Геродот виступає в афінському одеоні



Сторінка6/9
Дата конвертації11.03.2019
Розмір8,1 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

12


На останньому тижні дощової пори річка вийшла з берегів. Жовті води перехлюпнули через пристань, прорвалися крізь дерев'яний частокіл, напівзатопили місто.

Хто мешкав у високих будинках, як князь Джета, просто перебралися на вищі поверхи. Але тим, хто жив у одноповерхових, довелося вилізти на дахи. На щастя, царський палац стояв на пагорку, і в моїх покоях вода піднялася тільки до кісточок.

На другий день повені я обідав у товаристві Караки й Фана Чи. Аж раптом десь засурмили в мушлі. Потім до нас долинув лиховісний брязкіт металу об метал. Повені в Індії не раз призводили до народних заворушень, отож ми подумали, що це збунтувалися ті, кому річка завдала найбільших збитків.

У супроводі перських охоронців ми поквапилися до палацу. Пам'ятаю, як гарячий вітер жбурляв дощем нам у очі, як" ковзались наші ноги в рідкій багнюці. Пам'ятаю, як ми здивувалися, коли побачили, що вхід із саду до палацу ніхто не охороняє.

Витягши мечі з піхов, ми ввійшли до передпокою, де було по пояс води. З інших приміщень палацу долинали крики. Біля входу до приймальної зали ми побачили дивовижне видовище: царські охоронці билися одні з одними — але дуже мляво, бо вода утруднювала їм рухи. Поки ми спостерігали за цією наче примарною битвою, двері до зали розчахнулися навстіж і з'явилася шеренга воїнів із списами напереваги. Побачивши їх, охоронці засунули мечі до піхов, і битва припинилась. Запала тиша. У дверях з'явився цар Пасенаді; па шиї в нього був ланцюг, якого тримав за другий кінець офіцер з його охорони.

Коли цар проходив повз нас, я вклонився. Але він мене не побачив. Ніхто не звертав найменшої уваги на перське посольство. Коли царя вивели, я побрів до дверей приймальної зали й побачив з десяток убитих воїнів, що плавали в жовтій з червоними розводами воді. Трон у протилежному кінці зали був перекинутий, і кілька чоловіків намагалися поставити його на поміст. Серед тих людей був і Вірудхака. Побачивши мене, він повільно побрів у мій бік, втираючи обличчя ріжком своєї мокрої накидки.



  • Як бачите, шановний посланнику, ми зовсім не готові до церемоній. Я опустився на одне коліно й вигукнув:

  • Нехай боги дарують довге життя царю Вірудхаці!

— Я зроблю все, щоб виправдати довіру богів, якою вони вшанували мене сьогодні,— цілком серйозно відповів Вірудхака.

Почувся гуркіт, і трон знову впав із помосту. Мабуть, не вельми добрий знак для того, хто сьогодні сів на престол.

— Мій батько вже давно хотів зректися влади,— навпростець заявив Вірудхака. — Сьогодні вранці він послав по мене й попросив зняти з його плечей тягар земних турбот. Як добрий син я вволив батькове бажання і сів на його місце.

Наступними днями ніхто не згадував — у моїй присутності принаймні —- про криваве повалення Пасенаді. В тих рідкісних випадках, коли називали його ім'я, казали, що він усамітнився й живе відлюдником у лісі, здійснивши свою давню мрію. Казали, ніби він цілком щасливий; ходили навіть чутки, що він досяг нірвани.

Насправді того ж таки дня Пасенаді порубали на безліч шматків, що їх потім запропонували у жертву річковому богові. Мабуть, той прийняв офіру, бо незабаром річка повернулася в береги.

Невдовзі по тому я зустрів князя Джету на людній вулиці, де стояла густа пилюка від пересохлого річкового мулу; через те нам доводилося затуляти рота клаптями мокрої матерії і вдихати неглибоко.

Коли ми йшли удвох до караванної площі, князь Джета сказав;

— Пасенаді не раз обіцяв зректися престолу, але в останню хвилину міняв думку. «Ще місяць»,— мав звичай казати він. Очевидно, він затримався на місяць довше, ніж було слід.

— Очевидно. Але ж цар був дуже старий. Невже він не міг зачекати?

У Індії існує непоганий звичай замінювати імена можновладців займенника­ми.



Його штовхнув на це страх. Він чоловік благочестивий і зачекав би ще, хоча й розумів, що батько руйнує Кошалу. Та коли Аджаташатру захопив владу в Магадсі, він зрозумів, що буде війна, і зробив те, що вважав за свій обов'язок зробити, аби врятувати бодай рештки царства.

Ми зупинилися біля ятки, де продавали полив'яний череп'яний посуд з Китаю, який нещодавно привіз Фан Чи.

— Ви схвалюєте його вчинок? Князь Джета зітхнув.

— Хіба я можу схвалювати таке? Я буддист. Для нас неприпустимо завдати болю будь-якій живій істоті. До того ж... небіжчик був моїм давнім другом. Але...—Князь Джета неуважливо показав на горщик, де була намальована голова дракона. — Кажуть, у Китаї живе багато таких створінь.

— Так і мені казав Фан Чи. З драконячої кістки виготовляють найкращі ліки. Я замовк, чекаючи відповіді на своє запитання.

Князь Джета купив горщик.

— Якщо хтось і зможе врятувати цю країну від Аджаташатру, то тільки новий цар,— сказав він.


  • А що сказав Будда?

  • Він гучно зареготав.

  • Будда не знає співчуття?

— Звичайно, ні. Він прийшов і пішов. Царі належать до маріонеток лялькової вистави, яку Бездоганний більш не відвідує.

Під час сухої пори Амбаліка Приїхала у Шравасті з нашим сином. Князь Джета віддав онуці та правнукові одне крило свого будинку над річкою, і я теж оселився з ними. Тим часом із Суз через Таксілу до мене надійшло послання. Великий цар був невдоволений, що я надто дорого заплатив за залізо, та оскільки я поновив давній торговельний шлях між Персією і Магадхою, він, попри все, похвалив свого раба, і я став героєм при дворі; таке принаймні я вичитав із листа начальника відділу канцелярії у справах Сходу. Мені було велено негайно повертатись додому.

Я ретельно обміркував свої останні розпорядження. Караці я наказав повернутись до Раджагріхи і як торговельному представникові Великого царя Персії підготувати другу валку з вантажем заліза за поміркованішу ціну, ніж та, яку заплатив я. Амбаліка і наш син мали залишатись у Шравасті, поки я пришлю по них або повернуся сам.

На загальний подив, війна між Магадхою та Кошалою не вибухнула. Хоч Аджаташатру і послав війська до Варанасі, він не спробував захопити місто. А тим часом Вірудхака повів кошальську армію не на південь, до свого обложеного міста Варанасі, а на схід, до Шак'ї. За кілька днів республіку було розгромлено і приєднано до Кошали.

Хай там як, а я був радий повернутися до Персії, де війни відбуваються далеко від Суз, а злочин батьковбивства майже невідомий. Мені здавалося дуже огидним те, що двох наймогутніших царів Індії повбивали їхні сини, одначе князь Джета лишався незворушний.

— Одне наше стародавнє прислів'я каже: «Царевичі, мов краби, поїдають своїх батьків».

Я був почесним гостем на коронації Вірудхаки, старовинній церемонії, яка відбулася на ярмарковому полі, за околицею міста.

Хоча Вірудхака запросив Будду вшанувати своєю присутністю торжества з нагоди його вступу на престол, Бездоганний напередодні ввечері покинув Шравасті. Його нібито бачили на дорозі, яка вела до Шак'ї. Згодом ходили чутки, ніби Будда знав, що цар мас намір напасти на його батьківщину, і що він хотів бути із своїм народом, коли почнеться війна. Та коли через багато років я запитав у князя Джети, чи це правда, він похитав головою:

— Будді було байдуже, в який бік воно все повернеться. Всі спроби залучити його до політики зазнали невдачі. До самого свого кінця він сміявся над лялько­вою виставою життя...

Чому Вірудхака напав на Шак'ю? - Він боявся республік не менше, ніж Аджаташатру. Може, думав, що коли розіб'є їх першим, то стане могутніший за свого двоюрідного брата. Хто знає? Але Вірудхака не мав щастя.

Та в день його коронації здавалося, що Вірудхака дістав благословення неба. Бо коли він ступив третій крок на тигровій шкурі, усі боги спустилися з неба або прийшли з пекла привітати його, і натовп веселими вигуками вітав цю барвисту виставу.

— Он іде Вішну,— сказав князь Джета. — Він усюди перший.

Удвічі вищий за людину бог Вішну замаячив над головами збудженої юрби. Обличчя в нього було темно-синього кольору, а на голові — високий вигадливий тюрбан. В одній руці він тримав лотос, у другій руці — мушлю. Я з полегкістю пересвідчився, що цього дня він вирішив обійтися без своїх зайвих рук. Поки Вішну простував до тигрової шкури, на якій стояв Вірудхака, люди простерлися ниць. Багато хто підповзав до нього, щоб торкнутись краєчка його одіння. Здавалося, ярмаркове поле кишить зміями, в яких були людські голови.

За Вішну з'явилася його дружина Лакшмі. Соски богині були пофарбовані в червоний колір, а золотава шкіра блищала буйволячим маслом, як блищать її статуї біля міських брам. Коли двоє верховних богів прикрасили Вірудхаку вінками, охоплена екстазом юрба почала завивати й танцювати, наче одурманені хаомою маги.



  • Хто вони, ці велети? — запитав я князя Джету.

  • Арійські боги — хто ж іще! — відказав він, потішений моїм зачудуван­ням. — Звичайно, таке відбувається дуже рідко. Тільки раз або двічі за життя одного покоління цар скликає до себе всіх богів.

Поки князь Джета говорив, на протилежному кінці поля з'явився лиховісний червонопикий Індра. В одній руці він тримав блискавку, в другій стискав величез­ну флягу з сомою, яку раз у раз прикладав до рота. Поруч із ним, на колісниці, запряженій вогненно-рудими кіньми, стояв Агні, весь у чорному, з палахкотючими очима.

Блискучою, моторошною процесією підходили до царя Вірудхаки ведичні боги.

Я сам не знаю, чи повірив тоді бодай на мить у те, що боги справді з'явилися. Не виключено. Вистава була грандіозна. Але тільки вистава, як запевнив мене князь Джета.


  • Богів грають актори,— пояснив він.

  • Але ці актори — велетні.

  • Кожного бога зображують два актори. Один сидить на плечах другого, а шати накривають обох. Виходить гарно, правда ж?

  • і страшно. — Я мав таке відчуття, ніби марю, напившись хаоми. — А народ справді вірить, що це його боги?

Князь Джета знизав плечима.

  • Дехто вірить. Дехто — ні.

  • Більшість вірить,— сказав Карака.

Хто ж у такому разі приходив до Будди в Оленячому лісі, Брахма чи двійко акторів? -— піддражнив я князя Джету.

— Не знаю. Мене там не було,— спокійно відповів він. — Але, зрештою, там не було й Будди, бо він уже погасив своє «я». Отож Брахма — чи той, хто грав його роль,— тільки згаяв час.

Амбаліка тішилась неймовірно, дивлячись на тих величезних ідолів.

— Вони здаються такими справжніми!

Вона розповніла після того, як народився мій син.

— Я не надто важка як на твій смак, га?

Це були перші слова Амбаліки, коли я зустрів її біля міської брами. Вона добре пам'ятала, як я колись сказав, що при магадхському дворі всі надто гладкі, в тому числі і я сам. За три роки я майже подвоїв свою вагу.

— Ні. Ти саме така, як треба.

Я сказав їй, що я в захваті від неї — і то була правда.


  • То ти дозволиш мені поїхати до Суз?

  • Як тільки буде змога.

— Бо я певна, ти більш ніколи сюди не повернешся. — Амбаліка здавалася засмученою, але голос її звучав бадьоро.

Я запевнив її, що повернуся неодмінно. Адже торгівля між Персією та Магадхою повинна розвиватися. Між Персією та Кошалою теж.

Події начебто підтверджували моє припущення. Перш ніж я покинув Шравасті, зі мною зустрівся чи не кожний багатий купець у місті. Вони просили торгових привілеїв. Хоч я відмовився від багатьох хабарів, що могли б збагатити мене, я прийняв позичку від гільдії гончарів. Гільдія пообіцяла сама погасити позичку, якщо я доб'юся, щоб торгівлю індійськими гончарними виробами в Персії не обкладали митом. Я уклав цю домовленість заради Амбаліки, щоб вона та мої діти — Амбаліка була знову вагітна — мали засоби для прожиття на той випадок, якщо князь Джета помре або впаде у неласку. Природно, я був певен, що коли знову побачуся з дружиною й дітьми, я з'явлюся сюди з володарем усієї Індії Дарієм, Великим царем.

Восени того року я приєднався до каравану, що вирушав на захід. Крім моїх охоронців, мене супроводжував і Фан Чи. Всі інші учасники його експедиції загинули, або померли від пропасниці, або повернулись додому.

— Китайці не люблять подорожувати. — Фан Чи усміхався своєю постійною, але приємною усмішкою. — Якщо Китай — це світ, навіщо забиватися кудись-інде?

— Так само вважають і перси.

Під час нашої мандрівки на захід я багато довідався про Китай, до якого в моїй розповіді ще дійде черга. Я сподівався вразити Фана Чи блиском і роз­кішшю Перської імперії. Але він у свою чергу вразив мене пишнотою китайського світу — правда, чисто позірною,— де колись існувала єдина імперія, відома під назвою Серединного царства. Але, як то часто буває, воно розпалось, і сьогодні Китай складається з багатьох незалежних держав, що ворогують між собою,— як у Індії. І так само, як у Індії, нема там жодного дрібного правителя, який, сидячи у своїй фортеці, не мріяв би, що одного дня він стане єдиним володарем відродже­ного Серединного царства.

— Але це станеться тільки тоді, коли правитель — байдуже, хто він буде,— дістане дозвіл від неба.



Пам'ятаю, я вперше почув цю фразу в ту мить, коли побачив невиразні обриси веж на мурах Таксіли в повитій ліловим маревом далечині.

  • Ми називаємо такий дозвіл неба грізною славою царів,— сказав я. — Перських правителів обдаровує нею Ахурамазда — наш Мудрий Повелитель і єдиний бог.

  • Учитель Кун сказав би, що славою обдаровує небо, а це, власне, те саме, хіба не так?

Через кілька років я познайомився з учителем Куном, і він виявився наймудрішим з людей, з якими я будь-коли розмовляв у своєму житті. Повір моєму слову, Демокріте. Та й вибору в тебе нема. Думаю, крім мене, ніхто з людей Заходу не зустрічався з цим славетним мудрецем.


(Дія твору відбувається в V ст. до н. е. Онук пророка Зороастра, старий перський царедворець Кір Спітама, що доживає віку як посол Персії в Афінах, на прохання юного грецького філософа Демокріта розповідає йому про своє життя та про історичні події, свідком яких він був за свої довгі літа. Вихований при дворі царя Дарія, Спітама зблизька бачив придворні інтриги, підготовку до греко-перських війн, зустрічався з багатьма ви­значними людьми Стародавнього світу. Допитливий і мислячий юнак, він живо ціка­виться навколишнім життям, наполегливо дошукується істини, прагне пізнати таємниці світобудови і релігії. Маючи намір приєднати до Перської імперії нові володіння на Схо­ді, цар Дарій посилає Спітаму до Індії, щоб налагодити взаємини й торгівлю з тамтеш­німи державами і підготувати грунт для переможного походу перського війська аж до Китаю.

Добувшись до Індії, Спітама заводить стосунки з вельможами при царських дворах, одружується з дочкою одного з них, закуповує в обмін на перське золото великий вантаж заліза, на яке багата Індія, і водночас пильно придивляється до місцевих звичаїв, віру­вань, поглядів на всесвіт, зустрічається зі славетним Буддою і вступає з ним у дискусію. Нарешті, в товаристві китайського посланника, з яким познайомився в Індії, він вирушає назад до Персії.)




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка