Геродот виступає в афінському одеоні



Сторінка4/9
Дата конвертації11.03.2019
Розмір8,1 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

ІНДІЯ

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

1


Від Суз перське посольство в Індію вирушило до річки Тігр. Потім на плоскодонних човнах ми спустилися по річці до моря. Там нас уже чекав Скілак із двома триремами.

Кожна трирема потребувала сто двадцять веслярів і, крім того, ще десятків зо три матросів, теслярів, кухарів. Такі судна виготовляють для війни, а не для торгівлі, і тому на них не так багато місця для мандрівників — не воїнів. Крім військового ескорту в сотню людей, у моєму посольстві було ще дванадцятеро чоловік, яких вважали знавцями Індії, і раб-індієць на ім'я Карака — неоціненний подарунок від цариці Атосси. «Він нам цілком відданий»,— тільки й сказала вона. Ми також везли із собою запас харчів, дари для двох царів та вісім коней із конюхами. Кораблі були неабияк перевантажені.

На щастя, до самої річки Інд ми пливли понад перським узбережжям, отож щоночі матроси просто витягали кораблі на суходіл, і кожен зручно вмощувався спати під зорями. Хоч я намагався грати роль мудрого командира, Скілак вельми делікатно, щоб анітрохи мене не образити, взяв командування на себе — від мого імені.

Я ніколи не забуду, яке збудження опанувало нас перед відплиттям. На заході сонця, коли повіяв західний вітер, Скілак наказав підняти на кораблях щогли. А тоді я вперше у своєму житті почув монотонний спів веслярів, яким вони відповідають на ритмічну музику гравця на флейті. Коли цей ритм збігається з ритмом пульсування крові в жилах людини, ти починаєш відчувати себе часткою корабля, моря, неба.

Коли триреми відпливли від суходолу, було напнуто квадратні вітрила. Незабаром вони наповнилися вітром, кораблі лягли на потрібний галс, а веслярі дістали змогу перепочити. Ліворуч від нас мерехтіла під сонцем пустеля, а гарячий західний вітер пахнув морем, сіллю і тухлою рибою. Скрізь на березі тубільці поробили грубі посудини, в які наливають морську воду. Коли сонце випарує воду, вони збирають осад солі й продають її караванникам. Ці люди також в'ялять просто на березі рибу. Живуть вони в чудернацьких шатрах, снасть яких виготовлено з китових кістяків.

Минуло близько години відтоді, як ми підняли вітрила, коли до мене підійшов Карака.

— Вельможний посланнику, я оглянув корабель,— сказав він, притишивши голос, так наче боявся, щоб Скілак його не почув.

— Добрий корабель,— промовив я тоном знавця.

Я полюбив море зразу, коли побачив його. І нині я шкодую хіба тільки про одне: що ніколи вже не почути мені співу веслярів, не відчути солоних бризок на обличчі, не побачити, як сходить або сідає сонце над вічно мінливим і незмінним водяним обширом.

Так, повелителю. Але в дошках корабля повно цвяхів!

- А як інакше він триматиметься купи? — здивовано перепитав я, не зовсім певний того, як треба будувати корабель.

— Вони залізні, повелителю,— мовив Карака, тремтячи від страху. Дерев'яні кілочки не для моря,— авторитетно пояснив я. Насправді, як

я згодом довідався, кілочки були кращі за металеві цвяхи. Говорячи, я широко розставляв ноги — наслідував досвідчених моряків.

— Повелителю, я вже плавав цим шляхом. Але тільки на індійських кораблях, а ми цвяхами не користуємось. Це дуже небезпечно.



  • Чому?

  • Тут є магнітні скелі.

На його круглому темному обличчі застиг вираз неприхованого жаху. Карака мав кирпатий ніс і великі губи тубільних індійців, яких називають нагами, або дравідами. Ці темношкірі люди досі густо населяють південь Індії, і мова та звичаї в них зовсім інші, ніж у світлошкірих аріїв, які завоювали північ їхнього краю за незапам'ятних давен.

— А що воно таке, магнітна скеля? — поцікавився я.

— Гляньте туди! — і Карака показав на берег, де тяглися голі, вичовгані вітрами пагорби. — Оті скельні породи притягують метал. Якщо корабель пропливе від них надто близько, цвяхи притягнуться до скель і вилетять із корабля, корпус розпадеться, а ми потонемо.

Тоді я звелів покликати Скілака і запитав у нього, чи справді ми в такій небезпеці. Скілак заспокоїв мене:

— Деякі скелі справді притягують метал, та якщо залізо змастити дьогтем, воно втрачає магнітні властивості. У нас цвяхи змащені дьогтем, тож боятись нам нема чого. Зрештою, я уже втретє пливу попід цим узбережжям, і обіцяю вам, що ми дістанемося в Індію, не втративши жодного цвяха.

Згодом я спитав у Скілака, чи правда те, що сказав Карака. Скілак стенув плечима:



  • Хтозна. Може, десь і є такі скелі, але тут їх нема. Я точно знаю.

  • Тоді навіщо ви мастили цвяхи дьогтем?

— А я нічого не мастив. Але індійцям завжди кажу, що змастив. Інакше вони втечуть із корабля. Хоч я помітив одну дивну річ. Жоден з них ніколи не переві­ряв, чи змащені цвяхи дьогтем, чи ні.

Я досі не знаю, існують чи не існують такі магнітні скелі. Проте мені не траплялося зустрічати індійського мореплавця, який не вірив би, що коли при будівництві корабля застосовано бодай шматочок металу, його буде вирвано демонічною силою, і корабель піде на дно. Індійці скріплюють корпуси своїх суден мотуззям.

Від дельти Тігру та Євфрату до гирла Інду близько дев'ятисот миль. Смуга пустелі, що тягнеться між морем та верховинами Персії, мабуть, найбезрадісніша на землі. Прісної води тут майже немає, і на всьому узбережжі живе жменька людей: вони ловлять рибу, добувають сіль, мушлі з перлами, чинять розбій на морі.

Наприкінці третього дня, коли сонце вже ховалося за обрій, я побачив за купкою коралових острівців вівтар у Бактрі, побачив свого діда, побачив, як налітають туранці, вбиваючи всіх підряд. Хоча це марення тривало лише хвилину чи дві, я сприйняв побачене як послання від Зороастра. Він нагадував мені, що всі люди мають сповідувати Істину, і я відчув себе винним, бо ж вирушив у подорож не в інтересах Істини, а в інтересах золотого орла Ахеменідів. Згодом, у Індії, це моє відчуття провини перед пам'яттю діда тільки посилилось. Хоч я ніколи не втрачав віри у Зороастрове вчення, індійські мудреці відкрили мені прикру істину, що існує не менше уявлень про сотворіння всесвіту, ніж богів у Вавілоні, і чимало з них видаються мені неймовірно цікавими — якщо не правдивими.

Демокріт запитує, яке з тих уявлень найдужче мене вразило. На це запитання я відповім. Що не було ніякого сотворіння, що ми не існуємо, що все це сон. Але кому він сниться? Тому, хто прокидається — і спогадує.

Під час нашої морської подорожі — а вона тривала кілька тижнів — то наставало повне безвітря, і ми покладалися тільки на веслярів, які швидко виснажувалися під палючим сонцем, то налітала буря і гнала наші судна на північний схід. Йдучи під вітрилами, ми постійно ризикували життям, бо кораловий берег був завжди близько і раптовий шквал міг викинути кораблі на гострі рифи. Але Скілак був досвідчений мореплавець,

Хай там як, а я здобув вигоду з тих тижнів бездіяльності на морі. Карака виявився здібним учителем, і коли ми побачили синяво-чорний намул біля впадіння у море, я вже засвоїв основи індійської мови. Згодом, правда, з'ясувало­ся, що Карака навчив мене дравідської говірки, майже так само незрозумілої аріям Індії, як і перська мова.

На щастя, Карака знав досить арійських слів, з яких я й почав знайомитися не тільки з новою для себе мовою, а й з новим світом, бо саме мова дає нам найбільше відомостей про те, яким богам ці люди поклоняються і що власне вони собою являють. Мова індоаріїв ані в чому не схожа на дравідську, але вона нагадує перську, і це доводить, що всі ми колись належали до одного північного племені.

Скілак багато розповів мені про свою подорож вниз до Інду.

— Спочатку Дарій хотів завоювати всю Індію. Він і досі хоче, але, між нами кажучи, він уже старий для такого походу. Йому треба було йти на схід зразу після того, як я приєднав до імперії долину Інду.

— Але ж він не міг. Збунтувався Вавілон. Крім того...

— Справи завжди знаходяться. Та якщо ти хочеш володіти світом, ти повинен забути про такі закутні, як Вавілон.

Я засміявся. Мені було приємно почувати себе на волі. Як і Скілак, я носив лише пов'язку на стегнах та індійський тюрбан — щоб захиститися від палючого сонця. Зовні ми нічим не відрізнялися від веслярів. Хоча на той час Скілакові було вже далеко за п'ятдесят, він мав мускулясте тіло юнака. Сіль та риба зберігають людину. Моряки завжди видаються молодшими за свій вік.

— Вавілон найбільше місто у світі, — сказав я.

— Колись, можливо. Але сучасні індійські міста й багатші, й більші,— заперечив Скілак.

— Ви бачили на власні очі бодай одне?

— Тільки Таксілу. Вона така завбільшки, як Сарди, проте куди багатша. А індійці запевняють, що Таксіла всього лише прикордонне містечко.

Скілак перший наніс на карту берегову лінію Індійського океану аж до острова Цейлон. Я кажу «перший», але це не зовсім так. Коли через кілька років я вручив Великому цареві досить точну карту Індії, він показав мені вельми схожу географічну карту, нещодавно знайдену в архівах храму Бела-Мардука у Вавілоні. Мабуть, вавілоняни та індійці мали постійні зв'язки задовго до Дарія та Скілака. У цьому старому світі немає нічого нового, крім нас самих.

Там, де Інд впадає в море, найрозмаїтіші потічки та протоки змережують досить велику площу. Клапті родючого чорнозему засіяні рисом, а на заболоче­них або засолених ділянках розводять водяну птицю. То там, то там на тлі свинцевого неба бовваніють гайочки верб. Того року пора дощів затрималася на цілий місяць, і індійці ні про що більше не говорили. Коли немає дощів, півкраїни вимирає. Але того року вони турбувалися марно. Ще не встигли ми пришвартува­тись у гавані портового міста Паталена, як дощі полили потоками, і ми не просихали протягом трьох наступних місяців.

Під час подорожі вгору по річці до Паталена Скілак знайомив мене з краєвидами.



  • Обидва береги належать Персії, — самовдоволено повідомив він.

  • Завдяки вам,— чемно зауважив я.

— Так,— відповів він без хвастощів. — Це забрало в мене тринадцять місяців. На щастя, тутешні люди воліють мати володаря за тисячу миль, ніж такого, який сидить поруч. Тому Ахеменід у Сузах влаштовує їх більше, ніж якийсь місцевий князьок.

— А сатрап?

— Першого я призначив сам,— відповів Скілак. — Він був арій, з Пенджабу. Потім він помер, і нині ми маємо справу з його сином.

— А він зберігає нам вірність?

— Сумніваюся. Та принаймні він завжди вчасно сплачує річну данину. Стільки золотого піску, як у цій частині світу, немає більш ніде.

Несподівано з'явився табунець дельфінів — вони мчали навколо нас, вистрибуючи з води і здіймаючи райдужні бризки. Один навіть перестрибнув через ніс корабля. Коли дельфін завис на мить у повітрі, він глянув на нас усміхненим поглядом.

— Це на щастя,— сказав Скілак.

Ми зійшли на берег у Паталені, великому, але нічим не примітному портовому місті. Повітря було задушливе перед близьким дощем, що мав ось-ось полити з низько навислого неба.

Річ у тім, що в Індії існує три кліматичні пори. З ранньої весни до початку літа сонце палить немилосердно і якби не великі річки та не густа зрошувальна мережа, земля зразу перетворювалася б на сухий порох. Потім починають віяти мусони і третину року ллють дощі, спричиняючи високі повені. Далі настає коротка зима, коли дні прохолодні, небо ясно-голубе, а квіти буяють так пишно, що трояндові кущі Екбатан здаються порівняно з ними вбогими й сірими.

Тільки-но я ступив на пристань у Паталені, як шквальним поривом вітру нашу трирему вдарило об стінку причалу, і ми втратили двох коней, що звалились у воду. Потім небо розкололося й полили гарячі струмені дощу. Змоклі до рубця, ми привіталися з «царським оком», який повідомив:

— Сатрап у Таксілі. Він перепрошує, що не зміг з'явитися сюди особисто. Потім нас провели до урядового будинку — дерев'яної розвалюхи з дірявим

дахом. Ніколи доти не було мені водночас мокро і жарко — прикре відчуття, характерне для пори дощів у цій частині світу.

Наступного дня Скілак і я розлучилися. Він повів свої кораблі вгору по річці до Таксіли, а я вирушив суходолом до Кошали та Магадхи.

«Царське око» подбав про верблюдів, запаси провізії, провідників. Та й Карака більш або менш знав дорогу.

Ми вирушили на північний схід, у напрямку Матхури, міста, яке стоїть на річці Ямуна. За сто миль на схід від Ямуни протікає Ганг. Обидві річки так і течуть поруч з півночі на південь до самого центру місцевості, яку називають Гангською рівниною. Далі Ганг круто завертає, і саме там, де він тече із заходу на схід, і розташовані найбільші держави, а також найважливіші міста сучасної Індії.

Почуваючи себе майже Великим царем, я вирушив у дорогу під безперервним дощем. У моєму почті було три сотні чоловіків і п'ять наложниць.

Я, Карака та п'ятеро моїх особистих охоронців їхали на конях. Усі інші або сиділи на верблюдах, або простували пішки по ґрунтовій дорозі, яку дощі перетворили на жолоб, заповнений густою жовтою багнюкою. Ми просувалися повільно, із зброєю напоготові. Та хоч Індія кишить розбійниками, протягом пори мусонів вони сидять удома. Тільки дурний і завзятий чужоземний посол міг зважитися в таку погоду на тисячомильну подорож.

Щоразу, як ми під'їздили до кордону — а це траплялося принаймні раз на день,— нас зупиняла озброєна сторожа. В цій частині Індії не тільки існує безліч князівств, а й кожне таке князівство поділяється на багато зовсім дрібних, але майже незалежних держав, чиї головні прибутки надходять від караванного мита. Як посол Великого царя я міг не сплачувати мита. Проте я вважав за потрібне скрізь що-небудь платити. Як наслідок, нам часто давали почесний ескорт, що супроводив нас до наступного кордону. Вважалося, що розбійники бояться такого ескорту.

Безпечними для подорожніх бувають дороги лише в тій країні, в якій правитель сильний цар, а тоді на всю Індію був один сильний цар, Бімбісара, до чийого двору в Магадсі я й прямував. Хоча Пасенаді мав під своєю рукою більше, давніше й багатше царство, правитель з нього був слабкий, і на дорогах Кошали жоден мандрівник не почував себе в безпеці.

Ми їхали крізь густі лісові хащі, де галасували барвисті папуги, а безгриві леви при нашому наближенні кидались навтіки. Одного разу я глянув угору й побачив такого лева на гілляці дерева. Я прикипів поглядом до його ясних, жовтих, як сонце, очей, а він втупився у мої очі. Я був нажаханий. Він теж злякався і зник у вологій зеленій темряві, наче міраж або вранішнє марення.

Найнебезпечніші з індійських тварин — дикі собаки. Вони живуть зграями. Вони ніколи не гавкають. Від них немає рятунку. Навіть тварини, які бігають швидше, кінець кінцем стають їхніми жертвами, бо зграя здатна йти по сліду оленя або навіть тигра чи лева не одну добу, аж поки жертва виснажується й пристає, і тоді собаки нападають — без жодного звуку.

За межами безлюдного міста Гандхай я помітив ланцюжок неглибоких нір, розташованих півколом обіч багнистої дороги.

— Кожен собака риє собі нору,— пояснив мені Карака. — Потім, задкуючи, залазить у неї і спить. Або чатує. Бачите, як блищать очі?

Крізь завісу дощу я справді побачив палахкотючі очі диких собак. Вони стежили за кожним нашим рухом.

Того вечора, трохи несподівано, наш ескорт покинув нас перед брамою Гандхая.

— Вони вважають, що тут живуть привиди,— сказав Карака.

Ми проїхали широкою головною вулицею до центру міста, збудованого тубільними індійцями за тисячі років до появи аріїв. Місто було схоже на Вавілон: будівлі з випаленої цегли, прямі вулиці. На західній околиці — рештки цитаделі, яку зруйнували арії. Потім, невідомо чому, вони повиганяли всіх жителів із міста, і відтоді воно стояло безлюдне.

— Людей, які тут жили, звали хараппами. Мабуть, ті, кого завойовники пощадили, подались на південь,— сказав Карака з гіркотою в голосі.



  • Але ж це було дуже давно...

  • Тридцять п'ять поколінь для нас час недовгий.

Сонце вже заходило, коли ми отаборились у великій будівлі, де колись зберігали зерно. Хоча старий дах над нами був у кращому стані, ніж новий дах урядового палацу в Паталені, балки стелі небезпечно прогнулися. Після того, як ми прогнали цілу колонію розлючених мавп, я звелів поставити в одному з кутків зали свій намет. Потім ми розпалили вогнище й приготували вечерю.

— Тепер ви бачите, якого високого рівня культури ми досягли,— сказав Карака, обводячи рукою величезне приміщення.

— Дуже високого,— погодився я, боязко позираючи на прогнуту стелю.

— Ми збудували це місто за тисячу років до того, як прийшли арії. — Карака говорив таким тоном, ніби сам брав участь у будівництві. — Ми були будівельни­ками, купцями — ми творили. Вони були кочовиками, жили в наметах, пасли худобу — і руйнували'.

Коли я запитував у Караки — чи в когось іншого,— хто ж такі були хараппи, врозумливої відповіді мені не давали. Хоча їхні правителі та купці за допомогою круглих печаток уміли відбивати на вологих глиняних табличках досить гарне письмо-картинки, нікому досі не пощастило прочитати ті знаки.

— Вони поклонялися матері всіх богів,— досить невиразно пояснив Карака. — І рогатому богові.

Та більш нічого я від нього не довідався. Правда, в наступні роки я дещо чув про хараппських богів, таких, як Нага — дракон, Нанді — бик, Гануман — мавпа та кількох інших. Наймогутнішим у них був, здається, бог-змія, а найгрізнішим — людиноподібне божество, в якого з плечей вистромлялись гадюки.

Хоч Карака в цьому мало мені допоміг, я незабаром навчився досить пристойно говорити мовою індоарійських правителів. Я з подивом відкрив, що й перси, й індоарії вживають одне й те саме слово для позначення арійської прабатьківщини, з якої прийшли також дорійські та ахейські греки. Ця прабать­ківщина лежить десь на північній околиці світу, й через те Полярна зірка священна для всіх аріїв. Мушу признатися, мені завжди нелегко було повірити, що ми такі близькі родичі отим білявим, лютим кочовикам, які досі чинять набіги на невеличких темношкірих і темноволосих людей, що живуть на півдні, гра­бують та спалюють їхні міста, як спалили туранці Бактру.

Тисячу років тому деякі арійські племена чомусь захотіли осісти в південних містах. Це сталося в Мідії, в Аттіці, у Магадсі, і незабаром кочовики підпали під цивілізаторський вплив своїх рабів. Крім того, незважаючи на всілякі табу, вони поступово перемішалися з підкореними тубільцями завдяки шлюбам.

Предки мідійців та персів прийшли на землі нинішньої Персії приблизно водночас. Але тоді як арії-перси осіли в горах, арії-мідійці розчинилися серед народів, що створили ассірійську та еламітську цивілізації. Завдяки чисто географічній випадковості перські племена змогли зберегти чистоту своєї арійської крові до того часу, коли Кір став володарем світу, як вони ви­словлюються тут, у Індії.

На відміну від мідійців, індоарії теж протягом майже сорока поколінь не злилися ні з нагами, ні з дравідами, ні з хараппами. Вони вихваляються тим, що в них не зовсім чорні очі, відносно світла шкіра і прямі носи. Вони поділяються на чотири касти. Перша—браміни, тобто священнослужителі, подібні до наших магів; друга — воїни; третя — купці; четверта — селяни й ремісники. А на самому дні тубільні жителі країни. Вони темноволосі й темношкірі, похмурі й сумні — як Карака. Мільйони їх досі живуть на півночі, змушені працювати на чужозем­них поневолювачів.

По закону індоаріям дозволено одружуватися лише в межах своєї касти, а брати шлюб із тубільцями заборонено якнайсуворіше. Проте за тисячоліття, яке минуло, відколи арії оселилися в Індії, їхня шкіра та очі стали значно темніші, ніж у їхніх перських родичів. І все ж індоарії цілком серйозно запевняють, що шкіра в них потемніла тільки від пекучого сонця. Я завжди погоджуюсь.

Коли я вже зібрався йти до свого намету спати, у дверях будівлі, де ми знайшли притулок, з'явився високий голий чоловік. Якусь мить він стояв, кліпаючи від яскравого світла. Волосся в нього звисало нижче пояса. Нігті на пальцях рук і ніг були довгі й загнуті, як папужачі дзьоби; досягши певної довжини, вони, мабуть, самі обламувалися. В руках він тримав мітлу. Коли його очі призвичаїлися до світла, він повільно рушив до мене, замітаючи поперед себе долівку.

Люди з мого почту, які ще не спали, втупилися в нього з не меншим подивом, ніж я. Потім один з моїх охоронців вийняв з піхов меча, але я кивнув йому, щоб він пропустив незнайомця.



  • Що це за чудасія? — запитав я в Караки.

  • А один з тих, кого тут вважають святими. Можливо, джайн. Можливо, божевільний. А може, і те, й те водночас.

Голий зупинився переді мною й підняв мітлу, ніби на знак привітання. Потім сказав щось, чого я не зрозумів, але Карака зрозумів.

  • Він таки божевільний,— сказав Карака. — І джайн. Це одна з наших найдавніших сект.

  • А що, всі джайни божевільні?

  • Та ні. Але цей запевняє, ніби він перевізник через річку буття, а такого не може бути. Від початку світу існувало лише двадцять три перевізники через річку буття.

Я, звичайно, не второпав анічогісінько.

— До чого тут перевізник? — запитав я. — І чому він голий? І навіщо йому мітла?

Не питаючи дозволу, гість ретельно підмів долівку біля моїх ніг. Потім сів там схрестивши ноги й забурмотів молитви.

Карака був геть збентежений поведінкою свого співвітчизника і мовчав. Тоді я нагадав йому, що Великий цар дуже цікавиться віруваннями індійців, і це була правда. Щоб підкорити Індію, Дарій сам пішов би голяка з мітлою, якби виникла така потреба.



  • Перевізник через річку буття — дуже свята людина. Останній з них жив років двісті тому. Я чув, ніби з'явився ще один, але йдеться не про цього, я переко­наний. Адже тільки джайни крайніх поглядів розгулюють голяка — або «вбрані в небо», як вони висловлюються.

  • А нащо мітла?

  • Вимітати комах. Джайнові не дозволено вбивати жодного живого створіння. Через те вони нерідко ходять у масках, щоб не вдихнути яку комаши­ну. Вони відмовляються від селянської праці, щоб не губити земляних хробаків. їм не дозволено їсти мед, бо тоді бджоли помруть із голоду. їм не дозволено...

  • А що їм дозволено?

  • Вони чудові торговці,— всміхнувся Карака. —- Мій батько був джайн. А я — ні. Це дуже стародавній культ. Він виник ще до приходу аріїв. Джайни ніколи не визнавали арійських богів. Вони не вірять ні у Варуну, ні в Мітру, ні в Брахму. Для нас ці боги — ніщо. Арії вірять у загробне життя. Мовляв, правед­ники потрапляють у рай, а нечестивці — в пекло. Ми в це не віримо. Ми вважаємо, що по смерті душа переходить у інше тіло або в рослину, камінь, дерево чи тварину. Згідно з нашими уявленнями, найвищий стан — це нірвана. Тобто, коли ти згаснеш, як свічка, і урветься довгий ланцюг існувань. Але, щоб досягти такого стану, ти повинен, як висловлюються джайни, переправитися через річку буття. Приборкати в собі земні бажання. Підкоритися законам вічності.

Протягом багатьох років намагався я з'ясувати, чи мав Піфагор хоч якийсь зв'язок із джайнами. Мені не пощастило знайти доказів на користь такого припущення. Отже, вельми ймовірно, що думка про переселення душ прийшла йому сама собою.

Як на мене, то цілком досить один раз народитись і один раз померти. По смерті, згідно з ученням Зороастра, нас судитимуть. Праведники житимуть у раю, грішники — в пеклі. Згодом, коли Істина подолає Лжу, всі душі перейдуть у лоно Істини. Ця релігія здається мені не лише розумною, а й вельми зручною. Не те, що перестрибувати з тіла в тіло, із змії в осу, з оси — в дерево. Хай навіть людина не зобов'язана пам'ятати — як пам'ятав Піфагор — про свої колишні втілення. А от нірвана мені до вподоби. Тобто коли душу гасять, мов свічку; але це слово має й інші відтінки значення, які не тільки неможливо перекласти, а й важко зрозумі­ти, коли ти не належиш до тих, хто вірує.

— Як було створено світ? — поставив я своє звичайне перше запитання.

— Ми не знаємо, і нам до того байдуже,— відповів Карака за святого, що досі мурмотів молитви. — Правда, арії кажуть, що колись, наприпочатку часів, були близнята — чоловік і жінка.

— Яма і Ямі? — вражено запитав я.

Ще б пак не здивуватися! Адже цих самих близнюків визнавав Зороастр, і їх досі шанують у наших селах.

— Авжеж, вони,— підтвердив Карака.—Ямі захотіла дитини. Але Яма боявся кровозмішення. Та згодом жінка переконала чоловіка, що вони мають спаруватися, і тоді й виник людський рід. Але звідки взялися самі близнюки? Арії вважають, що вилупилися з яйця, яке висидів бог Брахма. Але хто зніс яйце? Ми не знаємо, і нам до того байдуже. Ми схожі на шістьох сліпців, які мали визначи­ти, що таке слон. Один торкнувся вуха і сказав, що це великий клапоть шкіри. Другий помацав хобот і сказав, що слон — змія. І так далі.

Мені дуже яскраво запам'ятався той вечір у стародавньому місті хараппів. Голий джайн несподівано заговорив, і завдяки тому, що Карака навчив мене не тієї мови, я навіть зрозумів дещо. Ось його слова, які не тільки здивували мене тоді, а й досі відлунюють в моїй пам'яті: «Коли народився дев'ятий від останнього перевізника через річку буття, у нього був нечестивий брат. Змії вистромлялися з плечей у чорного брата, і він чинив зло. Він був лихий, а його брат — добрий. І так жили вони, аж поки світло всмоктало темряву і лишилося тільки світло. Так буде, коли останній перевізник переправить нас із темного берега на берег, осяяний сонцем».

Я спробував поставити святому кілька запитань. Але він не зміг чи не захотів поговорити зі мною. Він тільки бубонів свої розповіді та молився. Карака теж допоміг мені мало. А я ж уже поставив собі за мету знайти відповідь на одне важливе запитання.

А що, як Зороастр тільки відновив віру, яка була нашою ще до того, як арії завоювали Мідію та Персію? Зрештою, Зороастр не був арієм. Я вже згадував, що, на мою думку, Спітами походили з халдеїв. І якщо так зване «нове» вчення Зороастра тільки відновлювало первісну релігію людського роду, то легко зрозуміти, чому пророк з такою люттю нападав на богів, яких арії привезли з півночі.

«Вони не боги, вони — дияволи»,— мав звичай казати він. І багато простих людей відгукнулися на його заклик. Виходить, первісне уявлення про сутність божества завжди зберігалось у їхніх душах? Це пояснює також, чому Ахеменіди ніколи не сприймали всерйоз Зороастрового вчення. Всі вони, окрім Гістаспа, лише вдають, ніби шанують мого діда, бо як вожді аріїв вони досі зберігають вірність племінним богам, що подарували їм весь світ на південь від степів.

Мушу признатися, що по-справжньому цікавитися релігіями народів я почав у Гандхаї, де під шурхіт дощових крапель, які падали на черепичний дах, голий праведник розповідав нам, оздоблюючи свою мову всілякими риторичними викрутасами, що дух присутній у всіх речах, навіть у каменях.

До речі, слово, яким він позначав «дух», звучало майже так само, як грецьке слово, що його, як кажуть, вигадав для цієї самої мети Анаксагор. Голий джайн твердив також, що все істинне — істинне тільки з якоїсь однієї точки зору. З іншого погляду воно видасться зовсім інакшим — як ото в історії про сліпців та слона. І все ж існує й незаперечна істина, відома тільки тому, хто переправився через річку буття, або спасителю. На жаль, наш праведник трохи туманно говорив про те, як можна стати спасителем. Він, мовляв, спаситель, бо виконав п'ять заповідей, а саме: не вбий, не збреши, не вкрадь, не чини перелюбу, не прагни до втіх.

Остання вимога була дещо туманною, і я сказав про це в розмові з Каракою, коли назавтра ми знову вирушили в дорогу.

— Припустімо, для когось втіха — блукати голим і повчати перських послів. Хіба це не буде порушенням п'ятої заповіді?


  • А може, йому неприємно повчати перських послів?

  • Не думаю. Він тішився неймовірно.

Після цієї пригоди настрій у Караки видимо зіпсувався. Здається, йому було ніяково від того, що я познайомився з тією стороною дравідійської культури, яку він сприймав не зовсім. Хоча Карака ненавидів арійських завойовників, усе своє життя він прожив серед них, спочатку в Індії, потім — у Персії. Внаслідок цього він став ні сим ні тим. Мені теж не раз доводилося почувати себе в такому самому становищі. Зрештою, я напівперс (чи напівхалдеєць) і напівіонійський грек. Я служу арійському Великому цареві, але водночас я онук Зороастра. Я відкидаю арійських богів, проте шаную арійських царів. Я вірю в Істину, проте, як по щирості, не знаю, де її шукати.

2


Миль за чотириста на схід від Інду протікає річка Ямуна і лежить багате місто Матхура. Тут нас зустрів правитель, низенький товстун з пофарбованою у фіоле­тово-жовтий колір борідкою. В той час, як наші цирульники фарбують бороди літніх людей у натуральні кольори молодості, індійські славляться своєю фантазією. Пофарбувати бороду в чотири барви вважають шиком. Тому немає химернішої картини, аніж гурт індійських царедворців, кожен із своєю строкатою бородою, в білих шкіряних черевиках на товстелезній підошві, з барвистим парасолем у руках.

Хоча правителя призначив цар Пасенаді, Карака запевнив мене, що Матхура була, по суті, незалежною державою, як і більшість міст Кошали.

— Ніхто не боїться Пасенаді. Його царство розвалюється на шматки. А йому до того байдуже.


  • А до чого йому не байдуже?

  • До бродячих базік. Або ж мудреців, як вони себе називають.

Як бачите, тодішня Індія вельми скидалася на сучасні Афіни, де панують над умами такі вправні базіки, як Протагор та Сократ, і ніщо для них не істинне, ніщо не хибне.

Ставши зовсім старим, я нарешті починаю розуміти, що відбувається в нашому світі. Протягом тривалого часу тубільне населення і в Греції, і в Персії, і в Індії намагалося повалити арійських богів — чи дияволів. У кожній з цих країн багато людей не визнають Зевса-Варуну-Брахму. Та в Афінах мало хто зважується відверто виступити проти богів, яких визнає держава. Але в приватному житті афіняни звертаються або до стародавніх культових містерій, або до таких пророків, як Піфагор, або навіть до чистого безбожництва. В Індії панує більша відвертість. Повсюди населення виступає проти арійських богів. Знову по­ширюються такі вірування, як переселення душ, і сільська місцевість кишить святими та аскетами, що поміняли нових богів на стародавні вірування. Навіть деякі царі полишали трон і йшли жити в джунглі, де віддавалися роздумам та укріпляли свою плоть.

У Матхурі ми зупинилися на два тижні. Нас поселили в затишному дерев'яному будиночку — такій собі мініатюрній подобі мідійського палацу в Екбатанах. На жаль, під час пори дощів сморід мокрого дерева стає просто нестерпним, і навіть дим від спалюваного ладану не може забити запах гниття — він переслідує вас у всіх кімнатах.

Прибули гінці від царів Кошали та Магадхи. Кожен хотів, щоб спершу я відвідав його царство. Проте написав Дарію Бімбісара, і я вважав за свій обов'язок насамперед зробити візит йому, в Раджагріху.

Я став готуватися до наступного етапу подорожі: нам треба було переправи­тися через Ямуну, а потім спуститися вниз за течією Гангу до Варанасі. Та і Ямуна, і Ганг розлилися повінню, і нам довелося чекати. Дощі лили й лили, і настрій у мене щодалі псувався.

Саме в Матхурі я зустрівся з проповідником, якого в Індії одні люто ненавиділи, а інші — глибоко шанували.

Одного ранку, ховаючись від дощу під парасолями, Карака і я прогулювалися по базару. Перед яткою, де продавали змій у кошиках, мене раптом зупинив якийсь дід. В руці у нього був не парасоль, а палиця. Він був мокрий як хлющ, але не звертав найменшої уваги на воду, що заливала його темні очі й струменіла з довгого носа. Якусь хвилину ми пильно дивились один на одного. Я помітив, що борода в нього сива, непофарбована.

— Ідіть за мною,— сказав старий.

Його вимова свідчила, що він належить до аріїв найвищої касти. Ми пішли за ним. І вперше люди витріщалися не на нас, а на нього. Одні робили знаки від навроків, інші цілували краєчок мокрої шматини, в яку він загортався. Старий, здавалося, не помічав нікого.

Пропихаючись крізь натовп, що вирував у вузеньких вуличках, він привів нас до великої квадратної будівлі, що оточувала подвір'я, над яким нависала де­рев'яна веранда. Під верандою виднілися ряди темних отворів — входи до келій. То був перший з багатьох монастирів, які мені довелося бачити в Індії.

Старий провів нас у довгу порожню кімнату. Він усівся схрестивши ноги на тверду долівку й помахом руки запросив нас зробити те саме. Долівка була сира й волога, як усе в Індії під час тієї жахливої пори.


  • Я Госала,— промовив старий. — Ви прибули з Персії. Мені сказали, ваш Великий цар прагне навчитися від нас мудрості. Це добре. Але знайте, що в цій країні є багато крутіїв, які тільки вдають із себе просвітлених, запевняючи, ніби вони переправилися через річку буття. Ви повинні стерегтись і переказати своєму Великому цареві липїе істину.

  • А в чому істина, Госало?

  • Я можу сказати вам, в чому немає істини.

Звичайно, я тоді не мав найменшого уявлення про те, хто такий Госала. Може, якби я знав, хто він такий, то розпитав би його більш доскіпливо під час тієї нашої єдиної зустрічі.

  • Джайни вірять, що можна стати святим або майже святим, не вбиваючи живих створінь, не обманюючи, не прагнучи до втіхи...—Тут ми вислухали повний перелік настанов, чого не слід робити. Він однаковий для всіх релігій, які ставлять за мету очистити душу людини.

  • Але ж ти, Госало, джайн. — Отже, Карака знав, хто перед нами.

  • Я джайн. Але я порвав взаємини з таким собі Махавірою. Дехто вважає, ніби він двадцять четвертий із тих, що перевозили через річку буття. Це неправда.

  • А ти — перевізник? — з неприхованою цікавістю запитав Карака.

  • Не знаю. І мені байдуже. Я любив Махавіру. Ми жили як брати. Ми були як одна людина. Разом виконували всі заповіді. Вдосконалювали стародавню мудрість. Але потім мені довелося розлучитися з ним. Бо тепер я знаю, в чому істина, і я повинен відкривати її кожному, хто захоче мене слухати.

  • Але ж ти сказав, що назвеш тільки те, в чому немає істини,— нагадав я Госалі про його перший хід у нашій грі.

  • Твердження виникає із заперечення,— терпляче пояснив Госала. — Неправда, що живе створіння може наблизитися до святості або нірвани через праведне життя, дотримуючись усіх заповідей. А істина в тому, що людина починається з життєвої монади. І кожна монада має пройти крізь вервечку з двадцяти чотирьох тисяч смертей і народжень, починаючи від первісного живого атому і далі перетворюючись у кожен з елементів повітря, вогню, води, землі, а потім у такі складні кільця, як камені, рослини, істоти всіх різновидів. Після того, як вервечка з двадцяти чотирьох тисяч народжень-смертей завер­шується, життєва монада звільняється, гасне.

Мабуть, вигляд у мене був дуже розгублений, бо несподівано Госала звівся на ноги й дістав звідкись із-під пояса клубочок.

— Уявіть собі, що ця нитка—шлях життєвої монади. А зараз дивіться. Госала підкинув клубок угору до кроков. Коли нитка розмоталася в повітрі на

всю свою довжину, вона впала на долівку.

— Ось і кінець,— сказав Госала. —Така вона, історія нашого існування, Ми переходимо з атома в повітря, потім у вогонь, у землю, у камінь, у траву, в комаху, в плазуна, в людину, в бога — і в ніщо. Ось у чім істина нашого існування. Але мій колишній брат Махавіра скаже вам, що цей процес можна прискорити, ведучи праведне життя, дотримуючись п'ятьох заповідей. Він бреше. Кожен з нас повинен пройти повний цикл — від початку і до кінця. Іншого виходу для нас немає.

— Але звідки, Госало, ти знаєш, що істина в цьому?


  • Я присвятив життя засвоєнню нашої священної мудрості. Вона відкривала­ся нам протягом століть — і вона очевидна. Ніхто не спроможний прискорити або змінити свою долю.

  • Але Махавіра навчає праведного життя. Хіба це погано? — Карака був спантеличений безрадісною логікою Госали не менш, ніж я.

  • Махавіра перебуває десь на цьому етапі свого розвитку,— поблажливо зауважив Госала. — Його нитка, очевидно, закінчується. Зрештою, якісь люди перебувають ближче до нірвани, ніж інші. Але творять вони добро чи зло, це нічого не важить. Вони просто роблять те, що їм належить робити, і терплять, що їм належить терпіти, і приходять до кінця, коли настає їхній час — не раніше.

  • Навіщо тоді ти навчаєш своєї істини? Навіщо пояснюєш мені, де правда, а де неправда?

  • Я близький до виходу, юначе. У мене немає вибору. Я зобов'язаний,— він усміхнувся,— вдаряти по струнах.

— Ти чув про Зороастра? Госала кивнув.

— Він був десь на самому початку вервечки своїх перетворень, коли правда те, що мені про нього розповідали. — Старий викрутив свою вологу накидку. Дивлячись на нього, я відчув себе мокрим як хлющ. —Тільки в ранній молодості людина дбає про релігійні обряди, вигадує рай і пекло та судний день. Я його не звинувачую,— додав він.— Тисячі років тому, мабуть, і я пройшов крізь такий стан. Це неминуче, розумієте?

Це неминуче.

Ось до чого зводилася невблаганна й страшна мудрість Госали, і я ніколи її не забув. Хоча поділити його погляд я, звичайно, не міг. По-перше, з чисто практич­них міркувань. Бо якби вчення Госали перемогло, це призвело б до цілковитого розпаду людського суспільства. Якщо добро й зло — тільки ознака місця на розкрученій вервечці перетворень, тоді для людини, яка перебуває десь на початку вервечки, немає сенсу творити добро, а без добрих діянь не може існувати цивілізація, не може настати час, коли Істина нарешті здолає Лжу. Якщо так, чому ж тоді не було і дня в моєму житті, щоб я не думав про Госалу та його нитку?


З


В Індії багато річок і немає мостів, тому пором там — необхідність. Коли нам настав час переправлятися через збурену повінню Ямуну і ми віддали себе на ласку кількох шахраюватих на вигляд поромників, я несподівано зрозумів, чому джайни називають своїх двадцятьох чотирьох спасителів, чи хто там вони були, перевізниками через річку буття. Джайни сприймають світ, у якому ми живемо, як бурхливий потік. Ми народжуємося на березі життя. Але потім, якщо довіри­мося перевізникові, можемо перебратися на протилежний берег, де знайдемо полегкість від страждань або й остаточне визволення.

Пором у Матхурі був звичайним собі плотом, що його кілька людей штовхали жердинами до протилежного берега. Я не знаю, чи джайни збагачують свою поромну метафору згадкою про нещасних, які топляться під час переправи, як мало не втопилися ми, але нам пощастило дістатися до протилежного берега живими.

Потім ми вирушили суходолом до Гангу, де нас уже чекали кілька плоскодон­них човнів, на яких ми мали допливти вниз по річці до стародавнього і священного міста Варанасі — воно було в Кошалі, але неподалік від кордону з Магадхою.

Подорож між річками минула без пригод. На тій рівнині ліси місцями повирубувано й посіяно рис. Протягом останнього століття населення Гангської низовини майже подвоїлося, завдяки тій легкості, з якою тут вирощують рис. Цю водолюбну культуру напувають не тільки тривалі дощі; коли вони припиняються, то завдяки рівній місцевості селяни легко підводять воду на поля по зрошуваль­них каналах із завжди глибокого, бистрого і на диво прохолодного Гангу.

Дороги виявилися вкрай поганими — як мене й остерігали. На відкритій рівнині ми просувалися по грузьких розквашених путівцях. У лісах звірялися на провідників, яким платили поденно. Внаслідок такої системи оплати ми провели куди більше днів, ніж було треба, в тих жарких зелених хащах, де внизу під кущами ковзають змії, а величезні москіти впиваються в шкіру мандрівників і висмоктують із них кров. Хоча перський одяг покриває все тіло, крім обличчя та кінчиків пальців, хоботок індійського москіта пробиває тюрбан із трьох шарів тканини.

Індійські селяни здалися нам сором'язливими, але привітними. Як пояснив Карака, сільське населення тут походить з доарійських племен, а завойовники-арії живуть у містах.

Варанасі — величезне місто, збудоване на південному березі Гангу- Його жителі запевняють, ніби воно найстародавніше у світі. Проте світ надто великий і надто старий, і я не знаю, звідки в них така впевненість. Вавілоняни теж вихва­ляються древністю свого міста. Але тоді як у Вавілоні збереглося чимало письмових пам'яток з доісторичних часів, у індійських містах нічого такого немає. Як і перси, індійці завжди віддавали перевагу усним переказам.

Понад тисячу років арійські завойовники зберігали в усній традиції свої пісні або гімни священного знання — так звані веди. Мова вед дуже архаїчна і мало схожа на сучасні говірки. Вважають, що це та сама арійська мова, якою розмовля­ли стародавні перси, і багато місцевих переказів вельми схожі на перські. В них ідеться про тих самих героїв і ті самі страховища, про великі війни та раптові з'яви богів. Дивно, але чи не найвідомішим індійським божеством є Агні, бог вогню.

Індійські браміни старанно зберігають ці гімни. Але й серед брамінів існує розподіл обов'язків. Одні славляться знанням вед, у яких ідеться, скажімо, про бога Мітру або героя Раму. Інші стежать за правильністю обряду жертвоприно­шень, ну й так далі.

Хоча браміни складають найвищу арійську касту, воїни часто глузують із них, і навіть представники нижчих каст відверто висміюють їх у піснях або театральних виставах. Брамінів вважають ледачими, розбещеними й нечестивими. Яким знайомим усе це мені здалося! Так само перси дивляться на своїх магів. А проте до богів, яким служать браміни, багато людей ставляться цілком серйоз­но. Агні, Мітра, Індра —усі вони мають своїх шанувальників.

Під заливним дощем ми причалили свої човни біля дерев'яної пристані. Правителя Варанасі було попереджено, і нас зустрів цілий гурт змоклих до рубця урядовців. Нас привітали із щасливим прибуттям і делікатно натякнули, що ніхто не вирушає в дорогу під час пори дощів.

Мені піднесли драбину, щоб я міг вилізти на спину слона. Раніше мені мати справу із слонами не траплялось, і погонич почав заспокоювати мене: мовляв, ці тварини не менш розумні, аніж люди. Хоч я й сумніваюся, що він мав правильне уявлення про людський розум, але слони справді розуміють чимало команд; вони також легко прив'язуються до людини і дуже ревниві. Якщо погонич слона виявить бодай найменшу увагу до іншого слона, йому не минути лиха.

Я вмостився на дерев'яному сидінні під парасолем, погонич щось сказав слонові, і ми рушили в дорогу. А що я ніколи не мандрував так високо над землею, то не зразу відважився глянути вниз на багнисту вулицю, де зібрався чималий натовп — повитріщатися на посла з далекого Заходу.

До недавнього часу ніхто на Гангській рівнині не чув про Персію. Та оскільки могутнє царство Магадха не має добрих шкіл, найздібніших юнаків посилають навчатись до Таксіли, де юні магадхіанці не лише довідуються про могутність нашої імперії, а й знайомляться з персами, що живуть у двадцятій сатрапії.

Нас прийняв у своєму палаці царський намісник. Темний, наче дравід, він, проте, належав до арійської касти воїнів. Він привітав мене низьким поклоном. Виголошуючи свою звичну промову, я помітив, що він тремтить мов осиковий лист на вітрі. Він був вочевидь нажаханий, а я відчув неабияку втіху. «Нехай бояться Дарія,— подумав я,— та його посла».

Коли я вимовив свої вишукані фрази, намісник обернувся й показав на високого блідого чоловіка в парчевому тюрбані, з-під якого виглядало вузенькою облямівкою волосся кольору міді.

— Шановний посланнику, це наш достойний гість Варшакара, управитель царського двору Магадхи.

Варшакара підійшов до мене, і ми офіційно привітались, як то заведено в Індії: тобто безліч разів кивали головою та плескали в долоні — у свої власні. Торкатись один одного в таких випадках не можна.



  • Цар Бімбісара нетерпляче жде посла від царя Дарія. — Голос у Варшакари виявився на диво тонкий для такого дебелого чоловіка. — Він сподівається бачити вас у себе ще до настання сухої пори.

  • Посол Великого царя теж прагне якомога скоріше зустрітися з царем Бімбісарою.

На той час я вже міг вести церемоніальні розмови без тлумача. Під кінець свого перебування в Індії я навчав Караку придворної мови.

— Який щасливий збіг,— сказав управитель двору, взявши в жменю свою зелену бороду,— що ми з вами зустрілись у Варанасі. Я дуже хочу і сподіваюся, що ми вирушимо до Раджагріхи разом.

— Ми будемо вельми раді.

Я обернувся до намісника, щоб і він узяв участь у розмові. Але той не відривав переляканого погляду від Варшакари. Виходить, не я, а магадхієць так нажахав намісника та його почет.

Заінтригований, я відкинув умовності й прямо запитав:

— Що привело управителя царського двору Магадхи до Варанасі? Варшакара відкрив в усмішці яскраво-червоні зуби — він постійно жував листя бетелю.

— Я прибув до Варанасі слідом за жеребцем,— сказав він. — Зараз він у Оленячому лісі, за містом. Дощі подобаються йому не більше, ніж нам. Та незабаром кінь продовжить свою священну подорож і якщо зайде у Варанасі...

Варшакара не закінчив фрази. Натомість він показав мені всі свої пурпурові зуби. Темне обличчя намісника мало колір попелу з давно погаслого вогнища.



  • Чий кінь у Оленячому лісі? — запитав я. — І чому його подорож священна?

  • Принаймні раз протягом свого царювання по-справжньому могутній володар влаштовує жертву коня. Жеребця мітлою заганяють у воду. Потім син повії убиває чотириокого собаку. Як арійський жрець, ви повинні розуміти, що це означає.

Я вдав, ніби все розумію. Але не зрозумів анічогісінько.

— Труп собаки пропливає під черевом коня на південь — у країну мертвих. Після цього жеребця пускають блукати де йому заманеться. Якщо він забіжить до іншої країни, її жителі повинні або визнати владу нашого царя, або битися за свою свободу. Звичайно, якщо їм вдасться схопити коня, доля царя опиниться під загрозою. Жертва коня — один з найстародавніших наших ритуалів.

Тепер я зрозумів, чому так хвилюється намісник Варанасі. Якщо коневі1 заманеться увійти до міста, його жителям доведеться або визнати Бімбісару своїм царем, або битися за свободу.


  • Природно, ми не хочемо наражати на ризик долю нашого володаря,— пояснював далі Варшакара. — Тому коня повсюди супроводжують триста наших найкращих воїнів. Усі вони на конях — тільки не на кобилах! Жеребцеві не дозволено паруватися цілий рік — і так само цареві. Щоночі він спить у цноті, між ногами своєї найпривабливішої дружини. Так от, якщо жеребець увійде у Варана­сі, тоді ці добрі люди,— Варшакара недбалим жестом показав на намісника та його почет,— стануть підданими царя Бімбісари, проти чого, я певен, вони заперечувати не стануть. Зрештсю, наш повелитель одружений із сестрою їхнього нинішнього володаря, царя Кошали.

  • Усі ми раби своєї долі,— зітхнув намісник.

  • Отож я прибув сюди, щоб переконати наших друзів і братів — бачите, ми вже думаємо про жителів Варанасі як про членів своєї магадхійської родини — не чинити опору, якщо жеребець увійде до міста і захоче напитися води з Гангу.

Не зовсім вдало починається моє посольство, подумав я, коли нас провели до наших покоїв у палаці намісники. Війна між Магадхою та Кошалою, звичайно, унеможливить торгівлю залізом; з другого боку, війна між двома могутніми державами іноді дає сприятливу нагоду для втручання третьої сили. В інтересах торгівлі залізом я сподівався, що кінь залишиться в Оленячому лісі. Заради слави Перської імперії я хотів, щоб він напився води з Гангу.

Через два дні жеребець побіг на південь, і Варанасі було врятоване. Варшакара нетямився з люті, але з усіх сил намагався виглядати спокійним.

— Чи не хочете сходити зі мною до храму Агні? — сказав він мені наступного дня після того, як кінь подався геть від міста. — Він схожий на вашого вогняного бога, і я певен, ви захочете віддати йому шану на індійській землі.

Пропозиція Варшакари мене зацікавила. Невже вплив мого діда поширився так далеко за межі Персії?

Вузькими, звивистими вуличками нас пронесли в позолочених ношах до храму Агні — невеликої будівлі з дерева й цегли. Біля дверей святилища нас шанобливо зустрів верховний жрець з довгим пасмом посеред поголеного підборіддя. Він був у пурпуровому одіянні й вимахував смолоскипом.

Біля входу в храм стояв круглий кам'яний олтар, захищений від дощу навісом. Недбалим порухом руки жрець підпалив смолоскипом калюжку перетопленого рідкого масла з молока буйволиці.

Потім ми з Варшакарою увійшли всередину храму, де блищала натерта смердючим маслом дерев'яна статуя Агні. Бог сидить верхи на барані. В одній із своїх чотирьох рук він тримає дротик, що символізує вогонь, на голові в нього вигадлива дерев'яна корона, яка означає дим. Інші статуї в храмі зображують Агні з сімома язиками та в інших подобах. Як і більшість індоарійських богів, він утілений у різні образи. В печі він — вогонь. У небі — блискавка. Він — посеред­ник між людиною та богом, бо ж вогонь переносить спалену жертву на небо. Лише в цьому єдиному випадку Агні нагадує священний вогонь Зороастра.

Почався обряд — довгий, плутаний і зрозумілий, певне, тільки самим брамінам. Крім того, жерці користувалися архаїчною мовою, якої не могли втямити ні Карака, ні я.

— Навряд чи й самі вони її розуміють,— сказав він мені згодом. Хоча батьки Караки були джайнами, він любив наголошувати, що поклоняється Назі, дравідсь­кому богу-змієві, на чиїх кільцях лежить світ. Насправді Карака не вірив у жодних богів.

Після того як жерці з годину виспівували свою тарабарщину, кожному з нас запропонували якусь несмачну рідину в спільній чаші. Я слухняно зробив ковток. Подіяло зразу й набагато сильніше, ніж хаома. В якусь мить мені здалося, ніби чотири руки Агні засовались і, завдяки якомусь трюкові, дротик раптом зайнявся вогнем.

В Індії можна зустріти безліч усяких святих та проповідників, і багато з них не визнають ведичних богів і не вірять у загробне життя. Згідно з релігією Вед, грішники потрапляють до пекла, відомого під назвою «оселя праху», а праведни­ки— до так званого «світу предків». Ось так просто. Але індійські святі найостаннішого розплоду вірять у переселення душ — уявлення з доарійських вірувань. Одні святі — їх називають архатами — вважають, що цей процес можна зупинити; інші — що не можна. Чимало не надають цьому ваги.

Та оскільки індоарійські дияволопоклонники вірять у священну силу вогню, бо вогонь спалює темряву, я залюбки погодився взяти участь у тій релігійній церемонії у Варанасі. Дурманний трунок, який я випив, індійці називають «сома» —очевидний варіант нашого слова «хаома». На жаль, браміни тішаться своїми маленькими таємницями не менше за наших магів, і тому мені не пощасти­ло з'ясувати, як і з чого його виготовляють. Пригадую, в якусь мить мені примарилося, ніби Агні метнув свого вогняного списа у стелю.

Я також почув — і дуже виразно,— як верховний жрець заговорив про походження світу. На мій подив він не згадав ні про космічне яйце, ні про велетня, ні про близнюків. Натомість він цілком ясно заявив, що був час, коли навіть небуття не існувало.

Цей образ мене приголомшив. Я ніколи не був здатний уявити собі просто небуття, а тут небуття, якого не існує!

— Не існувало ні буття, ні небуття; ні повітря, ні неба.

Після кожного рядка з так званого «Гімну творіння» верховний жрець бив у маленький барабан, що його тримав у одній руці. Потім у гімні йшлося про час, коли «не було ні смерті, ні безсмертя, ні ночі, ні дня. Але потім від тепла («Звідки ж воно взялося?» —подумав я) утворився елемент, відомий під назвою «один». Потім виникло бажання, первісне зерня і зародок духу. З «одного» утворилися боги й люди, всесвіт, рай і пекло.

Далі «Гімн творіння» говорить про дивовижні речі.

— Але ніхто не знає,— виспівував верховний жрець,— звідки все взялося і як відбувалося творення. Боги теж цього не знають, бо з'явились вони пізніше. Наймогутніший з небожителів, чи знає він, як усе почалося — чи нічого не відомо і йому?

Для мене це прозвучало як проповідь безбожництва. Та й згодом мені так і не пощастило з'ясувати, у що вірують браміни, якщо вірують узагалі. Хоч наші маги люблять усе заплутувати, вони все-таки дотримуються певних поглядів. Для них, скажімо, існують первісні близнюки — тобто перший чоловік і перша жінка. Я також не уявляю собі мага, який раптом висловив би сумнів щодо існування бога-творця — і то під час релігійної церемонії!

У стані дурману я повернувся до палацу намісника, де Варшакара хотів докладно поговорити зі мною на політичні теми. Але я попросив відкласти цю розмову. Сома, дощі та тисячомильна подорож геть виснажили мене. Я проспав три доби.

Кінець кінцем мене розбудив Карака.


  • Варшакара пропонує провести нас до Раджагріхи. Сказати йому, що ви згодні?

  • Так. — Ще напівсонний, я зненацька відчув якусь переміну, Щось було негаразд. Нарешті до мене дійшло: уперше за чотири місяці я не чув ляпотіння крапель по дахові. —Дощ...

  • ...перестав. На якийсь час, принаймні. Мусони відступають поволі,— сказав Карака. — А кінь повернувся до Раджагріхи. Усі засмучені, а надто Бімбісара. Він сподівався приєднати Варанасі до свого царства... Я домовився про зустріч із Махавірою.

— З ким? — Я ще не зовсім прочумався від сну.

— З перевізником через річку буття. З духовним героєм джайнів. Він у Варанасі й погодився прийняти вас.

Ім'я Махавіра означає «славетний». Справжнє ім'я двадцять четвертого й останнього з перевізників через річку буття було Вардхамана. Хоча він походив з родини воїнів, його батьки були фанатичними джайнами і навіть померти захотіли смертю, яку ця секта вважає найкращою з усіх: погасили своє життя свідомо і з радістю, заморивши себе голодом.

Вардхамані на той час виповнилося тридцять років. Вражений благочестивою смертю батьків, він покинув дружину, дітей і став ченцем-джайном. Після дванадцятирічного усамітнення та самозречення він досяг стану, який індійці називають кевала. Це означає, що він зумів у певний спосіб возз'єднатися з космосом.

Вардхаману назвали Махавірою, і він став на чолі релігійного ордену джайнів, у якому під час мого перебування в Індії налічувалося близько чотир­надцяти тисяч неодружених чоловіків та жінок. Живуть вони в окремих монастирях. Чимало чоловіків розгулюють голяка — «у небесному вбранні». Жінкам не дозволено вбиратися в такі божественні шати.

На низькому пагорбі над Гангом стояв напівзруйнований склад, який джайни переобладнали під монастир,— там Махавіра перебув останню пору дощів. Зразу пополудні двоє ченців провели нас до вогкого, схожого на печеру помешкання, де голосно молилися кількасот членів секти. Я помітив, що більшість навряд чи дуже часто милися, а чимало були калічні або хворі.

Наші проводирі завели нас до прибудови, відокремленої від приміщення колишнього складу завіскою. За завіскою, на розкішному лідійському килимі, сидів схрестивши ноги сам Махавіра. На ньому була мантія із золотої парчі. Мені таке вбрання здалося не дуже аскетичним, але Карака пояснив, що від початку часів кожен з двадцяти чотирьох перевізників через річку буття мав власний колір і емблему. Колір Махавіри — золотий, а його емблема — лев.

Коли я познайомився з Махавірою, йому було, думаю, уже під вісімдесят. Він був невисокий, огрядний, з тонким, але владним голосом. Махавіра майже не дивився на того, з ким розмовляв, і мене ця манера досить-таки бентежила.

— Вітаємо посла від Великого царя Дарія. Вітаємо тебе, онука Зороастра, який доніс до людей слова Мудрого Повелителя, якщо справді хтось може донести їх.

Я привітав Махавіру, виконавши всю безліч індійських церемоній. Карака на знак пошани поцілував йому ноги. Потім ми сіли на краєчку килима. Ченці за завіскою співали якийсь нескінченний гімн.



  • Я прийшов навчити людей істини, розповісти їм про Мудрого Повелите­ля,— сказав я.

  • Я певен, ти навчиш їх — якщо хтось може цього навчити.

І знову посмішка людини, яка знає або думає, що знає, більше, аніж інші. Я стримав роздратування і, щоб просвітити його, заспівав один із Зороастрових гімнів.

Коли я замовк, Махавіра сказав:

— Існує багато богів. Як і людей або москітів.

Це останнє порівняння спало йому на думку, коли великий москіт описав коло над його головою. Як джайн Махавіра не міг забрати в нього життя. Я вирі­шив, що як гість джайнів і я не стану його вбивати. На моє лихо, москіт напився крові з моєї руки, а не з його.

— Усі ми одна субстанція,— сказав мені Махавіра. — Крихітні часточки, або монади, об'єднуються чи роз'єднуються, утворюють різні форми. Одні підій­маються вгору в циклі життя, інші — падають униз.

Джайни вважають, що космос наповнений атомами. Я вжив слово, яке винайшов Анаксагор для позначення нескінченно малих часточок матерії, з яких складається всесвіт. Правда, монада джайнів — не зовсім те саме, що атом.

Згідно з Анаксагором, є не тільки живі, а й неживі безконечно малі часточки — піску, наприклад. Але для джайнів кожна монада містить у собі зародок життя. Одні монади змішуються й підіймаються по циклу життя від піску та води через рослини і тварин до вищих створінь, які наділені п'ятьма чуттями, тобто людей і богів. Інші монади роз'єднуються й опускаються по циклу Спочатку вони втрачають так звану «здатність до дій», потім — п'ять чуттів, а далі розпадаються на складові елементи.


  • Але коли і як почався цей процес розвитку та розпаду? — запитав я, боячись почути відповідь, яку справді почув.

  • Не існує ні початку, ні кінця. Ми приречені переходити з рівня на рівень, угору чи вниз, і так завжди було й буде, аж поки закінчиться нинішній цикл світу — закінчиться, щоб знову початися. А поки що я останній перевізник у цьому циклі. Ми йдемо тепер униз, усі ми.

  • І ти теж, Махавіро?

  • Те, що відбувається з усіма, відбувається і зі мною. Але я перевізник через річку буття. Я принаймні домігся, що монада, яка оживляє мою істоту, стала чиста, мов діамант.

Здається, монада життя скидається на кристал. У різних людей він або скаламучений, або почорнілий, або пофарбований у один з шести кармічних кольорів (кольорів долі). Якщо ти вбиваєш когось умисне, монада твого життя чорніє. Якщо неумисне — робиться темно-синя. І так далі. Та хай як ретельно ти дотримуватимешся правил ордену, ти станеш тільки чистим, але не перевізником через річку буття. Ним треба народитися.

Коли я звернув увагу Махавіри на те, що суперечність між чистотою монади життя і кольорами, які бруднять її, скидається на боротьбу Мудрого Повелителя з Аріманом, він чемно посміхнувся й сказав:



  • У кожній релігії виникає суперечність між уявленнями про добро і зло. Але недорозвинені релігії не усвідомлюють абсолютної істини. Вони нездатні визнати, що людська особистість має кінець. Вони вигадують якусь оселю предків, де людина може існувати у своїй подобі цілу вічність. Але ж це дитяча наївність. Невже не ясно, що початок передбачає й кінець? Невже не ясно, що після злету настає падіння? Невже не ясно, що не можна уникнути неминучого? Вихід один: досягти досконалості, якої досяг я, зливши себе з усесвітом.

  • І як можна цього досягти? — ввічливо запитав я.

— На дванадцять років я усамітнився від світу. Я не носив одягу, їв дуже рідко, зберігав цноту. Звісно, селяни не раз били мене — і палицями, й камінням. Та я вже знав, що тіло нечисте, тимчасове, воно — якір, який утримує пором насередині річки, і тому я нехтував потреби тіла, аж поки монада мого життя стала зовсім прозора, і я вже не можу народитися знову — навіть царем богів. А стати богом — це остання найвитонченіша спокуса, яку найтяжче здолати. От хоч би твій Ахурамазда. Він захотів, бач, стати Мудрим Повелителем. А якби він був по-справжньому мудрим, то зважився б на наступний і вирішальний крок, розчинив би себе в космічному створінні, частками якого є ми всі, у величезній людині, в чиєму тілі ми перебуваємо як прості атоми, що не перестануть об'єдну­ватись і роз'єднуватись, аж поки людська істота звільниться від своєї суті й, мов булька, підійметься під самий верх отого всіяного зорями черепа — і на цьому кінець.

Цілком можливо, що такий атомістичний погляд на людину — це найдавніша з усіх релігій. Хоча злиття з космосом — визнана мета кожного ченця-джайна, лише кілька з них начебто досягають такого стану. Одначе докладені для цього зусилля сприяють кращому перевтіленню, якщо воно взагалі існує.

— Чи можеш ти згадати про якесь із своїх колишніх утілень? Уперше Махавіра подивився на мене.


  • Звичайно, ні. Та й навіщо? Зрештою, неважко уявити собі, що то означає бути левом, або богом Індрою, або сліпою жінкою, або піщинкою.

  • А от грек Піфагор запевняє, ніби може пригадати всі свої колишні існування.

  • О бідолаха! — вигукнув Махавіра із щирим жалем у голосі. — Пам'ятати вісімдесят чотири тисячі існувань! Який це жах!

«Вісімдесят чотири тисячі» нагадали мені про Госалу. Я сказав Махавірі, що зустрічався з його колишнім другом.

Махавіра подивився на мене примруженими очима. Він скидався на гладку, приязно настроєну мавпу.



  • Протягом шести років ми жили з ним як рідні брати,— сказав він. — Але потім я перестав бути собою і збайдужів до нього. Чи до будь-кого іншого. Я досягнув злиття з космосом. Бідолашний Госала не зміг. І ми розлучилися. Коли через шістнадцять років ми знову зустрілися, я був уже перевізником. Йому стало заздрісно, і він зненавидів себе. Отоді він і почав заперечувати саму суть нашого вчення. Якщо не всім пощастить досягти злиття, тоді нащо робити те, що ми робимо? Госала підкидав для тебе клубок?

  • Підкидав, Махавіро.

Махавіра засміявся.

  • Розкажи мені, як закінчується цикл творіння,— попросив я.

  • Що тут розказувати? Він закінчується, та й годі...

  • Щоб знову початися?

  • Так.




  • А коли вони почалися, ці цикли? І чому тривають? Махавіра знизав плечима.

  • Нескінченність не має початку.

  • Ну, а ота величезна людина? Звідки вона взялася? Хто її створив?

  • Ніхто її не створював. Вона була, і все становить її частку, одвіку віків.

  • Час...

— ...не існує,— посміхнувся Махавіра. — Якщо тобі важко це уявити, думай про час як про змія, що ковтає свого хвоста.

  • Час біжить по колу?

  • По колу. Він не має початку. Не має кінця.

Сказавши це, Махавіра похилив голову, і прийом закінчився. Підвівшись, я побачив, що москіт примостився на голе плече Махавіри і почав смоктати з нього кров. Святий не зворухнувся.

Один з ченців захотів провести нас під розташованою неподалік повіткою, де в напіврозвалених хлівах джайни держали поранених або хворих тварин, про яких з любов'ю піклувалися. Ні раніше, ні згодом не довелося мені нюхати такого смороду або чути стільки скавуління, гавкання, мукання.



  • А хворих людей ви теж доглядаєте? — спитав я, затуляючи носа клаптем тканини.

  • Це роблять інші, повелителю. Ми воліємо допомагати найбезпораднішим. Дозвольте, я покажу вам нещасну корову, яку ми...

Та Карака і я поквапилися до виходу.

У другій половині того самого дня я зустрівся з одним багатим купцем. Хоча воїни та браміни поглядають згорда на касту купців, більшість багатства індійсь­ких держав перебуває в їхніх руках, і люди з вищих суспільних верств часто підлабузнюються до них.

Я забув, як звали того чоловіка, але пам'ятаю, що він підтримував постійні взаємини із всюдисущими Егібі, вавілонськими лихварями. Вже кілька років він намагався налаштувати з ними обмін караванами. Коли я сказав йому, що Великий цар Персії хотів би завозити залізо з Магадхи, мій співрозмовник запропонував свої послуги. Він має зв'язки з діловими людьми Раджагріхи. Я зможу домовитися з ними. Деякі з них могли б дати позику грішми.

Взагалі індійці мало карбують монет. Вони або просто обмінюються товарами, або використовують грубо позначені зливки срібла чи міді. Золото для виготовлення грошей вживають рідко.

Боячись грабіжників, індійці рідко возять із собою цінності. Натомість вони віддають їх якомусь купцеві в своєму місті. Він тоді видає їм розписку, що в нього залишено товарів на певну суму, і просить своїх товаришів-купців у інших царствах Індії забезпечити пред'явника розписки грішми або товарами відповідно до грошей чи товарів, які віддано йому. Кожен купець охоче надає такі послуги. Ще б пак! Його гроші в цілковитій безпеці, і він має вісімнадцять відсотків зиску з позичених цінностей.

Поки ми розмовляли, увійшла літня служниця з глеком води.

— Даруйте, але я маю принести одну з п'ятьох жертв.

Купець підійшов до ніші в стіні, де на поличці з глазурованих кахлів стояли в ряд грубі глиняні фігурки. Він вилив на підлогу перед фігурками трохи води і забурмотів молитви. Тоді віддав глечик служниці, яка, човгаючи ногами, вийшла з кімнати.

— Це була молитва до моїх предків. Щодня ми приносимо так звані п'ять великих жертв. Перша — Брахмі, світовому духові. Ми читаємо для нього з вед. Потім — узливання води на вшанування предків. Потім виливаємо кілька крапель буйволячого масла на священний вогонь — для інших богів. Потім сиплемо зерно для тварин, птахів, духів. І нарешті вшановуємо людину, виявляючи гостинність до чужинця. Тому я щойно,— він низько мені вклонився,— мав честь принести дві жертви водночас.

Мій новий знайомий запитав, як перси виховують свою молодь. Кірова система придворної освіти неабияк його зацікавила.

— Нашим царям слід би запровадити те саме,— сказав він. — Але ми тут дуже ледачі. Думаю, це пов'язано із спекою, з дощами. Юнаків із касти воїнів навчають стріляти з лука і, крім воювати, вони більш нічого не вміють. Якщо котрийсь завчить напам'ять одну веду, його вважають дуже освіченим. Думаю, що найосвіченіші в нас люди — це ми, купці. Звичайно, браміни знають напам'ять тисячі й тисячі віршів з вед. Але вони нічого не тямлять у числах, сузір'ях, мовах. Зате нас цікавить неймовірно, як утворились і звідки походять мови. На півночі, в Таксілі, перську вивчають із давніх-давен. Як цікаво знаходити слова, що об'єднують нас із вами! Я сам утримую тут, у Варанасі, школу, де ми навчаємо календаря та шістьох систем метафізики.

Хоча система індійської освіти видалася мені плутаною, я погодився виступити перед групою школярів.

— Вони вважатимуть це за честь і вислухають вас уважно,— запевнив мене купець.

Школа була зразу за базаром, де торгували металевими виробами, і дзенькіт молотків по міді заважав мені зосередитись. Але школярі справді вислухали мене уважно. Багато з них мали досить світлу шкіру. Кілька належали до касти воїнів. Інші — до купецької касти. Брамінів серед учнів не було.

Демокрітові цікаво знати, як я міг довідатися, хто до якої касти належить. А ось як. У певному віці індійському хлопчикові-арію дають перев'язь із трьох переплетених тасьм, яку він потім носить протягом усього життя; вона навкіс перетинає груди, через ліве плече й під правою пахвою. У воїнів перев'язь із бавовни. У жерців — із конопель. У купців — із вовни.

Я сів на стілець поруч з учителем. Він належав до купецької касти, але був глибоко релігійний.

— Я учень Гаутами,— сказав він мені, коли ми познайомилися. — Ми називаємо його просвітленим, або Буддою.

Учні здалися мені допитливими, чемними, сором'язливими. Вони поставили чимало запитань. Де саме лежить Персія? Скільки родин живуть у Сузах? Населення міста вони підраховують не за числом вільних жителів, а за кількістю осель. На той час у Варанасі жили близько сорока тисяч родин, тобто тисяч двісті людей, не рахуючи чужоземців та неарійських тубільців.

Я досить довго розповідав їм про Мудрого Повелителя. Вони начебто зацікавилися. Оскільки індійці визнають усіх богів, їм легко сприйняти й ідею єдиного бога. Так само легко погоджуються вони з тим, що творця взагалі не існує, і арійські боги — це просто сили стихій абощо. Мене виховали на вірі в усемогутність Ахурамазди, і я ладен був знищити в суперечці кожного, хто заперечуватиме істинність Зороастрового вчення. Але жоден індієць зі мною не сперечався. Вони погоджувалися визнати Ахурамазду за Мудрого Повелителя і погоджувалися, що їхні верховні боги Варуна, Мітра, Рудра для нас дияволи.

— Усе розвивається, все змінюється,—сказав молодий учитель, коли урок закінчився.

Після цього він наполіг, щоб ми відвідали Оленячий ліс за містом. Мій приятель-купець роздобув для нас колісницю, запряжену четвериком коней, і ми проїхали в ній через усе Варанасі. Як і багато ірїших стародавніх міст, воно розбудовувалося стихійно й не мало жодної прямої вулиці. Більшість кварталів туляться до річки. Чимало будинків мають по чотири або й по п'ять поверхів і, здається, от-от розваляться. Вночі й удень вузькі покручені вулиці запруджені людьми, худобою, возами, слонами. Тут немає ні храмів, ні будівель громадського призначення, які тішили б око. Оселя царського намісника — простий дім, тільки більший за сусідні. Храми тут малі, брудні, просмерділі буйволячим маслом.

В Оленячому лісі не було оленів — принаймні я не бачив жодного. То був просто старий і гарний парк з екзотичними деревами й квітами. Простим людям дозволено користуватись парком, як їм до вподоби, і вони сидять тут під дерева­ми, їдять, грають у всякі ігри, слухають мудреців.

За чотири місяці дощів зелень парку стала такою яскравою, що в мене очі засльозилися. Мабуть, уже тоді вони були не зовсім здорові.

— Ось тут сидів Гаутама, коли вперше прийшов у Варанасі.

І вчитель показав на дерево, примітне лише тим, що ніхто під ним не вмощувався і всі тільки витріщалися на нього, як і ми.

— Хто сидів?

Я уже встиг забути ім'я, яке він назвав мені лиш годину тому.


  • Гаутама. Ми називаємо його Буддою.

  • А, так. Ваш учитель.

— Наш учитель,— визнав за потрібне наголосити мій співрозмовник. — Під цим деревом його осяяло світло істини. Тут він став Буддою.

Прощаючись із учителем, я сказав, що їду до Раджагріхи.

— Тоді ви скоро побачитеся з Буддою, — цілком серйозно заявив молодик. — Коли дощова пора закінчилася, він помандрував туди.

4


До Раджагріхи перське посольство вирушило з Варанасі на слонах. Через день або два прикрого стану, схожого на морську хворобу, людина не тільки звикає до цього способу пересування, а й починає любити самого звіра. Я б не здивувався, якби з'ясувалося, що слони розумніші за людей. Зрештою, голови в них більші ніж у нас, а те, що вони не розмовляють, може якраз свідчити про їхню духовну вищість.

На Гангській рівнині осінь не прохолодна пора року, як у нас, а жаркі дні з бурями та грозами. Хоча мусони поволі відступають, гаряче повітря усе ще просякнуте вологою, і тобі здається, ніби ти пливеш під водою. Екзотичні дерева з гілками, схожими на пір'їни, скидаються на морські водорості, в чиєму листі, мов рибини, шугають барвисті пташки.

Дорога до Раджагріхи вкрай погана. Коли я сказав про це Варшакарі, він здивувався.

— Це одна з наших найкращих доріг, вельмишановний посланнику, — сказав він, а тоді засміявся. Бризки червоної слини мало не влучили мені в обличчя. — Якби дорога була хоч трохи кращою, по ній би щодня сунули на нас ворожі війська.

Земля на так званій великій рівнині дуже родюча. Тут збирають два врожаї на рік. Один узимку (зима — єдина пора року, коли погоду тут можна назвати стерпною), другий — під час літнього сонцестояння. Зразу після збирання літнього врожаю сіють рис і просо, і поля з цими культурами тепер скидалися на жовто-зелені килими, розстелені на пласкій землі. Не докладаючи особливих зусиль, люди тут харчуються добре. Якби індійському селянинові не доводилося годувати населення великих міст, він міг би прожити, зовсім не працюючи. Плоди й горіхи, домашня та водяна птиця, тисяча різновидів річкової риби роблять його стіл багатим і поживним.

Але міста вимагають розвиненого сільського господарства. Величезні стада завойовників-аріїв значно зменшилися після того, як багато пасовищ обернуто на засіяні поля, і про цю зміну в житті населення досі точиться чимало суперечок. «Що таке арій без своєї корови?» — запитують браміни. Вони, звичайно, не чекають відповіді на це запитання.

За лісом, — або джунглями, — що тягнеться на схід від Варанасі, лежить багато сіл. Кожне таке село оточене дерев'яним частоколом, призначеним не для захисту від чужоземного війська, а проти тигрів та інших хижаків, бо вони тут нерідко викрадають худобу і навіть малих дітей. В центрі кожного села є дім для подорожніх, у якому можна переспати на підлозі, нічого за це не, платячи, і купити собі їсти майже за ніщо.

Я був здивований, коли довідався, що більшість індійських селян — вільні люди і кожне село має свою виборну раду. Хоча вони зобов'язані сплачувати податок будь-кому, хто оголосить себе їхнім володарем, проте здебільшого їх не турбують. Не сумніваюся, що саме цим пояснюються високі врожаї на індійських полях. Як відомо кожному, хто володіє землею в будь-якій частині світу, підне­вільний селянин або раб виробляє удвічі менше харчів, ніж людина, яка почуває себе господарем на своєму полі.

Подорож від Варанасі до Раджагріхи забрала в нас два тижні. Ми просувалися повільно. Мандрівка була приємною, тільки пополудні дуже допікала жара. На ніч для управителя двору й для мене ставили розкішні намети. Карака спав у моєму наметі, а решта посольства ночувала в заїзді найближчого села або й просто неба.

Щовечора я спалював ладан, отруйний дим якого відганяє комах, що смокчуть кров із сонних людей. Але існують ще індійські змії. їх не лякає ні отруйний дим, ні молитва, і тому Варшакара надав у моє розпорядження пухнасте звірятко, яке полює на змій. Називають його мангустою. Припни мангусту до кілочка біля своєї постелі, і жодна змія не наважиться потурбувати твій сон.

Вечори минали спокійно. Карака і я занотовували все бачене й чуте протягом дня. Ми також наглядали за створенням нових карт, бо Скілакова карта внутріш­ніх областей Індії була настільки ж неточна, наскільки точною була його карта морського узбережжя. Коли напинали намети, я звичайно йшов вечеряти до Варшакари. Ми напівлежали на диванах, устелених подушками. Біля кожного дивана стояла неодмінна плювальниця. Індійці постійно жують яке-небудь дурманне листя.

Індійські страви нагадують лідійські. їх приправляють шафраном, а також сумішшю гострих присмак, яку називають кері. Багаті люди готують усе на маслі з молока буйволиці, яке довго зберігається, навіть у жарку погоду. Поступово я звик до буйволячого масла, хоча мені куди більше смакувала олія, яку вжи­вають індійські бідняки. її виготовляють із насіння так званого кунжуту, вона прозоріша за буйволяче масло і приємніша на смак.

Але за царським столом або столом вельможі подають лише буйволяче масло, і я слухняно їв те, що мені підносили. Уперше і востаннє в своєму житті я зробився гладкий, як євнух. До речі, огрядність вельми цінують у Індії. Гладка жінка — тут найперша красуня, а принц кулястої форми, на думку індійців, перебуває під заступництвом богів.

Проте Варшакара не надуживав їжею. Хоч аж надто полюбляв міцний трунок, виготовлений з очищеного тростинового цукру. Я теж призвичаївся до того напою. Та ми обидва остерігалися забагато пити в товаристві один одного. Варшакара ставився до мене не менш підозріливо, аніж я до нього. Велемовно вихваляючи один одного, як то заведено в Індії, кожен із нас чатував на ту мить, коли співрозмовник зробить необачний хід; проте ні він, ні я не попались у цю пастку.

Якось після незвичайно ситої вечері ми потроху цмулили тростинове вино, яке служниця підливала в наші череп'яні чаші. Я майже задрімав. Він — так само. Але пам'ятаю, я запитав:


  • І скільки ще мандруватиме кінь?

  • До весни. У вас у Персії є подібна церемонія?

— Немає. Але й наші царі вважають коня твариною священною. Раз на рік жерці заколюють коня у жертву біля гробниці Великого царя Кіра.

Мені здалося дивним, що в Індії можуть почати війну тільки тому, що коневі заманулось попастися на луках сусідньої країни. Правда, мені доводилось чути оті нескінченні вірші сліпого Гомера, який запевняє нас, ніби колись у давнину греки напали на Трою — тепер там стоїть місто Сігей — тільки тому, що дружина одного з грецьких вождів утекла з юнаком-троянцем. Для кожного, хто знає греків і знає, де розташований Сігей, цілком очевидно, що греки завжди хотіли панувати над протокою, яка виводить у Чорне море і до багатих земель на його узбережжі. Але щоб добутися до протоки, їм треба було спершу підкорити собі Трою, або Сігей. Нині це мрія Перікла.

Ми, перси, куди відвертіші, ніж інші народи. Ми не приховуємо, що створили імперію з метою стати багатшими й жити в більшій безпеці, ніж ми жили раніше. Бо якби ми не підкорили своїх сусідів, вони підкорили б нас. Так воно ведеться у світі. Так, звичайно, міркували й ті арійські племена, що їх оспівав Гомер. Так і індійські браміни оспівують героїв свого минулого. До речі, ведична розповідь про молодого царя на ймення Рама — мабуть, найдовший гімн із будь-коли складених на землі. Мені казали, що розумному брамінові треба на його вивчення не менше десятьох років. Кожен, хто послухає цей гімн протягом дня або двох, думаю, матиме всі підстави твердити, що він навіть занудніший, ніж Гомерова розповідь. Але цікаво те, що в обох цих стародавніх арійських легендах боги — просто герої, обдаровані незвичайною силою. Вони, по суті, нічим не відріз­няються від людей, тільки що живуть вічно.

Демокріт каже, нібито освічені греки ніколи не сприймали Гомерових богів серйозно. Може, й так. Але величезний храм Афіни, який нині будують на Акро­полі, свідчить, що цю богиню сприймають таки серйозно — і не тільки простолю­дини, а й правителі міста, названого на її честь. А висміяти Гомерових богів і сьогодні означає завдати афінянам смертельної образи.

Індійці мають розумніші погляди, ніж греки. Для них боги просто існують або не існують, залежно від того, сприймаєте ви їх чи ні. Поняття безбожництва цілком чуже для індійського світогляду. їхні царі не лише залюбки розмовляють із атеїстами, що висміюють верховних богів арійських племен, але жодному з арійських правителів ніколи й на думку не спаде заборонити вшанування тубільних богів, яким поклоняється сільське населення.

Спроба мого діда оголосити арійських богів демонами здивувала аріїв Індії, але вони вважають її не безбожницькою, а просто позбавленою глузду. Мовляв, якщо ми визнаємо існування верховного божества — Ахурамазди, Брахми чи Варуни, — то який сенс заперечувати існування нижчих богів?

Варшакара не знав, коли, як і чому виникла жертва коня.

— Це дуже давній звичай. Дуже священний. Після коронації це найважливі­ша церемонія в житті царя.



  • Бо вона дає змогу розширити межі його царства? Варшакара зітхнув.

  • Атож. Якби кінь увійшов до Варанасі... Але...

  • Я не хочу образити ваші релігійні почуття, шановний управителю... — Міцне вино розв'язало мені язик. —Але воїни, що супроводжують коня... вони можуть спрямувати його на певний шлях?

Коли Варшакара посміхнувся, мені здалося, що з його зубів скапує кров.

  • Коня спрямовує тільки доля — в цьому суть наших вірувань. Якщо ми і втручаємось, то тільки до певної міри. Кінь боїться міст, і ми звичайно заохо­чуємо його обійти навкруг. Адже хто володіє околицями, той володіє й містом. Звісно, наше військо має завдати поразки їхньому. Але в цьому разі все було б просто — Кошала й так розпадається... Проте кінь подався на південь. Тепер єдина наша надія, що він поверне на північний схід. Там, на протилежному, березі Гангу, розташовані дев'ять республік. Від Шак'ї в північних горах до Лічхаві, яка лежить за річкою навпроти нашої держави — усі дев'ять об'єднані лютою ненавистю до Магадхи.

  • Як можуть дев'ять малих республік становити загрозу для великого й могутнього царства?

  • Бо вони збираються об'єднатись у союз, який буде не менш могутнім, ніж Магадха. Торік вони обрали спільну сангха.

Думаю, «збори» — найточніший переклад для цього слова. Але тимчасом, як у афінських зборах можуть брати участь не тільки аристократи, а й простолюд, сангха індійських республік складається тільки з високих представників дев'ятьох держав. Хоча, як з'ясувалося, лише п'ять республік увійшли до союзу — ті, які були розташовані найближче до Магадхи, і тому найдужче боялися царя Бімбісари.

Варшакара пояснив мені, що в індійських «республіках» державою керують не народні збори, а рада, куди входять тільки найвищі вельможі.



  • Те, що ми називаємо республікою, насправді є... — і він ужив індійське слово для поняття «олігархія». — Ви, звісно, маєте слушність, і нам нема чого боятися будь-якої з республік. Але їхній союз становить для нас реальну загрозу.

  • А Кошала?

Хоча мої знання про Індію ніколи не були повними, вже тоді я мав досить виразне уявлення про цю частину світу. Десь на півночі стояли високі гори. Кажуть, вони найвищі у світі — якщо хто-небудь справді вимірював їх висоту і бачив усі інші гори, які є на цій неозорій землі. Але Гімалаї справляють велике враження, а надто коли дивитися на них із Гангської низовини. Вони правлять за оселю для арійських богів і — що істотніше — живлять водами річку Ганг. Біля підніжжя Гімалаїв розташовані дев'ять малих республік. Найважливіший індійський торговельний шлях починається в далекому східному порту Тамраліпті, проходить по землях республік, тягнеться до Таксіли і далі — до Персії. Магадха завжди заявляла про свої права на цей торговельний шлях.

На захід від республік лежить Кошала, неймовірно багата країна з густим населенням. На жаль, цар Пасенаді був слабким володарем. Він не міг домогтися порядку, не міг зібрати данину з багатьох своїх міст, бо їхні правителі часто повставали проти нього. Але незважаючи на все це, як арії, так і дравіди погоджу­валися, що немає у світі міста, багатшого й гарнішого за Шравасті, столицю Кошали.



  • Кошала становить для нас небезпеку, — відповів мені Варшакара. — Звісно, ми підтримуємо царську владу в боротьбі проти республік. Але управляти державою — це те саме, що креслити концентричні кола. Твій сусід — завжди тобі ворог. Це в природі речей. Отож ти шукаєш собі союзників у державі, яка лежить за сусідом, тобто на наступному концентричному колі. От ми й погля­даємо в бік Гандхари...

  • І в бік Персії...

— І в бік Персії, — погодився він, ще раз показавши мені свої червоні зуби. Ми випили за військовий союз.

Я сподівався, що агенти Варшакари не донесли йому, як детально мої люди замальовували на карту Гангську рівнину. Я мріяв про завоювання Індії. Перська армія увійде в Таксілу, і з тієї північної бази наші війська посунуть вниз на рівнину. Кошала, звісно, не стане чинити опору, але Магадха боротиметься за свою незалежність запекло. Нам доведеться мати справу з грізними бойовими слонами. Чи не вдариться перська кіннота в паніку? Ет, байдуже, я був певен, що так чи так Дарій здобуде перемогу. Це йому завжди вдавалося.

Поки ми розмовляли, я думав, чи здогадується Варшакара про те, що я найголовніший шпигун найнебезпечнішої армії. Мабуть, здогадувався. Він аж ніяк не був схожий на дурня.

З давніх-давен Раджагріха стояла на п'ятьох пагорбах за двадцять миль на південь від Гангу. Та в перші роки царювання Бімбісари місто почало сповзати на рівнину, і цар звелів збудувати масивний мур з грубо обтесаного каменю, щоб оточити ним не тільки нове місто, а й сільські угіддя, сади, парки, озера. Внаслідок цього під час облоги всередині міських мурів завжди вистачає їжі та питної води.

Коли ми наблизилися до Раджагріхи, сонце сідало, і в надвечірньому світлі мури були схожі на гірське пасмо, над яким то там, то там здіймалися неоковирні сторожові вежі.

Небо було ще світле, коли ми в'їхали в місто. На нашу честь сурмили в мушлі, а простолюд юрмився, як то буває завжди, коли з'являються якісь високі особи, а надто на слонах.

Місто, яке збудував Бімбісара, мало той самий вигляд решітки, що ним я так захоплювався у Вавілоні та й у покинутому місті хараппів. Довгі прямі вулиці тяглися паралельно одна одній. Кожна починалася біля міської брами, а закінчу­валася на центральній площі, де височіла величезна будівля, в якій подорожні за плату можуть заночувати й поїсти.

За новим містом стоять п'ять пагорбів, на яких розкинулося старе місто — лабіринт вузьких, покручених вуличок, як у Сардах або в Сузах.

У нових кварталах Раджагріхи багато п'ятиповерхових будинків.

Сидячи на слоні, я міг зазирати у вікна другого поверху, звідки, ховаючись за витонченими ґратками, жінки спостерігали життя міста, самі лишаючись невидимі. На багатьох дахах стояли прегарні павільйони, де господарі спали на повітрі жаркими ночами.

Перед більшістю вікон на вищих поверхах виступають балкони, де стоять вазони з квітучими кущами. Коли ми їхали, чоловіки й жінки кидали під ноги наших слонів квіти. Всі, здавалося, були настроєні по-дружньому.

Повітря було насичене запахами, які відтоді я завжди пов'язую з Індією: духмяного жасмину, згірклого буйволячого масла, сандалового дерева і, звичай­но, гниття — не тільки покидьків, а й самого міста. Дерев'яні будівлі не довго живуть там, де дощі з неба частіше ллють потоками, ніж падають краплями.

Царський палац стоїть у центрі великої незамощеної площі. Палац дерев'яний, але на цегляному підмурку. Та на відміну від палацу в Екбатанах, збудованого із досить похмурого на вигляд кедрового дерева, у вишуканих формах палацу Бімбісари використано безліч різновидів гладенько відполірова­ного дерева, в тому числі тик, чорне дерево, шовковицю, а стіни кімнат оздоблені перламутром і пластинами різьбленої слонової кості. Окремі покої палацу мають свій характерний запах, завдяки ретельно дібраним сортам ароматичної деревини в поєднанні з ладаном та квітучими рослинами. Завдяки циліндричним склепін­ням стелі, всередині палацу досить прохолодно навіть у найжаркіші дні.

Палац має чотири внутрішні подвір'я. Два належать жінкам гарему, а одне — придворним вельможам. Приватне подвір'я царя обсаджене деревами, прикраше­не квітниками й водограями. Всі вікна, що виходять на це подвір'я, крім вікон царських покоїв, забито, і ніхто не може підглядати за царем, коли він про­гулюється в саду. Принаймні так має бути. Згодом я довідався, що таємна поліція пробила безліч шпарин, крізь які її люди постійно стежать за царем, чиїми очима вони повинні бути. Я ніколи не бачив двору, такого обплутаного інтригами, а я ж був у Сузах під час царювання Ксеркса.

Мене з Каракою поселили на другому поверсі, в так званих «покоях принца». Вони складалися з шести кімнат, вікна яких виходили на подвір'я царедворців, а з другого боку — на міську площу. Решта посольства розмістилася в одному з будинків неподалік палацу.

Я остеріг своїх вивідувачів, що країна кишить шпигами і їх завжди можуть підслухати. Ніколи не слід також тішити себе надією, ніби той, хто підслуховує, не знає перської мови. Водночас я доручив їм розвідати справжні військові ресурси Магадхи. Я кажу справжні, бо досі мені не траплялася держава, яка не перебільшувала б своєї військової могуті до такої міри, що кінець кіпцем вона вводить у оману й себе.

Не минає й дня тут, у Афінах, щоб мені не розповіли, як дві або три тисячі — чи їх була тільки сотня? — греків розбили перську армію та флот, що складалися з двох чи трьох мільйонів чоловік. Греки настільки перекрутили істину про ці війни, що кінець кінцем геть заплуталися самі.

5


Ніколи в своєму житті не бачив я стільки голого тіла, як у Індії. Але індійці відкривають своє тіло зовсім не для того, щоб збуджувати одне одного, — просто вони живуть у жаркій країні. І чоловіки, й жінки носять тільки дві одежини: щось подібне до спіднички, перехопленої в стані вигадливим поясом, і хустку, зав'яза­ну або зашпилену на шиї. Удома вони звичайно скидають верхню одежину. Придворні костюми відрізняються від звичайних тільки коштовнішою матерією.

Придворні дами анітрохи не соромляться виставляти напоказ перса з пофарбованими сосками, поголені пахвові ямки, пуп, обкладений коштовними камінцями. Жінки тут бувають навдивовижу гарні — коли не дуже опасисті. Свою гладеньку шкіру вони змащують запашними помадами.

І чоловіки, й жінки підмальовують очі тінями, а губи фарбують так званою «червоною смолою». Звичайно, вся ця фарба прикрашає зовнішність людини, але накладати її та знімати — неабиякий клопіт. Коли я жив при індійських дворах, мені доводилося фарбуватись — власне, мене розфарбовували — двічі на день. Як перс свого покоління, я вважав, що так піклуватися про свій зовнішній вигляд досить безглуздо, стомливо і чоловікові не пасує. Одначе ти мимоволі відчуваєш якусь млосну втіху, коли тебе миють і намащують вродливі дівчата. А потім літній цирульник, підмальовуючи тобі очі та фарбуючи бороду, водночас знайомить тебе із найновішіми плітками.

Назавтра після того, як я оселився в палаці, цар Бімбісара покликав мене до себе. Кількасот придворних зібралися в довгій залі з високою стелею і високо прорубаними вікнами, заґратованими в такий спосіб, що світло мережало блискітками зелені кахлі підлоги.

Варшакара зустрів мене біля дверей до тронної кімнати. На ньому був яскраво-червоний тюрбан і прозора хустина, закріплена ланцюжком з грубо оброблених рубінів. У руці він тримав жезл із слонової кості. Як і чимало опасистих індійських царедворців, він мав груди, схожі на жіночі, й носив черевики на дуже товстій підошві, щоб здаватися вищим, ніж був насправді.

Варшакара видимо завдав собі чималої мороки, щоб вразити мене. Але порівняно до двору Ахеменідів двір Магадхи здавався провінційним. Варшакара виголосив коротку промову, звертаючись до мене та мого почту з сімох персів. Я коротко відповів. Потім управитель двору підвів нас до високого трону із слонової кості, на якому сидів схрестивши ноги Бімбісара, цар Магадхи. Над його завинутою в парчевий тюрбан головою нависав балдахін із страусових пер.

Стара цариця сиділа на табуреті, ліворуч від царя. Вона мала на голові вигадливий убір з перлів, закріплений срібними нитками, майстерно переплетени­ми з її сивим волоссям. На ній була накидка з павичевих пер. Вона виглядала дуже поважною.

Праворуч від царя сидів принц Аджаташатру. Наступник трону цілком відповідав індійським уявленням про ідеал краси — був неймовірно гладкий. Він мав обличчя величезного немовляти, яке всміхалося часто й лагідно. Мочки вух відтягувалися вниз важкими діамантовими сережками, а товсте черево об­хоплював широкий пояс із золотих кілець. Царевич мав навдивовижу м'язисті руки.

Цар Бімбісара був старий дід з довгою фіолетовою бородою, у вигадливому парчевому тюрбані на голові. Цей високий, жилавий чоловік, певне, виглядав замолоду дужим і грізним.

Будучи тінню, хай якою тьмяною, Великого царя Персії, я не простерся перед царем Магадхи ниць. Я тільки опустився на одне коліно. Тим часом люди з мого почту повідчиняли скрині з Дарієвими подарунками Бімбісарі. Там було чимало не найкоштовніших дорогоцінностей і кілька вишуканих лідійських та мідійських килимів.

Виголосивши вступну промову, я подав Варшакарі листа від Дарія. Врочистим жестом управитель двору передав листа цареві, але той і не глянув на нього.

Згодом я довідався, що Бімбісара не вмів читати. Але говорив він досить добре і не стародавньою придворною мовою, а сучасною говіркою.

— Ми вітаємо тебе, як вітали б свого брата Дарія, слава про чиї діяння дійшла до нас навіть через таку далеку відстань. Ми радіємо, що він одержав нашого листа. Ми радіємо, що він послав до нас тебе, не тільки воїна, а й священнослужи­теля. Ми покажемо тобі все, що ти захочеш побачити. Ми обміняємо своє залізо на ваше золото. Ми торгуватимемо з вами...

Він ще якийсь час говорив у такому дусі.

Довгий день закінчився жертвоприношеннями арійським богам, у яких безліч зайвих рук та голів і безліч обов'язків.

Потім нас запросили до царських покоїв на учту. Коли подали першу страву, над палацом викотився повний місяць і на мить застиг на гострій вершині черепичного даху, схожий на золотий щит.

Ми вечеряли на широкій веранді, що нависала над особистим садом царя. То була велика честь, і Варшакара не забув нагадати мені про це.

— Сюди запрошують лише царських родичів та спадкових міністрів. Цар визнав вашого Дарія за свого молодшого брата.

Я повівся дипломатично. І словом не згадав про те, що не одна з двадцяти сатрапій Дарія багатша й більша за всю Магадху. З другого боку, жодна з них не має стільки заліза і стільки слонів. В уяві я вже бачив себе сатрапом шістнадцяти індійських царств і дев'яти республік! Чом би й ні? Я вже міркував, як назвати мою сатрапію. Велика Індія? Гангські держави? Я мріяв про свою імперію, як мріє кожен у юності. Я також усвідомлював, що людина, яка зуміє об'єднати всі ці держави, стане рівнею і суперником Великого царя Персії.

Я напівлежав на дивані навпроти Бімбісари. Обабіч царя знову були його дружина й наступник трону. Багато придворних дам вечеряли разом з чоловіками. Причому вони поскидали свої верхні одежини і, як мені здалося, зробили це надзвичайно невимушено. Згодом я довідався, що мистецтву прилюдного роздягання надають у Індії ще більшої ваги, ніж умінню вдягатись. Чимало дам пофарбували соски в червоний колір. У деяких були вигадливі малюнки на животі, зроблені кольоровою мастикою, виготовленою із сандалового дерева. Ніколи не почував я себе таким збентеженим.

Друга дивовижа: за столом нам прислуговували жінки, і я ніде не побачив жодного євнуха.

Мені подали більше десяти різновидів вина та плодових соків. Знову й знову, через рівні проміжки часу, приносили рибу, дичину, городину. З півдесятка музик сиділи в саду і при світлі місяця грали дивні тягучі мелодії, супроводжувані ударами в барабан. Як і до грецької, до індійської музики треба звикнути. їхній головний інструмент скидається на лідійську арфу, але має десять струн. Поширені також флейти та кімвали.

Поруч мене посадили прегарну даму. На ній був головний убір футів на чотири заввишки — фантастична плутанина дорогоцінностей і волосся. Волосся було почасти її власне, почасти чуже. Вона зняла свою накидку, і я побачив, що кожна грудь охоплена вінком яскраво-червоних квітів, намальованих мастикою сандалового дерева — і то напрочуд гарно. Вона була дружиною міністра війни та миру. Дама стримано кокетувала зі мною, діючи, безперечно, за чиїмось наказом.

— Я чула, ніби у вашій країні жінок тримають під замком і ніколи не випускають на люди.



  • Авжеж, їм дозволено бачитися тільки із своїми чоловіками та євнухами.

  • Своїми чоловіками... і ким?

Я пояснив їй, що таке євнух. Усе-таки це бентежить — бачити поруч незнайому жінку, яка голісінька від лоба до пупа, розмальованого в рожеву троянду.

Жінка теж була збентежена.

— Я не думаю, що це тема для розмови,— мовила вона тоном ображеної цнотливості й заговорила про інше. — Нам дозволено сидіти за одним столом з чоловіками своєї касти. Звичайно, у себе вдома жінка має окремі покої і в якійсь мірі живе самотою. В давнину юнаки й дівчата могли зустрічатися одні з одними скільки заманеться. Дівчата навіть брали участь у битвах. Ще за часів моєї бабусі нас навчали поезії, танців, музики. Але нині лише жінкам нижчих каст, які повинні догоджати смакам чоловіків, дозволено пускати в хід шістдесят чотири мистецтва. Це страшенно несправедливо, але ж браміни є браміни. Вони не заспокояться, доки кожну з нас не замкнуть у келії, як черницю секти джайнів.

Дивно — і дуже приємно — розмовляти з розумною жінкою, яка не повія. Хоча при індійських дворах таких жінок безліч, поза межами Індії я знав тільки трьох дам, яких справді можна назвати розумними: Ельпініку, царицю Атоссу й Лаїду.



  • Ви одружений? — запитала моя сусідка.

  • Ні.

  • Це правда, що у вас, жителів Заходу, чоловік бере собі багато дружин? Я кивнув головою.

  • Як і у вас.

— У нас часто одружується лише цар — із політичних міркувань. А в нашій касті звичайно беруть одну дружину.

— Що ж то за жінки у ваших гаремах?

— Служниці, рабині, наложниці. У нас чоловік із жінкою прагнуть до таких взаємин, які були між Рамою і Сітою.

Вона назвала героя й героїню з їхньої священної книжки. Рама нагадує Гомерового Одіссея, тільки що Рама завжди порядний у взаєминах із людьми. Але, як Одіссей і Пенелопа, Рама та Сіта вірні одне одному в шлюбі, й тому чоловіки з індійської правлячої касти рідко беруть більше, ніж одну дружину.

Після чудової страви з молодого павича, прикрашеного власними перами, цар Бімбісара запропонував мені вийти прогулятися з ним у сад.

Навіть при місячному світлі палацовий сад здавався барвистим і гарним. Тепле повітря було напоєне пахощами жасмину. В гіллі високих дерев співали нічні пташки. Палац скидався на срібну гору з видовбаною в ній квадратною заглибиною.

Бімбісара взяв мене за руку й повів по стежці, яку місяць вистелив сріблястими блискітками.

— Я радий, що ти наш гість. Мені хочеться знати більше про Дарія. Скільки в нього війська?

Я не був готовий до такого прямого запитання і відповів не зразу.

— За місяць, найясніший володарю, він може зібрати армію в мільйон чоловік.

Це була майже правда. Я звісно, не уточнив, що більшість із того мільйона складатимуть ні до чого не придатні селюки. У ті дні армія Великого царя мала близько ста тисяч досконало навчених воїнів.

Звичайно, Бімбісара подумки поділив мою цифру на звичне число десять.



  • А скільки в нього слонів?

  • Слонів у нього немає, повелителю. Але його лідійська кіннота...

— Немає слонів? Я подарую йому кількох. У мене їх тисяча. Подумки і я поділив цю «тисячу» на десять.

  • На кожному слоні у металевій вежі сидять по шість лучників,— сказав цар. — Вони так захищені, що вбити їх не можна. Вони здатні розгромити будь-яку армію.

  • Але ж можна вбити самих слонів, хіба ні?

— Вони теж закуті в обладунок. Вони непереможні. Через мене Бімбісара остерігав Дарія.

В центрі саду стояла альтанка з великим диваном. Бімбісара розлігся на ньому, а я сів на краєчок. Крізь гратки вікон вливалось яскраве — і навіть жарке — місячне світло. Я помітив, що Індія — єдина країна у світі, де місячне світло гріє. На щастя, на пагорбах Раджагріхи завжди віє нічний легіт.



  • Я часто сюди приходжу. — Бімбісара розчесав пальцями обох рук свою напахчену фіолетову бороду. — Тут ніхто нас не підслухає. Бачиш? — Він показав на чотири арочні вікна, які утворювали стіни альтанки. — Ніхто не підійде сюди непоміченим.

  • Ніхто, звичайно, не насмілиться шпигувати за царем.

  • Усі шпигують за царем! — усміхнувся Бімбісара; в місячному світлі він здавався срібним. — А цар, у свою чергу, шпигує за всіма. Мені відомо все, що відбувається в Магадсі або Кошалі.

  • А в Персії?

  • Ти станеш моїми очима й вухами. Я хочу більше знати про царя, який може виставити на битву сто тисяч воїнів.

Отже, він таки поділив мою цифру на десять. Я не став поправляти його і почав розповідати про землі, якими править Дарій, але Бімбісара урвав мене, сказавши:

  • Мій дід посилав листа Кірові. Але відповіді не дістав.

  • Може, посольство не доїхало.

  • Можливо. Але через одне покоління військо Дарія з'явилося на берегах Інду. Може, це й була... запізніла відповідь? Як ти гадаєш, вельмишановний посланнику?

  • О, ні!

Я почав розводитися про те, як Дарій любить мир. Як шанує Бімбісару. Про клопіт із греками. Тут я нічого не перебільшив. Поки я торохтів, старий цар сидів нерухомий у місячному світлі, з напівусмішкою на звернутій до мене половині обличчя.

Десь поблизу і далі грали музики. Крізь одне з вікон я бачив веранду, на якій ми недавно вечеряли. Там тепер танцювали кілька голих дівчат. З часом я став захопленим шанувальником індійських танців — нічого подібного ніде у світі немає. Голова танцівниці рухається туди-сюди на шиї, а тіло мовби відок­ремлюється від голови, і стегна та живіт вигинаються напрочуд звабливо. Чимало танцівниць стають багатими, впливовими, знаменитими.



  • Чи Дарій щиро прагне бути нашим другом? Чи пошле він військо нам на допомогу проти союзу республік?

  • Я певний, що пошле.

Я був у захваті. Бімбісара сам дає нам нагоду. Я вже придумав, як розгромити слонів. Слони бояться мишей. У вирішальну хвилину битви наше військо випус­тить тисячу гризунів. Слони кинуться врозтіч, і я стану сатрапом Індії. Так мені мріялось.

  • Можливо, я звернуся до нього. — Бімбісара пригладив свою бороду. — Тобі доручено відвідати і нашого любого брата в Кошалі?

  • Так, повелителю. Великий цар надсилає листа цареві Кошали.

  • Пасенаді чоловік добрий, але слабкийі Моя дружина йому сестра. Вона часто каже, що одного дня він утратить царство, бо не має ніякої охоти правити державою. Шкода, звичайно. За мого дитинства Кошала була наймогутнішою державою у світі. Тепер від неї лишилася сама назва. Пиха вельмож і нахабство злодіїв призвели до розпаду країни. Я вважаю це справжнім лихом.

Півусмішка перейшла в широку усмішку. Сусідове лихо завжди звеселяє царів.

  • Цар Пасенаді не просить вашої допомоги?

  • Ні. Він не усвідомлює небезпеки. А може, просто байдужий до неї. Річ у тому, що він буддист. Протягом пори дощів Будда має звичай жити в Шравасті. Потім переселяється до нас — на місяць або на два. Ми вважаємо його за великого святого. — Бімбісара на якусь мить замовк, а тоді спитав: — Хто на тебе справив більше враження, вельмишановний посланнику,— Госала чи Махавіра?

Я не став запитувати царя, звідки йому відомо, що я зустрічався з двома пророками. Я усвідомлюю очевидні істини зразу. За мною шпигували невідступ­но, відколи я прибув до Індії.

  • Обидва справили на мене враження,— щиро відповів я. — Правда, погляди Госали здалися мені трохи безрадісними. Якщо неможливо змінити свою долю, творячи добрі діла, тоді чому б не поводитися вкрай погано?

  • Я зробив йому те саме зауваження. Але він дотримується думки, що виконувати заповіді добре само по собі, і якщо ти виконуєш їх, то це знак, що ти близько до виходу. Він каже, що людське життя нагадує ставок: якщо не доливати в нього води, ставок випарується. Але він заперечує, що долю — або карму — можна змінити, творячи добрі або погані діла. Усе визначено наперед. Ти наблизишся до виходу, коли настане твоя черга — і не раніш. На його думку, боги та земні царі усі ще далеко від виходу. — Бімбісара посмутнів. Думаю, він і справді вірив у те, що казав. — Боюся, у своєму наступному перевтіленні я відступлю назад. Є ознаки, що я стану Марою — богом земного зла. Я молюся, щоб мене обминула ця лиха доля. Намагаюся виконувати всі заповіді й дотри­муюся чотирьох благородних істин Будди. Але доля — це доля. Бути богом — гірше, аніж бути земним царем, як я.

Я не міг, звичайно, висловити незгоду з ним. Але сама думка про можливість перетворитися на бога здалася мені вкрай суперечливою. Якщо боги живуть протягом усього циклу творіння, то як людина може стати богом, який уже давно існує?

  • Мене дивує, повелителю, як ваші пророки уявляють собі протяжність часу. Вони нараховують багато тисяч існувань.

  • І навіть більше,— сказав Бімбісара. — Деякі браміни запевняють, що вкрай погана карма може бути стерта лише через тридцять мільйонів мільйонів мільйонів народжень, і це число ще слід помножити на число піщинок у річищі Гангу.

— Це дуже довгий час.

— Авжеж,— погодився Бімбісара і круто змінив тему розмови: — Хто тепер царем у Вавілоні?

— Дарій, повелителю.

— Я й не знав. У давнину ми торгували з Вавілоном. Але потім багато кораблів почали гинути в морі. Торгівля стала невигідною.

— Є ж і сухопутний шлях, повелителю.

— Так, і я сподіваюся, що скоро над дорогою, яка нас з'єднує, здійметься густа курява. Ти хотів би одружитись?

Я був надто здивований, щоб відповісти. Цар повторив своє запитання, а тоді додав:


  • Ми сподіваємося, що Раджагріха стане для тебе домівкою, і нам було б приємно, якби ти взяв за дружину одну з наших дівчат, як я одружуся з дочкою вашого царя, а він — з моєю.

  • Я вважаю таку честь незаслуженою,— сказав я. — Але мені буде дуже приємно.




  • Гаразд. Ми це влаштуємо. Ти маєш інших дружин?

  • Не маю, повелителю.

— От і чудово. Деякі браміни висувають безглузду вимогу, що чоловікові дозволено мати лише стільки чи стільки дружин, хоча наша релігія ставиться до цього поблажливо.

Бімбісара підвівся. Аудієнцію було закінчено.

Поки ми йшли до веранди, вдихаючи запашне сріблясте повітря, мене на мить пойняло таке відчуття, ніби Раджагріха — моє рідне місто.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка