Геродот виступає в афінському одеоні



Сторінка8/9
Дата конвертації11.03.2019
Розмір8,1 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

КИТАЙ

ЧАСТИНА ШОСТА

1


Через два роки після того, як Ксеркс зійшов на трон, мене призначили послом у всі царства, князівства, держави, що лежать на далекій землі, яку ми називаємо Китаєм, і де ще не побував жоден перс. Я вирушив у подорож з караваном, гроші на який дали ті самі Егібі. Двоє китайців мали служити мені за перекладачів. Мій військовий конвой складався з бактрійців — і вершників, і піших воїнів. Мені доручили торговельний шлях між Персією і Китаєм — те саме, власне, що приставити драбину до місяця. Але я хотів спробувати. Звичайно, я міг би обрати довгу, але відносно безпечну дорогу через Індію — і побачитися з Амбалікою та своїми синами. Але Фан Чи ясно написав мені, що північна дорога до Китаю, через пустелю за річкою Окс, найкоротша — хоч і найнебезпечніша. Тому я й вирушив на північ. Це була з мого боку дурість. Але дурість завжди властива молодості.

За словами Фан Чи, в Китаї, по суті, не вміли виплавляти залізо, а значить, там можна було знайти чудовий ринок для перського металу. Егібі погодилися оплатити витрати, незважаючи на оту низьку ймовірність нашого повернення, яку Шірік обчислив на своїй рахівниці. А проте, він знову захотів ризикнути. «Якщо вам пощастить відкрити північну дорогу,— сказав він,— тоді вперше ми матиме­мо зручний шовковий шлях». Традиційно всі сухопутні дороги до Китаю називають «шовковими шляхами». За своє залізо Егібі хотіли одержати тисячу різних товарів, починаючи від шовку й кінчаючи драконячою кісткою для лікувальних потреб. На моє щастя, шлункові болі старого Шіріка можна було полегшити тільки настійкою з перемеленої на порох драконячої кістки з Китаю. Внаслідок цього він мав не тільки діловий, а й особистий інтерес в успіху моєї місії.

На початку весни я виїхав із Бактри в напрямку на схід сонця. Мій опис нашої довгої подорожі лежить у залізній скрині у книгосховищі в Персеполі, й лише Великий цар має ключа до тієї скрині, якщо, звичайно, він його не загубив. Менше ніж за рік я зумів добутися до Китаю шляхом, доти нікому на заході не відомим. Та я перс, і я не маю наміру відкривати грекам подробиці своєї подорожі до Китаю, яка відбулася — коли ж це вона відбулася? — тридцять вісім років тому, якщо пам'ять мене не зраджує.

Переправившись через річку Окс, ми багато миль їхали через степи. Там живуть північні племена. Вони не раз нападали на нас, та я мав тисячу бактрійських воїнів охорони, і кочовики не завдали нам ніякої шкоди.

За степами лежала пустеля — мабуть, найбільша на всій землі. І найбезживніша. Всі наші коні поздихали. На щастя, більшість верблюдів вижили. Людям пощастило менше. З двох тисяч погоничів, воїнів, моїх помічників, які покинули Бактру одного весняного ранку, лише дві сотні змогли дістатися до протилежного краю пустелі, яка, здавалося, не має кінця і яка лише зрідка жорстоко втішала нас найдивовижнішими міражами. То ми бачили далеко попереду бистрий гірський потік, то водоспад, то прохолодний сніг, що повільно падав на густий ліс. У таких випадках кілька чоловік неодмінно кидалися в уявне озеро або в річку й помира­ли, давлячись розпеченим піском, який набивався в рот.

Хоча у східній пустелі є безліч оазисів, без провідника їх годі знайти. Жодного з провідників нам добути не пощастило — кочовики пустелі подбали про це. Якби ми не знали, що Китай лежить десь на схід сонця, ми безнадійно заблукали б. Але й так наша подорож тривала на місяць довше. Кінець кінцем, рятуючись від міражів і спеки, ми стали вирушати в дорогу тільки вночі. Щойно сонце викочувалося з-за плаского сірого обрію, як ми рили в піску нори, мов індійські собаки, і, прикривши голови клаптями матерії, поринали у мертвий сон.

Незважаючи на розмови з Фан Чи, я дуже погано уявляв собі Китай. Начебто більшість китайських держав лежали між річками Янцзи і Жовтою, але чи велика між тими річками відстань і в яке море вони впадають? Фан Чи розповідав, що його батьківщина, країна Лу, розташована в долині Жовтої річки. Ото й усе, що я знав про Китай.

Пустеля закінчилася, перейшовши в степ. Де-не-де почали траплятися табуни худоби. Жовтолиці пастухи роздивлялися нас іздалеку і начебто не виявляли ворожих намірів. У степу протікали численні струмки, було багато дичини, і ми могли тепер прожити, й не спілкуючись із тубільцями. Уже почало холодніти, коли ми нарешті дісталися до річки. Як потім з'ясувалося, то був найзахідніший рукав Жовтої — глибокий темний потік, що звивався між зелених пагорбів, порослих хвойним лісом.

Ми розбили табір у бамбуковому гаю на самому березі. Поки люди купалися та ловили рибу, я підбив підсумки. Ми втратили коней і більшість людей, але завдяки чудесній витривалості верблюдів зберегли майже весь вантаж заліза. Було в нас і досить зброї, щоб захиститися від будь-кого — крім ворожої армії. Ми стояли табором біля річки цілий тиждень, і я послав у всі боки з десяток гінців. Повернувся тільки один — коли військо, що взяло його в полон, оточило нас.

З тисячу вершників дивилися на нас із не меншим подивом, ніж ми на них. Обличчя в них були круглі, кольору темного меду, носи плескаті, очі розкосі. Вдягнені в грубі плетені туніки, з дивними кашкетами на голові, вони ніби зрослися із своїми коротконогими кониками. Ось так сірого непогожого дня, коли вже почав падати перший сніг, я зустрівся із щойно організованою кавалерією князівства ІДінь — держави, що лежала на крайньому заході Китаю.

Майже півроку двоє моїх служників-китайців навчали мене основ їхньої важкої мови. Завдяки цьому я зміг порозумітися з начальником кінноти. Втім, балакати нам не було про що. Нас просто взяли в полон і повели до Яна — столиці князівства Цінь.

Я мало що пам'ятаю про ту подорож. Пригадую тільки, що начальник кінноти нічого не чув про Персію. А коли я сказав йому, що залізо призначене для Лу, він засміявся й плюнув на землю на знак своєї зневаги до Лу.

Я думав, міста жовтих людей схожі на міста Гангської рівнини. Натомість я з подивом побачив, що люди в Яні мовчазні, похмурі й одягнені всі однаково, у довгі сірі туніки. Місто скидалося на військовий табір. Уся поведінка людей там досконало впорядкована. Чоловіки повинні ходити по один бік вулиці, жінки з нижчих верств — по другий. Жінки з вищих верств на вулицю не виходять. Навіть на ринку якось моторошно тихо через цілу орду наглядачів, які повсякчас перевіряють вагу товарів у продавців, кількість грошей у покупців. Тих, хто порушить бодай один з численних законів, убивають або скалічують. Чи не в половини населення не було або вуха, або носа, або руки. Я ніде не побачив жодної усмішки.

Перші дні я не міг отямитися від подиву. Це був зовсім не той Китай, про який розповідав мені Фан Чи. Згодом я довідався, що Цінь не схоже на інші князівства Серединного царства, і взагалі воно не схоже на жодну державу в світі, окрім, хіба, Спарти.

Моїх караванників замкнули в порожньому сараї, неподалік від міської брами. Мене самого провели до низької дерев'яної будівлі в центрі міста; де й замкнули в невеличкій комірчині.

Я ніколи не почував себе таким безпорадним. Хоча мову я трохи знав, розмовляти зі мною ніхто не хотів. Ті, хто раз на день приносив мені їсти, здавалося, не чули мене і намагались не дивитися на мене. Сині очі лякають китайців, а біла шкіра викликає в них огиду. Хоча я не сказав би, що ставилися до мене погано. До мене взагалі ніяк не ставилися,

Нарешті мене привели до першого міністра, а не до князя Цінь, до якого я був уповноважений послом. Міністр здався мені дуже чемним і схожим на того китайця, з яким я познайомився в конторі Шіріка у Вавілоні. Звали його Хуань і якось там іще. Ні тоді, ні згодом я не міг дати собі раду з китайськими іменами. Кожен знатний китаєць має громадське ім'я, приватне ім'я, таємне ім'я, ім'я-озна­чення і ще безліч усіляких титулів. Кожен і одягається відповідно до свого рангу. Одні носять лисяче хутро; інші — сукно з овечої вовни; ще інші — червоний шовк. Кожен вельможа вдягає пояс, з якого звисають прикраси з коштовними камінцями, що позначають його суспільне становище, рід, країну. Це зручна система, бо ти з першого погляду визначаєш суспільну вагу незнайомця і тому знаєш, як обходитися з ним...

Хуанева приймальня була схожа на прегарно відполіровану дерев'яну скриньку. Державні будівлі в Китаї споруджують із дерева, тоді як бідняки мурують свої халупи з цегли й покривають їх очеретом. Лише фортеці кладуть із каміння — грубо й неохайно.

Як перший урядовець у державі князя Піна, Хуань керував радою з шістьох міністрів — по одному з шести вельможних родин, які, по суті, володіють князівством Цінь. Сам князь Пін, здається, надто полюбляв міцне питво, яке готують із заквашеного проса. Внаслідок цієї згубної пристрасті він майже все своє царювання просидів у палаці в оточенні наложниць та приятелів по чарці, тільки раз на рік з'являючись у родинному храмі предків і приносячи жертву небові; якби не це, його можна було б зарахувати до тих-таки предків, бо він не мав найменшого впливу на управління своєю державою.

Звичайно, я нічого цього не знав, коли вперше зустрівся з міністром, який привітав мене з чемністю, що здалася мені тоді найвишуканішою з можливих. Насправді він обходився зі мною, як з дорогим рабом.

Хуань подав знак, щоб я присів навпочіпки напроти нього. Хоча зрештою я навчився розмовляти китайською мовою досить вільно, я ніколи не переставав у ній плутатись. По-перше, китайські дієслова не мають граматичного часу, і ти ніколи не певен, відбулася якась подія, відбувається чи тільки відбудеться у майбутньому. З іменниками не менша морока: вони не мають ні однини, ні множини, і спробуй-но, збагни, скільки возів шовку дадуть тобі за твоє залізо.

Поки я перераховував усі титули Великого царя й коротко, але виразно розповідав про його могутність, Хуань ввічливо мене слухав. Потім він сказав:

— Ви приїхали торгувати з нами. Правильно я вгадав?

За кожною своєю фразою він кивав головою, ніби хотів переконатися, що ми дійшли згоди.

— Так. З усіма країнами Китаю.

Він кивнув головою, але цього разу кивок означав незгоду, і це справило на мене якесь гнітюче враження.



  • Так. Так. Звичайно. Але ні. Існує тільки один Китай, одне Серединне царство. Якщо в ньому і є кордони, вони тимчасові. Вони не існують.

  • Так, так.— Я повторив його слова і навіть кивок голови.— Але мені відомо, що в Цінь, і в Лу, і у Вей правлять свої князі...

  • Правда. Правда. Але кожен князь править тільки з ласки сина неба, який володіє мандатом, бо тільки він походить від Жовтого Імператора.

Я нічого не втямив, але не дав взнаки.

  • Так, повелителю Хуань. Ми знаємо про цього могутнього володаря. І Великий цар Персії посилає йому вітання через мою недостойну особу. Але де, дозвольте запитати, я можу його знайти?

  • Там, де він є. Де ж іще? — Голова Хуаня смикнулася вгору й униз. Він здався мені вкрай засмученим.

  • Тоді я поїду до нього. Я поїду туди, де він є.

  • Звичайно. Звичайно,— зітхнув Хуань.

Протягом наступних років я начувся розмов про небесного імператора, який існує і не існує. Насправді його таки не існувало — вже триста років. Хоча князь Чжоу і йменує себе імператором, усі тільки глузують з нього.

Китайці рідко згадують про своє минуле — як і індійці. Але всі вони погоджуються на тому, що за давніх-давен була династія Шан. Протягом багатьох поколінь ті імператори володіли мандатом неба або, як це назвали б ми, грізною славою царів. Але сімсот чи вісімсот років тому мандат у них було відібрано, коли західне плем'я варварів завоювало Серединне царство і заснувало нову династію Чжоу.

Першого імператора з цієї династії звали Вень. Після нього став правити його син By. Через два роки після того, як By отримав мандат — тобто вбив останнього претендента на трон з династії Шан,— він тяжко захворів і навіть відвар драконячої кості не міг полегшити його мук. Тоді його молодший брат Тан запропонував небові себе замість брата. Китайське небо, до речі, відрізняється від арійського чи будь-якого іншого неба тим, що там править не бог і не боги, а мертві предки, починаючи з першої людини, так званого Жовтого Предка, або Імператора. Тому доброчесний Тан звернувся із своїм воланням не до якогось там китайського бога, а до трьох царських предків. Тут слід зазначити, що релігія китайців — дуже дивна релігія. Правда, в них є так звані «зоряні боги», проте поклоніння цим дрібним божествам вважають чимось другорядним. Головне — дбати про добробут держави, а він залежить від того, як підтримується гармонія між небом і землею. Цього можна досягти, ретельно виконуючи церемонії вшанування предків.

Три мертві царі були такі зворушені пропозицією Тана прийняти смерть за брата, що вони дозволили By одужати від хвороби; а головне, вони навіть не зажадали Танове життя в обмін за свою милість. Тан — герой для багатьох китайців, як і його батько Вень. Імператора By вважають уособленням грубої воєнної сили, і ним не завжди захоплюються. Само собою зрозуміло, що князі держави Цінь претендують на походження по прямій лінії від By і заперечують законність претензій князя Чжоу, нащадка Веня. Ціньці запевняють, що гегемонія по праву належить їм. Під гегемонією тут розуміють панування над усіма державами, що складають нині Серединне царство і постійно воюють між собою. Досі небо любило китайців і не віддало мандат князям Цінь. Як я згодом довідав­ся, правителів держави Цінь ненавидять усі китайці, в тому числі й пригноблені ними ціньці. Коли я кажу «правителів»,я маю на увазі не князів, а раду «шістьох». А серед «шістьох» вирізнявся Хуань — один з найвидатніших і найжорстокіших деспотів, яких мені доводилося зустрічати.

Мене тримали бранцем цілих півроку. Моїх охоронців і караванників продали в рабство, а залізну руду конфіскували. Я зумів урятувати собі життя, переконавши Хуаня, що тільки я знаю процес, за яким руду переплавляють у залізо.

Ставилися до мене досить добре. Я часто обідав наодинці з Хуанем. Іноді я супроводжував його, коли він відвідував інших вельмож. Але мене так і не відрекомендували князеві.

Коли я вирішив, що небезпека для мого життя минула, я почав ставити Хуаневі не менше запитань, ніж він ставив мені. Він утішався з моєї «варварської наївності». Але мої запитання не завжди подобалися йому.


  • Чому князя не скинули? Він же зовсім не править державою.

  • Який жах!

Хуань здавався приголомшеним. Він швидко накреслив якийсь магічний знак — відводячи наврочення? — на маті, на якій він сидів. Ми були в кімнаті з низькою стелею, з дверима, розчиненими в сад, де цвіли білим запашним квітом сливи.

— О, яке варварство! Яке варварство! Навіть для вихідця з того боку пустелі!



  • Прошу пробачення, повелителю Хуань,— сказав я, принижено втупив­шись у підлогу,

  • Як жахливо таке почути! О, я весь тремчу! Як болить мій розум!— Він поплескав себе по животу, бо китайці вважають, що розум міститься там.— Наш князь священний, адже він походить від імператора By. Він і тільки він володіє мандатом неба. Навіть варвар повинен це знати.

  • Я знаю, повелителю Хуань. Але ж ви самі сказали, що Серединне царство поки що йому не належить. Рівновага між землею й небом — оті великі міхи, як висловлюються ваші мудреці,— ще не встановилася.

— Це правда. Це правда. Але вона встановилася, звичайно.

Атож, він сказав саме так, це його точні слова. Я ніколи не міг звикнути до того, як китайці зміщують майбутнє, минуле та сучасне у своїй мові, позбавленій граматичного часу.

Зі слів Хуаня виходило, що мандат неба уже належить князеві Піну. Насправді він хотів сказати, що він належатиме йому, бо колись уже належав, оскільки він той, хто він є. У китайській мові чимало тонкощів — і плутанини.

— Але ж імператор нині живе в Лояні.

— Він не імператор. Він князь Чжоу.


  • Але ж він нащадок Веня — батька By. І Лоян — священна столиця Серединного царства.

  • І все одно, він тільки один з п'ятнадцяти князів Серединного царства. А з цих п'ятнадцяти тільки одинадцять походять від котрогось із двадцяти п'яти синів Жовтого Імператора, який винайшов вогонь, а його нащадок врятував світ від повені й одержав потім від неба великий план з дев'ятьма межами; згодом цей план перейшов до імператора By, а через багато поколінь дістався йому, тому, хто дивиться на південь.

І Хуань шанобливо вклонився в бік князівського палацу. Вираз «той, хто дивиться на південь» уживають для позначення імператора, обдарованого небесним мандатом. У всякому разі, під час громадських церемоній імператор має стояти на північ від свого народу.

Одержавши мандат, імператор стає живим віддзеркаленням неба, тобто оселі привидів, де живе ціла низка імператорів, починаючи від Жовтого Предка, який колись розламав надвоє щось подібне до космічного яйця, чия верхня половинка стала небом, а нижня — землею. Лише умилостивлюючи небо, людина може підтримувати гармонію між двома половинками розколотого надвоє цілого. Тому не дивно, що релігійні обряди мають величезну вагу для китайців.

— Отже, князь Пін дістав призначення неба. — І я низько похилив голову, коли промовив ім'я князя, а ще нижче — коли згадав про небо.

— Звичайно, звичайно,— заусміхався Хуань.

Але насправді князь Пін не мав омріяного мандату, як і претендент у Лояні. Тому Китай перебував у стані постійної кризи. Так стояли справи, коли я був у Китаї, і сумніваюся, щоб там відбулись якісь зміни. Незважаючи на запевнення в протилежному, жоден князь не хоче бачити Серединне царство об'єднаним — тільки хіба з ним на чолі.

На початку своєї неволі я зумів надіслати листа Фанові Чи, до держави Лу. На нього я покладав єдину надію, що мені коли-небудь пощастить повернутись додому, до Персії. Проте я не мав найменшого уявлення, чи у його владі визволи­ти мене, бо мені ніколи не пояснювали, в якому я, власне, становищі. Якщо я раб, він міг би викупити мене. Та коли я казав Хуаневі, що хтось міг би заплатити викуп за моє визволення, він заперечував: «Але ж ви — наш почесний гість». Потім плескав у долоні, й мене відводили до моєї комірчини, двері якої ніколи не замикалися, бо я нікуди не міг утекти. В Цінь я був би так само на видноті, як чорношкірий у Сузах. Навіть дужче. Бо в Сузах, зрештою, живуть сотні чорношкі­рих людей, а тут я, либонь, був один-однісінький білий.

Коли я більш-менш опанував мову, Хуань почав розпитувати мене про управління Персією. Хоча він анітрохи не цікавився особою Великого царя, та коли я говорив про такі речі, як запровадження твердих цін на ринку, обмеження відсотків на позики, нагляд за населенням через таємну поліцію та службу безпеки, він був ладен скільки завгодно слухати мої розповіді про Персію та про індійські царства.

Пам'ятаю одну вечірку, на якій Хуань відрекомендував мене як почесного гостя. Там були присутні майже всі члени державної ради. Коли ми поставали навколішки на матах, слуги нечутними кроками увійшли до кімнати й поставили біля кожного учасника трапези по табурету. Мене завжди поривало сісти на табурет, але такого робити на офіційному китайському обіді не можна. На табурет тут тільки спираються. Бо навіть для китайців стомливо стояти по кілька годин навколішки, а табурет дає змогу іноді перенести частину ваги на лікоть.

Перед кожним гостем стояли тарелі, миски й чашки. Міністрові ставлять вісім тарелів; переді мною поставили шість. Ліворуч стоїть таріль із м'ясом, стушкова­ним на кістках, та миска з рисом. Праворуч — таріль із м'ясом, порізаним на скибочки, та миска з супом. Навколо цих церемоніальних страв стоять інші: дрібно покришене смажене м'ясо, тушкована цибуля, соління і таке інше. Варену рибу взимку подають черевом до правої руки гостя, влітку — черевом до лівої руки. В'ялене м'ясо згорнуте до лівого краю миски. Носики глеків спрямовані до гостя. І так далі, і таке інше.

Ритуал китайського званого обіду не менш складний, ніж релігійна церемонія. Якщо, наприклад, гість посідає нижче суспільне становище, ніж господар,— як у моєму випадку з Хуанем,— він повинен узяти в руки таріль із рисом або пшоном, потім уклонитися господареві й поставити страву на стіл. Гість удає, ніби збирається піти, а господар підводиться і благає його залишитись. Той залишається.

Існують і інші витончені правила, що їх я забув. Проте я добре пам'ятаю, якими чудовими стравами годують гостя в усіх аристократичних домах Китаю. Ось одна з них — знамените печене порося. Це, власне, тільки приблизна назва страви, яку готують так: молочне порося начиняють фініками, потім обкладають соломою, обмазують глиною і в такому вигляді запікають; коли порося запеклося, глину обламують, а м'ясо ріжуть на скибочки і смажать у розтопленому смальці; потім варять три дні й три ночі в настої трав і подають із маринованою яловичи­ною та оцтом.

Коли Хуань пояснив мені, як було зготовлене порося, і я висловив щирий захват, він сказав, підбадьорливо кивнувши головою:



  • Але ж ви їсте не гірші страви у себе на батьківщині? Я теж кивнув головою і відповів:

  • Ні, ви досягли досконалості, й нам до вас далеко.

— Що ви, що ви!— Потім Хуань обернувся до інших гостей і сказав: — Кір Спітама, незважаючи на своє чудернацьке ім'я та неприродно білу шкіру, дуже гострий клинок.

«Гострий клинок» по-китайському означає «розумна людина».

Один вельможа почав чемно розпитувати мене про Персію. Де вона є? Чи далеко звідси? Коли я пояснив, що Персія лежить за тисячу миль на захід від Чампи — порту, про який усі вони чули,— з десяток голів недовірливо закивали.

— Він розповів мені,— сказав Хуань, що в його країні усі підкоряються державі, й держава сама вирішує, що добре, а що погано.

Вельможі закивали головами й заусміхалися, і я зробив те саме. Звичайно, я ніколи не казав Хуаневі нічого подібного.

— Але навіть у варварській країні закони неба, звичайно, стоять вище, ніж закони державні,— озвався один старий гість.

Хуань подивився у стелю, начебто вона була небом.


  • Коли правитель отримує від неба мандат, його воля стає абсолютною — адже так вважають у вашій щасливій країні?— всміхнувся до мене Хуань.

  • Так, повелителю Хуань.— Я не збирався суперечити тому, хто перетворив мене на свого раба.

  • Але існують же якісь закони неба, що їх ваш правитель має дотримува­тись?— сказав старий, дивлячись на мене, а насправді звертаючись до першого міністра.

Хуань відповів за мене:

— Для правителя, який отримав мандат, таких законів не існує. Ці західні варвари вважають, як і ми, що держава — ланцюг, у якому людина прикута до своєї сім'ї, сім'я — до села, а село — до держави. Кожна така сполучна ланка має бути міцна. Вона становить частку цілого, а ціле — держава, У щасливій країні, де живе наш почесний гість,— кивок голови у мій бік,— люди вже не живуть тільки для себе, коли кожен по-своєму уявляє собі, що добре, а що погано, адже всі нещастя починаються тоді, коли люди неоднаково міркують про добро і зло. Так от, варвари у Персії розумніші, ніж ми. Так, так! Вони вважають, що коли кожному дозволити діяти й думати як йому заманеться, то не буде ні порядку, ні гармонії, ні держави. Ось чому мудрий правитель повинен сказати своїм підда­ним: те, що він вважає добрим, добре для всіх людей, а те, що він вважає поганим, погане для всіх людей. Але завжди знаходяться такі, хто не підкоряється своєму правителеві, і тому перський цар сказав: «Якщо хтось підніме голос проти загального добра, кожен, хто почує цей голос, повинен доповісти про нього своєму начальникові». Яке мудре правило! Надзвичайно мудре! Кожен зобов'яза­ний повідомляти правителя або своїх начальників не тільки про якісь шкідливі дії, а й навіть про підозру, що такі шкідливі дії можливі. Наслідок? Усезагальне щастя! В такий спосіб західні варвари усунули безлад і запровадили гармонію. Кожен служить державі, а держава стоїть на... як то ви пак висловилися, Кіре Спітама?.. Ага, згадав! На засадах цілковитої згоди з тим, хто вгорі.

Хуань уклонився мені, наче я був тим уявним перським царем, який винайшов цю ганебну систему врядування. Через кілька років я довідався, що Хуань влаштував той званий обід умисне. Уже давно вельможі князівства Цінь сперечалися між собою, як треба правити державою. Хуань стояв за те, щоб поневолити підлеглих так, як ще не поневолювали їх ніде в Китаї чи у світі, навіть у Спарті. Кожного заохочували шпигувати за всіма. Родини безжально ламали, забираючи дужих і витривалих чоловіків до війська чи на обробіток землі, чи на будівництво доріг, чи куди завгодно. А що купці та ремісники подорожують де їм заманеться, то Хуань вирішив заборонити ці види діяльності. І нарешті, з метою утвердити абсолютну владу держави, він удавався до таємних підступів, щоб зруйнувати свій власний стан — аристократію.

Само собою зрозуміло, що вельможі з Хуаневого оточення були не вельми задоволені з його поглядів — не кажучи вже про дії. Уже на тому обіді відчувався опір, прикритий чемними манерами. Через кілька років опір посилився, і Хуаня вбили. Але тоді він багато чого домігся. Хоча купці та ремісники процвітали й далі, а аристократія зберегла свій вплив, простолюд мусив жити в казармах, і їхнє життя було цілком підпорядковане державі. Хто зважувався суперечити Хуаневим «небесним» законам, того розрубували надвоє і рештки тіла виставляли на загальний огляд обабіч міської брами.

Коли ми заходилися коло молочного поросяти, старий вельможа сказав Хуаневі, начебто звертаючись до мене:

— В часи предків наші люди жили, скоряючись власній совісті, й у світі панувала доброта та злагода. Мабуть, і ваш перський цар прагне, щоб його піддані жили, як їхні предки, в гармонії з небом і самими собою.

Хуань весело плеснув у долоні.


  • Та коли я поставив цьому мудрому варвару те саме запитання, він відповів... сподіваюся, я повторю ваші слова точно...

  • Звичайно, ви повторите їх точно, повелителю Хуань, звичайно!— вигукнув я, наче один з індійських птахів, навчених розмовляти.

  • Ви мені сказали, що в давнину люди ставились одне до одного по-доброму, бо людей тоді було мало, а речей багато. Тепер же речей мало, а людей багато. Отож, у інтересах загального добра ми повинні приборкувати їх, щоб вони не шкодили одне одному. Але в який спосіб? Признаюся, що я ніяк не міг знайти відповідь на це запитання. Але ваш мудрий перський цар підказав мені її.

Хуань уклонився в мій бік, змусивши мене так зігнутись, аж у мене в животі забурчало. Китайці ставляться дуже серйозно до таких звуків. Я плекав надію, що бурчання в моєму напханому животі не свідчило про бунтівничі наміри.

  • «Користайся з людських слабостей,— сказав перський цар.— Нагорода і кара — ось важелі, якими правитель здійснює свою владу».

  • А якщо ці... важелі вислизнуть у правителя з рук, що порадить у цьому випадку мудрий перс?

Старий вельможа подивився на мене. Очі в нього налилися кров'ю, жили на скронях пульсували. Він ненавидів Хуаня — це було очевидно.

— Слово, яке вжив мудрий перс, означає «сила»,— поблажливо відказав Хуань.— «Сила — ось що тримає народ у покорі»,— так він висловився.

Коли цей тривожний обід закінчився, усі звернулися до неба з проханням подарувати князеві довге життя. Я був здивований тим, як палко благали гості в неба цієї ласки. Адже князь, зрештою, не мав ніякої влади, а тим часом вельможі плакали щирими слізьми на думку, що він може померти. Я пояснив їхню схвильованість впливом міцного пшоняного напою. Та через три місяці, коли князь Пін справді помер, я переконався, що їхні сльози були невдавані.

Того фатального ранку мене розбудило бамкання дзвонів. Потім загуркоті­ли барабани, і з краю в край міста залунало тужне голосіння.

Я швидко вдягся. Коли я вибіг на подвір'я, Хуань уже сідав у свою колісницю. Він був одягнений у лахміття і скидався на жебрака. Візничий ляснув батогом коней, і колісниця помчала геть.

Як розповів мені один з управителів дому, князь помер удосвіта.



  • Кажуть, забагато випив і почав блювати, але не вином, а кров'ю. О, який жахливий день для Цінь! Який чорний день!

  • Князя справді так дуже любили?

  • Звичайно! Як можна не любити того, хто дивився на південь?

І управитель залився слізьми. Здавалося, що кожен у державі Цінь плаче. Я був до краю здивований. Адже я знав, що князя Піна в народі не любили. Власне, він існував лише як церемоніальна лялька, яку смикали за шворочки шість знатних родин. Тоді звідки таке невтішне горе?

Я все зрозумів під час поховальної церемонії, коли стояв серед Хуаневої челяді на майдані, посеред якого була оселя князя, куди скромніша, ніж палац першого міністра. Перед її фасадом майоріли на флагштоках прапори, підбір яких свідчив про те, що в будинку живе той, хто володіє мандатом неба. Того дня прапори були червоні й чорні і здавалися дуже лиховісними. Жоден повів вітерцю не ворушив важких полотнищ. Сонце пекло нещадно, повітря було задушливе. Я раз у раз позіхав, затуляючись рукавом, але ніяк не міг зробити повного вдиху.

Двері палацу відчинилися. З'явився Хуань та інші члени державної ради, а за ними дванадцять воїнів несли на плечах лаковані ноші. На ношах лежав князь, одягнений у яскраво-червоні шати, густо оздоблені коштовним камінням. На його грудях лежав прегарний диск із темно-зеленого нефриту — символ прихильності неба.

Потім з палацу вийшла довга процесія рабів, які несли скрині з шовковими одіннями, золоті триноги, шкіряні барабани, статуетки із слонової кості, позоло­чену зброю, ширми з пташиних пер, срібне ложе. Всі ці дорогі речі мали прикрасити гробницю князя.

На протилежному кінці майдану Хуань та інші міністри посідали на колісниці й очолили похоронний кортеж, який незабаром розтягся майже на милю. Зразу за вельможами їхав повіз, запряжений вісьмома білими кіньми. Тіло князя Піна було прив'язане до дошки в такій позі, що, здавалося, він поганяє коней. Враження було вкрай неприємне. Речі для гробниці були складені на інших повозах, на яких сиділи також кількасот жінок із гарему, затулені покривалами. Вони плакали й голосили.

Минуло не менше години, поки колісниці та повози доїхали до південної брами. Тут Хуань приніс жертву якомусь місцевому дияволу, й кортеж рушив покрученою дорогою в долину, де під штучно насипаними курганами ховали князів.

Несподівано якийсь високий худий чоловік запропонував підвезти мене на своєму пофарбованому червоним лаком повозі.

— У мене пристрасть до білих людей,— сказав він.— Я мав їх аж троє. Але два померли, а третій захворів. Я князь Ше, двоюрідний брат небіжчика князя Цінь, а також князів Лу і Вей. Але, зрештою, ми, князі, усі родичі один одному через нашого спільного предка, імператора Веня. Звідки ви взялися?

Я спробував розповісти йому. Хоча князь ніколи не чув про Персію, він багато подорожував на заході.


  • Я цілий рік жив у Чампі,— сказав він.— Там то дуже жарко, то ллють дощі. А люди надто темношкірі, як на мій смак. Мені сказали, що коли я хочу знайти білих, то мені слід мандрувати далі на захід ще з півроку, але я б не зміг так надовго розлучитися з цивілізованим світом. Як ви гадаєте, Хуань продасть вас мені?

  • Я не зовсім певен, що я раб,— ретельно добираючи слова, відповів я.

  • Отакої, а хто ж іще? Ви варвар, живете в домі міністра і робите все, що він наказує. Ви — раб, які тут можуть бути сумніви? Не розумію, чому Хуань не сказав вам цього напрямки.

Хоча Персія була для князя однаково що порожнє місце, він чимало знав про Магадху, і коли я сказав йому, що одружений із дочкою Аджаташатру, це справило на нього неабияке враження.

  • Я знайомий з Аджаташатру, він був у Чампі намісником, коли я туди приїхав.— Князь пожвавішав, навіть розвеселився.— Я куплю вас у Хуаня, а потім продам вашому тестеві. Розумієте, мені завжди бракує грошей.

  • А хіба правителя Ше недостатньо забезпечує... небо?

Помалу я опановував вигадливий стиль розмови китайців. Жодна фраза не означає в них того, що мала б означати, а жести рук і порухи тіла складні й заплу­тані неймовірно. Я так і не зміг опанувати цієї системи цілком.

— Ше, де я правлю князем, уже не те, що колись, отож я не ступав туди й ногою. Я волію подорожувати із своїм двором, гостювати в своїх численних родичів та збирати драконячу кість. Ви, мабуть, чули, що в мене найбагатша колекція драконячої кості у світі. А що я вожу її повсюди з собою, то мені потрібні десять тисяч підвід, а це обходиться дуже дорого. Та якби мені пощасти­ло продати вас цареві Магадхи, я забагатів би.

Князь Ше був химерною постаттю, яка вельми забавляла китайців. Він народився Ше Чуляном, незаконним сином князя Лу. Невдоволений таким непевним становищем, він проголосив себе князем Ше. Але Ше — не країна. Це слово означає «священна земля» — так називають курган, що височіє на межі кожної китайської держави. Князь любив удавати, ніби десь колись існувала держава Ше, а він — її спадковий князь. Заздрісні сусіди поглинули Ше, і від неї залишився тільки її бродячий князь. А що він справді був нащадком імператора Веня, то всі китайські монархи мали за обов'язок приймати свого шановного родича. Постійно мандруючи від двору до двору, князь навчився зводити свої витрати до найнеобхіднішого. Він мав десятків зо два вже немолодих слуг-васалів, чотирнадцять старих коней, шість фургонів («десять тисяч» — це формула китайського перебільшення, яка означає «безліч») й одну колісницю із зламаною віссю.

Одні вважали князя Ше страшенно багатим і дуже скупим. Інші казали, що він бідняк, який живе з торгівлі драконячою кістю. Князь збирав ці величезні уламки твердої, як камінь, кості на заході Китаю, де їх досить багато, і продавав лікарям на сході, де дракони зустрічаються рідко. Мені пощастило — я не спіткався з жодним таким страховищем, але князь начебто убив їх понад три десятки. («Замолоду, звичайно. Тепер, боюсь, я вже не той, що був».) Він також малював цих звірів, а картини продавав.

Коли похоронна процесія наблизилася до високого кургану, під яким, як запевняють китайці, поховано імператора By, князь запропонував, щоб ми вигадали якийсь спосіб визволити мене від Хуаня.


  • Гадаю, ви маєте на нього вплив. А то він уже звелів би вас убити. Він швидко знуджується.

  • Не думаю, щоб я мав бодай найменший вплив на міністра. Він використо­вує мене для своїх цілей. Нині я веду його рахунки.

  • То ви вправно рахуєте?

  • Так, князю. — Мені дуже хотілося, щоб він купив мене, і тому я вдався до брехні. Мій народ обрахував закони небесної гармонії і спорудив піраміди.

  • Я чув про них. — Мої слова справили на князя враження. — Ну, гаразд, я що-небудь вигадаю. Ви теж подумайте.

Я кивнув головою на знак згоди. В цьому божевільному дивакові я побачив свою єдину надію вибратися з держави Цінь, і бажання втекти звідти тільки посилилось, коли я побачив поховальні церемонії, що відбулися біля кургану імператора By.

Повози з тілом покійника та з поховальним майном стали півколом біля гостроверхого пагорба, під яким покоївся якщо не легендарний By, то принаймні володар із досить далекої давнини, бо курган був увінчаний символом царської величі — карликовою сосною, а їй треба тисячу років, щоб вирости й утворити витончені священні форми, якими так захоплюються китайці.

Повози та колісниці вишикувалися згідно з рангом, і князь Ше та я опинилися зовсім близько від першого міністра — тому ми дуже добре бачили, як усе відбувалося. За нами на сріблясто-сірих пагорбах юрмився багатотисячний мовчазний натовп простих людей.

Новий князь стояв на північ від нас. Він був сам — так вимагає ритуал. Він здавався не молодшим за свого попередника — якщо не старшим. Князь Ше пояснив мені, що він не син небіжчика, а його двоюрідний брат. Державна рада віддала йому перевагу перед усіма синами князя. Такої честі він сподобився за «свою дурість».



  • А що — монарха завжди обирають міністри?

  • Обранець неба ставить міністрами тільки своїх вірних рабів,— досить гостро відповів мені князь Ше.

Він явно дав мені зрозуміти, що тут не місце й не час обговорювати ненормальне становище, в якому опинились його родичі-князі. Згодом я довідав­ся, що всі вони, за кількома винятками, позбавлені влади, а їхніми державами правлять спадкові міністри. Мандат неба для будь-якого з князів — не більше, ніж золота мрія.

Гучним голосом новий князь Цінь звернувся до предків. Я не зрозумів жодного слова з того, що він сказав. Поки він промовляв до неба, раби переносили скрині, триноги, меблі до печери, що мала вхід під вапняковим урвищем. Грала музика — близько трьохсот музикантів водночас,— і незвичному слухачеві вона різала вухо.

Коли князь закінчив промовляти до предків, дванадцятеро чоловіків підняли ноші з тілом його попередника. Музика замовкла, і ноші пронесли повз нового князя до печери. Коли тіло зникло з очей, усі зітхнули. Ефект був моторошний — наче перший подмух бурі.

Я обернувся до князя Ше. Він примостився на краєчку повоза, схожий на злинялого птаха на сідалі, і невідривно дивився на печеру. Чоловіки, які занесли туди тіло, не вийшли надвір. Натомість до печери посунули близько сотні жінок, запнутих покривалами. Одні були дружинами небіжчика князя, інші — наложни­цями, танцівницями, рабинями. За жінками окремою процесією ішли офіцери гвардії, царедворці та євнухи на чолі із старим вельможею, якого я бачив на званому обіді, де подавали молочне порося. За ними — музиканти зі своїми інструментами; потім кухарі та служники несли бамбукові столи, на яких були розставлені вишукані наїдки. Одне за одним усі ті жінки та чоловіки увійшли до печери — очевидно, то була ціла зала, видовбана у вапняку.

Коли останній з п'ятисот — як згодом з'ясувалося — людей зник у печері, новий князь знову заговорив до предків на небесах. Цього разу я зрозумів — більш або менш,— що він казав. Він почав вихваляти предків, називаючи кожного на ім'я. Це забрало чимало часу. Потім він попросив предків прийняти свого попередника на небо. Князя Піна він називав До-Всіх-Співчутливий. У Китаї до небіжчика ніколи не звертаються на ім'я, бо інакше його дух зійде на землю і з'явиться привидом до того, хто його покликав. Князь попросив у предків благословити «сироту». Згодом я довідався, що правитель часто називає себе сиротою або самітником, адже на трон він сходить аж по смерті батька.

В печері почала грати музика. Очевидно, там відбувалася учта. Годину ми стояли, дивлячись на північ, тоді як новий князь дивився на південь. Годину ми слухали музику, Що долинала з печери. Потім один за одним інструменти замовкли. Останнім пролунав тужливий бамкіт бронзового дзвона. Всі погляди тепер прикипіли до входу в печеру. Князь Ше поруч зі мною тремтів. Спочатку я подумав, що він хворий; але він був просто збуджений.

Коли дзвін перестав бамкати, князь Ше глибоко зітхнув. І тоді зітхнули всі — наче за командою. З печери вийшли чоловіки, які несли ноші. У кожного в руці був закривавлений меч.

Вони врочисто привітали свого нового володаря, а той задер обличчя до неба й завив по-вовчому. З горлянок людей у натовпі, що з'юрмився на півдні, теж вихопилося виття. Я ніколи не був такий нажаханий. Переді мною були не люди, а переряджені вовки. Навіть князь Ше приєднався до виття, задерши голову.

Мені й досі вчувається у снах те моторошне виття, і я знову бачу, як виходять із печери дванадцять закривавлених чоловіків,— вони виконали свій обов'язок, забивши півтисячі людей, щоб їхні трупи служили своєму господареві у житті вічному.

Аж тепер я зрозумів, чому наприкінці званого обіду, де подавали молочне порося, гості так палко благали небо подарувати князеві довге життя. Живого князя тільки зневажали. Померши, він багатьох забирав із собою. Відповідно до звичаїв держави Цінь, у жертву приносять і одного міністра, якого обирають жеребкуванням. Підступний Хуань зумів улаштувати так, що жеребок випав старому вельможі, який осмілився суперечити йому на обіді.

Печеру запечатали наглухо. Була музика, танці, бенкетування. Хоча над гробницями князів насипають високі кургани, але вони становлять таку спокусу для грабіжників, що коштовні речі, які туди кладуть, продають і перепродуються вже незабаром після похорону.

Хуань відмовився продати мене князеві Ше.

— Як можу я продати посла,— мовив міністр,— адже він вільний іти куди йому заманеться.

— В такому разі, повелителю, я хочу поїхати з князем Ше. Мій хазяїн лише всміхнувся на таку зухвалість.

— Але ж ви не захочете важити життям, зв'язавшись із людиною, яка полює на драконів у дрімучих лісах, б'ється з розбійниками і спілкується з нечистою силою! Я не можу дозволити людині, яку щиро полюбив, наражатися на такі небезпеки в чужій країні. Ні, ні, ні!

Це був кінець розмови. Але я твердо вирішив утекти. Коли я сказав про це князеві Ше, він виявив несподівану винахідливість.

— Ми вас перевдягнемо і замаскуємо,— прошепотів він мені.

Ми були на прийомі, який перший міністр улаштовував раз на тиждень. Люди з усієї держави мали дозвіл підходити до Хуаня, що стояв між двома золотими триногами, які символізували владу. Чемність, з якою він вислуховував кожного прохача, становила разючий контраст з його жорстокими методами правління. Він був надто проникливий і знав, що поневолити непокірливих людей куди легше, якщо спершу переконати їх, що все робиться для їхнього ж таки добра, і кайдани, виковані для них,— це необхідні прикраси. Хуань любив повторювати, що золотий вік, коли людям дозволяли жити як їм заманеться, давно закінчився, бо «людей нині стало багато, а речей мало».

Насправді Китай населений дуже рідко, і ця родюча земля порожніє. З півдесятка міст мають тисяч по сто населення, а решта Китаю — це обгороджені кам'яними мурами села, розкидані в пагористій місцевості між двома річками. На заході й на півдні країни стоять дрімучі ліси. Усі китайці, крім дисциплінованих і приборканих державою ціньців, люблять мандрувати. Якщо повінь змиє з поля родючий грунт, селянин та його родина просто візьмуть на плечі свої сохи та предківський камінь-вогнище і переберуться в інші краї, де почнуть життя наново, сплачуючи податок іншому правителю.

Найзнатніші серед мандрівників — це ші. Ні в персів, ні у греків немає відповідного слова — і немає такого класу людей. Зрозуміти, хто такі ші, можна лише знаючи суспільні прошарки китайців.

Нагорі стоїть імператор, або син неба. Колись він був, але нині його немає. Нижче імператора лежать п'ять прошарків знаті. Найвищий — князі. За рідкісни­ми винятками, як у випадку з дивакуватим князем Ше, князі є правителями держав — номінальними, а часом і реальними. Це прирівнює їх до наших царів і тиранів. Наші царі й тирани визнають своїм верховним володарем Великого царя Персії. Китайські князі вдають, ніби підкоряються синові неба, який не існує.

Старший син князя, тобто його наступник, має титул княжича. Інші сини князя — теж княжичі, і найстарший син його другого сина зберігає за собою цей титул, а молодші сини спускаються до нижчого рівня знатності, а їхні сини — до ще нижчого, а сини тих синів стають баронами. Сини барона — це і є ші, або назвемо їх, скажімо, рицарями. За шість-сім сторіч від часів виникнення династії Чжоу нащадків Чжоу розвелося вже кілька десятків тисяч, і більшість із них рицарі-ші. Рицар зберігає за собою лише один спадковий привілей — вирушати на війну в колісниці, якщо в нього знайдуться кошти придбати собі її.

Рицарів у Китаї можна зустріти скрізь. Одні стають чиновниками, як у нас євнухи, інші служать у війську. Багато хто йде у вчителі. Декотрі стежать за дотриманням релігійних ритуалів, що встановлюють гармонію між землею Й небом. Нарешті, рицарі правлять більшістю китайських держав, служачи спадковим урядовцям, які відібрали владу в князів,— залишивши, правда, недоторканою божественність їхнього походження.

Дороги Китаю запруджені шанолюбними рицарями. Якщо котромусь не пощастить, скажімо, влаштуватися в міністерство поліції Лу, він перебирається до Вей, правителі якої можуть оцінити його здібності вище, ніж їх цінували на батьківщині.

Останнім часом у цій становій системі з'явилася категорія — назвати це суспільним станом не можна — так званих «благородних мужів». Стати благород­ним мужем може хто завгодно, якщо він дотримується накреслень неба — досить складних приписів, на яких я зупинюся детальніше, коли розповідатиму про вчителя Куна, або Конфуція, як іноді його ще називають...

Поки Хуань приймав супліки та вислуховував скарги, князь Ше і я обміркову­вали мою втечу.



  • Ви зголите бороду. — Князь удав, ніби милується ширмою з пташиних пер. — Ми дістанемо вам жіноче вбрання, і ви поїдете зі мною як моя наложниця.

  • Біла наложниця?

  • О, ми не станемо ризикувати. Ви пофарбуєте обличчя — я пришлю вам фарбу. І, звичайно, будете під покривалом.

  • А ваші фургони не обшукають?

Я знав, як суворо перевіряють усіх не лише біля столичної брами, а й на дорогах князівства Цінь. Люди не надто прагнули жити в «досконалій» державі, яку створив Хуань, і втікали звідти при першій нагоді.

— Вони не посміють! Я — князь! А якщо посміють... — І князь зрозумілим у всьому світі жестом показав, що дасть хабара.

Несподівано поруч з нами виник Хуань.


  • Я бачу, князю, ви милуєтеся моєю ширмою.

  • Так,— спокійно відповів князь Ше,— і я саме хотів пояснити вашому гостеві, що означає малюнок.

Я поглянув на ширму і вперше як слід роздивився, що там зображено. Вісім чорних птахів на тлі грозового неба.

  • Ніхто так багато не знає про нашу князівську родину, як князь Ше, адже це і його родина,— сказав Хуань, обернувшись до мене.

  • Цілковита правда. Одного дня прадід До-Всіх-Співчутливого — його теж звали Пін — прийняв гурт музик, які прийшли з півночі. Вони сказали йому, що знають музику, яку грали при дворі імператора By. Князь Пін не повірив їм. Адже більшість священних мелодій стародавнього двору Чжоу або перекручено, або давно забуто. Але ватаг — а він був Зрячий, підозріла обставина, бо всі ватаги мандрівних музик сліпі,— сказав князеві: «Ми доведемо, що можемо наблизити небо до землі».

І вони заграли. Музика була дивна, мов із потойбічного світу,— але не не­бесна. І тоді з півдня прилетіли вісім чорних птахів і затанцювали на терасі палацу. Потім над містом знялася шалена буря. З даху посипалася черепиця, ритуальні посудини розлетілись на друзки. Князь Пін захворів, і цілих три роки у Цінь не росло нічого, жодної травинки.

Хуань усміхнувся до мене.

— Князь добре знає цю сумну легенду-пересторогу. Я ставлюся до неї цілком серйозно і тому звелів повісити цю ширму на самій видноті, щоб мені ніколи не заманулося послухати поганої музики. Ми не хочемо, аби вісім чорних птахів прилетіли з півдня й знову впали на нас.

Тієї самої ночі управитель князя Ше дав хабара одному з Хуаневих слуг, і той прийшов опівночі до мене в кімнату. Він дав мені бритву, фарбу для обличчя, жіноче вбрання. Я швидко перетворив себе на китаянку — правда, надто висо­ку — і пішов за слугою через тьмяно освітлений палац. Мені здалося, що дошки оглушливо скриплять у мене під ногами, поки ми пробиралися повз двох поснулих — цебто п'яних — охоронців до бічних дверей, які виходили в оточений муром сад. Тут чекав на мене управитель князя Ше. На щастя, ніч була безмісячна й беззоряна, бо в небі купчилися чорні дощові хмари.

Мов духи мертвих, побігли ми вузькими покрученими вуличками. Щоразу, коли наближалася нічна сторожа і її бронзові ліхтарі обмацували землю схожими на вогненні списи променями, ми ховалися в підворіттях. Від заходу до сходу сонця нікому не дозволялося вистромляти носа на вулицю, і Ян скидалося на місто мерців. Управитель мав дозвіл ходити вночі, але я такого дозволу не мав. Не знаю, як він збирався викручуватись, коли б нас зупинили. На наше щастя, на місто налетіла гроза — з гуркотом, схожим на гуркіт десяти тисяч барабанів.

Під дощовим потоком ми добігли до міської брами, де вже стояли готові вирушити в дорогу фургони князя Ше. Управитель підняв дві дошки на дні одного з повозів і знаком звелів мені лягти в заглибину, явно замалу. Та мене туди таки втиснули, а дошки знову прибили цвяхами. Незабаром я відчув, як смикнулися піді мною колеса, коли возій стьобнув батогом мулів, і ми з торохтінням виїхали за браму.

Як я й сподівався, ціньська поліція наздогнала нас через два дні, коли ми долали перевал Ханку. Фургони пильно обшукали, і мою схованку було викрито. Але мене в ній уже не було. Князь обачно залишив спостерігачів побіля дороги з міста, і ті передали один одному сигнал небезпеки, підіймаючи вгору бронзові щити, які далеко відбивали сонячний промінь.

Як тільки ми довідалися, що погоня близько, я сховався на дереві, а фургони проїхали далі. Агентів поліції князь зустрів із гордою зневагою. Він нагадав їм, що він родич їхньому новому князеві, а також прямий нащадок Жовтого Імператора. Проте він дозволить обшукати фургони. Але сподівається, що його небожителі-предки належно покарають їх за блюзнірство.

Агенти поліції обшукали фургони і пильно обдивилися кожного з князевих слуг — і чоловіків, і жінок. Вони були явно здивовані, не знайшовши мене. Зрештою вони дозволили валці рушати далі, але, на мій жах, усі п'ять наступних днів поліція супроводжувала фургони, аж до кам'яного стовпа, що позначає кордон між державами Цінь і Чжоу.

Мені довелося не тільки ховатися від поліції, а й стерегтися вовчих зграй, що підкрадалися до мене в нічній темряві, світячи жовто-зеленими вогниками очей. Я спав на деревах і не розлучався з важкою палицею. Мені перестрівся чорний ведмідь, потім — бурий. Обидва не виявили до мене найменшої цікавості. Хоча в тих темних лісах нібито водяться розбійники, я не зустрів жодного. Якби час від часу я не чув скрипіння коліс та голосів від князевої валки підвід, мені здалося б, що я опинився десь у потойбічному світі.

Натрапивши на озеро або струмок, я ставав навкарачки і хлебтав воду, мов дикий звір. Годувався я невідомими ягодами, плодами та корінцями і часто почував себе хворим. Одного разу в тьмяному лісовому світлі мені привидівся дракон. Та виявилося, що то був не дракон, а дивної форми гостроверхий камінь з блискучого нефриту, зеленого з білими прожилками.

Стоячи в гайку схожих на велику папороть дерев, де зливалися річки Вей і Тай, я бачив, як поліцаї попрощалися з князем Ше і повернулися назад у ліс. На протилежному березі річки Тай тяглися оброблені поля князівства Чжоу. Перебратися з Цінь у Чжоу було те саме, що перейти з ночі в день.

На тому березі князя шанобливо привітав начальник прикордонної сторожі Чжоу, який недбало глянув на його перепустку і помахом руки люб'язно показав у бік Лояна, столиці Серединного царства. Я дістався до Чжоу не так урочисто. Я переплив річку Тай, ховаючись під грубо зв'язаним плотиком з вербового гілля.

Князь страшенно здивувався, коли побачив мене.

— Яка радість! — Він сплеснув у долоні. — Тепер я отримаю викуп з Магадхи. Ну й дивина! Я не сумнівався, що коли вас пощадили вовки, то вовкулаки не пощадять.

Тільки на землі Чжоу я довідався, що цивілізовані китайці називають диких ціньців вовкулаками.

Князь звелів нагодувати мене й подарував мені халат та майже новий плащ із чорного смушку.

2

Уперше я, відколи прибув до Китаю, почав відчувати від своєї подорожі якусь втіху. Хоч я залишався полоненим, а то й рабом, князь Ше виявився чудовим супутником і горів бажанням показати мені справжній Китай.

— Ви не повинні складати собі уявлення про Серединне царство на підставі вражень від князівства Цінь. Подумати тільки, ці дикуни ще й прагнуть до гегемонії! Але небо мудре, і мандат досі нікому не вручено. Я певен, що ним буде нагороджено мого улюбленого родича, який править Чжоу. Він сподобається вам. Але в нього є свої вади. Він поводиться так, ніби вже син неба, а це неприпустима пиха. Хоча всі правителі Чжоу плекали таку ілюзію, бо ж свій останній мандат небо вручило їхньому предку. Але триста років тому. Мандат було втрачено, коли нечестива зграя варварів та вельмож убила останнього імператора. Його син утік сюди, до Чжоу, й проголосив себе сином неба. Але він не мав гегемонії і насправді був лише правителем Чжоу. Тому й досі в Лояні, цій примарній столиці Середин­ного царства, править не син неба, а його тінь.

У міру того, як ми наближалися до Лояна, людей на дорозі більшало. Усі вони поспішали до столиці. Багатії в колісницях або на ношах, купці на запряжених волами підводах, бідняки з поклажею на спинах. Прості люди були добре вдягнені та усміхнені — на відміну від кислих ціньців, які, до речі, дуже відрізняються своїми рисами від східних китайців. Люди з князівства Цінь мають бронзовий колір обличчя й плескаті носи. Люди з Чжоу і з внутрішніх держав світліші, й риси у них витонченіші. Але всі тубільні китайці темноволосі, чорноокі, круглоголові, й на тілі в них майже не росте волосся. Дивно, але ці тубільці, як і вавілоняни, дістали назву «темноволосих людей» — так називають їх нащадки воїнів чжоу, що підкорили Серединне царство приблизно тоді ж, коли арії прийшли в Персію, Індію, Грецію. Звідки взялися чжоу? Китайці показують на північ. Було б цікаво, якби виявилося, що у нас спільні предки.

Ми в'їхали до Лояна крізь високу кам'яну браму, вроблену в цегляний мур. Я зразу відчув себе вдома. Натовп тут нічим не відрізняється від натовпу в Сузах або у Шравасті. Люди сміються, кричать, співають, плюються, щось купують та продають і їдять біля найрозмаїтіших яток, що стоять на кожній вулиці.

Князь Ше завжди оселявся у будинку навпроти князівського палацу.

— Хазяїн віддає кімнати внайми за дуже високу ціну, але для мене робить істотну знижку, бо я належу до імператорської родини,— сказав він мені.

Хоча князь не ставився до мене як до раба, я не сумнівався щодо свого становища. Під час нашої подорожі я мусив жити або в одній кімнаті з ним, або в одній кімнаті з його управителем. Мене ніколи не спускав з очей або він сам, або хтось із його почту.

Після Цінь Лоян здався мені просто чарівним містом, і я не зразу збагнув, що й столиця, й уся країна були близькі до краху. Сусідні держави захопили більшість територій Чжоу. І хоча їхні правителі більш або менш підтримували ілюзію, що князь Чжоу — син неба, вони водночас розтягували його землі та сміялися в нього за спиною над його претензіями.

Лоян мав вигляд столиці, яка тільки недавно втратила імперію, що утримува­ла її. Вавілон виглядає також занедбаним і розчарованим. Одначе в Лояні грала музика, виступали акробати й штукарі, відбувалися ігрища і, звичайно, церемонії.

Ми були присутні на урочистостях з нагоди Нового року, що їх справляють у предківському храмі князів Чжоу. Ця будівля, мабуть, була дивовижно гарною, коли її спорудили три століття тому, незабаром після появи тут сина останнього імператора.

Храм стоїть під високим крутим дахом, його черепиця покрита чудовою глазур'ю — зелені хвилі на золотому тлі. Дерев'яні колони прикрашені візерунка­ми у вигляді ряски — на такі візерунки має право тільки син неба. На темних дерев'яних стінах розвішано зброю, як старовинну, так і сучасну. Звичай вимагає, щоб весь арсенал держави зберігався в предківському храмі правителя. Насправді ж там виставлено лише зразки зброї. Коли правитель був тільки вождем клану, він справді володів усією зброєю і цим забезпечував собі владу. Але це було дуже давно.

Князь Чжоу виявився жвавим чоловічком років сорока, з довгою пофарбова­ною бородою. На ньому була пишно оздоблена церемоніальна мантія з вигаптува­ним на спині золотим драконом. У руці він тримав зелений нефритовий диск, насаджений на палицю із слонової кості — символ свого фальшивого мандата неба. Князь стояв сам-один у північному кінці зали, спиною до вівтаря. Найближ­че до нього були церемоніймейстери правої та лівої руки — найвищі урядовці держави. Далі — спадкові жерці; ще далі майстри музики і ритуалів, придворні та гості Чжоу. Завдяки високому рангові князя Ше ми мали змогу зблизька спостері­гати майже нескінченну церемонію.

— Все це білими нитками шито. Ганьба, та й годі! — тихо бурчав мій володар. Він особливо розгнівався, коли зазвучала музика престолонаслідування.

— Це можна грати тільки для того, хто володіє мандатом і гегемонією. О, яке блюзнірство!

Музика престолонаслідування була складена понад тисячу років тому. Коли вона грає, екзотично вбрані танцюристи дають виставу мирного вступу на престол легендарного імператора на ім'я Шан. Правильно зіграна і представлена в панто­мімі, ця музика має поєднувати в досконалій гармонії землю й небо.

Коли стихла музика й закінчилася пантоміма, князь Чжоу попросив Жовтого Імператора дати небесне благословення Серединному царству. Потім він як син неба підтвердив права всіх князів Китаю.

Врочистим порухом руки князь Чжоу звелів володарям Серединного царства підійти до нього. Півтора десятка пишно вбраних людей подріботіли до князя. Підійшовши зовсім близько до нього, вони зупинилися з опущеними головами, зведеними плечима, схиленим тілом і зігнутими коліньми. Тоді церемоніймейсте­ри правої та лівої руки подали князеві п'ятнадцять бронзових табличок, покритих гарними і для мене ніколи не зрозумілими китайськими письменами.

Князь узяв першу табличку й обернувся до літнього чоловіка в срібних шатах.

— Підійди до мене, любий брате. Старий зигзагами підступив до князя.

— Небо хоче, щоб ти й далі служив нам як вірний раб і князь Вей. Ось тобі знак небесної волі,— і князь Чжоу тицьнув табличку старому в руки.

Я був глибоко вражений. Усі князі Китаю зібралися в цій притрушеній пилюкою залі, почорнілі балки якої були майже з'їдені термітами, щоб дістати з рук сина неба підтвердження своїх прав на царство. Поки той чи той князь отримував дозвіл на владу, грала музика, співали жерці. А князь Ше тільки стиха посміювався. Я не наважувався спитати його, чому він сміється. Може, сердить­ся, що Ше, хай яке там воно було, уже йому не належить? Та коли табличку отримав князь Цінь, я з подивом побачив, що це зовсім не той чоловік, який недавно завивав по-вовчому біля поховального кургану імператора By.



  • Це не князь! — прошепотів я.

  • Звісно ні,— захихотів мій ексцентричний господар.

  • А хто ж він такий?

— Актор. Щороку актори представляють п'ятнадцятьох князів, і син неба вдає, ніби поновлює їхнє право на владу. О, це ганьба! Але що моєму бідолашно­му другові робити? Справжні князі не з'являться до Лояна.

  • Ви ж нібито казали, що вони визнають його сином неба.

  • Визнають.

  • То чому ж не хочуть ушановувати його?

  • Бо він не син неба.

  • Не розумію.

— Цього не може зрозуміти й він. А все дуже просто. Поки вони вдають, ніби він син неба, ніхто з них не може заявити про свої права на мандат. А що кожен князь мріє одного дня заволодіти мандатом, то всі погодилися поки що вдавати, ніби князь Чжоу і справді той, за кого себе вважає. Але рано чи пізно хтось таки доб'ється гегемонії, і тоді Лоян зникне, як сон, а Жовта річка почервоніє від крові.

Коли актори-«князі» відійшли, син неба оголосив:

— Тут, на півночі, стоїть Самотній. Мандат неба — у нього.

Гримнула музика, і сотня чоловіків із фантастичним пір'ям на голові та із звірячими хвостами почали цілу низку танців — таких я не бачив навіть у Вавіло­ні, де можна побачити геть усе. Під ці дивні звуки посеред вихору яскравих кольорів син неба вийшов з храму.

— Це музика чотирьох сторін світу,— сказав князь Ше.

Я не пригадую, скільки часу ми прожили в Лояні. Пам'ятаю тільки, що вперше, відколи мене захопили в полон, я почував себе майже вільним. Я відвіду­вав численні обіди з князем, який полюбляв вихвалятися мною. Та не можу сказати, що я мав успіх. Китайці мало цікавляться світом, що лежить, як вони кажуть, за чотирма морями. До того ж я мав чудернацький вигляд і розмовляв на їхній мові з прикрим акцентом — дві вади, що аж ніяк не сприяли моїй популяр­ності.

Ходячи по Лояну, людина переймається відчуттям, що дні слави цього міста пішли в небуття. Наче привиди, відбували свої церемонії служителі сина неба, розуміючи, що їхній час минув і двір, якому вони служать — лише розмита тінь навіки втраченого світу.

Ми відвідали Храм Світла, старовинну будівлю, присвячену Мудрому Повелителю — тобто небові. Дивно, що ці два поняття здаються мені взаємозамін­ними, та щоразу, коли я згадував про Мудрого Повелителя в розмовах із китайськими жерцями, вони бентежились, намагалися змінити тему розмови, розводилися про Жовтого Імператора, про його нащадків, про мандат... про цей вічний мандат! Вони не можуть чи не хочуть сприйняти ту істину, що у всесвіті є єдиний керівний принцип. Вони не мають уявлення про боротьбу між Істиною та Лжою. Вся їхня увага спрямована на те, щоб підтримувати гармонійну рівно­вагу між туманною волею неба і примхами землі. Вони вважають, що цього мож­на досяіти, виконуючи складні церемонії умилостивлення предків.

Князь був прикро вражений, побачивши, що Храм Світла заповнений музиками, штукарями, продавцями їства. Натовп веселився і навряд чи був перейнятий релігійним настроєм.


  • Не можу збагнути, навіщо він це дозволяє!

  • А що тут має відбуватись?

Я замилувався ватагою карликів, які робили акробатичні вправи на радість юрби, що жбурляла малорослим акторам дрібні монетки.

— Нічого. Тут має бути притулок, де людина може поміркувати над таємницею світла. Я думаю, князь лупить із торговців податок. Та однаково це неподобство, хіба не так?

Князеві Ше відповів не я, а чийсь мелодійний голос позаду нас.

— Звичайно неподобство, князю! Але це властиво людям, правда ж? Власником голосу виявився сивобородий дід з широкими як для китайця

очима, що світилися добрим гумором і смутком.

— Лао-цзи!

Князь привітав мудреця шанобливо, але з відтінком зверхності. Я повинен тут пояснити, що «цзи» по-китайському означає учитель або мудрець. Надалі я називатиму Лао-цзи «учителем Лао».

— Це зять царя багатої Магадхи,— відрекомендував мене князь Ше учителеві Лао. Князь рідко забував про мою спорідненість із царським домом, завдяки якій він сподівався забагатіти. — Він приїхав до нас, щоб повчитись цивілізації. Перед вами,— князь обернувся тепер до мене,— наймудріша людина в усьому Серединному царстві, доглядач архівів царського дому Чжоу, знавець усіх трьох тисяч мистецтв... — Князь не поскупився на похвали мудрецеві.

Учитель Лао виявив до мене щось більше, ніж чемну цікавість. Хоча про Персію він не чув, йому було відомо, що за річкою Інд лежить країна, населена синьоокими людьми. Бажаючи довідатися про неї більше, він запросив князя Ше та мене пообідати з ним біля майданчика, де приносять жертви землі.

— Самотній з радістю дозволив мені користуватися старим павільйоном. Ми скромно пообідаємо й поговоримо про дао.

Слово «дао» означає «дорога». Воно також має багато інших значень і відтінків, як я незабаром з'ясував.

Ми пройшли крізь гурт напівголих танцівниць. Як я зрозумів, вони не стільки танцювали, скільки вешталися по Храму Світла, чекаючи, поки хтось купить їхню прихильність. Князь Ше був нажаханий таким блюзнірством.

— Я ніколи б не подумав, що син неба, хай там він який... —Обачливо князь не докінчив своєї фрази.

Учитель Лао заповнив паузу:

— ...хай який поблажливий! Авжеж, Сирота дуже поблажливий. Він хоче тільки, щоб його народ був щасливий. Він не прагне неможливого. Він прихильник ву-вей.

По-китайському «ву-вей» означає «нічого не робити»; а мистецтво бездіяльності для вчителя Лао — це підвалина не тільки досконалого правління, а й людського щастя. Чи вчитель Лао справді має на увазі цілковиту бездіяль­ність? Ні, Демокріте. Учитель Лао має на увазі дещо дивовижніше, ніж це. Далі я спробую пояснити його погляди.

Ми йшли гамірними провулками Лояна. Я почував себе як удома — не знаю чому. Може, тому, що я так довго прожив у дикому Цінь. Люди в Чжоу, либонь, найбезтурботніші у світі. Якщо їх і обсідають якісь прикрощі, вони вміють це чудово приховувати.

Майданчик, де приносять жертви землі, розташований у парку недалеко від гостроверхої купи землі, яка височіє на межі кожного китайського міста. Цей пагорб називають «ше» — тобто «свята земля»,— і він символізує державу. Тут-таки стоїть гайок священних дерев, поширених у цій місцевості. У Чжоу священним вважають каштан.

У третьому місяці кожного року тут ставлять так звану весняну ритуальну п'єсу. Власне, це кілька п'єс, танців і церемоній. Якщо весняну п'єсу поставлять невдало, тобто допустять якісь похибки в ритуалі, буде поганий врожай або взагалі нічого не вродить.

По вузенькому кам'яному місточку учитель Лао провів нас до чарівного павільйону, що притулився на вапняковій скелі, навколо якої вирував бистрий, білопінний струмочок. Мушу сказати, я ніколи не бачив нічого такого чарівного, як китайська місцевість. Пагорби тут бувають найхимерніших форм, які тільки можна собі уявити, і таких дерев ніде на заході не побачиш. Коли ти подорожуєш, тобі знову й знову зустрічаються водоспади, ущелини, а синьо-зелені краєвиди не лише магічно привабливі, а й небезпечні, бо Китай — заповідна земля страху, де живуть дракони, блукають привиди та розбійники. Хоча мені не довелося бачити ні привидів, ні драконів, проте розбійників я зустрічав чимало.

Павільйон був із жовтої цегли, під гостроверхим черепичним дахом. Зі щілин стриміло жмуття моху, з бантин звисали кажани, обплутані павутиною. Старий служник приготував нам поїсти; він тримався з учителем Лао як рівня і не звертав найменшої уваги на нас. Ми цим не переймалися і, зголоднівши, жадібно накину­лися на свіжу рибу, слухаючи заспокійливе дзюрчання води по камінню.

Коли ми уклякли на грубих матах, учитель Лао заговорив про значення — чи про одне із значень — дао.

— Буквально «дао» означає дорогу,— сказав він. — Рівну дорогу. Або криву. Я помітив, що руки вчителя Лао були наче з крихкого алебастру, і зрозумів:

він набагато старший, ніж мені спочатку здалося. Згодом я довідався, що йому було вже понад сто років.

— Звідки починається дорога — тобто ваша дорога? — запитав я.


  • Моя дорога мала б починатись у мені. Але я не маю своєї дороги. Я — частка Дороги.

  • Що являє собою...—Князь Ше втішено замугикав і почав колупатися в зубах. Він любив такі суперечки.

  • Що являє собою те, чим вона є. Первісну суть творіння. Щоб вийти на Дорогу, людина має досягти гармонії із законами всесвіту, з тим, що ми називаємо вічно-незмінне.




  • Як цього домогтися?

  • Уявіть собі Дорогу як воду, що завжди стікає вниз і все просочує.

У мене виникло відчуття, що я знову в Індії, де складні поняття висловлюють так просто, що вони починають здаватися глибоко таємничими. На мій подив, учитель Лао вгадав мої думки.

  • Мій любий варваре, вам здається, що я умисне говорю темними словами. Але тут я нічого не можу вдіяти. Зрештою, вчення про Дорогу відоме як учення без слів. Тому пояснювати його немає сенсу. Те, що знаю про Дорогу я, ви знати не можете, як не можу я відчути біль у вашому лівому коліні, яке ви знов і знов пересовуєте на маті, бо ще не звикли сидіти по-нашому.

  • Але ви розумієте, що мені незручно, хоч нічого й не відчуваєте. Чом би й мені не зрозуміти Дорогу, хоч я і не йду по ній, як ідете ви.

  • Дуже добре,— озвався князь і відригнув, щоб показати своє вдоволення не тільки їжею, а й нашою розмовою. Китайці сприймають відрижку як найщиріший вияв живота-розуму.

  • Тоді уявіть собі, що Дорога — це умова, за якої не існує протилежностей. Ніщо не гаряче. Ніщо не холодне. Ніщо не довге. Ніщо не коротке. Такі поняття мають глузд тільки щодо інших речей. Для Дороги вони одне й те саме.

— Але для нас вони не одне й те саме.

— Так нам здається. Бо справжньої різниці між речами нема. Існує тільки порох, з якого ми складаємося, порох, що прибирає тимчасових форм, проте ніколи не перестає бути порохом. Дуже важливо збагнути це. І не менш важливо збагнути, що не можна повставати проти природи. Життя і смерть — одне й те саме. Перше неможливе без другого. А без першого неможливе друге. Бо все існує тільки щодо чогось. Немає нічого, крім вічно-незмінного.

Хоча таке уявлення про первісну суть здалося мені прийнятним, я не міг не помітити суперечностей, що їх учитель Лао так безтурботно втопив у своєму морі вічно-незмінного.

— Але ж людина повинна нести відповідальність за свої вчинки,— сказав я. —Є вчинки добрі і вчинки погані. Є Істина і є Лжа...

Коли я замовк, учитель Лао відповів мені цікавою притчею.


  • Ви говорите розумно. — Старий чемно вклонився мені. — Природно, коли взяти чиєсь окреме життя, в ньому існують порядні вчинки й непорядні, і я певен, ми з вами погодилися б, що саме вважати добрим, а що поганим. Але Дорога обминає такі поняття. Дозвольте навести приклад. Припустімо, ви майстер бронзових виробів...

  • Насправді він залізовар, учителю Лао. Це корисне ремесло, і варвари неабияк його розвинули.

І князь подивився на мене так, ніби він власноруч виготовив мене з отого первісного пороху.

Учитель Лао пустив повз вуха зауваження князя.



  • Ви — майстер бронзових виробів. Ви виготовляєте дзвін і приготували форму. Ви почали лити в неї розплавлений метал, а він не схотів витікати й каже: «Я не хочу бути дзвоном. Я хочу бути мечем».

  • Але ж метал не може сам обирати для себе форму. Цей вибір робить ливарник.

  • Не може. — Оте лагідно вимовлене «не може» пройняло мене тим самим холодом, що й підкинутий угору клубок Госали. — Ви не можете повстати проти Дороги, як ваші пальці — проти руки, а метал — проти форми. Усі речі становлять частину всесвіту, тобто вічно-незмінного.

  • Які найголовніші закони у всесвіті? І хто їхній творець?

  • Всесвіт — це єдність усього сущого, і визнати Дорогу означає визнати таку єдність. Живий чи мертвий, ти завжди частина вічно-незмінного, чиї закони — це закони перетворень. Коли життя приходить, значить, для цього настав час. Коли відходить — це теж у природі речей. Спокійно сприймайте все, що відбувається, і ви поставите себе поза смутком і радістю. Ось так треба йти по Дорозі, щоб досягти ву-вей.

Мене знову збентежив цей вираз, який означає «нічого не робити».

  • Але як існуватиме світ, коли всі нічого не робитимуть? Хтось же має лити бронзу, щоб у нас були дзвони, мечі...

  • «Нічого не робити» у нас означає «не робити нічого, що суперечить природі». Ви стріляєте з лука?

  • Так. Мене виховували як воїна.

  • Чи помічали ви, як легко влучити в ціль, коли ви сам-один безтурботно вправляєтеся у цьому вмінні?

  • Атож.

  • Та коли ви змагаєтеся з іншими, коли йде змагання за золотий приз, чи не набагато важче вам уразити ціль?

  • Звичайно, важче.

  • Коли ви стараєтесь, ви напружені. Коли ви напружені, ви не можете показати себе з найкращого боку. Зняти таку напругу — мета ву-вей. Іншими словами — перестати усвідомлювати, що ти робиш. Досягти невимушеності. Чи доводилося вам розрубувати тушу тварини на м'ясо?

  • Доводилося.

  • Чи легко вам розділити тушу на частини?

  • Ні. Але я не різник і не маг — тобто не жрець.

  • Я так само. Але я спостерігав, як працюють різники. Усе в них виходить швидко й акуратно. Те, що для нас важко, їм дається легко. Чому? І ось одного разу я запитав у головного різника князівського двору, як йому вдається так вправно розрубувати тушу бика. «Не знаю,— відповів він. — Мої чуття ніби сплять, а всіма моїми діями керує мій дух, чи щось таке». Ось що ми маємо на увазі під ву-вей. Не роби нічого суперечного законам природи. Чотири пори року приходять і незмінно відходять — бо вони йдуть Дорогою. Мудрець спостерігає цей порядок і починає розуміти гармонію всесвіту.

  • Я згоден, що розумно приймати світ таким, який він є. Але й мудрець повинен би підтримувати добро і ганьбити зло...

  • Мій любий варваре, оце прагнення «щось робити» і призводить до лиха. Не роби нічого! Пливи по океану існування. Забудь про те, що здається тобі добрим або поганим. Визволи свій дух. Будь безтурботним, як квітка, як дерево, як метелик — створіння, що завжди перебувають у стані первісної простоти. Бо якби раптом вони усвідомили себе, як ми, вони втратили б свою природність. Вони збилися б з Дороги. Для людини досконалість можлива тільки в жіночому лоні. Там вона ще мовби необтесана брила, якій скульптор згодом надасть певної форми і, роблячи так, зіпсує брилу.

Але я не міг прийняти пасивного змісту вчення Лао-цзи про Дорогу, як свого часу не відчув найменшого потягу до нірвани буддистів.

Я запитав учителя Лао про реальний світ — або про світ речей, бо слово «реальний» неодмінно надихнуло б китайського мудреця на цілу низку запитань щодо природи реального.



  • Те, що ви кажете, я розумію. Або починаю розуміти,— додав я поквап­но. — Може, я й не піду Дорогою, але ви дали мені приблизне уявлення про неї. А зараз поговорімо про речі практичні. Державами треба правити. Чи це можли­во, коли правитель дотримується ву-вей?

  • Хіба ж існує такий досконалий правитель? — зітхнув учитель Лао. — Хто живе у світі речей, той надто заклопотаний, щоб звернути на Дорогу. Якщо правитель мудрий, він насамперед дбає, щоб у животах його підданих було більше їжі й менше розуму, щоб їхні тіла були дужі, а воля — слабка. Якщо люди не матимуть знань, вони не матимуть і бажань. А не маючи бажань, вони робити­муть тільки те, що властиво робити людям, і нічого зайвого. Тоді добро стане повсюдним.

Такий погляд на управління державою не дуже відрізнявся від переконань брутального Хуаня.

— А якщо все-таки людина набуде знань і захоче змінити свою долю або навіть змінити саму державу,— озвався я глибоко шанобливим тоном,— як мудрий правитель повинен поставитись до такої людини?

— О, він повинен убити її,— всміхнувся учитель Лао.

Між двома довгими іклами були тільки чорні ясна. Він зненацька здався мені схожим на кажана, з тих, що висіли над нами вгорі.



  • Виходить, ті, хто йде Дорогою, нічого не мають проти того, щоб забрати в людини життя?

  • А чому б вони були проти? Смерть природна, як і життя. Крім того, людина не гине, коли помирає. Навпаки, вона звільняється від усіх прикрощів.

— Чи відродиться її дух?

  • Порох знов утворить якусь форму, звичайно. Але, мабуть, це не те, що ви маєте на увазі під відродженням.

  • Коли духи мертвих добираються до Жовтих Джерел,— запитав я,— що тоді відбувається?

Коли в Китаї хтось помирає, в народі кажуть, що він відійшов до Жовтих Джерел. Та коли запитаєш у них, що то за місце і де воно є, відповіді часто суперечать одна одній. З цього я дійшов висновку, що уявлення про Жовті Джерела дуже давнє. Це щось на зразок вічної оселі для мертвих, як грецький Аїд. Про судний день не йдеться. Добрі й лихі розділять ту саму долю.

— Я думаю, що Жовті Джерела повсюди. — Учитель Лао погладив свою праву долоню лівою. Магічний жест? — Якщо вони повсюди, тоді ніхто не відходить до них, бо він уже там. Але, звичайно, людина народжується, живе, помирає. Хоч вона і частка загального, сам факт її короткого існування спонукає її чинити опір загальності. Так от, ми йдемо Дорогою для того, щоб не опиратися загальному. Ну й кожному, думаю, очевидно, що коли тіло розкладається, розум,— він поплескав себе по животу,— гине з тілом. Ті, хто не йде Дорогою, жалкують про це, навіть жахаються. Ми не жахаємось. Ми ототожнюємо себе з космічним процесом і не опираємося вічно-незмінному. Досконала людина не робить нічого і перед лицем життя, і перед лицем смерті, а справжній мудрець нічого не створює. Він тільки споглядає всесвіт доти, доки сам розчиниться в ньому.

— Нічого не робити... — почав я.

— ...це вкрай напружена духовна праця,— докінчив за мене учитель Лао. — У - мудреця немає амбіцій. Тому він не спізнає і розчарувань. Той, хто не розчаровується, завжди домагається успіху. А хто завжди домагається успіху, той усемогутній.

На мій подив, князь не погодився з учителем Лао щодо того, як найкраще правити державою.


  • Але ж послідовники Дороги завжди виступали проти смертної кари на тій підставі, що жодна людина не має права виголошувати такий жахливий вирок своєму ближньому. Так робити — суперечить ву-вей.

  • Багато послідоваників Дороги погодилися б з вами, князю. Я ж не надаю цьому ваги. Зрештою, природа не знає жалю. Повені нас топлять. Голод за­морює. Пошесть убиває. Чи повинна людина відрізнятися від природи? Звичайно, ні. Правда, іноді я схильний думати, що хай би світ і плинув своєю течією і дарма ми прагнемо управляти ним. Адже по-справжньому бездоганне управління неможливе. Кожному відомо, що чим більше правитель навигадує добрих законів, тим більше розведеться злодіїв та розбишак, які порушуватимуть ці закони. І всяк знає, що коли стягувати завеликий податок, люди мруть з голоду. Одначе правитель завжди так робить; і вони завжди мруть. Отож живімо в гармонії з усесвітом. Не вигадуймо законів і почуваймо себе щасливими.

  • Без законів щастя неможливе,— твердо заперечив я.

  • То й нехай,— безтурботно відповів учитель Лао.

  • Я певен, що існує досконалий метод управління державою,— сказав я. — Принаймні ми всі добре знайомі з поганими методами.

  • Звичайно. Хоча хто знає? — На кожен аргумент він тільки згинався, мов лозина.

— А що людина може знати? — запитав я. Відповідь надійшла зразу.

— Людина може знати, що злитися з Дорогою — блаженство, і то ні з чим не зрівнянне. Вона може знати, що, йдучи Дорогою, вона не пропаде навіть тоді, коли її тіло загине. Дорога — це чаша, яка ніколи не порожніє і яку не треба доливати. Всі складності Дорога зводить до простого, вона стирає всі суперечності, усі контрасти зливає в гармонію. Дорога дає спокій, як сама вічність.

Учитель Лао замовк. Він дав свою відповідь.

Князь сидів випростаний, високо тримаючи голову. Він заснув і стиха похропував. Вода під нами дзюрчала, як прикладена до вуха морська мушля.



  • Скажіть, учителю Лао,— запитав я,— хто створив Дорогу? Старий мудрець подивився на свої згорнуті на колінах руки.

  • Я не знаю, чиє це дитя,— відповів він.



З


Мене так і не відрекомендували синові неба. Очевидно, двірський протокол не передбачав, що імператор може прийняти варварського посла, який водночас був рабом. Я тільки подивився кілька церемоній, у яких князь Чжоу виконував головну роль.

Ми часто прогулювалися з учителем Лао та його учнями. Я розповів йому про Госалу, Махавіру, Будду, Піфагора. Зацікавив його тільки Будда. Йому припали до вподоби чотири благородні істини, і він вважав, що тріумф Будди над почуття­ми не суперечить ву-вей.



  • Але чому він такий певний,— запитав учитель Лао,— що коли помре, то його буде погашено?

  • Тому, що він досяг просвітлення.

Ми стояли неподалік вівтаря землі. Вітер збивав листя з дерев — зима була близько. З десяток учнів стояли на поштивій відстані.

— Якщо він думає, що досяг просвітлення, то він його не досяг. Бо він досі думає.

Цей простий каламбур привів учнів у захват, і вони схвально захихотіли.

— Як мудро! Як мудро! —вигукнув князь Ше.

Я не став захищати Будду. Зрештою, ні китайська Дорога, ні чотири благородні істини буддизму ніколи не приваблювали мене. Обидва ці вчення закликають усунути світ, яким ми його знаємо. Хоч я і здатний зрозуміти, що цього можна прагнути, але я не бачу, як цього досягти.

Учитель Лао сів на камінь. Учні збилися навкруг нас.



  • Учителю,— озвався один з них,— коли Захмарний Дух зустрівся з Хаосом, він спитав у нього, як поєднати в гармонії небо й землю, і Хаос відповів, що не знає.

  • Мудро відповів Хаос,— схвально кивнув головою учитель Лао.

  • Дуже мудро,— сказав учень. — Але Захмарний Дух мовив: «Люди дивляться на мене як на взірець. Я повинен спробувати відновити лад у їхніх діяннях».

  • Самовпевнено,— сказав учитель Лао.

  • Аж надто самовпевнено,— луною відгукнувся учень і провадив: — Захмарний Дух запитав: «Що я маю робити? Справи на землі зовсім погані». Тоді Хаос погодився, що люди постійно розхитують підвалини світобудови і сказав, що причина цього...

  • ...в тому, що людьми намагаються керувати,— завершив учитель Лао, мабуть, дуже давній діалог. — Так, це дуже мудре зауваження.

  • Але Захмарний Дух не вдовольнився... —провадив молодик.

  • ...і ніколи не вдовольниться. — Плащ учителя Лао лопотів на вітрі, а жмутики сивого волосся на його голові стали сторч. — А мав би зрозуміти істину, коли Хаос йому сказав: поняття «діяльність» спричиняє весь безлад у світі.

  • Отже, вчителю Лао, нам слід іти за Хаосом, а не за Захмарним Духом? — мовив учень з таким виразом, ніби справді ставив запитання, а не грав свою роль у виставі.

  • В цьому випадку, так. Цілком правильно Хаос сказав: «Плекай свій дух. Нічого не роби, і все суще само подбає за себе. Ніколи не запитуй, як називається те або те, не намагайся проникнути в таємниці природи. Хай усе розвивається само собою».

  • Чудово! — вигукнув князь Ше.

  • Ваше слово «хаос»... — почав я.

  • ...має також інше значення — «небо»,— сказав учитель Лао.

  • Розумію,— мовив я, хоч нічогісінько не зрозумів.

Адже, щоб усе розвивалося, потрібен порядок, і поняття «небо» має бути протилежним поняттю «хаос». Та я не збирався втягувати старого мудреця в суперечку. Він мав переді мною велику перевагу: добре знав, що означають слова його мови, а в цьому секрет могутності, Демокріте. Я поясню тобі свою думку — але згодом.

Аж раптом наперед виступив інший учень. То був тендітний юнак, і він весь тремтів: чи то від вітру, чи то від страху — не знаю.



  • Але ж, учителю, прагнення Захмарного Духа до гармонії між небом і землею не слід зневажати. Інакше навіщо тоді ми вшановуємо землю біля цього вівтаря?

  • О, ми маємо дотримуватися давніх обрядів.

Учитель Лао тугіше загорнув на собі плащ. У повітрі стояв різкий запах близького снігу.

  • Чи осуджує Хаос такі обряди?

  • Ні, ні. Хаос сприйме їх як щось природне... Не слід робити нічого такого, що суперечить природі речей, а ритуал природі не суперечить.

  • Тоді, вчителю, ви погодитеся, що якби правитель бодай один день дотримувався ритуалу, усі відповіли б на його добрість?

Учитель Лао глянув на юнака і насупився. Інші учні повитріщали очі. Навіть князь нашорошив вуха. Було сказано якусь єресь. Юнак тремтів, наче від лихо­манки.

— Що ти маєш на увазі під «добрістю»?

Досі улесливий, голос учителя Лао раптом прозвучав різко.


  • Я не знаю. Знаю тільки, що її можна досягти через правильний ритуал. А щоб держава процвітала, добрість має іти від правителя. Вона не може виникну­ти з іншого джерела.

  • Син неба віддзеркалює небо, а небо об'єднує в собі все суще, як нам відомо. А твоя «добрість», що воно таке, як не ву-вей?

  • Це коли ти не робиш іншим того, чого не хотів би, щоб робили тобі. Поводься так — і ніхто не відчує до тебе неприязні...

Учитель Лао засміявся — досить безцеремонно.

  • Ти повторюєш слова вчителя Куна! Хоча ти мав би знати, що ми з ним несхожі, як несхожі затінений і освітлений сонцем схили гори.

  • Але ж чи темна, чи світла — це одна й та сама гора,— лагідно докинув князь Ше.

— Іди-но ти до Вей, хлопче,— сказав учитель Лао юнакові, що стояв мовчки, з опущеною головою. Двоє учнів допомогли мудрецеві підвестись на ноги. — Учитель Кун або, як іще його називають, Конфуцій, нині оселився там. Правда, він ніде надовго не затримується. Зустрічають його всюди з пошаною, але потім він починає просторікувати і дратує правителів. Одного разу він спробував повчати навіть сина неба! О, то була ганьба! Та, зрештою, він чоловік дурний, марнослав­ний і тільки й прагне, щоб його взяли на державну службу. Він жадає земної слави і влади. Багато років тому його призначили на якусь дрібну посаду в міністерстві поліції в Лу. Та він лише рицар і ніколи не міг стати міністром — а саме цього йому хотілося. Тоді він перебрався до Кей. Але першому міністрові він здався — я повторюю слова міністра — непрактичним, самовдоволеним, схибленим на стародавніх церемоніях. — Учитель Лао обернувся до князя Ше. — Потім його, здається, взяв на службу ваш двоюрідний брат, покійний князь Вей.

Князь кивнув.



  • Мій двоюрідний брат, Незрівнянний, справді призначив його на якусь посаду. Та потім Незрівнянний помер. — Князь обернувся до вчителя Лао. — Хоча Конфуцій покинув Вей ще до смерті Незрівнянного...

  • Ми чули, ніби Конфуцій посварився з міністрами Незрівнянного.

  • Якщо сварка й була, то її залагоджено. Тільки вчора син неба сказав мені, що Конфуцій знову у Вей, де князь Чу вельми його цінує.

  • Незбагненні помисли неба,— сказав учитель Лао.

Я дуже змерз. І знудився цією розмовою про людину, якої я зовсім не знав. Хоча Фан Чи любив посилатися на Конфуція, я майже нічого не пам'ятав з його розповідей. Дуже важко оцінити мудреця з іншого світу, якого знаєш тільки з чуток.

— Князь Ай запросив Конфуція повернутись до Лу,— сказав тремтячий юнак.

Його обличчя здавалося сірим, як хмари в зимовому небі. Почало сутеніти.


  • Ти певен? — Князь ушанував юнака поглядом.

  • Так, князю. Я щойно з Лу. Я хотів був залишитись і познайомитися з Конфуцієм. Та мені довелося повернутись додому.

  • Який жаль,— просичав учитель Лао. Від злості його старече обличчя аж наче помолоділо.

  • Мені теж, учителю,— без лукавства відповів юнак. — Я захоплююся Конфуцієм за все те, чого він не робить.

  • Атож, його вельми шанують за те, чого він не робить.

Князь Ше сказав це з усією серйозністю, і я насилу втримався, щоб не засміятись.

Учитель Лао перехопив мій погляд і по-змовницькому мені посміхнувся. Потім глянув на юнака:



  • Чого ж він такого не робить, що ти його за це шануєш?

  • Учитель Кун не робить чотирьох речей, і за це я його шаную. Він нічого не бере на віру. Він не самовпевнений. Не впертий. Не себелюбний.

Учитель Лао відповів на виклик юнака:

— Конфуцій справді рідко щось бере на віру, але це найсамовпевненіший, найупертіший і найсебелюбніший чоловік із тих, що живуть між чотирма морями. Я зустрічався з ним тільки раз. Коли він почав розводитися про те, як слід відбувати ту чи ту церемонію, я подумав: «Хто б ужився під одним дахом з цим гордієм? З його слів найбіліше здасться забрудненим, він осудить найсправедливішу владу».

Цю останню фразу він подав вишуканим віршем під акомпанемент вітру. Учні заплескали в долоні. Тремтячий юнак не плескав. Потім останнє світло на небі згасло, і настала ніч, настала зима.

Коли ми верталися до свого житла, князь вельми прихильно заговорив про Конфуція.

— Я часто слухав його, коли мені доводилося бути в Лу. Зустрічався я з ним і у Вей. І, здається, бачив його і в...

Поки князь перескакував з теми на тему, я вхопився за одну думку: ми повинні поїхати в Лу, де я знайду Фана Чи; якщо він досі живий, він мене визволить.

У наступні дні я виявив такий інтерес до Конфуція, що князь попався на гачок.


  • Він справді найрозумніша людина між чотирма морями — і мій близький друг. Учитель Лао великий мудрець, звичайно. Але, як ви, мабуть, помітили, він уже, власне, не на цьому світі, бо злився з Дорогою, тоді як Конфуцій виводить нас на Дорогу.

  • О, чого я не дав би, щоб посидіти біля ніг мудрого вчителя Куна! — вигукнув я у захваті. Потім зітхнув: —Але Лу так далеко!

  • Не так уже й далеко. Днів десять подорожі понад річкою на схід. Але ми з вами поїдемо на південь через широку рівнину до річки Янцзи, а звідти до морського порту Вейчі, а далі... в країну золота!

Проте я посіяв зерно і щодня дбайливо поливав його. Аж поки князь піддався спокусі.

— Зрештою,— міркував він,— в Лу теж є кілька морських портів. Вони поступаються Вейчі, але ще годяться.

Мабуть, в одному з тих портів можна буде знайти корабель, що відпливатиме до Чампи. Хоча їхати з Лу морем набагато далі, зате подорож суходолом скоро­титься. Князь признався мені, що навряд чи зважився б вирушити через широку рівнину з обозом драконячої кості. Широка рівнина кишить розбійниками. Крім того, в Лу великий ринок для драконячої кості.

Князь відчував усе більшу й більшу спокусу відвідати Лу.

— Князь Ай, який ось уже одинадцятий рік на троні,— син мого зведеного брата. Його дядько, теж мій зведений брат, був князем, але барони вигнали його з країни.

Ми гуляли в шовковичному гайку неподалік від пагорка, де залишають помирати небажаних немовлят. Котячі зойки нещасних дітей лунали впереміш із щебетом птахів, які збирались у вирій. Китайці прирікають на смерть зразу по народженні кожного калічного хлопчика і більшість дівчаток. У такий спосіб вони регулюють кількість населення, яке, по суті, не зростає. Я ніколи не міг зрозуміти, чому в цій великій, багатій і малолюдній країні виник звичай викидати дітей на смерть.

Коли я запитав у Фана Чи, чому китайці вдають, ніби в їхньому прегарному малолюдному світі забагато людей, він відповів мені ухильно — і майже тими словами, які я колись чув від диктатора Хуаня: «Колись нас було справді мало, а речей багато, і повсюди процвітало щастя. Одначе тепер речей мало, а людей багато...»

Мій дивак-хазяїн дивився на пагорб, де серед десятка тисяч крихітних кістяків лежало з півдесятка синявих немовлят. Ліниві стерв'ятники ширяли в прозорому зимовому небі. Я згадав про мертвих та вмирущих у Бактрі. Проказав молитву за вмирущих.

— Дрібниці часто призводять до катастрофи,— раптом озвався князь, поправляючи прикраси на своєму поясі — нефритові, золоті та із слонової кості. — Отак і півняча бійка змінила історію Лу. Півняча бійка! Один барон з родини Чи й один родич князя вирішили звести своїх півнів. О, то був трагічний день. Я там був. Ще зовсім малим. Хлопчиськом.

Згодом я довідався, що князь не був на знаменитій півнячій бійці. Але правда й фантазія так змішалися в ньому, що він, я певен, цілком щиро вірив у свою вигадку.

— Барон Чи намазав шпори свого півня отрутою. Після короткої сутички князівський півень упав мертвий. Родина Чи була в захваті. Князівська родина не мала підстав радіти. Коли барон збирав свої гаманці з грішми, не раз зчинялися бійки. А наступного ранку палац підступного барона оточив натовп. Вночі отруту виявили. Розлючений князь з'явився особисто із своїми охоронцями й звелів заарештувати барона. Але той, перевдягнувшися служником, уже вислизнув із палацу й утік до Кей. Князь Чао влаштував погоню. Потім... — Зненацька мій хазяїн сів на пеньок. Він замислився, спохмурнів. — Погані часи настали для Серединного царства. Родина Чи виступила на захист одного із своїх. До них приєдналися родини Мен і Шу. А ці три баронські родини наймогутніші в Лу, вони, по суті, незаконно правлять державою. Біля Жовтої річки їхнє військо розбило армію мого брата. Так князь Лу, нащадок Жовтого Імператора, зазнав нападу з боку власних рабів і мусив перепливти через річку й шукати притулку в князівстві Кей. І хоча тамтешній князь поставився до втікача добре, він не зміг допомогти йому відвоювати законний трон. Родина Чи надто могутня, її військо найчисленніше в Серединному царстві, й вона панує у Лу. І мій бідолашний брат помер у засланні.


  • А хто заступив вашого брата на троні, князю?

  • Наш молодший брат, Великодушний. Потім він помер, і тепер на престолі його син, мій любий небіж князь Ай.

  • А родина Чи?

  • Вона тепер у всьому підкоряється своєму князеві. Діяти інакше означало б суперечити волі неба. Ви самі побачите, як вони там плазують перед нащадком знаменитого Тана.

Я був щасливий. Ми поїдемо до Лу!

Була весна, коли ми виїхали з Лояна. Починали цвісти мигдалеві дерева, і поля з брудно-коричневих ставали жовто-зеленими. Кущі квітучого кизилу обабіч дороги здавалися рожевими хмарами, що опустилися з неба.

Ми подорожували суходолом. Раз або двічі князь спробував пливти річковою баржею, але течія була надто сильна. Такі баржі можуть пливти не тільки вниз по річці, а й проти течії. Тоді запрягають волів, які й тягнуть баржу вгору по річці. Вони йдуть стежкою, прокладеною для них у крихкому прибережному камені. У такий спосіб можна проїхати навіть крізь вузькі річкові ущелини о будь-якій порі року, крім ранньої весни, коли несподівані повені роблять подорож по річці небезпечною.

Я був зачарований місцевістю. Земля в Китаї родюча. Ліси величні. Ми весь час їхали понад річкою, і її плюскіт надавав уночі особливого чару моїм приєм­ним сновидінням.

Іноді дорога виводила нас на самий берег. Здавалося, що якийсь бог або диявол розкидав по сріблястому плесу річки острівці найхимернішої форми. Багато з них мали вигляд мініатюрних вапнякових гір, порослих соснами й кипа­рисами. На кожному такому острівці стоїть принаймні одне святилище місцевому божеству. Деякі з цих острівних святилищ — незвичайно гарні споруди, покриті глазурованою черепицею; інші зроблені досить грубо і стоять там від часів Жовтого Імператора — так принаймні говорять люди.

Посеред жовто-зеленого бамбукового гаю князів управитель раптом закричав страшним голосом:

— Князю! Дракон!

Вихопивши з піхов меча, князь стрибнув на землю і завмер, сховавшись за колесом фургона. Усі інші кинулися врозтіч і зникли за деревами, крім дванадця­ти рицарів, що зголосилися подорожувати разом з нами від Лояна. Вони теж по діставали з піхов мечі. Мені було страшно — і дуже цікаво.

Князь понюхав повітря.

— Так,— прошепотів він. — Це дракон. Дуже старий. І дуже лютий. Ідіть за мною.

Коли князь рушив у гущавину гаю, підлісок гнувся перед ним, наче князь був небесним вітром. Потім ми згубили його з очей. Аж раптом пролунав його різкий крик:

— Умри!


Зразу після цього почулося тріскотіння й шум — якийсь великий звір кинувся навтіки через гай. Через хвилину князь повернувся. На його блідому обличчі блищали краплі поту.

  • От не пощастило — утік! Якби я був верхи, я вже здобув би його голову. — Він утер рукавом обличчя. — Звісно, усі вони мене знають, і через те мені не так легко захопити якого-небудь зненацька.

  • Але ж вони тільки звірі,— сказав я. — Хіба можуть звірі знати щось про людину з чуток?

  • А як собака знає свого хазяїна? Він же звір, хіба ні? Зрештою, дракони утворюють зовсім окремий вид. Вони не люди, але й не звірі, вони щось зовсім інше. Та й живуть вони, по суті, вічно. Кажуть, серед них є ровесники Жовтого Імператора. І вони знають свого ворога, як ви щойно переконались. Один погляд на мене — і він дременув, не тямлячи себе від жаху.

Згодом один із рицарів розповів мені, що й він побачив так званого «дракона», і той виявився буйволом. «Я стояв поруч з управителем на передньому повозі. Чи то управитель сліпий, чи то він умисне вдав, ніби бачить дракона». Потім молодий рицар розповів мені кумедну історію про князя.

— Як вам відомо, князь Ше має пристрасть не лише до драконячої кості, а й до драконів.

— О, так,— сказав я. — Він убив багатьох. Молодий рицар усміхнувся.

— Це він так каже. Насправді в Серединному царстві залишилося зовсім мало драконів, та й ті, певно, існують лише в уяві князя Ше.

Я був уражений. Зрештою, дракони існують майже скрізь, і чимало гідних усілякої довіри свідків описали свої зустрічі з ними. Коли я був малим хлопцем, у Бактрії жив один такий знаменитий дракон. Він поїдав дітей і кіз. Згодом він чи то здох, чи то перебрався кудись-інде.


  • Але якщо драконів зовсім мало,— запитав я,— то де князь познаходив стільки драконячих кісток?

  • Це старі, дуже старі кістки. Колись між чотирма морями, мабуть, жили мільйони драконів, але то було ще за часів Жовтого Імператора. Кістки, які тепер знаходять, уже такі старі, що перетворилися на камінь. Але ваш князь схиблений на живих драконах.

— Ну, не знаю. Принаймні він живе з того, що торгує драконячою кістю.

— Справді так. Але пристрасть до живих драконів — це у нього щось зовсім інше. Кілька років тому він відвідав Чу, дику південну країну на берегах Янцзи, де драконів і досі можна зустріти. Природно, швидко поширилася чутка, що до столиці приїхав і оселився на другому поверсі невеличкого заїзду знаменитий любитель драконів. Якось удосвіта князь раптово прокинувся, відчувши на собі чийсь пильний погляд. Він підвівся, підійшов до вікна, розчинив віконниці й побачив просто перед собою дракона: той дивився на нього, ощиривши зуби в приязній усмішці. Охоплений жахом, князь кинувся сходами вниз. У головній залі він спіткнувся об щось, схоже на згорнутий килим. Але то був не килим. То був хвіст дракона, який привітав його, постукавши по підлозі. З переляку князь упав непритомний. І це був, наскільки нам відомо, єдиний випадок, коли князь Ше зустрівся віч-на-віч із живим драконом.

Столиця Лу Чуфу дуже схожа на Лоян, але значно стародавніша. Місто забудоване у вигляді ґрат, як і інші міста, засновані династією Чжоу. Але тільки чотири вулиці там широкі й рівні, а решта такі вузенькі, що двоє перехожих можуть розминутися, тільки притиснувшись до стіни і чекаючи, що згори на них от-от виллють нічний горщик. Але запахи на вулицях китайського міста досить приємні, бо на кожному перехресті смажать на жаровнях страви, приправлені гострими прянощами, а в печах — і в приватних оселях, і в громадських будів­лях — спалюють дерево, що дає запашний дим.

Старий і напівзруйнований палац князя Лу мало чим відрізнявся від палацу сина неба, а прапори перед фасадом і тут були обшарпані й запилюжені.

— Князя вдома немає. — Мій хазяїн читав по прапорах так само легко, як я читаю — читав — аккадське письмо. — Що ж, доведеться повідомити про наш приїзд управителя двору.
Я з подивом побачив, що передпокій палацу порожній і лише біля дверей, які вели на внутрішнє подвір'я, куняли два сонні охоронці. Хоч мій хазяїн і твердив протилежне, князь Лу був безсилий, як і так званий «син неба». Та князь Чао принаймні грав символічну роль, і в його палаці в Лояні завжди юрмилися прочани з усіх кінців Серединного царства. Хоч його небесний мандат і був чистою фікцією, прості люди досі сходилися поглянути на Самотнього, отримати від нього благословення, запропонувати йому пожертву грішми або натурою. Кажуть, князь Чао жив цілком на дари від шанувальників імператорської величі. Хоч князь Лу і був багатший, ніж його родич у Лояні, його статок не міг рівняти­ся до статків трьох вельможних родин, які правлять Лу.

Поки ми чекали управителя, князь Ше виклав мені свою версію історії з драконом. Вона майже не відрізнялася від тієї, яку мені розповів молодий рицар, але її героєм був уже не князь, а один хвальковитий царедворець.

Управитель привітав князя Ше з усією належною шанобливістю. На мене він подивився з чемним подивом. А тоді повідомив нас, що князь поїхав на полюван­ня.


  • Але ми чекаємо його з хвилини на хвилину. Гінці вчора знайшли його. Ви, мабуть, знаєте, що вже третій день, як у нас війна. І якщо князь негайно не поговорить із предками, ми зазнаємо поразки.

  • Я нічого не чув, управителю. Війна з ким?

  • З Кей.

Коли заходить мова про гегемонію, цю країну, що лежить на північ від Жовтої річки, завжди називають першою серед тих, котрі мають надію одержати небесний мандат. Кей забагатіла, торгуючи сіллю. Сьогодні це одна з найрозвине­ніших у Китаї держав. Саме тут було викарбувано перші китайські монети.

  • Військо Кей уже біля Кам'яної брами. — Це кордон між Кей і Лу. — Ми теж напоготові, звичайно. Але не може бути перемоги, поки князь не піде до храму предків і не розповість про все Жовтому Імператору, а потім і засновникові нашої держави князеві Тану.

  • А ви дивилися на панцир черепахи?

  • Панцир приготовлено. Але тільки князь може прочитати послання від неба.

Коли будь-якій китайській державі загрожує небезпека, зовнішній бік черепахового панцира змазують кров'ю. Потім головний віщун підносить розпечений бронзовий прут до внутрішнього боку і тримає його там, поки на змазаній кров'ю поверхні не проступлять візерунки. Вважають, що тільки правитель може розшифрувати ці знаки неба. Насправді один головний віщун знає, як витлумачувати візерунки, а це ще складніше, ніж ворожити паличками деревію, коли підкидають шість паличок, і вони падають, утворюючи фігуру, яку потім шукають у старовинній книзі, так званій «Книзі змін», де подано всі варіанти розташування паличок та відповідні тлумачення. Ті тлумачення дуже схожі на пророцтва, які виголошує піфія в Дельфах, і різниця тільки в тому, що книга не вимагає плати за свої послуги.

Управитель запевнив нас, що як тільки князь Ай виконає свій церемоніальний обов'язок, він прийме свого царственого дядька. Хоча царствений дядько натякнув, що він охоче прийняв би запрошення оселитись у палаці, управитель удав, ніби не зрозумів натяку. У препоганому настрої князь був змушений піти геть.

Ми зразу попрямували на центральний ринок, де управитель князя Ше уже провадив переговори з торговцями драконячою кістю. Я не знаю, чому мені так подобалися китайські базари. Зрештою, базар — це базар у всіх кінцях світу. Але в китайців багатша фантазія, ніж у інших народів. Продаючи щось їстівне, вони розкладають його у вигляді картин або скульптур, а розмаїття товарів годі охопити поглядом: кошики з Цінь, прапори з Чень, шовкове мотуззя з Кей — одне слово, десять тисяч різних речей.

Я помітив, що війна анітрохи не цікавила торговців.

— Чому вони зовсім не схвильовані? — запитав я князя, коли ми пробивалися крізь густий натовп, що заповнював ринок.

Під низьким небом усі речі вимальовувалися напрочуд виразно. Китайське небо чомусь здається ближчим до землі, ніж десь-інде. Мабуть, це тому, що воно пильно придивляється до князів, намагаючись вирішити, кому вручити мандат.



  • А чого їм хвилюватися? Між Кей і Лу завжди точиться якась війна. Для князя й двору це, звичайно, морока, а для простолюду — ніщо.

  • Але ж їх можуть -повбивати. Місто можуть спалити...

  • О, в нас такої війни не буває. Тут не Цінь, де війна — криваве побоїще. Ні. Тут ми цивілізовані. Дві армії зустрінуться біля Кам'яної брами — як завжди. Відбудеться сутичка або дві. Кілька сотень буде вбито або поранено. Візьмуть полонених і держатимуть їх для обміну або викупу. Потім укладуть мирну угоду. Вже існує тисяч десять різних угод між державами Серединного царства...

Князь запропонував, щоб ми пішли до великого храму.

— Я певний, ми побачимо там родину Чи, що творитиме своє звичне блюзнірство. Лише наступник князя Тана може розмовляти з небом. Але Чи роблять усе що їм заманеться, а голова родини, барон Кан, любить удавати, ніби він князь.

Великий храм князя Тана набагато давніший, ніж храм у Лояні. Князь Тан заснував Лу шістсот років тому. Храм на його честь збудували незабаром по тому, коли він помер.

Перед храмом, вишикувані у бойовому порядку, стояли тисяча піших воїнів. Вони були в шкіряних туніках. На плечах у них висіли берестяні луки, до пояса були припасовані довгі мечі. Навколо війська юрмився густий натовп: дітлахи, вуличні жінки, продавці харчів. На протилежному кінці площі смажилися на вівтарях туші жертовних тварин. Настрій у натовпу був скоріше святковий, ніж войовничий.

Князь Ше щось запитав у одного з охоронців, які стояли біля дверей до храму. Охоронець сказав йому, що барон Кан у храмі, розмовляє з небом. Настрій у князя був зовсім кислий, коли він знову підійшов до мене.

— Який жах! І яке блюзнірство! Він же не князь.

Мені було цікаво знати, що ж саме відбувається в храмі. Мій хазяїн став пояснювати:

— Облудний князь розповідає предкам, які зовсім не його предки, що на країну напали вороги. Він каже, що коли небо та предки будуть прихильні до нього, він зупинить ворога біля Кам'яної брами. Водночас він пропонує предкам звичайні офіри, молитви, музику.

Та я перестав його слухати, бо в цю мить бронзові двері храму розчинилися. Нефритові палички заторохтіли по барабанах, забамкали дзвони, воїни почали розмахувати яскравими шовковими прапорами. Усі погляди звернулися туди, де стояв спадковий диктатор Лу.

Барон Кан — низенький товстун з обличчям, схожим на яйце,— був. у жалобному одіянні. Він урочисто обернувся до нас спиною й поклонився предкам, Які були десь усередині храму. За бароном з храму вийшов високий вродливий чоловік; він теж був у жалобі.

— Це Дзян Чиу,— сказав князь Ше. — Управитель родини Чи. Він поведе армію Чи до Кам'яної брами.


  • А хіба держава Лу не має власного війська?

  • Має. Армію родини Чи.

Як і більшість китайців, князь Ше не уявляв собі, що таке національна армія. Майже всюди наймогутніші родини вельмож тут мали власне військо. Той, у кого воно було найчисленніше, володів державою. Лише в Цінь барон Хуань зумів не тільки об'єднати в одну армію всі війська рівних йому вельмож, а й забрати до державної армії кожного придатного до служби чоловіка в країні. Наслідком цього стало утворення військової держави типу Спарти — виняток у Серединно­му царстві.

Щоб забезпечити перемогу, диктатор та його воєначальник виконали на очах у натовпу кілька таємничих ритуалів.

— Хто переможе у цій війні? — запитав я.


  • Кей держава багатша й могутніша, ніж Лу. Але Лу — священна і стародавня. Усе, що народ Серединного царства вважає мудрим і добрим, приписують засновникові цього міста, князеві Тану.

  • Але щоб перемогти у війні, навряд чи досить бути добрим, мудрим і стародавнім.

  • Цілком досить. Адже небо розв'язує такі суперечки — не люди. Якби все залежало тільки від людей, вовкулаки з Цінь поневолили б нас усіх. Але небо тримає їх на припоні. Я думаю, ця війна буде коротка. Кей не зважиться порушити рівновагу світу, підкоривши Лу, та й навряд чи зможе. Дзян Чиу — здібний полководець. Він також відданий учень Конфуція.

Диктатор обняв свого воєначальника. Потім кожному воїну дали жертовного м'яса. Коли м'ясо було з'їдене, Дзян Чиу прокричав команду, якої я не зрозумів. З протилежного боку площі покотилася в напрямку до нас колісниця, в якій стояли двоє людей.

Звичайно, князь Ше упізнав офіцера в колісниці. Він завжди казав, що ніхто в Серединному царстві не знайомий із стількома людьми, як він.

— Він заступник командувача. І теж учень Конфуція. По суті, родину Чи обслуговують самі прихильники Конфуція, через те барон Кан і вирішив запроси­ти мудреця до Лу після стількох років вигнання. — Князь не зводив погляду із заступника командувача, який тепер вітав диктатора. — Я забув, як його звуть. Але людина він небезпечна. Якось, пригадую, він сказав, що ніхто не повинен жити з праці інших. Не тільки я був приголомшений, а й Конфуцій. Він тоді, пригадую, відповів своєму учневі так: «Ти повинен робити те, що належить тобі робити в твоєму становищі, а прості люди повинні робити те, що належить робити їм. Якщо ти мудрий і справедливий, вони потурбуються про тебе. Отож не марнуй часу, намагаючись вирощувати свій хліб. Залиш це хліборобові». Конфуцій також...

Я перестав слухати. Я впізнав заступника командувача. То був Фан Чи. Я почав швидко міркувати. Підійти до нього зараз? Чи зачекати, коли він повернеться з війни? А якщо його вб'ють? Я знав, що коли Фана Чи вб'ють, то решту свого життя мені доведеться прожити рабом у божевільного князя святої землі. Ще в Лояні я зрозумів: князь Ше людина надто несерйозна, щоб здійснити довгу й небезпечну подорож до Магадхи. Я залишуся його рабом до кінця своїх днів, їздячи за ним від міста до міста, мов приручена мавпа. Між таким життям і смертю я обрав смерть — або втечу.

Я проштовхався крізь натовп. Нахиливши голову, проскочив крізь шеренгу воїнів і побіг де Фана Чи. Коли я вже хотів заговорити до нього, двоє охоронців диктатора схопили мене за руки. Я був усього за кілька кроків від барона Кана, чиє обличчя залишалося безвиразним. Дзян Чиу насупився. Фан Чи закліпав очима.

— Фан Чи! — закричав я.

Мій давній друг повернувся до мене спиною. Я вжахнувся. За китайськими законами і був тепер утеклий раб. Мене могли скарати на смерть. Коли охоронці потягли мене геть, я закричав по-перському:

— То оце так у вас обходяться з послом Великого царя Персії?

Фан Чи рвучко обернувся. Якусь хвилину він пильно дивився на мене. Потім сказав щось Дзянові Чиу, чого я не міг розчути. Дзян Чиу махнув рукою охорон­цям, і ті пустили мене.

Раболіпно схилившись, як то заведено в китайців, я підступив до Фана Чи. Моє серце нестямно калатало. Фан Чи зійшов з колісниці, обняв мене й прошепотів мені на вухо перською мовою:



  • Як? Де? Кажіть швидко!

  • ІДіньці захопили мене в полон. Нині я раб князя Ше. Ви одержали мої листи?

  • Ні.

Фан Чи підійшов до барона Кана й низько вклонився. Вони обмінялися кількома словами. Хоча обличчя-яйце лишилося незворушне, диктатор ледь помітно кивнув головою. Потім Фан Чи сів у колісницю. Дзян Чиу скочив верхи на чорного жеребця. Пролунала команда, і військо родини Чи майже бігцем рушило до Північної брами.

Погляд барона Кана був звернутий до війська. Я стояв ні в сих ні в тих і боявся, що про мене забули. Коли останній воїн покинув площу, князь Ше опинився поруч зі мною.

— Що за витівки! — сказав він. — Я вкрай обурений. Ви повелися по-варварському. Ходімо звідси! Негайно!

І смикнув мене за руку. Але я стояв на місці, так ніби мої підошви прикипіли до твердого червоного грунту.

Несподівано диктатор подивився на нас. Князь Ше зразу прибрав чемного виразу царедворця.

— Вельмишановний бароне, яка радість бачити вас у цей знаменний день! Коли перемога уже витає в повітрі, ладна увінчати славою мого любого небожа князя Лу.

Китайські манери відзначаються бездоганною строгістю.. Хоча мій хазяїн був, по суті, вбогий волоцюга, всі китайські двори приймали його як князя. І хоча на все Серединне царство навряд чи знайдеться бодай один князь, на якого б спадко­ві міністри дивилися без зневаги, до кожного князя ставляться — і приватно, і на людях — як до небесної постаті, як до правдивого нащадка Жовтого Імператора.

Барон Кан зробив рівно стільки рухів та поклонів, скільки вимагається, коли звичайний собі барон, хай він навіть глава держави, опиняється перед очима князя. Коли він нарешті заговорив, його голос був безвиразний, як і обличчя:



  • Ваш небіж, чиїм рабом я є, буде надвечір. Сподіваюся, ви зупинитесь у нього.

  • Я, власне, не певний. Щойно я розмовляв з управителем двору. Він здавався страшенно заклопотаним, і це зрозуміло. Сьогодні день черепахи — а такий день буває не часто. Хоча й дядько князя приїздить у гості не так часто, правда ж, бароне?

  • Я буду радий, князю, якщо ви захочете оселитись у моїй жалюгідній оселі.

  • Щиро вдячний, бароне. Я сам знайду вашого управителя. — Князь обернувся до мене: —Ходімо,— сказав він.

У цю мить я глянув на барона. Той дивився повз мене на князя.

  • Ваш раб залишиться зі мною.

  • Як це люб'язно з вашого боку! Я сподівався, що ви дозволите йому ночувати в палаці, але не хотів наполягати на цьому.

  • Він оселиться в моєму палаці, князю, як мій гість.

Так я дістав волю. Князь Ше був розлючений, але вдіяти нічого не міг. Барон Кан був диктатор — і цим усе сказано.

Ввічливий помічник управителя провів мене до моєї кімнати в палаці Чи й повідомив:



  • Наш володар прийме вас сьогодні ввечері після ворожіння на черепахово­му панцирі.

  • Я раб? — навпростець запитав я.

  • Ні. Ви почесний гість барона Кана.

Уже після півночі диктатор покликав мене до себе. Коли я зробив усі необхідні поклони, згинання та жести, він рукою показав, щоб я сів на мату праворуч нього. За ширмою дві жінки грали жалобну музику. «Мабуть, наложни­ці»,— подумав я. Кімната була освітлена єдиним бронзовим світильником.

— Кіре Спітама, ви більше не раб,— сказав мені барон. ' — Я глибоко вдячний... — почав я.

Він урвав мене граційним жестом руки.

— Фан Чи сказав, що ви родич Великому цареві, чия держава лежить по той бік західної пустелі. Він також сказав, що ви були йому другом. Тож ми робимо для вас тільки те, що ви уже зробили для нашого друга й одноплемінника.

Сльози набігли мені на очі. Я був украй схвильований.


  • Я вічно дякуватиму...

  • Я зробив лише те, чого навчає нас мудрий Конфуцій...

— Я чув про цього божественного мудреця всюди, де мені доводилося бувати,— сказав я.

Барон звелів принести вина, виготовленого із заквашених слив. Поки ми пили, він поставив мені безліч запитань про Персію, Магадху, Вавілон. Він розпитував про життя царського двору в Сузах, про те, як правлять сатрапіями. Він був у захваті, що я знаю, як виплавляти залізо, і попросив мене передати своє вміння його ливарникам. На його прохання я розповів йому про перські бойові колісниці, про обладунки, про зброю.

Потім барон несподівано запитав:


  • Чи довго ви збираєтеся вшановувати нас своєю присутністю?

  • Я хотів би повернутись до Персії якомога скоріше.

— Я розумію вас,— сказав барон, а тоді раптом змінив тему розмови: — Сьогодні ввечері я бачив при дворі князя Ше. — Щось подібне до усмішки ледь змінило нижню половину яйця. — Він страшенно засмучений. Каже, ви його друг, а не тільки раб. Він урятував вас від вовкулаків. Сподівався поїхати з вами до Магадхи, де царем ваш тесть. Сподівався, що спільно ви відкриєте торговельний Шлях до Чампи та Раджагріхи.

— Він хотів узяти за мене викуп. Про торговельний шлях не було мови. Барон Кан по-дружньому кивнув головою.

— Я й сам зацікавлений налагодити взаємини з царем Аджаташатру. Десь на початку свого правління він написав листа синові неба в Лоян. Копії листа було розіслано всім князям. Ваш грізний тесть писав, що хоче торгувати з нами. Думаю, він і тепер хоче.

— О, звичайно. Він сподівається, що я міг би сприяти цьому.

Може, довге приятелювання з князем Ше перетворило мене на такого самого дивака, як і він, чи, може, сливове вино виявилося надто міцним і голова в мене пішла обертом, але я несподівано почав розводитися про свою місію звести докупи в один світ Персію, Індію та Китай. Я в усіх подробицях описав замкнутий у коло караванний шлях Сузи — Бактра — Цінь — Лу — Чампа — Шравасті — Таксіла — Сузи. Я базікав щось геть безглузде. Але барон був ввічливий. На відміну від багатьох правителів, він умів уважно слухати. Завжди незворуш­ний, він говорив повільно, але мислив швидко. Кінець кінцем я почав захоплю­ватися ним, навіть відчувати приязнь до нього. Але я ніколи не переставав його боятись.

Коли я нарешті замовк, щоб звести дух, він сказав, що й сам давно мріє про такий торговельний шлях. Він мало знає про Персію та західний світ, але йому дещо відомо про держави, розташовані на Гангській рівнині. Потім він описав їх досить точно, а на закінчення сказав:



  • Аджаташатру тепер володар усієї Індії. Він розгромив Кошалу. Лише кілька гірських республік ще не скорилися йому...

  • Аджаташатру — чудовий воїн, справедливий правитель...

Завдяки сливовому вину з мене вилився цілий потік вихвалянь, більше придатних для того, щоб вирізьбити їх на скелі, ніж уживати в розмові з людиною, яка мислила цілком тверезо.

  • Мені здається дивним,— сказав барон, коли я нарешті перестав белькотіти,— що Персія, а тепер і Індія, мають одного монарха, який дістав призначення від неба.

  • Я думав, таке призначення дають тільки синові неба, володареві Серединного царства.

  • Так і ми завжди думали. Але тепер ми починаємо розуміти, який неозорий світ лежить за чотирма морями. В усякому разі, я вважаю за добрий знак, що мандат знову вручено, хай навіть у далекій країні варварів.

  • Може, його дадуть і князеві Лу,— сміливо озвався я.

  • Можливо,— сказав барон. — А може, комусь іншому.

Служник подав нам яйця, які на кілька років закопували в землю. Ми їли їх крихітними ложечками. Яйця були дуже приємні на смак, з тонким присмаком плісняви. Хоча згодом я пробував закопувати чимало яєць у Сузах та в Галікарнасі, вони ставали тухлими, та й годі. Або китайська земля відрізняється від нашої, або вони готують яйця в якийсь таємничий спосіб.

Барон пильнував, щоб я більше відповідав на запитання і менше запитував. Його цікавило геть усе, а не тільки захід.

Коли я зважився запитати про сьогоднішнє ворожіння на черепаховому панцирі, він похитав головою.

— Я не можу про це говорити. Пробачте. — Але з його голосу я зрозумів, що передвістя були чудові. — У нас завжди були добрі взаємини з Кей. Та коли вони надали притулок князеві Чао, нас, звичайно, обурило, що вони прихистили в себе нашого ворога. На щастя, князь Чао незабаром помер. Після цього між нашими країнами знову запанував мир. Чи так нам здавалося. Але потім... Князь Тін, який заступив на троні свого брата Чао, призначив мого недостойного діда першим міністром. А коли мій дід помер, першим міністром ого­лосив себе один з його чиновників, пройдисвіт на ім'я Ян Го. О, то була гань­ба — адже він тільки рицар.

Згодом — від інших людей — я довідався більше про ті події. Ян Го захопив владу і протягом трьох років був необмеженим диктатором. Як і багатьох незаконних правителів, його любили в народі. Він навіть спробував був укласти спілку з князем проти трьох баронських родин.

Але князь Тін був обачний і тримався на відстані від самозванця. На відстані в прямому розумінні: князь завжди пропадав на полюванні й повертався до столиці тільки тоді, коли обов'язок вимагав від нього звертатись до предків. Думаю, якби він увійшов до спілки з Яном Го, разом вони змогли б знищити могутність баронських родин. Але князь не мав ані знань, ані волі, щоб уявити себе в ролі справжнього правителя. Адже цілих п'ять поколінь його предків залежали від баронів. Отож він тільки їздив полювати — і більш нічого.

Зрештою Ян Го припустився фатальної помилки. Він спробував убити батька барона Кана. Але військо родини Чи згуртувалося навколо свого вождя, і Ян Го втік до Кей, прихопивши з державної скарбниці майже всі коштовності. Уряд Лу зажадав, щоб йому видали бунтівника разом з украденими коштовностями. Коли ця вимога лишилась без відповіді, взаємини між Кей і Лу погіршали.

Мабуть, Ян Го володів даром переконання і вмів вербувати собі прихильників. Він мав їх у Лу чимало, а надто серед тих, кому були до вподоби так звані «давні порядки». Та, наскільки мені відомо, він так ніколи й не повернувся. Родина Чи надто могутня, а барон Кан був — а може, й досі є — розумним і грізним правите­лем. Коли я познайомився з бароном, він уже вісім років правив державою. І все ж таки він так само боявся Яна Го. Барона також дуже стривожила зрада одного з найздібніших воєначальників Лу, командувача фортеці Пі.

Коли імперія Чжоу розкололася, вельможі почали будувати собі фортеці для захисту від розбійників та ворожих армій. Але з роками фортеці стали просто символом могутності. Через одруження, зраду, заколот кожна вельможна родина намагається захопити якомога більше фортець. Так барони Чи заволоділи більшістю фортець у Лу, тому вони й правлять мільйонним населенням країни в союзі з родинами Мен і Шу. Само собою зрозуміло, що в князя фортець немає. По суті, він володіє тільки своїм палацом, на утримання якого завжди бракує грошей.

За дванадцять років до мого прибуття в Лу командувач фортеці Пі повстав проти своїх володарів. Цілих п'ять років утримував він твердиню. Та зрештою мусив здати її й утекти з Кей. Барон Кан саме його вважав головним призвідцею війни між Кей і Лу, хоча інші віддавали цю честь Янові Го.



  • Не можу збагнути, чому Кей надає притулок усім нашим ворогам,— сказав мені барон. — Ми ж не прийняли до себе жодного з їхніх супротивників.

  • Він помовчав, а тоді додав: — Відновлення імперії Чжоу — наша мрія.

  • І скоро може вона здійснитися?

  • Хто знає... Є такі, що поширюють хибну думку, ніби спершу треба повернути законному князеві його земну владу, а тоді й небесний мандат не забариться. Так думають авантюристи, проти яких наше військо вирушило до Кам'яної брами. З авантюристами і зрадниками зладнати легко. Куди більше ми боїмося — і шануємо! — наших божественних мудреців. Ви знайомі з ученням Конфуція?

  • Так, бароне. Фан Чи багато розповідав мені про нього. І, звичайно, його часто згадують усі освічені люди. Навіть учитель Лао,— додав я з усмішкою.

  • Навіть учитель Лао,— повторив барон. Нижня частина яйця на мить розкололася. Диктатор усміхнувся. — Вони не люблять один одного, ці два мудреці. — Він стишив голос. — Конфуцій повертається до Лу на моє прохання. Його не було тут чотирнадцять років. Протягом цього часу він відвідав мало не кожну країну між чотирма морями. Він вважає, що його вислав мій батько. Але, запевняю вас, це не так. Конфуцій сам нас покинув. Він дуже суворий. Коли князь Кей подарував моєму батькові кілька релігійних танцівниць... — (Вираз «релігійні танцівниці» нагадав мені вавілонську назву храмових повій.) — ...Конфуцій заявив, що перший міністр не повинен приймати такого дарунку, бо він непри­стойний. Він навів традиційний доказ: ці танцівниці послаблюють волю чоловіків, які володіють ними. Мій батько відповів дуже чемно: він, мовляв, розглядає дарунок як спробу уряду Кей залагодити той прикрий для нас факт, що вони надали притулок зрадникові Янові Го. Тоді Конфуцій відмовився від усіх своїх посад. Він був головою міста Чунфу, а також заступником міністра поліції — дуже відповідальна служба, яку він виконував з великим знанням справи.

Дивлячись на барона, поки він говорив до стіни за моєю спиною, я зрозумів, звідки вітер віє. Він знав, що я друг Фана Чи. Фан Чи був учнем Конфуція; учнем Конфуція був і управитель дому Чи Дзян Чиу. Я почав угадувати, до чого вся ця розмова.

Щоб перевірити своє припущення, я спитав:



  • Конфуцій був у Кей?

  • Так.

Я не знаю, чи хтось коли-небудь у якійсь країні посідав таке місце, як Конфуцій у Серединному царстві. За своїм народженням він був перший рицар Лу. Це означало, що за рангом він був на ступінь нижчий від міністрів. Його батько був небагатий і служив офіцером у війську баронів Мен. Як і інші баронсь­кі родини, Мен мали школу, в якій навчалися сини їхніх васалів. Конфуцій був найздібнішим учнем за всю історію тієї школи. Він вивчив «Оди», «Історії», «Книгу змін». Він став фахівцем з минулого, сподіваючись використати свої знання в часі теперішньому. Як син першого рицаря він навчався також вояцького ремесла. З нього вийшов вправний стрілець із лука, й він був ним, поки в нього почав псуватися зір.

Щоб утримувати себе й свою родину — він одружився в дев'ятнадцять років,— Конфуцій влаштувався на державну службу. Здається, він почав з посади чиновника в управлінні державних зерносховищ. Мабуть, він вів свої рахунки дуже ретельно, бо весь час підіймався по службовій драбині, й у п'ятдесят шість років став заступником міністра поліції. Для рицаря то був найвищий щабель.

Конфуція не любили — і навіть ненавиділи — не тільки його колеги-чиновники, а й вищі урядовці. Адже він був причепою. Він завжди точно знав, що та як треба зробити, й ніколи не вагався висловити свою думку в розмові з началь­никами. Та з нього був надто цінний службовець, тому його терпіли, і він домігся, як ми вже згадували, великого успіху на державній службі. Його всюди шанува­ли, коли й не любили. Конфуцій був визнаним авторитетом у всьому, що стосувалося Піднебесної імперії Чжоу, і головним тлумачем стародавніх текстів.

Потім Конфуцій став учителем — я так і не зміг довідатись, коли і як це почалося. Мабуть, у міру того, як він ставав старшим, мудрішим і начитанішим, молоді люди все частіше підходили до нього з тими або тими запитаннями. Коли йому минуло п'ятдесят, у нього вже було три-чотири десятки учнів, молодих рицарів, таких, як Фан Чи.

На відміну від афінських філософів, Конфуцій майже не брав за свою науку грошей і не ставив запитань з метою привести молодих до мудрості — як це робить твій веселий приятель Сократ, Демокріте. Конфуцій відповідав на запитання. Його пам'ять була схожа на багатий архів. Він знав усю історію династії Чжоу, як записану, так і збережену в усних переказах, знав і історію їхніх попередників Шан. Хоч багато китайців вірили, що Конфуцій божественний мудрець — один з учителів, яких зрідка посилає на землю небо,— сам Конфуцій постійно заперечував божественне походження своєї мудрості. А проте він здобув таку славу, що до нього почали приходити люди з усіх кінців Серединного царства.

Почавши своє життя як васал родини Мен, Конфуцій потім перейшов на службу до баронів Чи. Та, незважаючи на заступництво баронських родин, він ніколи не давав їм забути, що вони самозванно захопили владу, яка по праву належить князям. Він твердив, що небо втішиться і вручить найдостойнішому з князів мандат аж тоді, коли буде відновлено в їхній первісній формі ритуали Чжоу, а барони передадуть незаконно захоплену ними владу своїм законним володарям.

Такі розмови не приводили баронів у захват. Але Чи й далі поблажливо ставились до мудреця. Вони також віддавали перевагу його учням, адже всі конфуціанці, досконало навчені своїм наставником, як ніхто вміли нести держав­ну та військову службу. До того ж Конфуцій закликав зберігати мир, і барони не могли винуватити його за це — принаймні відверто.

Конфуція часто посилали на мирні переговори, де він щедро ділився з іншими учасниками небесною мудрістю. Іноді правителі навіть бували ним задоволені. Та за всі свої довгі роки урядової і дипломатичної служби він так і не навчився тактовності. Барон Кан навів мені відомий приклад грубості мудреця.

— Незадовго перед тим, як Конфуцій уперше покинув Лу, він був присутній на святі в предківському храмі нашої родини. Побачивши, що мій батько найняв шістдесят чотири танцівниці, він розлютився вкрай і сказав, що князь, коли звертається до предків, може дозволити собі лише вісім танцівниць, а тому мій батько не повинен запрошувати більше, ніж шість. Конфуцій вибухнув лайкою, а мого батька це тільки тішило!

Насправді потішного в тій історії було мало. Конфуцій навпростець заявив міністрові, що той зухвало захопив права монарха і його неминуче спіткає небесний гнів. Коли барон порадив Конфуцію не втручатись не в своє діло, той вийшов, і всі чули, як, виходячи, він сказав: «Якщо ми терпимо цю людину, то кого в такому разі не можна терпіти?» Мушу сказати, що мій дід ніколи не заходив так далеко.

Конфуцій спробував переконати князя Тіна, щоб той зруйнував фортеці баронських родин. Безперечно, князь зробив би це охоче, якби міг. Але він був безсилий. Хай там як, а ті двоє змовлялися проти баронських родин. І майже очевидно, що вони відповідальні за бунт у фортеці Пі. Докази? Незабаром по тому, як командувач фортеці Пі втік до Кей, Конфуцій зрікся всіх своїх посад і покинув Лу.

Розповідають різне про те, що потім відбулося в Кей. Та всі погоджуються, що Ян Го і командувач Пі намагалися заручитись підтримкою Конфуція. І той, і той обіцяв повалити баронів і поновити законну владу князя; і той, і той запрошував Конфуція до себе на службу як першого міністра. Кажуть, Конфуцій мало не спокусився на пропозицію командувача Пі. Та нічого з того не вийшло, бо Ян Го й командувач Пі так і не зуміли об'єднати свої сили. Фан Чи впевнений, що якби вони об'єдналися, їм би вдалося прогнати баронів і поновити владу князя. Але авантюристи ставилися один до одного з не меншою підозрою, ніж до баронів.

Конфуцій не залишився надовго в Кей. Хоча переговори з двома повстанцями не привели до успіху, князь Кей був у захваті від Конфуція і запросив його до себе на службу. Мудрець вагався. Але перший міністр Кей побоявся мати такий взірець доброчесності у своєму уряді, й пропозицію було скасовано.

Кілька наступних років Конфуцій блукав від держави до держави, шукаючи собі служби. Всюди, де він з'являвся, багато молодих рицарів і навіть вельмож набивались до нього в учні. Хоча Конфуцій нібито закликав до поновлення давніх порядків з тим, щоб Китай повернув собі прихильність неба, насправді він був вождем передового на той час суспільного руху, метою якого було повалити всесильну, розбещену і багату знать, а владу передати синові неба, що оточив би себе вірними слугами, тобто освіченими рицарями з нового Конфуціанського ордену.

Ось на якому тлі Конфуцій повертався до Лу на сімдесятому році свого життя. Хоча він не становив явної загрози для можновладців, його погляди так їх тривожили, що барон Кан вирішив покласти край його мандрам. Він послав до нього депутацію від імені князя. Мудреця просили повернутись на батьківщину. Натякнули, що, можливо, йому дадуть високу посаду. Конфуцій попався на гачок. Тепер він був у дорозі з Вей до Лу.

— Будемо сподіватися,— мовив мій господар,— що наша невеличка війна з Кей закінчиться раніше, ніж він повернеться.



— Якщо така буде воля неба,— благочестиво відгукнувся я.

  • Ви багато наслухаєтеся про волю неба від Конфуція. Запанувала довга мовчанка. Я затамував подих.

  • Ви житимете тут, поруч мене.

  • Це для мене велика честь...

— І ми подумаємо про те, щоб ви якось змогли повернутись на батьківщину. А поки що...

  • Я служитиму вам, як накажете, бароне.

  • Атож.

Хоч більше не було сказано жодного слова, я зрозумів: поки я перебуватиму в Лу, я повинен стежити за Конфуцієм і про все, що довідаюся, таємно повідомля­ти барона, який боявся Яна Го і командувача фортеці Пі, який з підозрою ставився до власного воєначальника Дзяна Чиу, якого дратувала моральна сила Конфуція та його вчення. Іноді краще не уникати того, чого боїшся, а зіткнутися з ним віч-на-віч. Ось чому барон покликав Конфуція.


[Дія твору відбувається в V ст. до н. е. Онук пророка Зороастра, старий перський царедворець Кір Спітама, що доживає віку як посол Персії в Афінах, на прохання юного грецького філософа Демокріта розповідає йому про своє життя та про історичні події, свідком яких він був за свої довгі літа. Вихований при дворі царя Дарія, Спітама зблизька бачив придворні інтриги, підготовку до греко-перських війн, зустрічався з багатьма визначними людьми Стародавнього світу. Допитливий і мислячий юнак, він живо ціка­виться навколишнім життям, наполегливо дошукується істини, прагне пізнати таємниці світобудови і релігії. Маючи намір приєднати до Перської імперії нові володіння на Сході, цар Дарій посилає Спітаму до Індії, щоб налагодити взаємини й торгівлю з там­тешніми державами і підготувати грунт для переможного походу перського війська аж до Китаю.

Добувшись до Індії, Спітама заводить стосунки з вельможами при царських дворах, одружується з дочкою одного з них, закуповує в обмін на перське золото великий ван­таж заліза, на яке багата Індія, і водночас пильно придивляється до місцевих звичаїв, вірувань, поглядів на всесвіт, зустрічається зі славетним Буддою і вступає з ним у диску­сію. Нарешті, в товаристві китайського посланника Фана Чи, з яким познайомився в Ін­дії, він вирушає назад до Персії.

Тим часом цар Дарій, замість піти походом на Схід, усіляко зволікає і врешті починає збиратися знову виступити проти Греції. І хоч Кірові Спітамі надано високе звання «царського ока», але поступово він залишається без діла. Так минає кілька років, аж поки після смерті Дарія царем стає Ксеркс, друг дитинства та юності Спітами, і за його дорученням той знову вирушає на Схід, щоб відкрити торговий шлях між Персією і Кита­єм. з неймовірними труднощами діставшись Китаю, Кір Спітама стає почесним бранцем жорстокого правителя князівства Цінь, однієї з численних тогочасних китайських фео­дальних держав. З часом, за допомогою зубожілого мандрівного князька Ше, йому вдається втекти і після багатьох небезпечних пригод добутися до іншого князівства, але тепер він опиняється в рабській залежності від свого рятівника, що розраховує дістати за нього багатий викуп. У розмові із старим мудрецем Лао він дізнається, що до сусідньої держави Лу після тривалого вигнання повертається славнозвісний філософ Конфуцій. Спітама умовляє князя Ше вирушити до Лу і там випадково натрапляє на знайомого йому ще з Індії Фана Чи, нині високопоставленого чиновника. Фан Чи визволяє його від рабства, і він стає почесним гостем першого міністра, барона Кана. Боячись впливу Конфуція на народ, той доручає Спітамі вивідати його наміри.









Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка