Геродот виступає в афінському одеоні


ГРІЗНА Й НЕДОВГА СЛАВА ЦАРІВ ЧАСТИНА П'ЯТА



Сторінка7/9
Дата конвертації11.03.2019
Розмір8,1 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

ГРІЗНА Й НЕДОВГА СЛАВА ЦАРІВ

ЧАСТИНА П'ЯТА

1


Я повернувся до Суз через чотири роки — без трьох днів — після того, як вирушив у своє посольство до Індії.

Двір був ще в Сузах, але Дарій уже подався на зимівлю до Вавілона. Почав поволі посуватись на захід і гарем, а канцелярія готувалася до від'їзду. З царської родини в Сузах залишився тільки Ксеркс.

Поки мене тут не було, гаремна війна закінчилася цілковитою перемогою Атосси — вона таки примусила Дарія оголосити наступником престолу Ксеркса.

Царевич, наступник престолу, прийняв мене у своїх приватних покоях. Я вже хотів був простертися ниць, але Ксеркс утримав мене лівою рукою, і ми обнялись як брати.

Ми пили гельбонське вино, і я розповідав про свої пригоди в Індії. Ксеркс був у захваті.

— Я поведу туди військо! —Його світло-сірі очі зблиснули, як у кота. — Великий цар уже старий. Доведеться йому послати мене. Але він не захоче. — Брови, що досі були з'єднані над переніссям, тепер розійшлися. — Він пошле Мардонія.

— Ви можете вирушити в похід обидва. Мардоній воюватиме під твоїм командуванням.

— Якщо мені дадуть вирушити в похід. — Світло в сірих очах погасло. — Йому дозволено все. Мені — нічого. Він уже здобув сотню перемог. — Я — жодної.

— Ти підкорив Вавілон,— сказав я. — Принаймні ти був близький до цього, коли я поїхав.

— Я тільки придушив повстання, більш нічого. Та коли я попросив, щоб мене зробили царем Вавілонії, мій батько сказав: «Ні!» Він призначив мене тільки правителем Вавілона. Я також збудував новий палац, у якому мені дозволено жити, коли його там нема.

Я ніколи не міг збагнути, любив Ксеркс свого батька чи не любив. Мабуть, що ні. В усякому разі, він сприймав як особисту образу те, що його ніколи, в жодному важливому поході не ставили на чолі війська. Одначе він зберігав вірність Дарію і боявся його не менше, ніж сам Дарій боявся Атосси.

— Чому ти й досі тут? — запитав я. — Адже скоро зима!

— Я головний муляр у Великого царя. — Ксеркс показав мені пальці рук. Під короткі нігті набилося вапно. — Йому так сподобався палац, який я збудував у Вавілоні, що він доручив мені закінчити будівництво і цього. Він також дав мені повну волю в Персеполі. Отож я будую і будую. Я замінив більшість будівельни­ків єгиптян іонійськими греками. Вони найкраще вміють обробляти камінь. Я на­віть знайшов кількох із твоїх індійців — вони в мене оздоблюють палац деревом. Але грошей Дарій видає мені жалюгідно мало. Відколи почалися війни з греками, я, мабуть, не бачив жодного «лучника».

Отоді я вперше почув жаргонне слово «лучник», яким греки назвали золоту монету із зображенням Дарія в короні та з луком у руці. Десь тоді виникла і жартівлива приказка: «Жоден грек не встоїть перед перським «лучником».

Ксеркс виклав мені свою версію подій, що сталися тут, поки я був у Індії. Я кажу «свою версію», бо правдивої розповіді — хай там про що — в природі не існує. Кожен бачить світ із того місця, де сидить. Дарма й казати, що з трону зручно дивитися хіба на спини простертих ницьма людей.

— Після довгої облоги ми взяли Мілет. Чоловіків повбивали, а жінок та дітей перевезли до Суз. Великий цар збирається оселити їх десь неподалік, а поки що кілька тисяч привабливих молодих мілетянок живуть тут, у старих халабудах. Можеш вибрати собі здобич. Вони вже майже перестали скиглити. Одну молоду вдову я навіть узяв до свого гарему. Вона навчає мене грецької мови. Вона розумна, як усі мілетянки.

Крізь відкритий портик я бачив, як кружляє опале листя. Я згадав ті дні, коли навчався в школі у цьому самому палаці, й затремтів. Дитинство в Сузах чомусь уявлялось мені суцільною зимою.

— Після того, як ми взяли Мілет, гурт мідійців — хто ж іще? — спалив храм Аполлона в Дідімах, з оракулом та всім іншим. Дощенту спалив. А тоді йолоп Артафрен звелів послати гінців у всі грецькі міста й оголосити, що храм Аполлона спалено в помсту за спалення храму Кібели в Сардах.

— А хіба це було не так?

— Друже моєї юності, жерців Аполлона в Дідімах, жерців Аполлона на Делосі, жерців Аполлона в Дельфах — усіх їх утримує Великий цар. Щороку він посилає їм полчища «лучників».

Демокріт запитує, чи ми й досі оплачуємо оракула в Дельфах. Ні. Війни уже позаду. Крім того, жерці не змарнували своєї науки. Нині оракули рідко зва­жуються висловлюватися на політичні теми.

— Хай там як, а Великий цар відтоді тільки й знає, що перепрошує. Довелося йому дати гроші й на відбудову храму. А це означає, що на Персеполь він мені знову нічого не дасть.

Ксеркс звелів чашникові принести нам іще вина. Потім розповів мені про придушення карійського заколоту.

— Коли ми взяли Мілет, цим селюкам настав край. Куди їм було діватись! Гістіея схопили, і йолоп у Сардах скарав його на смерть, страшенно розсердивши Великого царя, бо мій батько любив Гістіея і ніколи не винуватив його за мілетську катавасію. Правда, старого звинуватили за піратство, а не за зраду, бо протягом своїх останніх років він, звичайно ж, чинив розбій на морі. Твоя мати вельми засмутилася, коли його стратили.

Ксеркса завжди забавляли любовні пригоди моєї матері.

— Зруйнувавши Мілет, ми послали флот уздовж іонійського узбережжя,— провадив він. — Грецькі міста здалися. Потім наші кораблі — здебільшого фінікійські — увійшли в протоку, і тамтешній тиран так перелякався, що втік у Афіни. Не знаю, чому він так учинив. Як один з найвірніших підданих Великого царя він був у цілковитій безпеці. А тепер він зрадник.

Ось так мимохідь, Демокріте, згадав Ксеркс про Мільтіада, дрібного перського васала, якого менше ніж через три роки обрали головнокомандувачем усіх грецьких союзних сил. Йому ставлять за заслугу так звану грецьку перемогу біля Платей. Демокріт каже, що Мільтіад командував військом не біля Платей, а під Марафоном. Такі незначні подробиці, безперечно, мають вагу для грецької історії. А це — історія Персії.


  • Потім, минулої весни, Мардонію віддали командування і армією, і флотом. — Ксеркс любив Мардонія, як рідного брата, і тому його успіхи були ще нестерпніші для нього. — Менше ніж за півроку Мардоній підкорив Фракію і Македонію. Відтоді, як Камбіз завоював Єгипет, ніхто не приєднував до імперії стільки нових земель. Моє щастя, що він племінник Великому цареві, а не його син.

  • Чому ж тобі не надали такої нагоди?

  • Вони кажуть, моє життя надто дорогоцінне. Але як я зможу бути Великим царем, не вигравши жодної битви? О, мені вкрай потрібні перемоги! Ще більше, ніж Мардонію! Але...

  • Цариця Атосса?

  • Так. Завдяки їй я став наступником трону. І завдяки їй я важу менше, ніж мій двоюрідний брат, менше, ніж ти.

— Ну, ти, звичайно, важиш більше, ніж я.

— Так, звичайно. Але я не бачив Індії, а ти бачив. І завдяки тобі ми маємо тепер змогу приєднати до своєї імперії цілий світ. Будемо сподіватися, що ця честь випаде на мою долю. Будемо сподіватися також, що Дарій дозволить Мардонію і далі воювати з греками, бо це Мардонію вельми до вподоби. Не знаю чому. На заході нема нічого, вартого уваги. — Ксеркс уже хильнув чимало вина, і настрій у нього явно поліпшився. Він схопив мене за лікоть. — Коли доповідати­меш Великому цареві, скажи, щоб доручив мені... Ет, ти не можеш йому такого сказати!



  • Я можу натякнути. І поговорити з царицею Атоссою.

  • Не варто. Вона хоче, щоб я сидів у Вавілоні, в безпеці.

  • Якби переконати її, що завоювання Індії — справа легка, вона» тебе відпустила б.

Кінчиком кинджала Ксеркс заходився виколупувати вапно з-під нігтя на великому пальці.

— Може, вона й справді погодиться. Важко сказати. Побачимо. — Він усміхнувся. — Якщо я очолю похід, ти підеш зі мною.

Щасливі, ми мріяли про славу — як це властиво молодості.


  • Може, ми навіть устигнемо залагодити все це, перш ніж Мардоній зведеться на ноги.— Ксеркс раптом уколов собі пальця. Кров виступила двома крихітними рубінами. Він злизав ті крапельки.

  • Мардоній хворий?

  • Поранений. Повертаючись із Македонії, він потрапив у засідку. Фракійці перерубали йому сухожилля. Отож тепер він стрибає на одній нозі та нарікає на долю, хоча щодня обідає за столом Великого царя. На щастя, він надто недужий, щоб навесні вирушити в похід на греків. А я при здоров'ї. Отож... є невеличка надія, що на чолі війська поставлять мене. І я поведу його на схід, а не на захід.

Далі Ксеркс заговорив про жінок. Для нього ця тема була неймовірно цікава. Потім став розпитувати мене про Амбаліку. Ми погодилися, що мій син повинен виховуватися при перському дворі. Потім Ксеркс розповів про Аместріду, свою першу дружину.

  • Знаєш, її вибрала для мене Атосса. Спочатку я не міг зрозуміти чому.

  • У її батька Отана багато грошей. Мабуть, тому.

  • Це схоже на правду. Але Атосса дивиться глибше. Вона вибрала Аместріду через те, що Аместріда схожа на неї. —Ксеркс безрадісно посміхнув­ся. — Аместріда переглядає всі рахунки. Вона керує моїми видатками, Вона години просиджує з євнухами, а ти знаєш, що це означає.

  • У неї політичні амбіції.

  • Авжеж. Атосса хоче бути певна, що коли вона помре, за мною догляне інша Атосса. Звісно, я шаную свою матір. Завдяки їй я наступник трону.

  • Найстарший з онуків Кіра має незаперечне право на трон.

  • Я маю двох молодших братів.

Ксеркс завжди боявся, що йому доведеться поступитись не Арттобазанові, а комусь із своїх братів. Зрештою, коли Дарій став Великим царем, він мав аж трьох старших братів, ще живі були його батько й дід. Вважають, що такого більш не повториться в перській історії. Одначе й досі трапляються випадки, коли влада поминає старшого сина на користь молодшого. Приклад? Артаксеркс — мій нинішній повелитель.

  • Ми знайдемо тобі дружину-персіянку. — Ксеркс змінив тему небезпечної розмови. — Візьмеш котрусь із моїх сестер.

  • Нічого не вийде. Я не належу до «Шістьох».

  • А може, це правило не стосується дівчат царського роду. Ми спитаємо в законників.

Наступного дня ми покинули Сузи. Йшов дощ із градом. Після Індії я був звичний до дощів і анітрохи не журився, але Ксеркс завжди сприймав негоду як ознаку неприхильного ставлення неба і постійно сушив собі голову, як би покарати бурю чи дощ.

— Що ж ти за володар усесвіту,— мав звичай казати він,— коли не можеш вирушити на полювання через грозу?

На південний захід від червоних пагорбів з розкришеного пісковику, що позначають межу місцевості, яка оточує Сузи, погода потеплішала, і настрій у Ксеркса зразу покращав.

До брами Вавілона ми під'їхали близько півночі. Сторожа привітала Ксеркса криками: «Цар Вавілонський!» Потім з гучним рипом важкі кедрові ворота розчинились, і ми в'їхали до сонного міста.



2

Повернувшись із мандрів по світу, про який ніхто з царедворців навіть не чув, я сподівався, що моя поява викличе неабияке збудження і я опинюся в центрі уваги. Марні сподівання. Для царського двору має вагу лише те, що відбувається при дворі. Моєї відсутності ніхто не помітив, а на моє повернення не звернули найменшої уваги.

Зате появу Фана Чи помітили — дивлячись на нього, ніхто не міг утриматися від сміху. На щастя, він не сприйняв це як образу. «Вони теж здаються мені чудними»,— спокійно сказав він.

Я подав звіт до першого відділу канцелярії. Ніщо там не змінилося. Мене послали до другого відділу, де ті самі євнухи сиділи біля тих самих довгих столів, складаючи рахунки, пишучи листи від імені Великого царя, роблячи нудні справи управління імперією. Те, що я побував у Індії, анітрохи не зацікавило їх. Один з помічників управителя двору сказав мені, що Великий цар, може, скоро викличе мене для розмови. Але потім... Царський двір Персії вічний у своїй однаковості.

Лаїда теж не змінилася. «Ти постарів»,— сказала вона. Ми обнялися. Як звичайно, вона мене ні про що не розпитувала. Індія не цікавила і її.

— Ти повинен побачитись із своїм другом Мардонієм. Негайно. Він тепер найвпливовіша людина при дворі. Дарій душі в ньому не чує. Атосса нетямиться з люті. Але що вона може вдіяти?

— Скажімо, отруїти його,— припустив я.

— Вона це зробила б, але я постійно нагадую їй, що Мардоній не становить загрози. Адже він не син Великого царя. Тобі сподобався Ксерксів палац?

Ми були на даху покоїв Лаїди в Новому палаці. На півночі, зразу за зіггуратом, маячив у всій своїй золотаво-глазурованій розкоші палац Ксеркса.

— Те, що я бачив, сподобалося. Я був тільки в канцелярії.

— Всередині він просто чудовий. І дуже затишний. — Лаїда стишила голос.—У мене новий друг,— повідомила вона, вочевидь нервуючись.— Сподіваюся, він сподобається тобі.

— Я завжди ставився прихильно до твоїх греків. Звідки цей? Із Спарти? Лаїда ніколи не була в захваті від того, що я міг читати у неї в душі. Зрештою,

я онук пророка і син чаклунки. Я наділений надприродними здібностями.

Демокріт просить дати доказ цих здібностей. Ось він, доказ, перед тобою. Моя пам'ять.

Грек був високий, блідий, з голубими дорійськими очима і не набагато старший від мене. Але ж і моя мати не набагато старша від мене. Він був у персь­кому вбранні — тільки на ногах мав сандалі, замість черевиків,— і почував себе страшенно незручно в ньому.

— Демарат, син Арістона,— відрекомендувала його Лаїда. — Цар Спарти.

— Вже не цар і навіть не син Арістона. За що я маю дякувати дельфійському оракулу.

У той час я не мав найменшого уявлення, про що йшлося. Згодом я довідався аж забагато про так званий спартанський скандал.

За давнім звичаєм у Спарті має бути не один цар, а два — досить безглузде, треба сказати, правило. Демарат посварився з другим царем Клеоменом, той підсунув хабара пророчиці в Дельфах, і вона оголосила, що Демарат — не син Арістона. В такий спосіб було «доведено», що він незаконнонароджений, і Демарат утратив право на царський престол. Того дня в мисливському будиноч­ку Дарія Гіппій усе передбачив правильно. Хоча Великий цар тоді припустив, що через стільки років навіть дельфійський оракул не здатний з'ясувати, хто, кого і як запліднив, але Дарій помилився. Після оракулового вироку, якого ніхто не посмів спростувати, Демарат, як і інші знеславлені грецькі царі, тирани та воєначальники, подався просто до Суз. Дарій прийняв його, наділив землею неподалік стародавньої Трої і дав йому звання воєначальника.

Ми обмінялися звичними люб'язними словами. Потім я, маючи відчуття, що все це вже колись пережив із Гістіеєм, сказав:

— Ви переконуєте Великого царя піти походом на Афіни. А коли Афіни впадуть, то рушити й на Спарту, так?

— Тільки на Афіни,— сказав Демарат. Його холодні голубі очі, як я помітив були того самого кольору, що й кахлі брами Іштар навпроти нас. — Армія Спарти сильніша за перську;

— Немає сильнішої армії, ніж армія Великого царя! —нервово втрутилася
Лаїда.

— Крім спартанської,— сказав Демарат. —Це очевидно.

— Без союзників Спарта воювати не зможе,— сказав я, подумки за­хоплюючись твердістю скинутого царя. — Сила Спарти залежить від афінського флоту. А якщо Афіни зазнають поразки...

Демарат зиркнув на мене убивчим поглядом. Потім роздратовано підсмикнув довгі рукави перського вбрання.

— Ідеться про Еретрію, Евбею й Афіни. Справи Спарти залагодять самі спартанці. Перську армію знову очолить Мардоній.

— Ви певні, що він зможе?



  • Не зможе,— втрутилася до розмови Лаїда.—Він уже ніколи не ходитиме — так кажуть лікарі.

  • Мардоній — найкращий полководець Великого царя,— заявив Демарат. — Він міг би очолити військо, якби навіть його несли на ношах. Але такої потреби не виникне. Я бачив його ногу. Вона загоїться.

Пізніше того дня ми з Лаїдою посварилися. Я сказав їй, що новий похід на Грецію аж ніяк не в її інтересах і не в моїх.

— Наше майбутнє — на заході,— проголосила Лаїда.—Нехай Мардоній і затьмарить Ксеркса на рік або два. Яка різниця? Ксеркс однаково колись буде Великим царем, і тоді завдяки Мардонію або Демаратові він стане й володарем усіх греків, від Сігея до Сіцілії, і володарем морів теж.

Невдовзі після моєї зустрічі з Демаратом мене покликала до себе Атосса.

— Звичайно, я тобою задоволена. Ти дбаєш про інтереси Ксеркса, я знаю. Знаю, що ти посварився з матір'ю через греків та Мардонія. Кажуть, він не зможе вирушити на війну цієї весни. — Вона подивилася мені просто в очі. — Розкажи про Індію.

Я розказав їй про Індію.

В старечих очах спалахнула жадібність.



  • Які там багатства! — вигукнула вона.

  • І їх легко здобути,— сказав я. — Військо поведе Ксеркс.

  • Ним не можна ризикувати,— твердо заявила Атосса.

— Він повинен довести свої здібності полководця, перш ніж Великий цар помре.

— Небезпечно. А надто тепер. У нинішні часи.

Атосса поскаржилася, що вона рідко бачить Ксеркса. Коли двір був у Сузах чи в Екбатанах, він жив або у Вавілоні або в Персеполі.

— У нього манія будувати. — Атосса спохмурніла. — Як і в мого батька. Але це дуже дороге захоплення. І кінця йому не буде.

Протягом багатьох років я спостерігав, як Ксеркс створював у Персеполі найгарніший у всьому світі ансамбль незавершених будівель. Коли Каллій прибув до Персії для мирних переговорів, я повіз його до Персеполя. Ельпініка розповіла мені, що будівлі Ксеркса неабияк його вразили і він доручив рабові змалювати найголовніші споруди. І ось тепер афіняни ретельно відтворюють на Акрополі Ксерксові палаци. На моє щастя, я бачив оригінали.

Атосса нарікала на самотність.

— У мене є, звичайно, Лаїда. Але вона схиблена на грецькій політиці. Ти знаєш, вона знову щось там заварює.

— Знаю. Я познайомився з царем Спарти.

— У гаремі Лаїду дражнять царицею Греції. Власне, я нічого не маю проти. Якби не її захоплення, я ніколи б. не знала, що замишляють ті неспокійні люди.

— А що вони замишляють?

У серйозних випадках я ставив Атоссі прямі запитання, на які вона іноді давала прямі відповіді.

— Вони підбурюють Великого царя проти Афін. Гіппій переконав Дарія — знову,— що афіняни хочуть мати його тираном.

На відміну від Лаїди Атосса не шепотіла, коли йшлося про державні таємниці. Вона викрикувала їх, знаючи, що служба безпеки повторить кожне її слово Дарію. Так вони спілкувалися одне з одним. Тільки по смерті Дарія я довідався, чому вона не боялась його і чому він боявся її.

— Дарія збили з пуття. Він справді вірить, ніби Афіни хочуть відновити тиранію тепер, коли всі грецькі міста стали демократіями.

Я був приголомшений.

— Але ж іонійські греки...

— В усіх тепер демократія. Тиранів повалено, не лишилося жодного. Завдяки Мардонію. Спочатку Дарій розлютився. Але потім він збагнув, що Мардоній повівся дуже розумно. Він часто бував у тих містах і сам переконався, що тирани втратили в народі підтримку, бо всі вони зберігали вірність Персії.

— Очевидна причина, щоб зберегти їх.

— Так здавалось і мені. Але Мардоній хитріший, ніж ми з тобою. Він не раз зустрічався з багатими грецькими купцями — тобто людьми, які впливають на юрбу, коли вона збирається докупи й голосує. А тоді раптом від імені Великого царя Мардоній поскидав тиранів. Узяв і поскидав. Тепер він герой у очах усіх іонійських греків. За часів мого батька з нього здерли б із живого шкуру перед брамою палацу за те, що взявся вирішувати справи до Великого царя. Але нині інші часи... — Атосса обережно торкнулась одного з кількох зубів, які в неї лишилися, і скривилась від болю. — Щастя для Мардонія, що він завоював Фракію і Македонію. А то Дарій міг би дуже на нього розгніватись. Ну, а тепер Дарій слухається Мардонія і тільки його. А це означає, що буде новий похід на Грецію. Якщо тільки... Розкажи мені ще про Індію.

Атосса вміла мислити практично. Вона знала, що рано чи пізно Ксеркс повинен відзначитися на війні й чим раніше, тим краще,— у світлі перемог Мардонія. Хоча Атосса не сумнівалася у вмінні Ксеркса вигравати битви — хіба він не Кірів онук? — вона остерігалася, щоб його не вбили прихильники Гобрія. Адже набагато легше вбити на війні полководця, аніж при дворі царевича, якого завжди пильно охороняють.

Коли я закінчив свою розповідь, Атосса вимовила незвичайні слова: «Я поговорю з Дарієм». За всі роки нашого знайомства вона, наскільки я прига­дую, казала це тільки тричі. Я вдячно поцілував їй руку. Ми знову стали спільниками у змові.

Кілька разів я намагався відвідати Мардонія, але він був надто хворий, щоб мене прийняти. Нога запалилася, ходили чутки, ніби її відріжуть. Усі бідкалися, що вже нема на світі Демокеда.

Фан Чи був у захваті від Вавілона. «Тут живуть принаймні шестеро китайців, і один бере участь у справах Егібі. Весь світ знає (крім Демокріта), що Егібі — найбагатші лихварі у світі. Протягом життя трьох поколінь вони давали гроші для караванів, для воєн на морі й на суходолі. Хто-хто, а Ксеркс знав їх чудово. Через свою пристрасть до будівництва він завжди потребував грошей, і Егібі незмінно виручали його, іноді на досить прийнятних умовах. Звичайно вони позичають гроші з двадцяти відсотків. Із Ксеркса вони лупили тільки десять відсотків, і це дало йому змогу за своє життя почати, якщо не закінчити, будівництво десятка палаців, а також підготуватися до війни з греками.

Мені пощастило влаштувати кілька зустрічей між Фаном Чи та Ксерксом. У ролі перекладача я стежив, щоб вони добре порозумілися. Отож я зумів зацікавити Ксеркса не тільки Індією, але й Китаєм — розповіді Фана Чи збуджу­вали нас обох.

— Який великий світ! — якось вигукнув Ксеркс.

Коли ми дійшли до межі земель, позначених на наших картах, Фан Чи мало що міг розповісти про те, якими дорогами слід добиратися до Китаю. Він сказав нам, що існують два сухопутні шляхи. Один — через високі гори на схід від республіки Шак'я; другий перетинав неозору північну пустелю, яка починалася за річкою Окс. Сам Фан Чи добирався до магадхського порту Чампа морем.

— Але я згаяв на це більше, ніж рік,— сказав він. — І я не хочу повертатися цією дорогою. Я хочу знайти добрий сухопутний шлях — шовковий шлях, який з'єднав би нас із вами.

Фан Чи не забарився укласти ділу низку торговельних угод з Егібі. Він використав їхню пристрасть до шовку та китайської матерії і продав усе, купив те, що міг собі дозволити, напозичавши грошей під майбутні прибутки.

Поки я чекав, коли Великий цар прийме мене для приватної розмови, Фан Чи примудрився найняти кілька торговельних суден, які мали доставити його в Індію, де він збирався перевантажити свої товари на в'ючних тварин і потім добиратися до Китаю через високі гори — подорож довга і небезпечна, в яку так приємно вирушати, коли ти молодий і відважний.

Через якийсь час Дарій влаштував прийом, і я схопився за цю нагоду, щоб відрекомендувати Фана Чи при дворі. Спочатку другий відділ царської канцелярії висунув безліч заперечень. Чи можна вважати жовтого чужинця за посла? Якщо так, то від якого царя? Якщо він просто купець, Великий цар прийняти його не може. Це була остаточна відповідь. Нарешті втрутився Ксеркс, і посла Фана Чи було запрошено відвідати Великого царя і вручити йому послання від правителя держави Лу, в якому той просить Великого царя Персії взяти його під свою руку.

Опівдні ми увійшли до колонної зали. Ксеркс щойно закінчив будівництво цієї прегарної споруди, що стояла на північ від палацу. Мене чемно зустрів управитель царського двору. Перські вельможі віталися зі мною досить стрима­но — вони ніколи, власне, не знали, як їм ставитися до мене. З одного боку, вони традиційно зневажають жерців. Але який з мене був жрець? Такий самий, як і вельможа. Проте всі знали, що я близький до царської родини, і тому мене обдаровували ввічливими усмішками, підставляли мені щоки для поцілунку, шепотіли схвальні слова — усі, крім Гобрія. Він ніколи не вшановував мене чимось більшим, ніж кивком голови. Я "був йому ворог — адже я належав до угруповання Атосси — Ксеркса.

Хоча Мардонія ніде не було видно, тут зібралося більше сотні синів та племінників Великого царя. Уперше побачив я Артафрена, сина сатрапа Лідії. Він був схожий на батька, тільки вираз обличчя мав інший — вираз тупого марнолюбства. Поруч із ним стояв мідійський флотоводець Датіс, з яким я зустрічав­ся кілька років тому в мисливському будиночку край дороги на Пасаргади.

Греки юрмилися ліворуч від трону. Постарілий Гіппій тримався за лікоть Мілона, тепер вродливого молодика. Я вклонився Гіппію і обняв Мілона, який мовив з подивом:

— Ти став чорний.

Фан Чи тримався поруч зі мною. Вельможі витріщалися на нього, мов на екзотичного звіра. Він відповідав їм таким самим поглядом. Хоча перські будівлі йому не сподобалися, він захоплювався пишнотою одінь.

У кожній із столиць придворна церемонія відповідає звичаю, який існував тут ще до виникнення Перської імперії. У Мемфісі Великого царя вшановують як фараона і бога. У священних Пасаргадах — як вождя племен. У Вавілоні — як халдейського царя, чия влада дісталася йому від жерців, переконаних у тому, що хоча місто тимчасово і належить смертному перському цареві, придворний церемоніал завжди має лишатися земним віддзеркаленням безсмертної слави Бела-Мардука. Через те тут лунає музика, яка більше пасує до вечірки з повіями, ніж до царського прийому, а храмові танцівниці роблять відверто безсоромні рухи, складаючи шану Іштар.

У Вавілоні в ролі церемоніймейстера виступає верховний жрець Бела-Мардука. Того дня жрець був у голосі. Він стояв на вході до колонної зали і щось завивав давньохалдейською мовою. Потім начальник царської охорони гримнув:

— Великий цар Дарій, володар усіх країн, цар Вавілонський, цар царів! Дарій з'явився в дверях — сонце сяяло в нього за спиною. Коли він ступив на довгий сардський килим, що вів до трону, ми простерлися ниць.

Великий цар був у пурпуровому мідійському плащі, який дозволено носити тільки монархам, у високому повстяному кідарі на голові, охопленому біло-голубою пов'язкою. У правій руці він тримав золотий скіпетр, у лівій — золотий лотос. Управитель двору ніс церемоніальний віничок, яким відганяють мух, і згорнуту серветку. Начальник охорони ніс стільчик для ніг. Якийсь родич давніх царів Вавілонії тримав над головою Дарія традиційного золотого парасоля — він належав ще царям стародавньої Ассірії. За кілька кроків позаду Великого царя йшов наступник трону.

Коли Дарій повільно рушив до центру зали, жерці Бела-Мардука затягли врочистий спів. Хоча ми повинні були втупити погляди в блискучу червону підлогу, ми всі дивились на Великого царя. Я шукав на ньому ознак старості і знайшов їх. Кілька місяців тому Дарій пережив напад чогось схожого на параліч. Через те він трохи волочив ліву ногу, а ліва рука, в якій був лотос, здавалася закляклою. Згодом я довідався, що Дарій майже не відчував лівої половини тіла, і лотос довелося прив'язати йому до пальців.

Одначе обличчя Дарія було ще гарне, а голубі очі — ясні. І все ж таки контраст між ним і Ксерксом упадав у вічі. Ксеркс був молодий і на півголови вищий за батька. У лівій руці царевич тримав золотий лотос. У правій — нічого.

У Вавілоні лев'ячого трону не було і, за наполяганням жерців, Великий цар сидів на досить скромному позолоченому стільці, яким аккадські царі користува­лися тисячу років,— так принаймні запевняє верховний жрець. Культ давнини завжди доходив у Вавілоні до божевілля. І чи не найдужче в цьому відзначився Набонід, останній цар вавілонський. Усе своє життя розкопував він забуті міста. Коли Кір удерся з військом до Вавілонії, Набонід саме намагався розшифрувати напис на камені, закладеному в підмурок храму, якому було три тисячі двісті років, і навіть не помітив, що він уже не цар, поки одного вечора повернувся до столиці й побачив у своєму Новому палаці Кіра. Таку історію принаймні люблять розповідати темноволосі люди. Насправді Набоніда схопили, ув'язнили, потім випустили. І він повернувся до своїх розкопок.

І Набонід, і фараон Єгипту Амасіс любили не тільки розкопувати, а й насліду­вати минуле. Так воно й досі триває у цих країнах, де відроджено усі давно забуті релігійні обряди. Кір тільки заохочував це захоплення минувшиною і навіть узяв собі за політику ототожнювати Ахеменідів з усіма бодай трохи значними стародавніми династіями. Усі його наступники, крім Ксеркса, брали участь у цьому божевіллі. Понад двадцять років з десяток магів трудилися в окремій кімнаті Сузького палацу, вигадуючи імовірних предків для Дарія. Кінець кінцем виявилося, що він споріднений з усіма богами, від Зевса до Амона-Ра — і завжди по прямій лінії!

Дарій сів на своє місце. Ксеркс став за ним. Ми підвелись на ноги і стояли, сховавши руки в рукавах, шанобливо схиливши голови. Верховний жрець Вавілона проголосив титули Великого царя, потім жриці з храму Іштар протан­цювали еротичний танець. Уся церемонія не мала в собі нічого перського.

Із списками в руках, управитель двору почав нашіптувати Дарію у вухо те, що йому слід було знати. Дарій був уже глухуватий, і виникало чимало плутанини. Часто зовсім не ту людину призначали начальником прикордонної застави, якої ніколи не існувало. Одначе Дарій уперто волів сам давати кожне призначення.

Потім Великий цар заговорив на загальні теми. Час від часу він неточно вимовляв найпростіші слова, що властиво для тих, хто зазнав часткового або повного паралічу лівої половини тіла.

На північних кордонах усе гаразд, сказав Дарій. Кочові племена поводяться спокійно. Були заворушення у Вірменії. Великий цар мусив покласти їм край. Були тривожні повідомлення з Єгипту. Але Єгипет схожий на Вавілон, у ньому аж кишить фанатиків, божевільних, шукачів пригод. Великий цар і там відновив спокій.

Поки Дарій говорив, я спостерігав за греками. Демарат і Гіппій удвох очолювали гурт, у якому я побачив десятки зо два вигнанців. Крім Гіппія, тиранів при дворі вже не було. їхня ера закінчилася. Нинішні греки були воєначальники, флотоводці, судочинці, які вважали себе скривдженими — і часто справедливо — тими або тими демократіями. Особливо ображеними почували себе афіняни. Бо, зрештою, афінські народні збори — жахливе збіговисько. Будь-кого з городян можуть випровадити з міста, якщо за це проголосує більшість зборів, часто підкуплених і завжди вкрай легковажних. Рано чи пізно з Афін висилають чи не кожного видатного діяча. Демокріт каже, я перебільшую. Ні, я не перебільшую. Одного дня вони спекаються і Перікла — тільки тому, що він обридне їм.

— Тепер про наші справи на заході.— Дарій схрестив руки, і скіпетр та лотос помінялися місцями.— Ми задоволені своїм племінником Мардонієм. Він зламав силу західних греків. Фракійці надіслали нам землю і воду. Цар Македонії Александр надіслав нам землю і воду. Віднині він наш раб. Питання із західними греками залагоджено. Нового походу навесні не буде.

Хоча Ксеркс повинен був стояти за батьком безвиразний, як статуя, я помітив, що його губи склалися в напівусмішку.

Греки не всміхалися.

Великий цар обвів поглядом залу і побачив мене.

— Тепер ми приймемо нашого посла до шістнадцяти царств, розташованих за річкою Інд. Ми хвалимо Кіра Спітаму за те, що він відкрив торговельний шлях між нашою сатрапією Індією та країнами...

Почалося тривале перешіптування між Дарієм і управителем двору. Управителеві нелегко було вимовити назви Кошала й Магадха, а Дарій однаково не міг їх розчути. Роздратований, Дарій тицьнув управителя руків'ям скіпетра, змусивши його замовкнути.

— ...та шістнадцятьма царствами,— твердо закінчив Дарій.— До Бактри вже прибула перша валка з вантажем заліза. Наступного року ми отримаємо нові метали, тканини та коштовне каміння з цих... далеких держав. Підійди, Кіре Спітама.

Два церемоніймейстери виступили наперед і підвели мене до трону. Я простерся ницьма перед золотим стільчиком для ніг.

— Віднині ти моє око,— сказав Дарій.

Начальник канцелярії вже сказав мені, що мене вшанують званням «царського ока». Це означало, що я отримуватиму пристойну платню з державної скарбниці, матиму право жити в будь-якому з царських палаців і подорожувати куди мені заманеться урядовим коштом, супроводжуваний церемоніальною охороною та оповісником, на чий крик «Дорогу «царському оку»!» половина населення імперії падає долілиць, тремтячи від жаху. Через рівні проміжки часу «царське око» відвідує кожну сатрапію. Йому несуть усі скарги проти сатрапа та його урядовців. Всюди, де з'являється «царське око», він — заступник самого монарха. А що чимало сатрапій неймовірно багаті — я маю на увазі насамперед Єгипет, Лідію та Індію,— то нечистий на руку «царське око» помирає багатієм. Я не був нечистий на руку. Правда, до багатих провінцій мене й не посилали. Я відбув одну службову поїздку до іонійських міст, де немає особливого ба­гатства, і ще одну, до Бактрії, де панує бідність.

Я висловив свою вдячність Великому цареві та Мудрому Повелителю, що надихнув його. Насамкінець Дарій ушанував мене приязним копняком у плече.

— На схід від далекого Сходу лежить країна, що називається Китай,— оголосив Дарій.— Ця земля має багато міст і річок, багато золота і коштовностей. Люди там походять від жовтого бога і живуть на берегах жовтої річки, яка ніколи не пересихає. Колись вони мали правителя — посланця неба. Та відколи він помер, вельможі тільки те й роблять, що сваряться між собою, як і ми колись. Доти багате царство нині перетворилося на нещасливий край, де постійно ворогують між собою невеличкі держави, і той край потребує володаря, який би захистив народ і дав йому надійні гроші та міцне правосуддя. Правитель однієї з тих країн, що лежать на схід від далекого Сходу, готовий запропонувати нам землю і воду. Він прислав до нас посла.

Вся ця промова була надуманою, і то ще м'яко кажучи. Фан Чи прибув як торговець, а не як посол. Але Дарій добре знав, що робить. Він хотів розбудити цікавість у своїх вельмож. Він хотів переконати їх у тому, в чому сам був давно переконаний: майбутнє Персії лежить на сході і на сході від далекого Сходу.

На щастя, Фан Чи не розумів жодного слова по-перському, а я переказував йому тільки те, що хотів. Потім я говорив Великому цареві те, що він хотів почути. А що ніхто з присутніх не розумів індійського діалекту, на якому перемовлялися ми з Фаном Чи, то я міг перекладати й перебріхувати як мені заманеться.

Фан Чи простерся ниць перед Великим царем. Єдине, що привернуло увагу наших царедворців, які звикли цікавитися тільки самими собою, була його зовнішність. Хоча жовтих людей можна зустріти в кожному великому перському місті, справу з ними мають тільки торговці, бо перській знаті не дозволено ні торгувати, ні позичати гроші. Тому про жовтих людей із Китаю царедворцям відомо лише з чуток, як про отих африканців із двома головами, що їх нібито бачив Скілак.

Фан Чи був у малиновому китайському плащі, що огортав його з голови до ніг. Він походив зі стану воїнів і служив у війську однієї з наймогутніших родин у князівстві Лу. Захотівши побачити світ, він налаштував торговельну валку й вирушив із нею на захід — так і прибув спершу до Індії, потім до Персії.

— Я шанобливо вітаю Великого царя,— сказав Фан Чи. Перекладаючи, я замінив «Великого царя» «володарем світу».

— Я прибув сюди, щоб відкрити торговельний шлях між Китаєм і Персією,— сказав Фан Чи.

Я переклав це дослівно і ще додав:

— Я прибув як посол від князя Лу, держави багатої і великої, як Лідія. Мій володар просить, щоб ви прийшли з військом до нього, і він дасть вам землю та воду і скориться вам як раб.

На ці слова придворні ледь помітно заворушились. Тільки греки лишилися байдужі. Для грека що не грецьке, те не існує. Дарій, здавалося, дуже зрадів.

— Скажи своєму володареві, що я прийду до нього з усім своїм військом. Скажи, що я візьму землю та воду, які він мені пропонує. Скажи йому, що я зроблю його своїм сатрапом... усього Китаю.

Дарій був великодушний і щедрий, але про Китай він мав не краще уявлення, аніж я. З тим самим успіхом ми могли б говорити про Місяць.

Фан Чи був явно збентежений нашими репліками, значно довшими, ніж його скромне прохання про відкриття торговельного шляху.

Я сказав Фанові Чи:


  • Великий цар бере під захист усі каравани, що йтимуть із Персії до Китаю. Він велить вам скласти список товарів, які ваша країна може запропонувати в обмін на золото та місцевий крам.

  • Скажіть Великому цареві, що я виконаю його наказ. Скажіть йому, що він відповів на моє найзаповітніше бажання.

Я переклав Великому цареві:

— Якщо ви прийдете в Лу, ви вволите найзаповітніше бажання його правителя, і він обіцяв вірно служити вам як сатрап Китаю.

Вистава, яку дали ми з Дарієм, була темою для розмов до кінця зими. Навіть найтупіші з перських вельмож були тепер заінтриговані можливим походом на схід і на схід від далекого Сходу.

Назавтра після прийому Великий цар покликав мене до себе. Коли я увійшов до його робочої кімнати, він передивлявся купу рахунків. Я простерся перед ним ниць. Кілька хвилин він не звертав на мене уваги. Дослухаючись до його важкого дихання, я почув зловісні, схожі на гарчання лева, хрипи в грудях. Нарешті він сказав:

— Підведися, «царське око».

Я уважно роздивлявся його з-під шанобливо опущених повік. Нерівномірно пофарбоване волосся й борода були сплутані. Непідмальоване обличчя мало жовтавий колір. Слабка лівиця лежала, зручно прилаштована, на столі, й годі було помітити, що з рукою в нього не все гаразд.

— Ти багато заплатив за залізо.

— Так, Великий царю. Сперечатися з Дарієм було не можна.



  • Але я хотів би одержати ще одну валку. Цього разу ми заплатимо не золотом, а товарами. Ти знаєш, чого хочуть ті люди?

  • Так, повелителю. Я підготував список і подав його у другий відділ канцелярії.

  • Де він і зникне навіки. Скажи радникові в питаннях Сходу, щоб принесли мені список сьогодні ж.— Дарій поклав на стіл папери, які тримав у правій руці.— Чи довго туди добиратися?

  • Якщо військо вирушить навесні, воно може перебути літо — у Індії це пора дощів — у Таксілі. А коли почнеться добра погода — це наша осінь,— у вашому розпорядженні буде Чотири місяці, щоб завоювати Кошалу й Магадху.

  • Отже, від початку до кінця мені знадобиться рік.— Дарій відсунув папери, відкривши мідну карту, яку я для нього приготував. Він постукав по металу перснем на своєму вказівному пальці, і мідь задзвеніла.— Розкажи, які там відстані. Яка місцевість? А річки? Я ніколи ще не бачив стільки річок у жодній країні. Чи дуже вони бистрі? Чи знадобиться нам флот? Чи там досить дерева, щоб збудувати кораблі на місці? Чи дерево треба везти з собою? Чи, може, краще переправлятися на човнах?

Ще ніколи не ставили мені стільки запитань протягом однієї години. На щастя, я знав більшість відповідей. На щастя, пам'ять у Великого царя була чудова, і він нічого не запитував двічі.

Особливо зацікавив Дарія Аджаташатру. Він засміявся, коли я розповів, що мене зробили зятем його майбутнього васала.



  • Та це ж чудово! — сказав він.— Ми настановимо тебе сатрапом Магадхи. Зрештою, ти належиш до їхньої царської родини, а нашою політикою завжди було вносити на місцях якомога менше змін. Ми тільки підфарбуємо тебе в чорний колір. Адже вони там усі чорні, так?

  • Прості люди справді темнолиці. Але в правлячій касті всі майже такі самі світлі, як і ми. Вони теж арії.

  • Ну нехай. Але ми все-таки викупаємо тебе в хні. Правда, ти й так, бачу, вже чорний. Ну, а що ти скажеш про китайців? Вони всі такі жовті, як той, кого ти привів до двору?

— Кажуть, що так, повелителю.

— Я ніколи ще не бачив жодного так близько. Очі в них якісь дивні, правда? Як же мені дістатися до Китаю?

Дарій уже почав мріяти про китайські скарби.

Я вказав йому на північно-східний куток карти. :

— Десь у цих горах є прохід. Але відкритий він тільки влітку. Подорож начебто забирає півроку.


  • Ну, а морем?

  • Років три, не менше — від Персії.




  • Ну, а якщо від Індії — то тільки рік. Думаю, там є чимало островів. Багатих островів.

  • Острови, півострови, материкове узбережжя. Фан Чи каже, що південь Китаю — суцільні лісові хащі. Але там нібито є кілька добрих портів і багато

перлів.

— Ну що ж, після Індії доберемося й до китайських перлів. Спохмурнівши, Дарій узяв свою ліву руку правою і скинув її зі столу. Мені

стало не по собі. Я безліч разів бачив, як його батько робив цей самий рух. Дарій раптом збагнув, що він зробив при мені.


  • Я ще можу їздити верхи,— сухо сказав він.

  • І повести на битву військо, повелителю,— додав я, низько вклоняючись.

— І повести на битву військо. Ксеркс хотів би піти в Індію.— Дарієва усмішка сховалась у квадратній сплутаній бороді.— Він скаржиться тобі, я знаю.

Кров прилинула до моїх щік. Такими словами звинувачували у зраді.

— Повелителю, він ніколи не скаржився... Але Дарій був у доброму гуморі.

— Ет, не кажи. У мене є не тільки вірні очі,— він показав на мене,— а й вірні вуха. Я не виню хлопця. Гірше було б, якби він не скаржився. Він одноліток Мардонія, а подивися, чого вже досяг Мардоній. Цариця відповідальна за те, що мій син живе таким життям. Вона хоче, щоб він був у безпеці. — Дарій закашляв­ся. Потім сказав: — Я ще не старий і зможу сам очолити похід.

Те, що Дарій знову й знову повторював ці слова, було для мене знаком, що він уже не вірить у свої сили.

— Ти добре впорався із своїм дорученням.— Дарій відсунув карту вбік.— Скажи в канцелярії, які, на твою думку, товари нам варто послати в Китай. Напиши обом царям,— ти знаєш, про кого я кажу, про отих індійців,— що Великий цар усміхається своїм рабам. Ну, те, що звичайно пишуть. Караван ми відправимо ще нинішнього року — повідом їх про це.— Дарій усміхнувся.— Але не згадуй, що я сам буду хазяїном каравану, І що весь наш товар буде залізний — мечі, списи, щити! Перш ніж я_помру, я стану... Як, ти кажеш, той чоловічок себе називав?

— Володарем світу.

— Я стану першим володарем світу. Я мрію про перли і шовк — про острови і Китай!

Нема сумніву, що якби Дарій був на десять років молодший, увесь вартий уваги світ став би перським. Але я вгадав правильно: Дарію вже ніколи не судилося повести військо на битву. Не мине й п'яти років, як він ляже поруч із своїм батьком у кам'яній гробниці за околицею Персеполя.

з


Мардоній прийняв мене на борту плавучого будиночка, пришвартованого біля пристані Нового палацу. Головнокомандувач сухопутних і морських сил Персії виглядав блідим, тендітним і молодшим за свій вік. Він лежав у гамаку, підвішеному до стелі. Коли хатина-човен хиталася на хвилях, гамак розгойду­вався.

  • Від розгойдування біль слабшає,— сказав Мардоній, коли я проліз по трапу до його каюти. Оголена нога була загноєна, розпухла, чорна. Двоє рабів відганяли віялами мух. На жаровні горів вогонь, але пахучий дим сандалового дерева не міг приглушити смороду розкладеного тіла.

  • Бридка, правда?

  • Так,— не став приховувати я.— Відріж її.

  • Ні. Я повинен мати дві ноги.

  • Ти можеш померти від цього гниття.

  • Найгірше позаду. Чи так вони кажуть. Хіба що...— Мардоній знизав плечима; потім скривився від болю.

Навколо лунав звичний гамір і гуркотнеча порту. Кричали люди, скреготіли линви, ляпотіли по воді, пливучи проти течії, округлі вавілонські човни.

— А шум тебе не турбує? Мардоній похитав головою.

— Я люблю цей шум. Коли заплющую очі, мені здається, що я із своїм флотом. Хочеш наступної весни вийти зі мною в море?

— До Фракії?

Я, звичайно, виявив нетактовність, згадавши місце, де його поранили і де він до того ж утратив чимало кораблів під час бурі. Мардоній спохмурнів.

— Авжеж, і до Фракії. Де твої родичі вчинили заколот.

— Абдери можуть учинити заколот, але не родичі Лаїди. Усі вони прихильники Персії.

— Я познайомився з твоїм дідом. Він, виявляється, багатій.



  • На жаль, я ніколи не зустрінуся з ним. Але я знаю, що він завжди зберігав вірність Великому цареві.

  • Він грек.— Мардоній потяг за мотузки свого гамака, щоб розгойдати його дужче.— Навіщо ти розтривожив Ксеркса своїми казками про Індію?

В голосі Мардонія прозвучали докірливі ноти.

  • Він розпитував мене. А я йому розповідав. Коли хочеш, я тобі те саме розповім. Наше майбутнє на сході.

  • Бо ти виріс на східному кордоні,— роздратовано сказав Мардоній.— Ти уявлення не маєш, що таке Європа. Яка вона багата — сріблом, зерном, людьми.

  • Дарій пробував завоювати Європу, пригадуєш? Він зазнав нищівної поразки.

  • То була зрада,— сказав Мардоній без найменшого відтінку гумору.— Великий цар не може зазнати поразки.

— Не бачу причин, чому б ти не очолив похід на Індію.

Я рішуче схилявся до так званої східної політики і не змінив своїх поглядів до сьогодні. А Мардоній був головним діячем західної політики. Отож кілька годин ми сперечалися в тій смердючій каюті. Від безперервного гойдання на воді в мене заболіла голова. Хоча Мардоній знав про мою приватну зустріч із Дарієм, він був надто хитрий, щоб поцікавитися змістом нашої розмови. А може, він уже про все довідався. При перському дворі таємниць не буває.

— Я хочу, щоб наступний похід на греків очолив Ксеркс. Я буду в нього заступником.

Я розумів, що Мардоній лукавить.

— Атосса його не відпустить,— навпростець заявив я.

— Аместріда доб'ється, щоб він пішов,— усміхнувся Мардоній.— Вона має великий вплив на нашого друга.

— Я про це чув. Вона хоче, щоб він очолив похід?

— Звичайно, хоче. Вона в нестямі від того, що вся слава дістається мені. Я її розумію. Тому й хочу поділити славу від завоювання Європи.

— І який же клапоть Європи сподіваєшся ти відхопити?

Це було не марне запитання. У ті дні ми знали навіть менше, ніж тепер, про обшири та розмаїтість західного світу. Фінікійські купці дали нам досить точні відомості про північне узбережжя Середземного моря. Але середина того вкритого густими лісами й майже безлюдного материка ховалася — та й тепер ховається — за завісою таємничості, відхиляти яку було шкода зусиль, на мою думку, звичайно.

— Насамперед ми зітремо з лиця землі Афіни й Спарту, а жителів привеземо сюди, як ми вчинили з мілетцями. Далі я завоюю Сіцілію. Це величезний острів, де ми вирощуватимемо стільки хліба, скільки треба, щоб прогодувати всю Персію.

Потім прийшли греки. Ми обнялися із старим Гіппієм.

— Це буде мій останній похід,— прошепотів він мені на вухо. Хоча Гіппій дуже постарів і зуби ледь тримались у нього в роті, проте він ще міг скакати на коні з такою легкістю, що кінь та вершник мовби зливалися в одну істоту.— Учора мені приснилося, ніби я сиджу на руках у матері. Це добрий знак. Тепер я певний, що скоро буду в Афінах і принесу жертву богині.

Демарат дивився на мене неприязно, інші теж. Навіть на рум'яному обличчі Мілона з'явився засмучений вираз на думку, що я тепер, мабуть, йому ворог. Я попрощався й пішов.

Жарке сонце стояло високо в небі, коли я брався сходами від пристані до низької брами, звідки починається широка вулиця Бела-Мардука. Там чекали мої охоронці та оповісник. Я майже забув про них, Я ще не звик до переваг та незручностей свого високого становища, коли ти йдеш або їдеш верхи по головній вулиці Вавілона, а навколо тебе охоронці з оголеними мечами та оповісник, чий дзвінкий голос раз у раз вигукує: «Дорогу «царському оку»!» і дорогу дають. Люди тепер сахалися від мене, як від вогню, бо «царське око» може обпекти дужче, аніж вогонь.

Я йшов пішки вузькими покрученими провулками. Завдяки оповісникові та охоронцям мені пощастило дістатися до головної контори лихварів Егібі, не дуже штовхаючись — і не дуже обпльованим. Темноволосі люди мстяться перським завойовникам, плюючи на них, коли можна сховатися в натовпі.

Найбільший у світі лихварський заклад виходить на вулицю глухою валькованою стіною, в яку вставлено гладенькі кедрові двері з віконцем. Коли я підійшов, двері відчинилися. Чорні раби з ритуальними візерунками на облич­чях провели мене у внутрішній дворик, де мене зустрів голова родини Егібі, усміхнений чоловічок на ім'я Шірік. Коли оповісник проголосив, що перед ним «царське око», він упав навколішки. Я шанобливо допоміг йому підвестися.

Шірік був приязний, уважний, і мій високий сан анітрохи його не бентежив. Він провів мене у довге приміщення з високою стелею, де попід стінами тяглися полиці, заставлені глиняними табличками.

— Деякі з цих записів зроблено понад сто років тому,— сказав він,— коли наша родина тільки оселилась у Вавілоні. Ні, рабами ми не були. Існує легенда, ніби ми з тих іудеїв, яких полонили і привели сюди, коли було взято Єрусалим. Але насправді ми оселились у Вавілоні набагато раніше, ніж привели їх.

Прийшов Фан Чи й китаєць, який служив у Шіріка. Ми сіли за круглий стіл, оточені глиняними табличками, що були рівноцінні мільйонам овець, тоннам ячменю, горам заліза і майже всім будь-коли викарбуваним монетам-«лучникам».

Шірік зразу перейшов до діла:

— Я оплачую караван до Китаю. Я довіряю Фанові Чі. Так само довіряє йому і мій товариш по ремеслу. Він родом з князівства Вей, розташованого поряд з Лу.

Шірік показав на свого жовтолицього помічника, непримітне створіння з більмом на оці. Шірік був обізнаний у всьому, з чим йому доводилося мати справу. Він навіть знав, що Вей — не царство, а князівство.


  • Звичайно, виникають і труднощі,— сказав Шірік, глянувши на прохача позики.

  • Труднощів чимало, але всі їх можна здолати, шановний Шіріку,— сказав Фан Чи, що вже трохи навчився розмовляти каліченою перською мовою.

Ми поговорили про те, яким шляхом краще добиратися до Китаю. Найбезпеч­нішим здавався сухопутний, від Шравасті до гірських перевалів. Ми погодилися на тому, що морський шлях нескінченний, а шлях із Бактрії на схід непрохідний через скіфські племена. Поки ми розмовляли, Шірік так швидко пересував кільця слонової кості на рахівниці, що вони дзижчали, мов крильця колібрі.

— Звичайно, один караван нічого, крім збитків, не дасть, — сказав Шірік, запропонувавши нам вина в масивних золотих чашах.— Ми виходимо з того, що караван дійде до Лу або Вей і що другий караван у безпеці дістанеться до Вавілона з товарами, вартість яких перевищуватиме вартість посланих із першим карава­ном. Але існує ймовірність сім до одного, що перший караван не прибуде до місця призначення, а якщо все-таки прибуде, то зворотний караван з імовірністю одинадцять до одного ніколи не дійде до Вавілона.

У мене виникло враження, що він у якийсь спосіб обчислив ці ймовірності на рахівниці.

— Але я вирішив ризикнути. П'ять поколінь нашої родини мріяли відкрити торговельний шлях між Вавілоном — цебто Персією — і Китаєм...

Розмова тривала вже близько години, коли Шірік звернувся до мене з конкретною пропозицією:

— Ми сподіваємося, що наша спроба призведе до великого успіху, якщо ви супроводжуватимете караван у ролі посла від Великого царя Персії до Середин­ного царства. Адже китайці досі вдають, ніби їхня імперія існує.



  • Вона існує,— сказав Фан Чи.— І не існує.

  • Міркування, гідне Будди,— зауважив Шірік.

Я вкрай здивувався, почувши ім'я Будди з уст вавілонського лихваря, за дві тисячі миль від річки Ганг. Шірік знав чи не все про світ, у якому облагоджував свої справи.

— І я порадив би вам, якщо ви прислухаєтеся до моєї скромної поради, вирушити в дорогу, перш ніж почнеться весняний похід на греків.

— Не буде весняного походу на греків,— сказав я. Шірік усміхнувся своєю лагідною загадковою усмішкою.


  • Я не можу сперечатися з «царським оком»! Я надто маленька людина. Але дозвольте звернути вашу увагу на те, що коли все-таки якимсь чином буде вирі­шено вчинити напад на Еретрію та Афіни об'єднаними силами сухопутного вій­ська та флоту, вартість підготовки такого вторгнення буде величезна. Якщо такий похід відбудеться, родині Егібі доведеться зробити і свій внесок — і ми зробимо його з великою радістю, о повірте, з великою радістю! Але, зважаючи на ці мож­ливі витрати, я радив би вам прошепотіти на вухо славетному володареві, чиїм оком ви служите, щоб посольство вирядили до Китаю, перш ніж перський флот покине Самос.

  • Цього року війни з греками не буде,— з притаманною невігласам твердістю заявив я.— Так мені сказав сам...— Я мало не припустився непрощенної для царедворця помилки і не повторив прилюдно свою приватну розмову з Великим царем.




  • ...головнокомандувач сухопутних і морських сил Мардоній, так? — Шірік спритно виручив мене із скрути.

  • Так,— відповів я.— Я щойно був у Мардонія. Війни не буде. Він нездужає і очолити похід не зможе.

  • Що правда, то правда. Мардоній не поведе військо. Але війна буде. Рішення уже прийнято. Я не виказую державних таємниць, бо хіба нікчемний Шірік із дому Егібі може знати державні таємниці? Командувачів буде два: Артафрен, син лідійського сатрапа, і Датіс, мідієць. Шістсот трирем зберуться біля Самоса і звідти вирушать до Родоса, Наксоса, Еретрії, Афін. Але вам усе це відомо, повелителю. Ви умисне втішаєтеся, змушуючи стару людину клеїти дурня й переказувати вам те, що відомо кожному, хто буває на нарадах у Великого царя.

Я спробував удати, ніби для мене державних таємниць не існує. А насправді я був приголомшений. Звичайно, лихвар міг знати те, чого не знаю я, але ж не було сумніву, що про весняний похід нічого не відомо ані Мардонію, ані Ксєрксові. Невже Великий цар знову піддався на умовляння грецьких змовників при дворі?

Я погодився з Шіріком, що посольству й караванові краще подорожувати разом, і пообіцяв запропонувати себе Великому цареві в ролі посла. Та поки ми будували свої плани, я тільки й міг думати, що про двоєдушність Дарія. Він же пообіцяв мені похід на Індію. Звісно, Великий цар не зобов'язаний дотримувати обіцянки, яку дав своєму рабу. Але ж Дарій сам визнав, що інтереси Персії — на сході. Чому ж він змінив свою думку?

Тими днями Ксеркс любив розгулювати по Вавілону перевдягненим, у халдейському плащі з каптуром, який прикривав обстрижену у вигляді квадрата бороду. Коли Атосса дорікала йому за ці пригоди, він казав: «Якщо мене мають убити, то однаково колись уб'ють». Кінець кінцем так воно й сталося.

Наступного дня після моїх відвідин Шіріка ми з Ксерксом зникли. Мій почет ми відпустили, а Ксерксові охоронці перевдяглися в селян, які приїхали на ринок. Після цього дуже задоволений царевич повів мене в той квартал, де розташовані приватні доми розпусти, бо там значно приємніше бавити час, ніж у храмових закладах. У приватному домі можна пообідати, послухати музику, дівчата тут бувають гарні — і завжди чисті.

Улюблений дім Ксеркса стояв у вуличці між задньою стіною храму Іштар і верблюжим ринком. Власницею закладу була вусата жінка, що не мала уявлен­ня, хто ми такі. Але вона завжди пам'ятала сіроокого молодого перса, який щедро платив і не завдавав ніякого клопоту. У дверях вона привітала нас звичним вигуком:

— О юні принци, осяйні, як сонце! Заходьте, заходьте!

Дещо недоречно вона розмовляла мовою колишнього вавілонського двору, де провела дитинство як наложниця царя Набоніда — так вона розповідала. Але власниці інших домів у цьому кварталі запевнили нас, що вона була не наложни­цею, а кухаркою.

Нас відразу провели у велику залу на верхньому поверсі, де ми вмостилися поруч на низькому дивані.

Пам'ятаючи про Ксерксову прихильність до гельбонського вина, господиня звеліла принести нам дюжину фляг. Кожну флягу подавала окрема дівчина — вишуканий спосіб ознайомити нас із товаром у закладі. В іншій кімнаті грала фрігійська музика. Коли остання з дівчат поставила останню флягу і відійшла, я розповів Ксерксові про свою розмову з Шіріком.

Ксеркс зліг на диванну подушку з чашею в руці. Він заплющив очі й прошепо­тів:



  • Не може бути.

  • Хіба Великий цар нічого тобі не казав!— спитав я.

У кімнаті було тепло і все, навіть вино, просякло пахощами ладану. Не знаю, чому люди так полюбляють цей густий запах. Мабуть, тому, що він рідкісний. Сатрап Аравії щороку надсилає як данину Великому цареві шістдесят тисяч фунтів цієї ароматичної смоли.

— Мій батько нічого мені не розповідає. Ми розмовляємо про будівництво, про те, як я повинен правити Вавілонією...— Ксеркс зітхнув.— Датіс не становить загрози. Але мій двоюрідний брат Артафрен...

Голос його завмер.

— Будемо сподіватися, що він успадкував хист полководця від свого батька, через чию недбалість згоріли Сарди.

Поки нам приносили страву за стравою, дванадцятиструнні арфи грали, не змовкаючи.

— Я зробив усе від мене залежне,— мовив Ксеркс.— Я сказав Дарію, що наступної весни нам треба вирядити військо на схід.

Ксеркс занурив руку в горщик, де було козеня, стушковане в меді з кедрови­ми горіхами.


  • І що він?

  • Погодився зі мною. Твої розповіді справді захопили його.

  • Тоді чому ж...

  • Я не знаю. Мабуть, греки при дворі все-таки обробили його. А надто Гіппій. Він має великий вплив на батька. Не знаю, в чому тут річ. Та щоразу, коли старий виголошує: «Присягаюся Афіною й Посейдоном, я принесу ще жертву на Акрополі!» — у Дарія на очах виступають сльози, і він клянеться допомогти йому.

  • А що цар С парти?

  • Запитай у своєї матері,— похмуро буркнув Ксеркс.— Я з ним не спілкуюся. Мабуть, хоче, щоб ми йому повернули владу. Кажуть, він добрий воїн.

  • Ми з Лаїдою посварилися.

  • Через греків?

Я кивнув головою.

На мою превелику радість, для нас виконали свій танець дві індійські дівчини — близнята з Таксіли. Вони були вражені, коли я звернувся до них їхньою рідною мовою. Ксеркс, мов зачарований, дививсь, як їхні животи рухалися спочатку в один бік, потім у другий. У перервах між танцями він сказав, що й досі не впевнений, чи трон дістанеться йому.

— Гобрій все ще сподівається зробити царем свого онука.— Ксеркс був одержимий цією думкою.— І Артобазан ніколи не забуде, що колись його проголосили наступником трону.

Двір був у Екбатанах, коли Дарій несподівано оголосив, що від'їздить на північно-східний кордон і згідно з перським — а власне, мідійським — звичаєм на цей час призначає собі наступника — свого старшого сина Артобазана. Тоді нам із Ксерксом було чи то по тринадцять, чи по чотирнадцять років. Пам'ятаю, Лаїда запитала мене, як повівся Ксеркс. Коли я сказав, що він сприйняв це спокійно, вона похитала головою. Через багато років Ксеркс признався мені, яких зусиль довелося йому докласти, щоб приховати свій жах. «Якби Дарій раптом не повернувся з кордону й Артобазан став Великим царем, усіх Атоссиних синів було б страчено».

Несподівано Ксеркс обняв мене і врочисто повідомив:


  • Я переговорив з нашими законниками. І домігся свого. На Новий рік ми станемо родичами — ти одружишся з моєю сестрою.

  • Я не гідний такої честі,— пробурмотів я, дивлячись на нього крізь туман винних випарів.

То була відповідь, передбачена ритуалом, але я справді сказав те, що думав. Хто я такий, щоб одружитися з дочкою Великого царя? Але Ксеркс пустив повз вуха мої сумніви.

  • Ми повинні прийняти тебе до царської родини. Атосса в захваті.

  • А Великий цар?

— Спершу був невдоволений. Але потім погодився, що справді треба тебе одружити з царською дочкою, і тоді кров Кіра Великого змішається з кров'ю святого Зороастра.

Решта того дня, проведеного в домі розпусти, стерлася з моєї пам'яті. Пригадую, ми з Ксерксом поділили індійських сестер-близнят. Пригадую, господиня закладу дала мені міцного питва, від якого моя голова вмить проясніла і почала боліти.

На заході сонця Ксеркс і я, проштовхуючись крізь вуличні юрми і ледь тримаючись на ногах, повернулися до Нового палацу. Коли ми проходили біля зіггурату, я спитав:

— Котру з твоїх сестер ви віддаєте мені за дружину?

— Ти одружишся з... гм... гм...— Ксеркс затнувся і глибоко замислився. Потім похитав головою.— Я не пам'ятаю. Я бачив тільки двох із п'яти. В усякому разі, Атосса каже, що тобі дадуть найкращу з них. Якщо хочеш, запитай у Лаїди. Вона знає гарем.

— Ми з нею не розмовляємо.

— Ну, то запитай у Атосси. Або зачекай, і сам побачиш.— Ксеркс ошкірився в мідяному світлі надвечірнього сонця.— Зрештою, яка тобі різниця? Ти береш дівчину з роду Ахеменідів, а це найвища честь.

4


З невідомих мені міркувань Великий цар знову звернув свої помисли на захід. Стало очевидно, що за його царювання походу на схід не буде. Я сумно попрощав­ся з Фаном Чи, потім одружився з дочкою Великого царя і протягом п'яти наступних років обіймав високі посади при Дарієвому дворі, здобувши навіть звання «царського друга», про яке мріяли всі вельможі.

В ролі «царського ока» мене послали зробити огляд іонійським містам. Я з радістю прийняв це доручення. По-перше, всюди мене зустрічали з великими почестями і не тільки через моє високе становище, а й тому, що я був напівгрек. По-друге, я дістав нагоду відвідати Абдери, де познайомився із своїм дідом, що прийняв мене як сина. Він був багатий і дуже дотепний. Він став софістом ще до того, як це плем'я виникло. Правда, Протагор замолоду працював дроворубом у його маєтках і, можливо, вплинув на мого діда. Проте не менш імовірно, що мій дід вплинув на Протагора. Я познайомився також з моїм дядьком — а твоїм дідом, Демокріте. Йому було тоді вісімнадцять років. Він цікавився тільки грішми. Я не стану далі розводитися про те, що тобі добре відомо.

З Абдерів я відплив на кораблі. Якось удосвіта, коли в небі ще світили зірки, ми кинули якір у Галікарнасі. Зійшовши на берег, я побачив Мардонія. Він сидів на краєчку молу, а навкруг нього рибалки витрушували з невода рибу.

— Дорогу «царському оку»!—зарепетував мій оповісник.

— Даю дорогу,— сказав Мардоній, зводячись на ноги і низько вкло­няючись.— Ласкаво просимо до Галікарнаса.

— Великий полководцю!

Ми обнялись, і крізь грубий плащ я відчув кістки його худого тіла. Минуло два роки, відколи його поранили, а він і досі не одужав. Та на блідому обличчі сяяли сині й чисті, як у дитини, очі.

— Я усамітнився від світу,— сказав він, коли ми відійшли від пристані й звернули у вуличку, яка вела нагору до палацу Артемісії.— Став невидимий. Усіма забутий.

— Невидимий для двору. Але не забутий. Як ти тут опинився? Мардоній постояв біля підніжжя пагорба. Він важко дихав, на лобі в нього

блищав піт.



  • Коли мене позбавили командування, я сказав Великому цареві, що хочу покинути двір.

  • Назавжди?

  • Хто знає? Справжнє «назавжди» — це тільки смерть.

Коли ми почали братися схилом до палацу, Мардоній ухопився за мою руку. Він хитався з боку на бік, щоб не навалюватись усією вагою на поранену ногу.

— Дертись нагору — для мене найгірше,— видихнув він десь на півдорозі й сів на вапняковий уступ.



Я сів поруч. Будинки міста, що тулилися понад крутим узбережжям червонястої затоки, яка відокремлює суходіл від темно-зелених гір острова Кос, були схожі на розкидані внизу гральні кості. «Оселя бога Пана»,— подумав я, дивлячись на острів,— і тут-таки дорікнув собі. Я згадав про морських піратів, які живуть серед тих прегарних гір, про слабке управління островом, про заборгова­ність у податках. Я знову перетворився на суворого інспектора, на несхибне «царське око».

  • Коли молодий Артафрен і Датіс повели військо на греків, я перебрався в Галікарнас,— сказав Мардоній.— Відтоді тут і живу.

  • Поправляєш здоров'я?

  • Так. Я вірю, що наступного року командування віддадуть мені.

  • Але чи буде війна наступного року? Коли зруйнують Афіни, який глузд воювати далі?

Я колупнув кам'яну рибку, що застрягла у вапняку — релікт від часів вавілонського потопу.

  • А далі ми завоюємо Велику Грецію, Сіцілію, Італію.— Мардоній ошкірився.— Я тобі ніколи не показував свої карти, чи не так?

  • Я теж тобі не показував свої карти індійських царств.

  • Ми ніколи не дійдемо згоди.

  • Не дійдемо. Але яка тобі різниця?— В моєму голосі пробилася гіркота.— Твоє завжди зверху. Ти володієш якимись чарами, проти яких безсилий Великий цар. Коли ти кажеш, що треба воювати з греками, він завжди слухається тебе.

  • Гіппій володіє такими чарами. Він у нас чарівник,— серйозним тоном відказав Мардоній.— Я тільки молюся, щоб його чари зберегли силу.

Коли ми стали підійматися далі до вершини скелі, піт зросив обличчя Мардонія, наче краплі теплого індійського дощу. Ми сіли на повалену колону якраз навпроти палацу.

  • Я прагну тільки одного — бути переможцем греків, і я не хочу ділити цю славу ні з Артафреном, ні з Датісом.

  • Отже, наступного року ти поведеш військо на захід?

— Хотів би повести. Але поки що такої змоги мене позбавили. Зрештою, ні для кого не було таємницею, що Мардоній хотів стати сатрапом усієї європейської Греції. Та скидалося на те, що тепер цю високу посаду обійме молодий Артафрен, і я змінив тему розмови.

  • А чому цариця Артемісія нехтує сатрапа і має зносини безпосередньо з Великим царем? Сатрапові це не до вподоби.

  • Зате Артемісії до вподоби. І її народові теж. Це дорійське місто, а дорійці обожнюють своїх царів. Коли я поскидав іонійських тиранів, я скинув і Артемісію. Тоді вона звеліла переказати мені: якщо я хочу замінити династію, давню як арійські боги, то вона викликає мене на двобій.

  • Сам на сам?

  • Виходило, що так.— Мардоній ошкірився.— Тоді я послав їй заспокійли­вого листа, а незабаром з'явився і власною персоною — вродливий, з цілісінькою ногою. Вона дивовижна жінка, і я віддав би,., я віддав би свою калічну ногу, щоб узяти її за дружину. Але це неможливо. Отож я просто живу з нею, цілком відкрито, начебто ми подружжя. Це незвичайне відчуття. Дорійці не схожі ні на інших греків, ні на будь-кого в світі. Жінки роблять що їм заманеться. Вони успадковують власність. Вони мають навіть власні ігри, як і чоловіки.

Артемісія прийняла нас у довгій кімнаті з низькою стелею; крізь малі віконця було видно море і темно-зелений Кос. Вона трохи розповніла відтоді, як я вперше її побачив, але золотаве волосся було й досі золотаве, а обличчя — приємне.

Мій оповісник оголосив мене, як велить звичай. Цариця вклонилася,— не мені, а моїй посаді, як велить звичай,— і гучним голосом заприсяглася у вірності перській короні.

— Кір Спітама — невблаганний інспектор,— пожартував Мардоній.— Він заприсягся, що подвоїть податок, який ти сплачуєш.

Мардоній простягся на вузькому ложі, поставленому так, що він міг бачити з вікна гавань. Він сказав мені, що провів більшість своїх днів, дивлячись, як приходять і відходять кораблі. Цього ранку, тільки-но розвиднилось, він упізнав вітрила мого корабля й пошкутильгав униз у порт, щоб зустріти мене.



  • Моя скарбниця належить Великому цареві,— офіційним тоном сказала Артемісія. Вона сиділа випростана на високому дерев'яному стільці. Я теж сидів випростаний на стільці, тільки трохи нижчому за її стілець.— Як і моє військо, як і я сама.

  • Я перекажу це володареві всіх земель і народів.

  • Перекажіть йому також, що слова Артемісії не розходяться з ділом. Я йому належу — але для гарему не годжуся. Моє покликання служити Великому цареві на полі битви. Я хотіла приєднатися до весняної виправи проти Афін, але Артафрен відмовив мені.

  • Отож ми тепер утішаємо одне одного,— сказав Мардоній.— Двоє полководців, яких не взяли на війну.

Ми заговорили про похід на Грецію. Звідти не надходило жодних відомостей відтоді, як Артафрен спалив Еретрію, а жителів міста забрав у полон. Мабуть, він уже захопив Афіни.

Коли я заговорив про нашу перемогу під мурами Еретрії, Мардоній замовк, а Артемісія явно стривожилась. Це була не та тема, яка могла розвеселити нашого пораненого лева, і володарка Галікарнаса рішуче урвала мої розбалакування про війну в Греції:



  • Ми чули, ви недавно одружилися з дочкою Великого царя. Котра із шляхетних цариць доводиться вашій дружині матір'ю?

  • Цариця Атосса,— офіційним тоном відповів я,— дочка Кіра Великого, на честь якого мене назвали.

Я був здивований — невже Артемісія й досі не знає, як звати мою дружину? Та, може, вона знала, але воліла прикинутися, що не знає.

  • Ми тут так далеко від двору,— сказала вона вибачливим тоном.— А як звати царівну, що дісталась вам у дружини?

  • Парміда,— відповів я.

Демокріт хоче знати більше про моє одруження. Коли управитель царського двору сказав, що мені дають у дружини доньку Атосси Парміду, я, пам'ятаю, попросив у євнуха повторити ім'я, і він повторив його, додавши: «Вона найгарніша з дочок цариці Атосси». Це узвичаєний придворний вислів, який або означає протилежне, або взагалі нічого не означає.

Атосса теж мало що пояснила мені.

— У неї лихий характер і вона розумна. Навряд чи це добрі якості для дружини, але, зрештою, важить те, з якого роду вона походить, а не яка вона на вдачу. Якщо вона стане аж надто нестерпна, можеш відлупцювати її.

Я одружився з Пармідою й одного разу таки справді відлупцював її. Та добра з того не вийшло. Парміда мала шалену вдачу і сильну волю — Атосса помилила­ся щодо неї. Зовні вона скидалася на Дарія. Але риси, які були гарні на обличчі Великого царя, на обличчі Парміди здавалися недоречними. Коли ми побралися, їй було вісімнадцять років, і вона вжахнулася, діставши в чоловіки мене. Щонай­менше вона сподівалася на одного з «шістьох», щонайбільше — на корону якогось сусіднього царства. Натомість її видали за звичайне собі «царське око». На довершення лиха, вона була переконаною дияволопоклонницею і затуляла вуха на саму згадку про Зороастра. Одного разу вона так образила мене, що я вдарив її тильним боком долоні, вона впала на столик і зламала собі зап'ясток. Кажуть, жінка тільки більше любить чоловіка, який обходиться з нею жорстоко. Це не виправдалося у випадку з Пармідою. Від тієї миті вона зненавиділа мене ще дужче.

Кілька років я жив у Сузах, і Парміда оселилася в жіночих покоях разом з Лаїдою, яка вельми її вподобала. Я не тримав у домі наложниць, бо він був надто малий, і не брав більше дружин. Отож Лаїда та Парміда майже весь час були вдвох. Я чудово можу уявити собі, про що вони там розмовляли.

Після того, як у нас народилася мертва донька, я перестав бачитися з Пармідою. Коли Ксеркс став Великим царем, я попросив забрати її назад, і він вволив моє прохання. Парміда померла, коли я був у Китаї. Це дуже нещаслива історія, Демокріте, і я не бачу причин затримуватися на ній...

Я почав розпитувати Артемісія про її взаємини з сатрапом. Вона відповідала на мої запитання спокійно і з гумором.

— Взаємини у нас чудові. Він ніколи не з'являється до мене, а я — до нього. Податок я сплачую до скарбниці в Сузах.

Я був у Галікарнасі, коли надійшли тривожні новини з Греції. Я вже не пам'ятаю, хто їх доставив. Здається, якийсь купецький корабель. Що саме нам повідомили, я теж не пригадую, але пам'ятаю, що ми з Мардонієм неабияк стривожилися і вже наступного ранку вдвох вирушили до Суз.

5


Досі афіняни вважають, що в битві під Марафоном вони здобули найблискучішу перемогу в історії воєн. Вони перебільшують, як і завжди. А події розвивалися так. Поки Датіс не сплюндрував Еретрію і не спалив у тому місті храми, Афіни були готові здатися. Демократичну партію тоді очолювали там Алкмеоніди, рід, з якого вийшов наш благородний Перікл, і вони дали знати, що коли Персія допоможе їм здолати аристократів, вони залюбки визнають Великого царя своїм володарем.

Але Датіс зруйнував Еретрію — і програв війну. Демокріт вважає, що афіняни чинили б опір Персії, навіть якби Еретрію не було зруйновано. Я сумні­ваюся в цьому. Коли через багато років найславетнішого афінського полководця Фемістокла вигнали з батьківщини люди, яких він урятував, він приїхав до Суз. Я часто розмовляв з ним про греків узагалі і про афінян зокрема. Фемістокл був упевнений, що якби Еретрію пощадили, битва біля Марафона ніколи не відбулася б. Та коли Еретрію зруйнували, наполохані афіняни звернулися до своїх союзни­ків із закликом про допомогу. Спартанці, як завжди, тільки висловили своє співчуття. Цей войовничий народ з дивовижною винахідливістю уміє знайти привід ухилитися від союзницьких обов'язків. Чи то місяць був уповні — чи не вповні, чи щось таке. Хоча я й не розслідував цієї справи, а проте не здивувався б, якби з'ясувалося, що перська скарбниця заплатила спартанцям, аби ті залишилися вдома.

Тільки платейці відгукнулися на розпачливий заклик Афін. Афінське та платейське військо розташувалося на марафонській рівнині, якраз навпроти вузького проходу, що з'єднує Еретрію з Аттікою. Виявивши неабияку політичну спритність, колишній тиран і васал Великого царя Мільтіад домігся, щоб його поставили на чолі афінських сил. Він опирався на підтримку аристократів, а демократи, звісно, ненавиділи його. Але завдяки помилці, якої Датіс припустив­ся під Еретрією, обидва угруповання згуртувались навколо нього, і нашу армію було зупинено. Ні, я не збираюся описувати битву, про яку в цю мить весело базікають у всіх тавернах старі діди. Скажу тільки, що втрати афінян були не менші, ніж втрати персів. Але хто в Афінах здатен у це повірити?

У цілковитому порядку наше військо повантажилось на кораблі. Датіс наказав флотові підняти вітрила й іти прямим курсом на Пірей. Він сподівався, що здобуде Афіни, перш ніж грецька армія встигне повернутися з-під Марафона.

Та під самим Фалером супротивний вітер затримав кораблі Датіса, а коли вітер спав, афінське військо вже увійшло до міста. На цьому перський похід закінчився, і Датіс відплив додому.

В Галікарнасі ми довідалися про те, що Датіса й Артафрена завернули назад. Я ще ніколи не бачив Мардонія в такому доброму гуморі. Він навіть інколи забував кульгати.

— Наступного року командування віддадуть мені,— сказав він, коли ми їхали з Галікарнаса. В повітрі стояли густі пахощі заквашеного винограду, темні вимочені оливки встеляли землю.— їм дали нагоду — і вони змарнували її. Я це передбачав. Кілька років тому сивіла в Делосі провістила, що я помру володарем усієї Греції.— Він обернувся до мене, його очі палахкотіли.— Ти можеш вируши­ти зі мною. Я настановлю тебе правителем Афін... Ні, це не годиться. Ти не захочеш бути правителем купи руїн. Я віддам тобі Сіцілію.

— Я волію Індію,— сказав я.

Та, як з'ясувалося, обом мріям не судилося здійснитись.

Дарій розлютився, довідавшись про невдачу Датіса. Артафрена він ніколи не винуватив — з пошани до його батька. Але зарікся давати йому будь-які доручен­ня — на радість Ксерксові. Та коли наступник престолу попросив доручити йому нову виправу проти Афін, Великий цар сказав, що в скарбниці немає грошей. Йому потрібен час, щоб поповнити скарбницю, збудувати новий флот, зібрати армію.

Останні роки царювання Дарія були на диво марні. Він змирився з гіркою істиною, що вже ніколи не поведе армію у похід. Він також вирішив, що в нього немає воєначальників, на чиє вміння він міг би покластися. Хоча Мардоній і далі лишався улюбленцем Дарія, Великий цар полюбляв ставитись до шанолюбного племінника як до людини свого віку, замученої тими самими недугами.

— Що ми за пара,— мав звичай казати Дарій, коли, спираючись на руку Мардонія, повільно прогулювався туди-сюди в садах Екбатан.— Два старі воїни, які бачили кращі дні. Поглянь-но на свою ногу! Я б її відрізав, якби вона була моя. Можна жити і з дерев'яною ногою, коли дні твоєї слави уже позаду.

Дарій любив мучити Мардонія, хоча любив його більше, ніж будь-кого. Мабуть, коли Дарій усвідомив, що вже ніколи йому не бути воїном, він захотів знайти собі товариша у своєму горі. Бо горе було в очах старого Дарія, коли він дивився, як роблять військові вправи молоді офіцери.

Мардоній аж ніяк не був задоволений, що його списали в резерв. Одного разу в садах Екбатан я бачив, як він пішов у якийсь моторошний танець, аби показати Дарію, що його нога загоїлась. Насправді Мардоній уже ніколи не зміг добре ходити. Зате він цілком пристойно їздив верхи і дуже зручно почував себе в бо­йовій колісниці, де прив'язувався так, щоб на калічну ногу зовсім не припадала вага.

Протягом останніх років Дарія життя при дворі було безтурботне — і небезпечне,— із змовами та супротивними змовами. Не можу сказати, що я згадую про ті дні з великою втіхою. Адже я опинився зовсім без діла. Мене похвалили за мою діяльність на посаді «царського ока», а тоді звільнили від цих обов'язків, нічого натомість не запропонувавши. А проте я завжди був у ласці. Я все ще доводився зятем Дарію і носив титул «царського друга». Просто сталося те, що часто буває при царських дворах. Я став непотрібний монархові. Я думаю також, що, бачачи мене, Дарій завжди згадував про скарби, до яких він колись поривався, але так і не зміг добутися. Ніхто не любить, коли йому нагадують про те, чого він не домігся у своєму житті.

Для всіх було очевидно, що епоха Дарія наближається до кінця. Але ніхто не міг уявити собі світ без нього. Адже Дарій був Великим царем протягом усього нашого життя.

Атосса й далі царювала в гаремі. Вона зробила все від неї залежне, щоб розворушити східну політику — і зазнала невдачі. Але в ті його останні роки в Дарія не знайшов би відгуку жоден далекосяжний план. Більшість часу Великий цар проводив зі своєю таємною радою, з начальником палацової охорони Аспатіном, із скарбником Барадкамою. Дарій наводив лад у своєму домі.

Несподівана смерть Гобрія розрядила напругу. Колишній наступник престолу Артобазан покинув двір і оселився в Сідоні. Він ніколи більше не повернувся до Суз.

Хоча греки тепер були не так на видноті, як раніше, Демарат здобув особливу довіру Дарія. Мабуть, у цьому випадку чари Лаїди подіяли особливо сильно. Інші греки або повмирали, або потрапили в неласку.

Ксеркс і далі будував палаци. Він почав також таємно підбирати людей і євнухів, які служитимуть йому, коли помре Дарій. Десь у той час Ксеркс прихилився до Артабана, молодого перського офіцера, далекого родича багатія Отана. Сам Артабан був бідний і шанолюбний. Ксеркс мав намір зробити його начальником своєї особистої охорони. На майбутнього управителя двору Ксеркс обрав Аспамітра, чиновника з другого відділу канцелярії, євнуха з дуже приємни­ми манерами.

Ксеркс і Мардоній знову стали друзями, і всім було очевидно, що Мардоній стане у Ксеркса головним воєначальником. Отак ретельно підбирав Ксеркс людей, які мали його згубити. Навіть озираючись назад, я не можу сказати, що якесь із його призначень було помилковим. Зрештою, комусь у житті щастить, а комусь — ні. Моєму другові не пощастило.

Кілька разів я зустрічався з Егібі — хотів послати власний караван до Індії. Але завжди щось ставало на перешкоді. В той час я одержав звістку від Караки. Він вирядив з Магадхи до Персії другу валку заліза. На біду, десь між Таксілою і Бактрою валка пропала. Мабуть, її перехопили скіфи. Перед тим, як я покинув Індію, ми з Каракою вигадали свій таємний код, і з його начебто сухого ділового звіту я вичитав, що Кошала вже не існує, Вірудхака убитий, а Аджаташатру став володарем усієї Гангської рівнини. Князь Джета був у ласці в Аджаташатру, і моя дружина та обидва сини були в безпеці. Я нудьгував за Амбалікою, а надто в ті рідкісні хвилини, коли був з Пармідою.

Через п'ять років після свого від'їзду Фан Чи надіслав мені звістку. Він усе ще не добрався до Китаю. Але його караван успішно просувався вперед. Він знайшов нову дорогу до Китаю і мав тверду надію відкрити «шовковий шлях» між Китаєм і Персією. Я прочитав листа Ксерксові, який зацікавився ним, і послав копію Великому цареві. Через місяць я отримав офіційне підтвердження від радника в питаннях Сходу, що лист надійшов до канцелярії. Потім — мовчанка.

Мардоній став одужувати і знову очолив рештки грецького угруповання при дворі. Особливо упадав коло нього Демарат. Мардоній прагнув вирішальної війни з греками і спокушав Ксеркса славою. Мовляв, удвох вони завоюють Грецію. Ксеркс був головнокомандувачем, Мардоній — його головним воєначальником. А що про Індію мова вже не заходила, мене на свої наради вони не запрошували. Я з того не журився. Я завжди був проти війн із греками, бо я знав греків. Ксеркс їх не знав.

У мене склалося враження, що Дарій війни не хотів. Хоча свого часу він і розгнівався на Датіса, що той не зміг зруйнувати Афіни, а проте звичайно Дарій голову собі цим не сушив. Зрештою, він ніколи не сприймав серйозно ні Афіни, ні будь-яке інше грецьке місто. Та й як він міг сприймати їх серйозно, коли вожді греків постійно з'являлися до Суз і просили його допомогти в боротьбі проти їхньої ж батьківщини? Хоча Дарій високо цінував греків як воїнів, він був глибоко знуджений їхніми міжусобними сварками. Кінець кінцем він сказав: «Двох поході іі досить». Перший призвів до незаперечного успіху, тоді як другий не тільки виявився малоефективним, а й дорого коштував. Не було потреби влашто­вувані Третій похід.

Але це не зупиняло Мардонія. Він тиснув на всіх, у тому числі й на царицю Атоссу, яка зрештою погодилася, що настав час для Ксеркса показати себе на війні. Артобазан зійшов зі сцени, і побоювання її вляглися — тепер Ксеркс не мав суперників. Цей об'єднаний тиск на Дарія дав свої згубні наслідки.

Великий цар скликав нас у залу сімдесяти двох колон у Сузах. Пам'ятаю, я подумки відзначив, який він несхожий на дужого молодого завойовника, що його я колись вперше побачив у цій самій залі. Тоді перед нами був лев, а тепер до трону повільно підповзав немічний дід. Дарію пішов шістдесят четвертий рік.

Демокріт хоче знати, якого віку був тоді Ксеркс. Ксерксові, Мардонію і мені було по тридцять чотири роки. Геродот дає Ксерксові лише вісімнадцять. І це називають історією! Юність уже минула, але старість була ще так само далеко від нас, як і дитинство.

Поки Ксеркс допомагав батькові зійти на високий золотий трон, усі погляди прикипіли до недужого монарха та його наступника. Дарій мав на голові воєнну корону з гострими зубчиками. В правій руці він стискав золотий скіпетр. Дуже обережно й шанобливо Ксеркс підняв нерухому ліву руку батька й поклав її на бильце трону.

Ксеркс зійшов униз і гучно проголосив:

— Ахеменід!

Коли Дарій озвався, його голос був слабкий, але виразний.

— Мудрий Повелитель хоче, щоб ми покарали афінян, які спалили наш священний храм у Сардах.

Цю формулу наша канцелярія завжди вживала для виправдання будь-якого походу на західних греків. Я мав не одну розмову з управителем двору і з Ксерксом, я зробив усе від мене залежне, щоб вони змінили формулу, але мої зусилля ні до чого не призвели. Коли я запевняв їх, що Мудрий Повелитель міг тільки зрадіти, коли той диявольський храм було спалено, ніхто в канцелярії і вусом не моргав.

— Ми наказали збудувати шістсот трирем. Ми збираємо військо з усіх кінців імперії. Ми збільшили податок на всі сатрапії.

Дарій тицьнув скіпетром у Барадкаму, і той зачитав список оподаткування. В залі почулося протяжне зітхання, кожен вельможа усвідомив, що збільшення податків не обмине і його. Хоча перські клани звільнені від будь-яких податків, вони повинні постачати воїнів, що утворюють ядро перської армії. По суті, саме перси платять найдорожче, коли Великий цар іде на війну.

Коли скарбник замовк, Дарій оголосив:

— Наш син і наступник Ксеркс очолить військо.

Ксеркс усе своє життя чекав цього призначення, але його обличчя не змінило виразу.

— Наш племінник Мардоній поведе флот.

Я подивився на Мардонія, який стояв праворуч від трону. Губи в нього розтяглися під його наче вирізьбленою бородою. Він був щасливий. Я — ні. Мені доведеться іти в Грецію з Ксерксом. Чи повернуся я з цього походу живий, чи зможу коли-небудь поїхати в Індію й провідати Амбаліку та своїх синів? Я був глибоко розчарований. Я не бачив на заході ніякого майбутнього для Персії. А тим більше я не бачив там майбутнього для себе. Зазнавши краху в шлюбі з Пармідою, я ще з більшою тугою згадував про Амбаліку. Демокріт запитує, чому я не взяв собі ще кілька дружин. Відповідь проста: у мене не було грошей. Та й у глибині душі я завжди сподівався, що коли-небудь або оселюся у Шравасті й житиму з Амбалікою, або привезу її та своїх синів до Персії.

.Наприкінці прийому Дарій сперся правою рукою на бильце і звівся на ноги. Якусь мить він стояв, ледь похитуючись; усією вагою він спирався на праву ногу. Коли Ксеркс зрушив з місця, щоб допомогти йому, Дарій жестом звелів синові відійти. Потім почав спускатися з трону — повільно, невпевнено долаючи біль.

Ступивши на ще одну сходинку, Дарій викинув слабку ліву ногу далеко вперед, сподіваючись, що там підлога. Але він погано розрахував. Внизу була наступна сходинка. Мов позолочена стулка дверей, коли їх штовхнеш, зачи­няючи, Великий цар обкрутився на своїй правій нозі й повільно — дуже повільно, як здалося приголомшеним царедворцям,— упав долілиць на підлогу. Корона впала з його голови, і я з жахом побачив, що смертоносний золотий обруч котиться просто на мене.

Я простерся ниць. Доти ніколи нічого такого не траплялося, і через те всі ми лежали, як мертві, боячись ворухнутися, поки Ксеркс та управитель двору допомагали Дарію підвестись.

Коли Великого царя майже проволокли повз мене, я почув його важке дихання, а на пофарбованій у тьмяно-червоний колір підлозі побачив світлішу цівку свіжої крові. Дарій розбив собі губу й зламав свою здорову руку. Це був початок кінця.

Війну з греками відклали, і не через Дарієву неміч, а тому, що повстав Єгипет, не бажаючи сплачувати нові високі податки. Отож армію, яку Великий цар зібрав для завоювання Греції, тепер мали послати для умиротворення й покарання Єгипту. В усіх кінцях світу оповісники проголосили, що навесні Дарій виступить на чолі свого війська і Єгипет буде сплюндровано.

Але через три місяці, коли двір стояв у жаркому Вавілоні, а Сузи були заметені хуртовиною, Дарій помер. Він царював тридцять шість років.

6


Холодного ясного дня Дарія поклали до кам'яної гробниці поруч із старим Гістаспом.

В одежі простого воїна Ксеркс увійшов до невеличкого храму вогню, який стоїть навпроти гробниці Кіра. Решта нас чекали надворі. Я ніколи ще так не мерз. То був морозний день, коли стають цупкими навіть волосинки в ніздрях, а сонце сяє сліпучим світлом, яке зовсім не гріє. Небо було чисте, і тільки білі клубки диму підіймалися від вогнищ, де маги скоро мали принести в жертву Ахурамазді тисячу биків.

У храмі маги подали Ксерксові просту страву з кислого молока, трав, фініків. Покуштувавши традиційної їжі, він накинув на себе гаптований золотом мідійський плащ Кіра. Потім Аріамен, молодший син Дарія і Атосси, подав Ксерксові воєнну корону Кіра, і Ксеркс тримав її в руках, аж поки головний маг подав знак, що настала мить зимового сонцестояння. В ту саму мить Ксеркс надів корону на голову і став Великим царем.

Коли Ксеркс з'явився у дверях храму, ми вітали його гучними вигуками, аж поки охрипли. Я ніколи не був такий схвильований, як того дня, коли друг усього мого життя стояв перед нами в плащі Кіра, високо піднявши в руках лотос і скіпетр.

Цілий місяць двір залишався в Персеполі. За той час я склав для Ксеркса його першу відозву. її вирізьблено на скелі неподалік від Дарієвої гробниці. Ксеркс хотів почати з вихваляння себе, як це робили стародавні еламітські царі, але я переконав його піти за прикладом батька, адже Дарій почав свою першу відозву хвалою Мудрому Повелителю.

«Найвищий бог — Мудрий Повелитель, який створив землю, людину, створив мир для людини...» Ця остання фраза належала самому Ксерксові — не мені. На відміну від багатьох правителів, він ніколи не любив війну задля її кривавої втіхи, «...який зробив Ксеркса царем, одним царем над багатьма царями, одним володарем над багатьма...» Потім ми перелічили всі землі, над якими він панував. І так далі.

На коронаційному святі п'ятдесят тисяч найвизначніших людей імперії обідали на головному подвір'ї зимового палацу Дарія. Колись я бачив список тварин, забитих для цього бенкету. Я не думаю, щоб хоч одна вівця, бик чи гусак залишилися живими на всіх перських верховинах. Сама грандіозність свята начебто провіщала Ксерксові щасливе царювання. Так принаймні ми думали. Вельможі їли та пили цілих дев'ять годин. Багато хто захворів. Усі були в захваті. Грізна слава царів перейшла, як і годиться, до справжнього Ахеменіда. Таке не часто трапляється.

Сам Ксеркс із своїми братами бенкетував у кінці зали, де розташувалися сто «царських друзів». Груба біло-зелена завіса відокремлювала закутень Ахеменідів від приміщення, в якому сиділи ми. Згодом завісу відсунули, і Ксеркс випив з нами. Потім він вийшов на подвір'я, і вітальні крики знялися, мов океанські хвилі, коли вони накочуються на берег під впливом місяця. Так, Демокріте, в океанах існують могутні припливи, яких немає в Середземному морі, де хвилі жене примхливий вітер. Ні, я не знаю цьому пояснення. В якийсь спосіб океанські припливи пов'язані із збільшенням та зменшенням місяця, як і жіночі періоди.

Я сидів між Мардонієм і Артабаном. Ми були п'яні, як і всі інші. Тільки Ксеркс залишався тверезий. Він розводив собі вино водою, до чого вдавався дуже рідко. Він не хотів утрачати пильності. Адже біля підніжжя його золотого дивана сидів Аріамен — його молодший брат і теж онук Кіра, молодик із дужими, і у коваля, руками.

Артабан справив на мене приємне враження. Правда, я не сприймав йо дуже всерйоз, хоч і знав, що Ксеркс збирається настановити його начальником палацової охорони — посада, яка давала величезну могутність, адже начальні-охорони палацу не тільки оберігає Великого царя, а й здійснює нагляд за щоденним постачанням двору. Проте Дарій держав начальників своєї охорони в шорах і я думав, що Ксеркс робитиме так само.

Артабан був білявий синьоокий гірканець, на рік або два молодший від Ксеркса. Ходили чутки, ніби він полюбляє очищений ячмінний трунок і п'є його з людського черепа. Не знаю, який він був у приватному житті, але на людях його поведінка була бездоганна. Він здався мені трохи тупим, а це й було те враження, яке він хотів справити на всіх нас. Як з'ясувалося згодом, тупаками були ми, а не він.

За начальником царської охорони звичайно наглядає управитель двору. Мудрий монарх завжди прагне, щоб ці двоє урядовців гризлися між собою, чого досягти неважко. Управитель двору має доступ до гарему, і тому він євнух. А що мужні воїни ставляться до євнухів зневажливо, то неприязнь між начальником палацової охорони і управителем двору існує завжди. За порадою Аместріди Ксеркс уже призначив управителем Аспамітра. Царедворці загалом були задоволені. Кожен знав, що коли Аспамітр бере хабара, то належно віддячує. Він також дуже пильно ставився до виконання своїх обов'язків — я це збагнув ще в день коронації Ксеркса.

Коли подали третю страву, Мардоній і я вже почали п'яніти. Пам'ятаю, на тарелях перед нами була оленина, заготовлена так, як мені до вподоби — полита оцтом і подана на стіл з півнячими гребінцями. Я з'їв шматочок. Потім, з повним ротом, обернувся до Мардонія. Той, як завжди, говорив про війну.


  • Краще Єгипет, аніж нічого,— сказав він. — Я не журюся. Далебі, ні. Я хочу служити Великому цареві.— Ми й досі не звикли, що грізний титул перейшов тепер навіки до друга нашого дитинства.— І все ж таки цілий рік доведеться змарнувати...

  • Ти все про Грецію. Але Єгипет важливіший за Грецію. Єгипет багатий. І він наш — чи то був наш.

У цю мить я потягся по другий шматок оленини і виявив, що таріль на місці, але м'ясо зникло. Я голосно вилаявся.

Мардоній тупо витріщився на мене. Потім зареготав.



  • Не будь жаднюгою — раби теж хочуть їсти.

  • І я хочу!

Зненацька біля мене з'явився Аспамітр. Він був молодий, блідий, з гострим поглядом. Він не мав бороди, а це означало, що кастрували його до статевої зрілості,— найкращі євнухи виходять саме з таких. Він усе бачив зі свого місця, а стояв він біля золотого дивана Ксеркса.

  • Ви не доїли свою страву, повелителю?

  • Ні, не доїв. І командувач флоту теж.

  • Ми покараємо злодіїв.

Слово в Аспамітра не розходилося з ділом. Через мить оленина стояла перед нами знову. Пізніше, тієї самої ночі, шістьох служників було страчено.

Тієї зими в Персеполі усе здавалося нам можливим — тільки що годі було зручно влаштуватися. Палаци стояли недобудовані. Власне, міста ще не було, тільки халабуди будівельників та кілька новісіньких споруд навколо Дарієвої скарбниці, призначених для складів. Саме там тимчасово розмістили чиновників царської канцелярії.

Мардонія та мене поселили вдвох у невеличкій холодній кімнаті, в гаремі зимового палацу. Свіже повітря туди зовсім не проникало. Жіночі покої тут були призначені для відносно небагатьох Дарієвих дружин та наложниць і не могли вмістити так зване «жіноче місто» Ксеркса. Отож перший наказ Великого царя Ксеркса своїм будівничим був розширити жіночі покої в бік скарбниці. Кінець кінцем частину колишньої скарбниці довелося знести, щоб розмістити новий гарем.

Якось пополудні Ксеркс послав по мене.

— їдьмо подивимось на гробницю твого тезка,— сказав він.

Ми посідали на коней і чималу відстань до гробниці Кіра Великого проскакали верхи. На підвищенні стоїть наче маленький храм з білого пісковику, з тонкими вишуканими колонами. Кам'яні двері вирізьблені так, що здаються витесаними з дерева. А за цими дверима лежить на золотому ложі Кір.

Хоча маг, який наглядав за гробницею, був явно дияволопоклонник, для нас він заспівав гімн Мудрому Повелителю. Живе доглядач тут-таки, в будинку неподалік гробниці, й один раз на місяць приносить у жертву духові Кіра коня — стародавній арійський звичай, що його Зороастр рішуче осуджував.

Ксеркс наказав магові відчинити гробницю, і ми увійшли до запліснявілої кімнати, в якій лежало на золотому ложі обліплене воском тіло. Біля ложа стояв золотий столик, а на ньому були складені коштовності, зброя, одіння. Усе це виблискувало в світлі смолоскипа, якого тримав Ксеркс.

Я спізнав дивне відчуття, дивлячись на славетну людину, яка пролежала мертвою більше ніж півстоліття. Кір мав на собі пурпурові штани та плащ із золотих пластин, що накладались одна на одну. Плащ закривав шию, приховуючи рубець від сокири варвара. Ксеркс недбало відгорнув плащ, відкривши чорну яму на тому місці, де була Кірова шия.

— Йому перерубали хребет,— сказав Ксеркс, а тоді глянув на Обличчя, прикрите тонким шаром прозорого воску.— Мені не здається, що він був дуже гарний. А тобі?

— Він був уже старий,— прошепотів я.

Якби не сірий відтінок шкіри, можна було б подумати, що Кір спить. Я відчував святобливий острах.

Зате Ксеркс був спокійнісінький.

— Я хочу, щоб мене бальзамував єгиптянин.— Йому явно не подобалася робота бальзамувальників Кіра.— Колір поганий. І запах.

Ксеркс понюхав плісняве повітря і зморщив носа. Але я відчував тільки пахощі різних мастей, використаних при бальзамуванні.

— Спи спокійно, Кіре Ахеменід,— сказав Ксеркс, з підкресленою шанобли­вістю уклонившись засновникові імперії.— Ти заслужив свій спочинок. Я тобі заздрю.

Я ніколи не міг до пуття збагнути, коли Ксеркс говорить серйозно, а коли ні.

Ксеркс обладнав свій кабінет у так званому домі Дарія, який мав портики з усіх чотирьох боків. Демокріт не вірить, що це правда. Я б теж сумнівався, якби проводив свої дні з філософами. Каллій казав, що цю вишукану будівлю нині відтворює на Акрополі Фідій. Я бажаю йому успіху.

Незабаром після поїздки до гробниці Кіра Ксеркс викликав мене офіційно. У передпокої мене зустрів Аспамітр. Як завжди, він був сама люб'язність. Власне, завдяки Аспамітрові ледачі та грубі чиновники царської канцелярії миттю перетворилися на службовців чемних і працьовитих, і такими вони лишалися майже рік, після чого знову стали — авжеж, ледачими і грубими. Але така вже природа усіх чиновників, тим більше євнухів.

Мене повели повз робочі столи, які стояли рядами між дерев'яних, проте обкладених алебастром колон — це найдешевший спосіб будувати колони; та й прикрашати алебастр легше, ніж камінь. Кажуть, Фідій усі свої колони хоче витесати з мармуру. Якщо він не відмовиться від цього дурного наміру, я прові­щаю афінянам порожню скарбницю. Навіть сьогодні за гранітні колони головних палаців Персеполя ще не цілком заплачено.

Жаровні з розпеченим вугіллям приємно зігрівали Ксерксову кімнату без вікон. На двох бронзових триніжках курився ладан. Ксеркс сидів за маленьким столом. На якусь мить у світлі світильників він здався моїм дещо настрашеним очам дуже схожим на Дарія. Я простерся ниць. Високим голосом Аспамітр проголосив мої імена й титули. Потім вислизнув за двері.

— Підведися, Кіре Спітама!

Це був голос мого давнього приятеля Ксеркса. Я підвівся, дивлячись у підлогу, як велів звичай.

— Царський друг може дивитись на свого друга. Принаймні коли ми наодинці.

Отож я подивився на нього, а він на мене. Він усміхнувся, і я всміхнувся. Але

все тепер було не так, як колись. І так уже не буде. Він став царем царів. Ксеркс відразу перейшов до діла.



  • Я повинен скласти свій життєпис, перш ніж вирушу до Єгипту, а це означає, що часу в мене обмаль. Ти допоможеш мені.

  • Що хоче повідати світові цар царів?

Ксеркс підсунув до мене жмут обшарпаних папірусів, покритих еламітським письмом.

— Ось єдиний примірник життєпису Кіра, який нам пощастило знайти у книгосховищі. Як бачиш, він геть обтріпався. Мабуть, його ніколи не перепису­вали. В усякому разі, ми повинні почати роботу з нього, наскільки нам це вдасться.

Я подивився на еламітський текст.


  • Мова дуже архаїчна,— сказав я.

  • Тим краще,— відповів Ксеркс.— Я хочу, щоб про мене було написано так само, як про Дарія, а Дарій наслідував Камбіза, а Камбіз — Кіра, а Кір — мідійських царів і так далі аж до першопочатку, хоч де й коли він там був.

Великий цар і я працювали три дні й три ночі, складаючи його офіційний життєпис. Коли ми закінчили роботу, в кожне місто імперії було послано по примірнику. Від першої особи Ксеркс описував своїх предків, свої діяння і свої наміри. Ця остання частина має особливу вагу, бо нею користуються в судах як додатком до зводу законів.

А працювали так. Ксеркс казав мені, що він хотів би висловити. Я робив примітки для себе. Потім викликали писарів, я читав текст по-перському, а вони тут-таки перекладали мої слова на еламітську, аккадську та арамейську мови — три писемні мови царської канцелярії. Перською мовою за тих часів писали рідко. Мене завжди вражала швидкість, з якою царські писарі перекладають перські фрази на інші мови. Згодом мали бути зроблені переклади для греків, єгиптян, індійців та інших народів імперії.

Коли все було записано, текст від початку до кінця прочитали Ксерксові — усіма трьома мовами канцелярії. Він уважно вислухав і вніс деякі зміни. Потім, уже на третій вечір, йому зачитали остаточні тексти, і він власноруч поставив свою печатку на кожен примірник.

Коли Аспамітр і писарі пішли, Ксеркс плеснув у долоні. Чашник з'явився, наче летючий привид, і налив нам вина; надпив із Ксерксової чаші і зник як оком змигнути. Ксеркс завжди чудувався з цього ритуалу.



  • Усі вважають, що коли вино отруєне, той, хто покуштував його, впаде мертвий. А як отрута діє повільно? Ми обидва протягнемо ще кілька місяців.

  • Думаю, цей ритуал запроваджено, щоб відохотити чашника труїти свого володаря.

  • Ну, а якщо він має протиотруту? А розумний убивця може спровадити нас на той світ так поволі, що ніхто й не здогадається.— Ксеркс усміхнувся.— Як ото Лаїда вбиває людей своїми фракійськими питвами.

Я завжди бентежуся, коли при мені хтось згадує про Лаїду як про відьму та вбивцю. Щиро кажучи, я не можу назвати жодної людини, яку вона отруїла б. Але ж вона готувала всілякі питва для Атосси, а ні для кого не таємниця, що будь-яка з жінок гарему, котра чимось не припадала до вподоби старій цариці, рано чи пізно захворювала на таємничу й завжди Невиліковну недугу.

— Дивно, що я нарешті тут,— з несподіваним смутком у голосі озвався Ксеркс.— Аж не віриться...— Я вже старий...

Я витріщився на нього, здивований і безмовний.

Ксеркс скинув важкий золотий ланцюг, що висів у нього на шиї, й поклав його на кедровий стіл. Тоді ліниво почухався.



  • Так, я надто старий...— Здавалося, він говорить сам до себе, а не до мене.— Я не здобув жодної перемоги. Тобто справжньої перемоги.— Він ляснув долонею по своєму примірнику нашого витвору.— Я придушував повстання. Але я не додав навіть клаптя землі, навіть пригорщі води до батькового царства. Я тільки те й робив, що будував.

  • Ти найбільший з будівничих, які будь-коли жили!

Я це сказав цілком щиро. Я й тепер вірю, що ніхто й ніколи не створив таких чудових будівель, як Ксеркс. Навіть оті провінційні дикуни, які сотні років тому спорудили похмурі єгипетські піраміди й пілони.

  • Ет, це пусте.— Я ніколи не бачив Ксеркса в такому препоганому настрої. Так ніби він, діставши у володіння світ, відчув не радість, а біль і тривогу.— Я вважаю своє життя змарнованим. Досі я тільки чекав — і ось мені вже тридцять п'ять...

  • Хіба це старість! Поглянь на Мардонія.

— Я дивився. Він шкутильгає, як старий дід. Ні, я мав здобу ти це,— швидким рухом Ксеркс накреслив у повітрі корону,— років десять тому, у віці, в якому захопив престол Дарій, коли він убив Великого царя.

  • Великого царя? — Я витріщився на Ксеркса.— Ти маєш на увазі самозванця Гаумату?

  • Я маю на увазі Великого царя.— Ксеркс допив вино з чаші й витер губи тильним боком гаптованого рукава.— А ти не знав?

Я похитав головою.

— Я думав, ти знаєш. Мені відомо, що Атосса сказала про це Лаїді. Виходить, твоя мати вміє краще тримати язика на припоні, ніж моя. Хай там як, а пора довірити й тобі криваву таємницю нашої родини.

Монарх, який довіряє комусь таємницю, часто тим самим оголошує своєму слухачеві смертний вирок. Мене пробрало морозом. Я не хотів нічого чути. Але Ксеркс вирішив повідати мені те, про що на той час знала тільки жменька людей.

— Дарій ніколи не був Ахеменідом. Він їхній далекий родич. Як і всі вожді перських кланів. Відбуваючи до Єгипту, Камбіз зробив правителем свого брата Марда, який мав стати Великим царем, коли з Камбізом що-небудь станеться. В Єгипті Камбіза отруїли. Я не знаю хто. Можливо, тамтешні жерці. Але отрута діяла повільно. Він страждав неймовірно.

Я слухав, майже не дихаючи.

— Коли до Суз дійшло, що Камбіз тяжко хворий, Мард проголосив себе Великим царем. Почувши про це, Камбіз звинуватив свого брата в клятвопору­шенні й поквапився додому. По дорозі Камбіза отруїли знову, цього разу хтось із його оточення. Ти, мабуть, пам'ятаєш, що він, як казали, порізався власним мечем. Гадаю, ця частина офіційної історії правдива. Але меч був натертий смертельною отрутою, і Камбіз помер. Тепер Мард став законним Великим царем. Він не мав суперників. У народі його любили.

Але потім стали поширюватися всілякі чутки. Начебто Мард зовсім не Мард. Начебто двоє братів-магів убили Марда, й один з них, Гаумата, почав видавати себе за небіжчика. Як відомо всьому світові, Дарій і шестеро вельмож убили ошуканця, і Дарій проголосив себе Великим царем. Потім Дарій одружився з Атоссою, дочкою Кіра, сестрою і дружиною Камбіза, а потім із дружиною Марда чи того, хто видавав себе за Марда. Завдяки цьому шлюбові Дарій здобув собі в сини мене, законного Ахеменіда.

Ксеркс плеснув у долоні. З'явився чашник. Якщо він щось і почув, то не подав найменшого знаку. Та хіба він посмів би?

Коли чашник пішов, я поставив очевидне запитання:


  • Кого ж убив Дарій?

  • Мій батько вбив Великого царя Марда, Камбізового брата, сина Кіра.

  • Але, звичайно, Дарій був переконаний, що вбиває мага Гаумату, неправдивого Марда...

Ксеркс похитав головою.

— Такого мага не існувало в природі. Дарій убив Великого царя, і він чудово знав, кого вбиває.

Ми мовчки попивали вино.


  • Хто,— запитав я, наперед знаючи відповідь,— помазав отрутою Камбізо­вого меча?

  • Списоносець Великого царя.— Ксеркс говорив без видимих емоцій.— Дарій, син Гістаспа.— Ксеркс відхилився назад від столу.— Тепер ти все знаєш.

— Я не хотів це знати, повелителю. Але тепер знаєш.

Мене знову вразив смуток у голосі Ксеркса.



  • Тепер ти знаєш, як я опинився на троні. Завдяки тому, що мій батько вбив обох моїх дядьків.

  • А як інакше добувають престоли, повелителю? — пробелькотів я.— Зрештою, Кір теж убив свого тестя і...

— То було на війні. А тут перський воїн убив вождів свого клану по-зрадницькому, тільки щоб самому вибратися нагору.— Ксеркс посміхнувся, не розтуливши губів.— Я подумав про свого батька, коли ти розповів мені про отих двох індійських царів, яких повбивали власні сини. Я подумав, що й ми такі самі. Ми теж арії. Але ми знаємо, і ті індійці повинні знати: кожного, хто ламає наш священний закон, буде проклято, і будуть прокляті усі його нащадки.

Ксеркс твердо вірив, що доля покарає його за підлий вчинок батька. Рано чи пізно, вважав він, старі боги помстяться за вбивство двох Великих царів, а тільки священною кров'ю можна змити плями, залишені кров'ю священною.

— А Гістасп знав? — запитав я.

— Звичайно, знав. Він був нажаханий і хотів спокутувати злочин сина — тому й сповідував учення Зороастра з такою ревністю.

Ксеркс поставив свою чашу дном догори. Він випив усе вино і був тверезий.


  • Ось так. Мій трон заляпаний кров'ю...

  • Коли ти про це довідався?

— Ще дитиною. В гаремі. Старі євнухи мали звичай шепотітися між собою. А я слухав. Потім запитав у Атосси. Спочатку вона збрехала. Але я наполягав. «Якщо я не знатиму правди,— сказав я,— як я зможу взяти на свої плечі грізну славу царів?» Тоді вона про все розповіла мені.

— Але як їй пощастило врятувати своє життя?— запитав я.

— Тільки хитрощами,— сказав Ксеркс.— Коли Дарій убив Марда, він мав намір позбутися й Атосси, бо тільки вона напевне знала, що він убив її чоловіка і брата, справжнього Марда.

— А хіба решта гарему не знали?

— Звідки вони могли знати? За життя Камбіза його брат Мард був тільки правителем, а правитель не може почувати себе як дома в гаремі царя. Та коли стало відомо, що Камбіз помер, Мард узяв Атоссу собі за дружину. Через рік Дарій прибув у Сузи й розпустив чутку, нібито Мард — не Мард, а маг, який удає з себе Марда. Потім Дарій убив цього начебто «несправжнього» Марда. Тепер лишилася одна тільки людина у світі, яка знала правду,— Атосса.

Про те, що сталося потім, я чув від трьох осіб: від самої Атосси, від Лаїди й від Ксеркса. Кожна історія трохи відрізняється від решти, але загальний зміст її такий.

Коли Дарій прийшов до Атосси в гарем, він побачив, що вона сидить перед статуєю Кіра Великого з діадемою цариці на голові. Вигляд у неї був безтурбот­ний, чи вона вдавала безтурботність. Граційним жестом руки вона подала знак, щоб її слуги вийшли.

Коли вони з Дарієм залишились наодинці, Атосса вжалила першою — як індійська кобра.

«Ти вбив Великого царя Камбіза — мого чоловіка й брата».

Дарій був захоплений зненацька. Він сподівався, що Атосса впаде йому до ніг і благатиме за своє життя.

«Камбіз помер від рани,— сказав Дарій, перейшовши до захисту, тобто припустившись помилки, якої ніколи не припускався в битвах.— Це був нещасли­вий випадок. Він сам винен».

«Ти був «царським другом». Ти був його списоносцем. Ти вимазав лезо меча отрутою».

«Ти верзеш нісенітницю. Але істина від цього не зміниться.— Дарій почав опановувати себе.— Камбіз помер, а як він помер—тебе не стосується».

«Те, що стосується Ахеменідів, стосується і мене. Бо я остання з них. Я маю докази, що ти вбив Великого царя Камбіза...»

«Де ж твої докази?»

«Не перебивай! — засичала Атосса. А вона, коли хотіла, могла засичати, як справжня зміюка.— Я цариця з роду Ахеменідів. І я знаю також, що ти вбив Великого царя Марда, мого чоловіка й брата».

Дарій, що вже почав відступати від грізної фурії, на ці слова зупинився.

«Він справді доводився тобі чоловіком, але не братом. Його звали Гаумата, і він був маг».

«Він такий же маг, як і ти сам. Він — Ахеменід, а тобі Ахеменідом не судилося бути ніколи».

«Я Великий цар. Я — Ахеменід.— Дарій поставив між собою й Атоссою стілець із слонової кості. (Тут я розповідаю, згідно з версією Атосси.) — Я вбив мага, самозванця, узурпатора...»

«Це ти самозванець, Дарію, сину Гістаспа. І досить одного мого слова, як усі клани в Персії повстануть проти тебе».

Ці слова привели Дарія до тями. Він відсунув стілець убік і підступив упритул до цариці.

«Ніхто не почує від тебе ніякого слова,— сказав він, наблизивши своє обличчя до її обличчя.— Ти зрозуміла? Ніякого слова. Бо я накажу скарати на смерть усіх, кому заманеться твердити, ніби маг був справжнім Мардом».

«Ну що ж, дрібний авантюристе. Убий мене. Побачиш, що тоді станеться».

І Атосса обдарувала його усмішкою — у ті часи, певне, ще дуже милою. Саме в ту мить вона раптом відчула непереборний потяг до синьоокого золотоволосого самозванця.

Тоді Атосса й зробила найсміливіший у своєму житті хід.

«Я вже відіслала своїх людей до Вавілона, до Сард, до Екбатан. Якщо мене вб'ють, вони відкриють військовим комендантам тих міст, що Дарій двічі царе­вбивця. Ти, сподіваюся, не забув, що Камбізом захоплювалися? Що Марда люби­ли? Що вони були останніми синами Кіра Великого? Міста збунтуються. Це я тобі обіцяю. А ти поки що тільки хоробрий молодик — і більше нічого».

Оте «поки що» стало початком ретельно обміркованої угоди, яку запропону­вала Атосса. Якщо Дарій одружиться з нею й оголосить їхнього першого сина наступником трону, вона заявить перед усім світом, що він справді вбив мага, який силоміць узяв її за дружину.

Демокріт запитує, чи посилала Атосса своїх людей до Вавілона та інших міст. Звичайно, ні. Але вона ніколи не губилася, коли прагнула якоїсь мети. Чи повірив їй Дарій? Ніхто про це ніколи не довідається. Але відомо, що в майбутньому Дарій ніколи не переставав боятися Атосси і водночас захоплюватися нею. Зі свого боку, Атосса була в захваті від молодого царевбивці, побачивши в ньому чудового правителя імперії, яку створив її батько. Внаслідок цієї окропленої кров'ю угоди і з'явився на світ Ксеркс. На своє лихо, він завжди вірив у те, що в усьому має бути рівновага. Якщо один кінець покладеної на колоду дошки опускається, другий має піднятися. Коли Дарій не мучився докорами сумління за свої злочини, то за них повинен мучитись його син.

Я розповів правду, Демокріте, не для того, щоб засудити вигадки Геродота з Галікарнаса. Навпаки: його розповідь — це казочка для дітей, і Дарій — її осяйний герой. Справжня історія куди похмуріша й не робить честі нашому царському домові. Але я визнав за потрібне розповісти правду, щоб пояснити вдачу мого любого друга Ксеркса. Від тієї миті, коли він довідався про те, якими засобами його батько домігся влади, він напрочуд виразно побачив свій власний кривавий кінець. Це передчуття пояснює, чому він був такий, який був, і чому робив те, що робив.

На щастя, не минуло й місяця, як Ксеркс забув про свій смуток. Він примусив обидва відділи канцелярії працювати вдень і вночі. Він особисто порахував золото й срібло в скарбниці. Удвох ми переглянули, що там зберігалось у книгозбірні. Я прочитав йому кілька старовинних записів, де йшлося про Індію та Китай.

— Ти хотів би поїхати туди знову, так?

Ми були вкриті порохом, що сипався на нас із стародавніх глиняних табличок, з обкришених сувоїв папірусу, з бамбукових планочок.


  • Хотів би, повелителю.

  • Через рік поїдеш,— пообіцяв Ксеркс, обтрушуючи бороду від пилюки.— Ось тільки приборкаємо Єгипет і поведемо військо туди. Удвох. Я не забув твоїх розповідей...

Перед тим, як двір покинув Персеполь, Ксеркс поновив мене на посаді «царського ока». Мені доручили супроводжувати Аріамена до Бактрії. Від мене чекали, що я використаю не тільки свої очі, а й вуха. Хоча Ксеркс ставився до брата терпимо, проте не довіряв йому. Тепер, коли я взнав їхню родину краще, я не зважився б твердити, що його побоювання були цілком безпідставні.

Я не впізнав Бактру. Після великої пожежі місто відбудували, і тепер воно стало більше схоже на Шравасті або Таксілу, ніж на Сузи. Колишнє прикордонне селище перетворилося на східне місто, в якому не відчувалося нічого перського.

Спершу Аріамен ставився до мене з підозрою. Та згодом ми непогано порозумілися. Наші взаємини ще поліпшилися, коли я не виявив якихось вад у його управлінні сатрапією. Проте було в характері Аріамена щось таємниче. Можливо, на його вдачу впливала дикість Бактрії, країни, розташованої дуже далеко від центрів цивілізації. Персія — далеко на заході. Індія — на півдні за високими горами. Китай — на сході, по той бік неозорої пустелі. На північ від Бактрії лежать ліси та голі степи, в яких кочують войовничі племена.

Країна Бактрія теж має свій характер — характер дикий, шалений, запальний. Бактрійські маги, які поклоняються Лжі,— це найчудніші люди у світі. Вони постійно одурманені хаомою і жорстокі неймовірно. Нехтуючи вчення Зороастра та сувору заборону від трьох Великих царів, вони досі велять прив'язувати хворих та вмирущих до мерців. Нещасні лежать під палючим сонцем або холонуть на снігу, і ніхто не зважає на їхні розпачливі крики. Стерв'ятники та собаки го­дуються не тільки трупами, а й живими.

Коли я поскаржився на цей дикунський звичай Аріаменові, він сказав:

— А що я можу вдіяти? Бактрійці бояться магів більше, ніж мене. Чому ви не зупините їх? Адже ви — нащадок пророка. Вас вони послухають.

Аріамен просто глузував з мене. Він знав, що там, де сам Зороастр зазнав невдачі, його онук нічого не вдіє. Проте я обговорив цю справу з духовними вождями зороастрійської громади. Більшість доводились мені родичами й поста­вилися до мене цілком приязно. Майже всі вони не стільки служать Істині, як домагаються багатства й почестей. Вони запевнили мене, що покінчать із звичаєм викидати з дому людей, які ще не вмерли. Проте й досі там усе триває, як було.

На тому місці, де вбито Зороастра, збудували велике святилище. Я відчув себе дуже старим, стоячи перед обпаленим вівтарем, низькі сходинки якого колись були забризкані хаомою та кров'ю. Я виголосив молитву. Мій двоюрідний брат, голова громади, проспівав відповідь. Тоді, стоячи перед вівтарем, я розповів десяткові своїх родичів,— низеньких, смуглявих людей, схожих на халдеїв,— як помер пророк і які слова Мудрий Повелитель промовив до мене його вмирущи­ми — чи уже мертвими? — губами.

Вони були глибоко зворушені. Я — так само. І все ж, коли я повторював знайомі слова, вони звучали для мене зовсім по-іншому, ніж тоді, коли я вперше почув їх.

Потім мене повели в приміщення, де зберігалися волові шкури. Тут сиділо з десяток писарів і кілька старих членів громади. Старі повторювали вголос повчання Зороастра, так звані гати, а писарі тим часом записували їх на волові шкури. А що я чув деякі гати із уст свого діда, то тепер я помітив у них ледь помітні зміни. Мабуть, в окремих випадках слова мого діда змінили для того, щоб нове покоління краще їх зрозуміло. Але частіше помилки були неумисні, отож я подумав, що таки слід записати усе сказане Зороастром, поки помилок ще небагато.

Завдяки широко розповсюдженому тепер звичаю все записувати — коли, де і чому він виник? — правдиві слова Зороастра, Будди, Махавіри, Госали, Конфуція буде збережено для майбутніх поколінь. Та, на жаль, щось записане куди легше перекрутити, ніж пам'ять жерця, який зазубрив мільйон слів цілком механічно і ніколи не зважиться змінити бодай одне зі страху, що тоді переплутає й усі інші. А на воловій шкурі, зрештою, можна написати все що завгодно, а тоді оголосити це стародавнім текстом.

Уже за мого життя Зороастрові випади проти неправильного пиття хаоми змінили так, що тепер вони цілком відповідають звичаям магів. Богодиявола Мітру так ніколи й не виключили із зороастрійської віри, бо, як сказав мені один з моїх двоюрідних братів: «Хіба Мітра — не сонце? А сонце — хіба не знак Мудрого Повелителя?» Отак лукаво, один за одним, повертаються дияволи. Якщо людина прагне чомусь поклонятися, вона йому поклонятиметься. Так воно ведеться в світі з давніх-давен.

Коли я сказав громаді, що Ксеркс пообіцяв не визнавати інших богів, крім Мудрого Повелителя, вони були дуже втішені.

З усіма подробицями мені розповіли про щоденні бійки між нашими магами та їхніми, про нескінченні чвари між придворними зороастрійцями й тими, які жили в Бактрі.

І все ж таки у мене склалося враження, що я трохи розчарував цих темнолицих людей з прикордонного міста. Вони сподівалися побачити в мені одного з них. Натомість перед ними з'явився синьоокий чоловік, що розмовляв придворною перською мовою. Мабуть, їм здалося не менш дивним, аніж досі здається мені, що Мудрий Повелитель чомусь заговорив своїм голосом до мене, а не до когось іншого. Завдяки одній хвилині з мого дитинства, мене й досі вважають найбільшим святим у всій Персії. Це безглуздо. А проте нам рідко щастить бути тим, чим ми прагнемо бути. Ти зі мною згоден, Демокріте?



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка