, Великий цар Ксеркс і я — однолітки. Якби він досі жив, йому було б сімдесят п'ять років. Він зійшов на трон у тридцять чотири — в розквіті віку. Одначе ваш історик щойно твердив, ніби Ксеркс був зеленим хлопцем, коли успадкував від Дарія престол.

— Незначуща подробиця...— почав Фукідід.

— Але типова для трактату, з якого в Сузах сміятимуться не менше, ніж з Есхілової драми «Перси». Я сам її переклав, і Великий цар був у захваті від аттічної дотепності автора.

Я, звичайно, казав неправду: Ксеркс розлютився б, якби взнав, як спотворили його та його матір задля розваги афінської юрби.

Я взяв собі за звичай ніколи не гніватися, коли мене ображають греки. На щастя, свої дошкульні образи вони приберігають для своїх одноплемінників. Усьому світу пощастило, що греки не терплять один одного куди дужче, ніж нас, чужоземців.

Ось переконливий приклад того, до чого може призвести взаємна неприязнь між греками. Коли знаменитий раніше Есхіл програв змагання знаменитому нині Софоклові, він так розлютився, що виїхав з Афін на Сіцілію, де його спіткав навдивовижу справедливий кінець. Один орел, шукаючи чогось твердого, щоб розбити панцир черепахи, яку тримав у пазурах, з фатальною влучністю скинув черепаху на лисий череп автора «Персів», прийнявши його за вичовганий граніт.

Фукідід не встиг мені заперечити, бо в цю мить юний Демокріт несподівано смикнув мене за руку й вигукнув:

— Дорогу послові Великого царя! І нас пропустили.

На щастя, мої ноші чекали мене біля портика.

Мені вдалося винайняти дім, збудований раніше, ніж ми спалили Афіни. Він затишніший, хоч і не такий пишний, як оселі багатих афінян, споруджені нещодавно. Ніщо так не розпалює марнославство зодчих, як видиво рідного міста, спаленого до цурки.

Нині головне будівництво ведуть на Акрополі — скелястому пагорбі, що височіє майже над усім містом. Там споруджують переважно храми із статуями богів, яким греки нібито поклоняються. Я кажу «нібито», бо переконаний, що хоч афіняни і глибоко консервативні, коли йдеться про давні традиції, проте по своїй духовній суті вони безвірники. Для них, як недавно висловився один мій грецький родич, «людина є мірилом усього сущого». Небезпечна гордість! Я думаю, в душі усі афіняни щиро вірять у справедливість такого твердження. Чи не тому — парадоксальний наслідок!— вони навдивовижу забобонні й суворо карають кожного, хто, на їхню думку, завинив у безбожництві.



2


Багато з того, що я сказав учора за обідом, було для Демокріта несподіван­кою. Тому сьогодні він попросив мене не тільки розповісти правду про війни з греками, а й поновити свої спогади про Індію, про Китай і про мудреців, які зустрічались мені на Сході й на дуже-дуже далекому Сході. Він пообіцяє записати все, що я розповім.

Зараз ми сидимо на подвір'ї мого дому. День свіжий, але не холодний-і я відчуваю на обличчі тепло сонячних променів. Мені зручно, бо вдягнений я по-перському. Крім обличчя, всі частини тіла закриті. Навіть пальці рук, коли спочивають, заховані під рукавами. Звичайно ж, я в штанях — на цю одежину греки завжди дивляться, мов на яку дивовижу.

Наші уявлення про пристойність здаються грекам кумедними, бо ніщо їх так не тішить, як милуватися голими юнаками, що змагаються в атлетичних іграх. Одначе афіняни стають скромними, коли йдеться про їхніх жінок. Вони у них закутані з голови до ніг, як і персіянки,— але без кольору, без вишуканості, без стилю.

Я диктую по-грецькому, бо я завжди з легкістю розмовляв іонійською говіркою грецької мови. Моя мати, Лаїда, гречанка з Абдерів. Вона дочка Мегакреона, твого прадіда, Демокріте. А що Мегакреон володів срібними копальнями і ти його нащадок по чоловічій лінії, то ти значно багатший за мене.

Учора я влаштував обід для смолоскипоносця Каллія та софіста Анаксагора.
Демокріт проводить із Анаксагором по кілька годин на день, слухаючи його
розбалакування. Тут це називають освітою. В мої часи і в моїй країні освіту
здобували зовсім інакше: завчали напам'ять священні тексти, навчалися математики, музики та стрільби з лука...

«їздити верхи, стріляти з лука, казати правду» — ось суть перської системи освіти у стислому вислові. Демокріт нагадує мені, що греків навчають того самого — крім «казати правду». Демокріт, наприклад, знає напам'ять поеми іонійського співця Гомера — до речі, він був сліпий, як і я. Проте віднедавна — коли з'явилися так звані софісти — традиційні методи освіти тут забуто. Кажуть, ніби софіст має бути обізнаний з якимсь ремеслом. Насправді ж більшість їх не володіють окремим знанням, а тільки вправно жонглюють словами. Важко збагнути, чого, власне, вони навчають, бо ж усе вони піддають сумніву — крім грошей. Софісти беруть добру плату з афінських юнаків, що йдуть до них у науку.

Анаксагор найрозумніший серед цієї поганої компанії. Він розмовляє просто і пише доброю іонійською мовою. Демокріт читав мені його книжку «Фізика». Хоч я мало зрозумів із неї, мені сподобалася сміливість автора. Він вважає, що можна все пояснити через спостереження видимого світу. Я здатний простежити його думку, коли він пише про видиме та коли він переходить до невидимого, я гублю її слід. Він твердить, ніби порожнечі не існує, ніби простір неодмінно чимось заповнений, хай навіть невидимим для наших очей — вітром, наприклад. У нього надзвичайно цікаві — і безбожні — думки про народження і про смерть.

«Греки,— пише він,— мають хибне уявлення про утворення і загибель. Ніщо не виникає і ніщо не зникає. Просто елементи, які існують, то поєднуються, то розпадаються. Утворення чогось — це поєднання, а загибель — розпад». Досить переконливо. Але що то за «елементи»? З якої причини вони поєднуються або розпадаються? Як, чому, коли і хто їх створив? Сотворіння всесвіту, як на мене, єдина тема, над якою варто замислитись.

На ці сумніви Анаксагор відповідає за допомогою слова «розум». «Спочатку всі елементи, від нескінченно малих до нескінченно великих, були нерухомі. Потім розум упорядкував їх». Потім ці елементи (що це таке? де воно є? чому воно є?) почали обертатись.

Один з найбільших елементів — гарячий камінь, який ми називаємо сонцем. Ще молодим Анаксагор провістив, що рано чи пізно уламок від сонця впаде на землю. Двадцять років тому його провістя справдилося. Весь світ бачив, як сонячний уламок по вогненній дузі перетнув небо й упав неподалік Егоспотамі, у Фракії. Коли вогняний уламок охолов, стало видно, що це просто бурий камінь. За одну ніч Анаксагор став знаменитий. Сьогодні його книжку читають повсюди. Зачитаний примірник можна купити на Агорі за одну драхму.

Перікл запросив Анаксагора до Афін і дав йому невеличке утримання, на яке й живуть тепер софіст та його родина. Само собою зрозуміло, консерватори ненавидять Анаксагора майже так само, як і Перікла. Коли вони хочуть завдати Періклові удару, вони звинувачують його друга Анаксагора — у блюзнірстві, в безбожництві та в іншій нісенітниці... Звичайно, Анаксагор безбожник, як і всі греки, але він принаймні не лицемір і щиро прагне розгадати природу всесвіту.

Анаксагорові десь років п'ятдесят. Він іонійський грек, родом з міста Клазомени і походить із багатої родини. Демокріт каже, що він опасистий та низенький на зріст. По смерті батька Анаксагор не захотів господарювати у родовому маєтку чи піти на державну службу. Його цікавили лише спостере­ження над природними явищами. Зрештою він віддав свою власність далеким родичам і покинув дім. Коли його запитують, чи дорога йому батьківщина, Анаксагор відповідає: «О так, мені дорога моя батьківщина». І показує на небо. Я прощаю йому цей жест, такий типовий для грека. Вони люблять похизуватися.

Коли подали першу страву — свіжу, ледь-ледь присолену рибу,— Анаксагор поцікавився, як я ставлюся до Геродотових небилиць. Я хотів був відповісти йому, але Каллій не дав мені й рота розкрити, знову розповівши про битву під Марафо­ном. Само собою зрозуміло, що Каллій бився там з хоробрістю Геракла.

— Я пішов у військо своєю охотою. Адже я спадковий смолоскипоносець, служитель у містеріях великої богині Деметри, у Елевсісі. Та ви знаєте про це, чи не так?

— Знаю, Каллію. Я-бо теж спадковий... смолоскипоносець. Чи ви забули?


  • Справді?— У Каллія не дуже добра пам'ять на недавні розмови.— А, так, пригадую. У вас поклоняються вогневі. Ви показали б нам свій обряд. Я чув, це вельми цікаве видовище. А надто коли головний маг ковтає вогонь. Це ви, чи не так?

  • Так.— Я більше не завдаю собі клопоту пояснювати грекам різницю між зороастрійцями й магами.— Але ми не ковтаємо вогню. Ми вшановуємо його. Вогонь — це посередник між нами й Мудрим Повелителем. Він також нагадує нам про судний день, коли кожному доведеться перейти через море розплавленого металу.

  • А що відбувається потім?

Хоч Каллій і спадковий жрець, він надзвичайно забобонний. Мені це здається дивним. Спадкові жерці схильні до безбожництва. Вони знають надто багато. Я дав йому традиційну відповідь:

  • Якщо ти служив Істині й відкидав Лжу, ти не відчуєш розтопленого металу. Ти...

  • Ага, розумію,— урвав мене Каллій.— Хай там як, а я хотів би побачити десь цими днями, як ви ковтаєте вогонь. Звісно, наші містерії куди глибші...— Каллій затнувся і знову осідлав свого коника.— Та хоч я й жрець, а того дня під Марафоном порішив не одного перса...

  • ...і знайшов у канаві золото.— Слухаючи балачки Каллія, Анаксагор дратується не менше, ніж я.

  • Цю історію дуже перекрутили,— незворушно заявив Каллій.— Я справді захопив бранця, і той прийняв мене за воєначальника чи царя, завдяки пов'язці жерця, вона й тепер у мене на голові, та ви, звісно, не можете її бачити. Правда, мені було тоді сімнадцять чи вісімнадцять років, він мав би зрозуміти, що я, власне, ніхто. Але він цього не зрозумів і показав мені схованку — на березі річки, канави там ніякої не було!— де залишив свою скриню із золотом. Звісно, я забрав золото. Як воєнну здобич.

  • А що сталося із власником скрині?

Як і кожен у Афінах, Анаксагор знав, що Каллій убив того перса. А знайдене золото вклав у торгівлю вином, оливою, вівцями. Сьогодні він найперший багатій у Афінах.

— Я відпустив його на волю,— невимушено збрехав Каллій. Поза спиною його всі звуть Каллій-із-Канави.— Ті гроші я взяв як викуп. На війні як на війні.

Таке чи не щодня буває між греками й персами — чи бувало. Тепер усе це позаду, завдяки нам з вами, Кіре Спітама. Ми навіки заслужили вдячність людства.

— Хай би не навіки, а хоч на рік або два.

Коли прибрали перші страви й ще не подали другі, прийшла Ельпініка. Вона єдина жінка в Афінах, яка обідає з чоловіками, коли їй заманеться. Ельпініка посідає таке привілейоване становище, бо вона дружина багатія Каллія і сестра уславленого Кімона.

Щоправда, кажуть, ніби не Кімон, а та ж таки Ельпініка насправді керувала консервативною партією. Нині вона має великий вплив на свого племінника Фукідіда. її шанують і бояться. З нею приємно у товаристві. Вона висока, як чоловік, і гарна — хоча її краса вже не першої свіжості. Так каже мені Демокріт, який у свої вісімнадцять років дивиться на кожну людину з однією сивою волосинкою як на втікача з могили. Вона розмовляє з м'яким іонійським акцен­том, що так мені подобається. А от грубої дорійської вимови я не терплю. Та я навчився грецької від матері-іонійки.

— Мене осуджують. Я це знаю. Адже я обідаю з чоловіками, ходжу без проводжатого. Як мілетська подруга.

Елегантних повій тут називають «подругами».

Хоча жінки цілком безправні в будь-якому грецькому місті, існують усякі винятки. Коли я вперше відвідав ігри в одному з іонійських грецьких міст Малої Азії, я з подивом відзначив, що дівчат там навіть заохочували ходити на ігри й роздивлятися голих атлетів — своїх майбутніх чоловіків. Зате заміжнім жінкам такі розваги було заборонено. В консервативних Афінах і жінкам, і дівчатам майже не дозволяють виходити на вулицю, а тим більше відвідувати атлетичні змагання. Це стосується всіх, крім Ельпініки.

Я чув, як знаменита дама по-чоловічому всілася на кушетку, замість скромно примоститися на стілець або ослінчик, як належить сідати грекиням у тих рідкісних випадках, коли вони обідають із чоловіками. Проте Ельпініка робить як їй заманеться, і ніхто не наважується обурюватись... у її присутності. Вона часто поводиться нетактовно і майже не приховує свого презирства до Каллія, який без тями від неї.

Я так і не збагну, дурний Каллій чи ні. Звісно, з пустою головою не забагатієш, хай ти навіть знайшов у канаві скарб. Він розважливий, коли йдеться про справи, і тупий у всіх інших випадках життя. Коли його двоюрідний брат, благородний, чесний і безкорисливий (як на афінянина) Арістід, потрапив у скру­ту, Каллія почали ганити за те, що він не допоможе братові та його родині.

Каллій здобув славу скнари, і тоді він попросив Арістіда сказати перед зборами, що той не раз відмовлявся брати в нього, Каллія, гроші. Благородний Арістід виконав прохання брата. Каллій подякував Арістідові, але грошей йому так і не дав.

— То хто буде царем нашої вечірки?— запитала Ельпініка.

За афінським звичаєм, після того, як із столу приберуть другі страви, товариство обирає з-поміж себе верховоду, який потім вирішує, скільки води домішувати до вина — якщо мало, це означає веселий вечір — і обирає тему для розмови.

Ми обрали Ельпініку царицею. Вона звеліла долити три частки води до однієї частки вина. Отже, мала відбутися розмова на серйозну тему. І така розмова відбулася — про природу всесвіту. Розмова не лише серйозна, а й небезпечна, бо існує місцевий закон — авжеж, закон! — що забороняє не тільки провадити спостереження за небесними світилами, а й узагалі замислюватися про природу неба, сонця, місяця, зірок та всього сущого.

Давня релігія твердить, що два найбільші небесні світила — це божества Аполлон і Діана. Заявляючи, що сонце і місяць — великі вогняні камені, які обертаються в небі, Анаксагор не на жарт ризикує бути звинуваченим у безбож­ництві. Правда, найдопитливіші з афінян розбалакують на ці теми весь час. Але існує постійна небезпека, що котрийсь ваш ворог звинуватить вас на зборах у безбожництві, а за таку провину загрожує смертна кара. Афіняни не перестають дивувати мене.

Та перш ніж ми перейшли до цих небезпечних матерій, Ельпініка піддраж­нила мене, нагадавши про Геродотів виступ у Одеоні. Я остерігся захищати політику Великого царя Ксеркса щодо греків — хіба я міг? Але я сказав, що мене вжахнули Геродотові слова про нашу царицю-матір. Аместріда анітрохи не схожа на кровожерливу фурію, якою зобразив її Геродот. Коли він сказав, що вона живцем спалила кількох перських юнаків, публіка аж затремтіла від захвату. Та насправді було інакше. Після вбивства Ксеркса деякі родини збунтувалися. По придушенні бунту синів тих родин було страчено, як то ведеться завжди. Ритуал магів вимагає, щоб мертвих спалювали. Та Аместріда як добра зороастрійка не послухалася магів і наказала поховати страчених.

Я розповів своїм гостям про те, як Аместріда зуміла зберегти твердість духу, коли вбили її чоловіка Великого царя Ксеркса, і врятувала престол для свого меншого сина. Ельпініка була в захваті.

— І чому я не народилася персіянкою? Я марную себе в Афінах. Каллій обурився:


  • Ти й тут маєш цілковиту волю. Я певен, навіть у Персії жінці не дозволено розлягатись на кушетці, цмулячи вино з чоловіками та провадячи блюзнірські балачки. Тебе замкнули б у гарем.

  • Ні, я очолила б військо, як ота Артемісія з Галікарнаса. Ви повинні дати відповідь Геродотові,— провадила Ельпініка, звертаючись до мене.

  • І розкажіть нам про ваші мандри,— підхопив Каллій.— Про ті східні країни, де ви бували. Про торговельні шляхи. Справді було б цікаво знати, як можна добратися до Індії чи Китаю.

  • Але ще цікавіше довідатися про те, з якими поглядами на сотворіння всесвіту довелося вам там познайомитись.— Неприязнь до торгівлі й політики робить Анаксагора несхожим на інших греків.— І ви повинні розтлумачити нам учення вашого діда Зороастра. Я чув про Зороастра, відколи живу на світі, але ніхто не пояснив мені, ні хто він був, ні як він уявляв собі будову всесвіту.

Далі відбулася серйозна дискусія, яку, сподіваюся, Демокріт запише з усіма подробицями. Я тут зазначу лише її окремі моменти. Погляди Каллія були не вельми оригінальні: він, мовляв, вірує в усіх богів, яких знає. Інакше як би йому пощастило аж тричі виграти перегони колісниць у Олімпії? До того ж він смолоскипоносець на містеріях Деметри в Елевсісі.

Ельпініка висловилася скептично. їй потрібні докази. Тобто добре аргументо­вані міркування. Для греків єдині докази, що важать,— це слова. Вони вміють надавати невловному звукові фантастичної вірогідності.

Анаксагор, як завжди, був скромний; він просто багато чим цікавиться — ото й усі його переваги. Хоча камінь, що впав із неба, підтвердив його вчення про будову сонця, він став після того скромніший, ніж будь-коли, бо «існує ще так багато незбагненного».

Демокріт запитав софіста про оті його елементи — невидимі часточки, що присутні повсюди й завжди.



  • Ніщо не виникає і не зникає,— сказав Анаксагор, випивши третю чашу розбавленого вина.— Воно утворюється внаслідок поєднання елементів, які завжди існують.

  • Але ж ніщо є ніщо, і воно не може існувати хай там у якому вигляді,— заперечив я.

  • Ви вважаєте, слово «ніщо» сюди не пасує? Тоді спробуймо слово «все». Уявімо собі «все» як безліч зернят, які вміщують у собі все суще.

  • У таке важче повірити,— сказав Каллій,— ніж у страждання богині Деметри, яка страшенно засмутилася, коли її дочка спустилася в Аїд, забравши з собою весну та літо. Це принаймні факт, який можна спостерігати.

І Каллій забурмотів молитву, як то й годиться жерцеві Елевсінських містерій.

  • Я не робив порівнянь, Каллію,— як завжди тактовно, відповів Анакса­гор.— Але погодьтеся, що в мисці з сочевицею нема волосся.

  • Принаймні ми сподіваємося, що нема,— озвалася Ельпініка.

  • А зрізаних нігтів? А уламків кістки?

  • Я згоден із своєю дружиною. Тобто я сподіваюся, що ніхто не накидав цього мотлоху в сочевицю.

  • Гаразд. Так само і я. Ми також погодимося, що й сочевичний біб не має в собі нічого, крім бобу. Тобто в ньому нема ні людського волосся, ні кісток, ні крові, ні шкіри.

  • Звісно, нема. Правда, я не люблю бобів і в чистому вигляді.

  • Це тому, що Каллій — піфагорієць,— сказала Ельпініка.

Піфагор заборонив своїм учням їсти боби на тій підставі, що в них перебу­вають людські душі, які переселяються з одного тіла в інше.

— Ні, це тому, що мені від них живіт роздимає. Цей жарт, мабуть, здався Каллію дуже дотепним. Анаксагор розвинув своє міркування:

— Споживаючи одну сочевицю та невидиму воду, людина відрощує собі волосся та нігті, в ній утворюються кістки, м'язи, кров. Отже, всі складові речовини людського тіла якось присутні в бобах.

Демокріт запише решту нашої розмови, що була приємною і змістовною. Каллій та Ельпініка пішли перші. Потім Анаксагор наблизився до моєї кушетки і сказав:

— Я, мабуть, не зможу приходити до вас протягом певного часу. Ви, звичайно, розумієте.


  • Йдеться про персолюбство, так?

  • Так.




  • Вони схибнулися на цьому. Якби Великий цар не хотів миру, я б не сидів послом у Афінах.

  • Перікла люблять у народі. Я його друг. Я також походжу з міста, що колись було під владою Великого царя. Тож рано чи пізно мене неминуче звинуватять у персолюбстві.

Ще зовсім юним Анаксагор бився під Марафоном у лавах нашого війська. Та, на відміну від мене, він зовсім не цікавиться політикою. Але консерватори заповзялися знеславити його, щоб у такий спосіб завдати удару Періклові.

— Будемо сподіватися, що такого не станеться,— сказав я.— Якщо вас визнають винним у персолюбстві, то скарають на смерть.

Анаксагор легенько зітхнув — немов засміявся.

— Дорога в Аїд одна,— сказав він.— То чи не байдуже, коли й де ти на неї звернеш.

І тоді я поставив невеселе грецьке запитання — першим його чітко сформулював автор «Персів».

— Чи не краще для людини було б не народжуватися на світ?

— Звісно, ні,— не забарився з відповіддю Анаксагор.— Жити варто — бодай для того, щоб мати змогу спостерігати небо.

— На жаль, я не можу бачити неба.

— Тоді слухайте музику. — І Анаксагор змінив тему розмови. — Зрештою, Перікл переконаний, що за повстанням у Евбеї стоять спартанці. Отже, цього року не Персія наш ворог, а Спарта. — Анаксагор знизив голос до пошепту. — Коли я сказав правителеві, що йду до вас на обід, він попросив мене вибачитись перед вами. Він уже давно хоче прийняти вас. Але за ним постійно стежать.

— Ось вона, ваша афінська свобода.



  • Є міста, де панують і гірші порядки, Кіре Спітама. Коли Анаксагор зібрався йти, я спитав:

  • Де була нескінченна матерія до того, як розум запустив її в рух?

  • Повсюди.

  • Це не відповідь.

  • Яке запитання — така й відповідь. Я засміявся.




  • Ви нагадуєте мені одного мудреця, якого я знав на Сході. Коли я запитав у нього, як виник усесвіт, він дав неврозумливу відповідь. Я сказав йому, що така відповідь не має глузду, а він заперечив: «На безглузде запитання можна дати тільки безглузду відповідь».

  • Справді мудрець,— сказав Анаксагор без переконаності.

  • Але навіщо розум запустив матерію в рух?

  • Бо таке призначення розуму.

  • Це можна довести?

  • Вже доведено, що сонце — камінь, який загорівся від швидкого обертального руху. Отож сонце колись було нерухоме, інакше б воно вже згоріло, як згорів його уламок, перш ніж упав на землю.

  • Тоді чому ви не погодитеся зі мною, що розум, який запустив усі ті зернята в рух, був розумом Мудрого Повелителя, чиїм пророком був Зороастр?

  • Ви повинні докладніше розповісти мені про Мудрого Повелителя і що там він сказав вашому дідові. Можливо, Мудрий Повелитель і є той самий розум. Хто знає? Ви повинні просвітити мене.

Анаксагор мені подобається. Він не пнеться нагору, як більшість софістів. Як, скажімо, мій родич Протагор. Молоді люди платять йому за те, що він навчає їх так званої «моралі». Він найбагатший софіст серед усіх греків. Принаймні так запевняють інші софісти, а їм про це має бути відомо.

Багато років тому я зустрічав Протагора в Абдерах. Він привозив моєму дідові дрова. То був чарівний і дотепний молодик. Згодом він якимсь чином здобув освіту. Тепер він, кажуть, живе в Корінфі, де, як твердять афіняни, аж занадто багатих, ледачих і безбожних юнаків — отож учнів йому не бракує.

А от з Періклом мені майже не доводилось бачитися — за винятком однієї короткої зустрічі в урядовому палаці. Але ж за ним постійно стежать, як сказав мені вчора Анаксагор. Хоча сьогодні Перікл — правитель Афін, його й тепер можуть звинуватити на зборах у персолюбстві, або в безбожництві, або навіть у вбивстві свого політичного наставника Ефіальта.

Демокріт вважає великого діяча занудним. Зате від Аспасії хлопець у захваті. Віднедавна він став постійним гостем її дому, де живуть із півдесятка чарівних дівчат з Мілета.

Демокріт запевняє мене, що Аспасія ще гарна на вроду, незважаючи на вже не першу молодість — їй близько двадцяти п'яти років — та недавнє материнство. Вона жінка мужня, а це добре, бо в Афінах є чого боятись, а надто метекові — так тут називають чужинців — та ще й коханці чоловіка, ненависного старій аристо­кратії та її численним лакузам. Вона також оточує себе розумними чоловіками, які не вірують у богів.

Недавно один божевільний віщун нахвалявся звинуватити Аспасію в безбож­ництві. Якщо він це зробить, їй загрожуватиме неабияка небезпека. Та, як каже Демокріт, вона тільки сміється, коли при ній згадують того віщуна. П'є вино. Навчає дівчат музики. Слухає балакунів. Доглядає Перікла та їхнього маленького сина.



З


Наприпочатку палахкотів вогонь. Наче все навкруг загорілося. Ми випили священної хаоми, і світ здавався нам летючим і прозорим, як омахи полум'я над вівтарем.

Це було в Бактрі. Я стояв біля свого діда Зороастра. Мені було сім років, в руці я тримав ритуальний жмутик хмизу і дивився, дивився...

Тільки-но перед моїм внутрішнім зором знову постав той жахливий день, як у двері постукали. Демокріт підняв защіпку і впустив софіста Архелая та одного з його учнів, молодого муляра.


  • Його схопили! — у Архелая голос гучніший, ніж у будь-кого з греків, а це те саме, що найгучніший голос у світі.

  • Анаксагора,— пояснив молодий муляр. — Його звинувачують у безбож­ництві.

  • І в персолюбстві,— додав Архелай. — Ви повинні втрутитися.

  • Але ж я перс,— лагідно заперечив я,— і не думаю, щоб моя думка справила враження на збори, хай би що я сказав. Навпаки.

Та Архелай думав інакше. Він умовляв мене піти до представників влади, нагадати їм про мирний договір і запевнити, що Великий цар не зазіхає на грецький світ. Мовляв, нині між Персією та Афінами мир, і тому Анаксагор не може бути винний у персолюбстві. Цей довід здався мені досить наївним, як і сам Архелай.

  • На жаль,— сказав я,— умови договору не можна обговорювати прилюдно.

  • Перікл може їх обговорювати,— заперечив Архелай, аж луна розкотилася подвір'ям.

  • Може,— погодився я. — Але він не схоче. Питання надто делікатне. А крім того, навіть якби договір можна було обговорювати, афіняни однаково здатні звинуватити Анаксагора у персолюбстві чи в будь-чому, що вкинеться їм у голову.

— Це правда,— сказав учень Архелая.

Молодого муляра звуть Сократ. Він страшенно бридкий, як запевняє Демокріт, але розумний навдивовижу. Минулого літа, щоб зробити Демокрітові приємність, я найняв Сократа полагодити фасад будинку. Він наробив такого, що тепер ми маємо ще з десяток розколин, крізь які свистить морозний вітер. Як ремісник Сократ нічого не вартий. Муруючи стіну, він будь-якої миті може завмерти і довго дивитися просто себе, нібито дослухаючись до якогось власного духа. Коли я запитав Сократа, що йому каже той дух, він засміявся й відповів: «Мій демон любить ставити мені запитання».

Архелай і далі наполягав, щоб я виступив перед зборами і сказав, що звинувачувати Анаксагора в персолюбстві безглуздо.

— Чому вони мають мене послухатися? — заперечив я. — До того ж він і справді винний у безбожництві. Як і ви, Архелаю. Як і я в очах юрби та тих, хто його звинувачує. Хто подав позов?

— Лісікл, торговець вівцями.

Це ім'я вдарило мені у вуха. Лісікл — грубий, нахабний чолов'яга, що заповзявся забагатіти, служачи Фукідідові та інтересам консерваторів.

— Тоді все ясно,— сказав я. — На зборах Фукідід нападе на Анаксагора і на його друга Перікла. Перікл захищатиме Анаксагора — і себе самого.

— А ви?..

— І не подумаю втручатися,— твердо заявив я. — Моє становище тут, м'яко кажучи, нестійке. Як тільки консерватори вирішать, що настав час знову воювати з Персією, мене скарають на смерть. Якщо старість не випередить ваших по­літиків.

І я патетично кахикнув; потім розкашлявся не на жарт. Я справді хворий.



  • Що з вами буде, коли ви помрете? — несподівано запитав Сократ. Я зіпнув ротом — мені раптом забракло повітря.

  • Насамперед я покину Афіни...

  • Але чи вірите ви, що й по смерті житимете якимсь іншим життям? Юнак здавався щиро зацікавленим, як собі уявляють загробне існування

послідовники Зороастра. .

  • Ми віримо, що всі душі створив на самому початку Ахурамазда. У належний час вони народжуються — і тільки один раз. А от на Сході вірять, ніби душа народжується й помирає тисячі разів у різних подобах.

  • Так само думав і Піфагор,— сказав Сократ. — Коли ми з Архелаєм були на Самосі, ми зустріли одного з найстарших Піфагорових учнів. Він сказав, що Піфагор запозичив своє вчення в єгиптян.

  • Ні,— твердо заперечив я. Сам не знаю, звідки взялася в мені така впевненість. — Він запозичив його в людей, які живуть за річкою Інд, там, де я мандрував...

Архелай почав утрачати терпець.

  • Це навдивовижу цікаво, посланнику. Але нашого друга заарештовано, й від цього нікуди не дінешся.

  • Нікуди не дінешся і від того,— відрубав Сократ,— що люди помирають, і те, що відбувається або не відбувається з духом, який живе в їхній плотській оболонці, становить неабиякий інтерес.

  • То що ж нам робити? — Здавалося, Архелай от-от удариться в сльози. Замолоду він був учнем Анаксагора.

— Думаю, про це слід запитувати не в мене. Йдіть до Перікла.

— Ми ходили. Вдома його нема. В урядовому палаці теж. Нема його і в Аспасії. Він зник.

Кінець кінцем я якось спекався Архелая. Тим часом Анаксагор у в'язниці, і Фукідід звинувачуватиме його на наступних зборах. Мабуть, Перікл виступить на його захист.

Я сказав «мабуть», бо сьогодні вранці спартанське військо перейшло кордон Аттіки. Перікл відбув на поле битви, і війна, якої всі давно чекали, почалася. Думаю, Афіни зазнають поразки. Демокріт стурбований. Я сказав йому, що

байдуже, хто переможе. Життя від цього не зупиниться. Не така вже різниця між афінянами та спартанцями. І ті, й ті — греки.

Я поясню тобі, Демокріте, те, чого я не зміг пояснити твоєму другові, який спитав у мене, що з нами відбувається після смерті. Звільнившись від тіла, душа повертається до Мудрого Повелителя. Але спершу вона має перейти через міст покути. Ті, хто в житті дотримувався Істини, прийдуть у оселю праведників і знайдуть щастя. Ті, хто служив Лжі — тобто злому братові Мудрого Повелителя, Аріманові,— прийдуть у оселю грішників і терпітимуть там муки. Згодом, коли Мудрий Повелитель здолає зло, усі душі зіллються в одну.

Демокріт запитує, чому Мудрий Повелитель у першу чергу створив Арімана. Це слушне запитання, на яке мій дід відповів раз і назавжди.

Створивши брата, Ахурамазда сказав: «В думках, у вчинках, у свідомості й у душах — ми протилежні».

Демокріт каже, що це відповідь не по суті. Мовляв, Ахурамазда не пояснив, навіщо він створив злого брата. Розумієш — обох їх було створено водночас. Ким? Ти дуже доскіпливий — як і кожен грек. Зараз я тобі поясню.

Коли утворився всесвіт, існував лише нескінченний час. Але потім Ахурамазда вирішив наставити пастку на Арімана. У нескінченному часі він зумів створити час довгого владарювання. Людський рід тепер замкнений у часі довгого владарювання, як муха в бурштині. Наприкінці часу довгого владарювання Мудрий Повелитель здолає злого брата, і світло спалить темряву.

Демокріт цікавиться, чому Ахурамазда — Мудрий Повелитель — завдав собі стільки клопоту. Навіщо погодився він на утворення зла? Бо він був змушений, Демокріте. «Хто його змусив?» — запитаєш, звичайно, ти. Усе своє життя шукав я відповідь на це запитання, ставлячи його Госалі, Будді, Конфуцію і багатьом іншим мудрецям, що живуть на Сході й на дуже-дуже далекому Сході.

Тому влаштовуйся зручніше, Демокріте. У мене довга пам'ять; і я вдамся до її послуг. Поки ми чекаємо, сидячи в цьому будинку, де гуляють протяги, коли прийде спартанське військо, я почну від самого початку й розповім тобі, що мені відомо про сотворіння всесвіту. Я спробую пояснити також, чому в світі існує зло.


ЗА ЧАСІВ ВЕЛИКОГО ЦАРЯ ДАРІЯ

ЧАСТИНА ДРУГА

1


Наприпочатку палахкотів вогонь. Наче все навкруг загорілося. Ми випили священної хаоми, і світ здавався нам летючим і прозорим, як омахи полум'я над вівтарем.

Це було в Бактрі. Я стояв біля свого діда Зороастра. Мені було сім років, у руці я тримав ритуальний жмутик хмизу і дививсь, як Зороастр запалює вогонь на вівтарі. Коли зайшло сонце й вогонь спалахнув, маги заспівали один з тих гімнів, що їх Зороастр почув від самого Ахурамазди — Мудрого Повелителя. Моєму дідові було тридцять років, коли він запитав у Мудрого Повелителя, як слід жити людині, щоб життя її було праведним і нині, і во віки віків. Отоді й сталося чудо.

Ахурамазда явився Зороастрові й сказав йому, що і як слід робити, аби він — і все людство — могли очиститися, перш ніж закінчиться час довгого владарю­вання. Мудрий Повелитель освітив шлях Істини, яким ми повинні йти, і звелів Зороастрові та всім послідовникам правдивої релігії запалювати священний вогонь — у такому місці, куди не проникають промені сонця.

Я досі бачу, як вогонь освітлює ряд золотавих глеків із священною хаомою. Я досі чую, як маги співають хвалу Мудрому Повелителю. Я досі пам'ятаю, до яких вони слів дійшли, співаючи гімн, коли з півночі налетіла на нас нагла смерть.

Хаома вже подіяла, і я бачив усе навколо не дуже виразно. Дід підніс до губів глек із хаомою — руки в нього ледь тремтіли. Я боявся його — але хто не відчував побожного страху перед Зороастром? Мені він здавався неймовірно високим. Але я тоді був дитиною. Згодом я довідався, що Зороастр був середнього зросту і схильний до повноти.

Я пам'ятаю, що у світлі вогню його кучерява й довга біла борода здавалася золотою, а його кров блищала, мов розтоплене золото. Атож, я пам'ятаю, і то дуже виразно, як убили Зороастра біля вогненного вівтаря.

Що ж тоді сталося?

Провінція Бактрія межує з північними кордонами імперії. Столиця провінції, Бактра, лежить на півдорозі між Персією та степами, в яких живуть племена войовничих кочовиків.

Хоч уже кілька тижнів ходили чутки, що степовики близько, в Бактрі ніхто й не подумав підготуватися до оборони. Бактрійці вважали, що жодне плем'я не зважиться напасти на їхнє місто, адже наш сатрап — тобто правитель — Гістасп був батьком Великого царя Дарія. Та вони помилилися. Поки Гістасп із більшістю свого війська був у дорозі до Суз, кочовики-туранці, хвилею прокотившись через місто, усе в ньому спалили й пограбували.

Стоячи біля вогненного вівтаря, ми раптом побачили, як туранці мовчки з усіх боків оточили нас. То справжні велетні — біляві, світлоокі, з червоними обличчя­ми. Коли сп'янілі маги зняли вереск і спробували розбігтися, їх повбивали. Золотава хаома з порозбиваних глеків змішалася з темнішим золотом крові.

Демокріт цікавиться, що таке хаома. Якби ж то я знав. Лише магам дозволено змішувати хаому, а я не маг — тобто не спадковий жрець. Я знаю тільки, що настоюють це священне збудливе питво на рослині, яка росте на перських верховинах і скидається на тутешній ревінь.

Згодом чимало всяких небилиць було вигадано про Зороастрову смерть. Ходили чутки, ніби його вбив один з тих богів, яких пророк Ахурамазда оголосив темними демонами. Але то все нісенітниці. Біляві розбишаки з півночі просто грабували й палили багате місто. Вони не знали, хто такий був Зороастр.

Одурманений хаомою, я й далі стояв там, де мене поставили на початку обряду, стискаючи в руці жмутик хмизу.

Зороастр не зважав на вбивць і правив обряд, не відриваючи погляду від священного вогню. Хоч я й не зрушив з місця, боюся, я вже не дивився на вогонь, як того вимагав обряд.

Навколо мене відбувалася різанина. Я зовсім не боявся — під впливом хаоми. Навпаки, коли навколишні будинки спалахнули жовтим полум'ям, це видовище здалося мені невимовно гарним. Тим часом покриті білою бородою уста Зороастра востаннє запитали:

Скажи мені, о Мудрий Повелителю,

Хто з тих, до кого я звертаюсь, живе праведно,

а хто у нечестивості погруз?


І Зороастр опустився навколішки.

За сімдесят років безліч разів розповідав я про те, що сталося потім, і часом мені здається, ніби я просто школяр, який нескінченно бубнить визубрений, але незрозумілий текст.

Та часто уві сні я знов бачу той вогонь, відчуваю запах диму, бачу, як лезо сокири, затиснуте в руці туранського воїна, опускається на шию Зороастра. Піниться й бризкає золота кров, а уста старого ще ворушаться в молитві, і варвар дивиться на нього з тупим подивом. Аж ось голос Зороастра гучнішає, і я чую кожне його слово. Сам Ахурамазда заговорив устами свого вмирущого пророка: «За те, що Зороастр Спітама потоптав Лжу і служив Істині, я дарую йому славу життя вічного і віднині я даруватиму свою прихильність усім, хто прагнутиме Істини».

Сокира вдарила знову, і Зороастр упав грудьми на вівтар, підгрібши до себе жар від вогню.

Мене врятував один маг, який, на моє щастя, був тверезий — він прийшов надто пізно і не встиг випити хаому. Ми переночували серед димучих руїн міського базару.

Незадовго до світанку варвари покинули місто, забравши скільки могли награбованої здобичі. Усе інше вони спалили. Моя мати та кілька наших родичів знайшли притулок у міській цитаделі.

Я мало пам'ятаю про те, що сталося наступними днями. Наш сатрап Гістасп поквапився назад у місто, захопивши в полон чимало туранців. Мати розповідала, що мене підводили до полонених — чи не впізнаю я вбивцю Зороастра. Я не зміг упізнати його. Пригадую, що тих туранців потім посадили на гострі палі за руїнами міської брами.

Через кілька тижнів Гістасп особисто доправив мою матір та мене до царського двору в Сузах, де нас зустріли не надто привітно. Власне, якби не Гістасп, навряд чи я досі був би живий.

Мені подобався старий Гістасп. Я тоді був дитиною, а він ставився до мене як до дорослого. Він, власне, дивився на мене як на святого — а мені ж було тільки сім років! Правда, я один чув останні слова Зороастра — перші слова, що їх проголосив людськими устами сам Ахурамазда. Через те маги, які дотримуються Істини, досі ставляться до мене як не до зовсім земної людини.

Демокріт нагадує, що я так і не пояснив йому, хто такий маг.

Маги — це спадкові жерці в мідійців та персів, як ото браміни — спадкові жерці у Індії. Окрім греків, кожне арійське плем'я має свою касту жерців. Хоча греки і зберегли арійський пантеон богів та обрядів, спадкових жерців у них чомусь уже немає.

Перський звичай вимагає, щоб усі релігійні церемонії провадили маги. Це створює велику напругу. Адже більшість магів не зороастрійці, а їм доводиться брати участь у наших обрядах. Мій дід прагнув навернути їх усіх від дияволопоклоніння до єдинобожжя. Та його зусилля дали скромні наслідки. Десь, можливо, один з десяти магів служить Істині. Інші дев'ять, не криючись, поклоняються Лжі.

Мій батько був третім, найменшим сином у Зороастра. Він служив у кінноті, коли Великий цар Дарій повів військо в похід на Скіфію. Біля річки Дунаю мого батька було поранено. Він повернувся додому, в Бактру — і помер. Я був надто малий, щоб пам'ятати його. Кажуть, він був темнолиций — справжній Спітама,— з блискучими, як онікс, очима та могутнім голосом пророка. Так принаймні розповідає моя мати Лаїда. Вона грекиня...

Демокріт здивований, що я вжив теперішній час. Я таки його вжив. Бо Лаїда й нині живе на острові Фасос, що лежить навпроти материкового міста Абдери, де вона народилася в сім'ї іонійських греків.

Батько Лаїди був вірним підданим Великого царя — тоді ще не вигадали огидного слова «персолюб», бо всі грецькі міста Малої Азії та більшість міст, розташованих біля Геллеспонту і на фракійському узбережжі, жили собі, щасли­во сплачуючи данину Великому цареві. Неприємності почалися пізніше, з вини афінян.

Мій батько та Лаїда зустрілися незабаром по тому, як Дарій зійшов на трон. То був час заворушень. Відбулися повстання у Вавілоні, в Персії, у Вірменії. Дарій потребував грошей, війська, союзників. З цією метою він послав мого батька до Полікрата, могутнього самоського тирана.

Багато років Полікрат підтримував єгипетського фараона проти Персії. Та коли він побачив, що Єгипет не зможе довго витримати натиск наших військ, він перекинувся — чи то вдав, ніби перекинувся — на наш бік.

Моєму батькові було доручено домогтися від Полікрата грошей і кораблів. Переговори виявилися тривалими й неприємними. Тільки-но виникала чутка, що Дарій зазнав поразки, як моєму батькові наказували покинути Самос. Та коли його корабель уже напинав вітрила, з'являвся посланець із палацу. Будь ласка, вертайтеся. Тиран щойно порадився з оракулом і... Іншими словами, Дарій не зазнав поразки, а здобув перемогу.

Під час тих нелегких переговорів батькові неабияк допоміг Мегакреон з Абдерів, власник багатьох срібних копалень у Фракії. Мегакреон був добрим другом Персії й мудрим радником у нестійкого Полікрата. Коли мій батько попросив дозволу одружитися з його одинадцятирічною дочкою Лаїдою, Мегакреон виявив щиру радість. Дарій — ні. Він не схвалював мішаних шлюбів, хоча сам вступив у кілька, з політичних міркувань.

Зрештою Дарій погодився на шлюб мого батька з Лаїдою за умови, що той негайно візьме бодай одну дружину персіянку. Та вийшло так, що мій батько ніколи не одружився ні з персіянкою, ні з ким іншим. Він помер через місяць після мого народження. Лаїда мала тоді тринадцять років... Отже, нині їй вісімде­сят вісім.

Та я, здається, збився з розповіді. Це через тебе, Демокріте.

То де я був? Ага, на півдорозі між Бактрою та Сузами. Між колишнім життям і життям новим.

Стояла ніч. Пам'ятаю, я ввійшов до намету Гістаспа, сатрапа Бактрії і Парфії. Тоді Гістаспові було десь років п'ятдесят п'ять. Він був низенький і кремезний, з калічною лівою рукою: замолоду йому розрубали в битві м'язи до кістки.

Гістасп сидів на дорожній скрині. Обабіч нього палахкотіли смолоскипи. Коли я зібрався впасти перед ним ниць, він простяг свою здорову руку й посадив мене на ослінчик.



  • Ким ти хочеш бути? — запитав він.

  • Мабуть, воїном.

Власне, я ніколи про це не замислювався. Я тільки знав, що зовсім не хочу бути священнослужителем. Уже змалку релігійні обряди знуджували мене страшенно, а від постійного зубріння священних текстів у мене боліла голова. Не раз я мав таке відчуття, ніби голова моя — глек, по вінця переповнений повчан­нями мого діда. До речі, китайці вірять, що душа або розум людини міститься не в голові, а в череві. Мабуть, тому вони так дбають про приготування і приймання їжі. І через те, либонь, у них набагато краща пам'ять, ніж у нас. Бо всякі відомості складаються не в обмеженій посудині голови, а в череві, яке може розтягуватися скільки завгодно.

— Воїном? Чом би й ні? В царському палаці тебе віддадуть до школи разом з іншими хлопчиками твого віку. І якщо ти навчишся вправно стріляти з лука та всього іншого...

Чекаючи, що він скаже далі, я бездумно дивився на полум'я смолоскипа. Гістасп сприйняв це як віщий знак.

— Бачиш? Ти очей не можеш відвести від сина Ахурамазди. Це природно. Я швидко відвів погляд убік. Хоч мені було тільки сім років, я зразу здогадався, що буде далі.



  • Ти онук найславетнішої людини з тих, що будь-коли з'являлися на землі. Хіба ти не хочеш продовжити його справу?

  • Так. Я хотів би. Я спробую. — Я вже знав, як розігрувати роль дитини-жерця. — Але я хотів би також служити Великому цареві.

  • Нема вищої мети для всіх — крім тебе. Ти не такий, як інші. Ти був біля вівтаря. Ти чув голос Мудрого Повелителя.

Те, що я бачив, як помер Зороастр, поставило мене в особливе становище серед усіх тих, хто сповідує Істину й відкидає Лжу. Але іноді я думаю, що мені жилося б куди безтурботніше, якби я народився звичайним собі перським вельможею* не позначеним рукою божества. Я завжди почував себе самозванцем, коли якийсь маг цілував мені руку й просив ще раз повторити слова Ахурамазди, які той проголосив устами-мого діда. Я не безбожник, звичайно. Але й не фанатик. Крім того, мене завжди мучив сумнів: а що було до появи Мудрого Повелителя? Я об'їхав цілий світ у пошуках відповіді на це запитання. Ти, Демокріте, хочеш знати, чи знайшов я її. Зачекай.

Гістасп знову заговорив про свою повагу до мого діда. Говорячи, він розминав скалічену руку.

— Це я врятував його від магів. Хоча ні. То Мудрий Повелитель урятував Зороастра. А мене він використав як знаряддя. — Гістасп став розповідати історію,, яка ніколи не набридала йому і якої я ніколи не слухав. — Великий цар Кір щойно призначив мене сатрапом Бактрії. Я був молодий. Я вірив у все, чого мене навчили маги. Я поклонявся богам-дияволам, а надто Анаїті та Мітрі, й ніколи не приносив жертви Мудрому Повелителю, бо й не чув про нього. Та ось до Бактри прийшов Зороастр і став проповідувати Істину. Маги попросили, щоб я прогнав його геть. Але мене розібрала цікавість. Я звелів їм спростувати вчення Зороастра в моїй присутності. Він промовляв цілий тиждень і розбив усі їхні доводи. їхніх богів він виставив як нечисту силу, як оборонців Лжі. Він довів, що існує один тільки творець, Ахурамазда. Але з ним існує також Аріман, дух зла. Він — Лжа, з якою Істина має постійно змагатися...

Поява Зороастра була схожа на землетрус, який недавно зрівняв із землею Спарту. Він сказав магам, що боги, яких вони шанували досі,— це не боги, а дияволи. Він заявив, що їхні обряди нечестиві й ганебні, що вони вдаються до оргій, прикриваючись релігією. Наприклад, убиваючи в жертву бика, маги напивалися священної хаоми й пожирали м'ясо вбитої тварини, яке по праву належить Мудрому Повелителю. Звичайно, маги зненавиділи Зороастра. Але завдяки Гістаспові, бактрійські маги були змушені переглянути чимало своїх обрядів.

За кілька років до моєї розмови з Гістаспом у наметі Дарій з великими урочистостями визнав Мудрого Повелителя Ахурамазду та його пророка Зороастра. Отож, коли мого діда вбили, Гістасп вирішив послати мене до царсь­кого двору як постійне й видиме нагадування про Зороастра.

— Ти матимеш багатьох ворогів у Сузах,— сказав мені Гістасп. — Більшість магів — дияволопоклонники. Особливо ті, хто походить із Мідії. Вони мають великий вплив при дворі. Мій син надто терпимий у своєму ставленні до них. — Гістасп зручніше примостив калічну руку. — Мій син заприсягся мені, що він поклоняється Істині. Сказати неправду він не може — адже він перс.

Тут я повинен принагідно зазначити, що для нас, персів, нема нічого гіршого, як збрехати, а для греків — це найвишуканіша втіха. Думаю, причина в тім, що греки не можуть жити, не торгуючи чимось, а всі купці, звичайно, люд нечесний. А перським вельможам звичай забороняє і купувати, і продавати, тому вони й не можуть казати неправду.

Гістасп завжди був невдоволений, що син не виявляє належної релігійної запопадливості.

— Я знаю, що Дарію доводиться правити більш ніж сотнею міст, і в кожному з них свої боги. Та коли він звелів відбудувати храм Бела-Мардука у Вавілоні, твій дід вжахнувся. І я теж. Але мій син править світом, і він просто змушений терпимо ставитись до всіх вірувань, навіть найогидніших.

Дуже повільно Гістасп проніс здорову руку крізь полум'я смолоскипа — давній трюк магів.

— Двір Великого царя розколотий на багато угруповань. Будь обережний. Служи тільки Великому цареві і Мудрому Повелителю. Кожна з головних царських дружин має своїх прибічників. Уникай їх. Уникай греків, що живуть при дворі. Здебільшого це тирани, яких повиганяли нові демократії. Вони невтомно підбурюють мого сина до війни з іншими греками. Вони люди погані і дуже доскіпливі. А твоя мати — грекиня...

Гістасп не докінчив фрази. Він не любив моєї матері за те, що вона не персіянка. Не любив би він і її сина, якби сам Ахурамазда не обрав хлопця-напівгрека, щоб сказати йому свої слова. Цей непоясненний факт пантеличив Гістаспа. Таки справді наміри богів незбагненні.

— Поки ти досягнеш шкільного віку, тобі доведеться жити в гаремі. Стережися. Придивися добре до царських дружин. Три мають великий вплив. Найстарша з них — дочка Гобрія. Дарій одружився з нею в шістнадцять років. У них три сини. Артобазан уже дорослий. Гадають, він успадкує трон після Дарія. Але Великий цар перебуває під чарами Атосси, другої своєї дружини, яка має титул цариці, бо вона дочка Кіра. А що вона народила Дарію трьох синів уже після того, як він став Великим царем, вона заявляє, що найстарший із них є законним наступником престолу. До того ж він онук Кіра Великого. Його звуть Ксеркс.

Так я вперше почув ім'я того, хто мав стати моїм другом на все життя — тобто доти, доки тривало його життя.

Гістасп подивився на мене серйозним поглядом. Очі в мене злипалися від сну.

— Атоссі ти маєш сподобатися,— сказав Гістасп, хоча тільки-но радив мені уникати всіх дружин та угруповань. — Але не наживи собі ворогів серед інших дружин та їхніх євнухів. Будь лукавим, як змія. Заради Мудрого Повелителя, ти повинен вижити. Це буде нелегко. Гарем — то нечестиве місце. Астрологи, відьми, дияволопоклонники — всяка погань користується прихильністю жінок. І найнебезпечніша з них — Атосса. Вона захоплюється чаклуванням і має святилище, де молиться диявольській богині Анаїті. Між Атоссою, з одного боку, та магами — з другого, тобі доведеться скрутно. Маги спробують навернути тебе до Лжі. Але не поступайся. Ніколи не забувай, що Мудрий Повелитель обрав тебе за свого проповідника, за того, хто повинен продовжити справу Зороастра.

Це було трохи забагато повчань для сонного хлопця, який хотів вирости і стати воїном, бо воїнам не треба забивати собі голову стількома науками, як магам або жерцям — або софістам.

Стояв морозний день, коли ми прибули до Суз. Закутаний у вовняний плащ, я сидів разом з матір'ю на верблюді — цього засобу пересування я так ніколи й не навчився терпіти. Верблюд — неприємна тварина, від його ходи вершника нудить, як від гойдання корабля. Коли ми під'їхали зовсім близько до міста, мати забурмо­тіла собі під ніс грецькі закляття.

Річ у тім, що Лаїда — відьма. Вона призналася мені в цьому аж через кілька років після нашого приїзду до царського двору. «Я фракійська відьма. Ми наймогутніші відьми у світі». Спершу я думав, вона жартує. Але Лаїда не жартувала. «Зрештою,— мала звичай вона казати,— якби я не була відьмою, ми нізащо не врятувалися б від смерті в Сузах». Тут вона, може, й має рацію. Але протягом усього того часу, поки Лаїда таємно віддавалася своїм фракійським чаклуванням, вона благочестиво просувала свого сина як наступника Зороастра — запеклого ворога всієї тієї нечистої сили, якій вона поклонялася. Лаїда — мудра жінка.

Світало, коли ми дісталися до річки Карун. Повільною вервечкою караван перейшов через дерев'яний міст, дошки якого прогинались і скрипіли. Внизу вода взялася товстою кригою, а попереду мерехтіли в сонячному промінні Сузи. Я не уявляв собі, що місто може бути таким великим. Уся Бактра помістилася б на одному з його базарів. Правда, більшість будинків у Сузах — вальковані халупи або ще дивніші споруди: викопані в землі вузькі ями, покриті пальмовим листям, яке захищає житло і від зимового холоду. Але палац, щойно закінчений Дарієм, був на той час найграндіознішою будівлею в світі. Споруджений на високому підмурку, він нависав над містом майже так само, як нависали над ним засні­жені вершини гір Загро.

Сузи розташувалися між двома річками, на родючій рівнині, з усіх боків оточеній горами. З незапам'ятної давнини це місто було столицею Аншану, країни, якою спочатку володіли еламіти, потім — мідійці. Південно-західний край Аншану — це перські верховини. Кір Ахеменід був вождем тамтешніх племен. Згодом він вивів своє військо за межі Аншану й підкорив Мідію, Лідію та Вавілон. Його син Камбіз завоював Єгипет. І тепер завдяки Кірові, а потім Камбізу, Дарію, Ксерксу та моєму нинішньому повелителю Артаксерксу весь світ від Нілу до річки Інд належить персам. А відтоді, як Кір вступив на престол, і до сьогод­нішнього дня минуло ж усього сто сім років, і мені привелося жити протягом більшої частини цього славного сторіччя — і жити при перському дворі.

Улітку в Сузах так жарко, що вдень часто знаходили на вулицях спечених ящірок та змій. Але на той час царський двір переселявся на дві сотні миль на північ, до Екбатан, де мідійські царі збудували для себе найбільший і, мабуть, найнезатишніший палац у світі; ця дерев'яна будівля займає понад квадратну милю у прохолодній високогірній долині. Коли ж у Сузах ставало холодно, Великий цар мав звичай переїздити з двором на двісті двадцять п'ять миль на схід, до Вавілона — найстародавнішого і найлюбостраснішого з усіх міст.

Біля брами Суз нас зустрів «царське око». В Персії завжди є принаймні двадцять таких чиновників, що виконують обов'язки довіреної особи Великого царя,— по одному на кожну з двадцяти сатрапій. В обов'язки того, який нас зустрів, входило опікуватися царськими родичами. Він шанобливо привітав Гістаспа. Потім дав нам військовий почет, без чого в Сузах годі обійтися, бо вулиці там такі покручені, що чужинець незабаром збивається з дороги і часто безслідно зникає, якщо його не супроводжують охоронці.

Я був у захваті від неозорої базарної площі, над якою висіла хмара куряви. Скільки сягало око, стояли ятки та намети, барвисті стяги позначали початок або кінець того чи того каравану. Були тут також штукарі, віщуни, мартопляси. Під музику флейт звивалися змії. Танцювали жінки, затулені покривалами й без покривал. Маги ворожили, виривали зуби, повертали недужим чоловічу снагу. Круговерть строкатих кольорів, звуків, запахів...

До нового палацу Дарія веде широкий прохід з величезними крилатими биками обабіч. Передня стіна палацу оздоблена глазурованими цеглинами, які утворюють барельєфи в натуральний розмір, що зображують перемоги Дарія, здобуті в усіх кінцях світу. Хоча постаті схожі одна на одну — кожна зображена у профіль, як вимагає стародавній ассірійський стиль,— можна все-таки впізнати кількох Великих царів і їхніх близьких соратників.

На західній стіні палацу, навпроти пам'ятника якомусь давно померлому мідійському цареві, зображено мого батька при дворі Полікрата Самоського. Він тримає в руці згорнуте в сувій послання від Дарія і стоїть перед Полікратом. За троном тирана видно знаменитого лікаря Демокеда. Лаїда вважає, що мій батько мало схожий на себе. Бо їй не до вподоби чітко визначені умовності нашого традиційного мистецтва. Вона захоплюється реалістичним грецьким стилем. Я -ні.

Палац у Сузах витягнутий із сходу на захід і має троє внутрішніх подвір'їв. Біля головної брами «царське око» передав нас начальникові палацової охорони. На першому подвір'ї, під портиком із високих дерев'яних колон, поставлених на кам'яні цоколі, ми побачили вишикуваних у шеренгу царських охоронців — їх називають «безсмертними». Вони привітали нас.

Високими коридорами ми пройшли на друге подвір'я. Там я побачив сонячний символ Ахурамазди, який охороняли сфінкси.

Нарешті ми вийшли на так зване приватне подвір'я, де Гістаспа привітав управитель царського двору та головні чиновники царської канцелярії, які виконують основну роботу управління імперією. Всі управителі двору та більшість чиновників — євнухи. Кілька старих магів простягли до нас чаші з димучим ладаном. Співаючи свої незрозумілі молитви, вони пильно дивились на мене. Вони знали, хто я такий. На їхніх обличчях не було приязні.

По закінченні церемоній Гістасп поцілував мене в губи.

— Поки я живий, я буду твоїм заступником, Кіре, сину Погураспа, Зороастрового сина. — Потім обернувся до управителя двору, який схилився в раболіпному поклоні: — Віддаю цього хлопця під твою опіку.

Я мало не заплакав, коли Гістасп пішов.

Дрібний чиновник провів мою матір та мене до нашого мешкання в гаремі — цьому окремому кварталі у великому місті царського палацу. Він пропустив нас у крихітну комірчину, що виходила вікнами в дворик, де паслися кури.

— Ось ваші покої, повелителько,— з глузливою посмішкою повідомив

євнух.

— Я сподівалася, нам дадуть окремий будинок. — Лаїда була розлючена вкрай.



На все свій час, повелителько. А поки що вам із хлопцем буде зручно й тут — так вважає цариця Атосса.

Незважаючи на заступництво Гістаспа, мене й Лаїду майже рік тримали ув'язненими в тій комірчині, що виходила на брудний дворик, де стояв пересохлий фонтан і розгулювало з десяток курей, які належали одній із служниць цариці Атосси. Хоча сокоріння курей дратувало Лаїду, мені вони подобалися. Зрештою, я не мав іншого товариства.

Нас жодного разу не покликали до Великого царя, чиї приїзди та від'їзди супроводжувалися гуркотом барабанів, що полохав курей, і вони кумедно бігали по дворику, від чого обличчя моєї матері прибирало трагічного виразу. Гірше того: коли настало літо, ми не поїхали з двором до Екбатан. Ніколи в житті не було мені так жарко, як тоді.

З


Десь на початку осені нас відвідав дрібний службовець царської канцелярії і сказав, що мене вирішено віддати до школи.

Лаїда хотіла скористатися з цієї таємничої сприятливої нагоди й зажадала нового помешкання. Це неможливо, відказав чиновник. Такого розпорядження не було. Лаїда попросила зустрічі з царицею Атоссою. Євнух мало не засміявся — таким зухвалим і безглуздим видалося йому це прохання.

Отож бідолашна Лаїда і далі жила в ув'язненні, а я принаймні почав ходити до школи. Я був у захваті.

Школа при царському дворі, власне, розділена на дві школи. В першій навчаються принци царської крові — на той час їх було близько трьох десятків, віком від семи років до двадцяти,— а також сини «Шістьох Наймогутніших».

У другій школі вчаться діти дрібніших вельмож та юні гості — тобто заручники Великого царя.

Лаїда розлютилася, що мене віддали не до першої школи. Вона тоді не розуміла: нам і так пощастило неймовірно, адже ми досі були живі.

Мені подобалося вчитись у школі. Уроки відбувались у великій залі, що виходила в обгороджений високим муром парк, де нас щодня навчали стріляти з лука та їздити верхи.

Нашими вчителями були маги старої школи; вони ненавиділи Зороастра й боялися його впливу. Через те на мене зовсім не звертали уваги ні вчителі, ні школярі-перси. Товаришували зі мною лише гості Великого царя, бо, в якомусь розумінні, я й сам належав до гостей. Я був напівгрек.

Незабаром я заприятелював із хлопцем мого віку на ім'я Мілон, чий батько, Фессал, був зведеним братом Гіппія, тирана, який правив Афінами. В моєму класі вчилися й сини Гістіея, мілетського тирана. Самого Гістіея затримали при перському дворі як гостя, бо він був надто багатий і могутній, хоча й довів свою вірність Великому цареві під час походу Дарія на скіфів.

Щоб переправити війська до Скіфії, Дарій спорудив із кораблів міст через Геллеспонт. Коли йому довелося повернути назад від Дунаю (де було поранено мого батька), іонійські греки хотіли спалити міст, щоб скіфи порубали там Дарія на шматки. А якби Дарія вбили або взяли в полон, іонійські міста проголосили б себе незалежними від Персії.

Але Гістіей виступив проти цих задумів. «Дарій — наш Великий цар,— сказав він іншим тиранам,— і ми присяглися йому на вірність». Таємно він остеріг їх, що без підтримки Дарія іонійська аристократія об'єднається з простолюдом і скине тиранів, адже в Афінах уже утворюється такий союз із метою прогнати Гіппія — сина знаменитого Пісістрата. Тирани послухались Гістіеєвої поради, і міст лишився неушкоджений.

Дарій без ускладнень повернувся додому і, щоб віддячити Гістіеєві, дав йому в нагороду кілька срібних копалень у Фракії. Правлячи Мілетом і володіючи тепер багатими фракійськими копальнями, Гістіей зненацька став не просто одним з тиранів, а й могутнім царем. З обачності Дарій запросив Гістіея та двох його синів до Суз, де вони й стали гостями.

Отож у школі я дружив тільки з грецькими заручниками. Хоча маги забороняли нам розмовляти грецькою мовою, ми не розмовляли ніякою іншою, щойно опинялися далеко від учителів.

Одного холодного зимового дня ми з Мілоном сиділи на мерзлій землі, дивлячись, як наші однокласники кидають дротик. Одягнені по-перському в теплі штани і троє підштанків,— ми не відчували холоду. Я й тепер одягаюся пристойно і часто раджу грекам робити те саме. Але марно переконувати грека, що за кількома шарами легкої тканини людині не тільки тепло взимку, а й прохо­лодно влітку. Греки ходять або голі, або закутуються в просякнуту потом вовну.

Від свого батька Мілон успадкував смак до інтриг. Він пояснював мені, на які угруповання поділений двір.

— Багато царедворців хочуть, щоб по смерті Дарія на трон зійшов Артобазан, бо він його старший син. Артобазан також онук Гобрія, а той досі вважає, що Великим царем мав стати не Дарій, а він. Але інші п'ять вельмож обрали Дарія.

— Бо Дарій — Ахеменід. Він небіж Кіра Великого.

— Дарій не більший родич Кірові, ніж ти або я,— сказав Мілон, поблажливо подивившись на мене. — Звичайно, всі перські вельможі поріднені, і тому він, мабуть, має в собі трохи крові Ахеменідів, як і я, від своєї матері-персіянки, або ти — від свого батька. Правда, Спітами не належать до вельможного роду. Вони навіть не перси, хіба не так?

— Наша родина вища за будь-яких вельмож. Ми — святі. — Я відчув себе онуком пророка. — Нас обрав Мудрий Повелитель, який промовляв до мене...

— А ти справді умієш їсти вогонь?



  • Умію,— підтвердив я. — Коли я відчуваю божественне натхнення або дуже сердитий. Але якщо Дарій не родич Кірові, то як він тоді став Великим царем?

  • Бо він власноруч убив мага-правителя, що вдавав із себе Кірового сина, й усіх ошукав.

Хоча я вже чув про те, як Дарій скинув з престолу самозванця, котрий удавав із себе сина Кіра, досі ніхто не наважився сказати при мені, що Дарій не родич Кірові, і того дня я довідався від Мілона про чимало цікавих подробиць.

Виходить, і Дарій був не меншим самозванцем, аніж маг, якого він заступив на троні. Тепер я зрозумів, чому тесть Дарія, Гобрій, сам хотів стати Великим царем. Він був старший за Дарія і теж належав до шістьох наймогутніших родів. Але Дарій обхитрував його. Зрештою, Гобрій погодився визнати Дарія Великим царем, але за умови, що трон перейде до його онука Артобазана. Та Дарій узяв собі за другу дружину дочку Кіра Атоссу. І через два роки, того самого дня, коли народився я, з'явився на світ їхній син Ксеркс. Якщо спорідненість Дарія з Ахеменідами була сумнівною, то не виникало жодного сумніву щодо походження його сина Ксеркса. Він був онук Кіра Великого; він був Ахеменід.

Коли народився Ксеркс, двір розколовся на прихильників цариці Атосси і прихильників Гобрієвої дочки. «Шість наймогутніших» воліли підтримати Гобрія, інші вельможі — Атоссу. На її боці були й маги. Моя мати вважає, що Дарій умисне підбурював одних проти одних на тій підставі, що вони будуть надто заклопотані міжусобною боротьбою й не змовлятимуться проти нього. Саме тому Дарій спочатку нібито підтримував одне угруповання, потім — друге.

Сузи були сценою ще одного важливого протиборства. Маги, що поклонялися девам, становили більшість, і вони завдавали чимало прикрощів жменьці магів — прихильників Зороастра. Ті, хто сповідував Лжу, опиралися на царицю Атоссу. Ті, хто сповідував Істину, мали б сподіватися на допомогу Великого царя. Але Дарій поводився ухильно. Він з пошаною говорив про мого діда, але водночас давав гроші євреям на відбудову єрусалимського храму, вавілонянам, які збиралися поновити храм Бела-Мардука, і багатьом іншим.

Хоча я був надто юний, щоб брати участь у цій релігійній війні, моя присутність при дворі дратувала девопоклонників. А що цариця Атосса була з ними заодно, то Лаїду й мене ув'язнили в похмурій комірчині біля курника. Але згодом Гістасп, мабуть, написав синові листа, в якому запитував про мої успіхи в школі, і тоді мене віддали в науку. Якби не той лист, Лаїда і я навряд чи уникли б пропасниці, яка губить кожного, хто має при дворі могутніх ворогів.

Одного ясного весняного ранку моє життя знову змінилося — завдяки чистій випадковості, якщо не брати до уваги долю.

Я був у класі — сидів, схрестивши ноги, в кутку. Учитель-маг занудно бурмотів якийсь релігійний текст — здається, гімн богині Анаїті, яку греки називають Афродітою. За порухом руки вчителя клас заспівав хвалу тій демонсь­кій богині. Заспівали всі, крім мене. Коли мені наказували славити того або того дева, я завжди мовчав, і вчителі-маги вдавали, ніби не помічають мене. Але того ранку сталося інакше.

Зненацька маг перестав завивати і втупився в мене. Був то нещасливий випадок чи втрутилася доля? Хтозна. Але я сприйняв той погляд як виклик і підвівся.



  • Ти не співаєш із нами, Кіре Спітама.

  • Ні, не співаю.

До мене прикипіли здивовані погляди. Рот у Мілона розкрився й залишився роззявлений. Я поводився вкрай непоштиво.

— Чому ж?

Я став у позу, в якій тисячу разів бачив свого діда біля вівтаря в Бактрі. Одна нога вперед, руки простягнені перед собою і обернуті долонями вгору.

— Магу! — вигукнув я, наслідуючи голос Зороастра. — Я поклоняюся тільки невмирущому, осяйному сонцю, яке мчить у небі на прудконогих конях. Бо коли сонце сходить, тоді земля, яку створив Ахурамазда, очищається. Біжучі води очищаються. Води в колодязях очищаються. Води в морях очищаються. Стоячі води очищаються. Усі священні істоти очищаються.

Маг замахав рукою, щоб відвернути навроки, а мої однокласники вибалуши­лись на мене, приголомшені та налякані. Навіть найтупіший збагнув, що я кличу в свідки осяйне сонце, яке мчить у небі на прудконогих конях.

— А якщо сонце не зійде,— провадив я,— тоді деви знищать усе в світі. Але хто поклоняється невмирущому, осяйному сонцю, той здолає і темряву, і девів. і смерть, що підповзає невидима...

Маг бурмотів заклинання, щоб протидіяти мені.

Але я вже не міг зупинитися, навіть якби й хотів. Гучним голосом я проголо­шував Істину і громив Лжу:

— А що ти поклоняєшся Аріманові й усьому злому, то я кличу сонце, щоб воно знищило тебе, спопелило...

Я не докінчив свого закляття.

Маг заверещав і кинувся навтіки, а за ним — усі інші.

Довго-довго стояв я сам-один у класній кімнаті, тремтячи, мов листок на вітрі. Не пам'ятаю, як я дістався до нашої комірчини.

Але чутка про те, що я вчинив, уже прокотилася з кінця в кінець царського палацу і незадовго до смерку мені було звелено з'явитися до цариці Атосси.

4


Кажуть, нема людини, яка не заблукала б у коридорах царського палацу в Сузах. Кажуть також, ніби в ньому точно десять тисяч кімнат. Я ладен у це повірити, бо пам'ятаю, як мене тоді вели принаймні з милю вузькими, затхлими, погано освітленими коридорами.

Два навдивовижу високі й тонкі вавілонські євнухи зустріли мене біля дверей приватного покою цариці Атосси. Один сказав мені, що до появи цариці я повинен простертися долілиць на строкатому індійському килимі. Коли цариця ввійде/ я маю підповзти й поцілувати її праву ступню. Якщо мені не дозволять підвестись, я повинен лежати, аж поки мені звелять іти. Тоді я маю плазом позадкувати через весь килим до дверей. Ні в якому разі не повинен я дивитися на царицю.

Лаїс каже, що у вісім років я був хлопцем незвичайним, правдивим наступником Зороастра і таке інше. Якщо я справляв таке враження, я був, виходить, майстерним актором, бо жив я тоді в стані постійного жаху —- а особ­ливо нажаханий був того холодного вечора, лежачи долілиць на чорно-червоному килимі, і серце моє шалено калатало в чеканні, коли ввійде цариця.

У невеличкій кімнаті я побачив тільки крісло із слонової кості, срібний ослінчик для ніг і статуетку Анаїти. Перед статуеткою курився ладан. Вдихнувши просякнуте густими пахощами повітря, я мимоволі здригнувся. Я знав, де я є — в руках у девопоклонниці.

І ось різьблені кедрові двері навпроти мене тихо розчинилися. Зашелестівши одіянням, цариця Атосса ввійшла до кімнати й сіла в крісло із слонової кості. Я поплазував до неї, зачіпаючись носом за складки килима. Нарешті я побачив дві золоті пантофлі, що стояли поряд на ослінчику. Очманівши від переляку, я поцілував ліву пантофлю. Але цариця, здавалось, не помітила моєї помилки.

— Встань.

Голос у Атосси був низький, майже як у чоловіка. Хоч я пильнував, аби не глянути на царицю прямо, я роздивився її краєчком ока. Вона являла собою пишне видовище. Не більша за мене, вона скидалася на тендітну ляльку, на шиї в якої вкрай недоладно була притулена голова Кіра.

Атоссине волосся — чи перука — було пофарбоване в червоний колір; і багрові зіниці були облямовані не білком, а чимось вогнистим, як і її волосся. Атосса мала якесь невиліковне захворювання очей, але, на її щастя, довіку не осліпла. Товстий шар білого лаку покривав обличчя, щоб приховати — так усі казали — щетину чоловічої бороди. Пальці на тендітних руках були обтяжені масивними перснями.

— Тебе назвали на честь мого батька, Великого царя Кіра.

Згідно з ритуалом двору, ніхто з людей царського роду не міг ставити запитань. Для тих, хто не звик до придворного життя, така розмова здалася б дуже дивною, бо прямі запитання звучали як твердження, а відповіді — як запитання.

— Мене справді назвали на честь Великого царя Кіра. — І я перелічив усі Атоссині титули, обов'язкові й необов'язкові. Лаїда дала мені вельми докладні настанови.

— Я знала твого батька,— сказала цариця, коли я замовк. — А діда не знала.

— Він був пророком Ахурамазди, Мудрого Повелителя, єдиного бога-творця. Два погляди ковзнули по усміхненій статуетці Анаїти. Схожий на голубого

змія, між мною та Атоссою підіймався кільцями ладан. Мої очі зволожилися слізьми.

— Ти це сказав у школі. Ти налякав свого вчителя. А зараз скажи мені правду, хлопче. Ти наслав на нього закляття?

Це прозвучало як запитання — цілком у стилі сучасного двору.

— Ні, велика царице. Я не маю такої сили, про яку я знав би. — Я не хотів випускати з рук цієї зброї. — Я просто служу Мудрому Повелителю та вогню — його синові.

Чи справді був я таким мудрим, таким винахідливим у вісім років? Ні. Але мене багато чого навчила Лаїда, яка заповзялася не тільки вижити, а й вибитися нагору в Сузах.

— Мій батько, Великий цар Кір, поклонявся сонцю. Через те він поклонявся й вогню. Але шанував і інших могутніх богів. Він відбудував храм Бела-Мардука у Вавілоні. Спорудив храми Індрі та Мітрі. Його любила богиня Анаїта.— Атосса вклонилася бронзовій статуетці. На шиї в ідола висів вінок із живих літніх квітів. Я сприйняв це як якесь нечестиве чудо. Я не знав, що в Сузах квіти вирощують у приміщеннях протягом цілої зими — розкіш, винайдена мідійцями.

Атосса стала розпитувати про мого діда. Я розповів їй, скільки міг, про його одкровення. Розказав і про те, як він загинув. її особливо вразило, що я чув голос Мудрого Повелителя.

Хоч Атосса та її маги поклонялися Лжі, вони мусили визнавати й Ахурамазду, адже сам Великий цар проголосив у всіх кінцях світу, що свою корону та перемоги він дістав у дар від Мудрого Повелителя. А що Атосса не могла прямо суперечити Дарієві, то вона підходила до цього питання із зрозумілою осторогою.

Досить довго цариця роздивлялася мене своїми химерними синьо-червоними очима, а тоді сказала:

— Я вирішила дати вам краще помешкання. Я була страшенно здивована, коли довідалася, що вас оселили в старому палаці. Це була помилка. Тих, хто припустився її, вже покарано. Скажи своїй матері, що я прийму її, перед тим як двір виїде до Екбатан. Віднині ти ходитимеш до вищої школи. Навчатимешся з принцами крові.

Через багато років, коли ми з Атоссою стали друзями, вона сказала мені, що поліпшити наші з матір'ю умови вирішила не вона, а сам Дарій. Мабуть, котрийсь із листів Лаїди дійшов до Гістаспа. Розлютившись, старий сатрап поскаржився синові, і той звелів Атоссі поставитись до нас із належною шанобою.



  • Але я й гадки не мала послухатись Великого царя,— призналася мені Атосса через двадцять років, відкривши свої чорні зуби в найчарівнішій усмішці. — Навпаки. Я хотіла скарати тебе й твою матір на смерть. Розумієш, я була під цілковитим впливом тих лихих магів. Аж не віриться, правда? Як вони отруювали нашу свідомість, настроюючи нас проти Мудрого Повелителя. Зороастра та Істини! Уяви собі, я справді поклонялася Лжі!

  • І досі поклоняєтеся! — В розмовах віч-на-віч я завжди був хоробрий з Атоссою, і це вельми розважало її.

  • Аж ніяк! — заперечила Атосса з тонкою посмішкою. — А врятувала вас ота сцена, яку ти влаштував у школі. Доти навряд чи хто чув про тебе і твою матір. Та коли поширилася чутка, що в палаці живе Зороастрів онук і що він насилає прокляття на магів... Тут уже й мови не могло бути про те, щоб вас нехтувати чи вбити. Бо якби тепер вас знайшли десь на дні колодязя — а саме це я мала намір вчинити, пропасниця забирає надто багато часу,— інші дружини Дарія звинува­тили б мене, і він би не на жарт розсердився. Я могла б потрапити в неласку, і тоді Перська імперія дісталася б не моєму синові, а Артобазану, який не має в собі жодної краплі царської крові...

Лаїда і я перебралися жити в новий палац. Ми й не знали, що спочатку нас оселили в кухонному приміщенні старого палацу.

Як з'ясувалося, вища придворна школа нічим не відрізнялася від тієї, в якій навчався я. Тільки й того, що в ній не було грецьких хлопців. Мені їх бракувало. Юні перські вельможі ставились до мене непогано, але з ними я почував себе трохи скуто. По-перше, я походив не з вельможного роду. По-друге, і вчителі, й учні побоювалися мене -- як Зороастрового онука.

Пам'ятаючи про закляття, яким я приголомшив старого мага, усі вважали, що я наділений надприродною силою. Це давало мені неабиякі вигоди, і незабаром я перестав заперечувати свої чаклунські здібності. Я визнав також за корисне іноді «бачити» Мудрого Повелителя. Як тільки це траплялося, маги-вчителі починали тремтіти від страху, і я міг не відповідати урок. За браком іншої підтримки при дворі заступництво Мудрого Повелителя було мені дуже до речі.

Цариця Атосса виконала свою обіцянку. Перш ніж двір переїхав до Екбатан, вона прийняла Лаїду. Моя мати не стала дратувати царицю, обстоюючи Істину проти Лжі, і Атоссу це неабияк потішило. Лаїда завжди вміла сподобатися будь-кому. А що цариця захоплювалася чаклуванням, то моя мати забезпечила її всіма видами чародійного питва — не кажучи вже про приворотне зілля та отруту,— навчила різних заклять та іншої фракійської нісенітниці. Та, незважаючи на заступництво Атосси, Лаїда ніколи не забувала, що вона мати Зороастрового онука, лютого ворога всієї нечистої сили. Отож завжди, коли я заставав царицю та Лаїду біля оповитого парою чавуна, в який вони зазирали, бурмочучи закляття, я приймав на віру запевнення Лаїди, що вони просто роблять досліди з якими-небудь екзотичними ліками. Бо я дуже рано зрозумів, що при дворі одне необачне слово часто, мов чарами, перетворюється на удар кинджалом із темряви або на смертельну дозу отрути, яка діє повільно, проте невблаганно.



5


Двір виїздив із Суз чотирма окремими валками. А що гарем завжди суне найповільніше, то жінки і євнухи рушають найперші. Звичайно ж, Лаїда подоро­жувала на ношах разом з почтом цариці Атосси — вона тепер стала визначною придворною дамою. Після гарему в дорогу вирушають слуги, які везуть царську скарбницю та обставу покоїв Великого царя. Потім їдуть чиновники царської канцелярії з їхніми незліченними документами. І наостанці — верхи або на колісницях — виїжджають високі урядовці, законники, вельможі та сам Великий цар. Завдячуючи Мілонові, я їхав з вельможами на колісниці, запряженій чотирма кіньми.

Незабаром по тому, як мене перевели до вищої придворної школи, Фессал домігся, щоб його сина Мілона взяли туди ж, бо, мовляв, племінник афінського тирана не нижчий від перських вельмож чи священнослужителів. Отак Мілон перейшов до нашої школи, і мені було тепер з ким погомоніти по-грецькому. Коли настав час виїздити до Екбатан, Фессал посадив нас із Мілоном на свою колісницю.

Ми покинули Сузи вдосвіта. Обидві річки виступили з берегів — від повені в горах Загро уже почав танути сніг. Одначе через місяць ці бурхливі потоки мали перетворитися на каламутні струмочки.

Фессал сам правив колісницею, запряженою четвериком коней. Свого часу він виграв перегони колісниць на Олімпійських іграх і любив поговорити про це не менше, ніж Каллій. В цих ігрищах, які відбуваються раз на чотири роки в Олімпії, є щось таке, від чого здатний схибнутися найрозумніший з греків. Я думаю, якби Фессалові довелося вибирати між тиранством у Афінах і вінком переможця на Олімпіаді, він віддав би перевагу плетиву з оливкових гілочок.

Для повільних нош та фургонів гарему подорож від Суз до Екбатан триває щонайменше дванадцять днів. Для олімпійського чемпіона з колісничних перегонів вона забирає всього чотири дні. Тоді я вперше побачив, які чудові дороги збудував Дарій у всій імперії. Від Суз шляхи тягнуться на північ, на південний захід, на схід. Через кожні десять або п'ятнадцять миль стоїть пошта, а також заїзд і стайні. Навколо будинків пошти утворюються села.

Під час першої зупинки хазяїн заїзду надав у наше розпорядження крихітну комірчину з низькою стелею та земляною долівкою. Дрібніші, ніж Фессал, аристократи спали в стайнях, хлівах або просто неба.

Хоча високі вельможі звичайно подорожують із власними наметами, меблями та почтом рабів, Фессал хотів, щоб ми подорожували «як воїни, бо ними нам судилося бути».

— Тільки не Кірові,— сказав Мілон. — Він стане жерцем. Він завжди молиться та обмірковує закляття.

Фессал подивився на мене з легкою цікавістю.


  • Ти народився магом?

  • Ні. Я перський...

  • Він не перс. Він мідієць.

Мілон сказав нетактовність. При дворі не вважали за ознаку доброго тону згадувати про те, що пророк, якого Мудрий Повелитель послав навернути персів до Істини, був не перс, а мідієць. Хоча я маю підозру, що ми навіть не мідійці, а походимо з якогось дуже стародавнього племені — ассірійців, халдеїв, а може, навіть вавілонян. Крім мене, усі Спітами надто смугляві й темноволосі, надто екзотичні, щоб бути мідійцями. Я, звичайно, відрізняюся від своїх родичів. Я світловолосий і схожий на грека — через Лаїду.

Фессал розпалив на жаровні деревне вугілля і зготував нам солдатський хліб з розтовченого зерна, яке змішав з водою. Вийшло в нього щось схоже на висуше­ний сонцем коров'ячий кізяк, і я не сумнівався, що й смакує воно, як кізяк.

Коли ми заходилися їсти солдатський хліб, я сказав Фессалові, що теж хотів би стати воїном.

— Це найпочесніше ремесло,— відповів Фессал. — І необхідне. Жити в світі небезпечно, якщо ти не вмієш воювати.

З мрійною тугою Фессал заговорив про Афіни, і хоч який я був юний, я знав, що він говорить про це з очевидним наміром. Цариця Атосса приятелювала з моєю матір'ю. Слово, сказане мені, дійде й до цариці.

— Гіппій — добрий друг Персії. — Нахмурене обличчя Фессала було осяяне рожевим відблиском вогню, що палахкотів на жаровні. — Мій брат потребує допомоги Великого царя.

. Ми всі знали, що Фессалові не пощастило умовити Дарія прийти на допомогу Гіппію. В ті дні Дарій мало цікавився грецьким світом, хоч і мав під своєю рукою грецькі міста в Малій Азії та кілька островів, таких, як Самос.

Куди більше Дарія приваблював Схід, але протягом свого царювання він обмежився одним тільки походом до річки Інд. Як і Кір раніше, Дарій постійно був заклопотаний наскоками блідолицих північних кочовиків, що одвіку тиснуть на наші кордони. Але зрештою, вони — це ті ж таки ми. Тисячу років тому арійські племена насунули сюди з півночі й підкорили темноволосих тубільців. Тепер колишніх кочовиків називають мідійцями й персами, вони давно цивілізо­вані й мають за свого племінного вождя Великого царя Персії. А тим часом наші родичі-степовики поглядають на нас із заздрістю; і чекають своєї черги.

Біля заїзду, надворі, пролунав гучний крик: «Дорогу пошті Великого царя!» Почувся дзенькіт і брязкіт — то гонець міняв коней. Півтори тисячі миль від Суз до Сард царські гінці долали тоді менш як за тиждень. Дарій мав звичай казати, що його імперію тримають укупі дороги, а не військо.

— Коли Спарта вступить до спілки з афінянами, ворогами мого брата,— провадив Фессал,— вони нападуть на Персію.

Навіть для дитини така можливість здалася безглуздою. Персія була цілим світом. Хоч я не уявляв собі, що таке Спарта, я все-таки знав: то якась грецька провінція чи держава, а отже, вона крихітна, слабка і дуже далека. До того ж перси незмінно перемагали греків. Це був закон природи.


  • Мій брат Гіппій — єдина сила, що стоїть між Персією і Спартою.

  • Чому Спарта така небезпечна? — запитав я.

— Вони живуть задля війни. Вони не схожі на інших людей. Спарта — це не країна, а суцільний військовий табір. Вони хочуть підкорити всю Грецію. Вони заздрять Афінам. Вони ненавиділи нашого батька Пісістрата за те, що його любив народ і любили боги. Сама богиня Афіна привела мого батька на Акрополь і на очах у всіх городян віддала йому та його нащадкам владу над містом.

Я не знаю, вірив чи не вірив Фессал у цю історію. Бо сьогодні жоден афінянин у неї не вірить. А чи вірили вони тоді? Сумніваюся.

Насправді Пісістрат просто умовив одну високу дівчину на ім'я Фія вдягтись як Афіна. Я знайомий з її онуком, і той страшенно любить розповідати, як його бабуся провела Пісістрата священною дорогою на Акрополь, до храму Афіни.

А що більшість городян так чи так підтримували Пісістрата, то вони вдали, ніби Фія — справді Афіна. Інші мовчали — від страху.

Потім Пісістрата прогнали з Афін, і він оселився у Фракії, де володів срібними копальнями. Наживши нове багатство, він підкупив вождів аристокра­тичної партії на чолі з Лікургом і партії торговців, яку очолював Мегакл. А що партія простолюду була завжди на його боці, то він дістав змогу повернутися до

Афін, де щасливо дожив до глибокої старості. Після нього правити в Афінах стали його сини Гіппій і Гіппарх.

Як відомо, Гіппарха вбили двоє юнаків. Дехто вважає, ніби вони надихалися політичними переконаннями, хоча Ельпініка каже, що вони не були пов'язані з Алкмеонідами — родиною, яка очолювала опір проти тиранів. їхній предок Алкмеон колись стратив кількох людей, що знайшли притулок у храмі, і за це блюзнірство його було проклято тим прокляттям, яке переходить від батька до сина протягом багатьох поколінь. Волею випадку Перікл належить до Алкмеонідів, щоправда, по материнській лінії. Бідолаха! Хоч я не вірю в численних грецьких богів, я схильний вірити в силу проклять. Хай там як, а Алкмеонів онук Клісфен, отаборившись у Дельфах, згуртовував сили проти народного улюбленця Гіппія.

— Клісфен — то чоловік небезпечний,— похмуро мовив Фессал. — І не­вдячний — як усі Алкмеоніди. Ставши тираном, Гіппій призначив Клісфена суддею. А тепер Клісфен утік до Спарти і нацьковує її проти Афін. Він знає, що тільки чужоземне військо може вигнати нас із міста. Жоден афінянин цього не вчинить. Народ нас любить. А Алкмеонідів — ні.

Побоювання Фессала виявились небезпідставними. Десь через рік після тієї
розмови Клісфен привів до Афін спартанське військо, і Гіппія скинули з трону.
Тоді Гіппій заприсягся у вірності Великому цареві й оселився в Сігеї, місті, що
стоїть неподалік від руїн Трої.

Гіппій був близький до жерців Аполлона в Дельфах і, кажуть, знав про оракулів більше, ніж будь-який грек. Він умів також провіщати майбутнє. Колись я спитав у тирана, чи передбачив він власне падіння.

— Так,— відповів Гіппій.

Я чекав, що він розповість про це більше. Та він змовчав.

В усіх випадках життя афіняни люблять посилатися на свого мудреця Солона. Я зроблю те саме. Солон слушно звинувачував не Пісістрата, а самих афінян за звеличення тирана. Він сказав... як же пак він сказав?..

Демокріт знайшов для мене точні слова Солона:

«Ви самі звеличили цих людей, надаючи їм підтримку, і тому ви опинилися в ганебному рабстві. Кожен із вас ступає ходою лиса, та коли ви збираєтесь у гурт, ваш розум стає нікчемним. Бо ви тільки дослухаєтеся до слів лукавої людини і не бачите, які вона творить діла».

Навряд чи хтось коли-небудь краще визначить афінський характер — і це сказав афінянин! Тут є одна тільки фальшива нота. Згадка про ганебне рабство — очевидне перебільшення. Народ любив тиранів, і, якби не спартанське військо, Клісфен ніколи не повалив би Гіппія. Згодом, прагнучи зміцнити свою владу, він надав усілякі політичні привілеї простолюдові, який колись підтримував тиранів. Результат? Славетна афінська демократія. На той час у Клісфена залишився тільки один політичний суперник — Ісагор, вождь партії аристократів.

Тепер, через півстоліття, ніщо, по суті, не змінилося; тільки замість Клісфена афіняни мають Перікла, а замість Ісагора — Фукідіда. Ну, а нащадки Пісістрата стали землевласниками і живуть неподалік Геллеспонту. Усі, крім мого друга Мілона. Він загинув під Марафоном, воюючи за свій рід і за Великого царя.

Того вечора на дорозі від Суз до Екбатан я став палким прихильником Пісістратідів. Звичайно, я не почуваю такої приязні до сучасних афінян, що їх півстоліття вчили ненавидіти родину, яку любили їхні діди.

Одного разу, дуже делікатно, я торкнувся цієї теми в розмові з Ельпінікою. На мій подив, вона заговорила про Пісістратідів із щирою симпатією.

— Вони правили нами краще, аніж будь-хто. Але афіняни воліють жити в хаосі — порядку вони не люблять. Ми також ненавидимо своїх великих людей. Хіба добре вчинили з моїм братом Кімоном?

Мені шкода Перікла. Він справді велика людина, а отже, йому судилося закінчити погано. Ельпініка переконана, що через рік або два його виженуть із Афін.

То де я був? Ага, в дорозі до Екбатан.

Навіть тепер у своїй уяві, де більшість спогадів позбавлені форми й ко­льору — в якийсь таємничий спосіб сліпота, здається, вразила й частку моєї пам'яті,— я досі бачу гарну місцевість, якою ми наближалися до Екбатан.

Ми довго підіймалися вгору і вгору крізь темний ліс, і ось, нарешті, перед нами виникло видіння міста-фортеці, оточеного сімома концентричними мурами, що всі були різного кольору. В самому центрі, обведений позолоченим муром, височів пагорб, на якому стояв царський палац.

А що мідійські верховини густо заросли лісом, то палац збудовано тільки з кипарисового та кедрового дерева, а фасад покрито зеленавими мідними пластинами. Дехто вважає, ніби стіни покрили міддю, щоб вороги не змогли підпалити палац. А я думаю, це зробили задля краси. І справді, на палац любо дивитися, коли світло-зелена мідь виблискує у променях сонця на тлі темно-зелених хвойних дерев, що вкривають навколишні гори.

Того дня, коли ми в'їхали до Екбатан, ми могли милуватися їхньою легендарною красою цілих дев'ять годин — стільки в нас пішло часу, щоб проїхати крізь усі сім брам. Годі навіть уявити собі метушню й безлад, які супроводжують прибуття перського двору в одну із своїх столиць.



6


У мій час школярі не байдикували. Ми підводилися з ліжок ще до світанку. Нас навчали битися всіма видами зброї, господарювати в маєтку, читати, а іноді й писати, навчали будувати мости, фортеці, а то й палаци, навчали навіть сімей­ного життя. Нас годували раз на день — і їжа була вбогою.

На той час, коли знатному персові виповнюється двадцять років, він уміє майже все. Раніше юнака навчали тільки їздити верхи, стріляти з лука і казати правду — ото була й уся освіта. Та вже Кір збагнув, що вельможні перси повинні вміти не лише орудувати зброєю. А в часи Дарія школа мала вже цілком визна­чену мету: навчити перських вельмож правити світом.

Та була одна сторона придворного життя, яку тримали від нас у таємниці,— гарем. Хоча багато з учителів були євнухами, жодному з нас ніколи нічого не розповідали про цей загадковий світ, навіки закритий для всіх персів-чоловіків, окрім Великого царя і мене. Я відносно довго жив у гаремі й завдяки цьому близько знав не тільки Дарієвих дружин, а й гаремних євнухів, які зберігають тісні взаємини із своїми двійниками, що трудяться в першому та в другому відді­лах царської канцелярії.

Демокріт запитує, що то за відділи. Перший завжди розташовується в глибині зовнішнього подвір'я того палацу, де на той час оселяється Великий цар. Сотня чиновників, сидячи за довгими столами, розбирають пошту Великого царя та всі звернені до нього прохання. Після того, як документи відповідно розкладено, чиновники з другого відділу вирішують, який лист або прохання слід показати Великому цареві, а який віддати на розгляд тому або тому високому урядовцеві чи законникові. Другий відділ має величезну владу, і звичайно там хазяйнують євнухи.

Я хотів би тут відзначити, що раніше, і навіть у часи Кіра, жінкам вищого стану було дозволено перебувати в товаристві чоловіків. Але Дарій мав інші уявлення, ніж Кір. Він помістив жінок із царської родини так, щоб їх ніхто не бачив. Звичайно, вельможі наслідували його, і сьогодні знатна персіянка не може ні зустрічатися, ні розмовляти з будь-яким чоловіком, крім свого законного. Вийшовши заміж, вона вже ніколи не побачить ні свого батька, ні братів; ні навіть своїх синів — після того, як вони покинуть гарем.

Не знаю, чому Дарій так заповзявся вилучити жінок царського роду із суспільного життя. Мабуть, боявся їхніх політичних інтриг. Але тоді я не розумію, чому він вирішив, що вони стануть менш небезпечні, коли замкнути їх у гаремі. Насправді їхня влада тільки посилилася, після того, як вони перестали бути на видноті. В глибокій таємниці плели вони свої підступи, змовляючись із євнухами. Під час царювання Ксеркса багато найвищих державних посад захопили євнухи, користуючись підтримкою тієї чи тієї з царських дружин. Це не завжди призводило до добра. Навпаки.

Але навіть у сувору добу Дарія були винятки з його правил. Цариця Атосса приймала в себе кого їй заманеться: чоловіків, жінок, дітей чи євнухів. Цікаво, що про неї не ходило жодних пліток — за моєї пам'яті. Давніше, кажуть, шепотілися, ніби вона мала любовний зв'язок із Демокедом, лікарем, який відрізав їй грудь.

Я вельми сумніваюся в цьому. Я знав Демокеда, і він був чоловік надто розумний і надто обачний, щоб дозволити собі встряти в інтригу з жінкою царського роду.

Як і більшість вельможних персіянок, Атосса замолоду любилася більше з євнухами, ніж із чоловіками. Адже якщо євнуха каструють, коли він уже досяг статевої зрілості, він зберігає здатність утішати жінок. Наші Великі царі воліють не помічати таких дрібниць: зрештою, жінку замикають у гаремі тільки задля того, щоб бути певним у своєму батьківстві, коли в неї народжуються діти. А що там вона витворяє з євнухом або з іншою жінкою, не обходить/її володаря.

Ще одним винятком із гаремних правил була Лаїда. Я завжди мав змогу зустрічатися з нею в її покоях, розташованих біля самого гарему, але за його межами. Жінка досить хтива, Лаїда не хотіла вдовольнятися євнухами. При­наймні двічі вона була вагітна і щоразу влаштовувала собі викидень, а за такий злочин у Персії карають смертю. Але Лаїда має мужність пантери. Хоча кожен міг виказати її, ніхто не виказав. Вона пояснювала це тим, що зуміла зачарувати двір — у прямому розумінні. Може, й так. У всякому разі вона зачарувала тирана Гістіея, з яким мала тривалу любовну пригоду.

Дивно, але я зовсім не пам'ятаю, коли я вперше познайомився із Ксерксом. Мабуть, ще того літа в Екбатанах. Немає сумніву, що ми бачили один одного на першому придворному торжестві, де я був присутній,— на шлюбній церемонії, коли Дарій брав собі чергову дружину. Та подія виразно закарбувалась у моїй пам'яті, бо саме тоді я вперше побачив Великого царя Дарія.

Кілька тижнів у гаремі стояв незмовкний гомін. Жінки тільки й розмовляли що про весілля. Цього разу Дарій одружувався із своєю племінницею — одинад­цятирічною онукою Гістаспа. Теревені не вщухали в усіх трьох домах гарему.

Демокріт запитує, що то за три доми. Я думав, кожному відомо, що гарем поділений на три частини. У так званому «третьому домі» мешкає цариця або цариця-мати. Якщо жива цариця-мати, вона стоїть вище за царицю-дружину. В «другому домі» живуть жінки, що їх Великий цар уже спізнав, у «першому» — незаймані дівчата, яких тільки-но взяли до гарему і яких іще навчають музики, танців, уміння вести розмову.

В день весілля перед палацом влаштували військовий парад. На моє розчарування, я був змушений спостерігати маневри з даху гарему, тимчасом як більшість моїх шкільних товаришів стояли біля брами палацу, чекаючи, коли вийде Великий цар.

Затиснутий у юрмі жінок та євнухів, я заворожено спостерігав, як пророб­ляють складні військові вправи десять тисяч «безсмертних» — особиста гвардія Великого царя. У яскравому промінні сонця їхні обладунки зблискували, як луска щойно впійманої риби. Коли, наче помахом однієї руки, вони кинули списи*, сонце сховалося за хмарою з дерева й криці.

На жаль, з того місця, де я стояв, притиснувшись щокою до потрісканої дерев'яної колони, я не міг роздивитися Великого царя — він сидів якраз піді мною, накритий золотим балдахіном. Але я добре бачив наречену. Досить гарна дівчинка, вона сиділа на стільчику між своєю матір'ю та царицею Атоссою і, мабуть, була налякана до смерті усім, що відбувалося навколо неї.

Пізніше, того ж таки дня, влаштували прийом у великій залі палацу, де разом із своїми односумами був присутній і я.

Пам'ятаю, що відчуття благоговійного страху опанувало мене, коли я вперше побачив знаменитий лев'ячий трон, виготовлений ще для лідійського царя Креза. Його спинка — це лев у натуральну величину, чия золота морда дивиться через ліве плече того, хто сидить на троні,— смарагдові очі палахкотять, зуби із слонової кості ощирені. Вгорі підвішений на довгих ланцюгах балдахін із кованого золота, а ліворуч і праворуч на постаменті, в курильницях вигадливої форми, горить сандалове дерево.

У Екбатанах стіни ападани — тобто зали з колонами — обвішані килимами, на яких зображено події з життя Великого царя Камбіза.

Я зі своїми шкільними товаришами стояв праворуч від трону. Біля самого трону поставили принців царської крові, далі — синів «шістьох наймогутніших», а ще далі — юних гостей Великого царя. Мене помістили на межі між гостями й вельможами, між Мілоном і Мардонієм, найменшим сином Гобрія від сестри Дарія.

Ліворуч від трону стояли шестеро вельмож, які допомогли Дарію стати Великим царем. Хоча одного з перших «шістьох» недавно стратили за зраду, його старшому синові було дозволено представляти одвіку знатний і вшанований усіма почестями рід.

Як відомо всьому світові, коли Камбіз був у Єгипті, маг на ім'я Гаумата прикинувся Мардом, братом Камбіза. Коли, повертаючись із Єгипту, Камбіз помер, Гаумата захопив престол. Але юний Дарій, за допомогою «шістьох», убив облудного Марда, одружився з Атоссою, вдовою і Гаумати, й Камбіза, і став Великим царем.

Із «шістьох» мене особливо цікавив Гобрій, високий, ледь сутулий чоловік, чиє волосся й борода були пофарбовані в синій і червоний кольори. Пізніше Лаїда розповіла мені, що цирульник припустився фатальної помилки і переплутав фарби. Його скарали на смерть.

Мені здається, що Гобрій ненавидів Дарія. Він заздрив йому — це безперечно.


Адже Гобрій мав не менше — і не більше — прав на трон, ніж Дарій. Але Великим
царем став усе-таки Дарій. Тепер Гобрій хотів, щоб наступником трону оголосили
його онука Артобазана, і з цього приводу двір розколовся на два табори.

«Шість наймогутніших» схилялися до Артобазана; Атосса й родичі Кіра хотіли Ксеркса.


Як завжди, Дарій приховував свої наміри. Наступника престолу ще не було
обрано.

Зненацька загуркотіли барабани й задзеленькали кімвали. Різьблені кедрові двері навпроти трону розчинились, і з'явився Дарій. На голові в нього був кідаріс — високий круглий фетровий капелюх, що його надівають тільки Великий цар та принци крові, а трохи нижче голуба пов'язка — ознака монаршої влади, яку носив ще Кір, а перед ним десять мідійських царів.

На Великого царя я встиг поглянути лише мигцем, бо в ту ж мить простерся ниць на підлозі. Хоча принци крові та високі вельможі залишилися стояти, кожен низько схилився перед Великим царем і притулив до уст праву руку. Звичайно ж, я — як і всі інші — нишком поглядав на Великого царя, хоча дивитись на нього без його дозволу вважається за серйозний злочин.

Дарій мав тоді тридцять вісім років. Хоч і невисокий на зріст, він був досконало збудований, і його мускулясті ноги відрізнялися під вузькими пурпуро­вими штаньми, які виглядали з-під пурпурового мідійського плаща, де золотою ниткою був вигаптуваний сокіл, що наготувався вгородити пазурі в жертву. Коли він підходив до трону, я помітив, що його пофарбовані шафраном шкіряні черевики були застебнуті на бурштинові ґудзики.

У правій руці Дарій тримав тонкий золотий скіпетр — ознаку царської влади. У лівій — золотий лотос із двома пуп'янками, символ безсмертя.

Непофарбована борода Великого царя була довга, кучерява і вилискувала, як хутро рудого лиса. Зате його обличчя було прегарно розмальоване. Темні риски охоплювали повіки, вирізняючи небесно-голубі очі. Легендарного Кіра колись вважали найгарнішим чоловіком у Персії. Може, Дарій і не був найгарнішим із персів, та коли він ішов між двадцятьма двома колонами ападани, скрадаючись, наче лев, і його краса здавалася сліпучою.

За Дарієм ішли виночерпій у тюрбані та управитель двору, що носить цареву салфетку і віяло, яким відганяють мух. Його супроводжували також Гістасп, потім батько дівчинки, з якою щойно він одружився, і найстарший син Артобазан, кремезний молодик двадцяти років, чия борода від природи була майже така сама червона, як невдало пофарбована борода його діда Гобрія. Артобазан уже командував військами на північному кордоні.

Підходячи до трону, Дарій грайливо торкнув Гобрія золотим скіпетром; потім жестом показав, щоб старий вельможа обняв його. Це був знак особливої ласки. З потупленими очима і згорнувши руки так, щоб кожна ховалася в протилежному рукаві, Гобрій поцілував Дарія. До речі, нікому не дозволено показувати Велико­му цареві руки, хіба тільки в глибокому поклоні або в справах, не пов'язаних із придворним етикетом. Причина — очевидна. Всіх, хто підходить до Великого царя, спершу обшукують, чи немає в них зброї, а тоді, для подвійної певності, їх змушують ховати руки. Цей стародавній мідійський звичай, як і багато інших, запровадив при царському дворі Кір.

Біля підніжжя лев'ячого трону Дарій плеснув у долоні. Усі випросталися — зараз мало відбутися титулування царя. Мені часто траплялося бути присутнім на цій стародавній церемонії, і щоразу вона глибоко хвилювала мене.

Починав перелік царських титулів Гобрій — як найперший серед «шістьох»:

— Ахеменід!

Хрипкий голос Гобрія прозвучав майже вороже; то незумисне прорвалися назовні його справжні почуття.

Наступним був Гістасп. Він вигукнув:

— З волі Ахурамазди, Великий цар!

Один за одним, з різних місць, проголошували титули Дарія його брати — від чотирьох дружин Гістасп мав двадцятеро синів. На щастя, в Дарія на всіх вистача­ло титулів. Після кожного вигуку гуркотіли барабани й подзеленькували кімвали.

Найстарший брат Дарія проголосив:



  • Цар Персії! Наступний:

  • Цар Мідії! Потім:

  • Цар Вавілонії!

Далі з протилежного краю зали пролунало:

— Фараон Єгипту!

Як і Камбіз, Дарій удавав, ніби він земне втілення єгипетського бога Ра, а тому й законний боговолодар Єгипту

Один за одним лунали в залі титули Дарія — і з тріумфом! Адже на той час більшість відомого світу була під владою Персії, і нашого Великого царя повсюди знали як володаря всіх країн і народів.

На загальний подив, не хто інший, як найстарший син Дарія Артобазан ступив уперед і проголосив найвищий титул:

— Цар царів!

Те, що Артобазана було обрано для проголошення останнього титулу, всі розцінили як знак виняткової ласки, і справа цариці Атосси зазнала неабиякого удару.

Я подивився на Гобрія. Він похмуро всміхався крізь свої вогнисто-червоні бурці.

А тоді Великий цар сів на лев'ячий трон.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка