Геродот виступає в афінському одеоні



Сторінка3/9
Дата конвертації11.03.2019
Розмір8,1 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

7


Лаїда близько зійшлася з Гістіеєм незабаром по тому, як ми оселилися в екбатанському палаці. Гістіей був смуглявий чоловік, вічно похмурий. Звичай­но, він мав усі підстави почувати себе нещасливим. Коли він досяг зеніту своєї слави як мілетський тиран, йому наказали з'явитися до Суз і стати гостем Великого царя. Тобто його зробили бранцем. А тим часом у багатому Мілеті правив його зять Арістагор.

Пам'ятаю, Гістіей часто сидів на дерев'яному стільці у крихітному дворику


біля помешкання Лаїди — вона примощувалася навпроти на складаному ослінчику, а два старезні євнухи тим часом куняли на сонці. Іноді я складав товариство
матері та Гістіею — моя присутність мала надати їхнім стосункам пристойного
вигляду.

  • Ти щасливий, що навчаєшся тут у школі,— казав Гістіей. — Згодом ти умітимеш робити все. Але хай там як високо ти піднімешся,— додавав він серйоз­ним голосом,— ніколи не забувай мову своєї матері.

  • Я розмовляю по-грецькому з Мілоном,— сказав я. — Нам не дозволяють, але ми розмовляємо.




  • З Мілоном, сином Фессала? Я кивнув головою.

  • Атож, він мій друг.

— Я зробив усе що міг для тієї родини,— сказав Гістіей, спохмурнівши ще дужче. — Я просив Великого царя послати в Афіни флот, доки місцеві землевлас­ники не покличуть спартанське військо. Було б краще допомогти Гіппієві, поки він ще тиран, а не тоді, коли буде вже пізно. Та на жаль... — Гістіей замовк. Він не міг прямо осуджувати Великого царя. — Я навіть запропонував, щоб послали з флотом мене. Але...

Запала довга мовчанка. І Лаїда, і я добре знали: Дарій не довіряв Гістіею, коли той був далеко від нього.

Потім приходив Демокед, який нібито навчав Лаїду медицини. А може, то вона навчала його чаклунства, якщо чаклунство й медицина не одне й те саме. Коли сатрап Лідії скарав на смерть самоського тирана, його лікаря Демокеда забрали в рабство. Згодом, будучи в Сардах, Дарій упав з коня й пошкодив собі м'язи правої стопи. Покликали єгипетських лікарів. Унаслідок їхнього шептання та Чаклування стопа Дарія стала зовсім калічною. Він нетямився з люті.

Хтось тоді пригадав, що в Сардах на якомусь складі працює знаменитий лікар Демокед, який потрапив сюди в рабство. Демокед був людина смілива, і він розумів: коли Дарій довідається, що він майстерно лікує, йому ніколи не пощас­тить викупитися на волю й повернутися додому, у Кротон на Сіцілії. Коли по ньо­го прийшли, він заявив, що уявлення не має про медицину. «Ви мене з кимось сплутали,— сказав він. —То був якийсь інший Демокед».

Та коли Дарій звелів застосувати до нього розжарені обценьки, Демокед узявся за діло. Він приспав Дарія на два дні, протягом яких дбайливо розтирав і розминав м'язи його ступні. На третій день Дарій одужав, і найгірші побоювання Демокеда справдилися. Його призначили особистим лікарем царської родини. Йому навіть надали винятковий привілей навідувати жінок у гаремі о будь-якій годині дня або ночі.

Це Демокед урятував життя цариці Атоссі. Коли в неї на груді. почала розростатися болюча пухлина, Демокед акуратно видалив грудь. На загальний подив, Атосса одужала. Розчарування єгипетських лікарів можна було порівняти хіба що з розчаруванням інших царських дружин.

Хоча втрата груді принесла Атоссі мало радості, все ж вона зрозуміла, що неминуче померла б; якби її лікували звичайними єгипетськими методами (згущене кобиляче молоко, зміїна отрута та розтовчена слонова кість — засоби, які, коли їх прикласти до хворого місця, вбивають людину певніше за найгостріший меч).

Незабаром по тому, як Демокед вилікував Атоссу, він домігся, щоб його послали до Італії з якимсь дорученням Великого царя. В Таренті він утік з корабля і повернувся у своє рідне місто Кротон, де одружився з дочкою Мілона — найславетнішого у грецькому світі силача, переможця з боротьби на Олімпійсь­ких іграх.

Але скоро Демокед знудився в своєму рідному Кротоні. Надто довго прожив він при царських дворах, служачи Пісістратові в Афінах, Полікратові на Самосі й Великому царю в Сузах. Демокед смиренно попросив Дарія дозволу поверну­тись у Сузи із своєю дружиною. Великий цар залюбки дарував йому прощення, і Демокед повернувся до Персії, де всі вітали його щиро й радо.

Спочатку Демокед кланявся колишньому мілетському тиранові, а потім вони цілувалися, як заведено вітатися в Персії, коли зустрічаються двоє друзів.

Демокед теж був палким прихильником Гіппія.

— Я знав його ще малим хлопцем. Він чоловік і мудрий, і справедливий. Це рідкісне сполучення для тирана.

— А ти розмовляв про Гіппія з Великим царем? — запитав Гістіей.


  • Та пробував. Але Греція його не цікавить. Він говорить тільки про Індію та про країни, які лежать від неї на схід.

  • Індія — це десь на краю світу. — Гістіей долив води у вино, яке йому подала Лаїда. — А Афіни — зразу за морем.

  • Великий цар не прагне завоювань на заході.

  • Він уже завоював там дещо — грецький острів Самос,— сказав Гістіей.

  • Атож, де правив Полікрат. Мені щастило ладнати з ним. Хоча багато людей вважали його...

  • Зрадливим, марнославним, дурним,— сказала Лаїда.

  • Я весь час забуваю, що ви теж були при дворі самоського тирана,— всміхнувся Демокед. —Так, так. Я пригадую вас малою дівчинкою. Ваш батько, здається, був із Фракії. Багатій Мегакреон. Володів срібними копальнями. Так, так.

  • Я познайомилася із своїм чоловіком при дворі Полікрата,— сумним голосом сказала Лаїда. — Це моя єдина приємна згадка-від тих часів. Я ненавиділа Самос. І Полікрата. Він був пірат — більше ніхто.

  • Справді пірат,— погодився Демокед. — Але й блискучий правитель. Колись самоський двір був навіть пишніший, ніж двір Пісістрата. Ви пам'ятаєте Анакреона? Поета Анакреона? В усякому разі, Полікрат мав і свої переваги. Він був справжній володар морів.

  • Так,— погодився Гістіей. — Володар морів, який прагнув стати володарем усіх островів.

  • Чом би тобі не поговорити з Великим царем про острови? — сказав Демокед. — Зрештою, Дарій був щасливий, коли підбив під свою руку Самос і заволодів його флотом. А коли в твоєму розпорядженні сильний флот... — Демокед урвав мову і глянув на Гістіея.

  • Якби я був у Мілеті,— майже замріяно озвався Гістіей,— я міг би легко підкорити Наксос.

Демокед згідливо кивнув головою:

— Чудовий то острів. Земля родюча, люди дужі й працьовиті.

Тільки через багато років зрозумів я, що саме з тієї ніби незначущої балачки між двома знудженими греками почалася змова, яка мала на меті втягти Великого царя у війни з греками.

Але цього висновку я дійшов, так би мовити, «заднім числом». А тоді я куди дужче зацікавився, коли Демокед заговорив про чудодія Піфагора.

— Я знав його на Самосі,— сказав старий лікар. — Він був тоді ювеліром, як і його батько. Згодом я зустрівся з ним у Кротоні. Піфагор — людина незвичайна. З дивними уявленнями. Він вірить у переселення душ...

Хоча перським дітям не дозволено ставити запитання дорослим, мені завжди


давали певне послаблення.

  • А що це таке — переселення душ? — запитав я.

  • Викапаний дідусь! — вигукнула Лаїда.

Вона завжди наголошувала, що я нібито схожий на Зороастра.

  • Ну, коли людина помре, то душа її начебто переходить у інше тіло,— пояснив Демокед. — Ніхто не знає, звідки походить це уявлення...

  • Із Фракії,— сказав Гістіей. — Кожна божевільна чаклунська вигадка виникає у Фракії.

  • Я родом з Фракії,— нагадала Лаїда.

  • Тоді ви розумієте, що я маю на увазі,— мовив Гістіей майже з посмішкою.

  • Наша земля розташована дуже близько і до неба й до пекла,— сказала Лаїда тим голосом, яким говорила, коли зображувала із себе відьму. — Так співав Орфей, спускаючись під землю.

Ми пустили ці слова повз вуха. Демокед провадив:

  • Я знаю, що Піфагор провів рік чи два в єгипетських храмах. Можливо, він запозичив це уявлення там. Кажуть, ніби єгипетські обряди справляють велике враження на людей сприйнятливих. Здається, Полікрат дав йому тоді листа до свого друга, єгипетського фараона Амасіса. Через те Піфагорові, мабуть, показа­ли таємні обряди, що їх звичайні люди ніколи не бачать і не чують. А тоді на Єгипет напав Камбіз, Амасіс помер, а бідолаху Піфагора взяли в полон і хоча він повсякчас твердив, що він друг тирана Полікрата, перси продали його одному вавілонському ювелірові. На щастя, той ювелір був чоловік поблажливий. Він дозволив Піфагорові навчатись у магів...

  • Нічого доброго в них не навчишся,— рішуче заявила Лаїда.

  • Мудреці набираються розуму де тільки можуть його знайти, навіть у найнесподіваніших місцях,— сказав Демокед. — Хай там як, а коли Піфагор викупився на волю й повернувся на Самос, він став іншою людиною. Він розповів мені, що навчився читати й писати єгипетськими ієрогліфами, вивчив і перську мову. А головне, засвоїв нові погляди на природу і на будову «всесвіту» — так він висловився.

Атож, це Піфагор винайшов слово, яке сьогодні софісти вимовляють у Афінах тисячу разів на день, не замислюючись про те, якого значення надавав цьому слову його винахідник.

За першооснову всього сущого Піфагор вважав одиницю. З одиниць утворюються числа. З чисел — точки. З точок — лінії. З ліній — площини з площин — об'ємні тіла. З об'ємних тіл — чотири стихії: вогонь, вода, земля, повітря. Змішуючись між собою, стихії утворюють всесвіт, який постійно існує і рухається. Всесвіт — це сфера, що має у своєму центрі меншу сферу — Землю.

Найдосконалішим об'ємним тілом Піфагор вважав сферу, а з площинних фігур — коло, яке не має ні початку ні кінця і в якому всі точки з'єднуються. Я, власне, ніколи не міг до пуття збагнути його геометричні теореми. Демокріт каже, що розуміє їх. Мені приємно це чути.

Демокед також розповів, як Полікрат посварився з Піфагором і послав своїх лучників заарештувати мудреця.



  • На щастя, я зумів переконати головного будівничого Полікрата, щоб він заховав Піфагора в тунелі, який споруджували біля міста. А потім однієї темної ночі ми посадили його на корабель, що відпливав до Італії. Я дав йому листа до свого давнього друга, а нині мого тестя, Мілона Кротонського...

  • Який зруйнував Сібаріс,— похмуро зауважив Гістіей.

Той Мілон і справді мав нахил до руйнувань. Розбивши військо сібаритів, він ще й повернув русло річки так, що місто зникло під водою...

  • Ваша дружина розповідала мені, що Піфагор побудував у Кротоні школу,— сказала Лаїда. — Люди їдуть з усього світу, щоб навчатися в нього.

  • Власне, це не школа у прямому розумінні. То такий собі дім, у якому кілька обраних живуть життям, що його Піфагор називає правильним.

  • Вони не їдять бобів. — Гістіей дозволив собі засміятись.

І досі найпевніший спосіб насмішити афінську публіку — це згадати про Піфагорову заборону їсти боби. Афінянам ця заборона здається надзвичайно кумедною, а надто коли комік на сцені супроводжує бобиний жарт гучним пуком.

  • Він вірить, що в бобах — душі людей. Адже боби схожі на людські зародки,— пояснив Демокед. — Піфагор відмовляється також споживати м'ясо тварин, щоб, бува, не з'їсти предка або друга, чия душа могла вселитися саме в цю тварину.

  • А скільки разів душа може переселятися з істоти в істоту? — запитав я. — Як вважає Піфагор?

Обидва греки подивилися на мене з невдаваною цікавістю. Я поставив критичне запитання. На якусь мить я для них перестав бути дитиною, і вони побачили в мені наступника Зороастра.

  • Не знаю, Кіре Спітама,— відповів Демокед, вимовляючи моє ім'я та прізвище з належною шанобливістю.

  • Протягом усього часу довгого владарювання? Чи менше?

Я був приголомшений цим новим для мене уявленням про смерть як про нове народження. Хіба може щось народитися по закінченні нескінченного часу?

  • Цього я не скажу. Я не дуже розбираюсь у Зороастрових поглядах на світобудову... —мовив Демокед. —Згідно з ученням Піфагора, мета людського життя — визволити іскру божества, яка жевріє в ньому, щоб вона возз'єдналася з усесвітом.

  • Я дитя землі та зоряного неба,— заявила Лаїда і заспівала дуже довгу й дуже малозрозумілу пісню про те, як уявляють собі світобудову фракійські відьми.

Коли вона замовкла, Демокед підсумував:

  • Вирватися за межі безперервного циклу смертей і народжень — ось мета Піфагорового вчення. Цього можна досягти, як він каже, через самозречення, а також дотримуючись певних обрядів, очищаючись дієтою та вивчаючи музику й математику. Не знаю, істинне його вчення чи ні, але завдяки Піфагорові з його школою Кротон нині панує над більшою частиною південної Італії.

  • Піфагор тут ні до чого,— сказав Гістіей. — За це ти подякуй своєму тестеві Мілону. Він — великий войовник.

Як на грека, Гістіей на диво мало цікавився «філософією» — це слово теж винайшов Піфагор, щоб позначити ним справжню любов до мудрості.

Саме Піфагор (і з допомогою Демокеда, так принаймні твердив знаменитий лікар) відкрив, що центр нашого мислення в мозку. Я не знаю, чи існують якісь докази на користь цього уявлення, проте вірю, що так воно і є. Я часто сперечався з китайцями, які вважають осередком розуму живіт. Демокріт каже, що я вже про це згадував. Він має бути терплячим зі мною.

— Я пояснюю успіхи Кротона тим, що його жителі вірять у свою винятко­вість,— сказав Демокед. — Вони вважають свого вчителя богом. Можливо, так воно і є.

— А він теж вважає себе богом? — запитав Гістіей. Демокед похитав головою.

— Скільки мені відомо, Піфагор вірить, що все у світі взаємопов'язане, що ми — часточки одного космосу, що кожна людина має в собі щось від єдиного божества. Але ми не можемо возз'єднатися з усесвітом-божеством, поки не визволимося з плоті — своєї гробниці.


  • А навіщо ми в ній? — запитала Лаїда.

  • Щоб спізнати й подолати муки цього світу...

— Орфей спустився до пекла,— проголосила Лаїда з таким виразом, ніби сказала щось по суті розмови; а може, так воно й було.

Як мені відомо, Орфей — фракієць, що нібито спустився до пекла, аби визволити звідти мертву дружину. Він повернувся, але без дружини — мертвим немає дороги назад. Згодом його роздерли на шматки — за невіру в богів, здається. Культ Орфея завжди був поширений на півночі Греції, а надто в просяк­нутій відьомськими віруваннями Фракії. Та віднедавна він став розповзатися по всьому грецькому світі. Скидається на те, що орфізм — це просто грубий переказ дуже стародавньої легенди про Гільгамеша. Він теж спускався в потойбічний світ, щоб вивести звідти свою мертву кохану Енкіду. Гільгамеш був справжній герой і, як усі герої, прагнув надто багато. Він хотів жити вічно. Гільгамеш міг здолати геть усе, та перед смертю виявився безсилим і він. Коли славетний Гільгамеш збагнув цю найвищу істину, він змирився... і помер.

Легенду про Гільгамеша я почув у Вавілоні. Біда греків у тому, що вони не мають уявлення, яка стара наша земля. Вони ніяк не хочуть збагнути, що все уже колись відбувалось і нічого нового відбутись не може — крім кінця. Правда, індійські мудреці вважають, що й кінець уже відбувався — і то багато разів, перед кожним новим циклом творіння.

— Як я пригадую, Піфагор не розказував, щоб йому довелося побувати в Аїді, але він розповів мені інше. — Демокед мав стурбований вигляд, ніби вагався, казати нам чи ні те, що наготувався сказати. — Незабаром по тому, коли він повернувся з Вавілона, ми якось гуляли в порту, коли раптом Піфагор став як укопаний і подивився згори на мене. Він набагато вищий, ніж я. «Я все пам'ятаю, все»,— сказав він. — «Пам'ятаєш про що?» — запитав я. «Про мої колишні життя»,— відповів Піфагор і розказав, що в одному з ранніх утілень він був сином бога Гермеса від земної жінки. Мовляв, Гермес так любив хлопчика, що пообіцяв дати йому все, крім безсмертя. Лише боги — безсмертні. Тоді хлопчик попросив його про іншу неможливу річ. «Зроби так, щоб у кожному новому житті я пам'ятав, ким я був у своїх попередніх утіленнях». Гермес погодився. «І тепер я знаю,— сказав мені Піфагор,— як то воно бути птахом, воїном, лисицею, греком, що воював під Троєю. Всіма цими створіннями я був, і я є, і я буду, аж поки возз'єднаюся з усесвітом».

Мене тоді глибоко вразила розповідь Демокеда, і я часто жалкував, що так ніколи й не зустрівся з Піфагором. Коли прихильники ворожої секти вигнали його з Кротона, він знайшов притулок у одному з храмів Метапонтія, де повільно заморив себе голодом до смерті. На той час мені було вже двадцять років, і я міг би поїхати й побачитися з ним. Кажуть, він приймав людей до самого кінця. Якщо то справді був кінець. А якщо ні, то, може, й тепер він блукає десь вулицями Афін, досі пам'ятаючи про тисячу своїх колишніх «я».

Демокріт каже, що нині існує школа піфагорійців у Фівах, якою донедавна керував кротонець на ім'я Лісіс. На Демокріта справив глибоке враження вислів, який приписують тому Лісісові: «Люди мусять помирати, бо вони нездатні з'єднати початок із кінцем».

Атож, сказано мудро. Життя людини можна прокреслити у вигляді прямої лінії, що спадає вниз. Та коли душа або іскра божественного вогню, яка жевріє в кожному з нас, возз'єднується з першопочатком життя, тоді колишня пряма лінія замикається в коло, і початок з'єднується з кінцем.

Я аж ніяк не хочу, аби склалося враження, ніби уже в дитинстві я був пророком або філософом. Просто; доля визначила мені народитися Спітамою, і хоча мій дух ніколи не був схильний до релігії або чаклування, за вдачею я — мислитель. Я також відчуваю постійну потребу знайомитися з усіма віровченнями чи умоглядними системами, хай би як відрізнялися вони від того шляху, яким мені судилося йти від народження.

Протягом свого довгого життя я не раз з глибоким подивом знаходив у інших релігіях засади, що їх раніше вважав за одкровення, які Мудрий Повелитель довірив одному Зороастрові. Але тепер я знаю, що Мудрий Повелитель здатний розмовляти усіма земними мовами, хоча в усіх куточках світу його слова рідко доходять до людського розуміння, а його настанови рідко виконуються.

8


У дитинстві я жив подвійним життям: удома з Лаїдою та з магами, послідов­никами Зороастра, і в школі, в товаристві своїх однолітків. Мені більше подобалось у школі. Крім Мілона, всі мої товариші по навчанню були перси. Синів Гістіея чомусь так і не перевели до вищої школи.

Хоча навчатися військового ремесла було важко, я любив ту науку хоч би тому, що в ній не брали участі маги. Нас навчали найкращі з «безсмертних». Тобто найкращі воїни в світі.

Той день, від якого я пам'ятаю Ксеркса, я уявляю собі виразніше, ніж день сьогоднішній. Адже тоді я був молодий, мав зір і все бачив. Бачив сонце, схоже на золотий таріль, що котився по голубому склепінню неба, темно-зелені кедрові ліси, високі гори під сніговими шапками, жовті поля, на яких паслися вдалині брунатні козулі. Дитинство — це суцільні барви. Старість — це відсутність будь-яких кольорів, а для мене й денного світла.

Ми вирушили в денний похід ще до світання. Ішли по двоє, кожен був озброєний списом. Мене чомусь поставили поряд із Ксерксом. Він не звернув на мене уваги. Само собою зрозуміло, що я роздивлявся його з цікавістю. Як своя людина в гаремі я знав: якщо прихильники Атосси переважать прихильників Гобрія, він стане одного дня Великим царем.

Ксеркс був хлопець високий, його світло-сірі очі поблискували під темними бровами, які зрослися на переніссі. На щоках у нього вже кучерявився золотавий пушок.

Я не озивався до нього. Він до мене теж.

Ополудні нам звеліли зробити привал біля лісового джерела. Дозволили напитись води, але не дали їсти. Я чомусь не розлігся на мохові з іншими, а пішов блукати лісом.

Аж раптом кущі лаврів розхилились, і я побачив круглий писок, криві жовті ікла. Я завмер із списом у руці, нездатний поворухнутись, а тим часом величезна, вкрита густою щетиною туша посунула просто на мене крізь хащі лаврів.

Почувши мій запах, вепр спочатку позадкував, а тоді зненацька обернувся і якось ніби боком кинувся на мене.

Я злетів у повітря і, ще не впавши на землю, відчув, що не можу дихнути.

Я вважав себе уже мертвим, аж поки не збагнув, що хоч дихати й не можу, але все чую — а почув я майже людський зойк, який вихопився з кабана, коли Ксеркс вгородив списа глибоко йому в шию. Я судомно вхопив перший ковток повітря, а закривавлений вепр, спотикаючись, побіг у хащі, де звалився і здох.

Усі прибігли вітати переможця. На мене ніхто навіть не глянув — крім Ксеркса.



  • Сподіваюся, з тобою все гаразд,— мовив він, усміхаючись до мене згори. Я подивився на нього знизу і сказав:

  • Ти врятував мені життя.

  • Знаю,— спокійно відповів Ксеркс.

Жоден з нас більше й словом не прохопився про той випадок. Ні тоді, ні згодом.

Я не раз помічав, що коли людина врятує комусь життя, в неї з'являється відчуття, що врятований — це її власність. Інакше чому б то Ксеркс обрав мене за свого найближчого друга? Незабаром після тієї лісової пригоди принц наполіг, щоб я переселився в його покої.

Я й далі навідував Лаїду, але більше не жив з нею. Вона, здавалося, була в захваті, що я став близький до Ксеркса. Тільки через багато років мати признала­ся мені, що ця дружба її стривожила. «Тоді всі думали, що наступником Дарія стане Артобазан. Якби він справді зійшов на трон, Ксеркса вбили б разом з усіма його друзями».

Навряд чи я тоді усвідомлював цю небезпеку. Із Ксеркса був чудовий товариш. Усе давалося йому легко. Він добре їздив верхи, майстерно володів усіма видами зброї. Досить легко читав, хоч і не надто цікавився наукою, яку викладали нам маги. Не думаю, щоб Ксеркс умів писати.

Щороку з кожним новим сезоном ми вирушали слідом за Великим царем від Суз до Екбатан, потім до Вавілона і знову до Суз. Ксеркс і я віддавали перевагу Вавілонові перед іншими столицями. Та хіба є юнак, якому не подобався б Ваві­лон?

У школі ми цілком залежали від воєначальників, магів та євнухів. Зрештою, двір залишався двором, хай там у якому місті він був, і те саме стосувалося й школи. Ми мали не більше волі, аніж раби, що працювали у срібних копальнях мого діда. І все ж у Вавілоні ми завжди відчували, що за непроникними кордона­ми царського двору буяло по-справжньому чудове життя. Не раз Ксеркс, Мардоній і я уявляли собі, як би то було приїхати до Вавілона, коли там не буде царського двору. Зрештою наше бажання здійснилося — на дев'ятнадцятому році життя.

Мардоній, син Гобрія, був кмітливий юнак, якого Дарій, здавалося, дуже любив.

На свій день народження Великий цар, згідно з ритуалом, змащує собі голову і задовольняє бажання всіх своїх родичів, що звертаються до нього з якимсь проханням. Того року — це було в Сузах — Ксерксові випало тримати срібний глек з трояндовою водою, а Мардоній витирав шовковим рушником волосся й бороду Дарія.

— Яку приємність я можу зробити тобі, Мардонію? — Великий цар був у доброму гуморі, попри свою нелюбов до всіх роковин, адже кожні з них наближають смерть.

— Зробіть мене правителем Вавілона на третій місяць наступного року, Великий царю.

— Вавілона? Чому Вавілона? Чому правителем — і чому тільки на місяць? Але Мардоній нічого не відповів, він тільки припав Дарієві до ніг — церемоніальна поза, яка означала: я твій раб, роби зі мною, що хочеш.

Дарій подивився на Мардонія пильним поглядом. Потім глянув у заповнену царедворцями залу. Хоча ніхто не повинен дивитись царю у вічі, Ксеркс не опустив погляду й усміхнувся батькові.



  • Ніхто ще не просив у мене так мало. — Дарій прикинувся геть здивова­ним. — Звичайно, забагатіти можна й скоріше, ніж за місяць. Та тільки не у Вавілоні. Коли заходить за гроші, темноволосі люди куди кмітливіші від нас, персів.

  • Я поїду з Мардонієм, Великий царю, якщо ви вволите це моє бажання,— сказав Ксеркс,— і простежу, щоб він не втрачав доброчесності.

  • А хто нагляне за твоєю доброчесністю? — запитав Дарій уже серйозним голосом.

  • Кір Спітама — це його бажання, яке він просив мене переказати вам. — Ксеркс був добре навчений Мардонієм. — Він охоронятиме наше релігійне благочестя.

  • Кір Спітама заприсягся навернути верховного жерця Бела-Мардука на шлях Істини,— з побожними нотками в голосі повідомив Мардоній.

  • Я жертва змови,— сказав Дарій. — Але я не можу порушити старо­давнього звичаю царів. Мардонію, сину Гобрія, я доручаю тобі правити Вавілоном весь третій місяць наступного року. Ксеркс і Кір Спітама призначаються тобі в поміч. Але чому в третьому місяці?

Дарій, звісно, чудово знав, що в нас було на думці.

— Саме зацвітуть висячі сади над Євфратом, Великий царю,— сказав Мардоній. — Це чудова пора року.


9


Вавілон вражає насамперед своїми розмірами, а не красою. Усе тут збудовано із сірої цегли, випеченої з євфратського мулу. Але тутешні храми та палаци — велетенські, а міські мури в ті часи були такі широкі, що — як постійно нагадували тобі вавілоняни — на них могла вільно розвернутися колісниця, запряжена чотирма кіньми.

Коли ти опиняєшся в місті, яке існує понад три тисячі років, тобі мимоволі ввижаються в ньому привиди. Хоча Вавілон не раз був зруйнований у війнах, його жителі — їх у нас називають «темноволосими людьми» — завжди відбудовували своє місто точно таким, як воно було,— принаймні так вони запевняють. Місто майже рівно наполовину розділене бистрим, каламутним Євфратом. Раніше Вавілон був добре захищений зовнішніми мурами, внутрішніми мурами і глибо­ким ровом з водою. Та коли Дарій удруге приборкував місто, він почасти розвалив зовнішні мури. А через багато років, придушуючи чергове повстання у Вавілоні, Ксеркс зруйнував, по суті, всі мури, і закидав землею рів. Тепер, я думаю, навряд чи вавілоняни ще коли-небудь завдадуть нам клопоту. Власне, темноволосі люди від природи ледачі, хтиві й покірливі. З давніх-давен ними править каста глибоко розбещених жерців. Час від часу жерці одного храму збунтовують людей проти жерців іншого храму, і тоді, наче літня гроза, спалахує насильство і, як літня гроза, швидко вщухає.

Хоч я й не хотів би народитися вавілонцем, проте мушу признатися, що жодне місце на землі так не приваблює молодих хлопців, а надто вихованих у суворих перських звичаях.

Сонце вже заходило, коли ми проминули браму Іштар, названу на честь богині, яка багато чим схожа на Анаїту або Афродіту, тільки що вона водночас і жінка, і чоловік. В обох своїх подобах Іштар ненаситна, і поклоніння їй накладає відбиток на життя всього міста. Брама Іштар — це, власне, дві брами: одна у зовнішньому мурі, друга — у внутрішньому. Величезні ворота оздоблені глазурованими плитками, синіми, жовтими й чорними, що утворюють зображен­ня страховинних звірів. З дев'ятьох міських брам — кожна названа на честь якогось бога — брама Іштар найважливіша, бо звідти веде пряма дорога в самий центр лівобережного Вавілона, де стоять храми, палаци, скарбниці.

Зразу за першою брамою Мардонія привітав нинішній правитель міста із своїм почтом. Особу Ксеркса та мою тримали в таємниці — ми були просто товариші нового тимчасового правителя.

Після ритуальних підносин хліба й води нас провели вулицею процесій. Вона широка, пряма й забрукована добре підігнаними вапняковими плитами. Стіни будівель обабіч неї обкладені полив'яними цеглинами, що утворюють зображен­ня левів.

Ліворуч від вулиці процесій стоїть храм якомусь диявольському богові. Праворуч — так званий Новий палац, що його цар Навуходоносор нібито збудував за два тижні, як запевняють місцеві жителі. Останній з вавілонських царів-героїв, Навуходоносор вигнав з Азії єгиптян, завоював Tip і Єрусалим. На жаль, як і всі вавілоняни, він був схиблений на релігії. Власне, він не мав вибору: жерці Бела-Мардука панують над містом, і кожен вавілонський цар, вступаючи на престол, повинен спершу вдягтися як жрець і потримати у своїх руках руку золотої статуї Бела-Мардука у великому храмі. Кір, Камбіз, Дарій, Ксеркс — усі вони трималися за руку Бела.

Свої останні дні Навуходоносор здебільшого збавляв у релігійних церемо­ніях, під час яких він удавав із себе жертовного цапа. Якось навіть опустився навкарачки і став скубти траву у висячих садах. Зрештою він збожеволів і по­мер — десь років за п'ятдесят до нашого приїзду у Вавілон. Мені не доводилося зустрічати вавілонянина, який не любив би поговорити про нього. Навуходоносор був їхнім останнім справжнім царем.

Через тридцять років після смерті Навуходоносора угруповання купців та міняйл, які виступали проти засилля жерців, скинуло з трону царя Набоніда і запросило до Вавілона Кіра. Останній цар вавілонський цікавився тільки розкопками стародавніх міст Шумерії і, по суті, більше жив у пустелі, ніж у Вавілоні. А що всі інтереси царя були в минулому, то жерці захопили цілковиту владу над сучасністю. Вони правили державою і привели її до катастрофи, або, якщо висловитися точніше, до слави — адже вона перейшла в руки Кіра,

Нам відвели чудові покої в Новому палаці. Якраз під нашим мешканням був кам'яний міст, що з'єднує лівобережні квартали міста з правобережними. Щоночі дерев'яні частини мосту розводять, аби злодії не могли перебиратися з берега на берег.

Під річкою Навуходоносор звелів прокопати тунель метрів шість завширшки і заввишки. Вода з Євфрату просочується крізь стелю на стіни, і через те в тунелі майже непролазна багнюка. Від волячих кізяків та димучих смолоскипів, які пропонують за плату кожному, хто заходить або в'їжджає до тунелю, там стоїть густий сморід. Я мало не задихнувся, поки ми дістались до протилежного виходу, а Ксеркс сказав, що почуває себе так, ніби його поховали живцем. А проте тунелем користувалися вже понад півсотні років — і без жодного нещасливого випадку.

Наші покої були нагорі Нового палацу, десь на чотири поверхи над містом. Звідти ми добре бачили один із зіггуратів — по-вавілонському це означає «висока будівля». Зіггурат, який височів перед нами, називався Дім Неба й Землі. Це найбільша споруда у світі. Поряд з нею навіть єгипетські піраміди здалися б карликами — принаймні так запевняють вавілоняни. Мені ніколи не випадало побувати в Єгипті.

Сім величезних цегляних кубів були наче поставлені один на один. Найбільший куб — основа. Найменший — вершина. Навкруг цієї пірамідальної будівлі обкручуються спіраллю сходи, які ведуть нагору. Кожен ярус присвяче­ний окремому божеству і пофарбований у відповідний колір. Навіть при місячному світлі ми могли розрізнити барви різних богів — сонячних, місячних та зоряних.

Поруч із зіггуратом стоїть храм Бела-Мардука — кілька громіздких будівель брудно-сірого кольору. По суті, храм має лише одну примітну особливість: вважають, що нині він такий самий, яким був три тисячі років тому.

Правитель міста влаштував на нашу честь учту в садах на даху Нового палацу. Ці знамениті сади були створені за велінням Навуходоносора. Спочатку збудували ряди колонад, здатні утримати шар землі в два метри завглибшки. Потім у ту землю посадили дерева й квіти на втіху цариці, що тужила за рідним краєм. (І лишень подумайте за яким — за Екбатанами!) Потім обладнали механіч­ну систему поливання. Вдень і вночі, без перерви, відра зачерпують у Євфраті воду й переносять її нагору, в сади. Тому навіть у розпалі літньої спеки в садах зелено й прохолодно. Мушу сказати, що сидіти під соснами на даху палацу, навкруг якого ростуть пальми — це ні з чим незрівнянна втіха.

Уперше ми почували себе на волі, і той вечір я пригадую, як один із найщасливіших у моєму житті. Ми напівлежали під рослиною, схожою у місячно­му світлі на товсту сріблисту гліцинію. Досі запах гліцинії нагадує мені про Вавілон — і про юність.

Правитель міста був у золотому тюрбані й тримав у руці жезл із слонової кості. Він знав, хто такий Ксеркс, але зумів приховати жах, який навіюють своїм підлеглим Великий цар та його сини. Як гостинний господар, він звелів привести для нас дванадцять дівчат, добре навчених у мистецтвах Іштар.

— Сатрап Зопір у себе вдома — він уже кілька місяців хворий, мої юні гості,— сказав правитель. — Інакше він зустрів би вас особисто.

— Передайте йому наші вітання,— сказав Мардоній.

Згодом ми погодилися, що нам пощастило, бо якби сатрап зустрів нас власною особою, він мусив би поцілувати людей, близьких до Великого царя, а Зопір, звичайно, не мав губів — як і носа та вух.

Коли Дарій удруге обложив Вавілон, місто чинило йому опір майже два роки. Син одного з «шістьох», Зопір, служив офіцером у перській армії. Якось він запитав Великого царя, чи дуже йому хочеться заволодіти Вавілоном. Досить дивне запитання, сказав би я, після дев'ятнадцятимісячної облоги. Коли Дарій підтвердив, що місто має для нього велику вагу, Зопір сказав, що подарує Ваві­лон Великому цареві.

Зопір покликав різника і звелів, щоб той відтяв йому вуха, губи та ніс. Потім перебіг до вавілонян і показуючи на своє спотворене обличчя, знай повторював:

«Гляньте, як учинив зі мною цар персів!» Йому повірили. Та й хто б не повірив?

Незабаром Зопіра запросили до ради жерців, які правили містом. Коли запаси харчів стали вичерпуватись, він порадив їм убити більшість жінок, щоб зберегти більше їства для воїнів. П'ятдесят тисяч жінок було вбито. А якось уночі, коли вавілоняни святкували одну із своїх релігійних церемоній, Зопір відчинив браму Наннар, і перси вдерлись у Вавілон.

Суд Дарія був коротким. Три тисячі чоловіків розп'яли за містом. Кілька брам і частину зовнішнього муру було зруйновано. А щоб відновити населення міста, Дарій звелів завезти сюди тисячі жінок з усіх кінців світу. На час нашого приїзду чужоземки вже зробили своє діло, і більшість жителів Вавілона були не старші за шістнадцять років.

Як велів звичай, Дарій удруге взяв руку Бела і знову став законним царем Вавілона. А Зопіра призначив сатрапом — до кінця його днів.



  • А де скарб цариці Нітокріс? — весело запитав Мардоній.

  • Можу заприсягтися, що не в її гробниці, повелителю.

  • Як змогла жінка стати володаркою країни? — запитав я.

— Бо деякі з наших цариць удавали з себе чоловіків, як і єгиптянки. Адже богиня Іштар водночас і чоловік, і жінка.

  • Ми хотіли б подивитися на її храм,— сказав Ксеркс.

  • Може, знаменитий скарб заховано там,— підхопив Мардоній.

Ксеркс захотів подивитись і на царицину гробницю, що стояла біля однієї з міських брам. На тій брамі викарбувано напис: «Якщо комусь із правителів моєї країни будуть потрібні гроші, хай відкриє мою гробницю».

Дарій завжди мав потребу в грошах, і він звелів відкрити гробницю. Там було тільки набальзамоване медом тіло небіжчиці та кам'яна табличка, а на ній слова: «Якби не твоя жадібність, ти не став би грабіжником могил». Дарій власноруч пожбурив труп цариці у Євфрат. То був нетактовний вчинок. Але він страшенно розлютився.

Правитель запевнив нас, що скарб Нітокріс був тільки легендою.

Зопір виявив себе на диво чемним господарем. Він так і залишився у себе вдома, і ми так його не побачили. Вдягшись простими мідійцями, ми вільно розгулювали по місту. Звичайно, охоронці ніколи не спускали Ксеркса з очей — цариця Атосса потурбувалась про це.

Як і всі, хто приїздить до Вавілона, ми насамперед пішли до храму Іштар, де жінки продають себе першому-ліпшому. Стародавній місцевий звичай вимагає, щоб кожна вавілонянка один раз у своєму житті прийшла до храму Іштар і чекала у дворі, поки якийсь чоловік кине їй срібну монету. Хто перший дасть гроші, той її й візьме. На щастя для вавілонян-чоловіків, від них не вимагають такої жертви. Тільки жінки вшановані цією честю.

З широко розплющеними очима стояли ми й дивилися на подвір'я храму. Десь із тисячу жінок — вродливих і потворних, старих і молодих, тендітних і опасис­тих, ошатно вбраних і в лахмітті — сиділи на землі під жарким сонцем. Під портиком на протилежному кінці подвір'я ховалися від спеки мляві храмові євнухи, стежачи за тим, щоб чоловіки-відвідувачі не звертали вбік від ліній, накреслених на землі — інакше зчиниться неймовірний безлад. Жінки сидять поміж тими лініями.

Як не дивно, а чоловіки-вавілоняни приходять сюди дуже рідко. Може, їм трохи ніяково бачити, як їхні дружини, сестри або дочки служать богині. Зате з усіх кінців світу сюди плавом пливуть чужинці — вони й допомагають вавіло­нянкам здобути благословення Іштар.

Один за одним, Ксеркс, Мардоній і я рушили між двома рядами жінок. Нас остерегли, що ті, які поглядають знадливо,— то повії, і вони тільки вдають, ніби прийшли сюди служити Іштар. Хоча серед них трапляються досить гарненькі, їх слід уникати. Перевагу варто віддати тим, що сидять, замкнувшись у собі, так наче вже відокремилися від тіла, яке принесли сюди в жертву богині.

Звичайно, більшість чоловіків, що приходять на священне подвір'я, мало привабливі, і я уявляю, яка то радість для звичайного собі мугиря здобути за один срібняк вродливу дочку високого пана. Але ми були юні, вродливі, й тому ловили на собі багато благальних поглядів.

Зробивши вибір, ви, за звичаєм, кидаєте монету жінці в пелену. Вона тоді підводиться, бере вас за руку й веде до Храму, де поставлено сотні дерев'яних перегородок, що утворюють ряди комірчин без дверей. Знайшовши порожню комірчину, ви спаровуєтеся просто на підлозі. Хоча євнухи розганяють цікавих, вродливі пари іноді збирають гурт глядачів — на короткий час. Обставини тут такі, що гарячковий поспіх є, по суті, правилом під час служіння Іштар. Крім усього іншого, щоб приглушити гострий дух людської плоті, tvt постійно спалюють на жаровнях ладан, і не тільки в повітрі висить густо-синій дим, а й сам ти ризикуєш посиніти, якщо надто довго віддаватимешся служінню богині.

Хоча більшість чужоземців ушановували Іштар голяка, ми швидко освятили трьох досить чепурних дівчат, не роздягаючись. Дівчата були начебто задоволені нами. Та коли Мардоній запитав свою, чи не хотіла б вона зустріти­ся з ним іще, та дуже серйозно відповіла, що в такому разі вона накликала б на себе одвічне прокляття Іштар. Крім того, вона заміжня. Після чого ввічливо подякувала йому за труди.

Моя дівчина, здавалося, була вкрай збентежена цією історією. Вона розповіла, що тільки недавно вийшла заміж. Вона хотіла була послужити Іштар ще незайманою, але мати відрадила її від такого вчинку. Мабуть, чимало вавілонських невинниць постраждали в руках у грубих чужоземців. Отож вона чекала аж дотепер. Ми спарувались як оком змигнути, на очах у двох білявих півничан, які ошелешено повторили кілька разів каліченою грецькою мовою: «Як вони це роблять, маючи на собі стільки одягу?» Ми не звернули на них уваги.

— Найгірше — це підхопити хворобу,— сказала мені вона, коли ми поверталися на подвір'я. —Неможливо-бо вгадати, хто тобі дістанеться. Мати порадила, щоб я корчила гримаси й белькотіла, як недоумкувата, коли до мене наблизиться бридкий чоловік. А чепурному щоб усміхалася. Я рада, що так і вчинила.

Ми розлучились як добрі друзі.

На виході з храму Іштар нас очікував один з помічників сатрапа Зопіра, що служив нам за провідника.

У Вавілоні прямі широкі вулиці ніде не перетинаються між собою. Я бачив подібні міста в Індії та Китаї, але більш ніде. Це справді чудове видовище, а надто, коли ти стоїш у затінку зіггурату й дивишся в самий кінець метушли­вої вулиці, туди, де низькі залізні ворота позначають берег річки.

На одній такій широкій вулиці стояли в ряд безліч хворих. Коли ми підійшли, вони стали викрикувати, що в них болить. Наш проводир пояснив:

— Лікарям вавілонці не довіряють, і всі недужі приходять сюди. Побачив­ши людину, що здається обізнаною, вони розповідають їй про свою хворість. Якщо незнайомцеві відомі ліки, він не відмовить у пораді.

Поки ми там стояли, кілька перехожих і справді зупинилися погомоніти з хворими, порадити їм якесь зілля чи корінці.

— Демокед був би обурений,— сказав Ксеркс.—Для нього медицина — мистецтво.

Біля підніжжя широких сходів, які ведуть на вершину Дому Неба й Землі, нас зустрів верховний жрець Бела-Мардука. Роздратований старий дід, він анітрохи не був вражений появою перських царевичів. Земні володарі прихо­дять і відходять; жерці Бела-Мардука правлять свою службу вічно.

Звертаючись до нас, жрець виголосив незрозумілу промову на стародавній мові вавілонян. Потім, несподівано, ще на першому ярусі зіггурату, він покинув нас.

Тисяча сходинок ведуть до вершини Дому Неба й Землі. Піднявшись до половини, ми зупинилися, спливаючи потом. Під нами лежало місто, поділене високими мурами на квадрати і розітнуте навпіл каламутною річкою. Наче пустельний міраж, мерехтить над запилюженою цеглою будівель зелена хмара висячих садів.

Важко дихаючи, ми побралися далі до вершини зіггурату. Там, біля дверей невеличкого храму, змурованого з жовтої цегли, стояли двоє вартових.

— А це що таке? — запитав Мардоній.

Святилище Бела-Мардука,— стримано відказав наш проводир, видимо не бажаючи розповідати більше.

Як особа, наділена верховною релігійною владою, я захотів довідатися, що там усередині.


  • Зрештою, якщо там образ бога, ми повинні скласти йому шану,— знайшов я зачіпку.

  • Нема там ніякого образу. Ви вже бачили єдиний правдивий образ Бела-Мардука.

Цього ранку проводир водив нас до великого храму, де показав нам масивну золоту статую бога, що стояв біля масивного золотого столу, куди ми, як годиться, поклали квіти. Права рука ідола була вичовганіша й блискучіша, аніж решта статуї, тому що кожен цар Вавілонії мусив брати її у свої дві руки, і цей обряд повторювався протягом хтозна-скількох століть.

Ухильна мова проводиря на вершині зіггурату розбудила нашу цікавість, і зрештою Ксеркс заявив:

— Ми увійдемо до святилища.

Оскільки дарма сперечатися з наступником перського трону, наш проводир заговорив до охоронців, і вони похмуро відчинили двері. Ми увійшли до кімнати без вікон, де наші спітнілі тіла овіяло приємною прохолодою. Під стелею висіла лампа, і в її світлі ми побачили, що в кімнаті немає нічого, крім широкого ліжка.



  • Хто тут спить? — запитав Ксеркс.

  • Бог Бел-Мардук. — Наш проводир здавався зніченим.




  • А ви бачили його коли-небудь? — поцікавився я. Ні. Звичайно, ні.

  • А жерці його бачать?

  • Не знаю.




  • Тоді звідки ти взяв, що бог справді спить на цьому ліжку? — спитав Мардоній.

  • Бо вони так кажуть.

  • Хто «вони»? — запитав Ксеркс, втупивши у співрозмовника сірі очі Ахеменіда. Витримати такий погляд нелегко.

  • Жінки, повелителю,— прошепотів проводир. — Коли заходить сонце, сюди приводять жінку — щодня іншу. її обирає Іштар, дружина Бела-Мардука. Опівночі бог приходить у цю кімнату й утішається з жінкою.

  • А який він на вигляд? — з невдаваною цікавістю спитав я.




  • Жінки не сміють розповідати про це. Такий закон.

  • Дуже зручний закон,— сказав Ксеркс.

Коли ми повернулися до себе, Мардоній звелів, щоб привели двох жерців, під чиєю опікою було святилище на вершині Дому Неба й Землі. Коли жерці прийшли, Ксеркс запитав:

  • Хто насправді приходить до жінки в святилище?

  • Бел-Мардук, повелителю,— в один голос відповіли жерці.

Вони тричі підряд відповіли те саме Мардонію, і тоді він звелів принести тятиву лука, яка задушує людину в одну мить. Знову поставивши те саме запитання, ми довідалися, що протягом тижня Бела-Мардука втілює кожної ночі інший жрець.

— Так я й думав,— втішено сказав Ксеркс. — Сьогодні я звільню одного з ваших жерців від його обов'язку,— додав він з вишуканою чемністю. — Цієї ночі я сам буду Белом-Мардуком.

— Але ж ви не жрець,— відповіли нажахані охоронці святилища.


  • Я зможу прикинутися Белом-Мардуком не гірше за будь-якого жерця. Уся річ в одіянні, хіба не так?

  • Але жрець — це справді Бел-Мардук. Він перетворюється на бога. Бог проникає в нього.

  • Так само, як жрець проникає в дівчину? Атож, я розумію. Отже, створюється такий собі священний ланцюг. — Ксеркс завжди вмів пожартува­ти. — Не сумнівайтеся, бог проникне і в мене. Зрештою — я кажу це по секрету, тільки щоб заспокоїти вас — мій батько тримав руку Бела-Мардука.




  • Однаково це блюзнірство, царевичу.

  • Я так хочу.

Потім Ксеркс сказав жерцям, що Мардоній і я підемо з ним до святилища.

Повзаючи на животах, жерці попросили, щоб ми бодай з'явилися у вигляді богів. Ксеркс одягнеться як Бел-Мардук, Мардоній — як бог-сонце Шамаш, а я — як бог-місяць Наннар. Жерці благали також, щоб ми не озивалися до жінки — адже Бел-Мардук ніколи не звертається до своїх вавілонських наречених перською мовою.

Тут я хотів би згадати, що число богів, яким поклоняються вавілоняни, сягає шістдесяти п'яти тисяч. А що тільки верховний жрець знає на ім'я кожного з тієї безлічі ідолів, то півжиття він витрачає на те, щоб навчити їхніх імен свого наступника.

Незадовго до півночі ми вибралися на вершину зіггурату. Вартові допомогли нам одягтися. Мабуть, їх умисне обрали для цієї нагоди, бо поводи­лися вони цілком приязно, на відміну від похмурих денних охоронців.

Я надів на голову срібний круг повного місяця, а в руку взяв срібний жезл із місячним серпом. Мардонія увінчали золотим сонячним диском. Ксеркс обмотався золотими ланцюгами, а в руці він тримав золоту сокиру — знаряддя, необхідне, щоб правити шістдесятьма п'ятьма тисячами непокірливих небожи­телів.

Потім охоронці відчинили двері, і ми увійшли до святилища. На ліжку лежала дівчина, молодша навіть від нас і навдивовижу гарна — з обсидіаново-чорним волоссям, з матово-білою шкірою. Вона була голісінька і тільки прикрита лляним простирадлом, таким, як ото прикривають мерців. Злякано глипнувши на трьох осяйних богів Вавілонії, вона закотила очі — і зомліла.

Стишеними голосами ми почали радитися, що робити далі. Мардоній висловив думку, що дівчина опритомніє, коли Ксеркс ляже до неї на ліжко. Ксеркс погодився оживити її в такий спосіб, і на його прохання я підняв простирадло. Дівчина не тільки була досконало збудована, а й примудрилася зомліти в надзвичайно спокусливій позі.

Опанований нетерплячкою, Ксеркс забрався на ліжко.

Мардоній зауважив з лукавством у голосі:


  • Вавілоняни кохаються голі.

  • Але ж ідеться про бога,— невпевнено відказав Ксеркс.

— Тим більше, коли про бога. Зрештою, ти перший чоловік у всесвіті. Вона — перша жінка. Ви ще не вигадали одежі.

Як я вже згадував, перси ніколи не показуються зовсім голими своїм дружинам або полюбовницям. Але то була виняткова мить. Зрештою, ми — вперше і востаннє — виступали в ролі богів у Вавілоні, де голе тіло можна бачити всюди, навіть на вершині Дому Неба й Землі. До того ж ми були молоді. Kcepкс роздягся і без найменшого збентеження заліз на дівчину, яка була вже при повній тямі. Коли ми з Мардонієм дивились на ті дві постаті, освітлені червонястим мерехтінням лампи, вони й справді здалися нам першим чоловіком і першою жінкою у всесвіті. Все-таки щось дуже дивне є в житті Вавілона та в його стародавніх звичаях.

Коли Ксеркс підвівся з ліжка, ми допомогли йому вдягнутися, і він з поважним виразом узяв у руку Бел-Мардукову сокиру. І тоді раптом дівчина всміхнулась і сказала бездоганною перською мовою:

— Прощавай, Ксерксе Ахеменід, сину Дарія.

Ксеркс мало не впустив сокиру. Кмітливий Мардоній швидко відповів вавілонською мовою:

— Це Бел-Мардук, дівчино. А я бог-сонце Шамаш. А онде бог-місяць...

— Я знаю вас усіх. — Дівчина була навдивовижу впевнена в собі як на свої тринадцять років. — Я теж персіянка. Тобто наполовину. Я бачила тебе в Сузах, царевичу. І тебе, Кіре Спітама.

— Це жерці сказали тобі, хто ми такі? — похмуро запитав Ксеркс. Дівчина сіла в ліжку.

— Ні,— відповіла вона. В її поведінці не відчувалося найменшого страху. — Моя мати — жриця Іштар, і цього року їй доручено обирати дівчат для святилища. Вона сказала мені, що сьогодні моя черга віддатися Белу-Мардукові, от я сюди й прийшла. Це просто збіг обставин.

Згодам ми довідалися, що мати дівчини була вавілонянка, а батько — перс. Частину року вони жили в Сузах, а частину — у Вавілоні, де батько мав зв'язки з лихварським домом Егібі. Мати дівчини доводилася племінницею останньому вавілонському цареві Небоніду. Дівчина була розумна й позбавлена забобонів, і цим вона надзвичайно сподобалася мені.

Через дев'ятнадцять років Ксеркс узяв її за дружину. Ідеться, звичайно, про грізну Роксанну. «Ми одружуємося з нею,— оголосив Ксеркс у Персеполі,— щоб показати свою приязнь до відданого нам Вавілонського царства та до царського дому Навуходоносора».

Насправді Ксеркс одружився з нею тому, що любовні взаємини, які так дивно почалися на вершині зіггурату, тривали й далі, аж до смерті Дарія. Взявши її у свій гарем, Ксеркс перестав любитися з нею. Але вони зберегли чудові стосунки.

— Я добре знала, що має статися,— розповіла мені Роксанна через багато років у Сузах. — Коли верховний жрець сказав моїй матері, що нечестивий перський царевич збирається зображувати Бела-Мардука, вона вжахнулася. Моя мати була жінка побожна і на диво тупа. Я підслухала ту розмову, і коли жерці пішли, заявила матері, що згодна принести в жертву себе. «Нізащо!» — відрубала вона. Коли я стала наполягати, мати вдарила мене. Тоді я пригрозила розповісти про нечестиву витівку Ксеркса всім і розповісти також, як жерці уособлюють Бела-Мардука. Отож довелося їй відпустити мене. Так я віддалася Ксєрксові й кінець кінцем стала царицею Персії.

Роксанна перебільшувала. Вона ніколи не була царицею. Насправді серед царських дружин вона посідала аж сьоме місце. Але Ксеркс любив бувати в її товаристві, як і всі ми, кого допускали до неї в гарем. Вона поводилась, як Атосса,— приймала всіх кого їй заманеться, але завжди в присутності євнухів.

На загальний подив, цариця Аместріда не зненавиділа Роксанну. Жінки незбагненні.

ЯК ПОЧИНАЛИСЯ ВІЙНИ З ГРЕКАМИ

ЧАСТИНА ТРЕТЯ




1


В міру того, як минали роки і Ксеркс, Мардоній та я дорослішали, наша дружба не ослабла, як то звичайно буває, а навпаки, зміцніла. Царі й наступники престолу легше заводять собі ворогів, аніж друзів. Отож друзі дитинства ли­шаються друзями на все життя, якщо царевич не божевільний, а його друг не надто жадібний або заздрісний.

З часом Гістасп почав більше жити при дворі, ніж у Бактрії. Він завжди добре впливав на Дарія. Якби він прожив на кілька років довше, він би, я певен, прибор­кав грецьке угруповання при дворі, уберігши нас від цих прикрих і невдалих воєн.

Коли мені сповнилося двадцять, Гістасп призначив мене командиром свого військового штабу в Сузах. А що він не мав війська за межами своєї сатрапії, то ця посада була суто почесною. Гістасп хотів мати мене поруч, щоб я допомагав йому іти шляхом Істини і не звернути неумисне на стежку Лжі. Я почував себе самозванцем. Я не був побожний. У всіх справах, що стосувалися зороастризму, я поступився своєму дядькові, який тепер оселився в царському палаці в Сузах і розпалював там священний вогонь для самого Дарія.

Незважаючи на постійний тиск із боку Гістаспа, який прагнув розвинути мої духовні та пророчі здібності, я настільки звик до життя при царському дворі, що міг думати тільки про війни, інтриги, подорожі в далекі краї.

На двадцять першому році від вступу Дарія на престол, десь посеред зими, Гістасп викликав мене до себе.


  • Ми їдемо на лови,— повідомив він.

  • О цій порі року, повелителю?

  • Кожна пора року має свою дичину.

Старий здавався похмурим. Я не ставив більше запитань.

Хоча Гістаспові давно пішов сьомий десяток і він постійно нездужав — як то неминуче в такому віці,— він відмовлявся, щоб його носили на ношах навіть у найхолодніші зимові дні. Коли ми виїхали із Суз, він стояв у колісниці поруч із візничим. Сніжинки повільно кружеляли в повітрі, приліплялися до його білої бороди, і весь він аж блищав у прозорому зимовому світлі. Я їхав верхи, складаючи весь його почет. Коли я висловив свій Подив з цього приводу, Гістасп відповів:

— Чим менше людей знатимуть, тим краще. —Потім наказав візничому: — Звернеш на дорогу до Пасаргад.

Але ми їхали не до Пасаргад. Десь близько полудня ми зупинилися біля мисливського будиночка, що стояв у зарослій густим лісом долині. Цей будино­чок належав ще останньому мідійському цареві, потім Кір перебудував його.

Минулої ночі сюди приїхав цілком таємно Великий цар. Він, звичайно, нікого тут не попередив про свій приїзд, і в головній залі було холодно, жаровні з вугіллям тільки-но розпалили. Килими, по яких ступав Великий цар — його ноги не повинні торкатися землі або голої підлоги — були простелені з таким поспі­хом, що я взяв на себе підрівняти їх.

На підвищенні стояв трон царя Персії: високе золоте крісло з ослінчиком під ноги. Перед троном — шість табуретів. Це було незвично. При дворі тільки Великому цареві дозволено сидіти. Та мені траплялося чути про таємні наради, де високі урядовці теж сидять у присутності Великого царя.

Нас вітав син Гістаспа Артафрен, сатрап Лідії. Хоча він мав необмежену владу в Сардах, столиці багатого й стародавнього Лідійського царства, яке Кір відібрав у Креза, тут він був простим служником, рабом свого молодшого брата, Великого царя.

Мені здалося, що Артафрен хотів переговорити з батьком на самоті, та не встиг я перепросити й піти, як з'явився управитель двору. Він низько вклонився двом сатрапам і сказав:

— Чи не зволять ваші вельможності прийняти гостей Великого царя? Гістасп кивнув головою, і першим увійшов найменш знатний гість. Це був мій

давній друг, лікар Демокед. Його завжди запрошували як перекладача, коли Дарій приймав греків. Потім з'явилися Фессал і Гістіей, що не потребував перекладача: він так само вільно володів перською мовою, як і мистецтвом перських інтриг.

Останнім увійшов худий і сивий грек. Він ступав поважно, наче священнослу­житель, і поводився з тією невимушеністю, яка властива тільки людям, народженим правити. Ксеркс володів цією якістю. Дарій — ні.

Управитель двору оголосив:

— Гіппій, син Пісістрата, волею народу тиран афінський.

Гістасп повільно рушив через кімнату назустріч тиранові й обняв його. Демокед миттю опинився поряд з ними й почав швидко перекладати церемоніаль­ні фрази. Гістасп завжди ставився до Гіппія із щирою повагою. Гіппій був єдиним з грецьких правителів, кого старий сатрап міг терпіти.

У мисливських будиночках Великий цар з'являється і йде геть нечутно. Тут немає ні барабанів, ні кімвалів, ні флейт. Отож ми й не помітили, як Дарій опинився на троні. Праворуч від нього стояв Ксеркс, ліворуч — воєначальник Датіс.

— Приступимо зразу до діла,— сказав Дарій. — Це воєнна нарада. Сідайте. Усі сіли, крім Ксеркса, Датіса й мене.



  • Гіппій щойно із Спарти. — Це вразило всіх, як і сподівався Дарій. Хіба ж не за допомогою спартанського війська землевласники та купці вигнали з Афін Гіппія, якого любив простолюд? — Говори, афінський тиране.

  • Великий царю, я вдячний тобі за все, що ти зробив для дому Пісістратів. Ти дав нам землі біля Сігея. Ти виявив себе найкращим з царів, і ми щасливі бути твоїми гостями. Але, Великий царю, ми вже хочемо повернутись до міста, звідки сім років тому нас вигнала купка афінських аристократів, яким пощастило заручитися підтримкою спартанського війська. На щастя, союз між нашими ворогами й Спартою нині розпався. Коли цар Клеомен звернувся до оракула на афінському Акрополі, йому було сказано, що Спарта припустилася тяжкої помилки, поєднавшись із ворогами нашого роду.

Греки дуже вірують у своїх плутаних, а іноді й підкуплених оракулів. Може, спартанський цар і зважив на думку оракула, завжди прихильного до роду Пісістрата. Та куди імовірніше, що він просто посварився з афінськими землевлас­никами, яких на той час очолив один з Алкмеонідів, Клісфен, чия прихильність до демократії навряд чи подобалася спартанському цареві з його традиційними поглядами. Отож Клеомен скликав у Спарті з'їзд, на який зібралися представники всіх грецьких держав, і виступив із звинуваченнями проти Клісфена.

Гіппій виголосив у Спарті палку промову на свою користь. Але йому не пощастило переконати інші грецькі держави, і ті відмовилися утворити союз про­ти Афін, бо всі вони боялися спартанців, і їм аж ніяк не було вигідно, щоб Спарта підкорила Афіни своєму впливу.

— Великий царю, якщо ти підтримаєш претензії нашого дому, Спарта виступить тобі на допомогу. Вони підуть за царем Клеоменом. І наші вороги — а вони й твої вороги також — зазнають поразки.

Гіппій замовк. Дарій кивнув головою, і тиран сів. Великий цар подав знак Датісові.

— Тиране,— сказав головнокомандувач перського війська,— згідно із спартанськими законами там завжди правлять два царі. Обидва мають однакову владу. Один цар Спарти підтримує твої претензії на афінський трон, другий — ні. Перед виступом у воєнний похід царі тягнуть жеребок, щоб визначити, хто очолить військо. Що буде, коли в похід проти Афін армію поведе не твій союзник Клеомен, а цар Демарат, який тобі ворог?

Гіппій відповів зразу:

— Твоя правда, воєначальнику, у Спарті тепер два царі. Один підтримує мене. Другий — ні. Але той, що мене не підтримує, незабаром перестане бути царем. Так сказав дельфійський оракул.

Гіппій дивився в підлогу, поки Демокед перекладав його слова. Дарій зберігав кам'яний вираз. Він був не надто високої думки про грецьких оракулів. Свого часу він купив прихильність не одного з них.

Гіппій визнав за доцільне висловитись ясніше:

— Демарата скинуть із престолу, бо він незаконнонароджений. Клеомен має докази — він мені сам сказав.

Вислухавши переклад, Дарій уперше всміхнувся.

— Хотів би я знати,— лагідно сказав він,— як можна довести законність чи незаконність народження через тридцять років після зачаття?

Одначе найближчі події підтвердили, що Гіппій мав цілковиту слушність. Вороги Демарата знайшли докази, що він незаконнонароджений, і скинули його з престолу. Після чого він з'явився до Суз, де вірно служив Великому цареві і Лдїді. Незабаром по тому Клеомен збожеволів. Він так покусав сам себе, що стік кров'ю й помер. Демарат завжди з великою втіхою розповідав про моторошну смерть свого ворога.

Дарій плеснув у долоні, і чашник приніс йому срібну флягу з кип'яченою водою, взятою з річки Хоасп, що протікає повз Сузи. Хоч би де був Великий цар, він п'є воду тільки з цієї річки. Він також споживає тільки гелбонське вино, тільки хліб з ассізької пшениці, тільки сіль з оазису Аммона в Єгипті. Я не знаю, звідки взялися ці звичаї. Можливо, від мідійських царів, що їх Ахеменіди багато в чому наслідують.

Дарій витер собі бороду тильним боком товстої, квадратної, посмугованої борозенками долоні і помахом руки відпустив чашника. А тоді обернувся до Артафрена.

— Великий царю і брате,— почав Артафрен. — Я вірю, що Гіппій нам друг, і думаю, що в наших інтересах повернути на афінський трон рід Пісістрата. — Артафрен помовчав, а тоді несподівано змінив тему розмови: — Два тижні тому я прийняв у Сардах Арістагора з Мілета.

Гістіей випростався. Його маленькі чорні очі пильно втупилися в сатрапа.

— Як відомо Великому цареві, Арістагор доводиться племінником, а також зятем нашому вірному другові та союзнику... — Жестом правої руки Артафрен показав на Гістіея. — ...мілетському тиранові, для якого товариство Великого царя дорожче за рідну землю.

Я думаю, Дарій посміхнувся на ці слова. Але борода в нього була надто густа, і я не міг помітити поруху губів.

Арістагор нам любий,— сказав Дарій і всміхнувся до Гістіея. — Бо він твердить, що зберігає нам вірність.

— Арістагор править у Мілеті ім'ям свого тестя,— провадив сатрап. — Він любий для тебе, наш давній друже.

Гістіей сприйняв погляд Дарія як дозвіл говорити.

— Великий царю, мій небіж — природжений воїн. Він на ділі справдив свої здібності флотоводця.

Історія світу могла б піти іншим шляхом, якби в ту мить хто-небудь запитав, де й коли Арістагор виявив себе як здібний воєначальник.

— Арістагор вважає,— провадив сатрап,— що острів Наксос можна легко здобути. Якщо Великий цар надасть у його розпорядження флот, він обіцяє приєднати Наксос до нашої імперії, і тоді ми легко підкоримо й усю низку островів, що їх називають Кікладськими. А підкоривши собі ці острови, Великий цар стане і володарем морів, а не лише володарем земель.

— Я володію морем,— сказав Дарій. — Самос належить мені. Артафрен зігнувся в раболіпному поклоні.

— Ти всемогутній, твоя правда, о Великий царю. Але тобі не обминути островів, якщо ти хочеш крок за кроком наблизитись до грецького материка і допомогти нашим друзям знову стати правителями Афін.

Вельми спритно Артафрен поєднав прагнення Арістагора підкорити Наксос із поверненням на трон роду Пісістратів, що й було очевидною причиною для сьогоднішньої воєнної ради.

Запанувала довга мовчанка. Дарій замислено поправляв і розгладжував свій вовняний плащ. Нарешті він заговорив:

— Торгівля в наших грецьких містах іде погано. Корабельні простою­ють. Прибутки від мита зменшились. — Дарій подивився на списи, розвішані на стіні перед ним. — Коли зруйнували Сібаріс, Мілет утратив італійський ринок. Це дуже погано. Куди Мілет тепер продаватиме вовну, яку раніше купували італійці?

Дарій подивився на Гістіея.

— Такого зручного ринку немає більше ніде,— сказав тиран.

Я був здивований, що Дарій обізнаний у таких прозаїчних матеріях, як, скажімо, мілетська торгівля вовною. Згодом я відкрив, що Дарій більшість свого часу віддавав турботам про караванні шляхи, світові ринки, торгівлю. Я думав, що Великий цар у приватному житті такий, як і на людях,— осяяний ореолом влади, пишний, неземний. Насправді все було навпаки.

Отож, поки ми сиділи в тому мисливському будиночку, Дарій уже збагнув те, що проґавили всі його радники. В той час як вони хотіли зробити його володарем морів, він прагнув пожвавити занепалі ремесла іонійських грецьких міст Малої Азії. Дарій ставив гроші вище за славу — мабуть, тому, що славу завжди можна купити за гроші.



  • Скільки кораблів знадобиться, щоб підкорити Наксос? — запитав він.

  • Арістагор вважає, що вистачить сотні,— відповів Артафрен.

Сатрап Лідії на всі запитання відповідав чітко й виразно. Але, як з'ясувалося згодом, у воєнному ділі він не тямив анічогісінько.

— Отже, з двома сотнями кораблів,— сказав Дарій,— він напевне стане володарем моря. Від мого імені, звичайно.

— Присягаюся, він вам служитиме так само вірно, як я. Як підтвердили подальші події, Гістіей сказав правду.

— Я певний цього,— мовив Дарій і провадив: — Наказую збудувати на корабельнях наших іонійських міст сто нових трирем. На весну вони мають бути готові, щоб вирушити до Мілета і з'єднатися там із сотнею кораблів нашого самоського флоту. Наш брат, сатрап Лідії, постежить за здійсненням цього плану.

— Ваші розпорядження буде в усьому виконано, Великий царю. Артафрен дав церемоніальну відповідь. Він намагався приховати свою

радість. Зате Гістіей аж сяяв з утіхи. Лише афіняни здавались похмурими: від Наксоса до Афін дорога ще неблизька.



  • Командувати флотом ми призначаємо... Гістіеєве обличчя почало розпливатися в усмішці.

  • ...нашого брата в перших Мегабата.

Дарій не зміг утриматися, щоб не глянути, як судомно стислись у Гістіея губи.

— Заступником командувача буде Арістагор. — Дарій підвівся, а ми всі схилилися в низькому поклоні. — Така воля Великого царя,— сказав Дарій, і ми, як велить звичай, в один голос повторили:

— Така воля Великого царя. Війни з греками розпочалися.

Більш я не пригадую майже нічого про ту знамениту воєнну раду. Пам'ятаю тільки, що Ксеркс мріяв узяти участь у поході на Наксос, але сумнівався, чи дозволять йому вирушити на війну.



  • Я наступник трону,— сказав він мені, коли ми скакали поряд на конях одного холодного зимового ранку. — Усе вирішено. Але про це ніхто не повинен знати — поки що.

  • У гаремі всі про це знають,— сказав я. — Ні про що інше там не розмов­ляють.

  • Хай і так, але це тільки чутка, поки Великий цар сам не оголосить ім'я наступника. А оголосить він його тільки тоді, коли збиратиметься на війну.

Згідно з перським законом, Великий цар перед тим, як вирушити на війну, має назвати наступника трону. Інакше, в разі його загибелі, почнеться хаос, як це й сталося після раптової смерті Камбіза.

Коли ми скакали тоді верхи на конях і холодне зимове повітря остуджувало наші голови, важкі після випитого вчора вина, я й не здогадувався, що ми переживаємо час, коли Перська імперія досягла зеніту своєї могутності.


2


Наступного літа Мардоній і я виїхали з Вавілона, прямуючи до Сард. З нами було чотири підрозділи кавалерії і вісім — піхоти.

Ми, молодші офіцери, із святобливим острахом поглядали на десяток чи десь близько того воїнів,— для нас неймовірно старих,— які воювали за Дарія у всіх кінцях світу. Один навіть знав мого батька; на жаль, він не зміг пригадати пре нього нічого цікавого, щоб розповісти мені.

Ми їхали понад Євфратом, углиб країни і далі — в напрямку до моря. Я був вражений, як ніколи раніше, розмірами та розмаїтістю нашої імперії. Ми проїхали через обпалені сонцем і добре зрошувані землі Вавілонії, потім — через пустельні обшири Месопотамії і заглибились у лісисті верховини Фрігії й Карії. Навколишній краєвид раз у раз змінювався, люди — теж. У річкових низинах вони були маленькі, темноволосі, жваві, з великими головами. У горах — високі, блідолиці, неквапливі, з малими головами. В прибережних грецьких містах можна спостерігати неймовірну мішанину рас. Іонійські та дорійські греки переженили­ся там з білявими фракійцями, з темношкірими фінікійцями, з блідими, як папірус, єгиптянами. Зовнішня неоднаковість людей дивує не менше, аніж схожість людської вдачі.

З очевидних причин — Арістагор уже підняв повстання проти Персії — ми звернули з царського шляху не біля Мілета, а біля Галікарнаса, найпівденнішого з міст, підлеглих Великому цареві. Жителі Галікарнаса — дорійські греки, і вони традиційно зберігають вірність Персії.

Цар Лігдамід гостинно привітав нас і поселив у своєму приморському палаці, похмурій і вологій будівлі з сірого каменю, що височіла над узбережжям. Ми з Мардонієм розмістилися в одній кімнаті з видом на гористий зелений острів Кос. Я не відходив від вікна. Вперше у своєму житті я побачив море. Мабуть, у моїх жилах текла кров моряків — іонійські предки Лаїди? — і я просто не міг відірвати погляду від цих завжди розхвильованих червонястих вод. Гнані осінніми вітрами, високі хвилі билися в підмурок палацу з таким ревом, що вночі я не міг заснути і чув, як у проміжках між ударами хвиль шарудить під самим моїм вікном шумовиння.

Увечері цар Лігдамід улаштував на нашу честь учту. Нічим не примітний чоловік років п'ятдесяти з лишком, Лігдамід, напівлежав на ложі. Праворуч від нього розмістився брат Великого царя Артан; ліворуч — Мардоній, другий за знатністю перс у кімнаті. Решта нас — близько двадцяти душ — розташувалися півколом перед трьома вельможами. Раби поставили біля кожного гостя триногий столик з усіма різновидами риб'ячих страв. Того вечора я з'їв першу в своєму житті устрицю й побачив, але не зважився з'їсти головоногого молюска, звареного у власному чорнильному соку.

Бенкетна зала була видовжена й оздоблена в доричному стилі. Підлога була застелена запліснявілим рогозом, з якого не переставала сочитися морська вода. Не дивно, що правителі Галікарнаса схильні до хвороб, від яких тверднуть суглоби.

Зразу за ложем Лігдаміда стояв стільчик, на якому сиділа царівна Артемісія, тендітна білява дівчина. її чоловік був хворий, і вона завжди обідала з батьком, немов доводилась йому сином або зятем. Брат у неї збожеволів і тому, за дорійсь­ким законом, вона була наступницею трону. Як і всі інші гості, я не міг відвести від неї очей. Адже це вперше я обідав у товаристві жінки — іншої, ніж Лаїда.

До розмови Артемісія не втручалася, якщо батько не звертався до неї, проте уважно прислухалася до всього сказаного й поводила себе скромно.

Вина було багато, і пили тут на дорійський манір, тобто так само,' як п'ють фракійці. Наповнюють по вінця ріг і пускають по колу. Треба ковтнути з нього, а тоді передати ріг сусідові. Останні краплі завжди виливають на того, хто сидить поруч питця. Кажуть, ніби цей незугарний звичай приносить щастя.

Коли я вклався спати, Мардоній ще не прийшов. Прокинувшись уранці, я побачив його біля себе на ложі — він спав міцним сном. Я розбудив його і запропонував прогулятись у порт.

Навряд чи десь у світі є гарніший край, ніж узбережжя Малої Азії. Берег тут скелястий, порізаний найхимернішими затоками. Пагорби вкриті густими лісами, а прибережні рівнини родючі й добре зрошені. Гостроверхі сині гори вдалині скидаються на храми вогнепоклонників, споруджені для вшанування Мудрого Повелителя; хоча в ті часи у цій чудовій, хай духовно й недорозвиненій, частині світу про Мудрого Повелителя ніхто не чув.

У порту було безліч найрізноманітніших кораблів, а в повітрі пахло смолою, якою моряки законопачують корпуси своїх суден. Раз у раз до берега причалюва­ли риболовецькі човни, рибалки викидали на пісок сіті, в яких звивалася й підстрибувала блискуча риба, і торговці, що юрмилися на березі, відразу починали галасливо сперечатися за ціну. Гамір стояв оглушливий, але веселий. Я люблю морські порти. Близько полудня, коли торгівля рибою досягла свого розпалу, від молу до нас підійшов високий моряк. Він поважно привітався з Мардонієм, і той сказав мені, що перед нами Скілак. Мардоній і в думці не припускав, що я не чув про цього знаменитого мореплавця. Грек родом із Карії, Скілак за дорученням Дарія часто вирушав у далекі морські експедиції. Він наніс на карту береги океану, що лежить на південь від Індії, а також західні околиці Середземного моря. Він же умовив Дарія збудувати канал між Середземним і Аравійським морями. Коли Ксеркс став Великим царем, він хотів, щоб Скілак здійснив подорож навкруг Африки. На жаль, карієць був тоді вже старий, щоб вирушити в такі мандри.


  • Ну як, війна буде? — спитав Мардоній.

  • Тобі видніше, повелителю.

Як і в багатьох моряків, очі в Скілака завжди були примружені, так наче він колись надто багато дивився на сонце. Від сонця та вітрів шкіра в нього була чорна, як у нубійця, але шия здавалась білішою за морську піну.

  • Але ж ти грек. Що там поробляє Арістагор?

  • Кажуть, він десь на півночі.

  • А великий у нього флот? Скілак посміхнувся.

— То байдуже, скільки в Арістагора кораблів — однаково він їх усі потопить.

— Хіба він не володар моря?

— Ні, він не володар моря. Але якби в Мілеті правив Гістіей, він був би володарем моря.

— Ти справді вважаєш його таким здібним?

Як і більшість молодих придворних нашого покоління, Мардоній вважав за очевидне, що люди старші, яких ми зустрічали при дворі, мають у всьому нам поступатися. Юність схильна до такої марнославної дурості.

— Я добре його знаю. Великий цар правильно робить, що тримає Гістіея біля себе. Він — людина небезпечна.

— Я матиму це на увазі.

Скілак вибачився, і ми з Мардонієм побралися крутими вузькими вулицями, що ведуть від велелюдного, пропахлого рибою порту до палацу Лігдаміда.



З


В Сарди ми прибули на початку осені.

За своє життя я чимало наслухався про це казкове місто, яке збудував чи то відбудував Крез — найбагатший чоловік на землі. Що я сподівався там побачити? Мабуть, будівлі з чистого золота. Натомість переді мною постало нічим не примітне місто тисяч на п'ятдесят жителів, скупчених у валькованих хатинах, критих соломою та очеретом. Вулиці утворювали тут таку плутанину, що заблукати в Сардах було навіть легше, ніж у Сузах чи Афінах.

Після того,як наше військо розбило табір на південь від міста, ми з Мардонієм поїхали в Сарди, де дуже скоро збилися з дороги. Особливо ускладнювало наше становище те, що люди тут не розмовляють ні по-перському, ні по-грецькому, тимчасом як ніхто у світі не говорить лідійською мовою, крім самих лідійців.

Ми їхали, як нам здалося, не одну годину, звертаючи то сюди, то туди, натикаючись на виступи балконів та горішніх поверхів, сховані за розвішаною білизною. Лідійці здалися нам навдивовижу гарними. Чоловіки тут заплітають волосся у довгі коси й пишаються білістю своєї шкіри. Жоден вельможа ніколи не поткнеться на сонце. І все ж лідійська кіннота найкраща в світі й становить ударну силу перського війська.

Нарешті ми спішилися й повели коней понад річкою, що протікала через центр великої ярмаркової площі. «Якщо заблукав, їдь понад річкою»,— так нібито сказав колись Кір Великий.

Оточена кам'яним муром ярмаркова площа в Сардах була навіть більша, ніж у Сузах. В десятьох тисячах яток та у відкритих рядах можна купити все, що є у світі. Ми вешталися по ярмарку з роззявленими ротами, і ніхто не звертав на нас найменшої уваги. Перські офіцери — не дивина в Сардах.

Купці з усіх куточків світу пропонували тут свій товар. З Афін — амфори й чаші. Із сатрапії Індія — бавовняні тканини та рубіни. З перських верховин — килими. До пальм, які стояли уздовж мулистої річки, було поприв'язувано близько сотні добродушних верблюдів. Деяких розвантажували від їхніх екзотичних в'юків, а на інших вантажили лідійські товари: червоні смокви, дванадцятиструнні арфи, золото... Ще Крезів батько почав промивати золотонос­ний пісок із мулистої річки. Він же звелів викарбувати перші золоті монети.

На пагорбах за Сардами є копальні, де добувають найрідкісніший у світі метал — срібло.

Коли ми повільно пробиралися через ярмарок, у мене пішла обертом голова від безлічі яскравих барв та гострих запахів, від набридливого бубніння на сотні різних мов.

Зразу за ринковим муром розташований невеличкий парк з тінистими деревами. У протилежному кінці парку стоїть старий палац Креза — двоповерхова будівля з сірої цегли та дерева. Тут живе перський сатрап Лідії.

Управитель двору провів нас запилюженим коридором до Крезової тронної зали. Йдучи за ним, Мардоній хитав головою.

— Якби я був найбагатшою людиною у світі, я б не жив у такій норі. Артафрен сидів на стільці поруч із троном, призначеним для Великого царя,

коли той буває в Сардах. Він саме відбував нараду з кількома лідійцями. Побачив­ши Мардонія, сатрап підвівся й поцілував його в губи. Я поцілував Артафрена в щоку.

Потім сатрап відрекомендував нам лідійців. Один дуже старий чоловік назвався Ардесом, сином Креза.

Протягом кількох наступних днів ми часто зустрічалися з Артафреном і з греками. Здавалося, кожен грецький авантюрист знаходив дорогу в Сарди. Усі вони просилися на службу, і Артафрен охоче наймав їх, бо з них чудові та розумні воїни й моряки — хоч усі вони вкрай зрадливі.

Демокріт не заперечує мені тільки з чемності. Але я бачив греків такими, якими вони звичайно не показують себе один одному. Я бачив їх при перському дворі. Я чув, як вони благали Великого царя напасти на їхні рідні міста, бо жоден грек не здатний терпіти славу іншого грека. Якби в ті роки не розвелося стільки греків у Персії, війни з греками не відбулися б, і Ксеркс завоював би всю Індію аж до Гімалаїв, а може, пішов би й далі.

Вже на першій воєнній нараді в Сардах, де мені довелося бути, я побачив Гіппія. З ним були Фессал і мій шкільний товариш Мілон.

На тій нараді Гіппій висунув пропозицію, щоб усіма перськими силами напасти на Мілет. Старий тиран говорив з притаманною йому поважністю:

— Нам відомо, що Арістагор із своїм флотом досі десь біля Кіпру. Афінські демагоги послали йому в поміч двадцять кораблів. Гадаю, що перш ніж обидва флоти з'єднаються, ми повинні здобути Мілет.

— Місто добре захищене,— заперечив Артафрен.

— Мілет починав свою історію як афінська колонія,— сказав Гіппій,— і навіть сьогодні чимало мілетців ставляться до нашої родини з любов'ю.

Це була нісенітниця. Якщо Мілет і був колонією Афін, то задовго до правління Пісістратідів. У всякому разі, в Мілеті не дуже любили тиранів, і Арістагор переконався в цьому, тільки-но проголосив незалежність міста від Персії. Аристократи відмовилися підтримати бунт, поки Арістагор не дозволить їм запровадити демократію на афінський взірець. І довелося авантюристові задовольнити їхню вимогу.

Мардоній підтримав пропозицію Гіппія. Він побачив у ній нагоду відзначити­ся на полі битви.

— Це буде початком моєї слави,— сказав він одного вечора, коли ми добряче напилися солодкого лідійського вина. — Якщо вони дозволять мені очолити похід на Мілет, наступного літа ми вже повернемося додому.

Мардоній угадав, що війна стане початком його слави. Але ми не повернулися додому наступного літа. Війна з іонійськими бунтівниками тривала цілих шість років.

Після тижня суперечок Артафрен погодився послати половину перського війська та лідійської кінноти в похід проти Мілета. Мардонія призначили помічником командувача, а очолив військо Артобазан, найстарший син Дарія і Ксерксів суперник у домаганнях на престол. Мене залишили при штабі сатрапа в Сардах.

Перші погані вісті ми почули під час релігійної церемонії у храмі Кібели. Я не мав найменшої охоти брати участь у вшануванні диявольського культу, але Артафрен наполіг, щоб увесь його штаб з'явився разом із ним до храму. «Ми повинні зробити приємність лідійцям. Як і ми, вони раби Великого царя. Як і ми, вони йому служать вірно».

Мені гидко було дивитись, як танцюють жриці з євнухами. Не так просто збагнути, де там жриця, а де євнух, бо всі вдягнені по-жіночому. Я ніколи не міг зрозуміти, чому досить багато відсталих народів так палко поклоняються Анаїті, чи Кібелі, чи Артеміді, чи яке там ім'я прибирає ця ненажерлива мати-богиня.

У Сардах, на свято Кібели, юнаки, що прагнуть їй служити, відтинають собі статеві органи і бігають вулицями, тримаючи їх у руці. Менш завзяті шанувальни­ки богині вважають за щасливу прикмету, коли новоспечений євнух забризкає їх своєю кров'ю. Це не важко: Кров з них так і цебенить. Перш ніж знепритомніти, добровільний каліка кидає свої відтяті органи у відчинені двері найближчого дому, хазяїн якого повинен узяти його до себе і доглядати, поки він одужає.

Я не раз спостерігав цю церемонію, і не тільки в Сардах, а й у Вавілоні. Ті бідолахи здаються геть божевільними, і я думаю, вони спершу напиваються хаоми або ковтають якесь зілля, що потьмарює розум і викликає галюцинації. Бо при здоровому глузді навряд чи хто наважився б служити хай там якому диявольсько­му божеству в такий моторошний спосіб.

Того дня в Сардах я побачив, як один нещасливець пожбурив свої органи у відчинені двері. На біду, він схибив і залишився спливати кров'ю посеред вулиці, бо вважається блюзнірством прийти на допомогу майбутньому жерцю Кібели, що не зумів знайти оселю для своєї статевої снаги.

Церемонія в храмі на вшанування Кібели здавалася мені нескінченною. Поставленого під портиком у грецькому стилі образу богині, намальованої між левом та двійком сплетених змій, було майже не видно за димом від спалюваного ладану.

Старий Ардес стояв біля верховної жриці, роблячи те, що вимагалося від останнього нащадка царського дому Лідії в такий урочистий день. Жителі Сард були, як і годиться, в екстазі, а Артафрен та Гіппій докладали всіх зусиль, щоб приховати знудженість. Але Мілон не втримався від позіху.


  • Ненавиджу все це,— сказав він мені з чисто хлоп'ячою відвертістю.

  • Я теж,— цілком щиро відповів я.

  • Вони гірші навіть, ніж маги, що мучили нас у школі.

Не встиг я йому відповісти, як з'явився верхівець, поквапно спішився і вчинив нечуване блюзнірство, прив'язавши коня на подвір'ї храму. Артафрен похмуро глипнув на воїна, що підходив до нього з якимсь повідомленням. Сатрап спохмур­нів ще дужче, коли прочитав повідомлення. Іонійський флот з'єднався з афінським, і обидва вони стали на якір біля Ефеса. І гірше того: від Мілета на півдні до Візантія на півночі всі іонійські грецькі міста відверто повстали проти Персії.

Через тиждень Артафрен влаштував учту в Крезовому палаці. Я вже не пам'ятаю, з якого приводу. Але пам'ятаю, як десь опівночі один з гостей помітив, що в місті пожежа. Та ніхто не надав цьому ваги. У Сардах щодня згорають будинки, щодня відбудовуються. Фенікс був би кращим гербом для Сард, аніж лев.

Поки Гіппій уже всоте розповідав нам, як люблять усі греки його родину, надійшло зразу кілька повідомлень. Грецьке військо висадилося в Ефесі. Вони йдуть на Сарди. Вони вже біля міської брами. Вони в місті. Вони його підпалили.

Артафрен був приголомшений і довів, що він не годився на роль полководця у війні, яка обіцяла стати важкою і затяжною. Хоча хто б міг подумати, що зграя іонійських та афінських відчайдухів набереться зухвальства і проникне далеко вглиб перської території та ще й підпалить столицю Лідії?

Артафрен наказав сурмити тривогу. В червоних зблисках вогню ми ясно бачили один одного, коли поспішали до парку, де збиралися війська. Всі як один, воїни були готові до битви. Але де ворог? А тим часом небо палахкотіло червоно-жовтим полум'ям, і прохолодна ніч стала гарячою, наче літо в Сузах.

Нарешті з'явився посильний від Артафрена. Ми повинні відступити «у бойових лавах» до Акрополя, повідомив він. На жаль, наказ надійшов запізно. Всі дороги з міста перекрило полум'я. І тоді ми зробили єдине, що могли,— поквапилися до ринкової площі. В найгіршому разі ми могли б кинутись у річку і плавати там, поки вщухне пожежа. Само собою зрозуміло, що те саме подумав і кожен житель Сард, і коли ми вийшли на обнесену муром площу, там уже юрмився густий натовп городян упереміш із перськими та лідійськими воїнами.

Я думаю, що останній день творіння буде чимось схожий на ту пожежу в Сардах. Оглушливі людські зойки, рев і виття тварин, гуркіт і тріск будинків, що обвалювалися від пожежі, вогонь, який стрибав то сюди, то туди, гнаний мінли­вим вітром.

Це вітер знищив Сарди, але він же врятував нам життя. Без вітру ми задихнулися у полум'ї. А так нам усе-таки вистачало повітря, нехай і задушли­вого. Та й високий мур зупиняв вогонь. На площі загорілися тільки пальми, що стояли біля річки, в якій відбивалося полум'я.

Я молився Мудрому Повелителю і тремтів, уявляючи собі море розплавлено­го металу, яке жде нас у кінці циклу творіння. Я ніколи не почував себе таким безпорадним.

— Можна збити пліт і спуститися вниз по річці,— сказав Мілон.

— Там нас і чекають твої афіняни. Коли ми пропливатимемо повз них, вони переб'ють нас по одному.

— Можна пливти на колодах. Під них можна пірнати — як оті люди. Безліч жителів Сард хлюпались у воді, тримаючись за уламки дерева або

наповнені повітрям міхурі.


  • Нам доведеться кинути зброю та обладунок.

  • Я не можу кинути зброю,— похитав головою Мілон.

Як професіональний воїн і наступник династії тиранів він мусив померти в битві. Але битва тут точилася тільки проти стихій.

Зненацька через площу промчала лідійська кіннота. Грива в одного коня була в полум'ї; горіли й коси вершника. Неначе змовившись, і кінь, і верхівець водночас стрибнули в річку.

На щастя, з'явився воєначальник, що командував військами сатрапії, і саме він урятував наші життя. То був справжній велетень і, пам'ятаю, він, не за­мислюючись, шмагав усіх канчуком — і воїнів, і цивільних.

— Шикуйся! Кожен на своє місце! Кіннота до муру, піхота — понад берегом річки. Не наближатись до підпалених дерев. Усі цивільні — на протилежний бік!

На мій превеликий подив, ми знову стали дисциплінованим військом. Пригадую, я подумав: ну тепер ми згоримо живцем у бездоганно вишикуваних лавах. Але вогонь не перекинувся через ярмарковий мур. Зате греки перед муром не зупинилися. З гучними криками вони вибігли на ринкову площу. Та побачивши перську армію і лідійську кінноту в бойових порядках, вони зупинились.

Коли жителі Сард кинулися під захист війська, перський командувач дав сигнал атаки, і греки зникли, наче їх і не було. Кіннота, що кинулася їм навздогін, не змогла пробитися крізь охоплені вогнем звивисті провулки міста, та й греки виявилися надто прудкими.

До середини наступного дня дві третини Сард перетворилися на попіл — попіл, який жеврів і димів ще тижнями. Але місто було відбудоване навдивовижу швидко, десь за півроку. Та храм Кібели так і залишився в руїнах. Це виявилося нам на користь. Хоча лідійці звичайно схильні до союзу з греками, вони були розлючені блюзнірством, вчиненим щодо Кібели, і лідійська кіннота знищила половину грецького війська, поки воно дісталося до Ефеса.

Одначе загалом греки домоглися чималого успіху. Вони кинули виклик Великому цареві в самому серці його імперії. Вони спалили Сарди й примусили Артобазана зняти облогу Мілета, щоб поквапитися на захист Лідії. Тим часом об'єднаний флот Арістагора та афінян був для нас недосяжний на морі і поки що непереможний.

Трохи згодом до збунтованих іонійських міст приєднався і острів Кіпр; отже, Персія опинилась у стані війни з могутнім новим об'єднанням держав, відомим під назвою Іонійського союзу.

4


Я пробув у Сардах два роки, виконуючи різні обов'язки на посаді офіцера штабу. Брав участь у кількох походах углиб країни. Одного разу ми зробили спробу відвоювати північне місто Візантій — і невдало. В Сардах я довідався про смерть Гістаспа. Він помер, коли оглядав будівництво гробниці для Дарія. Я журився за ним. Він був чудова людина.

У Сардах я разом з Мардонієм відсвяткував спочатку його перемогу на Кіпрі, яку він здобув для Персії, а потім одруження з Артазострою, дочкою Великого царя. Якщо вірити Лаїді, вона була гарненька дівчина, але від народження глуха як пень. Артазостра народила Мардонію чотирьох синів.

Незадовго до мого повернення в Сузи, Гістіей збунтувався проти Великого царя, і Лаїда вирішила відвідати своїх родичів у Абдерах. Вона завжди знала, коли зникнути, а коли знову з'явитися. Досить скоро Артафрен захопив Гістіея в полон і скарав на смерть. Але на той час Лаїда вже забула навіть його ім'я.

Повернувшись додому в Сузи, я довідався про появу чергового претендента на вавілонський трон.

— Мене посилають придушити бунт,— сказав мені Ксеркс.

Ми були на учбовому полі, де минула така велика частка нашого дитинства. Поблизу наступне покоління перських вельмож вправлялось у стрільбі з лука. Пам'ятаю, я тоді подумав, які ми вже старі і як добре почувати, що нема над тобою отих учителів-магів.

— У них багато прихильників?

— Ні. Кажуть, мені вистачить кількох днів... — Ксеркс спохмурнів. Я ніколи не бачив його таким засмученим. Незабаром я зрозумів причину. — Мардоній здобув справжню перемогу, так?

— Кіпр знову наш. — Я недарма прожив усе життя при дворі. Отож знав, як розмовляти із заздрісним царевичем. — Але то заслуга не одного Мардонія. План штурму склав Артафрен. Ну й флотоводець...

— Переможцем вважають Мардонія. Це головне. А я сиджу тут, згорнувши руки.

— Ти одружився. Це вже чимало.

Ксеркс недавно взяв за дружину Аместріду, Отанову дочку.

— Це ніщо.


  • Твій тесть — найбагатша людина у світі. Це вже щось. Але Ксеркс був неабияк засмучений.

  • Усі ви справжні воїни. А я, по суті, євнух. Окраса гарему,— сказав він.

  • Ти наступник Великого царя.

  • Ні,— сказав Ксеркс. — Я не наступник. Від подиву я аж рота роззявив.

  • Усе змінилося,— пояснив він.

  • Артобазан? Ксеркс кивнув головою.




  • Він відзначився в Карії. Так принаймні кажуть. Мій батько балакає про нього весь час.

  • Ну то й що?

  • Великий цар заявив із лев'ячого трону, що питання про наступника лишається відкритим, поки не зруйновано Афіни.

  • А якщо він помре раніше?

  • Великий цар усемогутній. Він помре коли йому заманеться.

Тільки в розмові зі мною міг Ксеркс підпускати такі шпильки проти свого батька. Але ж я не мав у своїх жилах царської крові. Я не становив загрози.

  • А що каже цариця Атосса?

  • Спитай ліпше, чого вона не каже! — Ксеркс вичавив із себе посмішку. — Бачив би ти, скільки магів, жерців та відьом щодня проходять крізь її покої.

  • Я піду до неї,— сказав я.

  • Ну, а я вирушаю завойовувати Вавілон,— пожартував Ксеркс, але голос зрадив його.

5


Лаїда нарікала на Абдери, на свою морську подорож, на недавні події при дворі. Вона не тільки подала мені повний опис багатств мого діда, а й дотепно змалювала цілу низку родичів, з якими я ще мав познайомитись.

Я розповів Лаїді, що попросив прийому в цариці Атосси, але відповіді ще не дістав. Вона накреслила в повітрі якісь знаки — щоб прискорити мою зустріч із царицею, звичайно.

Далі Лаїда підтвердила Ксерксові підозри. Відтоді як Артобазан виявив себе здібним воєначальником на полях битви, Дарій заговорив про можливу зміну в наслідуванні престолу. Те, що Мардоній підкорив Кіпр, теж додало слави родині Гобрія.

Тим часом цариця Атосса усамітнилась у своїх покоях у гаремі. Хоча ніхто не знав, що вона там обмірковує, Лаїда була настроєна оптимістично.



  • Атосса знайде спосіб просунути сина. Адже вона розумніша за всіх при дворі.

  • Але чому Дарій не дозволить Ксерксові спробувати щастя на полі битви, як іншим?

  • Бо він боїться союзу Атосси й Ксеркса. Можливо, Дарій і царює в Персії, але править Атосса. Якщо Ксеркс очолить переможну армію в Карії чи десь-інде, а Атосса буде в Сузах, а зірки поєднаються в певний спосіб...

  • Він боїться, що його скинуть з престолу?

  • Звичайно. Такі випадки вже були. І Дарій це знає. Тому він і затримує Ксеркса вдома, даючи нагоду своїм іншим синам та племінникам здобувати перемоги в битвах. Але Атосса свого доб'ється.

  • Ти така певна?

  • Я певна. Але це буде нелегко. Ми всі маємо допомогти їй. А ти насамперед повинен стати головним жерцем зороастризму. Твій дядько — йолоп. Ти можеш замінити його протягом дня.

Я не сказав Лаїді, що хай мене краще вкусить одна з Кібелиних змій, ніж я стану священнослужителем, хоча у воєнному ділі я теж не виявив особливих здібностей і тому не уявляв собі, що ж робитиму в майбутньому. Я прагнув тільки служити своєму другові Ксерксові — і побачити далекі краї.

Через тиждень по тому, як похмурий Ксеркс вирушив у похід на Вавілон, цариця Атосса нарешті вшанувала мене аудієнцією.

Мені здалося, що Атосса зовсім не змінилася. Але як може змінитися маска з білої глазурі? З нею був глухонімий євнух — добра ознака. Отже, ми зможемо поговорити відверто.

Мені було ласкаво дозволено сісти на стільчик.

Атосса зразу перейшла до суті:


  • Я підозрюю Гобрія в чаклуванні. Думаю, на Дарія наслано чари. Я роблю все, що можу, звичайно. Але розвіяти невідоме закляття важко. Тому я звертаюся до Мудрого Повелителя.

  • Тобто до мене?

  • Атож, до тебе. Ти, кажуть, у близьких взаєминах із цим богом, який нібито могутніший за всіх інших земних та небесних богів. Так от, я хочу, щоб ти звернувся до Мудрого Повелителя. Ксеркс повинен стати Великим царем.

  • Я зроблю усе від мене залежне.

  • Цього замало. Я хочу, щоб ти був при владі. Я хочу, щоб ти став головним жерцем зороастризму. Тому я тебе й покликала. Тільки завдяки мені ти повернув­ся до Суз. Це я дала наказ, щоб тебе відіслали сюди. Ім'ям Великого царя, звичайно.

  • Я не знав.

  • Дарій тебе любить. Він не заперечуватиме, щоб ти став головним жерцем зороастризму. Ми вже про це балакали. Як головний жрець ти завжди будеш біля вух Великого царя. Він удає з себе шанувальника Зороастра, тож доведеться йому прислухатися до твоєї думки. Тобто ти дістанеш змогу впливати на нього на шкоду нашим ворогам.

  • Гобрію?

  • І його онукові Артобазану, і його сину Мардонію, і всій їхній зграї.

Я не посмів сказати «ні». Якщо з Атосси небезпечний друг, то ворог з неї смертельний. Я пообіцяв їй, що сходжу до дядька.

— Та навряд чи він погодиться. Йому до вподоби бути головним жерцем... Атосса плеснула в долоні. Двері відчинились, і з'явився головний жрець

зороастризму. Він здавався переляканим на смерть — і не дивно. Він низько вклонився цариці, яка підвелася — з пошани до Мудрого Повелителя.

— Ти знаєш, що ти повинен зробити? — звернулася Атосса до мого дядька. Головний жрець зороастризму вочевидь нервувався.



  • Так. Знаю. Я повернуся додому, в Бактру. Я візьму під свою опіку тамтешній вівтар священного вогню і записуватиму на воловій шкірі слова мого батька...

  • Гаразд! — різко урвала Атосса його бубніння і сказала, що мене слід призначити негайно. — Всі належні церемонії відбудуться тут, біля вівтаря в Сузах.

Після того вона відпустила головного жерця зороастризму.

— Ми... наставимо пастку на Великого царя, сказала Атосса.

Але стіни в Атоссиних покоях завжди мали вуха, і все вийшло навпаки: Дарій наставив пастку на нас. За день до того, як мене мали поставити на чолі Зороастрійського ордену, мені було звелено з'явитись до Великого царя.

Я вжахнувся. А що, як мене стратять, замордують, кинуть до в'язниці? Або посадять на почесний золотий ланцюг? Двір Ахеменідів завжди був місцем несподіванок і частіше — неприємних.

Я вдягнувся в шати жерця. Так порадила Лаїда.

— Дарій повинен шанувати Зороастрового наступника. Проте моя мати нервувалася теж.

Зовсім нечутно Лаїда стала проклинати Атоссу. Але я вмів читати по її губах: «Вона схибнулася від старості, вона пихата й зла». Та хоч стара цариця й не схибнулася, вона вчинила необачно. Нашу розмову було переказано Великому цареві.

6


Дарій прийняв мене у своїй робочій кімнаті. Про мій прихід доповів управитель двору, викопний останок від часів Кіра. Поки я лежав ниць перед Великим царем, повз мене, наче змії, прослизнули два писарі. Мене вшанували чимось незвичайним, приватною аудієнцією. Моє серце так стугоніло, що я ледь почув слова Дарія:

— Встань, Кіре Спітама!

З таким відчуттям, що ось-ось зомлію, я звівся на ноги. Шанобливо відвертаючи погляд, я все ж таки помітив, що Дарій постарів за ті роки, які я провів у Сардах. Сиві кучері вибивалися з-під голубої пов'язки, єдиної ознаки його царського сану. Сива борода була сплутана.

Якусь мить Дарій пильно дивився на мене. Моя права нога почала сіпатись. Я сподівався, що жрецькі шати приховають цей вияв підсвідомого жаху.

— Ти добре послужив нам у Сардах,— сказав Дарій.

А що, як ця похвала є тільки початком страшного кінця?



  • Я віддано служу Великому цареві, чиє осяйне...

  • Гаразд, гаразд,— урвав Дарій мою церемоніальну відповідь і відсунув убік кілька сувоїв папірусу із сатрапи Єгипет. Я впізнав ієрогліфи. Потім Дарій почав перекладати стосик інших документів, аж поки знайшов клапоть червоного шовку, на якому у вигляді золотого листя були накреслені якісь дивні літери.

Я не міг угадати, що то за мова. Дарій пояснив мені:

  • Це лист з Індії. Від царя країни, про яку я ніколи не чув. Він хоче торгувати з нами. Я завжди прагнув повернутись до Індії. Там — наше майбутнє. На сході — не на заході. — Потім, не змінюючи тону, він сказав: —Ти не будеш головним жерцем зороастризму. Так я вирішив.

  • Слухаюсь, володарю всіх земель.

  • Я здогадувався, що ти тільки зрадієш. — Дарій усміхнувся, і я зненацька відчув майже полегкість. — Правда, мій батько хотів, щоб ти став головним жерцем зороастризму, та й цариця, звичайно, хоче.

Я знову весь напружився. Отже, Дарій знає про нашу розмову з Атоссою. Знічев'я Великий цар колупнув пальцем літери на шовковому клапті.

  • Але я вирішив інакше. Ти не маєш до цього покликання.

  • Моє найзаповітніше бажання — служити вам, повелителю.

  • Ти маєш почуття такту, і це добре. Твій дід був не такий. Кір звелів би зняти Зороастрові голову, якби він заговорив до нього так, як звик розмовляти зі мною. Але я... поблажливий. —Загрублими пальцями воїна Дарій погладжував блискучий клапоть червоного шовку. — У справах релігії,— додав він. — Ну а в іншому... — Він замовк, певне, міркуючи, наскільки відвертим можна зі мною бути. — Я невдоволений війною з греками. Бачу, що їй кінця не буде, поки я не зруйную Афіни, а це забере багато часу й багато грошей, а в результаті я додам до своєї імперії лише кілька кам'янистих клаптів західного материка, де не росте нічого, крім отих нікчемних олив. Я сподіваюся, що під старість ще поведу військо на схід,— додав він, усміхнувшись мені. — Ну, зрештою, війни з греками не заберуть у нас більше року чи двох, а рік чи два я ще маю надію прожити...

  • Нехай Великий цар живе вічно! — висловив я традиційне побажання.

  • Ти вмієш рахувати?

  • Так, повелителю.

  • А як тобі даються чужоземні мови?

  • Наче непогано, повелителю. Я трохи вивчив лідійську і...

  • Забудь лідійську, Кіре Спітама. Мені потрібні гроші. Мені треба багато грошей...

  • ...на війни з греками. — Я припустився непрощенної помилки. Хоча я й не поставив запитання, я урвав Великого царя.

Але Дарій, здавалося, був тільки радий, що у нас відбувається ніби звичайна собі розмова.

— На війни з греками. На будівництво, яке я розпочав у Персеполі. На оборону північних кордонів. Звичайно, я міг би підвищити податки, але нині для цього не дуже зручний час: іонійські міста збунтовані, в Карії неспокійно, у Вавілоні з'явився новий претендент на престол. А мені дуже потрібні гроші.

Мабуть, я відразу здогадався, навіщо мене покликано.


  • Ви хочете послати мене до Індії, повелителю.

  • Так.

  • Ви хочете, щоб я налагодив торгівлю з тими країнами.

  • Так.

  • Ви хотіли б приєднати усю Індію до Перської імперії.

  • Так.

  • Повелителю, я до ваших послуг.

— От і гаразд. — Дарій підняв листа, написаного на клапті червоного шовку. — Ці люди хочуть торгувати з Персією.

— А що вони пропонують, повелителю?

— Залізо. — Дарій скинув на мене лукавим, проникливим поглядом. — Мені сказали, що в Індії всюди повно заліза, і хто володітиме тими копальнями, той швидко забагатіє!

— Ви хочете, щоб я уклав торговельну угоду?



  • Не одну, а тисячі угод! Я хочу знати, скільки багатства в кожній з країн, де ти побуваєш. Я хочу знати, які там дороги, якими податками обкладають народ, чи існують там гроші, чи люди обмежуються міновою торгівлею. Розвідай, як вони постачають свої війська і як перекидають їх з місця на місце. Довідайся, що вони там сіють і по скільки збирають на рік урожаїв. Вияви особливу увагу до їхніх богів. Я завжди підтримував ту віру, яка має глибоке коріння в народі. Досить удати, що ти підтримуєш місцеве божество,— і жерці на твоєму боці. А якщо ти здобув підтримку жерців, тобі не треба багато війська, щоб держати народ у покорі. Це дуже важливо. Нас, персів, мало, а світ великий. І тут ти можеш вельми мені згодитися. — Дарій по-змовницькому стишив голос. — Мені допові­дали, що Зороастр у великій шані серед деяких індійців. Отож ти будеш не тільки моїм послом, а й жерцем.

  • Як жрець я муситиму проголошувати Ахурамазду єдиним богом і таврувати дияволів, яким індійці поклоняються.

  • Ти нічого такого не зробиш,— суворо урвав мене Дарій. — Ти поставишся терпимо до всіх жерців, знайдеш схожість між їхніми богами й нашими. Ти не повинен сваритися з ними. Незабаром я правитиму Індією, і мені будуть потрібні їхні жерці.

Я низько вклонився.

— Слухаю і скоряюся, повелителю.

Дарій з розгону опустив на стіл свою винизану важкими перснями руку. В дверях негайно з'явився управитель двору. З ним було двоє людей: євнух-індієць і моряк Скілак, з яким я познайомився в Галікарнасі. Великий цар поставився до Скілака майже як до рівні, а на євнуха, який трусився від страху, • і не глянув.

— Ти приніс те, що треба,— сказав Дарій, побачивши шкіряну сумку, яку Скілак тримав у руці. — От і гаразд. Зараз я дістану свою.

Дарій відгорнув килим, де був зображений Камбіз, що полював на оленів. Відкрилася глибока ніша, де стояла дерев'яна скринька. Дарій підняв віко і якусь мить нишпорив у скринці, а тоді видобув звідти невеличкий мідний щит. Тим часом Скілак дістав із сумки такий самий щит.

То були дві карти Індії. Дарій поклав їх поряд на столі.

— У нас нема розбіжностей тільки по річці Інд, яку ти змалював за моїм дорученням,— зауважив Дарій.

І показав на довгу лінію річки, що брала початок у високих горах на схід від Бактрії і закінчувалася безліччю рукавів, які впадали у море, відоме під назвою Індійського.

Скілак сказав, що його карта новіша. Але погодився, що жодній з двох не можна цілком довіряти.

Зненацька Дарій кинув клапоть червоного шовку на підлогу, євнухові під ніс.



— Від кого цей лист? — запитав він. — І з якої країни? — Він обернувся до Скілака. — Чи багато земель у Індії ти бачив на власні очі?

  • Річку, повелителю, та місто Таксілу на півночі країни.

  • Це моє місто, так?

  • Авжеж, повелителю. Вся долина на схід від Інду — тепер твоя двадцята сатрапія. А отут,— Скілак тицьнув пальцем у карту,— країна п'яти річок, що її індійці називають... —Скілак глянув на підлогу, де євнух читав листа.

  • Пенджабом, повелителю морів.

  • Пенджабом. На півночі лежить царство Гандхара...

  • Моє царство.

  • Цар виплачує тобі данину, повелителю,— тактовно відповів Скілак. Потім провів пальцем по звивистій лінії Інду з півночі на південь. — Тринадцять місяців забрала в мене подорож по річці, повелителю. Але тепер усе це належить тобі.

  • Не кажучи про річну данину — триста п'ятдесят талантів золотого піску. — Дарій поцмокав губами — вульгарна звичка, заборонена для будь-кого з нас. — Такої високої данини не платить жодна з моїх сатрапій, навіть Єгипет. Отож уявіть собі, скільки прибутку буде з усіх тих земель! — Квадратна долоня ковзнула по мідному щиту. Потім Дарій спохмурнів. — Але що вони собою являють? На моїй карті позначені тільки дві річки і три міста, назви яких я прочи­тати не можу. А форма? Моя Індія — кружало. Твоя — скидається на півострів. А що за отим найдальшим краєм? Море? Чи, може, кінець світу?

  • Там ще одне море, повелителю. І високі гори, і непролазні лісові хащі, а за ними — велика імперія. Так принаймні вони запевняють.

  • Авжеж, Китай. Я чув про цю країну. Тільки де вона?

  • За царювання Кіра, повелителю, до нас приїздило посольство з Китаю. Вони привозили шовк і нефрит.

  • Я знаю. І бачив список їхніх товарів. Я хочу торгувати з ними. Але важко торгувати з країною, про яку невідомо, де вона є.

Дарій подивився вниз на євнуха і спитав:

  • А що то за країна, з якої надійшов лист?

  • Магадха, Великий царю. Лист від царя Магадхи, Бімбісари. Він посилає тобі вітання із своєї столиці Раджагріхи.

  • Що за дивні назви! Гірші, ніж у греків. Ну, Скілаку, хоч ти й грек, скажи мені, де та Магадха? На моїй карті її нема.

Скілак показав на довгу звивисту лінію.

  • Ось річка Ганг, повелителю. Біля цієї річки, на півдні, й розташоване царство Магадха. Раджагріха має бути десь тут. Ні держава, ні її столиця тут як слід не позначені.

  • Мені потрібна добра карта Індії, Кіре Спітама.

  • Слухаюсь, повелителю.

Я був збуджений думкою про майбутню подорож і приголомшений безкраїм обширом Індії. Тринадцять місяців тільки щоб спуститися вниз по річці!

  • Що там іще... пише мені той індієць?

  • Що його дід обмінювався послами з Великим царем Кіром. А він нині підтримує тісні взаємини з царством Гандхара...

  • Моїм царством.

  • Так, повелителю.

  • То цей Бімб... чи як там його... хоче торгувати-з нами?

— Так, Великий царю. Він пропонує залізо. Тикове дерево. Бавовну. Мавп. Дарій по-приятельськи копнув євнуха ногою.

  • Ти приготуєш листа до Сарабімби. Напиши йому, що Великий цар, повелитель усіх країн і народів, Ахеменід і таке інше, ласкаво вітає свого раба і посилає до нього послом близького його серцю Кіра Спітаму, Зороастрового онука, і поясни, що Зороастр був пророком аріїв. Підкресли — аріїв, адже ми, по суті, люди однієї раси, тільки розділені великою відстанню. Я вважаю, з цим розділом слід кінчати. Ні, цього не пиши. Ми не хочемо сполохати його. Скажи йому, що ми заплатимо за залізо золотими монетами — якщо вони там корис­туються грішми — або товарами — якщо ні. Склади список того, що є в нас на складах. Ти індієць, ти маєш знати, чого їм треба. Звідки ти родом?

  • З Кошали, Великий царю. Це найстародавніше і найуславленіше з усіх арійських царств. Воно лежить на північ від Гангу.

  • Хто твій правитель? Я, звичайно, не можу назвати його царем. Існує тільки один цар на землі.

  • Пасенаді, повелителю, якщо він досі живий. Його сестра — дружина Бімбісари й цариця Магадхи...

— Мені не потрібні такі подробиці. Але розкажи їх моєму послові. — Мрія про нові надбання омолодила обличчя Дарія, його сині очі сяяли. — Ти маєш добре підготуватися, Кіре Спітама. А ти, рабе, навчиш його розмовляти мовою, якою там розмовляють. — Дарій нагородив євнуха прощальним копняком. — Підготуй такого листа й до свого правителя. І відрекомендуй йому мого посла. Коли євнух пішов, Скілак і Дарій почали обмірковувати мою подорож.

  • Поїдеш поштовим шляхом до Бактри. Тобі буде приємно побачити свою батьківщину, свій колишній дім,— мовив Дарій до мене, а тоді прокреслив на карті лінію. — Далі, по річці Окс1, доберешся сюди, до гір. Проїдеш оцим перевалом і опинишся в Гандхарі, а звідти по річці Інд... І куди потім? — Дарій обернувся до Скілака.

  • Від річки Інд усього за три дні можна доїхати до Таксіли — міста, в якому сходяться всі караванні стежки.

— Стежки? А доріг там нема?

  • По суті, нема, повелителю. Але країна рівнинна, і стежки позначені добре. Хоча там багато лісів — і дрімучих. У лісах — дикі звірі, розбійники. Нам буде потрібна військова охорона. Треба буде переправитися через п'ять річок, поки ми доберемося до річки Ямуна і по ній на човнах або плотах спустимося на Гангську рівнину, де розташовані шістнадцять індійських царств.

  • Звідки тобі це відомо? — здивувався Дарій. — Адже ти ніколи не бував на схід від Інду.

  • Я теж мрію про нові надбання для вашої держави, повелителю! — сказав Скілак.

Дарій обняв Скілака з такою приязню, за яку кожен його брат або син віддав би руку.

— Будуть у нас нові надбання, Скілаку. Бережи хлопця. — До мене ставилися досить безцеремонно. — Візьмеш сотню воїнів. Крім того, з вами поїдуть фахівці: картографи, будівничі та інші. Євнух підготує пристойні дарунки для обох правителів.

Потім Дарій обернувся до мене.

— Ти повинен виправдати мою довіру, Кіре Спітама. Я даю тобі рік. Два роки — найбільше. За цей час ти розвідаєш усе, щоб я міг підготувати перемож­ний похід у Індію. Я хочу добутися до кінця світу — або до Китаю, не знаю, що там лежить до нас ближче.

— Слухаю і підкоряюся, повелителю.


  • Будь спостережливим, кмітливим, допитливим. Проповідуй Істину, але не погрожуй тим, хто поклоняється Лжі.

  • Я все зроблю так, як наказує Ахеменід. — Назвати Великого царя на прізвище — однаково, що дати обітницю Мудрому Повелителю.

— От і гаразд.

Дарій простяг мені руку, і я поцілував її.




1 Стародавня назва Амудар'ї (або — на думку деяких інших істориків — Сирдар'ї).


У такий спосіб мене вшанували званням вельможі. Я тепер мав право обідати за царським столом, якщо мене запросять. Правда, мене ніколи не запрошували, як з'ясувалося згодом, але високий сан був мені забезпечений — якщо, звісно, я повернуся живий із своїх посольських мандрів.










Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка