Геродот виступає в афінському одеоні



Сторінка5/9
Дата конвертації11.03.2019
Розмір8,1 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

6


Я одружився в кінці тижня, присвяченого торжествам з нагоди жертви коня. Обидві церемонії відбулися взимку під час короткої пори гарної погоди — такої, яка в Екбатанах стоїть на початку літа.

На відміну від мого одруження, жертва коня не дуже вдалася. Проблукавши цілий рік, жеребець, проте, примудрився обминути землі республік, як і землі Кошали. Ходили чутки, ніби одного дня охоплений розпачем Варшакара спробу­вав загнати коня на пором, який перевіз би його через Ганг на територію республіки лічхавів. Але в останню мить кінь схарапудився і так ніколи й не перебрався на протилежний берег Гангу.

Майже з людським лукавством жеребець цілий рік гуляв тільки по землях царства Магадхи. Це був поганий знак для Бімбісари. З другого боку, жеребця не захопили вороги, і це був уже добрий знак. Наприкінці року коня привели назад до Раджагріхи і після триденного святкування принесли в жертву.

Наступного дня я довідався, що мені дають за дружину одну з двадцяти трьох дочок принца Аджаташатру. Спочатку я боявся, що знайдеться який-небудь ведичний закон, за яким я муситиму викупити дружину в її батьків. Але стародав­ній ведичний закон вимагав якраз протилежного. Заплатили мені — і дуже пристойну суму — за те, що я погодився взяти за дружину дванадцятирічну Амбаліку.

Хоча попередні переговори велися між Варшакарою, який представляв царську родину, і Каракою, що представляв мене, остаточної згоди було досяг­нуто у приязній і навіть сердечній розмові між Аджаташатру та мною — а відбулася вона в гральному домі «П'ять пагорбів», найбільшому з численних гральних закладів столиці.

Індійці дуже люблять азартні ігри. Захопившись грою в кості або вгадуван­ням номерів, вони забувають про все на світі, і нерідко з рук до рук переходять величезні багатства. Хоча сам цар Бімбісара терпіти не міг азартної гри і нама­гався віднадити від цієї поганої звички своїх царедворців, наступник трону був завсідником грального закладу «П'ять пагорбів» — найаристократичнішого в столиці.

Мій майбутній тесть був лише на кілька років старший від мене. Ми відразу порозумілися, бо в мистецтві причарувати співрозмовника не було рівні царевичу Аджаташатру.

Попідруч ми ввійшли до головної зали довгого вузького приміщення з гральними столами обабіч. У протилежному кінці, за ширмою, стояли дивани, обтягнуті китайським шовком. Тут царевич міг відпочити, ніким не бачений, але маючи змогу спостерігати за всім, що робиться в залі, крізь кілька отворів, прорізаних у ширмі.

Я помітив, що ніхто не дивився на царевича, коли управитель закладу проводив нас до алькова.

— Бачиш? — прошепотів мені на вухо Аджаташатру, овіявши мене густим духом парфумів. — Я невидимий.

Я припустив, що, мабуть, вважалося нечемним помічати, коли він з'являвся між звичайних людей. Згодом я довідався, що йшлося про куди серйознішу провину, ніж нечемність. Спроба глянути на царевича, який прийшов розважи­тись, закінчувалася для зухвальця фатально.

Коли ми обидва влаштувалися на диванах, їх закрили ширмою і зовсім юні дівчата принесли нам міцні вина у срібних флягах. Одна з дівчаток була ще недозріла. Це розпалило царевича і, розмовляючи зі мною, він пестив її — так маг іноді пестить собаку, розводячись про те, як належно приготувати напій хаому, або про те, як було створено світ.

— Ти принесеш нам радість і багатство,— усміхнувся царевич.

Я сидів зовсім близько від нього і бачив, що все волосся на його тілі ретельно поголене або якось виведене. Якби не м'язисті руки з грубими долонями, я поду­мав би, що переді мною моя майбутня теща.



  • Ви зробили мені честь, яка дорожча, ніж усе золото або срібло світу. Мій володар, Великий цар Персії, буде задоволений.

  • Нам слід запросити його до Магадхи. Не на весілля, звичайно,— поквапно додав Аджаташатру.

Мабуть, служба безпеки в Раджагрісі була більш чи менш обізнана про наміри Персії. І все ж таки я вірю, що шпигували ми надзвичайно тонко. П'ятеро чоловік, яким я доручив здобути відомості про військову силу Магадхи, ніколи нічого не записували. Кожен запам'ятовував одні й ті самі факти, в надії, що бодай одному з них пощастить вернутися живим до Суз.

Про ремесла, торговельні шляхи, запаси сировини ми довідалися легко — ніхто цих відомостей від нас не приховував. Країна була дуже багата. Чимала частка царських прибутків надходила від митного оподаткування караванів, які проходили через землі Магадхи. Особливо зисковною була знаменита стежка — слово «шлях» просто не підходить до будь-чого індійського,— яка з'єднувала південний схід із північним заходом.

Наглядачеві ткацьких ремесел потрібно було три дні, щоб показати мені безліч державних майстерень, де жінки трудяться від світання до ночі, прядуть і тчуть. Продаж бавовняних виробів — головне джерело прибутку магадхських царів. Фахівців з мого посольства здивувало, в який примітивний спосіб тут виплавляли залізо, але вони були вражені досконалою організацією виробництва зброї та сільськогосподарських знарядь.

Одні робітники виробляють, скажімо, тільки'дерев'яні держаки для мотик. Другі — заливають розплавлений метал у форму для залізної насадки. Треті набивають насадку на держално, а четверті — вантажать готові вироби на вози. Швидкість, з якою тут можуть виготовити й повантажити на кораблі силу-силенну мотик, просто вражає...

— Моя дочка — справжній скарб. Вона любитиме тебе, як Сіта любила Раму,— виголосив царевич традиційну фразу.


  • Вона ваша дочка — і цього більш ніж досить.

  • Вона найдорожча мені з усіх дітей.

У світлих, промитих спеціальним розчином очах заблищали сльози. Проте, як згодом розповіла мені Амбаліка, її батько ніколи не завдавав собі клопоту навіть запам'ятати ім'я бодай однієї із своїх дочок. Він цікавився тільки синами. «Я страшенно його боялася,— сказала Амбаліка. — Усі ми його боялися. Він ніколи не озвався до мене й словом аж до того дня, коли повідомив, що мене видають заміж за перського вельможу. Коли я запитала, що таке Персія й де вона є, він відповів, що до цього мені немає діла».

— Ти залюбки познайомишся з дідом моєї дорогоцінної донечки, князем Джетою — родичем мого любого дядька, царя Кошали. Ми складаємо одну щасливу родину, яку розділяє, либонь, тільки річка Ганг. І союз республік,— додав царевич, раптом спохмурнівши.

— Ви збираєтеся воювати із союзом республік?

Аджаташатру виставив перед себе руки, долонями догори. Кінчики пальців були пофарбовані в червоне.

— Війна — останній засіб, до якого слід удаватись. От якби із жертвою коня вийшло трохи інакше, ми принаймні дістали б знак від неба.

Царевич пестив голу дівчинку років десяти, яка лежала в нього на колінах. У неї були величезні, дуже уважні очі. Я подумав, що вона, мабуть, працює на службу безпеки. Таємних агентів у Магадсі вербують ще дітьми, переважно серед бездомних сиріт.

Того вечора царевич добре сп'янів і зробився сентиментальним, приязним, балакучим. Він поплескував мене по плечу, пригортав до себе, називав «любим» і врочисто прийняв до царської родини Магадхи, відокремленої від своїх кошальських родичів річкою Ганг... і підступним союзом республік. Я навіть подумав, що рішення оголосити республікам війну вже ухвалено.

— Знаєш, не було ще воїна, славетнішого, ніж мій батько. Навіть Кір Великий не міг би зрівнятися з ним. Адже це він, Бімбісара, підкорив народ країни Анга і захопив порт Чампу, через який іде вся торгівля по Гангу й морем, а за тим морем лежить Китай. — Аджаташатру вже плакав п'яними слізьми. — Це Бімбісара створив наймогутнішу в світі державу. Це він збудував тисячу тисяч доріг і тисячу тисяч гаток через болота. Це він...

Я перестав слухати. Коли індійці починають називати числа, їх уже не зупиниш. Бімбісара й справді звелів прокласти чимало жалюгідних путівців, що перетворювалися на болото під час мусонних дощів — як, зрештою, і великий караванний шлях від Чампи до Таксіли. На всю Індію не було жодного мосту через річку. Індійці запевняють, що будувати тут мости непрактично через високі повені, але, на мою думку, вони просто нездатні з'єднати протилежні береги річки навіть зв'язаними докупи плотами.

Пізніше, того ж таки вечора, коли принц заснув, я спробував пограти в кості разом з Каракою. Та зупинився, тільки-но почав програвати. А от Карака зупини­тися не міг. Кінчилося тим, що я наказав йому покинути залу.



7


Щоразу, як я доходжу висновку, наскільки всі люди схожі між собою, я тут-таки переконуюсь і в протилежному: між різними народами існують і чималі відмінності. Індійці люблять азартні ігри, перси до них байдужі. Ведичних богів Індії прихильники Зороастра в Персії вважають дияволами. Одні вірять у те, що всесвіт — одне ціле; другі — що він складається з багатьох елементів; треті — що це багато елементів у чомусь одному; четверті — що він узагалі не існує. То як усе ж таки виник всесвіт? Існує він чи не існує? Чи існував я перед тим, як поставив це запитання Демокрітові? Чи існую тепер? Чи існував я в якійсь іншій подобі, перше ніж народився? Чи судилося мені народитися знову — і знову в іншій подобі? Коли б на землі не було людей, що спостерігають за тим, як обертаються, корот­шають або довшають тіні від сонця, чи існував би час?

Князь Джета навіть більше, ніж я, любив міркувати над цими «вічними запитаннями». Він приїхав з Кошали на весілля своєї онуки. Коли ми познайоми­лися, він запросив мене у свій заміський дім, що був за північною околицею Раджагріхи. Хоча в цю пору року світські візити відбуваються надвечір, князь Джета сказав мені: «Приїздіть ополудні. Не бійтеся спеки. У мене вам буде прохолодно, як у країні снігів». То був стародавній вираз — ще від-перших аріїв. Сумніваюся, чи бодай з десяток людей при магадхському дворі бачили коли-небудь сніг.

Ми з Каракою вирушили в дорогу на повозі, захищеному від сонця тентом. Карака щойно повернувся з півдня — він оглядав там залізні рудники й був уражений, що їх так багато. Наш погонич буйволів був шпиг, який розумів перську мову, і ми висловлювалися з таємничими недомовками. Як ми вгадували, хто тут знав перську мову, а хто — ні? Знавці перської мови походили з північного заходу — з Гандхари або з долини Інду — і були вищі та світліші за магадхіанців. Вони також мали не менший клопіт із місцевою говіркою, ніж ми Варшакара приставив для шпигування за нами не один десяток таких людей.

Маєток князя Джети був оточений цегляним муром з дерев'яними ворітьми. Ні мур, ні ворота не справляли особливого враження. Але, опинившись усередині маєтку, був вражений навіть недруг аріїв Карака.

У кінці довгої алеї, обсадженої квітучими деревами, стояв вигадливий павільйон з високими аркодужними вікнами, що були затінені дашками з голубої тканини.

Пахощі квітів і трав були різні на кожній ділянці саду. Місцевість між Гангом і Раджагріхою рівна як стіл, і, щоб порушити одноманітність краєвиду, князь Джета звелів насипати невеличкі пагорби та вибудувати мініатюрні гори. Пагорби були обсаджені низенькими деревами й квітами, а гори зроблені під вигляд голих Гімалаїв. Це створювало ефект дивовижної краси.

Всередині павільйону стояла сутінь і, як обіцяв господар маєтку, було прохолодно, бо на кущі під вікнами раз у раз бризкали цівки води, зволожуючи й освіжаючи повітря.

Князь Джета був ще не старий і вже не молодий. Для індійського вельможі, та ще серед літа, його рухи були напрочуд різкими — безперечно, завдяки прохоло­ді, яку створювали тінисті дерева, біжуча вода, віяла, що оберталися наче під впливом чародійних сил.

Князь Джета привітав нас і висловив свою радість з приводу того, що я взяв за дружину його онуку, адже вона прудка, мов газель, плодюча, як свіжа салата, і таке інше. Я був радий, що він не став прикидатися, ніби знає дівчину.

Потім нам подали легкий, але вишуканий обід.



  • Я не їм м'яса,— сказав князь Джета.

  • З релігійних міркувань? — запитав я.

Князь Джета зробив жест, що означав самозневагу.

  • Я дотримуюся заповідей, наскільки можу, але можу я не багато. Мені ще далеко до нірвани.

  • Можливо, Мудрий Повелитель прирівняє ваші наміри до вчинків і дозволить вам перейти через міст покути, який веде до раю.

Не знаю, чому я виявив таку нетактовність, заговоривши про Ахурамазду в домі чоловіка, близького до Будди.

Але князь Джета поставився до моєї грубої вихватки з приязною поблажли­вістю.

— Це було б дуже мило з боку вашого Мудрого Повелителя, якби він допоміг такому недостойному, як я, перейти через його місток, що веде... гм... до раю.
Взагалі уявлення про рай як про світ предків — це щось дуже туманне для індоаріїв і зовсім не існує для тих, хто замінив ведичних богів ученням про довгий ланцюг смертей і народжень, який може урватися або через особисте просвітлен­ня, або тоді, коли закінчується черговий цикл творіння — щоб дати початок новому.

Я облишив тему Мудрого Повелителя. Те саме, на жаль, зробив і князь Джета. Він заговорив про Будду.

— Ви зустрінетеся з ним. коли відвідаєте нас у Кошалі, і я був би страшенно засмучений, якби ви позбавили нас величезного... як би це краще висловитись?.. осяйного щастя бачити вас у Шравасті, і не тільки як посланника Великого царя Персії, а й передусім як онука знаменитого Зороастра.

Як усі індійці, князь Джета вмів виплітати квітчасті гірлянди із слів. Я теж це вмію — адже я перський царедворець. Але по обіді ми полишили гірлянди в'янути і перейшли до істотніших тем.

— Прогуляймося,— сказав князь Джета, взявши мене за лікоть.

Він підвів мене до штучного озера, обсадженого очеретом та лотосами і схожого на дивовижно вдалий витвір природи. Завдяки якомусь фокусові з перспективою, озеро здавалося широким, глибоким і обмеженим з протилеж­ного берега пасмом гір.

Підійшовши до води, князь Джета зняв верхню одежину.


  • Ви вмієте плавати? — запитав він.

  • Цього нас навчали насамперед,— відповів я.

Насправді я так і не навчився плавати добре. Але я не відстав від князя Джети, поки він статечно ляпотів руками й ногами, пливучи через озеро до мініатюрного гірського кряжа. Барвисті риби шугали в нас під ногами, а з берега дивилися на нас вогнисті фламінго. Того дня я мав таке відчуття, ніби переді мною рай земний.

За кілька футів від штучної скелі князь Джета сказав:

— А зараз затуліть ніс і пірнайте під гору.

І через мить зник під водою — як ото чайка, що пірнає в гонитві за рибою. Пірнати я зовсім не вмів, проте відчайдушно занурив голову під воду й від­штовхнувся ногами. Мені здалося, що я уже втопився. І тоді, вперше у своєму житті, я розплющив очі під водою й був зачарований видовищем барвистих риб серед схожих на папороть зелених водоростей, що розгойдувались, наче під вітром, лотосів, які ланцюжками підіймалися на поверхню. Коли мені забракло повітря, я побачив вхід до печери. Щосили відштовхнувшись ногами, я пірнув у той отвір і вилетів на поверхню.

Князь Джета допоміг мені вилізти з води. На прегарному білому піску стояли дивани, столи, стільці. Правда, пісок був голубий, а не білий. Усе в печері мінилося відблисками голубого світла, наче під водою палахкотів вогонь. Цей ефект виникав завдяки кільком отворам, прорізаним на рівні поверхні озера. Хоча світло й повітря вільно проникало в печеру, зазирнути сюди ніхто не міг.

— І підслухати нас також ніхто не зможе,— сказав мій гостинний господар, умощуючись на дивані. — Це єдине місце в усій Магадсі, де Варшакара не зможе почути нашої розмови.

— Цю печеру збудували ви?


  • Як і гори, озеро та парк. Тоді я був молодий і ще не давав обітниці дотримуватися заповідей. Я любив радощі життя, а в цьому джерело страждань, ви згодні?

  • Але ж радості ви знали більше, ніж страждань. Гляньте на свій чудовий витвір...

  • ...за який мені доведеться платити, коли в наступному перевтіленні я народжуся шолудивим собакою.

Князь Джета розмовляв і поводився з такою шляхетною гідністю, що я ніколи не міг збагнути, говорить він серйозно чи жартує. Але він умів висловитись і напрямки.

— Якщо я правильно вгадав, то ви уклали договір з моїм родичем Бімбісарою.

— Так, ми укладаємо договір. Персія одержить залізо, Магадха — золото. Про ціну поки що не домовились. Можливо, мені доведеться повернутись до Суз, перш ніж дати остаточну відповідь Великого царя Персії.


  • Розумію. Коли ви збираєтеся до Кошали?

  • Не знаю.

— Я приїхав не тільки на ваше весілля, а й щоб від імені царя Пасенаді запросити вас якомога скоріше відвідати його двір. — Князь Джета помовчав хвилину, а тоді запитав: — Як вам подобається мій зять?

— О, в нього такі вишукані манери. І він так легко... розчулюється.

— Авжеж, він легко розчулюється. Якось цілий тиждень проплакав, коли
здохла його улюблена пташка.

— Але управитель двору ніколи не плаче!

Ось тепер я з'ясую, зуміла чи ні магадхська служба безпеки проникнути в грот князя Джети.


  • Ні, не плаче. То нещадна людина. Він мріє про захоплення Варанасі. Він мріє, щоб Кошала розпалася.

  • Це тільки мрія?

  • Пасенаді — свята людина. Він не дбає про земні справи. Він — архат. Це означає, що він близький до просвітлення, до остаточного розпаду свого «я».

  • У цьому причина, що його царство теж близьке до розпаду, якщо не до просвітлення?

Князь Джета знизав плечима.

  • Чому царства мають відрізнятися від людей? Вони народжуються. Ростуть. Помирають.

  • Ви боїтеся царя Бімбісари?

  • Ні. Він наш друг.

  • А Варшакари?

  • Варшакари нам дуже й дуже слід остерігатись. Тим більше що він молодий, а Бімбісара вже старий. — Князь Джета засміявся. — Ось бачите, який з мене недосконалий буддист. Я мушу перейматися політикою, замість викону­вати заповіді.

  • Яких же заповідей ви не виконуєте?

  • Я надто цікавлюся земними справами,— відповів князь Джета.

І він кинув камінець у голубе озерце біля наших ніг. За мить до нас підпливла зграя дельфінів. Та коли дельфіни виринули на поверхню, вони виявилися юними дівчатами. В руках у кожної був музичний інструмент, загорнутий у водонепро­никні шкури.

— Я думаю, вам приємно буде послухати трохи музики. Я збудував гору і Цей грот у такий спосіб, щоб музика звучала тут якнайкраще. Боюся, я не володію всіма шістдесятьма чотирма мистецтвами, але я розуміюся на музиці, єдиному мистецтві, яке здається мені найближчим до... — Вельми мудро князь Джета вирішив не порівнювати ні з чим те, що вважав незрівнянним.

Та навіть концерт не справив на мене такого враження, як мерехтливі зблиски голубого підводного сяйва, що надавало всім речам безтілесності — так буває в мареннях, коли вип'єш хаоми.

Я не знаю, чи князь Джета влаштував усе те умисне. Але багато з того, що він розповів мені тоді про Будду, міцно закарбувалося в моїй пам'яті. Може, світло та музика, поєднуючись у певний спосіб, спричиняли ті самі видіння, які ми бачимо, коли вип'ємо хаоми або навіть диявольської соми?

Під музику князь Джета виклав мені чотири благородні істини Будди.


  • Перша істина в тому, що життя — суцільне страждання. Якщо ви не маєте того, чого хочете, ви страждаєте. Якщо ви маєте те, чого хочете, ви страждаєте. Між «я маю» і «я не маю» людське життя нагадує вогонь, який то гасне, то спалахує. Ви згодні?

  • Згоден, князю Джета.

Я завжди погоджуюсь із співрозмовником, щоб він розповів мені якомога більше. Такі крутії, як Протагор або Сократ, неодмінно почали б допитуватися, а що воно таке — страждання. І що означає «я не маю». І як розуміти вислів «я маю». Я вважаю такі розпитування тільки гайнуванням часу. Сидячи в голу­бому гроті під штучною горою, я охоче прийняв, хай навіть на одну мить; твердження, що життя — це вогонь, який то гасне, то спалахує.

  • Ми хочемо тішитися п'ятьма чуттями. І, звичайно, намагаємось уникнути болю й страждань. Як ми цього досягаємо? Через відчуття, які додають палива у вогонь, після чого він спалахує. Так от, друга істина в тому, що прагнення до втіхи — а це те саме, що прагнення лишитися незмінним у творінні, де все тече,— тільки роздмухує вогонь, і коли вогонь починає гаснути, бо це неминуче, біль і смуток посилюються. Ви згодні?

  • Згоден, князю Джета.

  • Тоді очевидно, що стражданням не буде кінця, поки вогонь має паливо. Отож уникнути страждань можна тільки переставши підкидати паливо у вогонь. Ви згодні?

  • Згоден, князю Джета.

— Добре. Це третя істина. Четверта полягає в тому, що загасити вогонь можна, тільки зрікшись усіх бажань.

Князь Джета замовк. Якусь мить я дослухався до музики — вона була дивно привабливою. Я сказав «дивно», бо тоді я ще не призвичаївся до індійської музики. Але все навколо здалося мені напрочуд чарівним, і я почував себе далі, ніж будь-коли, від чотирьох істин Будди. В мене не було найменшого бажання розчинитися в небутті!

Зненацька я усвідомив, що четверта істина князя Джети була якась непереконлива. Я обернувся до господаря дому — він усміхався. І перш ніж я встиг поставити запитання, він відповів на нього:

— Щоб погасити вогонь свого болісного існування, ми повинні йти шляхом, який розгалужується на вісім доріг. Це четверта із благородних істин.

Рано чи пізно індійці звертаються до чисел. А що вони мають аж надто туманне уявлення пре математику, то я завжди пускаю повз вуха будь-яке число, почуте від індійця, хай навіть це тридцять мільйонів мільйонів мільйонів, помножені на число піщинок у річищі Гангу.


  • На вісім доріг? — я спробував удати зацікавленість. — А я думав, що існує тільки чотири істини.

  • Четверта істина вимагає, щоб людина йшла шляхом, який розгалужується на вісім доріг.

  • А як розуміти це, князю Джета?

Мою увагу відвернула одна з флейтисток. Вона або вибилася з гармонії, або то була гармонія, якої я не міг відчути.

Для тебе, Демокріте, я назву всі вісім доріг: перша — справедливі думки; друга — справедливі наміри або цілі; третя — справедлива мова; четверта — справедливі вчинки; п'ята -- справедливе життя; шоста — справедливі зусилля; сьома — справедливі турботи; восьма — справедлива зосередженість.

Князь Джета помітив, що я починаю знуджуватись.


  • Вам, певне, усе це здається надто очевидним...

  • Ні, ні,— чемно заперечив я. — Але ці істини такі загальні. Тут нема нічого конкретного — як, скажімо, цілком точні вказівки, що їх Мудрий Повелитель дав моєму дідові щодо того, як треба приносити в жертву бика.

  • Жертва Будди — це не вбивство живого звіра, а приборкання звіра в собі.

  • Я розумію. Але що таке, скажімо... справедливе життя?

  • Існує п'ять правил моралі.

- Чотири благородні істини, шлях, розгалужений на вісім доріг, і ще п'ять правил моралі... Принаймні числа Будди не такі величезні, як у Махавіри. Це було грубо з мого боку. Але князь Джета не розсердився.

  • Ми вважаємо, що погляди Махавіри близькі до наших,— лагідно сказав він. — Але Махавіра усього-на-всього перевізник. А Будда вже переправився через річку буття. Він просвітлений. Він досконалий. Він не існує.

  • Але ж він начебто живе тепер у Шравасті?

  • Його тіло там. А його самого там немає.

Для тебе, Демокріте, я назву і п'ять правил моралі. Ось вони: не убий; не украдь; не збреши; не напивайся п'яний; не віддавайся плотським любощам.

  • Що сталося б із людством, якби кожен дотримувався п'ятого правила? — зауважив я.

  • Людство перестало б існувати, а з погляду Будди, це якраз те, чого слід прагнути.

  • Але ж і буддійський орден перестане існувати.

  • Мета ордену — розчинити себе в небутті. На жаль, лише крихітна частка людства рано чи пізно вступить до ордену, і за кілька тисячоліть лише нескін­ченно мале число з них стануть просвітленими. Вам нема чого боятися, Кіре Спітама,— з іронією сказав князь Джета. — Людство житиме, поки не закін­читься нинішній цикл.

  • Але яка користь з релігії, що може привабити тільки небагатьох? І з тих небагатьох, як ви щойно сказали, майже ніхто не досягне найвищого стану нірвани?

  • Будда байдужий до релігії. Він просто намагається допомогти тим, хто на цьому березі річки. Він показує їм, де пором. Ну, а якщо їм пощастить дістатися протилежного берега, вони відкриють, що не існує ні річки, ні порому, ні обох берегів...

— І навіть Будди?

— І навіть Будди. Вогонь погасне, сон цього існування буде забуто, і прокинеться той, хто досяг просвітлення.



  • Де він прокинеться?

  • Я не просвітлений. Я перебуваю ще надто близько до цього берега. Ось що запам'яталося мені від того дня, проведеного в гроті князя Джети.

Згодом, коли я познайомився з Буддою, я дістав трохи виразніше уявлення про його вчення.

Демокріт убачає схожість між істинами Будди й настановами Піфагора. Я — ні. І Піфагор, і Госала, і Махавіра вірили в переселення душ у рибу, в дерево, в людину, в що завгодно. Але Будда був байдужий до переселення душ, бо, по суті, він не вірив у існування. «Нас тут немає,— твердив він. — Нас немає і там. Ми тільки уявляємо собі, що вогонь то спалахує, то гасне».

І все ж таки ми існуємо... Нема найменшого сумніву, що я, старий і сліпий чоловік, сиджу тепер у холодному й відкритому для протягів будинку в Афінах, майже оглухлий від гуркоту будівництва, яке йде зовсім близько від нас. Немає сумніву, що я розповідаю про давні часи своєму юному родичеві з Абдерів. Тому я існую, нехай і ледь-ледь — скоріше попіл, аніж вогонь.

Будда уявляв собі існування як щось украй болюче. І він таки мав слушність! І в тому, що позбутися болю можна, тільки відмовившись від усіх бажань, навіть від бажання спекатися всіх бажань.

Дивно, адже я ніколи й думки не мав, що колись почну схилятися до цих поглядів.

Якусь мить князь Джета мовчав, стоячи на березі озерця. Відблиски від голубої води змережали його обличчя, як осяйне павутиння.



  • Ви повинні познайомитися з Татагатою,— сказав він.

  • А це хто такий?

  • Ще одне ім'я Будди. Воно означає «той, хто прийшов і пішов».

З цими словами князь Джета пірнув під воду. Я незграбно стрибнув за ним.

Через кілька років я довідався, що кожне слово, сказане в тому гроті, було занотоване агентом магадхської служби безпеки. Якимсь чином Варшакара примудрився пробити вузький лаз крізь м'який камінь штучної гори до самого гроту. На щастя, князь Джета був надто впливовий, щоб його заарештувати, а особа посла Персії була священною.

Подорож назад до Раджагріхи здалася мені нескінченною. Закурена дорога була забита людьми, возами, військом, верблюдами, слонами. Усі квапились дістатися до міста, поки не зайшло сонце і міська брама не зачинилася.

Побачив я і з десяток буддійських ченців. Усі в лахмітті, з мисочками для жебрів. Ніхто ще не носив жовтого одіння, яке нині носять усі члени ордену, бо в ті часи найпереконаніші буддисти жили на відлюдді, уникаючи спокус. Але з часом чоловіки та жінки, які щиро поклонялися Будді, почали утворювати релігійні громади, і поступово орден перестав бути мандрівним.

Перші учні супроводжували Будду, а він завжди був у дорозі — крім пори дощів. В останні роки свого життя він подорожував по колу, яке починалось і закінчувалось у Шравасті, де під час дощів він жив у парку, який подарував ордену князь Джета.

Коли дощі припинялися, Будда іноді відвідував свою батьківщину в респуб­ліці Шак'я, в передгір'ях Гімалаїв. Далі йшов на південь, відвідуючи такі міста, як Кушінара і Вайшалі. Потім переправлявся через Ганг у порту Паталіпутра і прямував до Раджагріхи, де принаймні місяць сидів у бамбуковому гаю під деревом, і чимало людей приходили вшанувати його, серед них і цар Бімбісара.

Хочу сказати тут, що святі, які сидять навпочіпки під деревами,— звичайне видовище в Індії. Чимало з них просиділи в тій самій позі не один рік. Вимочені дощами, обпалені сонцем, овіяні вітрами, вони живуть, годуючись від того, що їм дадуть. Одні з них ніколи не озиваються; інші — не перестають балакати.

З Раджагріхи Будда йшов до Варанасі. Тут його зустрічали як героя. Тисячі цікавих супроводжували його до Оленячого лісу, де він колись запустив у рух колесо вчення. Через натовп він рідко залишався в Оленячому лісі надовго. Десь опівночі покидав Варанасі й рушав до північно-західних міст Каушамбі та Матхури, а перед самим початком дощів повертався у Шравасті.

Будду шанували всі, навіть браміни, які могли вбачати в ньому загрозу своєму впливу. Вони боялися його — адже він був не такий, як усі. Власне, якщо висловитися точно, його не було. Він прийшов — і пішов.

8


Коли Аджаташатру заплатив мені посаг, він сказав:

— Тепер ти маєш купити собі дім. Щоб і не дуже великий і не дуже малий. Щоб стояв на однаковій відстані від мого палацу й від царського. Щоб у ньому було внутрішнє подвір'я, а на подвір'ї — колодязь і десять різновидів квітучих кущів, і гойдалка, підвішена між деревами, де двоє зможуть гойдатися пліч-о-пліч багато щасливих років. Щоб у спальні було широке ліжко з балдахі­ном китайського шовку. Щоб біля вікна стояв диван, а під тим вікном квітувало дерево. — Перерахувавши отак усі речі, що мають бути в моєму домі, він високо звів брови й запитав: — Але де знайти такий бездоганний дім? Мій любий, ми повинні пошукати. Не слід гаяти й хвилини!

Само собою зрозуміло, що Аджаташатру вже знайшов для нас цей чудовий дім. І належала та оселя йому ж таки самому. Так що кінець кінцем половину одержаних у посаг грошей я повернув своєму тестеві за досить затишний, проте зовсім ветхий будинок на гамірній вулиці.

На мій подив, перед весіллям ніхто не став навертати мене до дияволопоклонництва. Я тільки мав зіграти роль жениха в стародавній арійській церемонії, не так уже й несхожій на нашу. Як і в Персії, релігійну частину церемонії правлять жерці, і ти можеш не звертати анінайменшої уваги на те, що вони кажуть та роблять.

Пізно надвечір я з'явився в довгому й низькому дерев'яному палаці Аджаташатру. Біля входу мене вітав великий натовп, гучно вихваляючи моє вбрання. А виглядав я блискуче, хоч і страшенно упрів під парчевою накидкою і тюрбаном, який служник намотував та прилаштовував цілу годину. Особистий цирульник царя підмалював мені очі чорною фарбою, а на губи наклав червону смолу. Потім розписав моє тіло чорнильною сандаловою мастикою, намалювавши на грудях гілля дерева, а на животі — його стовбур; стовбур опускався до статевих органів, пофарбованих так, що вони скидалися на коріння дерева. Два блискучі змії обвили литки ніг. У спекотну погоду індійці часто наквацьовують себе сандаловою мастикою — вона, мовляв, дає прохолоду тілу. Нічого подібного. Людина під нею впріває, мов кінь, але піт принаймні пахне, як найекзотичніші парфуми.

Мене супроводжував Карака і все посольство. На той час ми вже були одягнені по-індійському. Спека взяла гору над патріотизмом.

Біля дверей палацу нас вітали Аджаташатру і Варшакара. Вони виглядали навіть розкішніше, аніж я. На Варшакарі червоніли бірманські рубіни такого самого кольору, як його зуби, а наступник трону був обвішаний тисячею тисяч діамантів, як висловлюються індійці. Діаманти намистом обхоплювали його шию, блищали на пальцях, каскадами звисали з вух, кільцем обвивали товстелезне черево.

Згідно із стародавнім звичаєм, Аджаташатру підніс мені срібну чашу з медом та молозивом. Після того, як я випив цю суміш, мене повели на внутрішнє подвір'я, де було напнуто барвистий намет. На протилежному кінці намету стояли моя наречена, якої я досі не бачив, її мати, бабуся, сестра, тітки. З нашого боку стояли чоловіки з царської родини на чолі з Бімбісарою, який привітав мене словами:



  • Цей день стане свідком того, як поєднались арії далекої Персії з аріями Магадхи.

  • Як і Великий цар Дарій, ти, володарю, віддзеркалюєш світло наших далеких предків, і я щасливий утворити скромний місток між двома осяйними повелителями світу.

Цю нісенітницю — і ще чимало тріскучих фраз — я приготував заздалегідь.

Супроводжуваний з одного боку Бімбісарою, з другого — Аджаташатру, я увійшов у намет. Яскраво сяяли срібні світильники. Тисячі тисяч квітів ут­ворювали розкішні букети. (Ти помітив, Демокріте, що я тепер думаю на тому квітчастому індійському діалекті, а потім уже перекладаю свої думки на твердо­камінну грецьку мову. Стилі цих двох мов не мають нічого спільного, хоча багато слів і схожі.) В усякому разі, там було дуже багато вінків, і задушливе повітря пахло жасмином та сандаловим деревом.

Підлога була встелена китайськими килимами. Один був навдивовижу гарний — голубий дракон на тлі білого неба.

Посеред намету висіла рожева ширма. З нашого боку ширми браміни співали уривки з ведичних текстів. Нескінченно довго бубніли вони про бездоганне кохання, яке поєднувало Раму і Сіту. Я з цікавістю відзначив, що вельможі навіть не вважали за потрібне прикидатися, ніби слухають. Вони були надто заклопотані, роздивляючись один у одного костюми та розмальовану шкіру.

Нарешті верховний жрець Магадхи запалив вогонь на жаровні. Потім до нього підійшли три браміни. Один тримав миску з рисом. Другий — миску з буйволячим маслом. Третій — миску з водою.

У наметі стало так жарко, що я відчував, як дерево на моїх грудях губить листя. Жінки за рожевою ширмою співали мантри. Потім цар Бімбісара щось прошепотів верховному жерцеві. За мить ширму підняли, і жінки та чоловіки тепер могли бачити одні одних.

Спершу мені здалося, що головні убори були не нижчі від самих жінок. Згодом моя дружина розповіла мені, що деякі з головних уборів лаштують цілу добу, і прикрашена в такий спосіб дама мусить спати на похилій дошці, щоб не порушити чудо, яке створили для неї.

Між старою царицею і першою дружиною Аджаташатру стояла невисока вродлива дівчина. Між бровами в неї було намальоване червоне кружальце, що його так полюбляють індійські жінки. Вдягнена вона була просто — як невинниця.

Якусь хвилину чоловіки дивились на жінок, а жінки вдавали, ніби не дивляться на чоловіків. Я з приємністю відзначив, що груди і в тих, і в тих були прикриті — данина арійській скромності, яка впала під натиском жаркого клімату Гангської рівнини.

Та ось верховний жрець узяв від служниці кошик з рисовим зерном і насипав на килимі сім купок. Поки він це робив, Аджаташатру перетнув лінію кордону між чоловіками й жінками. Коли він узяв дочку за руку, Варшакара підштовхнув мене ліктем.

-— Ідіть до них,— прошепотів він.

Я наблизився до священного вогню, де стояли батько й дочка. Я вже знав напам'ять свої відповіді; на щастя, їх було небагато.

— Кіре Спітама,— сказав Аджаташатру,— арійський воїне, посланнику перського царя, візьми мою дочку Амбаліку й пообіцяй, що ти дотримуватимешся наших заповідей, що ти принесеш їй багатство і подаруєш утіху.

Я пообіцяв, що зроблю все це, і тоді Аджаташатру прив'язав ріжок моєї верхньої одежини до її накидки. Удвох з Амбалікою ми підкинули у вогонь рису та підлили буйволячого масла. Потім я взяв дівчину за руку й кілька разів обвів її навколо вогню, аж поки хтось поклав перед Амбалікою жорновий камінь. Якусь мить вона постояла на ньому. Я досі не маю уявлення, що то мало означати.

Незручно зв'язані одне з одним, ми ступили сім кроків, ставлячи ноги на кожну із семи купок рису. Я знаю, що означали ті купки: сім матерів-богинь доарійської Індії.

Коли ми пройшли отак вистрибом через килим з драконом, верховний жрець побризкав нас водою, досить прохолодною, щоб нагадати мені, як я спітнів від задухи. І то було все. Ми побралися.

Але наш шлюб ставав дійсним лише після того, як ми цнотливо поспимо поруч три ночі. В першу ніч ми ще повинні були дивитись удвох на Полярну зірку, яка мала нагадати новоспеченому арійському подружжю, що всі племена прийшли з півночі... А може, колись туди і повернуться?

Було вже над північ, коли нас покинув останній весільний гість. Мій тесть був п'яний як хлющ.

— Мій любий,— схлипував він,— мої сльози — це сльози печалі, адже більше ніколи, ніколи в своєму житті не спізнаю я такої щирої радості! — Він заблимав очима, і фарба з повік зайшла йому в очі, викликавши справжні сльози. Він спохмурнів і потер очі тильним боком блискучої від діамантів руки. — О найдорожчий, стався добре до лотоса мого серця, до найулюбленішої з моїх дочок!

Маючи напахченими одіннями та виблискуючи коштовностями, царська родина покинула наш дім, і я лишився наодинці із своєю першою дружиною.

Я дивився на неї, міркуючи, що б сказати. Але я дарма турбувався. Амбаліка була чудово вишколена в жіночих покоях.

— Спершу запали священний вогонь,— сказала вона,— а тоді підемо на дах дивитися на Полярну зірку.

Я запалив на жаровні вогонь. Усе для нас приготували дванадцять служників, що з'явилися сюди в першій половині дня. Ту челядь начебто подарувала нам стара цариця. Але насправді всі вони були агентами служби безпеки. Як я про це здогадався? Коли магадхський служник працьовитий і слухняний, він — таємний агент. Звичайні служники — ліниві, нечисті на руку й дуже веселі.

Удвох ми піднялися хисткими сходами на дах.

— Терміти,— лагідно сказала Амбаліка. — Мій пане й повелителю, ми спробуємо викурити їх.


  • Звідки ти знаєш, що тут є терміти?

  • Це одне з того, чого нас навчають,— мовила вона з гордістю.

На даху був напнутий намет. У світлі серпастого місяця ми бачили всі п'ять пагорбів, на яких розкинулося старе місто.

— Онде вона, Полярна зірка.

Амбаліка взяла мене за руку, й удвох ми втупилися в те, що Анаксагор вважає просто величезною каменюкою, і я замислився — а я часто про це замислююсь,— звідки ж усе-таки ми прийшли? Де спершу зібралися арії? В лісах на північ від Волги? Чи на неозорих рівнинах Скіфії? І чому посунули ми на південь — у Грецію, в Персію, в Індію? А ті темноволосі люди, яких ми зустріли в шумерсь­ких та хараппських містах,— звідки прийшли вони? Чи просто виросли із землі, як виростають на лотосі квіти, коли йому настає час цвісти?

Демокріт запитує, чому люди Сходу вважають лотос священною рослиною. А ось чому. Коли лотос пробивається з мулистого дна до поверхні води, він утворює ланцюжок пуп'янків. Як тільки пуп'янок лотоса виринає з води, він розкривається, розквітає, в'яне. Після чого замінюється наступним пуп'янком із нескінченного ланцюга. Мені здається, що в людини, яка довго спостерігає за лотосом, неминуче має виникнути думка про одночасність смерті й нового народження. Звичайно, це можна уявити собі й у зворотному порядку: той, хто вірить у переселення душ, використовує лотос, як зримий образ ланцюга існувань.

Надивившись на Полярну зірку, ми увійшли до намету. Я зняв свою накидку. Дерево у мене на грудях було майже цілком змите струменями поту.

Але Амбаліка була зачарована.



  • О, це, мабуть, було чудове дерево!

  • Та було. А в тебе теж є дерево?

  • Ні, нема.

Вона зняла свою накидку. Я анітрохи не поділяв пристрасті, яку батько Амбаліки почував до дітей, і тому з полегкістю переконався, що вона вже цілком розвинена жінка. Навкруг кожної маленької груді були намальовані квіти й листя. Під розквітлими грудьми, біля пупа, розкинув червоні крила птах із людським обличчям.

— Це Гаруда,— сказала Амбаліка, поплескавши себе по животу. — Соняч­ний птах. На ньому їздить верхи бог Вішну. Гаруда приносить щастя всім; крім змій. Він ворог зміям.

— Поглянь,— мовив я і показав на свої обвиті зміями ноги. Амбаліка засміялася, дуже мило й невимушено.


  • Це означає, що ти повинен дотримуватися наших законів, а то мій Гаруда знищить твоїх зміїв.

  • То ми цілих три дні маємо спати разом і не кохатися? — невдоволено спитав я.

Амбаліка кивнула головою.

— Атож. Три дні. Але вони проминуть швидко. Адже я знаю всі шістдесят чотири мистецтва. Ну, принаймні більшість із них. Я тебе розважатиму. Я вмію грати на лютні. Я непогано танцюю. Я співаю — трохи гірше, ніж танцюю. Я дуже добре граю в стародавніх п'єсах, особливо, коли мені дають роль якогось бога, ну, скажімо, Індри. Я волію грати бога-чоловіка. Я складаю вірші, хоча й не вмію складати їх так швидко, як моя бабуся цариця. Я зовсім непогано стріляю з лука. Вмію робити штучні квіти, такі, що ти не відрізниш їх від живих. Умію плести церемоніальні вінки, складати букети...

Амбаліка з усіма подробицями розповіла мені, що вона робить чудово, що добре, а що трохи гірше з тих шістдесяти чотирьох мистецтв. Я давно вже забув їх повний список. Але пам'ятаю, як мене вразило, що одна людина — а тим паче жінка — може освоїти стільки наук і ремесел, а там, пригадую, було ще вміння чаклувати, столярувати, вигадувати скоромовки і навчати птахів — кожна індійська жінка має принаймні одного крикливого строкатого птаха, якого навчає вимовляти «Рама» або «Сіта». Коли я думаю про Індію, я згадую птахів, які говорять людською мовою, згадую річки й дощі, згадую сонце, схоже на бога.

Амбаліка дотримала свого слова. Вона розважала мене й відвертала мою увагу всі три дні і три ночі, й хоча ми спали поруч у наметі на даху, я не порушив ведичного закону.

Коли я сказав їй, що Аджаташатру назвав її своєю улюбленою донькою, вона засміялася.

— Я ніколи з ним не бачилась, аж поки він надумав віддати мене заміж. Власне, так вирішила бабуся. Я її улюблена онука. Дивись! Онде падає зірка. Боги бенкетують і жбурляють одне в одного хто що схопить. Нумо, загадаємо бажання.

Тоді я ще не зустрів Анаксагора і не міг пояснити їй, що ота цятка ясного світла — лише уламок розжареного металу, який падає на землю.

Наша розмова урвалася з появою діда Амбаліки, князя Джети. Був уже третій день нашого шлюбного життя, і князь приніс нам подарунки. Ми запросили його до головної зали будинку. Незважаючи на вишукані меблі та ширми, було очевидно, що дім скоро завалиться, підточений термітами та гниттям. Як завжди, мій тесть зробив вигідну оборудку.



  • Вас цілком офіційно запрошують до двору царя Пасенаді,— сказав мені князь Джета. — Цар хоче прийняти вас ще до початку дощів.

  • Для мене висока честь... — почав я неодмінний вступ і додав: — На жаль, я повинен зачекати, поки перша валка заліза відбуде до Персії.

— Ваша валка йтиме через Шравасті, і ви могли б супроводжувати її.

  • До того ж із нами буде надійна охорона,— сказала Амбаліка, несподівано зацікавившись цією пропозицією. — Ти знаєш, по всій Кошалі блукають ватаги розбійників, а є такі, що грабують людей на переправах через річки. А мені хотілося б побачити Шравасті. Цариця-бабуся казала, що гарнішого міста в усьому світі нема.

  • Яз нею згоден,— сказав князь Джета. — Правда, я бачив тільки землі між двома річками, де лежить наш маленький світ.

— Я, звичайно, не проти... — почав був я.

— Та погоджуйся ж! — із чисто дитячою нетерплячкою вигукнула Амбаліка. Князь Джета усміхнувся до своєї онуки.

— Твій чоловік також познайомиться з Буддою, про якого ти чула стільки моторошних історій у жіночих покоях.


  • Неправда, князю Джета. Чимало жінок захоплюються Буддою.

  • А ти?

— Я, власне, не знаю. Мені, щиро кажучи, не хочеться, щоб мене погасили, як свічку. Думаю, погляди Махавіри куди цікавіші.

— А ти бачила Махавіру? — з цікавістю запитав князь Джета. Амбаліка кивнула головою.

— Коли мені було років шість, нянька водила мене до жіночого монастиря джайнів. Махавіра сидів просто в пилюці перед ворітьми монастиря. Я ніколи не бачила такого тлуму людей!

— І ти пам'ятаєш, що він казав?

Здавалося, князь Джета неабияк зацікавився своєю онукою. Чи не через те, що вона моя дружина?

— Він розповідав про створення світу, про те, що все суще становить частку якогось велетня, а ми нібито десь навкруг його пояса. Казав, що землю кільцями оточують океани — перший з молока, другий — з очищеного масла, третій — з розтопленого цукру. А особливо мене вразила його розповідь про перший цикл творіння, коли всі ми були близнята і по шість миль заввишки, і кожен брат-близнюк одружився із сестрою-близнючкою, як і досі роблять у Персії, і нікому не треба було працювати, бо стояли десять дерев, і на них росло все, чого душа забажає. На одному дереві замість листя висіли горщики й сковорідки. Друге родило всілякі наїдки. Це дерево сподобалося мені найдужче — в дитинстві я була ласункою. Ще одне дерево родило одіж, а на іншому росли палаци, хоч я собі не уявляю, як то можна зірвати з дерева палац, наче банан. Та, можливо, коли палац достигав, він сам опускався на землю, а земля була з цукру, а в річках та в морі хлюпотіло вино... — Амбаліка на мить замовкла, потім додала: — Та я говорю не всерйоз. Просто повторюю те, що лишилось у мене в пам'яті. Здається, Махавіра був дуже старий. Пригадую, я страшенно зраділа, побачивши, що він одягнений, а не в «небесних шатах».

Тієї ночі між нами відбулося нарешті те, заради чого люди одружуються. Я був задоволений. Амбаліка теж. Либонь, і ведичні боги були задоволені, бо через дев'ять місяців народився мій перший син.

Незабаром після весілля, в самому розпалі сухої пори, цар Бімбісара вшанував мене приватною розмовою. Він прийняв мене в маленькій кімнаті з вікнами на закурений сад, у якому кишіла сарана.

Я попросив у Бімбісари дозволу виїхати з валкою до Шравасті.

— Ти вільний їхати, сину.

Бімбісара ставився до мене як до родича, бо, згідно з ведичним законом, я тепер належав до царської сім'ї.

— Мені цікаво познайомитися з Буддою.

Звичайно, я й словом не прохопився про наполегливі запросини царя Пасенаді.

— Я покинув би своє царство, щоб піти за Буддою,— сказав Бімбісара. — Але мені цього не дозволять...

— Повелитель усесвіту може чинити як йому заманеться. При царському дворі ніколи не кажуть щирої правди. Бімбісара смикнув свою фіолетову бороду.


  • Ти знаєш, що не існує повелителя всесвіту,— сказав він з усмішкою. — Навіть твій Дарій хоч і володіє багатьма землями, але далеко не всіма, як він запевняє. Сам бачиш...

  • Авжеж, бачу, великий царю.

  • Сам бачиш,— неуважно повторив Бімбісара. — Якщо Будда запитає про жертву коня, скажи, що я мусив ушанувати арійських богів.

  • Він це осудить?

  • Він ніколи нічого не осуджує. Він ніколи нічого не схвалює. Але взагалі кожне життя для нього священне. Тому принести в жертву тварину — це погано, як і війна — це теж погано.

  • Але ж ви воїн і цар. Ви зобов'язані приносити тварин у жертву богам, убивати ворогів на війні і карати злочинців під час миру.

  • Маючи стільки обов'язків, я ніколи не досягну просвітлення в цьому тілі. — Справжні сльози заблищали в очах царя, на відміну від рідини, що так часто струменіла з очей його сина. — Я завжди мав надію, що одного дня складу з себе цей тягар. — Він торкнувся свого обсипаного коштовним камінням тюрбана. — І тоді, ставши нічим, я пішов би розгалуженим на вісім доріг шляхом Будди.

  • Чому ж ви так не вчините? — з невдаваною цікавістю спитав я.

  • Я слабкий.

З усіма іншими Бімбісара був обачний, обережний, потайний. Зі мною — часто навдивовижу відвертий. Я був не з його світу, і він міг говорити зі мною вільно — не про політику. Хоч я й одружився з його онукою, я залишався послом Великого царя Персії. Рано чи пізно моя місія мала закінчитися.

З делікатності при дворі ніколи не згадували про мій неминучий від'їзд. Проте повернення до Персії не сходило в мене з думки, і під час нашої останньої зустрічі про це саме подумав і Бімбісара.- Він не міг виключити можливості, що я поїду з валкою далі, до Персії. Не виключав такої можливості і я сам. Моя місія успішно завершилася. Торгівлю між Персією та Магадхою було налагоджено. І навряд чи вона тепер припиниться, поки одна сторона матиме золото, а друга — залізо.

Але під час розмови з Бімбісарою я вагався. Я, звичайно, не хотів розлучатися з Амбалікою. З другого боку, я не знав, чи захоче вона покинути Індію. Я з остра­хом думав і про те, як поведеться Аджаташатру, коли я повідомлю його, що збираюся додому. Він здатний втопити мене в сльозах, якщо не в Гангу.

— Я слабкий,— повторив Бімбісара, утерши очі краєчком накидки. — До того ж у мене ще є справи тут. Я хочу скликати на раду всіх сільських старост. — Сільські старости — основа нашого добробуту. Підтримуй з ними добрі взаємини — і ти процвітатимеш. Пригніти їх — і ти пропадеш. Я перший із царів Магадхи, хто особисто познайомився з кожним старостою. Тому я й повелитель світу. Перекажи Пасенаді, що наша приязнь до нього незмінна.

— Перекажу, повелителю.

Бімбісара, здається, наблизився впритул до суті розмови, якої я досі не міг угадати.

— Перекажи, що його сестра почуває себе чудово. Скажи, хай він не зважає на тих, хто хотів би... посіяти між нами розбрат. Вони нічого не доб'ються, поки я живий.

Я втупив у нього запитливий погляд. На індійського царя дивитись дозволено.

— Навідай Будду. Впади ниць перед золотим учителем. Скажи йому, що тільки недавно почав я розуміти всю мудрість слів, які він колись сказав мені: «Найвищий здобуток — це найглибше самозабуття». Скажи йому, я дав собі слово, що не пізніше, ніж через рік, зречуся земних турбот і піду за ним.

Ніхто й ніколи не довідається, чи справді цар Бімбісара хотів зректися світу. Мені здається, він вірив у серйозність свого наміру, а в справах релігії така віра — це майже ніщо.

Аджаташатру попрощався зі мною в канцелярії батьківського палацу. Як на любителя втіх, він збавляв надто багато часу з таємною царською радою.

Тридцять членів ради сиділи на диванах у кімнаті з високою стелею-склепінням, на першому поверсі палацу. Коли я ввійшов, Аджаташатру підвівся. Коли я низько вклонився — своєму тестеві, а також царевичу,— він ступив уперед і вхопив мене в обійми.

— Ти не покинеш нас, мій любий! О, скажи, що не покинеш!

Уперше в його очах не було сліз. Вони блищали й сяяли, як у тигра, коли він дивиться на вас майже впритул, зачаївшись на нижній гілляці дерева.

Я виголосив тонку, заздалегідь підготовлену промову. Після цього Аджата­шатру повів мене в найдальший куток видовженої кімнати.

— Мій найдорожчий,— мовив він стишеним голосом,— перекажи царю Пасенаді, що племінник любить його, як рідного батька.

— Перекажу, найясніший царевичу.


  • Перекажи йому, але дуже делікатно,— тепер Аджаташатру перейшов на шепіт,— що наша служба безпеки вивідала: його хочуть убити. Дуже, дуже скоро. Ти розумієш — і він зрозуміє,— що ми не можемо остерегти його відверто. Для нас було б незручно визнати, що ми маємо своїх вивідувачів у Кошалі. Але ти особа стороння. Ти — чужоземець. Ти можеш попередити його, щоб він був обачний.

  • А хто змовники? — Тут я дозволив собі висловити здогад: — Союз респуб­лік?

Аджаташатру був вочевидь вдячний мені за припущення, яке в ту мить не спало йому на думку.

— Так! Вони хочуть бачити Кошалу в руїнах, хоч це, по суті, вже сталося. Через те вони й удаються до таємних підступів у спілці з головним змовником...

І, ледь ворушачи губами, Аджаташатру прошепотів майже нечутно: — З Вірудхакою, сином царя.

Я був приголомшений, сам не знаю чому. Зрештою, чоловік, на честь якого мене назвали, убив свого тестя. Але тесть — не батько, і арійська віра у священність батьківства невід'ємна від їхнього світогляду. Чи повірив я тоді Аджаташат­ру? Достоту не пам'ятаю. Але, здається, не повірив. Його манера розмови нагадувала щебетання пташки. Він витьохкував, цвірінькав і, здавалося, сам не надавав ваги своєму пустому базіканню.

Назавтра ополудні Варшакара провів мене до північної брами Раджагріхи. Перші вози з вантажем заліза вирушили задовго до світанку, і понад дві милі відокремлювали тепер голову валки від її хвоста. Я мав подорожувати посередині, разом з усім своїм посольством, за винятком кількох людей. Я досі не знав напевне, чи поїду я з валкою до самої Персії.

— Ми ставимось до Пасенаді як до надійного союзника,— сказав Варшакара і сплюнув кульку рожевої жуйки з листя бетелю. Плювок влучив у вухо бродя­чого пса.

На північ, скільки бачило око, сунули крізь хмару жовтої куряви тисяча запряжених волами возів з вантажем заліза. Метал був дуже високої якості, завдяки одному з членів мого посольства, котрий навчив магадхіанців, як виплав­ляти залізо за перським способом.

— Бо слабкий союзник — завжди надійний, так?

Жартувати з Варшакарою було те саме, що дратувати палицею тигра, замкненого в благенькій клітці.

— Ні, не завжди. Та, звичайно, нас більше влаштовує старий, ніж його син. Натовп простолюду, в самій гущі якого ми стояли, зняв такий галас, що

можна було говорити, не боячись чужих вух.


  • То це правда? — запитав я. Варшакара кивнув головою.

  • Ще до кінця пори дощів у Кошалі зміниться цар.

  • Сподіваюся, на той час мене там уже не буде.

  • А я думаю, ви могли б перешкодити цьому.

  • Як?




  • Ви повинні остерегти старого. Я певен, Персія хоче не більше, ніж ми, щоб у Кошалі був сильний цар.

  • Як там може бути сильний цар, коли країна в руках буддистів?

  • Ну то й що? — заперечив Варшакара. — Джайни та буддисти — це велика допомога будь-якому цареві. Ні, в усьому винен сам Пасенаді. Він думав тільки про інший світ... чи ні про який світ — не знаю, у що там вірять ці люди. Такі погляди можуть прикрасити людину, але не царя. Старий йолоп мав би зректися престолу давно. Тоді нам, може, пощастило б... приручити сина.

Мене зацікавило, чому Варшакара так схвально висловився про буддистів. Його відповідь була, здається, цілком відвертою:

  • Кожна релігія, що вважає цей світ за сон, з якого слід чимскоріше прокинутись, і закликає молитися, шанувати життя кожного створіння та зрікатися земних благ, надзвичайно вигідна будь-якому правителю. Зрештою, якщо люди відмовляються від матеріальних надбань, вони не зазіхатимуть на наші багатства. Якщо вони шанують життя кожного живого створіння, вони ніколи не вчинять замаху на наше життя, не спробують повалити уряд.

  • Але ж вони тільки заперечують. Вони не хочуть працювати. Вони жебрають. Як ви зробите з них воїнів?

  • А ми й не пробуємо. Зате вони завдають нам менше клопоту, аніж будь-хто. Світ не цікавить їх, а це вельми зручно для тих, хто прагне жити в дійсному світі, а не в захмарному.

Ми наздогнали мого повоза, і Варшакара попрощався зі мною. Я наполіг, щоб над повозом напнули тент і поклали м'які подушки для сидіння. Ми з Каракою вмостилися на подушках, батіг погонича оперезав боки волів, повіз смикнувся, і ми рушили до Шравасті. Перед нами лежала дорога в двісті двадцять миль.

Амбаліка не поїхала зі мною, бо захворіла на лихоманку. Ми припускали також, що вона вже вагітна, і тому погодилися, що вирушати в подорож їй небезпечно.

— Але ти повернешся, правда ж? — Амбаліка мала вигляд засмученої дитини, якою вона ще, по суті, й була.


  • Повернуся,— сказав я. — Тільки-но закінчиться пора дощів.

  • Тоді ти побачиш, як я дам життя твоєму синові.

  • Я молитимуся Мудрому Повелителю, щоб на той час бути вдома. Я обняв її.

  • Наступного літа,— твердо сказала Амбаліка,— ми всі троє поїдемо в Сузи.



9


Валка переправилася через Ганг у річковому порту Паталігама, де поромники не тільки славляться своєю невправністю, а й з великим захватом сприймають чужу біду. Того дня вони аж двічі мали нагоду для бурхливих веселощів — два наші вози пішли на дно, причому поверхня річки була гладенька, наче дзеркало з відполірованого металу.

Через спеку ми їхали вночі, а вдень спали. В лісі, біля південних околиць Вайшалі, на нас напали кількасот добре озброєних розбійників. Вони зчинили страшенний галас, але не заподіяли нам ніякої шкоди. Ту зграю високо шанують у всій Індії, бо увійти до неї може тільки законний син члена в третьому поколінні злодійської гільдії. Злодійство та грабунок настільки прибуткова справа, що гільдія не бажає підривати столітнє ремесло участю в ньому непрофесійних аматорів.

Вайшалі — столиця Лічхаві й водночас столиця союзу республік.

Нас привітав правитель міста; він показав нам залу, в якій збираються представники з усіх республік. Але тепер зала була порожня — до наступного з'їзду. Нам показали також будиночок на околиці міста, в якому народився Махавіра.

Далеко не зразу усвідомив я, що Будда й Махавіра в уяві своїх шанувальників були не просто вчителями або пророками. їх вважали вищими за богів. Таке уявлення приголомшило мене. Хоча прості буддисти та джайни і далі моляться Варуні, Мітрі та іншим ведичним богам, вони дивляться на цих богів як на створіння, нижчі від двадцять четвертого просвітленого і двадцять четвертого перевізника через річку буття, бо, мовляв, жоден бог не може досягти нірвани або невали, поки спершу не відродиться в подобі людини.

Ти тільки уяви собі, Демокріте! Мільйони людей і тепер переконані, що два смертні створіння розвинулися до вищого стану, аніж боги! Це титанізм, як висловилися б греки. Це божевілля.

У Вайшалі я зрозумів, що хоч республіки й чекали нападу з боку Магадхи, їм нелегко було зібрати військо. Так завжди буває в країнах, де кожен багатій вважає себе за царя. Не можна виграти війну з десятьма тисячами полководців. Крім того, доводиться брати до уваги бажання простолюду, а кожен дурень знає, що простолюд легко ловиться на гачок демагогів і його прихильність дуже просто купити. А найгірше те, що в таких державах населення не схильне до дисципліни, без якої війну не почнеш і тим більше — не виграєш.

Вже розвиднялося, коли ми виїхали на північний берег річки Раваті. Шравасті стоїть на південному березі. А що повільна, каламутна, звужена від посухи річка робить у цьому місці крутий заворот, то Шравасті має форму місячного серпа. Від суходолу воно захищене товстим цегляним муром і грізними баштами. Понад річкою збудовано безліч причалів, доків та складів. Місто відокремлене від порту ріденьким частоколом — городяни, очевидно, не бояться нападу з цього боку. В країні, де немає ні мостів, ні військових кораблів, вода — це неподоланна перешкода.

Валка мала прямувати далі на північ, до Таксіли, і не було глузду переправляти її через річку. Отож я попрощався з усім посольством, крім своєї особистої
охорони та неоціненного Караки.

Коли ми переправлялись на поромі через річку і я побачив, як швидко зменшується валка на північному березі й водночас виростають міські мури, вежі та храми на південному, я раптом зрозумів, чому буддисти та джайни весь час балакають про річки й пороми, про переправи і протилежний берег. Берег, який я покинув, означав буденне, звичне життя. Річка — потік існування, в якому легко втопитися. А виростало переді мною наче не місто Шравасті, а те, що буддисти називають «берегом, далеким від народження й смерті».

У Шравасті мене чекали, і на пристані вже стояла пишна делегація. Князь Джета особисто відрекомендував мене правителеві міста та його почтові.

— Почесні гості звичайно приїздять з півдня, і ми зустрічаємо їх біля міської брами дуже врочисто. Але тут, біля річки...

Густий натовп портових носіїв, рибалок, човнярів насувався на нас, відтіснюючи цілий загін міської поліції. Хоча всі були настроєні по-друж­ньому, завжди тривожно опинитися в самій гущі темних тіл індійського на­товпу, що різко пахнуть потом.

Несподівано поліційний ланцюг урвався, і юрба відкинула нас до дерев'яного частоколу. На щастя, втрутилися мої перські охоронці, а то б нас розчавили на смерть. Перси вихопили з піхов мечі. Натовп позадкував. Гучним голосом правитель наказав відчинити браму. Але брама лишалася зачиненою. Ми опинилися в пастці, між юрбою, в приязному настрої якої раптом відчулося щось погрозливе, і дерев'яним частоколом.

— Ось такі порядки в нас, у Кошалі,— сказав князь Джета, вдаривши по руці злодія, яка просунулась між двома перськими охоронцями.

Тим часом правитель міста, несамовито горлаючи, замолотив кулаками по брамі. Здавалося, минув повний цикл ведичного творіння, поки дерев'яні ворота заскрипіли й повільно розчинилися. Я з полегкістю побачив по той бік брами шеренгу воїнів із списами напереваги. Натовп відкотився назад, і ми майже бігцем увійшли до Шравасті.

Нас уже чекали запряжені кіньми колісниці, але я- сказав, що волію йти пішки, бо, мовляв, після трьох тижнів сидіння на возі ноги в мене затерпли, і на чолі всієї процесії рушив однією з чотирьох прямих широких вулиць, які схо­дяться до караванної площі,— на щастя, та вулиця виявилася найкоротша. Три довгі вулиці починаються біля південно-західної, південно-східної та південної брам, і кожна є початком або кінцем караванного шляху.

Своє величезне багатство Шравасті завдячує тому, що розташоване воно на перехресті доріг, якими йдуть каравани та валки в усі сторони світу. Отож у місті панують багаті купці, а браміни та воїни тут, по суті, посідають друге і третє місця. У мирні часи цар, вельможі та браміни цілком залежать від купців, що нічим не відрізняються від купців у всіх інших куточках світу,— вони насамперед зацікавлені в розвитку торгівлі, в грошах, у мирі. Тільки під час війни правлячі касти забирають владу до своїх рук, примушуючи купців відступати в тінь, поки мине небезпека.

Купці підтримували буддистів та джайнів — зрештою, і ті, й ті шанували людське життя й осуджували війни. Обидві ці суспільні групи спиралися також на підтримку селян, що поклонялися доарійським богам. По-перше, селяни завжди прагнуть миру і не люблять війни; по-друге, вони не терплять отієї марної різанини, коли браміни забивають у жертву арійським богам безліч коней, биків та баранів. Жоден селянин не захоче віддати свого вола хай там кому, людині чи богові, арійському чи не арійському.

Поки я не приїхав до Індії, я уявляв собі міста тільки у вигляді глухих стін різної височини, безладно понаставлюваних уздовж покручених вулиць і провул­ків. Навіть у Вавілоні, на його довгих і прямих вулицях, будинки стоять до зовнішнього світу стінами без дверей та вікон, як і в кожному перському або грецькому місті. Якби не колонади з арками, що височіють то там, то там, ця одноманітність здалася б жахливою, а надто в кліматі, де простолюд протягом майже цілого року живе на вільному повітрі.

Але Шравасті не схоже на міста Заходу. Кожен будинок виставляє назовні вікна й балкони, а на дахах стримлять вежки найхимерніших обрисів. Стіни прикрашені розписами, які зображують сцени з нескінченного життя Рами. Багато з розписів виконані чудово і не менш чудово перемальовуються, бо щороку дощі змивають їх. Стіни інших осель прикрашені барельєфами, дивитись на які справжня втіха.

Поки ми йшли запрудженою людом вулицею, колісниці прокладали нам дорогу. Багаті купці витріщалися на нас, сидячи високо на слонах. На відміну від юрби в порту, міський простолюд поводився куди добропристойніше. Та вони, зрештою, звикли бачити чужоземців. їм і раніше траплялося зустрічати персів, не кажучи вже про вавілонян, єгиптян, греків; тут бували навіть гості з-за Гімалаїв, жовтолиці люди з Китаю.

— Отам ліворуч базари та ремісничі майстерні,— сказав князь Джета, мій постійний доброзичливий провідник.

Він міг би цього й не казати. Вуха і ніс точно вказували мені на ремесло кожного з провулків, що відходили від головної вулиці. Один пахнув квітами; інший смердів вичиненими шкурами. В одних кварталах брязкотів метал під ударами молотів, в інших щебетали пташки, яких продавали для утримування в клітках або на харч.

— А онде праворуч — урядові будівлі, царський палац. А отут,— ми вже виходили на неозору центральну площу,— зустрічаються каравани з усього світу.

Караванна площа у Шравасті — дивовижне видовище. Я побачив там тисячі верблюдів, слонів, волів та коней. Каравани прибувають і відбувають вночі й удень, одні навантажуються, інші розвантажуються. Три великі водограї напувають і тварин, і людей, а тим часом хто де зупинився, там і напинає шатро, ставить ятку. Незворушні купці продають і купують усе що завгодно. Вони шастають від воза до воза, оглядаючи вантажі, і очі в них палахкотять хижими вогниками, як у стерв'ятників, що злітаються на вкрите трупами поле битви.

Від караванної площі царська дорога веде до зеленого парку, посеред якого стоїть вишуканий палац з дерева й цегли. Може, не такий великий, як у царя Бімбісари, зате набагато чепурніший.

Але на той час я вже був геть виснажений. Так само й мій почет. Вони аж ніяк не були в захваті від прогулянки під пекучим сонцем, яку я їм нав'язав. Коли ми увійшли до палацу, вони дістали нагоду помститись.

— Цар просив, щоб ви-негайно з'явились до нього. — В голосі спітнілого управителя двору прозвучала зловтіха.

Але ж я тільки з дороги, брудний...



  • Сьогодні цар прийме вас неофіційно.

  • В такому разі я спершу перевдягнусь і тоді...

— Його запрошення неофіційне, вельмишановний посланнику, але він звик, щоб йому скорялися.

  • Але я маю для нього подарунки від Великого царя Персії...

  • Іншого разу.

  • Мені дуже шкода,— прошепотів князь Джета.

Коли управитель двору проводив мене через низку зал із високими стелями, оздоблених сріблом, перламутром та слоновою кістю, я дуже добре усві­домлював, який контраст складає неохайність мого вигляду з навколишньою пишнотою.

Нарешті мене ввели до невеличкої кімнати, крізь стрілчасті вікна якої виднілися дерева надворі, повзучі рослини з пишними квітами, пересохлий мармуровий фонтан. Навпроти вікна бовваніли постаті двох літніх буддійських ченців з поголеними головами.

Якусь мить я думав, що мене привели не до тієї кімнати. Я тупо витріщився на двох дідів. Вони всміхалися мені. Вони скидалися на братів. Аж ось менший із . двох сказав:

— Вітаємо тебе, Кіре Спітама, з прибуттям до нашого двору.

Я хотів опуститися на одне коліно, але цар Пасенаді зупинив мене.

— Ні, ні. Ти свята людина. Ти повинен опускатися навколішки тільки перед тими, хто поклоняється вогневі, адже так?

— Ми поклоняємося Мудрому Повелителю. Вогонь — це його посланець до вас.

Хоч я був надто стомлений і не збирався читати проповідь, лагідність царя Пасенаді неабияк роздратувала мене.



  • Звичайно. Звичайно. Ви поклоняєтесь богові небесному. Так само й ми, еге ж, Саріпутро?

  • Авжеж, авжеж. Ми поклоняємося всім богам, яких можна собі уявити,— сказав високий, худорлявий Саріпутра.

— І тим, яких уявити не можна,— докинув Пасенаді.

  • Мудрий Повелитель — єдиний бог,— заявив я.

  • Ми теж маємо єдиних богів. Правда, Саріпутро?

  • Скільки завгодно, любий.

На той час я вже звик, що індійські святі звертаються до своїх учнів, ніби до малих дітей, яких вони щиро люблять.

  • Мені здається, ви впадаєте в суперечність,— мовив я сухо.

  • Так, ми маємо й суперечності,— лагідно сказав цар Пасенаді.

  • Саме життя — суперечність,— захихотів Саріпутра. — Хоч би тому, що причина смерті — народження.

Двоє дідів радісно засміялися.

Настрій у мене геть зіпсувався, і я заговорив офіційним тоном:



  • Мене послав до вас Ахеменід, Дарій — Великий цар Персії, володар усіх земель, цар царів.

  • Знаємо, любий, знаємо! І ти нам усе розповіси про Дарія, коли ми приймемо тебе офіційно. А зараз ми тільки двоє старих людей, що хочуть іти шляхом, розгалуженим на вісім доріг. Як цар я не можу піти так далеко, як мені хотілося б. Правда, я вже архат. А от Саріпутра зовсім близький до просвітлення.

  • Мій любий, я дуже далекий від цього стану! Я тільки скромний служитель Будди та ордену...

  • Ти тільки послухай його, Кіре Спітама! Адже це Саріпутра створив орден. Це він пам'ятає кожне слово, яке сказав Будда.

  • Мій любий, ти перебільшуєш. Це Ананда пам'ятає кожне слово Будди. А я тільки об'єдную їх у вірші, які могли б завчити навіть діти. — Він обернувся до мене. — Ти вмієш співати, любий?

  • Ні, не вмію. Тобто вмію, але не дуже добре.

Мені здавалося, я збожеволів. Я не міг повірити, що один з цих дідів править країною завбільшки з Єгипет, а другий — глава буддійського ордену. Вони здалися мені просто дурниками.

На щастя, решта тієї розмови стерлася з моєї пам'яті.

Перське посольство оселили в будиночку, що стояв у царському саду. Між нами й палацом були водограї, квіти, дерева — і тиша. Навіть павичі мовчали — може, в них вирізали язики? Мовчки споглядала нас із верхівок дерев ціла зграя священних мавп. У самому центрі великого міста цар створив для себе справжній лісовий притулок.

Мені надали тиждень, щоб я гідно підготувався до офіційної аудієнції з царем. Князь Джета запросив мене до себе — у високий будинок над самою річкою. В товаристві князя моя зустріч із двома придуркуватими дідами почала здаватися мені гарячковою маячнею. Та коли я розповів про те, як прийняв мене цар Пасенаді, князь Джета водночас розвеселився і стурбувався.

— Старий такий і є,— сказав він.

Ми сиділи на даху князевого будинку. Сонце вже заходило за тьмяно-сині пагорби, а хмари закручувались у химерні візерунки — ознака того, що наближа­лася пора дощів.

Небесне склепіння над Індією здається набагато вищим — таємнича гра світла? Такий ефект вражає і применшує людину.


  • Поведінка Пасенаді і є причиною занепаду держави?

  • Ну, не зовсім,— сказав князь Джета. — Кошала — ще могутня держава. Але біда в тому, що Пасенаді тепер архат і водночас цар, а бути й тим, і тим надзвичайно важко.

  • А що таке архат?

  • Це слово означає «той, хто вбив ворога». У даному разі — людські бажання.

  • Як Будда?

  • Різниця тільки в тому, що архат ще існує, а Будда вже ні, він прийшов і пішов. Дехто вважає, ніби Саріпутра не поступається святістю Гаутамі, ніби й він досяг нірвани. Але це неможливо. Будда завжди сам-один — у теперішньому часі. В минулому було двадцять три Будди. В майбутньому з'явиться ще один — і це стане кінцем нинішнього циклу творіння.

  • А Саріпутру вважають... за святого?

  • О, так! Після Будди він найближчий до просвітлення з усіх людей. До того ж він творець ордену і правил, за якими живуть ченці. Він та Ананда запам'ято­вують кожне слово, яке сказав Будда.

  • Вони їх записують?

  • Звичайно, ні. А навіщо?

  • Та нінавіщо.

У ті дні я сам вірив, що священні слова втрачають силу, коли їх записати. Я вважав, що слова Мудрого Повелителя мають існувати не записаними на воловій шкірі, а в свідомості вірних. На жаль,я не зміг переконати в цьому своїх родичів-зороастрійців у Бактрі, які заразилися від греків манією до письма.

Без будь-яких церемоній на дах піднявся вродливий чоловік років сорока. Він був у повному обладунку, в позолоченому шоломі.

Князь Джета опустився навколішки. Я став на одне коліно, правильно вгадавши, що переді мною Вірудхака, наступник престолу.

Вірудхака жестом показав, щоб ми підвелися й сіли на диван.

— Завтра ми побачимося з вами офіційно, вельмишановний посланнику. Але я подумав, що приємніше буде спершу зустрітися тут, у нашого доброго друга.

Куточком ока я придивлявся до царевича. Три запитання крутились у мене в голові. Чи наміряється він убити батька? Якщо так, то чи доб'ється він успіху? Якщо доб'ється — то чи вигідно це для Персії?

Тим часом Вірудхака поставив мені кілька запитань. На відміну від Бімбісари, він цілком усвідомлював, наскільки могутній Великий цар Персії.

— Власне, Дарій уже близький до того, щоб стати володарем світу, появи якого давно в нас ждуть,— сказав він.

— Ми вважаємо його володарем світу, царевичу.

Небо стало зовсім сіре. В ньому ширяли, шугаючи вниз, нічні птахи. У повітрі запахло дощем.

— Але хіба цей світ не повинен включати в себе Кошалу? А республіки? А Магадху? А південь Індії? А країни, що лежать за отими горами? — Він показав у бік Гімалаїв. — А там Китай — світ більший, аніж Персія та всі країни Заходу, разом узяті. Хіба Китай не повинен підкорятися володареві світу?

— Кажуть, ніби там мають власного володаря світу,— тактовно відповів я. Вірудхака похитав головою.



  • У Китаї багато царств. Але їм бракує володаря, що об'єднав би їх в одну державу. А в нас тут свої турботи,— додав він, глянувши на мене.

  • Яка держава їх не має, царевичу.

  • Одні більше, другі менше. Бімбісара тепер оголосив себе володарем світу. Ви бачили жертву коня.

  • Та бачив. Але що з того? Адже вся країна Бімбісари менша, ніж одна з двадцяти сатрапій нашого Великого царя — Лідія.

  • Може, й так,— сказав Вірудхака. — Але в цій частині світу тільки долина Інду належить Персії, і ця... сатрапія досить далеко від Кошали. Крім того, ваш цар має пам'ятати, що ми ніколи не знали поразки у війнах. Та зараз нас цікавить інше: Бімбісара оголосив себе володарем світу, хоча з жертвою коня він зазнав невдачі. Він сподівався приєднати до свого царства Варанасі — і не зміг. Нині мій брат у перших Аджаташатру збирає військо. Це означає, що, як тільки закін­читься пора дощів, він переправиться через Ганг, і почнеться війна.

  • Як мені відомо,— обережно докинув я,— царевич Аджаташатру боїться тільки республік.

  • Він боїться їх, як і ми, тобто зовсім не боїться,— різко відповів Вірудха­ка. — Ні, він збирається воювати не з республіками, а з нами. Звичайно, ми переможемо.

  • Безперечно, царевичу.

  • Персія володіє долиною Інду.

  • Але ж, як ви сказали, сатрапія Індія далеко від Кошали.

  • За сухої пори п'ятсот миль — це не так далеко,— незворушно відповів Варудхака.

Поступово ми поринули в безмісячну ніч, наші голоси мовби відокремилися від тіл і змішалися з голосами, які лунали далеко внизу, біля річки. В якусь мить розмова урвалася, і я мав таке відчуття, ніби ми згасли. «Може, це нірвана?» — подумалося мені.

Але Вірудхака незабаром повернув нас до дійсності. Він висловився дуже прямо — як на індійського царевича. Мовляв, він хоче союзу з Персією проти Магадхи. Коли я запитав у нього, що Персія виграє від такого союзу, царевич назвав мені безліч вигод:

— Ми володіємо сухопутним шляхом до Китаю. В наших руках — уся торгівля шовком. Ми стоїмо на перехресті шляхів, які ведуть на далекий Схід. З Бірми ми ввозимо рубіни й нефрит. Тільки через нашу територію ви зможете потрапити на південь Індії...

Він ще довго розводився в цьому дусі. Потім назвав мені точні цифри, місце і час: скільки потрібно буде війська, де саме і коли. Вірудхака добре підготувався до розмови зі мною.

Поки царевич говорив, я уявляв собі, як я розповідаю Дарію про багатства, що їх бачив на караванній площі у Шравасті, і про бажання принца Вірудхаки увійти в союз із Персією. Ось він, привід для завоювання всієї Індії! Перське військо привітають у Кошалі. Потім Магадху буде розгромлено, а Кошалу приєднано цілком безболісно, без війни.


  • Я зроблю все від мене залежне, царевичу,— відповів я ухильно і водночас підбадьорливо — в найкращих традиціях перського придворного стилю.

  • Часу в нас лишається обмаль. Ось-ось почнуться дощі. Де зупиниться ваша валка на пору мусонів?




  • У Таксілі. Я матиму три місяці, щоб остаточно владнати справу.

  • А ви зможете повернутись до Персії, коли дощі припиняться?

— Так... Таж ви... квапитесь, і я міг би переправити проект договору між нами індійському сатрапові. Він зразу перешле його до Суз, і ми одержимо відповідь ще до початку сухої пори.

Само собою зрозуміло, нічого цього робити я не збирався. Я тільки хотів вигадати час. Спочатку хай добереться до Персії валка із залізом. Потім я подам звіт Дарію. Потім... хто знає?..

Вірудхака вже підхопився на ноги. Ми теж підвелися. Три наші постаті виокремлювалися трохи темнішими плямами на тлі нічного неба. Вірудхака обняв мене, як вимагає індійський ритуал прощання.

— Таємна рада підготує проект договору,— сказав він. — Сподіваюся, ви візьмете в цьому участь і особисто перекладете текст договору на перську мову. Це вкрай важливо.

— Цар... —почав був князь Джета і замовк.

— Цар погодиться,— сказав Вірудхака. — Мій батько ще не зовсім зрікся свого царства.

І він пішов.

Князь Джета і я підійшли до парапету й подивилися вниз. Тисячі вогників жевріли в нічній темряві, наче на землю попадало безліч зірок. То люди, які жили над річкою, готували собі вечерю. Поки ми дивилися вниз, я прошепотів князеві на вухо те, що мені сказали в Магадсі.

Мій співрозмовник зробив дивний жест обома руками.

— Вони хотіли, щоб ви сказали мені про це?

— Безперечно. Але це правда чи ні? Князь Джета похитав головою.


  • Син не виступить проти батька. Який йому сенс? Він і так робить усе, що хоче. Пасенаді рідко втручається в державні справи. Але... — Князь Джета помовчав, потім сказав: — Це нам послання. Тільки що воно означає? Чого вони хочуть?

  • Вони хочуть воювати з республіками.

  • З Кошалою теж. Але дві війни водночас вони вести не можуть. Отож вони прагнуть розколоти Кошалу, посваривши батька з сином...

  • Розумно,— зауважив я.

  • Проте якщо ми нічого нікому не скажемо... — Князь Джета пильно подивився на мене, ніби справді міг побачити в темряві вираз мого обличчя. — То ніякої сварки не буде, правда ж?

Ми погодилися на тому, що не слід переказувати Пасенаді застереження Аджаташатру. Проте я був збентежений. Невже Аджаташатру набрехав мені? А якщо набрехав, то з якою метою?

10


Наступного ранку, коли я вдягався в перський костюм для офіційного візиту до царя, перший дощ залопотів по дахах Шравасті. Через кілька хвилин увійшов Карака, мокрий і скуйовджений.

— Там щось негаразд,— сказав він, не звертаючи уваги на цирульника, що зразу нашорошив вуха. — Цілий ранок цар провів з таємною радою. Принц на міських мурах, з лучниками.

Намазуючи мені губи червоною смолою, цирульник посміхався. Будучи високим службовцем кошальської служби безпеки, він знав те, чого не знали ми.

Опівдні мене провели до запрудженої людьми приймальної зали. Подарунки Великого царя Персії були складені біля підніжжя срібного трону, але трон був порожній. Звичайно спокійні кошальські вельможі здавалися стривоженими. їхні голоси зливалися з ляпотінням дощу по черепичному дахові. Я стояв у дверях, ніхто не звертав уваги на гаптовану пишноту мого костюма.

Нарешті, управитель двору побачив мене. Він поквапно підійшов до мене й упустив свого скіпетра. Потім підняв його, схопивши не за той кінець, привітав мене не за формою і пробелькотів:

— Даруйте, вельмишановний посланнику. Ми, певно, здаємося вам дикуна­ми. Але річ у тім... прошу, ходімте зі мною. Ви і ваш почет.

Нас провели в кімнату, суміжну з приймальною залою. Двері не зачинили, а захряснули за нами. Ми з Каракою обмінялися поглядом. Дощ ляпотів по черепиці так гучно, що ми ледь почули крик у приймальні, хоча крикнули там чи не тисяча голосів водночас: «Слава царю!»

— Якому царю? — прошепотів Карака.

Я розвів руками. Мені, власне, було байдуже, з ким мати справу: з Пасенаді чи з Вірудхакою. Я боявся тільки, щоб війна між Магадхою та Кошалою не спалахнула раніше, ніж Дарій устигне скористатися із сприятливої нагоди.

Зненацька тричі просурмили в мушлю. А що це традиційний клич до битви, то я вперше стривожився. Може, в палаці вороже військо?..

З'явився управитель двору. Він засапався, наче біг здалеку.

— Цар на троні,— оголосив він. — Прошу вас, вельмишановний посланнику.

Нас швидко провели до приймальної зали, де на срібному троні сиділа блискуча постать. В одній руці вона тримала меч; у другій — скіпетр із слонової кості.

Управитель двору оголосив про появу посольства від Великого царя Персії. В супроводі церемоніймейстерів я підійшов до трону, блискучий володар якого анітрохи не скидався на худого ченця, з яким я розмовляв свого першого дня у Шравасті. І тільки коли я схилився в поклоні, я нарешті роздивився, що цей суворий, обвішаний діамантами володар справді Пасенаді. Його обличчя було таке нафарбоване й таке незворушне, що скидалося на лик якогось ведичного бога. Я не помітив найменшої схожості з тим хихотливим ченцем, якого бачив у товаристві Саріпутри.

Холодним офіційним тоном цар промовив:

— Ми сподіваємося на добрі взаємини з нашим братом — царем Персії. — Голос звучав гучно, виразно, без емоцій. — Ми все зробимо, щоб так було. Ми посилаємо йому своє братнє вітання. Ми...

Пасенаді замовк. Здавалося, він згубив нить думки. На мить запала трохи ніякова мовчанка; ми втупились у царя, а цар дивився повз нас на двері. Раптом повз мене пройшов Вірудхака; з нього скапувала дощова вода. Біля підніжжя трону він схилився в синівському поклоні й дуже тихим голосом, який могли почути тільки цар і я, сказав:

— Це правда.

Пасенаді поклав скіпетр і звівся на ноги. Тепер він обома руками тримався за руків'я меча.

— Нам оце стало відомо, що нашого брата царя Бімбісару скинув з трону його син царевич Аджаташатру, який просить нашого благословення. Ми не дамо його. Хай буде проклятий син, що підняв руку на того, хто його породив. Хай буде проклята країна, чий володар незаконно сів на місце свого батька. Хай буде-проклятий Аджаташатру!

З дивовижною спритністю старий збіг униз по сходинках трону і разом з царевичем та державними радниками вибіг із зали. Тоді управитель двору вивів із зали й нас. Про офіційні церемонії тут явно забули, і дари Великого царя Персії лишилися не прийняті. Карака був сам не свій. Адже ми тягли ці скрині з кили­мами та коштовностями через півсвіту.


  • Яка прикрість! — сказав він. — Вони навіть не подивились на дари Великого царя!

  • Тепер у них на думці тільки війна,— сказав я тоном мудрого державного діяча. — Та до настання сухої пори ніхто битись не буде, і скоро ми побачимо царя.

Але ми не бачили ні царя, ні царевича цілі два місяці. Тим часом, до столиці прибували делегації з усіх кінців царства. Щодня засідала таємна рада. Вулиця ковалів була закрита для всіх, крім шпигів, і Карака зумів проникнути туди саме як шпиг.

— Вони кують мечі, наконечники для списів, обладунки,— повідомив він мені. — Працюють удень і вночі.

А розповів мені про те, що сталося в Раджагрісі, князь Джета. На засіданні державної ради Аджаташатру попросив дозволу переправитися через Ганг і напасти на республіки. Але Бімбісара заявив, що завоювати ці держави легко, а правити ними буде важко, і заради цього не варто заводитися з війною. Крім того, він і так уже володар світу. Бімбісара сприйняв вельми серйозно жертву коня. Аж надто серйозно, як з'ясувалося згодом. Через кілька днів, не порадив­шись із батьком, Аджаташатру зажадав Варанасі, пославшись на права своєї матері. Бімбісара розлютився; він сказав, що Варанасі — невід'ємна частка Кошали, і з цими словами розпустив раду.

Наступного вечора, незабаром по заході сонця, особисті охоронці Аджата­шатру ввійшли до палацу й заарештували царя. А що такого повороту подій не сподівалися, ніхто опору не вчинив.

— Бімбісару тримають у Яструбиній башті. Це в'язниця у старому місті. — Князь Джета не виказував ні подиву, ні смутку. Він знав світ. — Кажуть, ніхто й ніколи не виходив живим з Яструбиної башти.

— Що ж буде далі?

— Мій зять, а ваш тесть людина жорстока, рішуча і, здається, хоче війни. Якщо це правда, він її матиме.

Ми сиділи на веранді. Якраз навпроти нас шеренга бананових дерев тремтіла на просякнутому бризками дощу вітрі.

— Ніколи не подумав би,— сказав я. — Аджаташатру завжди... так легко пускав сльозу.

— Він грав роль. Але тепер він буде самим собою.



  • Просто він гратиме нову роль — без сліз. Жити при дворі означає постійно надягати та скидати всякі маски.

  • Ви висловлюєтесь, як буддист,— сказав князь Джета. — Тільки замість масок ми змінюємо тіла.

  • Але, на відміну від царедворців, ви не пам'ятаєте про свої колишні втілення.




  • Крім Будди. Він може пригадати кожне із своїх існувань.

  • Як Піфагор.

Князь Джета пустив повз вуха невідоме йому ім'я.

— Але якось Будда сказав, що якби він узяв на себе клопіт згадувати про кожне з попередніх своїх існувань, то не мав би коли жити в цьому, а воно найважливіше — бо останнє.

Раптовий порив вітру позривав з дерев, що вгиналися перед нами, цілі грона бананів. Полив дощ.

— Бімбісара казав мені, що не пізніше як через рік сподівається стати ченцем.

— Помолімося, щоб йому дозволили ним стати. Якийсь час ми дивилися на дощ.


  • Диво та й годі,— нарешті озвався я. — Чому тоді Аджаташатру хотів, щоб я остеріг Пасенаді проти його сина?

  • Щоб збити вас зі сліду. Зрештою, рано чи пізно йому доведеться мати справу з Персією. — Князь Джета подивився на мене дивним поглядом. — Рано чи пізно нам усім доведеться зіткнутися з Персією. Ми знаємо про це відтоді, як ваш цар захопив одну з наших найбагатших країн.

  • Не захопив, князю Джета. Правителі долини Інду попросили Великого царя включити їхню державу до Перської імперії.

  • Даруйте мені,— посміхнувся князь Джета. — В усякому разі, Аджата­шатру прагне наробити якомога більше колотнечі в Кошалі, розколоти країну зсередини. Тому він і хоче нацькувати сина на батька.

— Він досяг чого-небудь?

— А йому не треба й старатися. Пасенаді хоче бути водночас царем і архатом. Це неможливо. Отож Вірудхака... не дуже задоволений. І чи можна винуватити його?

Через кілька днів Карака передав мені особисте послання від Аджаташатру, написане на воловій шкірі червоним чорнилом — підходящий колір. Ось його зміст: «Ти близький нашому серцю, як і раніше. Ми любимо тебе, як сина. Отже, й ти оплакуватимеш зі мною смерть мого батька Бімбісари — володаря світу. Він упокоївся на сімдесят восьмому році життя й на п'ятдесят першому свого славного царювання. Двір буде в жалобі до кінця дощової пори, а тоді ми чекатимем свого любого сина, Кіра Спітаму, на торжества з приводу нашої коронації». ,

Само собою зрозуміло, в посланні не було жодної згадки про те, якою смертю помер Бімбісара. Через кілька днів ми довідалися, що Аджаташатру власноруч задушив батька шовковим шнурком, який, згідно з індійським звичаєм, завжди застосовують до скинутого з трону монарха.

Я провів кілька тривожних тижнів у огорнутих парою та запахами гниття садах палацу Пасенаді. Ні цар, ні царевич мене не кликали. Не було ніяких вістей із Суз. Я не знав навіть, чи дісталася до Таксіли валка із вантажем заліза. Нарешті мою самоту порушив прихід князя Джети та ченця Саріпутри. Вони з'явилися без попередження на веранді будинку, в якому я жив. Я допоміг їм викрутити мокрі одіння.

— Я випадково зустрівся із Саріпутрою в саду,— мовив князь Джета,— і сказав йому, що вам дуже хотілося б поговорити з ним.

Я пробачив своєму другові брехню. Я страшенно нудився в самоті, і мені було приємно навіть товариство буддійського архата з чорними яснами.

Я послав Караку по вино, а Саріпутра тим часом сів на підлогу. Князь Джета вмостився на дивані. Я — на табуреті.

Старий глянув на мене і скорчив якусь подобу усмішки. В його незворушній поблажливості було щось від добре вгодованого немовляти; але очі дивилися гострим і некліпним поглядом змії.


  • Чому ви не виявляєте найменшого інтересу до Мудрого Повелителя та його пророка Зорбастра? — запитав я.

  • Усе має свій інтерес, хлопче. А що тобі цікаво розповісти про твого Мудрого Повелителя, то я залюбки послухаю. Ну, розповідай.

Я розповів.

Коли я замовк, Саріпутра сказав, звертаючись до князя Джети:

— Цей Мудрий Повелитель говорить те саме, що й Брахма, тільки й того, що вдає із себе перса. Ох, ці боги! Вони змінюють свої імена і думають, що так ми їх не впізнаємо. Ох же й Брахма! Скільки в нього пихи! Подумати тільки, він вважає себе творцем! А почули б ви, що він казав, коли вперше прийшов до Будди. Ні, то було не вперше, а вдруге. Уперше він прийшов тоді, коли попросив Будду запустити в рух колесо вчення. Як він тоді просив, як наполягав! Адже Брахма знає, що досягти нірвани він може тільки після того, як відродиться в подобі людини, а коли він відродиться, то єдиний шлях до нірвани лежить через Будду. Брахма зовсім не такий дурний, яким здається. Він тільки дурне базікає. І Будда здався на його умовляння і погодився — це було під час їхньої першої зустрічі — запустити колесо в рух, що було для Будди великою жертвою, бо сам він таки досяг нірвани,— не те, що бідолашний Брахма,— і його вже немає ані тут, ані там, ані будь-де.

Потім Брахма прийшов до Будди вдруге. Це було в Раджагрісі. Прийшов і каже: «Я великий Брахма, я — цар богів. Я існую вічно, і я створив світ. Я всемо­гутній, я батько всього сущого». Ну, ми ж знаємо, що це нісенітниця. Але Будда повівся з ним дуже чемно: «Якщо ти справді існуєш, Брахмо,— лагідно сказав він,— то тебе створено. Якщо тебе створено, ти розвиваєшся, твоя мета — звільнення від плинності матерії. Тобто ти прагнеш стати таким, як я, ступити останній крок на шляху, розгалуженому на вісім доріг. Ти прагнеш урвати свій розвиток та існування.



— І що відповів Брахма?

  • О, він засмутився. А ти на його місці не засмутився б? Уяви собі, він такий самовпевнений і такий могутній, у всьому схожий на твого Ахурамазду, а от не спроможний перейти в стан, якого прагне, і тому довелося йому просити Будду, щоб той запустив у рух колесо вчення.

  • А ви певні, що то справді Ахурамазда... я маю на увазі, Брахма говорив з Буддою?

  • Звичайно, я не певен! Це все сон, любий, а вві сні одні події мають більше глузду, інші — менше. Усе залежить від того, де ти заснув і як ти спиш, чи не так?

Мушу признатися, в мене було відчуття, ніби я теж або сплю, або збожеволів.

  • Зороастр справді чув голос Мудрого Повелителя...— почав я.

  • ...як і Брахма чув відповіді Будди.— Саріпутра підбадьорливо закивав головою, так ніби його тупий учень нарешті спромігся додати один до одного.

  • З пошани до божества я мушу сказати, що Зороастр чув Мудрого Повелителя, а не навпаки.

  • А я кажу це, навпаки, з пошани до Будди. В будь-який час існує тільки один Будда.

  • Існує тільки один Мудрий Повелитель.

  • Окрім випадків, коли він покрадьки тікає до Індії і видає себе за Брахму. Зрештою, він не єдиний бог. Він тільки найпихатіший серед них.

Я з усіх сил намагався зберегти незворушність.

  • Ви заперечуєте, що Мудрий Повелитель — єдиний творець усього сущого?

  • Звичайно, заперечую, любий. Як і ти сам.— І лукавий дід повторив мені кілька рядків з наших священних текстів, які я йому щойно проспівав: — «Перед творінням Ахурамазда був тільки Ахурамаздою. Після творіння він став Мудрим Повелителем, діяльним, розумним, вільним від суперечностей, очевидним...» Я забув решту його переваг, які ти ласкаво перерахував для нас. Моя пам'ять уже не та, що колись.

  • ...завжди справедливим, щедротним, усюдисущим,— похмуро продов­жив я.

  • Так, так. «І своїм проникливим зором Ахурамазда побачив, що дух руїни ніколи не перестане чинити зло...» Отож він почав міркувати; міркував, міркував, аж поки надумався налаштувати на духа руїни пастку, вигадавши в нескінченно­му часі час довгого владарювання. О, мій любий, усе це видається таким безглуздим! Якщо він усемогутній творець, тоді нащо він вигадав духа руїни? Який у цьому глузд? Ну, а коли він його винайшов, то який сенс битися з власним витвором? Та ще й наполягати, щоб людський рід, інше його творіння, постійно воював з його першим творінням... По-моєму, так не годиться.

  • Годиться так чи не годиться, а зло існує, Саріпутро, так само як існує добро, і битва між ними триватиме доти, доки добро переможе в кінці часу довгого владарювання.

  • Якщо добро однаково переможе, навіщо завдавати собі клопоту з битвою?

  • Бо така воля Мудрого Повелителя. Із себе він створив усі людські душі, і ці вічні духи існують поряд з ним, аж поки їм надходить час утілитися в людську подобу. Тоді вони роблять вибір і йдуть або за Істиною, або за Лжою. Ті, що йдуть за Істиною, заслуговують схвалення. Ті, що йдуть за Лжою...

  • Я зрозумів, любий. Хоч голова в мене мислить погано, я вловив твою суть. Але нащо змушувати людей так страждати?

  • А як інакше можна здолати зло?

  • Усунувши світ, а потім — себе. Або, якщо хочеш і можеш, спершу себе, потім — світ.

  • Світ існує. Ти існуєш. Зло існує. Добро існує. Боротьба існує — неминуча і наперед зумовлена.

  • В такому разі краще зовсім не існувати, хіба не так? А цього можна досягти, йдучи шляхом, розгалуженим на вісім доріг. А твій Мудрий Повелитель, як і наш пихатий Брахма, не уявляє собі, ні куди він іде, ні навіть звідки він з'явився.

Старий міг би урвати терпець і найупертішому з афінських софістів.

  • Мудрий Повелитель знає, що він здолає злого Арімана в кінці часу довгого владарювання. Коли він цього досягне, всі душі буде врятовано.

  • Так він каже. Але й він розвивається. Був час, коли його не було. Потім він з'явився. Він існує. Але чи існуватиме він вічно?

— Перед Мудрим Повелителем був Мудрий Повелитель.

— А ще раніше? Він каже, якщо ти передав його слова правильно: «Перед творінням я не був володарем». Ким же він у такому разі був? І звідки цей творець узявся?

— З часу...

— А, часу! А звідки взявся час? —: Час був. І буде.

— Можливо. А може, й ні. Я говорю, любий хлопче, про ці первісні речі, бо вони цікавлять тебе. Нас вони не цікавлять. Нам байдужісінько до походження всього сущого, до творіння. Ми не в змозі довідатися, що було спочатку, чи існувала коли-небудь перша річ у часі й просторі або поза часом і простором. У всесвіті все тече і все змінюється — боги, люди, привиди, тварини, риби, дерева, і страждання в ньому присутнє завжди, хіба не так?

— Усе виникло з одного джерела...— почав я. Але Саріпутра вже не слухав мене:

— Коли до мене приходять нові учні, я насамперед веду їх на кладовище і там показую, як розкладаються трупи. Ми вивчаємо, як з мертвого тіла утворюється нове життя. Ми спостерігаємо, як мухи кладуть яйця в гнилу плоть. Потім з яєць вилуплюється нове покоління мух — черваки. Вони швидко з'їдають свою частку поживи, і коли від мерця залишаються самі кістки, бідолашні черви дохнуть з голоду. Але з їхнього праху утворюються рослини, комахи, ланцюг стає усе довшим — і хто б не хотів урвати цей болісний ланцюг, якби зумів?

— Ланцюг урветься, коли Мудрий Повелитель переможе і буде світло.

— Це дуже схоже на базікання Брахми, любий. А Брахма має не більше уявлення про те, як усе закінчиться, ніж про те, звідки взявся він сам. Він посеред річки, як і більшість із нас. Правда, його річка ширша, ніж наша, але суть одна. Та ти й сам мені проспівав сьогодні: «Час могутніший за обидва світи — світ Мудрого Повелителя і світ духа руїни». А час у нашому розумінні, хлопче,— це тільки частка сну, з якого ти повинен прокинутись, якщо тобі судилося бути просвітленим.

— І погашеним?



— Аз тебе здібний учень, Кіре Спітама!— І лукавий дід заплескав у долоні. Хоча жоден з доводів Саріпутри не здався мені незаперечним, я згадав про

наказ Дарія. Я повинен не тільки навчати, а й вивчати, або — якщо сказати це іншими словами — не можна навчати чогось людей, не з'ясувавши спершу їхніх власних поглядів. У ті дні я ніколи не сумнівався, що моя місія — нести всім людям Істину. Але водночас я дуже хотів з'ясувати для себе, як було створено всесвіт. І Саріпутра зумів привернути мою увагу до дивної прогалини в Зороастровому вченні. А саме: як, коли й чому народився Мудрий Повелитель із нескінченного часу? І взагалі, чи можна уявити собі нескінченність? Але до того, як я познайомився з буддистами, я й гадки не мав, що може існувати релігія чи більш або менш складна система світогляду, чиї прихильники ніколи всерйоз не замислювалися про найголовніше: як і з чого почався всесвіт.

Крім усього цього, буддисти ставляться до богів з тією самою приязною зневагою, що й освічені афіняни. Але афіняни остерігаються осуду громадської думки, тимчасом як буддисти цілком до неї байдужі. Вони навіть не завдають собі клопоту оголосити богів дияволами, як це зробив Зороастр. Буддисти сприймають світ таким, який він є, і прагнуть позбутися його.

А поки їм доводиться жити в ньому, вони вважають, що буддистові-мирянину слід бути веселим, приязним, врівноваженим і співчутливим; але ченцям нале­жить уникати не тільки прикрощів цього світу, а й радощів.

— Після того, як ми надивимося на розкладені трупи, я нагадую новачкам про те, наскільки бридке тіло живої людини. А що багато учнів ще молоді, то їх, звичайно, вабить до жінок, і це почуття приковує їх до ланцюга буття. Тому я розтлумачую їм, що тіло навіть найгарнішої жінки вкрите липучою шкірою і схоже на рану з дев'ятьма отворами, звідки сочиться всяка гидь...


  • Хоч голова в мене мислить погано, я вловив вашу суть,— іронічно зауважив я.

  • Справді, любий? Отже, ти розкрутив для себе колесо вчення! Який розумник!

Саріпутра глянув на князя Джету. Хоча він усміхався, очі в нього були блискучі й нерухомі, як у папуги.

  • Мабуть, пора нашому другові зустрітися з Буддою,— сказав князь Джета.

  • Чом би й ні?

Демокріт запитує, хто такий був Будда і звідки він узявся. Це запитання я ставив часто, коли жив у Індії, і діставав на нього дуже неоднакові відповіді. Індійці не мають того інтересу до фактів, що ми. їхнє уявлення про час відріз­няється від нашого, а їхнє розуміння дійсності засноване на відчутті, що світ не має значення, бо він надто мінливий. Вони вважають, що життя їм сниться.

11


Ось ті з небагатьох відомостей про Будду, які мені пощастило зібрати. На той час, коли я з ним познайомився — понад півстоліття тому,— йому було десь сімдесят два чи сімдесят три роки. Народився він у республіці Шак'я, біля підніжжя Гімалаїв. Його батьки мали прізвище Гаутама і належали до касти воїнів. При народжені йому дали ім'я Сіддхартха. Виріс він у місті Капілавастру, столиці Шак'ї. Одружився і мав сина на ім'я Рагула, що означає «сполучна ланка». Думаю, хлопець починав життя з іншим ім'ям, але з яким — я так і не довідався. Для Сіддхартхи він справді був сполучною ланкою із світом, який Будда згодом усунув — для себе.

У двадцять дев'ять років Сіддхартха розпочав те, що він назвав «благородним пошуком». Цей пошук тривав сім років. Сіддхартха жив у лісі. Він умертвляв свою плоть. Він міркував. Через належний час, завдяки своїм зусиллям — чи тому, що він досить розвинувся протягом попередніх існувань?—Сіддхартха зрозумів не лише причину земних страждань, а й те, як їх позбутися.

Сіддхартха став просвітленим, або Буддою. Звільнившись не тільки від самого себе, а й від світу, він став вищий за богів; вони ще розвиваються, а він уже досяг вінця розвитку. Вони й далі існують у світі, якого він позбувся. Але ось верховний бог Брахма спустився з неба й попросив Будду показати дорогу іншим. Але Будда не мав такого бажання. «Навіщо говорити про те, чого пояснити не можна?»- — запитав він. Але Брахма дуже наполягав, і Будда зрештою погодився запустити в рух колесо вчення. Він проголосив чотири істини і показав шлях, розгалужений на вісім доріг. Але парадокс у тому, що вся ця його діяльність не мала — і не має — глузду, бо ж він усунув цей світ, та й усі інші світи також.

«Все, що має причину,— сказав Будда,— скидається на міраж». Для нього людська особистість — ніби поганий сон; його слід позбутися, прокинувшись у... нічому? Тут межа, якої я не здатен переступити, і тому я так і не збагнув суті вчення Будди. Та, зрештою, він просвітлений, а я ні.

Думаю, що вчення Будди в усьому суперечить ученню Зороастра. З погляду буддистів і джайнів світ вироджується, тому погасити себе — мета мудреця. Згідно із Зороастром, кожен обирає свою дорогу до Істини чи до Лжі, й у вічності його судитимуть за те, що він зробив або чого не зробив протягом одного тільки життя. А в кінці, після тривалого перебування в раю або в пеклі, коли Мудрий Повелитель здолає Арімана, усі людські душі досягнуть стану блаженства, що, власне, не так уже й відрізняється від буддистської суньяти, або осяйної порож­нечі,— якщо це може бути перекладом слова, яке так точно пояснює непояснен­не.

З погляду індійців, кожне живе створіння знову й знову зазнає перевтілення. Кару й винагороду людина дістає за вчинки, здійснені не лише в цьому житті, а й у попередніх. Вона цілком залежить від своєї карми, або долі. З нашого погляду, людина страждає або тішиться в часі довгого владарювання, а потім поєднується з Ахурамаздою у вічності. З їхнього — проходить крізь довжелезний ланцюг смертей і народжень, що тільки для небагатьох уривається нірваною, тобто нічим, і суньятою, яка означає те, що вона означає, якщо справді щось означає.

Що більше думаю я про істини Будди, то дужче опановує мене відчуття, ніби я ловлю невправними руками одного з тих метких вугрів, що ночами звиваються в жарких південних морях, сяючи холодним світінням.

Наскільки мені відомо, Будда дуже рідко згадував про богів. Він не заперечував їхнього існування — він просто не зважав на них. Адже сам він досяг куди вищого рівня розвитку — перестав існувати. Та оскільки Будда все ще жив у плоті Гаутами, він дозволив іншим створити релігійний орден буддистів — сангху, щоб хоч трохи полегшити для обранців життєві страждання.

Спочатку до ордену приймали тільки чоловіків. Але потім Ананда переконав Будду, що жінок слід приймати теж, і вони стали утворювати свої окремі громади.

Десь наприкінці дощової пори князь Джета повів мене до парку, який він подарував буддистському орденові. Тут жив сам Будда і близько тисячі ченців, його учнів та послідовників. Багато аскетів спали просто неба, прочани спинялися в заїздах, а ченці мешкали у великій будівлі під солом'яною стріхою.

Недалеко від монастиря на низькому підмурку стояла дерев'яна повітка. Тут на маті сидів Будда. Повітка не мала стін, і він жив на очах у всього світу.

Саріпутра зустрів нас біля монастиря. Він ішов вистрибом, наче малий хлопчик. Парасоля в нього не було. Теплий дощ, здавалося, не турбував його.



  • Вам пощастило. Татагата сьогодні має настрій до розмов. Вже давно він мовчав. А сьогодні заговорив.— Саріпутра поплескав мене по руці.— Я сказав йому, хто ти такий.

  • Я буду радий нашому знайомству,— з церемонною чемністю сказав я, вживши слово «упанішад», що означає не просто «знайомство», а серйозну розмову на духовні теми.

Саріпутра провів князя Джету й мене до повітки над низеньким підвищенням, куди вели вісім пласких сходинок — по одній на кожну з доріг розгалуженого шляху? На першій сходинці Саріпутру привітав високий кремез із жовтим обличчям.

— Це Фан Чи,— відрекомендував нам Саріпутра незнайомця.— Він приїхав з Китаю, щоб повчитися в Будди мудрості.

Згодом Фан Чи став моїм близьким другом, і я тут тільки зазначу, що до Індії він приїхав не вчитися в Будди мудрості, а з наміром зав'язати торговельні зносини. Пізніше він розповів мені, що прийшов того дня в парк, бо хотів по­знайомитися з перським послом. Персія приваблювала його — як і мене Китай.

Ми піднялися за Саріпутрою по сходах і зайшли під повітку. Усі, хто там сидів, підвелись, вітаючи нас. Проте Будда залишився сидіти нерухомий на своїй маті. Я зрозумів, чому його називали золотим. Він був жовтий, як найсправжнісінький китаєць. Він не тільки не був арієм, а явно не був і дравідом. Мабуть, рід Гаутами походив з якогось племені, що перетнуло в давнину Гімалаї.

Будда був невисокий на зріст, тендітний, гнучкий. Він сидів випростаний схрестивши під собою ноги. Зизі очі були такі вузенькі, що я не міг збагнути: заплющені вони чи розплющені. Там, де з'єднувалися дуги вицвілих брів, стримів жмут волосся. В Індії це вважають ознакою божества. Шкіра на обличчі була зморшкувата, проте лисніла здоров'ям, а голий череп блищав, як жовтий алебастр. Навколо нього витали пахощі сандалового дерева. Поки я був поруч з ним, він дуже рідко ворушився чи повертав голову. Вряди-годи він робив порух правою рукою. Голос у Будди був низький і приємний. В якийсь таємничий спосіб він, здавалося, зовсім не дихав, коли розмовляв.

Я низько вклонився. Він жестом запросив мене сісти. Я виголосив підготовле­ну промову. Коли я замовк, Будда всміхнувся. Це було все.

Аж раптом якийсь молодик запитав:


  • О, Татагато, чи вважаєш ти, що світ існує вічно, а всі інші погляди неправильні?

  • Ні, дитино, я не вважаю, що світ існує вічно, а всі інші погляди неправиль­ні.

  • Виходить, ти вважаєш, що світ існує не вічно, а всі інші погляди неправильні?

— Ні, дитино, я не вважаю, що світ існує не вічно, а всі інші погляди неправильні.

Потім молодик запитав Будду, чи скінченний всесвіт, чи нескінченний, чи подібне тіло до душі, чи ні, чи праведна людина існує по смерті, чи не існує і так далі. На кожне запитання Будда давав ту саму заперечливу відповідь. Наприкінці молодик запитав:

— Які ж заперечення висуває Татагата проти цих уявлень, якщо він не поділяє жодного з них?

— Бо уявлення, що світ існує вічно, дитино,— це дикі хащі, балаган, викрутаси, це ланцюг, навічно прикутий до горя, страждань, розпачу та агонії; такий погляд не сприяє байдужості, пригніченню бажань, припиненню, нерухо­мості, знанню, найвищій мудрості та нірвані.

— Така відповідь Татагати й на інші запитання? Будда кивнув головою.

— Таке моє заперечення до цих нібито суперечливих між собою поглядів, і тому я не поділяю жодного з них.

— Але чи має Татагата якийсь власний погляд?

Запала мовчанка. Признаюся, що кров шугнула мені в обличчя, і я затремтів, немов у пропасниці. Мені розпачливо захотілося знати відповідь, ствердну чи заперечливу.



  • Будда вільний від усіх поглядів,— лагідно прозвучав голос пророка. Його очі, здавалося, дивились не на нас, а на якийсь світ чи антисвіт, якого ми не могли відчути.— Є, звичайно, речі, що їх я знаю. Я знаю природу матерії. Я знаю, як виникає все суще і як воно зникає. Я знаю, що таке почуття, знаю, як воно приходить і як відходить. Я знаю, з чого починається і чим закінчується сприйнят­тя. Знаю, як спалахує свідомість, щоб зразу й згаснути. А що я все це знаю, то я зумів звільнитися від усіх зв'язків. Моє «я» відлетіло, випарувалося, зреклося себе.

  • То можна сказати, що відродився той, хто перебуває в такому стані, як ти, Татагато?




  • Сказати, що він відродився, було б неправильним.

  • Виходить, він не відродився.

  • Сказати так було б неправильним.

  • Отже, він і відродився й не відродився?

  • Ні. Припустити і те, й те водночас було б неправильним.




  • Я геть розгублений, Татагато. Він або те, або не те, або те й те водночас, бо інакше...

  • Годі, дитино. Ти розгублений тому, що людина часто не бачить того, що лежить перед нею, бо дивиться вона в інший бік. Дозволь поставити тобі запитан­ня. Якби біля тебе спалахнув вогонь, ти це помітив би?




  • Так, Татагато.

  • Якби вогонь погас, ти це помітив би?

  • Так, Татагато.




  • Ну а коли вогонь гасне, то куди він летить? На схід? На захід? На північ? На південь?

  • Але ж таке запитання не має глузду, Татагато. Коли вогонь згасає, він... просто пропадає, зникає.

  • Ось ти й відповів на своє запитання, чи свята людина відроджується, чи не відроджується. Запитання не має глузду. Як вогонь, що згасає через брак палива, вона пропадає, зникає.




  • Розумію,— відповів молодик. — Тепер мені ясно.

  • Думаю, ти починаєш розуміти.

Будда поглянув у мій бік. Я не можу сказати, що він бодай раз подивився на мене.

— Ми часто провадимо цю суперечку,— сказав він. — І я завжди використо­вую образ вогню, бо його, здається, легко зрозуміти.

Запала довга мовчанка. Несподівано Саріпутра виголосив:

— Усе, що має причину,— міраж.

Знову запала тиша. На той час я забув усі запитання, які хотів поставити Будді. Мій розум згас, як отой клятий вогонь.

За мене озвався князь Джета:

— Татагато, посол Великого царя Персії бажає знати, як було створено всесвіт.

Будда глянув у мій бік своїми дивними, немов сліпими, очима. Потім усміхнувся.

— Може, ти хотів би сам мені про це розповісти,— сказав він.

Коли Будда вишкірив зуби, я побачив, що вони в нього жовті, поплямлені й чимось подібні до ікол хижака.

Не пам'ятаю вже, що я йому казав. Здається, про одночасне створення добра і зла. Виклав погляди свого діда. І намагався роздивитись оті очі-щілини, націле­ні — інакше не скажеш — у мій бік.

Коли я закінчив, Будда люб'язно відповів:

— Ніхто не знає, чи правильно він уявляє собі створення всесвіту, і тому він не може точно знати, чи помилково уявляє собі це хтось інший.

Мовчанка затяглася. Я слухав, як ляпотить дощ по стрісі, як шумлять дерева на вітрі, як співають ченці в монастирі, що був поряд.

Нарешті я пригадав одне з багатьох запитань, які збирався йому поставити:

— Скажи мені, Буддо, якщо життя на цьому світі — зло, то навіщо існує світ? Будда втупив у мене погляд. Думаю, цього разу він навіть роздивився мене,

хоча світло під повіткою було тепер тьмяне й зеленаве, як вода в ставку, коли розплющиш очі біля дна.

— У світі панують біль, страждання і зло. Це перша істина,— сказав він. — Збагни цю першу істину, і інші стануть очевидні для тебе. Іди шляхом, який розгалужується на вісім доріг, і...

— ... і ти досягнеш або не досягнеш нірвани.

Почулося дружне наполохане зітхання. Я посмів урвати Будду. Проте я й не думав розкаятись у своєму нахабстві й вів далі:

— Але я запитую зовсім про інше: хто й навіщо створив світ, який, згідно з твоїми поглядами, тільки завдає людям страждань?

Будда відповів з великодушною поблажливістю:

— Моя дитино, уяви собі, що ти брав участь у битві. Тебе вразила затруєна стріла. Тобі боляче. Ти в гарячці. Ти боїшся смерті — і наступного втілення. Я поруч. Я досвідчений хірург. Ти підходиш до мене. Чого ти в мене попросиш?


  • Витягти стрілу.

  • Негайно?

  • Негайно.

  • А ти не захочеш довідатися, з чийого лука пущено стрілу?

— Ну, мені було б цікаво, звичайно. Я вже відчував, куди він веде.

— Але чи захочеш ти знати, перше ніж я витягну з твого тіла стрілу, високий той лучник на зріст чи низький, воїн він чи раб, гарний він із себе чи потворний?

— Ні, але...


  • Так от, оце й усе, що може запропонувати тобі шлях, розгалужений на вісім доріг. Він звільнить тебе від болю й дасть протиотруту. Отрута — цей світ.

  • Та коли стрілу витягнуть і я зцілюся, мені, може, й захочеться знати, чия стріла вразила мене.

  • Якщо ти йшов правильною дорогою, таке запитання буде неістотним для тебе. Ти знатимеш, що життя — сон, міраж, витвір власного «я». І коли «я» зникне, зникне й життя.

  • Ти той, хто прийшов і пішов, Татагато. Коли ти тут, ти тут. А коли ти йдеш, то куди ти йдеш?

  • Туди, куди йде вогонь, коли гасне. Дитино, ніякими словами не опишеш нірвану. І не пробуй зловити в сіть знайомих фраз те, що існує і не існує. Ти намагаєшся уявити собі нірвану тільки тому, що ти іще на цьому березі річки. Ті, хто досяг нірвани, не стануть називати те, чого не назвеш. А поки що спробуймо витягти стрілу. Спробуймо залікувати плоть. Проїдьмося на поромі, що йде до протилежного берега. Так ми здолаємо півдороги. Чи правильна це дорога? — Усмішка Будди була майже невидима в сутінках, коли він сказав:—Як незглибимий простір усесвіту, заповнений незліченними вогнями зірок, так незглибима мудрість, що виходить за межі цього життя...

Більш нічого я не пам'ятаю від тієї зустрічі з Буддою. Здається, ми ще відвідали монастир. Там я вперше познайомився з Анандою, маленьким чоловіч­ком, який ретельно запам'ятовував усе, що сказав або зробив Будда.

Пам'ятаю, я запитав у князя Джети, чи Будда сказав мені що-небудь таке, чого б він не повторював тисячу разів раніше.



  • Ні, не сказав. Він звертається до тих самих образів — знову й знову.

  • Але чому він зовсім не цікавиться сотворінням усесвіту?

  • Бо вважає це питання неістотним. Найвища мета людини — розчинити себе в небутті. Йому це вдалося. Потім він запустив у рух колесо вчення, щоб і інші мали нагоду розвинутися, наскільки зможуть. Сам же він прийшов — і пішов.

Демокріт розуміє такі погляди краще, ніж я. Я можу уявити собі, що все тече та змінюється і що наш світ насправді — мінливе сновидіння, яке кожен бачить по-своєму, не так, як інші. Але через відсутність божества, першопочатку і кінця, добра у вічній боротьбі із злом... через відсутність будь-якої мети, погляди Будди видаються мені надто дивними, щоб я міг прийняти їх.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка