Геродот виступає в афінському одеоні



Сторінка9/9
Дата конвертації11.03.2019
Розмір8,1 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

4


Місто Чуфу, столиця Лу, здалося мені дуже схожим на Лоян, адже всі китайські міста більш або менш однакові. Неймовірно вузькі, покручені ву­лички, галасливі ярмаркові майдани, тихі парки з вівтарями неба, дощу та землі. Правда, Чуфу було стародавніше, ніж Лоян, і пахло згарищем — за півтисячі років тут не раз спалахували пожежі. В таких розвинених державах, як Кей, Лу вважали країною трохи відсталою, але князь Лу був нащадком знаменитого Тана, чиє ім'я в Китаї у кожного на устах, як ото у греків ім'я Одіссея.

Конфуцій щоразу, коли хотів висловити щось важливе, приписував цю думку Танові. Він мав звичай повторювати: «Я тільки переказую те, чого навчив­ся, я ніколи не висловлюю власних думок». Думаю, він у це вірив, і в певному розумінні це була правда. Адже той, хто перечитав усе записане, завжди знайде у тих анналах афоризм, який відбиває його власний погляд.

Через два тижні після того, як я оселився в палаці Чи, війна між Лу і Кей закінчилася. Дзян Чиу та Фан Чи здобули блискучу — цебто несподівану — перемогу. Вони навіть захопили місто Лан по той бік кордону з Кей. Яна Го і командувача фортецею Пі бачили в лавах ворожої армії — вони билися проти своїх співвітчизників. У цьому китайці схожі на греків. Вірність власним інтере­сам вони ставлять вище за вірність батьківщині.

Я дістав титул почесного гостя родини Чи і був прийнятий також при дворі князя. Хоча князь Ай не мав ніякої влади, барон Кан не тільки виявляв до нього всю належну церемоніальну пошану, а й радився з ним у питаннях державної ваги. Правда, не було відзначено жодного випадку, коли барон прийняв би пораду князя, але збоку їхні взаємини здавалися добрими.

Коли переможна армія баронів Чи повернулася до столиці, мене запросили на врочистий прийом у Дім Скарбів, будівлю, що стояла навпроти палацу. Для того випадку я вперше надягнув придворний фартух — клапоть шовку, що звисає нижче широкого шкіряного пояса, до якого прикріплені розмаїті знаки рангу — золоті, срібні, з нефриту та слонової кості. На моєму поясі був лише один опуклий срібний ґудзик — знак почесного гостя.

У північному кінці зали стояв князь Ай — худий, гарний на вроду чоловік із ногами завзятого мисливця: такі ноги легко згинаються, обхоплюючи боки коня. На князеві були розкішні сині із золотом шати, що колись належали легендарно­му Танові.

Були тут у повному складі родини Мен та Шу, а також усі родичі князя та його васали. Серед них я помітив і князя Ше. Коли він побачив мене, очі в нього спалахнули гнівом.

Барон Кан уклонився князеві, побажав довгого життя й привітав його з пе­ремогою у війні з Кей. Потім відрекомендував йому Дзяна Чиу, і князь відповів такою небесною і стародавньою мовою, що я майже нічого не зрозумів. Нишком я роздивлявся довге високе приміщення. Навпроти князя стояла велика, грубо витесана статуя Тана; інших прикрас у залі не було. Зате царе­дворці у своїх розкішних одіяннях являли собою чудове видовище, і натовп більше скидався на весняний сад, ніж на збіговисько похмурих честолюбців.

Потім була музика і ритуальний танець. Усіх щедро частували хмільним трунком із пшона. Трохи згодом князь непомітно вийшов — сумний знак утраче­ної влади. Китайський звичай вимагає, щоб ніхто не виходив з приміщення раніше від правителя. Але в Лю правив барон Кан, а не князь Ай.

Коли князь пішов, у залі почалося ходіння сюди-туди. Скрізь уклонялися, згиналися, човгали ногами, як того вимагають китайські манери, що завжди здавались мені безглуздими. Кінець кінцем князь Ше зумів опинитися поруч мене. Він уже добряче випив.

— Навіть якщо я проживу десять тисяч років...

— Сподіваюся, так воно й буде,— швидко відповів я, уклонившись і зігнув­шись, наче переді мною був справжній князь.



  • ...то навряд чи зустрінуся ще колись із такою невдячністю.

  • Я нічого не міг удіяти, князю. Мене взяли в полон.

— У полон!—Він тицьнув пальцем у срібний ґудзик на моєму поясі.— Який ви почесний гість?! Ви — мій раб! Я врятував вас від певної смерті... Я ста­вився до вас майже як до людини. А ви зрадили свого благодійника, свого ря­тівника!

— Я — зрадив? Моя вдячність до вас буде вічною, князю... В цю мить до нас підійшов Фан Чи.

— Вітаю вас, любий друже! — звернувся він до мене. — Моє вам шануван­ня, князю,— сказав він моєму колишньому хазяїнові.

— Сьогодні всі почесті — вам,— буркнув князь до Фана Чи й пішов собі. Я більш ніколи його не бачив. І все ж таки я не покривив душею, коли

сказав, що вічно дякуватиму йому. Адже він справді урятував мене від цінських вовкулаків.

У відповідь на прохання Фана Чи я з усіма подробицями розповів йому про свої пригоди.

— Яке неподобство, яке неподобство! — бурмотів він, хитаючи головою. А коли мені забракло дихання, він сказав: — Ви допомогли мені повернутись на батьківщину, а я допоможу вам. Обіцяю.

— Барон Кан теж обіцяв свою допомогу, завдяки вашому заступництву. Фан Чи посерйознішав — такий вираз на його веселому обличчі

я бачив рідко.


  • Це буде нелегко, звичайно. І не скоро.

  • Я думав, сяду на якийсь корабель, доберуся до Чампи, а там...

— Не так багато кораблів відпливає до Чампи. А ті, що відпливають, рідко допливають. Або допливають... без пасажирів.

— Морські розбійники?

Фан Чи ствердно кивнув головою.

— Вас пограбують і викинуть за борт першої ж ночі в морі. Ні. Ви повинні відпливти на своєму власному кораблі або на кораблі з державним вантажем. На жаль, у державній скарбниці немає грошей, — Фан Чи простяг перед собою руки долонями догори, потім обернув долоні вниз — китайський жест, який означає ніщо, бідність. — Спочатку скарбницю обчистив Ян Го. Потім — усілякі знегоди й, нарешті, війна з Кей, яку нам пощастило не програти.

Китайці страшенно люблять применшувати свої заслуги.

— Ви здобули славну перемогу. Ви приєднали до Лу нову територію.

— Але здобули ми менше, ніж витратили. Барон Кан буде змушений запро­вадити нові податки. А вам доведеться зачекати, поки ми назбираємо грошей, щоб відіслати вас назад. Можливо, десь через рік.

Я доклав усіх зусиль, щоб не показати свого розчарування. Минуло майже п'ять років, як я покинув Персію.

Не пам'ятаю вже з якого приводу, але в нашій розмові було згадано ім'я Конфуція. Очі Фана Чи спалахнули радістю.


  • Ви пригадуєте, скільки я розповідав вам про вчителя Куна?

  • О, так. Хіба я міг забути?

Мій захват був невдаваний. Я мав виконувати баронове доручення.

Фан Чи взяв мене за руку й повів крізь натовп царедворців. Під статуєю князя Тана стояв Дзян Чиу, оточений десятком людей, які підійшли привітати його з перемогою. Фан Чи відрекомендував мене своєму командирові, а потім з урочистим виразом підвів до високого худого діда з блідим обличчям, велики­ми вухами, опуклим лобом, тонкою борідкою і ротом, дуже схожим на заячий або кролячий. Жовті кінчики двох передніх зубів виглядали з-під верхньої губи, навіть коли рот був стулений.

— Учителю Кун, дозвольте відрекомендувати вам мого друга з Персії, зятя двох царів і...

— ...нашого почесного гостя,— уточнив Конфуцій, глянувши на мій пояс. Потім мене відрекомендували півдесяткові його учнів, що виїздили з ним

у вигнання. Серед учнів був і згорблений дід, що виявився сином Конфуція, хоча аж ніяк не здавався молодшим за нього. Розмовляли тільки про перемогу Дзяна Чиу, яку він скромно приписував науці Конфуція. Думаю, він говорив цілком щиро.

Через кілька днів Фан Чи повів мене в дім учителя — той жив у непоказно­му будинку неподалік вівтарів дощу. Дружина Конфуція давно померла, і гос­подарство вела його дочка, що теж овдовіла.

Вранці Конфуцій розмовляв з усіма, хто до нього приходив. Через те внут­рішній двір його дому швидко заповнили молоді й не дуже молоді люди, і часом учитель мусив вести весь той гурт у шовковичний гай, до вівтарів дощу.

Пополудні Конфуцій приймав тільки друзів та учнів. І ті, й ті весь час ставили йому запитання: про політику й релігію, про добро і зло, про життя і смерть, про музику й ритуали. Відповідав він цитатами, переважно з висловів князя Тана. Якщо співрозмовник наполягав, то Конфуцій розтлумачував, як прикласти цитату до конкретного запитання.

Я виразно пам'ятаю свої перші відвідини його дому. Я стояв у кутку двору. Між мудрецем і мною сиділо навпочіпки близько сотні учнів. Грошей за свою науку Конфуцій не брав, але від подарунків, якщо вони були скромні, не відмов­лявся. Він казав: «Я не відмовив нікому з тих, хто хотів у мене повчитись, навіть якщо він міг принести мені лише трохи сушеного м'яса». Але з цього правила був один виняток. Конфуцій не гаяв часу на нездар. «Я навчаю лише тих, кого вабить до мудрості, хто прагне взнати те, що знаю я», Своїх учнів і послідовни­ків він називав «хлопчиками» — наче малих дітей.

На жаль, я мав надто туманне уявлення про тексти, до яких звертався Кон­фуцій, і лише наполовину розумів те, що він цитував. Та коли вчитель тлумачив якийсь стародавній вислів, думка його була прозора, наче джерельна вода.

Пам'ятаю, один молодик запитав:

— Якщо наш князь попросить учителя Куна служити в його уряді, що відповість йому вчитель Кун?

Конфуцій глянув на молодика і відповів афоризмом:

— «Коли тебе кличуть, відійди; коли женуть геть, сховайся».

Фан Чи був у захваті від цієї вишукано-ухильної відповіді. Мене вона не переконала. Адже всі знали, що Конфуцій усе своє життя шукав правителя, який у кращому разі поставив би його на чолі держави, а в гіршому — дослухав­ся б до його порад.

— Ви не розтлумачите ці слова, вчителю? — Молодик явно нервувався. Чи не барон Кан звелів йому поставити це запитання? — Ходять чутки, ніби вас запросили сюди, щоб віддати вам управління державою.

Конфуцій усміхнувся; він зберіг майже всі зуби.

— Ти думаєш, хлопчику, я від тебе щось приховую? Повір, у мене таємниць немає. Якби я їх мав, я не був би самим собою.

— Чудово! — прошепотів Фан Чи мені на вухо.

Пополудні я знову прийшов до Конфуція. Цього разу з ним були тільки з десяток найближчих друзів. Мудрець сидів на маті в залі для гостей. Обабіч нього сиділи його найстарший учень Цзулу та найулюбленіший — юний, але хворобливий Янь Хуей. Передчасно постарілий син ховався позаду; його син примостився попереду. До онука Конфуцій ставився як до сина, а до сина як до стороннього, бо син був дурень.

Учні відверто обговорювали наміри барона Кана щодо Конфуція. Учитель теж брав участь у цій розмові.

— Я повернувся додому, бо мене запевнили, що я потрібен, а бути потріб­ним— це віддати свої здібності на службу державі.

Янь Хуей похитав головою.

— Навіщо вчителеві марнувати свій дорогоцінний час на урядову служ­бу? — Коли Янь Хуей заговорив, голос у нього прозвучав так тихо, що ми муси­ли нахилитися вперед, нашорошивши вуха. — Навіщо вам скніти в міністерстві поліції, коли тільки ви можете пояснити людям звичаї предків і навчити їх добра?

Янь Хуею відповів Цзулу:

— Ти ж чув, як учитель десять тисяч разів повторював: «Хто не обіймає державної посади, той не має права ні засуджувати, ні хвалити владу». І ось барон Кан покликав Конфуція. Значить, він потребує його. Значить, скоро настане гармонія в державі, про яку ми мріяли від часів Чжоу.

Виникла суперечка між тими, що дотримувалися цих двох протилежних поглядів. Конфуцій мовчки слухав. Старий Цзулу був чоловік рішучий і легко спалахував гнівом, на відміну від Янь Хуея — лагідного, завжди замріяного, неуважного.

Фан Чи заговорив про те, як глибоко шанує Конфуція барон Кан: зовсім недавно він натякнув, що мудреця, можливо, призначать головним суддею. Більшість вирішили, що це було б гідним ушануванням заслуг учителя. Усі наче забули про головне: Конфуцій був тільки рицар і не міг обіймати "високих уря­дових посад.

Нарешті Конфуцій заговорив:

— Ви знаєте, що в п'ятнадцять років я приохотився до наук. У тридцять — твердо став ногами на землі. У сорок — більше не мучився... сумнівами. У п'ят­десят я знав, чого хоче небо. У шістдесят я підкорився його волі. Тепер мені сімдесят...—Учитель обвів нас поглядом.—Тепер мені сімдесят,— повторив він,— і я можу йти за голосом серця, бо мої бажання більше не сягають за межі справедливого.

Ніхто не знав, як це витлумачити. В ту саму мить до кімнати увійшов Дзян Чиу й оголосив:

— Наш повелитель запрошує вчителя відвідати його в палаці.

Однодумці Цзулу були в захваті, певні, що Конфуцію дадуть високу по­саду. Янь Хуей засмутився. Та незабаром засмутились уже всі, бо Дзян Чиу додав:

— Я маю на увазі нашого повелителя князя Ай...

Після кількох моїх зустрічей з Конфуцієм барон Кан покликав мене на розмову. Він сидів у Домі Скарбів за великим столом, заваленим бамбуковими планочками, на яких були записані державні рахунки. За другим столом чи­новники розкладали та перекладали інші планочки, робили якісь нотатки, відні­мали та додавали. Статуя князя Тана за спиною в барона пильно вдивлялась у стелю.

— Пробачте мені,— сказав барон, коли я ввійшов. — Сьогодні ми підбива­ємо підсумки. Боюся, нас чекає велике розчарування.

Я підходив до нього навшпиньки, згорбивши плечі й похитуючи головою — так завжди підходять до високого урядовця. Барон показав мені на низенький стілець поруч себе.

— Почесний гостю, ви зустрічалися з Конфуцієм чотири рази.

Я кивнув головою, анітрохи не здивований, що за мною шпигують.


  • Князь Ай прийняв його вже кілька разів, а це велика честь.

  • Але ви не прийняли його жодного разу, бароне.

  • Війна... — Барон показав на чиновників за іншим столом.

  • Мені здалося, він думає, що ви покликали його, аби використати на державній службі.

  • Мені теж так здається.

Я склав свій звіт, повторивши все, що сказав Конфуцій і що могло зацікавити барона. Коли я закінчив, диктатор мовив:

— Ви повинні зійтися з ним ближче.

— Я не певен, що це мені вдасться. — І я дозволив собі всміхнутися, хоча в присутності зверхника царедворець має виглядати приниженим і боязким.

Щоб пом'якшити жорстоку вдачу людини, правителі з династії Чжоу запро­вадили безліч складних ритуалів, звичаїв та приписів. Царедворець має знати близько трьохсот головних правил поведінки. Мата, на якій він сидить, не по­винна жолобитись, постільна білизна має бути рівно у півтора рази довша від того, хто на ній спить, імена щойно померлих небіжчиків згадувати не можна і так далі, й таке інше. На додачу до трьохсот головних правил, благородний муж має знати ще три тисячі дрібніших і вміти їх дотримуватись. Розмовляти з вихованим китайцем — неймовірна морока для чужоземця. Ваш співрозмовник безперервно робить якісь таємничі жести, задирає голову до неба або втуплює погляд у землю, косує очима, шепоче молитви, допомагає вам, коли ніяка допо­мога не потрібна, і залишає вас напризволяще, коли допомога згодилася б.

— Ви повинні зійтися з ним ближче.

Так барон відверто наказав мені шпигувати за Конфуцієм.



  • Чим саме міг би я... його зацікавити?

  • Ви онук божественного мудреця. Це його зацікавить. — Після довгого й нудного переліку так званих цікавих тем, барон перейшов до суті: — Я думаю, з Кей скоро надійдуть не зовсім звичайні вісті. Я не знаю, як він їх сприйме. Зрештою, Конфуцій був близький з князем Ціном і часто зустрічався з команду­вачем фортеці Пі. Мені відомо також, що командувач обіцяв Конфуцію настано­вити його першим міністром у Лу, якщо Конфуцій візьме участь у змові.

  • І Конфуцій погодився? — з цікавістю запитав я.

Про це ви й повинні довідатись. Командувач, звичайно, торочив про те, щоб повернути законну владу князеві Лу, який, наскільки нам відомо, не втра­тив і крихти тієї влади, що дали йому небесні предки.

Віра в те, що спадковий правитель усемогутній — одне з трьохсот правил ритуальної поведінки вихованого китайця. Усе, що диктатор робив, він робив ім'ям князя Ай.



  • То це й був привід для війни? Повернути законну владу — як вони хибно це розуміють — князеві?

  • Так. Командувач Пі переконав князя Ціна, що настав слушний час напас­ти на нас. Але Конфуцій десь із рік тому раптом переправився через Жовту річку й оселився у Вей. Я не знаю чому, а хотів би знати. Чи він не поладнав із командувачем Пі, як усім розказує? Чи то була хитрість, на яку він пішов, щоб ми повірили, нібито він не має зв'язку з нашими ворогами в Кей і непричетний до нинішньої війни?

Досі барон не говорив зі мною так відверто. Я теж поставив пряме запитання:

  • Ви думаєте, Конфуцій шпигун командувача Пі?

  • Або князя Ціна. Власне, нас не обходило б, якби він і був шпигун, але... — Тут барон подивився мені просто у вічі, чого вихований китаєць ніколи не повинен робити. — Його учні служать у нашому уряді. Мій найкращий воєначальник — переконаний конфуціанець. Ваш друг, а мій помічник управи­теля Фан Чи ладен життя віддати за свого вчителя. Так от, я не хотів би, щоб комусь довелося віддати життя. Ви мене зрозуміли?

  • Так, бароне.

Барон Кан боявся, щоб конфуціанці, які були в його уряді, не об'єдналися із силами князя Ціна й не повалили його. Барон покликав Конфуція до себе не тільки для того, щоб не спускати з нього очей, а й щоб знешкодити його вплив, коли почнеться нова війна. В певному розумінні я був для барона ідеальним шпигом. Я був чужоземець і не залежав ні від кого, крім барона, бо тільки він міг допомогти мені повернутись додому.

  • Як мені опинитися з ним сам на сам? — запитав я.

  • Запросіть його на риболовлю,— порадив барон.

Як з'ясувалося, Конфуцій і справді мав пристрасть до риболовлі. Уже не пам'ятаю, як я його умовив, але одного сонячного ранку десь на початку літа ми примостилися вдвох на березі річки, що протікала між вербами на північ од вівтарів землі. У нас були бамбукові вудлища з шовковою волосінню та бронзо­вими гачками і сплетені з лози кошики. Конфуцій ніколи не рибалив сіттю. «Яка втіха в такій риболовлі? — запитував він. — Хіба що твій добробут цілком залежить від риби».

Одягнений у старий стьобаний халат, Конфуцій сидів на траві, схрестивши ноги. Я вмостився поряд на камені. Пам'ятаю, як сріблясте плесо відбивало сонячні промені. Пам'ятаю, що того дня в голубому небі висіло не тільки затяг­нуте маревом сонце, а й щербатий місяць, схожий на голову привида.

Конфуцій виявився вправним рибалкою. Як тільки риба починала клювати, він дуже обережно натягував волосінь і точно вгадував слушну мить, коли підсікти.


  • Якби жити отак день у день,— першим озвався він.

  • Вудячи рибу, вчителю?

— І це теж, почесний гостю,— з усмішкою відповів старий. — Але я мав на увазі річку, яка ніколи не зупиняється, яка завжди є.

— Учитель Лао сказав би, що вона частка вічно-незмінного.

Немає кращого способу зламати настороженість людини, як згадати про її супротивника. Але Конфуцій на мою принаду не клюнув. Натомість він попро­сив мене розповісти про Мудрого Повелителя. Я розводився на цю тему, як завжди, довго. Конфуцій вислухав мене з незворушним виглядом, і мені здалося, що його більше цікавило буденне життя щирого зороастрійця, ніж двобій між Істиндю та Лжою. Він виявив також інтерес до різних способів управ­ління державою, з якими я стикався у своїх мандрах. Я розповів йому все що міг.

Сам Конфуцій справив на мене глибоке враження — і це попри те, що я не міг оцінити освіченості, за яку його шанували в Серединному царстві. Адже я нічого не знав про стародавні тексти, що їх він з такою легкістю цитував. Я навіть не завжди міг збагнути, коли він цитує, а коли ні.

Я неабияк здивувався, виявивши, що цей охоронець традиційної мудрості нерідко висловлюється всупереч усталеній думці. Так, коли я запитав у нього, що показало ворожіння на черепаховому панцирі, він відповів:


  • Панцир захотів возз'єднатися з черепахою.

  • Це прислів'я, вчителю?

  • Ні, почесний гостю, це жарт. Конфуцій заговорив про бідність держави.




  • Тільки вчора князь Ай запитав у мене, що йому робити. Тоді я поцікавив­ся, чи зібрано весь десятинний податок. Він сказав, що так, але війна коштувала дорого, і нічого не залишилося.

  • Значить, податок доведеться збільшити,— сказав я, пригадавши, як хму­рився барон, коли робив підрахунки в Домі Скарбів.

  • Але це було б нерозумно й несправедливо,— сказав Конфуцій. — Бо якщо в добрі часи правитель хоче ділити із своїм народом достаток, він повинен розуміти, що в лихі часи йому не слід брати у підданих стільки, скільки б йому хотілося.

Конфуцій розповів мені про мудрого чоловіка, якого знав замолоду. Звали його Цзу Чан, і він був перший міністр одного з найслабкіших князівств. Цзу Чан зібрав та впорядкував усі закони Серединного царства, а потім викарбував їх на бронзі. Він також виробив нові методи господарювання, нажахавши цим людей із застарілими уявленнями. Та його реформи дали такі чудові наслідки, що сьогодні він один з найшанованіших людей у цілому Китаї.

— Цзу Чан володів усіма чотирма чеснотами благородного мужа.

У Конфуція клюнула риба. Він обережно повів кінчиком вудлища за течією. Потім різко смикнув проти течії.


  • Підсік! — радісно повідомив він.

  • Що це за чотири чесноти? — запитав я.

— Благородний муж чемний у приватному житті. Він додержується всіх приписів у взаєминах із правителем. Він дає простим людям не тільки те, що їм належить, а й більше. І нарешті, він справедливий з тими, хто служить йому й державі.

— Вас вважають благородним мужем, учителю...

— Те, чим мене вважають, і те, що я насправді є,— це дві різні речі. Як, скажімо, та риба, що у воді, й та, що на сковороді. Я простий учитель, бо ніхто не хоче доручити мені управляти державою. Я наче гіркий гарбуз: мене чіпля­ють на стіну як прикрасу — ото й тільки.

Він сказав це без відчутної гіркоти, підтягуючи до себе волосінь. Потім викинув на берег рибину — величенького окуня. Він швидко й спритно зняв рибину з гачка, поклав її в кошик, настромив на гачок наживку й знов закинув вудку.

Коли я висловив захват спритністю Конфуція як рибалки, він засміявся і сказав:


  • Я не обіймаю високої посади. Через те я багато чого вмію.

  • Кажуть, князь Кей пропонував вам високу посаду?




  • То був старий князь. І відтоді минуло багато часу. Нині я не маю ніякого впливу в Кей.

  • Це очевидно, вчителю. — Я почав виконувати доручення барона. Водно­час я підсік рибину.




  • Чому це очевидно, почесний гостю?

  • А недавня війна, вчителю? Я певен, ви виступили б проти неї.

— Мене не було в Кей, коли війна почалася. — Конфуцій подивився на мою натягнуту волосінь. — Ведіть за водою, тільки легенько,— порадив він.

Я повернув кінчик вудлища, але не легенько, і рибина зірвалася.

— Погано,— сказав він. — Тут не слід робити жодного різкого руху. Але, зрештою, я вудив на цій річці усе своє життя. Я знаю потік. Мені дивно, що хтось думає, ніби я міг підбурювати когось до війни.

Конфуцій знав, яку рибку я хочу зловити, і я подумав, що мені немає сенсу прикидатися.

— Ви начебто хотіли, щоб командувач фортеці Пі повернув владу князеві,— сказав я напрямки.

Конфуцій кивнув головою і закинув вудку.

— Це правда, я розмовляв з командувачем, і він запропонував мені держав­ну посаду. Але я відмовився. Він авантюрист і людина несерйозна. — Старий несподівано подивився мені у вічі. — Правда й те, що ніколи не буде рівноваги між небом і землею, поки ми не відновимо давні церемонії, музику, манери й династію. Ми живемо в лихі часи, бо ми втратили добрість. Перекажіть це баронові Кану.

Його не турбувало, що я приставлений шпигувати за ним. Він вирішив використати мене як засіб спілкування з першим міністром.

— А що таке Добрість, учителю?


  • Добрий той, хто дотримується ритуалу. На нас напливла хмара комарів.

  • Не ворушіться,— сказав Конфуцій. — Вони полетять далі.

Ми завмерли. Проте комарі не полетіли далі. Я не міг дихнути, вони набива­лися мені в горло. Але вчитель не зважав на них.

  • Правитель не повинен порушувати ритуалу. Він має ставитися до всіх однаково чемно. Він не повинен робити іншому те, чого не хоче, щоб роби­ли йому.

  • Але якщо правителеві треба покарати когось на смерть за злочин? — спитав я. — Він же не хоче, щоб таке зробили йому?

  • Хто справді заслуговує смертної кари, той порушив ритуал. Він учинив зло з погляду неба.

— Але, припустімо, він служив своїй країні під час війни?

Тепер ми уже обидва чимдуж відганяли комарів. Він — своїм віялом; я — солом'яним капелюхом. Кінець кінцем комарі почали відступати — хмарка за хмаркою, наче військові загони.

— Війна передбачає інші ритуали. Це під час миру добрий правитель пови­нен уникати чотирьох гидких діянь,

Знову числа! Я, звичайно, запитав, що то за «гидкі діяння». Тим часом остан­ній із гидких комарів відлетів геть.

— Перше називається дикунство — це скарати людину на смерть, не по­яснивши їй, у чому справедливість. Друге називається гноблення — це сподіва­тися, що роботу буде виконано вчасно, не попередивши робітника про термін. Третє називається знущання — це давати туманні накази й вимагати, щоб їх ретельно виконували. Четверте називається дріб'язковість — це виявляти скна­рість, коли віддаєш людині те, що їй належить по праву.

Те, що такі діяння заслуговують осуду, було досить очевидно, і я задоволь­нився сказаним.

— А що таке ритуал, учителю?

Слово «ритуал» дуже вживане в Китаї, і означає воно не тільки релігійний обряд.



  • Старовинні ритуали Чжоу очищають нас, а жертвоприношення предкам поєднує землю й небо в гармонії, якщо правитель добрий і ритуали виконуються правильно.

  • У Лояні я бачив церемонію спілкування з предками. Вона здалася мені досить плутаною.

Конфуцій підсік ще одну рибину. Бамбукове вудлище зігнулося в дугу. Рибина була важка, а рука рибалки легка. Аж ось сильним посмиком Конфу­цій підкинув вудлище вгору, і жирний лящ, пролетівши над нашими головами, упав у бузковий кущ. Я приніс ляща вчителеві.

  • Усі церемонії спілкування з предками нагадують ловлю риби. Смикнеш надто рвучко —1 і порвеш волосінь або зламаєш вудлище. Потягнеш слабко — і втратиш рибину.

  • Отже, бути добрим — це діяти згідно з волею неба?

  • Звичайно.

  • А що таке небо? — запитав я.

Конфуцій наживляв гачок довше, ніж звичайно. Він не відповів, поки знову не закинув вудку. Я помітив, що денний місяць зник. Сонце у блакитному небі вже схилилося на західний пруг.

— Небо розподіляє життя й смерть, щастя й нещастя. Небо — це те місце, де живе найперший предок. Коли ми приносимо жертву небу, ми приносимо жертву предкові.

Він не став удаватися в подробиці — з тієї очевидної причини, що вірив у небо не більше, аніж у так званого верховного предка.

Конфуцій був безвірником. Я переконаний у цьому. Але він вірив у не­обхідність ритуалу та церемоній, запроваджених давно мертвою династією Чжоу, тому що був відданий порядку, рівновазі, гармонії в людських діяннях. А що простолюд вірив у всіляких зоряних богів, а правителі — у своє походжен­ня від низки небесних предків, які пильно спостерігають за ними із своєї потой­бічної оселі, Конфуцій спробував використати ці стародавні вірування з метою створити гармонійне суспільство. Він підносив династію Чжоу, бо останній син неба належав до Чжоу. Отож, щоб об'єднати Серединне царство, треба було знайти нового сина неба, і бажано — з нащадків родини Чжоу. Але Конфуцій слушно остерігався появи поганого правителя, і тому постійно наголошував так звані переваги стародавньої династії. Хоча я майже переконаний, що дуже часто він викладав власні думки, Фан Чи присягався мені, нібито Конфуцій тільки витлумачував стародавні тексти. «У такому разі він тлумачить їх по-своєму, залежно від обставин»,— сказав я. Фан Чи не вбачав у цьому нічого пога­ного.

Як мені відомо, Конфуцій був єдиний китаєць, що не цікавився ні привида­ми, ні демонами, ні світом духів. Можливо, навіть, він у все це не вірив.

Пам'ятаю, що я, знімаючи вугря, який попався на мій гачок, запитав у Кон­фуція:



  • А що ви скажете про мертвих? Куди вони переселяються? Чи їх судять? Чи вони воскресають? Чи народжуються наново? — Слизький вугор звивався так, що мені ніяк не вдавалося витягти гачка з його губи. — Хіба не похвально робити добро, за яке ти дістанеш винагороду на небесах? А якщо ні, то чому...

  • Дайте-но я відчеплю вам вугря,— сказав учитель. Спритним рухом він висмикнув гачка з риб'ячої губи, і вугор упав у кошик. Потім він витер руки об траву. — А ви добре знаєте життя? — запитав він.

  • Не зовсім розумію, що ви маєте на увазі. Я знаю своє життя. Я подорожу­вав у чужих краях, зустрічав різних людей...

  • Але ж ви не зустрічалися з усіма народами, з усіма людьми?

  • Звичайно, ні.

  • Отже, почесний гостю, ви не знаєте життя. А не знаючи життя, як ви можете зрозуміти смерть?

  • А ви знаєте життя, вчителю?

  • Звичайно, ні. Дещо, правда, я знаю. Я намагаюся зрозуміти світ і прислу­хаюся до думки кожного. Я відкидаю те, що здається мені сумнівним, і дуже обережно ставлюся до всього іншого.

  • Ви не вірите в божественне одкровення?

  • А що це таке?

Я розповів йому, як почув у дитинстві голос Мудрого Повелителя. Розповів також про пам'ять Піфагора, про просвітлення Будди, про те, як зазирають до потойбічного світу наші маги — під впливом хаоми, але все-таки зазирають. Старий слухав мене і посміхався — чи то мені здавалося, що він посміхається: кінчики двох передніх зубів у нього було весь час видно.

Коли я замовк, Конфуцій витяг з води свою вудку й акуратно відклав її вбік. Я зробив те саме — не так акуратно. Якусь мить я думав, що він забув про тему нашої розмови. Та коли він звівся на ноги — з моєю допомогою, бо в нього погано згиналися суглоби,— то сказав:



  • Мені не раз траплялося чути такі історії, і вони завжди справляли, на мене глибоке враження. І тоді я вирішив, що пора й мені спробувати зазирнути в потойбіччя. Я цілий день нічого не їв, цілу ніч не спав. Я зосередився в собі, як тільки можна зосередитись. І знаєте, що сталося?

  • Не знаю, вчителю.

  • Нічого. Зовсім нічого. Мій розум був порожній. Я нічогісінько не бачив. Нічогісінько не розумів. Ось чому я переконаний, що нам слід вивчати реальні речі в реальному світі.



5


Доповідаючи баронові Кану про свою першу розмову з Конфуцієм, я осмі­лився зауважити, що такий чоловік навряд чи здатний взяти участь у змові проти держави. Барон похитав головою.

— Ви не знаєте його так добре, як ми. Він не схвалює нинішній лад. Ви б почули, як він висловився проти мого батька, спадкового першого міністра: «Якщо ми терпимо цю людину, то кого в такому разі не можна витерпіти?» Це було сказано прилюдно, перед його першим вигнанням.

— Чому ж ваш батько не скарав його на смерть? Барон повів рукою в повітрі.

— Він Конфуцій, він знає закони неба, і ми повинні шанувати його. Але ми не повинні спускати з нього очей.

— Йому ж сімдесят, бароне.

— Ну то й що? Історія Серединного царства знає безліч старих лиходіїв, що намагалися роздерти державу на клапті.

Потім барон звелів мені навчити місцевих ливарників виплавляти залізо. Мені доручалося також якомога частіше зустрічатися з Конфуцієм і доповідати про ті розмови. Я дістав право з'являтися перед очі барона в будь-який час.

Мені дали скромну платню, затишний, хоча й холоднуватий, будиночок неподалік ливарні, двох служників і двох наложниць. Китаянки, безперечно, найкращі жінки в світі, вони уміють бути надзвичайно ніжними з чоловіком. Я дуже прихилився до обох дівчат. Коли Фан Чи розповів Конфуцію про мою закоханість, учитель засміявся і сказав: «Все життя я шукав чоловіка, чиє праг­нення до духовного вдосконалення було б не менш сильне, ніж його плотський потяг до жінок. Я був подумав, що наш варвар такий. Але доведеться мені шука­ти далі».

А взагалі Конфуцій не часто сміявся протягом того часу, коли я був з ним знайомий. Незабаром після його повернення почали відбуватися прикрі події. Я був при дворі, коли князь Ай оголосив:

— Вбито мого любого родича, князя Кей.

Незважаючи на ритуал, у залі почулося голосне зітхання. Хоча Конфуцій не зітхнув, не зворухнувся і не вчинив нічого непристойного, він дуже зблід. Очевидно, якась баронська родина вирішила захопити владу в Кей так само,

як родина Чи відібрала владу в князя Лу. Друга і заступника Конфуція убили біля його предківського храму. Коли князь Ай закінчив говорити, Конфуцій як перший рицар попросив дозволу звернутися до трону і виголосив палку промо­ву, заявивши, що вбити законного монарха — це означає образити небо. І якщо вбивство не буде негайно відомщене, всі народи ризикують втратити прихиль­ність неба.

Князь Ай відповів з великою гідністю:

— Я поділяю обурення першого рицаря з приводу вбивства мого родича. Я зроблю усе від мене залежне, щоб помститися за нього. — Князь здавався розгніваним, але в міру, як то личить людині, позбавленій влади. — Пропоную обговорити цю справу в Раді трьох.

Тоді Конфуцій підійшов до барона Кана, і той сказав йому навпростець, що ніхто в Лу нічого не може вдіяти з убивством, яке сталося в Кей. Конфуцій був розлючений. І цілком безпорадний.

Того вечора Фан Чи прийшов до мене додому. Дівчата подали нам рисові коржики — в ті повоєнні дні ми жили скромно.

— Ми давно цього чекали,— сказав Фан Чи.

— Що вб'ють князя? Фан Чи кивнув головою.



  • Він хотів повернути владу нашому князеві. Та, зазнавши поразки у вій­ні, утратив підтримку своїх баронів. І вони вбили його — за допомогою зовніш­ніх сил.

  • За допомогою зовнішніх сил? — І тут мені згадалися слова барона Кана про те, що скоро мають відбутися важливі події.

Фан Чи приклав пальця до губів. Я жестом звелів дівчатам вийти. Коли ми залишилися самі, Фан Чи розповів, що барон Кан узяв участь у змові баронів Кей, які вирішили вбити князя. Це пояснило, чому барон так наполягав, щоб я розвідав не тільки те, як поведеться Конфуцій, ай — що важливіше — наскіль­ки вплине на Дзяна Чиу та Фана Чи гнів Конфуція: він-бо, безперечно, мав розгніватися, довідавшись про вбивство правителя,— адже той був його особи­стим другом. Барон Кан боявся зради.

  • Я спробував заспокоїти його,— сказав я Фанові Чи. — Але не думаю, що барон сприймає мене поважно.

  • Може, й сприймає. Ви з чужих країв.

  • А коли я зможу повернутись у... свої «чужі краї», як ви гадаєте?

Хоча мені й непогано жилося в тій чарівній, хоч і небезпечній, країні, я час­то почував себе дуже самотнім. Пам'ятаю один осінній ранок, коли я раптом гостро відчув, що я тут зовсім чужий. Одна з дівчат попросила мене сходити на ринок і купити двох фазанів. Світанок був холодний, нічний туман ще не розві­явся. Ринок, як і завжди, вбирав очі — так було там гарно. Всю ніч до міста в'їжджають вози та фургони з товаром. Потім овочі та їстівні коренеплоди розкладають залежно від їхнього кольору, розміру та краси. В діжках продають живу рибу, а ще восьминогів, креветок, крабів. Тут можна купити також про­дукти дорогі й екзотичні: ведмежі лапи, желатинові пташині гнізда, плавці акули, павичеву печінку, яйця, зариті в землю ще за часів Жовтого Імператора.

Коли над базаром сходить сонце і туман починає розвіюватись, купівля й продаж у самому розпалі. Я завжди милувався тим незвичайним видовищем, але того ранку, стоячи перед сплетеними з лози клітками, в яких сиділи бронзові фазани, я несподівано спізнав відчуття гнітючої самоти. Мене оточували люди чужої раси, чию мову я ледве розумів, чия культура була аж надто далека від усіх відомих мені культур. Якщо існує арійська оселя предків, або Аїд, то люди­на, мабуть, почуває себе там достоту так, як почував себе я на тому китайському ринку. Я дивився на фазанів, і мої очі запливали слізьми. Мені згадався уривок з Гомера, де тінь Ахілла тужить за колишнім життям у світі, над яким сяє сонце. Хоча хвилини такої слабкості були не часті, та коли вони наставали, я мучився неймовірно. Мені й досі іноді сниться, що я стою посеред ринку, оточений жовтими людьми. Я кидаюсь навтіки, але клітки з фазанами перегороджують мені дорогу.

Фан Чи спробував мене заспокоїти: - Ми вирушимо разом. Скоро. Барон заперечувати не стане. Адже я, зда­ється, відкрив стародавній шовковий шлях до Індії. Ми могли б вирушити й за­втра, але...

— Немає грошей?

Фан Чи кивнув головою.


  • Становище гірше, ніж ви собі уявляєте. Скарбниця Чи майже порожня. Скарбниця князя порожня завжди. А завтра... —Вираз обличчя у Фана Чи був нещасний, хоча перед ним стояла страва чотирьох сезонів, яку дівчата готували чотири дні і яку хотілося смакувати ще днів чотири. — Завтра барон Кан ого­лосить про запровадження нових податків. їх муситимуть платити всі — ні для кого не зроблено винятку. Це єдиний спосіб витиснути гроші з багатіїв.

  • І розорити решту людей.

Я стривожився. Кілька місяців тому вже було підвищено податок на військо.
Обурювалися всі верстви населення. Тоді Конфуцій застеріг уряд, що податок
надмірний. «Забираючи так багато для держави, — сказав він, — ви підриваєте
здатність людей створювати більше багатства.

Навіть розбійник, грабуючи в лісі


купця, бере не більше, як дві третини товарів. Адже розбійник зацікавлений
у тому, щоб купець багатів — інакше кого він грабуватиме?» Я запитав Фана Чи, чи зверталися за порадою до Конфуція.

  • Ні. Барон Кан не хоче вислуховувати ще одне повчання. Дзян Чиу має вивісити оголошення на стіні Дому Скарбів. Потім він та його солдати підуть по людях збирати все, що зможуть зібрати.

  • Сподіваюся, барон усвідомлює, що робить.

  • Він усвідомлює, що мусить робити.

Фан Чи був у страшенно поганому настрої. Крім того, що нові порядки неминуче мали викликати загальне обурення, нікому в уряді не було байдуже, як поведеться Конфуцій. Мене завжди дивувало, чому всі з такою шанобою ставилися до того старого чоловіка, що не мав ніякої влади. Хоча жоден прави­тель не призначив його на високу державну посаду і не зважав на його поради, усі вони прагнули дістати його схвалення. Я й досі не розумію, як самотній і бідний мудрець міг домогтися для себе такого становища. Мабуть, небо потай подарувало йому особливий мандат.

Того дня, коли оголосили про запровадження нових податків, я пішов до Конфуція. Близько десятка нових учнів сиділи півколом біля вчителя, а він прихилився спиною до дерев'яної колони, що підпирала стелю. Ніхто не згаду­вав про оподаткування. Всім було надто добре відомо, як ставиться до цього Конфуцій. Натомість ми розмовляли про похорон, про жалобу, про небіжчиків та наші обов'язки щодо них. Цзулу сидів ліворуч від учителя. В суміжній кімна­ті помирав син Конфуція. Смерть витала в повітрі.

Мабуть, я прагнув не тільки вдовольнити свою цікавість, а й розрядити напруженість, коли несподівано для самого себе запитав:

— Я звернув увагу, що в деяких країнах Серединного царства вбивають людей, коли помирає великий правитель. Чи це справедливо з погляду неба, вчителю?

Усі повернули до мене голови. Мабуть, немає на світі такого суспільства, де не дотримувалися б тих або тих стародавніх звичаїв, що глибоко бентежать розважливих сучасників, і тому моє запитання було явно непристойним.

Конфуцій похитав головою, наче хотів осудити жестом те, що мусив поясни­ти, якщо й не виправдати, словами.

— Від часів Жовтого Імператора існує звичай, що коли помирає велика людина, вона забирає з собою і своїх вірних рабів. На Заході цей звичай досі процвітає, як ви мали нагоду бачити в Цінь. Тут, на Сході, ми не такі традиційні і то завдяки князеві Танові, бо він дивився на ці речі трохи інакше. — Щоразу, як Конфуцій згадував князя Тана, можна було не сумніватися, що він збирається осудити той чи той звичай ім'ям легендарного засновника Лу, чиї висловлюван­ня, здавалося, ніколи не суперечили поглядам самого Конфуція. — Оскільки наші правителі хочуть, щоб у гробницях їм служили так само, як у палацах, існував звичай убивати потрібних для такої служби людей, коней і собак. Це слушно, але тільки до певної міри — міри, яку князь Тан чітко визначив. Він зауважив, що людські тіла розкладаються і досить швидко обертаються на порох. Навіть найгарніша наложниця за короткий час утратить свої форми й перетвориться на перегній. І тоді князь Тан сказав: «Коли вбиті люди оберта­ються на порох, вони втрачають і свою первісну форму, і свої здібності. Отож поміняймо недовгочасну плоть на глиняні статуї, випалені в такий спосіб, що вони й під землею зберігатимуть форму, і тоді дух великого правителя бачитиме своїх вірних рабів вічно».

Учні були задоволені. Сказав це князь Тан чи не сказав, не мало ваги. Кон­фуцій приписав йому такі слова, і цього було досить. Бо кожен мислячий кита­єць, звичайно, погодився б, що масові людські жертви — безглуздий і жорсто­кий забобон.



  • У Цінь дуже мало шанують людське життя,— зауважив Цзулу.

  • Це правда,— сказав я. — Коли я запитав у диктатора князівства Цінь, чому за дрібні провини він карає на смерть так багато людей, він відповів: «Якщо ти добре вимиєш собі голову, ти неминуче втратиш кілька волосин. Якщо ти взагалі не митимеш голови, у тебе випаде все волосся».

Я хотів поставити Конфуцію ще якесь запитання, але в цю мить з'явилися Дзян Чиу та Фан Чи. Вони присіли навпочіпки в кутку кімнати, наче школярі, що запізнилися на урок.

Конфуцій дивився на Дзяна Чиу досить довго, потім запитав:



  • Чому ти запізнився?

  • Державні справи, вчителю,— тихим голосом відповів Дзян Чиу. Конфуцій похитав головою і прямо запитав:

  • Ти схвалюєш нові податки?




  • Сьогодні за наказом барона Кана я вивісив на стіні Дому Скарбів оголо­шення про них.

  • Це всім відомо. — Уперше кінчики двох передніх зубів сховалися. Ста­рий так стулив свій кролячий рот, що він прибрав невластивого йому суворого виразу, мов у якогось диявола-громовержця. — Я не питав у тебе, приліпив ти оголошення чи ні. Я питав, чи схвалюєш ти нові податки.

Дзян Чиу здавався засмученим і розгубленим.

  • Як слуга баронів Чи я мушу коритися першому міністрові.

  • В усьому коритися? — запитав Конфуцій,

— Я маю обов'язки, вчителю. А ви завжди навчали нас, що людина повинна служити своєму законному володареві.

  • Навіть коли він вимагає вчинити блюзнірство?

  • Блюзнірство, вчителю? — збентежено перепитав Дзян Чиу.

— Так, блюзнірство. Минулої осені барон Кан їздив до гори Тай. Він по­жертвував нефрит духові гори. А що приносити таку жертву може тільки монарх, то барон Кан учинив блюзнірство. Ти служив йому під час тієї церемо­нії на горі Тай?

— Так, учителю.

— Значить, і ти вчинив блюзнірство. — Конфуцій з виляском згорнув своє передбачене ритуалом віяло. — Ти вже почав збирати нові податки?

Дзян Чиу, дивлячись у підлогу, кивнув головою. - Те, що ти робиш, несправедливо. Податки надмірні. Люди страждати­муть. Ти мав би спробувати зупинити барона Кана. Ти мав би остерегти його.

— Я остерігав його, що податки... викличуть невдоволення.

— Коли правитель ставиться до народу несправедливо, його слуга повинен зректися служби. А ти цього не зробив.

У кімнаті почулося шелестіння — це всі разом вдихнули повітря. Такого досі не траплялося: Конфуцій осудив учня. Причому учня, який був одним з наймогутніших людей у державі. Дзян Чиу підвівся. Він низько вклонився учителеві і вийшов. Фан Чи залишився. Приязно всміхнувшись, Конфуцій змі­нив тему розмови.

Якийсь час здавалося, що в Лу от-от вибухне повстання. Я пригадав, як повівся Єгипет, коли Дарій підвищив військовий податок. Терпіння народу завжди має межу, і коли цю межу перейдено, то правитель мусить або всіх поневолити, або знайти хитрий спосіб відступу.

Конфуцій тепер опинився на чолі тих рицарів, які служили князеві, а також родинам Шу та Мен і були настроєні проти родини Чи. Хоча барони виступали проти податків, вони не зважувалися кинути виклик диктаторові. Армія родини Чи була надто могутня. Перед тим, як збільшити податки, барон Кан підвищив платню своїм солдатам. У часи скрути вірність обходиться дорого.

Протягом того напруженого часу я проводив усі свої дні в ливарні. Барон Кан не кликав мене, і тому я не відвідував двору Чи. Не ходив я і до Конфуція. По суті, я зустрічався тільки з Фаном Чи, який іноді приходив до мене.

Мені страшенно подобалися китайські ливарники. Я не знав інших людей, які змогли б так швидко опанувати нове для них ремесло. Вже через кілька місяців мені не було чого робити в ливарні — китайські майстри уже знали все, що було відомо мені.

Уперше Фан Чи прийшов до мене через тиждень після запровадження нових податків. Я передав свої обов'язки старшому помічникові, і ми вийшли із задуш­ливої ливарні в лілові вечірні сутінки, в яких кружеляли великі сніжинки. Дорогою до мого дому Фан Чи розповів останні новини. Барон Кан зумів збе­регти контроль над становищем. Податки стягували, і внутрішніх чвар у державі поки що не виникало.

— Але вчитель відмовився бачитись із Дзяном Чиу. З бароном Каном теж.

Ми йшли вулицею шанських гончарів. Люди народності шан — це темново­лосі тубільці, які жили тут до часів династії Чжоу і були підкорені північними племенами. Колись шанці були жерцями й урядовцями, вчителями читання та письма. Тепер вони не мають ніякої влади. Вони роблять горщики. Але багато хто з нинішніх «благородних мужів», у розумінні Конфуція, походить із старо­давнього кореня народності шан. Ось так помалу темноволосі люди повертають­ся до влади, як і повсюди у світі. Зороастр, Будда, Махавіра — навіть Піфагор — відроджують стародавні релігії доарійського світу, і бог кочових племен посту­пово відмирає скрізь.

— А Конфуцій не наражає себе на небезпеку, кидаючи виклик баронові Кану? — запитав я.

Ми стояли перед прилавком. У кожній ятці шанських гончарів висить ліхта­рик, завдяки якому жовті, червоні та сині барви кераміки блищать, мов жарини, і Фан Чи несподівано видався мені райдугою, втіленою в людську плоть.



  • Наш божественний мудрець у безпеці, хай там що він каже,— з усміш­кою відповів Фан Чи. — Але він повівся жорстоко. Дзян Чиу страждає.

  • Він може позбутися страждань, зрікшися своєї посади.

  • Він не зречеться.

  • Отже, він воліє страждати?

  • Він віддає перевагу владі перед порядністю. Таке часто буває. Але йому хотілося б і зберегти владу, і бути порядним, а таке трапляється рідко. Він думає, це можливо. Вчитель думає інакше.

Фан Чи купив підсмажених каштанів. Ми обпекли ними і пальці, й роти. М'які липучі сніжинки, схожі на крижане пір'я, падали й падали з тьмяно-срібного неба на тьмяно-срібну землю.

  • Ви повинні поговорити з ним,— сказав Фан Чи.

  • З Дзяном Чиу?

  • З Конфуцієм. Ви людина стороння, ви чужоземець. Вас він послухає.

  • Сумніваюся. Та й що я йому скажу?

  • Скажете правду. Незлагода між правителем і божественним мудрецем завдає шкоди державі. А якби Конфуцій погодився прийняти Дзяна Чиу...

Я пообіцяв зробити все що зможу. І запитав — уже вкотре,— коли мене відпровадять додому.

Фан Чи нічим не міг мене втішити.



  • Цього року нічого не вийде. Скарбниця ще далеко не повна. Але я знаю, барон Кан вельми зацікавлений відкрити сухопутний шлях до Індії. Проте здійснити таку подорож — справа нелегка.

  • Я старію, друже.

Ще й досі відчуття гнітючої самоти поєднується в моїй уяві із снігопадом, з гарячими, мов жарини, каштанами.

— Зведіть докупи барона Кана й Конфуція. Якщо вам це вдасться, ви поїде­те на батьківщину.

Хоч я йому й не повірив, але пообіцяв зробити усе від мене залежне.

Назавтра, в останній день перед Новим роком, я пішов до Конфуція. Я не міг обрати гіршої нагоди. По-перше, в повному розпалі була церемонія вигнання духів — мабуть, найгаласливіша з тих, які існують на світі. Усі метушаться, дмуть у сурми, гупають у барабани, торохтять брязкальцями — виганяють злих духів старого року, щоб вони звільнили місце для добрих духів року нового. Крім того, кожна родина наймає за певну плату чаклуна, який ходить із дому в дім у супроводі чотирьох так званих ревунів, що зчиняють неймовірний шарва­рок. Вдягнені у ведмежі шкури, із списом у одній руці й щитом у другій, вони й самі репетують не своїм голосом, і під'юджують слуг, а тим часом чаклун гасає в домі, завиваючи та поливаючи добірною лайкою злих духів, які живуть у льоху, на горищі, в коморах.

Двері будинку Конфуція були відчинені, і я ввійшов. Ще у вітальні я почув тужливе голосіння, що долинало з глибини дому.

— Його син помер,— прошепотів мені один з учнів, що прослизнув до вітальні слідом за мною. — Ми повинні висловити батькові своє співчуття.

Він провів мене до внутрішніх покоїв. Одягнений у жалобу, Конфуцій сидів на маті, прихилившись спиною до дерев'яної колони. Кімната була наполовину заповнена учнями. Усі здавалися не тільки засмученими, а й приголомшеними.

Я привітав учителя, і той відповів мені з притаманною йому чемністю. Ми обмінялися жестами, передбаченими на випадок найсумніших подій. Я при­єднався до тужного співу, проказував молитви і слова втішання. Але Конфуцій плакав справжніми слізьми, а не тільки ритуально голосив.

Нарешті Цзулу шанобливо, але рішуче сказав:

— Учителю, ви забули про всяку стриманість. Чи пристойно отак плакати? Конфуцій перестав голосити; сльози блищали в нього на щоках, мов сліди

від слимаків.

— Чи пристойно? — повторив він і, перш ніж Цзулу встиг відповісти, запла­кав знов. Водночас він заговорив на диво твердим голосом: — Якщо чиясь смерть і може виправдати сльози, то це його смерть.

Отоді я й зрозумів, що Конфуцій не вірив у загробне життя. Говорячи про небо як про оселю предків, він просто виконував ритуал, і не більше. Але чому його так вразила смерть сина, який важив для нього дуже мало? Не раз він ставив батька в незручне становище. Казали, ніби він брав гроші з учнів Кон­фуція й залишав їх собі. А найгірше те, що він був дурний.

Потім старий, якого я тут раніше не бачив, сказав:

— Учителю, дайте мені ваш повіз, я зроблю з нього своєму синові пристой­ну труну.

Я губився в здогадах. Хто цей старий? Про якого сина він каже? Зненацька Конфуцій перестав плакати. Він обернувся до старого.

— Ні, друже, повіз я вам віддати не можу, хоч ви й зазнали великої втрати. Я теж зазнав великої втрати, бо помер мій син, хай там який він був, а тепер і ваш син, найкращий і наймудріший з молодих людей.

Аж тоді я збагнув, що Янь Хуей теж помер. Батько Янь Хуея неприємно заголосив:

— Виходить, такий чудовий юнак не заслуговує почестей? Хіба не був він наймудрішим учнем у наймудрішого вчителя?

Конфуцій, попри своє невтішне горе, розсердився.

— Ваш син був наче дерево, і я доглядав його, аж поки воно зацвіло. Але дерево впало і не встигло дати плодів. — Конфуцій на мить замовк, потім глибо­ко вдихнув і заговорив начебто без особливого хвилювання. — Я не можу відда­ти свій повіз на дошки для труни, бо так вчинити було б непристойно. Адже я перший рицар і не можу йти на кладовище пішки. Звичай вимагає, щоб я їхав на колісниці. Отож у нас немає вибору.

Запала довга мовчанка. А тоді раптом до кімнати вдерся чаклун у супроводі своїх ревунів. Поки вони витанцьовували, дзеленчали брязкальцями, били в барабани, обкладали лайкою та прокльонами злих духів старого року, Конфу­цій вислизнув з кімнати. А я поквапився до палацу Чи.

Я знайшов Фана Чи в тих кімнатах палацу, де молоді чиновники щодня трудилися над державними справами. Я певен, що більшість із них були конфу­ціанцями.

Фан Чи вже знав про обидві смерті.



  • Це дуже сумно, звичайно. Янь Хуей був чудовий хлопець. Нам усім його бракуватиме.

  • А син?

Фан Чи зробив ухильний жест.

— Принаймні ця подвійна жалоба дасть нам час передихнути. До нас підійшов Дзян Чиу. Він теж знав новину.



  • Я хотів би бути поруч нього. Я знаю, він страждає. Але, як вам відомо, почесний гостю, учитель не бажає мене бачити. І все ж таки треба, щоб ми зустрілися з ним якомога скоріше.

  • Він буде в жалобі щонайменше три місяці,— сказав Фан Чи. — І нікому не пощастить заговорити з ним про... щось інше.

  • Ми повинні знайти якусь раду. Ви чужинець. Ви священнослужитель. Він цікавиться вами. А головне, ви ніколи не розгнівали його, не завдали йому прикрощів. Якщо ви хочете зробити нашій країні добро, спробуйте влаштувати зустріч між ним і бароном Каном.

  • Але ж барон може просто викликати його. Як перший рицар він буде зобов'язаний з'явитись.

  • Він божественний мудрець, і викликати його не можна. Але барон Кан потребує Конфуція. — Дзян Чиу подивився мені у вічі. — У нас багато труднощів.

— Нові податки?

Дзян Чиу кивнув головою.

— Вони справді надмірні. Але без них ми не зможемо утримувати військо. А без війська...

Дзян Чиу обернувся до Фана Чи, і той повідомив мене про останню загроз­ливу новину.

— Поблизу фортеці Пі є священна місцевість під назвою Чуанью. Ще князь Тан надав їй незалежність. Фортеця Чуанью майже така сама непри­ступна, як і Пі.

Я починав розуміти.

— Отже, колишній командувач Пі...


  • ...давно підбурює проти нас Чуанью. — Невиправно веселе обличчя Фана Чи дивно суперечило тривожним ноткам у його голосі. — Нам недовго чекати, коли вибухне новий заколот.

  • Барон Кан хоче зруйнувати фортецю,— сказав Дзян Чиу, перебираючи прикраси на своєму поясі. — Ми не можемо дозволити, щоб така могутня форте­ця перейшла до наших ворогів. Звичайно, Конфуцій осудить такий напад — адже та місцевість священна.

Дзян Чиу знов подивився на мене. Мені стало ніяково. Очі в нього були жовті, як у тигра.

— Ви справді вірите, що хтось зможе переконати Конфуція повестися так... непристойно?

Я розумів їхню халепу, але виходу з неї не бачив.

— Ми повинні спробувати. — Фан Чи усміхнувся. — Ви повинні спробува­ти. Скажіть йому, що він має прийняти барона Кана. Скажіть, що йому дадуть високу посаду. А то...

— А то барон зруйнує фортецю і без його згоди. — Я зразу перейшов до суті.


  • Так,— підтвердив Дзян Чиу.— Але мене не так хвилює фортеця, як останні дні Конфуція. Багато років ми трудилися для однієї мети. Привести божественного мудреця до влади, щоб він запровадив справедливість.

  • А тепер ви намагаєтеся переконати мене, що він може прийти до влади тільки в тому разі, якщо дозволить баронові вчинити несправедливість. — Я сказав це досить-таки різко.

Дзян Чиу прийняв виклик.

— Справедливо чи несправедливо, але барон Кан вважає, що Конфуцій, коли мав взаємини з командувачем Пі, ставив собі за мету повалити владу родини Чи. Справедливо чи несправедливо, але барон думає, що це Конфуцій підбурив правителя Кей до війни. Справедливо чи несправедливо, але барон припускає, що одного дня Конфуцій захоче скористатися із своєї слави в Се­рединному царстві й оголосить себе сином неба.



  • Якщо бодай одне з цих припущень відповідає істині, тоді ваш божествен­ний мудрець винен у державній зраді.

  • Так,— погодився Дзян Чиу і не всміхнувся. — На щастя, ми перемогли, і наш давній ворог князь Кей убитий.

  • Тепер лишилося тільки вирвати з корінням заколот у Чуанью, і ми змо­жемо спати спокійно,— сказав Фан Чи. — Заколотники в Чуанью — остання надія баронових ворогів.

— Але спершу вчитель має погодитися, що фортецю слід зруйнувати. Дзян Чиу похитав головою.

— Погодиться він чи ні, мури Чуанью буде розвалено. Але якщо він пого­диться, тоді здійсниться мрія десятьох тисяч розумних людей, і Конфуція запро­сять керувати державою. Він завжди казав: «Дайте мені три роки, і я запровад­жу справедливість». Так от, поки не пізно, я хочу, щоб він дістав ці три роки. Усі ми цього хочемо.

Я ніколи не міг до кінця збагнути Дзяна Чиу. Я вірю, що він справді був відданий учителеві; зрештою, він довів свою вірність кілька років тому, коли поїхав з Конфуцієм у вигнання. Одначе Дзян Чиу був не менш відданий і баро­нові Кану. Він сподівався вибудувати місток між небом та землею і пообіцяв відіслати мене додому, якщо я допоможу йому спорудити такий місток.

Коли Фан Чи проводив мене до виходу з палацу, я розповів йому, як холод­но повівся Конфуцій з батьком Янь Хуея. Чому Янь Хуей не заслуговував на пристойний похорон? І чому Конфуцій не міг поламати звичаю й піти на кладо­вище пішки, а не їхати на повозі?

— Боюся, ви не зрозуміли наймудрішого з людей,— сказав Фан Чи. — Головне для Конфуція вимоги моралі. А це означає, що коли особисте бажан­ня або інтерес заходить у суперечність із справедливим діянням, таке бажання або інтерес слід знехтувати. Як людина він хотів би вшанувати Янь Хуея. Але як охоронець справедливої моралі він не може її порушувати.

— Отже, скромного Янь Хуея слід і ховати скромно?



  • Так. Людина має певні обов'язки щодо монарха, батьків, друзів, людства. Але ці обов'язки часом заходять у суперечність. Ясно, що обов'язкові щодо монарха слід віддати перевагу перед обов'язком щодо друга. Але бувають ви­падки неоднакового розуміння. Для Конфуція законним правителем держави є князь Ай. Для нас — барон Кан. З одного боку, Конфуцій має слушність. З другого боку, слушність маємо ми. Але він не поступиться, і ми не можемо поступитися. Наслідок: і він, і ми почуваємо себе нещасливими.

  • А хто вирішує, кінець кінцем, де справедливість?

  • Небо, почесний гостю.




  • А що таке небо, вельмишановний друже? Фан Чи всміхнувся.

  • Небо — це справедливість. Ми обидва засміялися.

Я думаю, що в усіх випадках життя конфуціанці поводяться як безвірники. Вони не вірять ні в потойбічне існування, ні в судний день. Вони не цікавляться, як і навіщо було створено світ. Для них існує тільки земне життя, і головне — прожити його по правді. Для них небо — це тільки слово, яке означає правильну поведінку. Конфуцій мудро скористався стародавніми уявленнями про небо, щоб надати релігійної переконливості своєму вченню про те, як люди мають ставитись одне до одного. А щоб справити враження не тільки на простолюд, а й на людей освічених, він вивчив усі писемні пам'ятки в Серединному царстві. Отож немає такого тексту, якого він не міг би процитувати на підтвердження своїх поглядів. Я не люблю безбожництва, і багато конфуціанськ.их приписів мене дратують, а проте я не знав іншої людини, що так чітко усвідомлювала б, як треба робити громадські та особисті справи. Якщо ти не визнаєш творця всього сущого, тоді не так уже й погано замінити творця дуже виразним уявлен­ням про те, з чого складається порядність у взаєминах між людьми,

Я зробив усе що міг, аби звести докупи розгніваного мудреця і роздратова­ного диктатора. Спочатку я діяв дуже обережно. Конфуцій ще був у жалобі по синові та Янь Хуею, до того ж здоров'я його дуже подалося. Одначе він і далі приймав учнів. У нього виникла також думка написати історію Лу.

— Я думаю, це принесе користь,— сказав він мені. — Показати, як і чому десять поколінь князів були безсилі.

Я запитав, у чому, на його думку, головна причина занепаду влади князів і посилення влади спадкових міністрів.

— Це почалося, коли князі віддали вельможам в оренду збирання податків. А хто володіє скарбницею, той володіє й державою.

Я не зважився поговорити з Конфуцієм напрямки, а спершу спробував переконати Цзулу, що вчителю пора вже замиритися з бароном Каном.

— Не турбуйтеся,— сказав мені Цзулу. — Я його переконаю.

Умовляти Конфуція довелося довго, але зрештою він таки прийняв запро­шення відвідати барона в його так званому Лісовому притулку. Ясного літнього дня ми під охороною воїнів з армії Чи покинули місто на легкому повозі, запря­женому чотирма кіньми.

— Сподіваюся, він не заперечуватиме, що я прийму його в мисливському будинку мого батька,— сказав мені барон. — Думаю, сільська простота тієї оселі сподобається мудрецеві, що закликає нас до помірності в усьому. — Яйцевидне обличчя барона, як завжди, не виказало жодного почуття, коли він додав: — Ви, Кіре Спітама, почесний гостю, зробили нам послугу, яку ми не скоро забудемо.

Подорож через ліс була приємна. Над нами пурхали строкаті птахи, що недавно прилетіли з півдня, дерева вже зазеленіли раннім листям, повітря було напоєне духмяними пахощами диких квітів.

Першого вечора ми по-царському повечеряли свіжою дичиною та щойно спійманою рибою. Спали ми в наметах. Ми не зустріли ні драконів, ні лісовиків, ні розбійників.

Ніколи у своєму житті не бачив я такої гарної оселі, як Лісовий притулок барона Кана. Дивно, але жоден з моїх супутників не знав про існування цього маєтку, який старий диктатор спорудив для себе за півсотні миль на південь від столиці.

Посеред великої лісової галявини височіють штучно насипані тераси, і коли підіймаєшся по сходинах до найвищого павільйону, то здається, ніби ти пливеш посеред неозорого зеленого моря, обмеженого з півдня пасмом фіолетових островів-гір із засніженими вершинами.

Біля першої тераси вже чекав управитель, який провів нас нагору. Лісовим притулком називали цілий комплекс галерей і павільйонів, збудованих на чо­тирьох терасах посеред чудових садів. Хоч би де ти стояв — чи зовні, чи всере­дині,— перед очима в тебе небо, квіти, дерева. Сади й павільйони створили будівничі з Чу, південної країни на річці Янцзи, уславленої на все Серединне царство своїми прекрасними будівлями, садами, жінками — і навіть драконами.

Декоративні ставки віддзеркалювали водянисте сяйво блідого полудневого неба. Світло-зелена ряска покривала воду, наче сіть, у прегарних вічках якої позаплутувалися лотоси. На березі квітли жовті орхідеї, схожі на метеликів, що застигли в польоті. Садівники були вдягнені в леопардові шкури. Я не знаю чому, але це справляло дивне і таємниче враження, цілком типове, як мені сказали, для садів Чу.

На. найвищій терасі стояла двоповерхова будівля з відполірованого червоно­го каменю. Догідливо згинаючись, управитель провів нас у залу — таку саму заввишки, завширшки і завдовжки, як сама будівля. Ми всі були приголомшені красою і легкістю інтер'єра — усі, крім Конфуція, який здавався дуже похмурим.

Сіро-зелений камінь інтер'єра становив різкий контраст із червоним ко­льором зовнішніх стін. Стелю підтримувала величезна центральна колона з чор­ного мармуру, вирізьблена під стовбур дерева, а тикові сволоки розходилися від неї у вигляді гілок, обвішаних усіма різновидами позолочених плодів. Увійшов­ши в двері, ми опинилися перед небесно-голубою ширмою, яка затуляла вхід до палацу. Поки ми витріщалися на всю цю розкіш, невидимі руки чи шворки відсунули ширму вбік, і перед нами з'явився господар «притулку», одягнений просто, але бездоганно. Він привітав першого рицаря бездоганно, але аж ніяк не просто. Погойдування голови, згинання рук, виверти плечей, сичання вдихів і видихів — усе те тривало, здавалося, цілу вічність. Мабуть, це мало означати надзвичайно офіційну і дуже важливу зустріч.

Після того, як Конфуцій проробив усі належні церемонії у відповідь, барон провів нас у довгу галерею, з якої відкривався вид на цілу низку терасних садів. Тут дванадцять дивовижно гарних дівчат із Чу подали для нас банкетні страви. Дівчата становили невід'ємну частину вмеблювання, якщо не архітектури, і всі ми були зачаровані ними, крім Конфуція. Він сидів на почесному місці й дотри­мувався всіх необхідних церемоній, але відвертав очі від прислужниць. Ніхто з нас і не підозрював, що така розкіш могла існувати в Лу. Хоча фамільний палац Чи в столиці досить великий, але він скромний, як і належить урядовій будівлі збіднілої держави. Виходячи з якихось своїх міркувань, диктатор вирі­шив показати нам той бік свого життя, який мало хто мав привілей бачити. Ми були глибоко вражені, як він і сподівався. Конфуцій був приголомшений. Ма­буть, на це барон і розраховував. Але з якою метою? Я й досі цього не знаю.

Ми їли вишукані страви й пили багато вина, що мало присмак меду і колір нефриту. Страви подавали нам так, як їх подають на півдні: після гострого — со­лоне, після солоного — кисле, після кислого — наперчене, після наперченого — солодке. Я пригадую варену черепаху, гусятину в кислому соусі, стушковану в порцеляновому горщику качку, смажене козеня в ямсовому соусі, висушене м'ясо журавля з солоною редькою і знаменитий гостро-кислий суп у стилі By.

Крім барона Кана й Конфуція, всі безсовісно об'їдалися. Мудрець і диктатор їли небагато і радше пригублювали, ніж пили вино.

Поміж стравами дівчата виконували звабливі танці Чень під музику цитри, сурем, дзвіночків та бубнів. Потім одна екзотична красуня проспівала кілька любовних пісень, які навіть Конфуцій був змушений похвалити за вишуканість і стародавність.

У моїй пам'яті більше збереглися загальні враження від того чудового дня — вишукані страви, музика, жінки,— ніж розмова, яку я запам'ятав уривка­ми. Першим, пригадую, озвався барон.



  • Скажіть, учителю, хто з ваших учнів найдужче любить науку?

  • Він уже помер, перший міністре. На жаль, Янь Хуаневі судилося коротке життя. Нині його нема кому замінити,— сказав Конфуцій, подивившись на присутніх тут учнів важким поглядом.

Барон усміхнувся.

  • Звичайно, вам судити, вчителю. Але я назвав би Цзулу мудрим.

  • Ви так вважаєте? — спитав Конфуцій, оголивши кінчики передніх зубів.

  • Я вважаю також, що він гідний дістати призначення на державну посаду. Ви з цим згодні, вчителю?

У такий досить відвертий спосіб Конфуцію запропонували хабара.

— Цзулу старанний,— сказав Конфуцій. — Тому він заслуговує на держав­ну посаду.

Цзулу тактовно прикинувся збентеженим.


  • А як щодо Дзяна Чиу?

  • Він непослідовний,— сказав Конфуцій напрямки. — Та ви й самі це знаєте, бо він уже на посаді.

  • Ну, а Фан Чи?

  • Він на дещо здатний, як вам уже відомо.

Дзян Чиу і Фан Чи втратили смак до їжі, коли барон почав розважатися їхнім коштом.

  • Ваші учні добре мені служать, учителю.

  • Якби ще так само добре вони служили й справедливості, перший міністре. Барон не визнав за потрібне відповісти на цей гострий випад.

- Скажіть, учителю, як домогтися, щоб прості люди були шанобливими й відданими?

— Виховувати їх власним прикладом. (Я раптом зрозумів, що Конфуція розбирає невтримний гнів.) Шануйте людей, і тоді вони шануватимуть вас. Просувайте тих, хто служить державі гідно, і навчайте тих, хто служить погано.

На щастя, тут розмова урвалася — дівчина заспівала журливу баладу. Та потім барон знову почав ставити свої шанобливі запитання, в яких ховався виклик.


  • Як вам відомо, вчителю, злочинність останнім часом неймовірно зросла, Навіть мій дім — дім скромного слуги князя — тричі пограбували. Як, на вашу думку, зупинити цю пошесть беззаконня?

  • Якби люди не були такі жадібні, міністре, ви не змогли б найняти злодія, щоб обікрасти кого-небудь. З тієї простої причини, що не було б чого красти.

Барон пустив повз вуха цей очевидний натяк. Конфуцій був до краю розлю­чений тим, що барон захотів похизуватися своїм багатством у той час, коли держава геть зубожіла.

— І все ж таки красти — це погано, вчителю. Що робити нам, правителям, аби примусити людей підкорятись законові?

— Якщо ви йтимете прямою дорогою, хто зважиться ступити на криву? Ми всі почували себе ніяково в цю хвилину; та й були вже досить п'яні.

Проте барон не виявляв ознак невдоволення.



  • Мені здається, вчителю, що кожен з нас іде дорогою, яка здається йому прямою. Ну, а що правителеві робити з тими, хто свідомо обрав криву дорогу? Чи слід карати їх смертю?

  • Ви правитель, міністре, а не різник, якщо ви з цим згодні. Коли ви чесно прагнете, щоб усе було по-доброму, люди прагнутимуть того самого. Благородні мужі — як вітер, а простолюд — як трава. Коли вітер пролітає над лугом, трава хилиться. — Конфуцій, здавалося, вже опанував себе.

Барон кивнув головою.

  • Але чи може простолюд свідомо йти дорогою благородних мужів?

  • Ні. Але їх можна повести по цій дорозі гідним прикладом.

  • Розумію...

На барона раптом напала гикавка, яку китайці вважають виявом внут­рішньої мудрості. Навіть Конфуцій полагіднів, відчувши, що супротивник слухає його уважно.

— А якщо правитель не йде такою дорогою, то чи може він принести мир і процвітання своєму народові? — спитав барон.

— Ні, міністре. Не може.


  • Тоді що ви скажете про колишнього князя Вей? Він був чоловік поганої слави і дозволяв, щоб ним крутила його наложниця. Поясніть мені, чому небо не покарало цього правителя? Десять років тому він помер у старості, процвітанні й щасті.

  • Небіжчик князь узяв собі на службу найкращого з чужоземних мініс­трів, найпобожнішого серед жерців і найславетнішого в усьому Серединному царстві воєначальника. Ось у чому таємниця його успіхів. Призначаючи людей на державні посади, він виконував волю неба. Це буває рідко,— додав Конфу­цій, невідривно дивлячись на диктатора.

  • Мушу сказати, що далеко не кожен правитель має напохваті таких порядних і чесних слуг, яких мав небіжчик, — лагідним голосом заперечив барон.

  • Мушу сказати, що далеко не кожен правитель може розпізнати поряд­ність і доброчесність.

Нерви в нас усіх були напружені — в усіх, крім мудреця й диктатора. Ті, здавалося, втішалися своїм поєдинком.

  • Що таке добрий уряд, учителю?

  • Коли близькі схвалюють, а далекі наближаються.

— Тоді ми пишаємося, що ви наблизилися до нас. Адже ви були далеко. — Це прозвучало як грубі лестощі. — Нам хочеться вірити, що ваша присутність серед нас — це справді схвалення нашого врядування.

Конфуцій дав свою звичну відповідь — і не вельми винахідливу:



  • Той, хто не перебуває на державній службі, не може обговорювати державного врядування.

  • Ваші... хлопчики перебувають на високій державній службі. — Барон показав на Дзяна Чиу та Фана Чи. — Вони допомагають нам створювати добрі закони, розважливі укази...

Конфуцій відверто урвав диктатора.

— Перший міністре, якщо ви хочете правити людьми тільки за допомогою законів, обмежень, указів та покарань, то люди просто уникатимуть вас і робити­муть по-своєму. І навпаки, якщо ви правитимете силою духу та особистим при­кладом, люди скорятимуться вам залюбки. Вони поводитимуться доброчесно.

— А що таке доброчесність, учителю?

— Це звичаї неба, запроваджені божественними мудрецями, і для того, чиє серце прагне доброчесності, нема таких людей, які не заслуговували б любові.

— А погані люди?

— Погані заслуговують любові насамперед. Головна мета благородного мужа — справедливість, якої досягають через суворе дотримання ритуалу. Бла­городний муж не стане добувати багатство й владу за допомогою неправедних засобів.

Як і більшість правителів, барон аж надто часто вдавався до неправед­них засобів. Одначе він похилив голову, немовби опанований благоговійним трепетом.


  • Але як має поводитися скромний служитель держави,— промовив він, звертаючись до килимка, на якому сидів,— щоб його дії були справедливі?

  • Поведінка державця, який дбає про справедливість, спирається на дві засади: уважність до людей і вірність людям.

— Що означає бути уважним до людей, учителю?

  • Не робіть їм того, чого б ви не хотіли, щоб вони робили вам. Це дуже просто. Тепер про вірність. Будьте вірний монархові, якщо він чинить спра­ведливо. Якщо ні, ви повинні віддати свою вірність комусь іншому, хай навіть це буде вам прикро.

  • Скажіть, учителю, чи доводилося вам стрічати людину, яка б щиро дбала про доброчесність, яка по-справжньому ненавиділа б зло?

  • Я не знаю нікого,— тихо відповів Конфуцій,— хто віддав би всі свої сили на служіння добру, навіть протягом одного дня.

— Але ж самі ви людина цілком доброчесна? Конфуцій похитав головою.

— Якби я був цілком доброчесний, я не сидів би сьогодні з вами, міністре. Ми тут бенкетуємо в розкошах, тоді як ваші піддані помирають з голоду. Це не по-доброму. Це несправедливо. Це непристойно.

За такі слова десь-інде голову Конфуція умить розлучили б з тілом. Ми заціпеніли від жаху. Але насправді Конфуцій повівся цілком розумно. Відверто засуджуючи диктатора з моральних міркувань, він дав йому зайвий доказ того, що не становить політичної загрози для родини Чи. У гіршому разі він був надокучливий причепа. У кращому — декоративна прикраса їхнього режиму. Різкий мудрець, що знаходить вади в кожному, рідко становить небезпеку для держави, і на нього зважають так само мало, як ото на придворного блазня. Барон Кан боявся, що Конфуцій та його учні були в союзі з Кей, що вони таємно готувалися повалити владу баронських родин і відновити могутність князя. Але вистава, яку дав Конфуцій у тій лісовій оселі, переконала диктатора, що йому нема чого боятися конфуціанців.

Барон Кан з усіма подробицями почав пояснювати Конфуцію, чому держава потребує нових прибутків. Він також попросив пробачення за розкіш свого притулку — мовляв, не він збудував цю оселю, а його батько, і майже все тут — дар від уряду Чу.

Конфуцій слухав мовчки. Буря минула. Потім розмова перейшла на інші теми, а рухи танцівниць ставали дедалі знадливішими. Я не пам'ятаю, як я того вечора дістався до ліжка. Пригадую тільки, що прокинувся наступного ранку в кімнаті, де стіни з різьбленого червоного дерева були оздоблені вкраплення­ми агату.

Кілька наступних днів були ідилічними. Навіть Конфуцій, здавалося, забув про свій поганий настрій. З великими урочистостями барон Кан надав йому звання державного міністра, і здавалося, що декоративний гарбуз нарешті знімуть зі стіни й використають.

Так принаймні думали всі, крім Цзулу.


  • Це кінець,— сказав він мені. — Вчителеві ніколи вже не дадуть можливо­сті правити державою.

  • Але ж він державний міністр.

  • Барон Кан добрий. І він знає, що робить. Конфуція прилюдно вшанували високим званням. Але з його послуг ніколи не скористаються. Це кінець.

В останній день нашого перебування в Лісовому притулку мене викликали до кабінету барона. Він зустрів мене дуже приязно.

— Ви зробили нам велику послугу,— сказав він. На якусь мить на гладень­кій поверхні яйця з'явилась усмішка. — Почасти завдяки й вашим зусиллям наш божественний мудрець уже не в сварці з нами. А наші кордони тепер спокійні, як вічний сон гори Тай.

Згодом Фан Чи розповів мені, що того самого ранку до лісової оселі дійшла важлива звістка: війська родини Чи взяли священне місто Чуанью й зрівняли фортецю з землею. А найкраще, з погляду диктатора, було те, що за кордоном цю подію сприйняли спокійно. Бунтівний командувач Пі був уже старий. Зако­лотник Ян Го, здається, вже помер. Новий князь Кей був заклопотаний внутріш­німи справами. Отож на якийсь час Лу — і його диктатор — дістали мирний перепочинок. Хоча ми тоді цього й не знали, наша зустріч у Лісовому притулку була для барона Кана святкуванням з нагоди успішного завершення тривалого періоду досить складної зовнішньої і внутрішньої політики. Надавши Конфуцію звання державного міністра, він зробив символічний — і пустий — жест з метою потішити шанувальників мудреця і покінчити з невдоволенням рицарів та благородних мужів, які здійснювали управління державою.

— Але ми також у боргу перед вами за те, що ви показали нам західний спосіб виробництва металу. Ваше ім'я — хоч воно й варварське — уже занесене до історії Лу.

Із слізьми на очах я подякував йому за цю високу честь. Якийсь час він слухав, як я нанизую одну ,на одну вишукані китайські фрази, а тоді сказав:

— Я хочу знову відкрити шовковий шлях до Індії.

— Знову, бароне? Барон кивнув головою.

— Так. Про це мало знають, але за часів Чжоу, коли син неба дивився на південь із Шенсі, ми торгували з варварами, що живуть на Гангській рівнині. Потім настала перерва... років на триста. Так от, і мій батько, і я завжди підтри­мували добрі взаємини з Чу, народом, який живе на південь від нас. Вам, певне, сподобалися сади в стилі Чу, що оточують мій Лісовий притулок. Але ці сади ніщо порівняно із самою країною Чу — одним величезним садом, який омиває річка Янцзи.

Досить довго барон розповідав мені про історію Чу. Серце в мене билося, наче пташка в клітці, але я вдавав, ніби слухаю його. Нарешті диктатор перейшов до суті.

— Тепер, коли ми тішимося миром і всередині, й за межами нашого царст­ва,— а в цьому почасти й ваша заслуга, дорогий друже,— наш князь укладе угоду з князем Чу, ми зберемо спільний караван до Індії, і ви доставите пода­рунки від нашого володаря цареві Магадхи.

І тут, мов чарами, в кімнаті з'явилося повно купців. Двоє були індійці — один із Раджагріхи, другий з Варанасі. Вони сказали мені, що дісталися до Китаю морем. Десь на південь від Вейчі їхній корабель затонув. Вони б загину­ли, але їх урятували дві русалки, яких у південних морях водиться безліч. Ці створіння живуть як під водою, так і на скелястих острівцях, де вони тчуть із водоростей чудову одіж. Русалки завжди прихильні до чоловіків, а коли їх покине якийсь моряк і вони плачуть, з їхніх сліз утворюються чудові перли.

Я вже не пригадую, що було перед самим нашим від'їздом. Пам'ятаю, що, на відміну від Дзяна Чиу та Фана Чи, Конфуцій не виявляв особливої радості з приводу свого високого призначення. Цзулу теж був досить похмурий. Причи­ну такого їхнього настрою я зрозумів, коли повіз в'їхав у внутрішню браму міста й вартовий запитав одного з наших охоронців:



  • Хто цей поважний дід?

  • Державний міністр, перший рицар Конфуцій,— офіційно відповів охо­ронець.

— А, це той, що твердить, нібито завжди слід сподіватися, навіть якщо ти щоразу ловиш облизня! — засміявся вартовий.

Хоч обличчя Конфуція не змінило виразу, він затремтів, немов у лихоманці. Глухуватий Цзулу не почув слів вартового, але помітив, як затремтів учитель.

— Вам слід дбати про своє здоров'я, вчителю. Погода нині кепська.

Як з'ясувалося, Конфуцій справді був хворий. У лісовій оселі він змирився з думкою, що йому ніколи вже не правити державою. Він ще сподівався прине­сти людям якусь користь. Але мрія запровадити справедливість на своїй бать­ківщині вмерла.



7


Решту літа я провів у приготуваннях до від'їзду. Купцям Лу, які хотіли торгувати з Індією, було сказано звозити свої товари на державний склад. Я зу­стрічався з усіма купцями, обіцяв виклопотати в Магадсі привілеї для того або того товару. Хоча торгівля з Індією давно занепала, китайські купці мали досить виразне уявлення про те, що саме цінують індійці. Мабуть, кожен народ має пам'ять, яка не збігається ні з писаною історією, ні з усними переказами. Певні відомості передаються тільки від батька до сина. І хоча від часів регулярної торгівлі між Сходом і Заходом минули три століття, більшість китайських купців, здавалося, від народження знали, що на Заході високо цінують шовк, перли, хутра, ширми з пташиних пер, нефрит, драконячу кістку, а натомість там можна вдосталь знайти золота, рубінів, прянощів, яких так прагнуть жителі Сходу.

Начальником каравану призначили одного княжича родом із Кей. Коли він зробив мені візит, я умисне похвалився своїми родинними зв'язками з Аджаташатру, який, коли вірити чуткам, був тепер володарем усієї Гангської рівнини, крім республіки Лічхаві. На прохання княжича я погодився взяти на себе роль посередника між караваном та урядом Магадхи. Я волів не замислюватися про те, чи я й досі у ласці в свого грізного тестя. Я навіть не знав, чи живі ще Амбаліка та мої сини, чи при здоровому глузді сам Аджаташатру. Зрештою, йому могло спасти на думку стратити мене — за зраду або просто собі на втіху. Обі­знані китайці говорили про нього тривожним тоном.

— Ще ніколи не було такого кривавого царя,— сказав Фан Чи. — За останні кілька років він спалив дощенту з десяток міст, вирізав десятки тисяч чоловіків, жінок і дітей.

Я знав Аджаташатру ще гіршим, ніж його уявляли собі китайці, й тому зображував його куди кращим. Зрештою, доведеться просто піти на ризик — і їм, і мені. Крім того, я був майже певний, що він захоче відкрити шовковий шлях для регулярної торгівлі. Тому навряд, щоб він підірвав цю торгівлю, погра­бувавши та вбивши мирних купців. Принаймні так я переконував себе і стриво­женого княжича з Кей.

Незабаром по нашому поверненні з Лісового притулку Конфуцій зліг. Через тиждень у Серединному царстві поширилася чутка, що божественний мудрець помирає.

Почувши цю новину, ми з Фаном Чи поквапилися до вчителя. Вулиця перед будинком була заповнена мовчазними, зажуреними юнаками. Цзулу розпоря­дився, щоб до смертного ложа допускати тільки найближчих учнів. Мені дозво­лили ввійти в дім лише тому, що я був з Фаном Чи.

У передпокої зібралося зо три десятки учнів, усі в жалобному вбранні. Пахло димом від ароматичного листя, яке спалювали біля ложа вмирущого. Хоча такий запах приємний людям, він убивчий для злих духів,— так вважають китайці. У спальні співали похоронну пісню.

Коли Фан Чи почув спів, він заплакав.

— Отже, він справді помирає. Цю пісню співають, коли дух покидає тіло. У Китаї, якщо ніхто не помолиться небу та землі, щоб вони доглянули

вмирущого, він неодмінно повернеться привидом і переслідуватиме своїх близь­ких. Китайці вірять, що кожна людина має в собі двох духів. Один — дух життя, він помирає разом із тілом. Другий — дух особи, і він існує доти, доки про нього пам'ятають і доки його вшановують жертвами. Якщо цьому духові не віддати належних почестей, помста привида може бути жахливою. Але ось що дивно. Сам Конфуцій не вірив ні в духів, ні в привидів. Мабуть, не вірили в них і його учні. І все ж Цзулу наполіг, щоб у передсмертну годину вчителя було виконано всі старомодні церемонії. Це було те саме, якби мій дід у хвилину своєї смерті попросив богиню-дияволицю Анаїту поклопотатися за нього перед охоронцями предківської оселі аріїв.

Учні, що з'юрмилися на подвір'ї, приєдналися до похоронного співу. Мені стало не по собі, я відчув себе зайвим. Я також щиро засмутився, бо встиг полю­бити мудрого, сильного духом старого.

Спів затих, і до передпокою вийшов Цзулу. Він і сам був схожий на вмиру­щого. Позад нього стояв Дзян Чиу.

— Учитель знепритомнів. Це майже кінець. —Голос у Цзулу затремтів. — Та якщо він отямиться, ми повинні вшанувати його. — Цзулу показав на учня, що тримав у руках великий клумак. — Он там одіння, які носять слуги міністра. Ми маємо надягти їх. Хутчій!

Цзулу, Дзян Чиу, Фан Чи та ще чотири учні вдяглися в шати, що були не на їхній зріст. Потім вони один за одним увійшли до спальні вмирущого, співаючи хвалу великому міністру. Я увійшов за ними — ніхто мене не зупинив.

Конфуцій лежав на простій маті, головою на північ —туди, де живуть мерт­ві. Він був дуже блідий і дихав уривчасто. На жаровні горіло ароматичне листя.

Коли Цзулу та інші почали розгойдуватись і стогнати, Конфуцій розплющив очі. Вигляд у нього був здивований — як у людини, що пробудилася після зви­чайного сну.

— Цзулу! — гукнув він на диво сильним голосом. Учні перестали голосити, і Цзулу сказав:


  • Великий міністре, ми тут, щоб служити тобі по смерті, як служили за життя. Ми виконали обряд спокути. Ми звернулися до небесних і земних духів...

  • Моя спокута почалася давно. — Бліде обличчя зарожевіло, життя повер­талося до нього. — Обряд мені ні до чого. Або я жив праведно, або ні. Усе це... зайве. —Старий закліпав очима; він раптом помітив, у які шати вирядилися його учні. — У кого це ви перевдяглися?




  • У слуг міністра,— сказав Цзулу жалібним голосом.

  • Але я не міністр.

  • Вас ушанували званням державного міністра...

— Це ніщо, як усі ви знаєте. Тільки справжній міністр може мати слуг, які носять такі вбрання. — Конфуцій заплющив очі. — Це комедія, Цзулу. — Очі знову розплющилися; вони були ясні й жваві. Голос теж зміцнів. — Кого ви хочете одурити, вдаючи, ніби я не той, хто я є? Двір? Чи небо? Таж вони знають правду краще, ніж ви. Ні, я волію померти... — В кутиках його рота з'явилася подоба усмішки. — ...відповідно до свого скромного становища.

Цзулу не відповів нічого. Дзян Чиу урвав збентежену мовчанку:



  • Учителю, я приніс вам ліки. — Він подав старому заткнуту корком пля­шечку. — Це подарунок від барона Кана, він молиться за ваше одужання.

  • Дякую за його молитви. І за ліки. — Зробивши помітне зусилля, Конфу­цій підніс руку, ніби хотів узяти пляшечку, та в останню мить стиснув пальці в кулак і сказав: — Та я не знаю, що в цій пляшечці, і краще не візьму її. Крім того... — І передні зуби відкрилися в знаменитій кролячій усмішці. — ...перший міністр повинен знати, що благородний муж може прийняти ліки тільки від того лікаря, чий батько й дід служили його родині.

Конфуцій не помер. У кінці літа він звернувся до барона Кана з проханням виділити йому міністерство. Діставши відповідь, що доведеться зачекати, він зрозумів: декоративному гарбузові судилося висіти на стіні вічно.

Після цього Конфуцій розподілив свій час між вивченням текстів Чжоу та своїми учнями. Він вивчав також історію Лу, провівши чимало щасливих годин серед покритих пилюкою текстів, які надав у його розпорядження князь Ай. У Китаї лише знатні родини володіють багатьма книгами. Як розповідав мені Конфуцій, більшість із тих книг — це мішанина, з якою не так просто дати собі раду. Письмові знаки тут записують згори вниз на бамбукових планочках, скріплених шкіряним ремінцем, який протягують крізь отвір біля верхнього краю кожної планочки. З часом ремінці перетираються, і коли вони рвуться, планочки часто перемішуються. Мрією Конфуція було привести до ладу якомо­га більше писемних пам'яток Чжоу.

Востаннє я зустрів його біля вівтарів дощу, де він прогулювався з кількома учнями. Конфуцій усміхнувся, побачивши мене, і я приєднався до гурту. Якийсь час я слухав його. Хоч він не казав їм чогось такого, чого я не чув би раніше, було завжди цікаво спостерігати, як він пристосовував свою мудрість до різних людей та обставин. Він дуже не любив тих, хто тільки самовдоволено повторював завче­не, як ото індійські балакучі птахи. «Вивчити щось, не обміркувавши його,— марна праця. Обмірковувати щось, перш ніж ти його вивчив,— небез­печно».

Я гадаю, Демокріте, навіть твій учитель Протагор погодився б із Конфуцієм, що вивчене слід обмірковувати. Конфуцій також вважав, що вчитель повинен уміти розтлумачити стародавню мудрість відповідно до нових обставин. На жаль, мало вчителів здатні на більше, ніж просто повторювати давні перекази. Для Конфуція мірилом мудрості було вміння визначити, наскільки ти чогось не знаєш, і вміння збагнути, до якої міри ти знаєш те або те. Випробуй цей спосіб на своєму другові Сократові — або на тому демоні, з яким він так любить пого­ворити. Демокріт вважає, що я несправедливий до Сократа. Може, й так. Ма­буть, це тому, що мені довелося знати мудреців, яких не зустрінеш у цьому куточку світу — і в цьому часі теж.

Коли Конфуцій та його учні дійшли до річки, я сказав:


  • Учителю, я повертаюсь додому. Я прийшов попрощатися. Конфуцій обернувся до своїх учнів.

  • Ідіть додому, хлопчики,— сказав він.

Потім узяв мене під руку, і вдвох ми дійшли до того місця, де вперше риба­лили три роки тому.

  • Сподіваюся, ви іноді згадуватимете, як ми тут сиділи.

  • Згадуватиму, і часто. Я багато навчився від вас, учителю.

  • Вам так здається? Мені приємно, якщо це правда. Але ж ми такі різні...

  • Одне небо висить над Персією й Китаєм.

— Але повеління його не однакові,— мовив старий, показавши свої кролячі зуби. — Ось чому ви й досі вірите у Мудрого Повелителя, і в судний день, і в отой вогненний... кінець усього сущого.

— І все ж на цьому світі дорога до справедливості для нас і для вас одна. Ми були на березі річки. Цього разу Конфуцій сів на той камінь, на якому

тоді сидів я. Я опустився біля нього навколішки.


  • Я більше не рибалю,— сказав він. — Я розучився.

  • Хіба цього можна розучитися?




  • А чом ні? Все змінюється — крім уявлення про добро. І крім ритуалу. Я знаю, ви в душі смієтеся з наших трьох тисяч трьохсот правил. Авжеж, смієте­ся, не заперечуйте. Я розумію вас. Але хотів би, щоб і ви нас зрозуміли. Річ у тім, що без ритуалу чемність набридає. Обачність перетворюється на бояз­кість. Сміливість — на зухвальство. Рішучість — на тупу впертість,

  • Я ніколи з вас не сміявся, вчителю. Але часто мене обсідають сумніви. Та саме ви навчили мене, яким має бути благородний муж. Наочний його при­клад — ви.

Старий похитав головою.

  • Ні,— заперечив він із щирим смутком у голосі. — Благородний муж — людина завжди доброчесна. Тому він ніколи не почуває себе нещасливим. Він мудрий. Тому ніколи не розгублюється. Він сміливий. Тому ніколи й нічого не боїться. Більша частина мого життя минула в страхові, в розгубленості, в нещас­тях. Я не такий, яким прагнув бути. І через те, по щирості кажучи, моє життя не вдалося.

  • Ви знаменитий учитель...

  • Будь-який візничий має більшу славу, ніж я. Але я не звинувачую ні небо, ні людей. — Він відгорнув з опуклого лоба пасмо сивого волосся. — Мені хочеться вірити, що небо віддячує людям за те, як вони жили і чого прагнули.

Ми слухали, як щебечуть пташки в ближчих садах і як репетують жінки, проганяючи голодних птахів.

— А ви вірите в небо, вчителю?



  • Земля існує — це безперечно. — І старий торкнувся покритого мохом грунту.

  • А небо існує?

  • Так нас навчали за часів Чжоу і раніше — за часів Шань.

  • Але окремо від цього вчення й ритуалів ви вірите, що воно існує?

  • Багато років тому, коли я вперше потрапив до Кей, я почув музику і побачив танець престолонаслідування. Я був приголомшений. Доти я не уявляв собі бездоганної краси, бездоганного добра. Протягом трьох наступних місяців я був наче в тумані. І тоді я зрозумів, яким має бути небо, адже на землі я був так близько до бездоганності, до добра.

  • Але звідки взялася та музика? Хто її створив?

  • Якби я сказав вам, що з неба, ви запитали б, хто створив небо. А я нічого не відповів би, бо нема потреби відповідати на запитання, відповіді на яке ми знати не можемо. У нас надто багато справ тут, на землі. Посилаючись на небо, ми створили певні ритуали, які дають нам змогу перевершити себе. Посилаю­чись на небо, ми зобов'язали себе дотримуватися певних звичаїв, манер, спосо­бів мислення, які сприяють гармонії, справедливості, добру.

  • Але чи не забагато церемоній, учителю? От, скажімо, вистава, яку влаш­тував Цзулу, коли ви тяжко захворіли. Як ви до неї поставились?

Конфуцій насупився.

  • Одіння були, звичайно, блюзнірські.

  • Я хочу сказати, що вони молилися до неба й землі за ваш дух, тоді як самі ви не вірите в духів.

  • Це крайній випадок,— сказав учитель. — Я схвалюю ритуал, бо він утішає живих, виявляє шану до мертвих, нагадує про наш нерозривний зв'язок із тими, хто відійшов. Зрештою, їх на мільйони й мільйони більше, ніж нас, і саме тому я не вірю в привидів. Якби ці духи існували навколо нас, то не лишилося б місця для живих. Ми б на кожному кроці натикалися на привид.

— Але ж чимало людей запевняють, ніби бачили духів мертвих... Конфуцій скоса позирнув на мене, ніби не був певний, наскільки може

довіритися мені.

— Я розмовляв з багатьма, хто твердить, ніби бачив духів мертвих, і я завж­ди ставлю одне запитання, яке обурює їх. Чи був дух голий? Вони незмінно відповідають, що дух був у тому вбранні, в якому закопали небіжчика, Але ж ми знаємо, що шовк, полотно, вовна — речі неживі й неодухотворені. Ми також знаємо, що одіж на покійникові згниває, як і він сам. Отож як може його дух ходити вдягненим?

— Може, дух тільки ввижається вдягненим,— невпевнено мовив я.

— Може, дух узагалі тільки ввижається. Може, він існує лише в уяві пе­реляканої людини. Перш ніж ви народилися, ви були часткою первісної сили.

— Це близько до того, чого навчав нас Зороастр.

— Так, я пам'ятаю,— неуважно кинув Конфуцій. — Мені так і не пощастило пробудити в ньому інтерес до Істини. Померши, ви возз'єднуєтеся з первісною силою. Оскільки ви нічого не пам'ятаєте про первісну силу, з якої народилися, то як ви можете утримати в пам'яті бодай клапоть короткочасної людської свідомості, після того, як знову повернетесь до первісної сили?


  • В Індії вірять, що ви відродитеся на землі в іншій подобі.

  • Навіки?

— Ні. Ви будете перевтілюватися доти, доки триває нинішній цикл творіння. Єдиний виняток становить той, хто досяг просвітлення. Він гасить себе раніше, ніж закінчується цикл творіння.

— Ну, а коли він... гасить себе, куди він дівається?

— Це важко пояснити. Конфуцій усміхнувся.

— Певно, що важко. Мені завжди здавалося очевидним, що дух, який вносить життя в людське тіло, після смерті повинен повернутися до первісної єдності, з якої він вийшов.



  • Щоб відродитися? Чи щоб стати перед судом? Конфуцій знизав плечима.

  • Байдуже для чого. Але одне не викликає сумніву: вогонь, який погас, не може спалахнути знову. Поки ви горите життям, ваше сім'я може створити нову людську істоту, та коли ваш вогонь погас, ніхто не поверне вас до життя. Мерці, мій друже,— це холодний прах. Вони не мислять. Але немає причин не вшанову­вати їхню пам'ять.

Хоча Конфуцій був безвірник, він вважав, що релігійні ритуали корисні. Коли йшлося про те, щоб навчити людей ставитись одне до одного по-доброму, Конфуцій уявлявся мені садівником, який знову й знову підрізає свої дерева, щоб вони давали кращі плоди.

Ми заговорили про державу.

— Я змирився,— сказав Конфуцій. — Я мов ота ваза князя Тана у храмі предків. Ви її бачили?

Я відповів, що не бачив, і він розказав мені, що ту вазу князь Тан поставив у храм ще в часи заснування Лу.

— Коли ваза порожня, вона стоїть рівно і здається дуже гарною. Та якщо налити в неї води, ваза падає і вода з неї виливається на підлогу — а це вже негарно. Так от, я така сама порожня ваза. Мене не можна наповнити владою і славою, але я стою рівно.

Потім у затінку стародавніх вівтарів дощу Конфуцій ритуально — а як би ще? — обняв мене'. Так обіймає батько сина, коли прощається з ним навіки. Коли я відійшов від старого, очі в мене запливали слізьми. Не знаю чому. Я не вірю в те, у що вірив він. І все ж таки він здавався мені втіленням усього доброго. Я не зустрічав у своїх мандрах нікого, хто міг би зрівнятися з ним.



ЧОМУ РІЧКА ГАНГ СТАЛА ЧЕРВОНА ВІД КРОВІ

ЧАСТИНА СЬОМА

1


Подорож від Лу до Магадхи забрала близько року. Більшість того часу я прохворів. Але хворіли майже всі — нас тіпала пропасниця, така поширена в тих бридких південних лісах. Третина людей з нашого каравану померла в дорозі.

Я вже не пам'ятаю, яким саме шляхом ми добирались до Індії. А якби й пам'ятав, то не сказав би про це жодному грекові. Свого часу я написав звіт про ту подорож, і, думаю, мої нотатки лежать тепер десь замкнені у книгосхови­щі Персеполя.

Протягом того жахливого року я не раз сумнівався, що мені будь-коли пощастить повернутися до Суз. І не раз мені ставало до всього байдужісінько. Так впливала на мене пропасниця. Хотілося радше вмерти, ніж день і ніч утікати від демонів лихоманки.

Моє становище в тій подорожі було досить-таки двозначне. Хоч я був почес­ним гостем Лу і зятем царя Магадхи, мене якоюсь мірою вважали й за раба. Княжич із Кей вбачав у моїй присутності насамперед вигоду для своєї місії.

Коли ми прибули в річковий порт Чампу, я попросив княжича дозволити мені виїхати попереду до столиці. Спочатку він відмовив. Але мені пощастило. Намісник царя у Чампі колись бачився зі мною при дворі й тепер зустрів мене з великими почестями. Отож княжич не міг далі тримати мене в полоні, адже ми були в країні, яку я з повним правом міг вважати своєю. Я пообіцяв, що чекати­му княжича в Раджагрісі, й покинув Чампу, супроводжуваний ескортом магадхського війська. Само собою зрозуміло, я не збирався їхати до Раджагріхи. По-перше, я не горів бажанням знову зустрітися із своїм тестем. По-друге, я хотів насамперед побувати у Шравасті, де жила моя дружина й сини.

Отож за двадцять миль від Чампи я розлучився зі своїм військовим почтом, звелівши всім їхати далі до Раджагріхи, а сам приєднався до іншого загону магадхського війська. Цих людей було послано служити на кордоні з республі­ками, і їхній командир мав за велику честь супроводжувати царського зятя; насправді він страшенно боявся мене. І незабаром я зрозумів чому.

Хоча чутки про жорстокість Аджаташатру дійшли навіть до Китаю, я пускав їх повз вуха. Я пам'ятав, звичайно, що він не знає жалю, що він, наче краб, зжер власного батька. Та це було скоріше правило, ніж виняток, на Гангській рівнині. Я, звичайно, не припускав, що Аджаташатру може бути жорстоким заради самої жорстокості. Але я помилявся.

Я побачив страшні спустошення на землях колись гордих і квітучих країн, об'єднаних у могутній союз. Нічого не росло там, де колись зеленіли поля, пасовища, сади.

Біля поля, заваленого купами обвугленої цегли, командир сказав:

— Тут стояло місто Вайшалі.

Все було зруйновано дощенту. Коти, собаки, стерв'ятники, змії, скорпіони і ящірки жили тепер у руїнах міста, яке ще десять років тому було заможне й квітуче, міста, де мені колись показували залу засідань союзного уряду та святилище Махавіри.


  • Хіба місто вчинило такий сильний опір? — запитав я. — Чи була потреба зрівнювати його з землею?

  • О так, найясніший принце! Я тут був. Вісім днів тривала облога, і найзапекліша битва точилася там. — Він показав на захід, де шеренга пальм позначала обмілілу річку. — Цар сам повів військо на приступ крізь головну браму. Цар сам підпалив перший будинок. Цар сам зітнув голову командувачеві республі­канської армії. Цар сам розбавив кров'ю води річки Ганг.

Той вояка тепер скоріше виспівував, аніж проказував слова. Про перемоги Аджаташатру вже склали вірші, аби нащадки могли співати про його криваві подвиги.

Дванадцять тисяч республіканських воїнів посадили на палі обабіч дороги, що веде від Вайшалі до Шравасті. Завершальна битва відбулася в сухий сезон, і під жарким сонцем трупи перетворилися на мумії. Через те мертві воїни й досі здавалися живими, роти в них були широко роззявлені, так ніби вони хапали повітря або кричали; смерть, мабуть, приходила не зразу до тих, хто корчився на цих дерев'яних палях. Усіх мерців було кастровано. Згодом я бачив на ринку в Шравасті багато вишукано оброблених людських калиток, і принаймні один сезон вони були у великій моді як гаманці. Охоплені патріотичним піднесенням, жінки носили їх на поясі.

Ми їхали понад кордоном колишньої республіки Ліччхаві. Хоча столицю було зруйновано, країна й досі боролася.

— Вони страшенні негідники,— сказав мій провідник. — Цар дуже розгніва­ний на них за те, що вони не здаються.



  • Я розумію його. Молімося, щоб він покарав їх — і якомога скоріш!

  • О так, найясніший принце! Ми ненавидимо їх, ненавидимо!

Та я не почув ненависті в голосі цього юнака. Він так само був жертвою кровожерливості Аджаташатру, як і темні, скоцюрблені трупи, що двома нескін­ченними рядами тяглися обабіч нас.

Коли ми їхали тією дорогою, на плече засохлого на мумію воїна спустився стерв'ятник. Майже з людською цікавістю, якось навіть делікатно, стерв'ятник зазирнув у ямку, де колись було око, і про всяк випадок дзьобнув; нічого не знайшовши, птах полетів геть. Він явно запізнився на бенкет.

Коли я в'їхав до Шравасті, був чудовий прохолодний осінній день. На щастя, Аджаташатру пощадив столицю Кошали. Коли я покинув Шравасті, мені було двадцять сім чи двадцять вісім років. Тепер я мав уже сорок, і моє обвітрене та обпалене сонцем обличчя стало схоже на маску з тикового дерева. А волосся, яке обрамлювало маску, було зовсім біле.

Я постукав у парадні двері будинку князя Джети. Служник підозріливо втупився у мене крізь віконечко. Коли я сказав йому, хто я такий, він засміявся. Тоді я пригрозив йому ім'ям Аджаташатру, і він зник. Через кілька хвилин двері відчинились, і мене шанобливо привітав управитель дому. Хоча для нього я був незнайомцем, він сказав, що знає про чоловіка із Заходу, батька синів Амбаліки.

Князя Джету я знайшов у внутрішньому саду. Я ледве впізнав у цьому змарнілому дідові того дужого і жвавого чоловіка, з яким колись приятелював і яким захоплювався.

— Підійдіть ближче, ^сказав він.

Я ступив до ложа, на якому він спочивав, і тільки коли обняв його, зрозумів, що він паралізований з голови до ніг.

— Це сталося торік,— вибачливо сказав мій старий друг. — Я волів би відійти швидко, та було вирішено, що я маю померти не зразу. Мабуть, у своєму попередньому втіленні я був щасливий. Та я не нарікаю. Зрештою, я дожив до зустрічі з вами.

Не встиг я відповісти, як до нас підійшли гладка жінка середніх літ і два серйозні синьоокі хлопці. Я не впізнав Амбаліку, аж поки вона не озвалася.

— Подивіться на нього! — зразу перейшла вона в наступ. — Таж ти старий! О, мій бідолашний чоловіче і повелителю!

Ми обнялися.

Мій старший син був уже дорослий. Молодший — на межі зрілості. Під гарячим сонцем Гангської рівнини усе достигає швидко, ніби боїться, що не встигне подбати про продовження роду.

Хлопці розглядали мене з подивом. Я з подивом розглядав їх. Поєднан­ня синіх північних очей з темною південною шкірою вражало; вони були дуже гарні.

— Я теж думаю, що вони вродливі,— сказала Амбаліка, коли хлопців ві­діслали геть. — Але кожен дивиться тут на них, мов на демонів, через оті сині очі. їм нелегко...

Амбаліка замовкла. Я знову підпав під її чари. Я ніколи не знав жінки, розмовляти з якою було б так приємно. Ну, а щодо її зовнішності... Тут індійське сонце зробило свою справу. Вона виглядала перестиглою. Тіло втратило форму, підборіддя лежали одне на одному. Тільки очі залишилися ті самі, сяяли, як і тієї ночі, коли ми вдвох дивилися на Полярну зірку.

— Почніть від самого початку,— попросив князь Джета.

Я розповів про свої пригоди. Мене здивувало, що їх зовсім не цікавила Персія. Коли я тільки одружився, Амбаліка не говорила ні про що інше. Але тоді вона хотіла поїхати зі мною до Суз. А тепер вона втратила будь-який інтерес до Заходу — і до мене.

Зате Китай цікавив їх неймовірно. Як з'ясувалося, князь Джета входив до об'єднання, що ставило собі за мету відкрити шовковий шлях.

— А тепер,— мовив я з пересохлим від довгої балачки ротом,— розкажіть мені, що відбулося тут.

Амбаліка зробила делікатний застережливий жест — мовляв, за нами шпи­гують. Потім сказала схвильованим і радісним голосом:

— Мій батько — володар світу. Ми захоплюємось його перемогами. Його мудрістю. Його добрістю.

І ще довго розводилася в такому ж дусі — нанизувала одну на одну пусті фрази, з яких годі було щось довідатися.

Коли я запитав про Будду, князь Джета сказав:

— Він пішов у нірвану чотири роки тому.



  • А Саріпутра й досі глава ордену? Князь Джета похитав головою.

  • Він помер раніше від Будди. Тепер усім заправляє Ананда.




  • І вони там день і ніч сперечаються про те, що сказав Будда, а чого не сказав,— докинула Амбаліка; вона, як і колись, не терпіла потойбічного світу та його служителів.

  • Ананда — добрий охоронець віри,— сказав князь Джета без особливої переконаності. — Він стежить, щоб ченці завчали напам'ять усе, що сказав Будда, як і за його життя.

Хоча гладка Амбаліка вже не приваблювала мене як коханка, протягом кількох наступних тижнів я знаходив щиру втіху в її товаристві. Першої ж ночі, коли ми опинилися на самоті, вона повела мене на дах, з якого було видно річку. Пам'ятаю, що місяць уже скочувався до обрію, а дим від вогнищ, на яких готува­ли страви на набережній, пахнув гострими приправами, як і колись, бо ніщо й ніколи не змінюється в Індії.

— Тут нас ніхто не почує.

Ми сіли поруч на дивані, місяць світив нам у очі. Далеко на сході темним невиразним громаддям бовваніли Гімалаї.


  • Де твій батько? — Я не мав найменшого бажання зустрічатися з новим володарем світу.

  • В суху пору він завжди з військом. Мабуть, десь на кордоні з Ліччхаві. Не розумію, чому вони такі вперті. Якби вони здалися, може, він пощадив би бодай кількох. А так переб'є всіх.

Ми дивились на летючі зірки і слухали, як хтось під нами грає на розстро­єній цитрі.

— Ти, звичайно, одружувався ще? — спитала вона без особливих почуттів у голосі.



  • Так. Я був одружений із сестрою Великого царя. Вона померла.

  • Діти були?

  • Ні. Єдині мої діти — це ті, яким ти доводишся матір'ю.

— Велика для мене честь,— сказала вона серйозним голосом, але з очевид­ною насмішкою.

Я знехтував насмішку.



  • Мабуть, такого ще не бувало, аби хтось мав синів у далекій країні від царської дочки.

  • Далека країна — Персія,— гостро відказала Амбаліка. — А ми у себе вдома.

— Я думав, ти погодишся поїхати зі мною до Персії. Амбаліка засміялася.

  • Погодьмося на тому, що мені хочеться до Персії так само, як тобі хочеть­ся забрати мене туди!

  • Я хотів би...

  • Не мели дурниць! — зненацька вона здалася мені дуже схожою на юну дівчину, з якою я одружився. — Ти не знатимеш, куди мене дівати, а я не знати­му, що мені робити в країні, де повно снігу, криги та синьооких людей. — Вона аж здригнулася на цю думку.

  • Але наші сини...

  • ...повинні залишитися тут.

  • Повинні? — Я несподівано розгнівався. Зрештою, то були мої сини, і я дуже хотів забрати їх додому, до Суз, з матір'ю чи без неї.

  • Так, повинні. У кожному разі, ти в цьому не маєш вибору. Як і я,— додала вона. — Це воля мого батька. Йому подобається, що в нього перські онуки. Він думає, що колись вони знадобляться йому.

  • Як посли? Та яка з них користь, коли вони ніколи не бували на своїй батьківщині?

  • Він знайде їм застосування. Не хвилюйся. В усякому разі, він послав по старого Караку. Хоче, щоб той навчив їх перської мови.

Я зрадів, довідавшись, що Карака й досі живий. Амбаліка сказала, що він головний наглядач над ливарними заводами Магадхи.

  • Ну, а в Китаї? — запитала вона, загортаючись у всипану блискітками хустку, щоб захиститися від теплого нічного вітру. — Ти там одружився з якоюсь?

  • У мене були дві чарівні наложниці. Але я не одружувався.

  • Дітей у них не було?

- Ні. Китаянки опанували науку не народжувати дітей, коли їм не хочеться.

  • Я про це чула,— мовила Амбаліка. — Правда, й у нас є певні закляття, що іноді допомагають, а іноді ні.

  • Китаянки п'ють якесь питво. Та коли в них запитаєш, що це таке, вони лише хихотять. Ті дівчата сподобалися б тобі.

  • Мені тут сподобалося б будь-яке товариство. Як дружина невидимого чоловіка в будинку діда, чиїм наложницям уже за шістдесят, я тут почуваю себе досить самотньою. Що сталося з тими дівчатами, коли ти покинув Китай?

  • Одну я відіслав у її село, давши їй досить грошей, щоб вона змогла вийти заміж, а другу забрав собі один мій приятель.

Фан Чи так уподобав другу з моїх наложниць, що я був радий зробити йому цей дарунок, який він прийняв із щирою вдячністю.

— Мені бракуватиме їхнього товариства... — Голос Амбаліки пролунав май­же сумно. — Але скоро ти позбавиш мене і свого товариства, хіба не так?



  • Я повинен дати звіт Великому царю Персії,— сказав я.

  • А потім ти вже будеш надто старий, щоб повертатися сюди.

Відвертість Амбаліки завжди вражала — і чарувала — мене. Чуючи її дзвін­кий, насмішкуватий голос, я міг не помічати в темряві безформну купу плоті, що придушила тендітну дівчину, з якою я одружився колись давно-давно, в якомусь іншому житті.

  • А ти хочеш, щоб я залишився?

  • Мабуть, ні,— сказала вона. — Надто довго ми були в розлуці.

Я обняв Амбаліку за плечі. Це була помилка. Створена темрявою ілюзія юності розвіялася від доторку. Але якийсь час ми сиділи обнявшись. І вона розповіла мені про криваві часи, що їх пережили країни Гангської рівнини.

  • Ми були страшенно налякані, коли армія Кошали зазнала нищівної поразки. Ми вже хотіли тікати з міста, коли цар послав нам таємну звістку, що він не руйнуватиме Шравасті заради Будди, який тоді перебував у своєму святи­лищі. — Вона лагідно засміялася мені в шию. — Мій батько цікавиться Буддою та його вченням не більше, ніж я. Але він знав, що Будда має велику славу в народі. Хай там як, а у Шравасті мого батька вітали, немов визволителя. І досі він поводився тут добре.

  • Ви з ним зустрічаєтеся?

  • О, так. У нас чудові взаємини, і він, звичайно, у захваті від онуків. Він завжди запитує про тебе, сподівається побачитись із тобою знову, плаче...

  • Як і колись.

  • Як і колись. Але причин для плачу тепер куди більше.

Крім цієї єдиної фрази, Амбаліка нічим не дорікнула своєму батькові. Але жінок завжди приваблює могутність. Думаю, немає такого кривавого завойовни­ка, з яким більшість жінок не мріяли б злягтися, сподіваючись народити сина, що буде таким самим жорстоким, як і його батько.

2


Протягом наступних тижнів я зустрічався з багатьма купцями, що хотіли налагодити торгівлю з Персією. Я вже й сам почасти став купцем. Я знав, що можна продати в Сузах і за яку ціну. Я щиро тішився, годинами торгуючись у ятках на головному базарі.

Мені нелегко було знайти спільну мову із своїми синами. І все ж таки мені пощастило завоювати довіру старшого хлопця. Він невимовно пишався своїм дідом.

— Одного дня весь світ належатиме йому, бо такого могутнього володаря ще не було на землі. Адже нікому досі не вдавалося підкорити всю Індію.

— Всю Індію? А як Ліччхаві? А царство Аванті? А наша сатрапія? А південь? Хлопець знизав плечима.

— Це неістотні дрібниці. Я був ще дитиною, коли Аджаташатру з'явився на цьому майдані. Він сяяв, як сонце. І люди вітали його так, наче він справді був сонцем, яке виглянуло після тривалих дощів.

Я не сказав синові, що новий правитель просто викликає в людей неперебор­ний жах, мов оте нещадне літнє сонце, яке спалює поля і перетворює все на пустелю.



  • Він тебе любить?

  • О, так! Я у нього в ласці.

Хлопець мав уже зріст воїна. Хоч у нього були мої очі, тобто очі фракійсь­кої відьми Лаїди, він здавався мені зовсім чужим. Та я бачив, що він шанолюб­ний і енергійний. Він висунеться при дворі Магадхи. В цьому можна було не сумніватися.

— Ти хотів би побачити Персію? — спитав я. Зблиснули білі зуби; усмішка була чарівна.

— Звичайно! Мати багато розповідала мені про Сузи, про Вавілон, про Великого царя. Та й старий Карака, коли приїздить провідати мене, теж розпові­дає всілякі історії.


  • Поїдеш зі мною?

  • Я повинен закінчити свою науку, батьку. — Відповідь не була для мене несподівана. - Потім я вступлю до вищої школи в Таксілі — мій дід звелів, щоб я вивчив мови.

Мій менший син був замріяний і сором'язливий. Коли мені нарешті пощасти­ло розговорити його, він попросив розповісти про драконів і русалок. Я, як міг, уволив його прохання. Слухаючи ці казкові розповіді, він щиро тішився. Хлопець цікавився вченням Будди. Мабуть, від свого прадіда він успадкував стійкий інтерес до потойбічного світу. В усякому разі, жоден із моїх синів не хотів поки­нути Індію. Хоч це мене не здивувало, але я був глибоко розчарований.

За день до того, як мій караван мав вирушити до Таксіли, я сидів поруч із ношами князя Джети на даху його будинку.

Я сподівався, що заберу синів із собою,— сказав я. - Амбаліку теж.

Князь Джета похитав головою.

— Це було б нерозумно. Вони почували б себе в Персії так само незатишно, як ви почували себе тут. До того ж...

Князь Джета замовк. Він щось побачив удалині. Я простежив за його погля­дом. За річкою, на всій рівнині, що тяглася до гір, клубочилися, наче здійняті ураганом, хмари куряви. Проте день був безвітряний.



  • Що то за дивовижа? — спитав я. — Міраж?

  • Ні. — Князь Джета спохмурнів. — То цар.

Мене пройняло морозом, хоча день був сонячний і спекотний.

  • Я думав, він на кордоні з Ліччхаві.

  • Він був там. Тепер він тут.

  • Мабуть, я краще поїду, перш ніж він з'явиться.

  • Пізно,— сказав князь Джета. — Він захоче побачити вас.

  • Він не знає, що я тут, і я міг би...

  • Він знає, що ви тут. Йому все відомо.

Наступного ранку, ще вдосвіта, мені було звелено з'явитися перед очі царя, що стояв за річкою. Я попрощався з Амбалікою, наче вже не сподівався поверну­тися живим. Вона заспокоювала мене:

— Ти його зять. Батько його улюблених онуків. Тобі нема чого боятись. Проте, слухаючи її, я відчував, що вона теж не сподівається побачити мене живим.

Немає нічого в світі схожого на індійське військо. Уявіть собі ціле місто з шатрів, а в ньому двісті або триста тисяч чоловіків, жінок та дітей, безліч слонів, верблюдів, коней, волів, і все це повільно суне у хмарах куряви — ось так індійський цар виправляється на війну. Греки дивуються з того, що Великий цар Персії вирушає на війну з жінками, з меблями, що навіть «безсмертним» дозволено брати в похід дружин та рабів. Та коли доходить до битви, перський обоз залишається в тилу. Не так у Індії. Пересувне цареве місто просто поглинає ворога. Спочатку в атаку йдуть слони. Якщо у ворожого війська слонів немає, битва закінчується на цьому. Якщо супротивник чинить опір, у дію вступають списники та лучники. А тим часом територію затоплюють базари, харчівні, майстерні, зброярні, і вороже військо втрачає всяку боєздатність під натиском сили-силенної людей та речей, що навалюються на нього.

Коли в такій битві сходяться дві приблизно однакові армії, перемагає той, кому пощастить убити проводиря ворожого війська. Якщо обидва полководці живі, то два міста безнадійно змішуються одне з одним і утворюється така безладна юрба, що іноді кожній стороні доводиться просити замирення, аби навести лад у своїх лавах.

Мій візничий цілу годину пробивався від першого вартового, вже по той бік річки, до осереддя військового табору, де було напнуте золоте шатро Аджата­шатру. Ми повільно проїздили крізь торгові ряди, повз склади зброї та різниці, і мені здавалося, що я потрапив на величезний базар, а не до військового табору. Біля входу до царського шатра візничий зупинив колісницю, і я ступив на зем­лю. Один з царських управителів провів мене до сусіднього намету, де раб подав мені срібну чашу з трояндовою водою. Я зробив ритуальне обмивання рук і обличчя. Другий раб утер мене полотняним рушником. Потім мене залишили самого. Час тягся повільно, але моя уява працювала швидко, і не було такого різновиду страти, якого я не пережив би з усіма страшними подробицями. Я саме уявляв собі, як мене душать, коли у вході до намету з'явився Варшакара.

Я відчув себе потопельником, який хапається за якусь плавучу колоду й раптом бачить, що то не обрубок дерева, а живий крокодил.

Але управитель царського двору привітав мене дуже приязно.


  • Ви майже не змінилися,— сказав він, коли ми обнялися.

  • Хто зовсім не змінився, то це ви!

І справді, Варшакара був точнісінько такий, як багато років тому, коли ми вперше зустрілись у Варанасі. Зрада була його ремеслом, і він з невимушеною легкістю поміняв службу: від замордованого батька перейшов до убивці-сина. Правда, червоні зуби зникли, і замість них він тепер фарбував у червоний колір баки.

Ми заговорили про Китай. Його цікавило все, і в мене, на щастя, було вдос­таль відомостей, щоб кинути їх у пащу цьому хижакові.

— Ви повинні написати мені звіт,— сказав він наприкінці. — Ми дуже зацікавлені в тому, щоб відкрити шовковий шлях. Про це ми вже сказали вашо­му компаньйонові — до речі, він і досі в Чампі.

Отже, управитель двору вже почав переговори з китайським княжичем. Я з тривогою подумав: що там мій супутник про мене сказав? Адже я покинув його. Та Варшакара більше не повертався до цієї теми.

Аж раптом загуркотів грім: це барабани повідомили про наближення Аджа­ташатру. Ми вийшли з намету, і я побачив велетенського білого слона, що сунув на нас, наче рухлива, обсипана дорогоцінним камінням гора. На спині у слона погойдувалося срібне шатро, оздоблене діамантами, а в шатрі мерехтіла золотом величезна царева постать.

— Аджаташатру! — лунало звідусіль.

Викрики заздоровниць змішувалися з оглушливим гуркотом і передзвоном музичних інструментів. Прохачі простиралися ниць, ковтаючи порох.

Коли слон зупинився, до нього приставили драбину. Два професійні акроба­ти миттю збігли по драбині нагору, підвели царя й допомогли йому обережно спуститися вниз.

Аджаташатру був тепер неймовірно гладкий. Ноги вже не витримували важезного тіла, і тому ходив він або як оце тепер, злігши на плечі акробатів, або спираючись на два костури із слонової кості. Коли цар отак поволі човгав уперед і його голова, шия, плечі зливалися в одну безформну масу, він здався мені велетенським золотим павуком.

Я сподівався, що Аджаташатру зупиниться й привітає мене, але він мовчки прочовгав мимо. Я не відривав погляду від яскраво-червоного килима. Як і Вели­кий цар Персії, Аджаташатру ніколи не ступав ногами на голу землю.

Через кілька годин Варшакара повів мене до царя. Аджаташатру розлігся на величезному дивані, посеред сріблястих подушок. Біля дивана стояли столики із стравами та вином і близько десятка гарненьких дівчаток і хлопчиків. З віком уподобання мого тестя не змінилися. Але на той час я вже знав, що людина й на старості лишається такою, яка була замолоду, хай навіть собі на шкоду.

Хлопчик років восьми любовно втирав цареві обличчя серветкою. Тіло Аджаташатру блищало від поту. Він не міг без задишки перейти через кімнату. Хоч, на мій погляд, жити йому лишилося мало, обличчя в нього зовсім не зміни­лося. Мій тесть здавався значно молодшим від мене — либонь, тому, що був гладкий.

Обличчя Аджаташатру — обличчя величезного немовляти — розквітло ус­мішкою і втупилось у мене з таким виразом, наче я мав покласти щось йому в рот. Потім він розкинув руки, з яких брижами звисав жир, і вигукнув: Іди до мене, любий!

Я підійшов до нього і, коли нахилився, щоб поцілувати ближчу до мене руку, спіткнувся й упав на диван. Діти захихотіли, а я закляк від жаху. В Сузах — та й де завгодно — за таку необачність карають смертю. Але цар простив мене.

Він ухопив мене під пахви й підтяг до себе, наче я був лялькою. Жирні руки були ще сильні. Коли я впав на широченні груди, від яких струміло сто найрозмаїтіших запахів, наквацьовані карміном губи цмокнули мене в обличчя — достоту так, як дитина цілує улюблену ляльку, що її за мить зламає.

— Мій найдорожчий! Життя без тебе було нам нестерпне, безрадісне! Як часто плакали ми ночами, дивуючись, чому наш любий, наш найдорожчий син покинув нас. О, як погано ти вчинив! Як погано!

З цими словами Аджаташатру підняв мене й опустив поруч себе. Я впав на купу подушок. Біля нього я почував себе крихкою чашею, кинутою під ноги слона. Я не знав, як етикет вимагає поводитися за таких обставин. Я намагався прибрати якомога шанобливішої й приниженішої пози перед цим можновлад­цем — безперечно, найгладкішим царем усіх часів і народів.

— Дорогий Дарію!

Протягом усієї нашої розмови він уперто називав мене Дарієм. Звичайно, я не став поправляти його. Як і більшість царів, він не дуже добре запам'ятову­вав імена.

— Як моя бідолашна дитина зголодніла за новинами про тебе! Як вона жадала почути про тебе звістку!

Слова, які вимовив Аджаташатру, були сигналом, і діти заходилися подава­ти йому страви й питво. Я не знав нікого, крім Аджаташатру, хто вмів би розмов­ляти з напханим ротом. А втім, він рідко коли замовкав або переставав їсти.

Коли мені було нарешті дозволено розтулити рота, я розповів йому про свої неодноразові, але марні спроби повернутися до Магадхи. Потім описав свою подорож до Китаю. Поки я говорив, він із бульканням пропускав крізь горло вино. Темні очі між складками жиру блищали, як і колись. Коли я закінчив свою розповідь, Аджаташатру допив келих і сказав:



  • Ти опишеш шовковий шлях Варшакарі.

  • Так, повелителю.

  • З усіма подробицями.

  • Так, повелителю.

  • Намалюєш карту.

  • Залюбки, повелителю.

- Ти ж мій улюблений син, і ти покажеш мені дорогу до Китаю, правда?

  • Ви, повелителю, підете до Китаю?

  • Чом би й ні? Що мені робити наступного року? Лихих ліччханів ми швидко розгромимо. А Пардіота, царя Аванті, ти пам'ятаєш? Він розгнівив мене. Та за місяць або два я його провчу. З мене дуже й дуже добрий учитель.

  • Знаю, повелителю. Я бачив руїни Вайшалі.

  • А палі обабіч дороги ти бачив?

  • Атож. Чудове видовище, повелителю.

  • Я думаю, жоден цар не настромив на палі стількох непослухів, як я в той день. А потім ми їх вихолостили. Я думав, що оглухну — так вони верещали. Вуха в мене дуже чутливі. Про що пак ми з тобою розмовляли?

  • Про Китай, повелителю.

  • Так, так. Я поведу туди військо, а ти будеш провідником.

Коли я сказав, що його військо може дійти до кордонів Серединного царства не раніш як через три роки, він почав утрачати інтерес. Я яскраво описав йому окутані гарячою парою джунглі, високогірні перевали, пропасницю та інші незручності цієї тривалої подорожі.

  • Якщо ти кажеш правду, то сам я туди не піду. Але я пошлю військо. Зрештою, я володар світу, хіба не так?

  • Атож, атож, повелителю!

  • А що Китай — частина світу, то їм треба знати, що я нині володію... як вони це називають?

  • Мандатом неба.

  • Отож. їм треба знати, що я ним володію уже давно. А сам я, мабуть, ліпше піду на захід, як ти гадаєш? Туди не так далеко. І непрохідних джунглів немає. А по дорозі стільки чудових міст, де я міг би зупинятися. Персія нале­жить до мого світу. Правда, любий?

  • О, так, повелителю.

Я почав неабияк тривожитись. Хоча армія Аджаташатру не становила загрози для Перської імперії, я вже уявляв собі, як мене ведуть на повідку, наче мавпу, з військом, що повільно просувається до Персії — і до певного розгрому.

Хоч я зробив усе можливе, щоб відвернути його увагу від перської авантю­ри, Аджаташатру щоразу розквітав від щастя, коли згадував про «свій усесвіт».

Він винуватив республіки за те, що вони перешкоджають йому «вирушити на схід сонця, на захід сонця, до Полярної зірки».

— О, я знаю, який він неозорий, мій всесвіт, але я неодмінно здійсню кілька походів і провідаю своїх жовтих підданих і своїх синьооких підданих теж. Уявляю, як то володіти мільйонами людей з очима, як у моїх онуків! Чарівні хлопці, до речі. Навіть якщо тільки за них, то ми в боргу перед тобою, Дарію.

Потім, під час вишуканого і, здавалося, нескінченного трапезування, цареві принесли погані вісті. Військо Аванті вступило на територію Магадхи. Варшакара здавався стривоженим. Аджаташатру — дуже розгніваним:

— О, який капосний цар! Який непослух! Доведеться скарати його на смерть. Негайно. Мій любий, повертайся до своєї чарівної дружини. — Цар цмокнув мене в обличчя, наче воно було тарілкою. Потім з усієї сили штурхонув мене, і я впав з дивана на підлогу. — Чекай нас у Шравасті. Ми будемо у своєму палаці, перш ніж почнуться дощі. А тим часом перетворимо Аванті на пустелю. Обіцяю. Я земний бог. Я володар усесвіту. Передай мої найкращі побажан­ня... гм... гм... моїй дочці. —Він забув, як звуть Амбаліку. — 1 поцілуй за діда своїх чудових синьооких хлопчиків. Я їх люблю. Ну, йди собі...

Моя остання розмова з Амбалікою була на диво веселою. Ми сиділи поруч на гойдалці у внутрішньому дворі князя Джети — то було одне з небагатьох місць, де нас не могли підслухати. Я розповів їй про свою зустріч із царем.


  • Він вирушає на війну з Аванті.

  • Здобути легку перемогу йому не пощастить,— сказала Амбаліка.

  • Ти думаєш, війна триватиме довше, ніж до кінця сухої пори?

  • Війна може тривати довгі роки, як і колотнеча з отими впертими ліччхавами.

  • Тоді навряд чи він скоро збереться в похід на Персію.

  • Він сказав, що хоче напасти на Персію?

Я кивнув головою. Проте мені не хотілося вдаватись у подробиці.

  • Он як... — Амбаліка замислилася. Ми гойдалися над квітучими куща­ми. — Якби він був молодший, я думаю, він досяг би успіху. А ти як гадаєш?

  • Персія — наймогутніша імперія у світі,— стримано відповів я.

  • Але мій батько — найславетніший полководець у світі. Чи був ним. Ну, а тепер хтозна. Війна з Аванті тягтиметься й тягтиметься, поки батько помре від розладу травлення. А ти... що думаєш робити ти?

  • Повернутися до Суз.

  • Із своїм караваном?

Я ствердно кивнув головою. Я не сказав їй, що хочу вислизнути з міста сьогодні ж увечері, без каравану. Проте Амбаліка, мабуть, запідозрила, що в мене на думці, бо раптом сказала:

  • Я хочу вийти заміж.

  • За кого?

  • За свого зведеного брата. Він любить мене і добре ставиться до моїх синів. Він намісник царя в Шравасті. Я повинна одружитися з ним, і то якомога скоріше, бо князь Джета може померти тепер з дня на день, а коли він помре, цей будинок дістанеться його племінникові, і ми залишимося без притулку.

  • Але ти вже заміжня,— нагадав я.

  • Звичайно. Але я можу овдовіти, хіба ні?

  • То мені накласти на себе руки? Чи за твоїм проханням мене порішить цар?

  • Ми знайдемо кращий вихід,— мило всміхнулася мені Амбаліка. — Ході­мо в дім, я тобі щось покажу.

Ми ввійшли до її спальні. Вона відкрила скриньку із слонової кості й дістала звідти клапоть папірусу з якимсь текстом. Оскільки я погано розбираю індійське письмо, вона прочитала для мене повідомлення про сумну смерть Кіра Спітами в Сузах «такого-то року за царювання Великого царя Ксеркса».

— Тепер ти напиши дату — десь через півроку після нинішнього дня. А вго­рі та внизу зазнач перською мовою, що листа відправлено з царської канцелярії в Сузах. Щоб усе було офіційно.

Я трохи знав індійську релігію.

— Ти не зможеш вийти заміж удруге. Ваш закон цього не дозволяє.

Та Амбаліка обміркувала все.

— Я розмовляла з верховним жерцем. Він каже, що ми з тобою не були одружені як належить. Браміни завжди знайдуть помилку в церемонії, якщо захочуть. А вони хочуть. Отож я одружуся із своїм братом без зайвого клопоту.

— І ми ніколи вже не зустрінемось?

— Сподіваюся, що. ні! — Весела невблаганність Амбаліки в якийсь моторош­ний спосіб нагадала мені її батька. — Та ти однаково сюди не повернешся. Хоч би тому, що будеш уже старий для цього.

— Мої сини...

— Вони будуть там,— сказала вона напрямки,— де їм належить бути. Отож я власноруч написав перською мовою повідомлення про свою смерть,

під яким підробив підпис старшого чиновника царської канцелярії в Сузах. А за годину до заходу сонця я вийшов з дому. Я не став прощатися ні з синами, ні з князем Джетою. Гроші, які в мене були з собою, я закрутив у пояс із матерії, а пояс застебнув на собі. На базарі я купив старий плащ, сандалі, патерицю. За кілька хвилин до того, як західну браму мали зачинити на ніч, я покинув місто.

Я не маю гадки, що сталося з моїми синами. Карака надіслав би мені відомо­сті про них, якби знав, що я живий. Та, думаю, він повірив Амбаліці, коли вона оголосила про мою смерть.

Від Егібі я одержував новини про Аджаташатру. Війна з Аванті виявилася такою самою затяжною, як і з республікою Ліччхаві. На дев'ятому році царю­вання Ксеркса Аджаташатру помер — як було повідомлено, природною смертю. А що з наступником престолу не було цілковитої ясності, тимчасова імперія, яку він створив на Гангській рівнині, швидко розпалася.

Коли я думаю про Індію, у темряві за повіками моїх сліпих очей блищить золото. Коли думаю про Китай, мерехтить срібло, і я знову бачу, як падають сріблясті сніжинки на тлі сріблястих верб.

Золото й срібло. А тепер — чорний морок і ніч.

ЗОЛОТИЙ ВІК ВЕЛИКОГО ЦАРЯ КСЕРКСА

ЧАСТИНА ВОСЬМА




1


Я повернувся до Суз навесні, на восьмому році царювання Ксеркса. Енергій­ного молодика, який шість років тому вирушив з Бактрії на далекий Схід, більше не існувало. Крізь браму Суз до міста в'їхав привид середніх років. Я анітрохи не здивувався, що ніхто мене не впізнав.

Мене прийняв у другому відділі царської канцелярії помічник управителя двору, якого я знав, коли він ще був виночерпієм у гаремі.



  • Яка прикрість, царський друже... Звісно, ми раді вас бачити. Але... Я докінчив за нього фразу:

  • ...мене оголосили мертвим, і мою маєтність передали скарбниці.

— Скарбниці відійшла тільки невелика її частка. Більшість маєтності забра­ла ваша вельмишановна мати.

  • Вона жива?

  • Ще й як жива! Вона з двором у Сардах.

  • У Сардах? — Я був здивований. — Відколи Великий цар має двір у Сардах?

— А ви нічого не знаєте? — запитав євнух. — У нас відбулося багато змін. Змін і справді відбулося куди більше, ніж я сподівався. Незабаром по тому

як я вирушив до Китаю, Ксеркс попросив жерців Бела-Мардука подарував йому кілька золотих речей з їхньої скарбниці. «Я не просив нічого священного,— розповів він мені згодом. — і все ж вони відмовили. Я повівся доситі поблажливо. Я нікого не скарав на смерть, а просто звелів вилучити в них усяк там золоті дрібнички. Мені були потрібні кошти на війни з греками».

Через кілька днів після того, як Ксеркс покинув Вавілон, жерці підбурили одного з багатьох претендентів на той стародавній трон оголосити себе царем Вавілонії, що він і зробив. Він стратив нашого потворного друга Зопіра. Поті> його самого вбив суперник, який тримав облогу від перської армії понад рік. Кінець кінцем Мегабіз, син страченого сатрапа Зопіра і найкращий полководець Ксеркса, взяв місто приступом.


  • Помста Великого царя була жахлива,— сказав помічник управителя двору, хитаючи головою із святобливим острахом. — Він звелів розплавити статую Бела-Мардука, щоб уже ніхто ніколи не міг брати її за руку. Він зруйну­вав усі храми Бела-Мардука і розпустив тих жерців, яких залишив живими. Потім розвалив міські мури. Зрівняв із землею зіггурат. Конфіскував землі та маєтність найбагатших купців...

  • І маєтність Егібі теж?

  • Ні,— усміхнувся євнух. — Егібі влаштувалися нині в Сузах. Потім Вели­кий цар розділив Вавілонію на дві сатрапії і скасував титул царя вавілонського. Тепер він велить називати себе просто «Ксеркс, Великий цар». Сьогодні Ваві­лон — провінційне місто, і його тисячолітній історії настав кінець.

Коли я запитав, що сталося з тією силою золота, яке взяли у Вавілоні, євнух сказав, що його використали для вторгнення до Греції.

— Використали... і, боюся, змарнували,— сказав євнух. — Ці війни розорили нас дощенту!

Після довгих розпитувань я почасти довідався про події, аж надто добре відомі тут, у Афінах. Але я згадаю про них, Демокріте, лише для того, щоб ти знав, як їх сприймала протилежна сторона.

Ксеркс сам очолив похід на Грецію. Він рушив суходолом, із Сард. З ним були три із шістьох корпусів нашого війська, тобто шістдесят тисяч воїнів — а не шість мільйонів, чи скільки там вигадав Геродот, прагнучи полестити само­любству афінян. Армію супроводжував весь наш флот.

Греків охопила паніка. Дельфійський та афінський оракули одностайно оголосили, що військо Великого царя непереможне. Серед афінян поширилася думка, що їм слід здати своє місто й переселитися до Італії. На додачу дель­фійський оракул натякнув, що афінян можуть врятувати дерев'яні мури міста. Ось тоді Фемістоклові, до чиєї думки досі не дуже прислухалися, і спало на розум витлумачити, що фраза «дерев'яні мури» означає «дерев'яні кораблі».

Але євнух із канцелярії знав лише придворну версію війни, яку мені й виклав:

— Якраз два роки тому Великий цар дійшов з військом до Трої, де він пожертвував троянській богині тисячу биків.

Це була прикра несподіванка. Щойно я з радістю відзначив, що Ксеркс, зрікшись титулів єгипетського фараона та царя вавілонського, тим самим зрікся й тамтешніх богів. І ось він приносить велику жертву не Мудрому Повелителю, а якійсь нікому не відомій троянській богині.

— Але місце для жертви було обрано дуже вдало, царський друже. Ви знаєте, що Великий цар вивчив напам'ять багато віршів грека Гомера. Отож після того, як було принесено жертву, він став серед стародавніх руїн і виголосив: «Я помщуся за Трою, яку зруйнували завойовники-греки. Я помщуся за свого предка царя Пріама. Я помщуся за Азію, яку греки сплюндрували, щоб відбити свою спартанську повію. Я змию пляму безчестя, яка була на нас протягом стіль­кох поколінь. Я спалю Афіни, як греки спалили Трою. Афіни згорять, і я особи­сто кину перший смолоскип. Я — відплата. Я — справедливість. Я — Азія».

Потім перське військо переправилося через Геллеспонт до Європи. Флот і армія, бездоганно взаємодіючи, спускалися уздовж фессалійського узбережжя. По дорозі було вбито спартанського царя з усіма його воїнами. Через чотири місяці після того, як Ксеркс виголосив свою промову в Трої, він дійшов до Аттіки. Афінський вождь Фемістокл наказав жителям покинути місто. Більшість чоловіків посідали на кораблі, що їх Фемістокл назвав «дерев'яними мурами Афін». Зрештою, вони не мали іншого вибору. Адже перське військо було непереможне, і залишалося тільки втекти морем або загинути на суходолі.

На очах у Ксеркса Афіни було спалено дощенту, і за Трою — а тим більше за Сарди — помстилися. Тим часом Фемістокл почав таємні переговори з Ксерксом, попросивши, як це властиво всім грекам, землі та грошей. Ксеркс пообіцяв задовольнити всі прохання цього лукавого ворога, а Фемістокл, на доказ своєї вірності, повідомив, що грецький флот готується відпливти до Сіцілії, і, якщо Ксеркс хоче домогтися цілковитої перемоги, він повинен напасти негайно.

Тоді Ксеркс звелів своїм морським силам почати битву. Через невірність та невправність деяких капітанів-фінікійців третину перського флоту було зразу втрачено. Коли Ксеркс справедливо покарав винних, решта фінікійських та єгипетських капітанів утекла, і в Персії залишилася тільки половина її кораблів. Одначе на суходолі ми здобули цілковиту перемогу, і Аттіку було підкорено. Та попри все це, греки славлять двоєдушного Фемістокла як переможця у морській битві. Зрада з його боку, як виявилося згодом, принесла Греції порятунок.

Ксеркс не винуватив Фемістокла за розгром свого флоту. Адже перси зазна­ли поразки не через нього, а через зраду фінікійських капітанів. Після битви Фемістокл остеріг Ксеркса, що авангард грецького флоту вирушив до Геллеспонту, маючи на меті зруйнувати міст між Європою і Азією. Щоб захистити міст, Ксеркс із військом поквапився до Візантії.

Один із корпусів Ксеркс залишив у Греції, під проводом Мардонія. Другий корпус охороняв дорогу від Аттіки до Геллеспонту. Третій було використано, щоб навести лад у іонійських містах.

Мардоній усе ще був повновладним господарем материкової Греції, і ті грецькі вожді, які ставилися неприхильно до афінського уряду, з'їхалися до його штабу у Фівах. Щоб провчити вождів партії консерваторів, бо з усіх афінян тільки вони відмовилися визнати Великого царя своїм володарем, Мардоній спалив Афіни вдруге. Афінські консерватори благали допомоги в Спарти, але спартанці з цим не поспішали.

Здавалося, Мардоній домігся того, чого хотів. Але тут цар Спарти Павсаній несподівано привів своє військо в Аттіку й зажадав від Мардонія повну скриню золотих монет — у такому разі він обіцяв відступити назад. Одначе Мардоній прагнув цілковитої перемоги над усіма греками і напав на спартанців. Ті хотіли були кинутись навтіки, та наше військо вже перекрило дорогу до Пелопонесу.

Але Мардоній хотів не просто перемогти, а завершити битву з нечуваним тріумфом. Верхи на білому жеребці, він очолив останню атаку на рештки спар­танської армії. В гущі битви білого жеребця було вбито, і Мардоній упав на землю. Перш ніж він устиг звестися на ноги — а підводився він дуже повільно через свою кульгавість,— якийсь грек розчерепив йому голову каменем. Так загинув мій друг Мардоній, який мріяв стати володарем усіх морів та островів і сатрапом Греції. Якщо існує добра смерть, то саме такою смертю помер Мардо­ній. Він помер не тільки вмить, а й вірячи, що досяг своєї мети і що Греція нале­жить йому. Дивно, але його тіла так і не знайшли. Син Мардонія змарнував цілу маєтність, багато років розшукуючи батькові останки.

На полі під Платеями облудного Павсанія оголосили рятівником Греції: Тим часом збунтувались іонійські міста, і корпус Мардонія, тепер уже під орудою Артабаза, мусив повернутися до Азії, де біля мису Мікале греки вже знищили чималу частину перського флоту. Навіть гірше, були розгромлені й два корпуси перського війська. Іронія долі в тому, що вирішальна перемога, якої греки не змогли здобути на своїй власній землі в Європі, несподівано прийшла до них менше ніж за сотню миль від царського двору в Сардах.

З глибоким подивом вислухав я розповідь євнуха про нещастя, які спостигли Персію.

— Війнам з греками кінець,— сказав я. А що я міг сказати? «Мардоній мертвий,— подумав я. — Молодість закінчилася».

До нас підійшов старий євнух, якого я знав ще змалку. Ми приязно привіталися.


  • Цариця-мати кличе вас до себе,— сказав він.

  • Вона жива? — спитав я, не вірячи своїм вухам.

Атосса лежала на срібному ложі біля ніг богині Анаїти. Вона всохла й була завбільшки як лялька —: і, мов у ляльки, голова здавалася надто великою на змалілому, тендітному тілі.

Коли я простерся ниць, вона на мить піднесла руку; потім рука впала на ковдру. Так вона мене привітала.

— Встань,— сказала цариця. — Здивований? Я мовчки кивнув головою.

Атосса всміхнулася, показавши останній зуб. Хоча мені було нелегко розу­міти, що вона каже, голос у цариці був, як завжди, сильний, а в старечих очах ще зберігся блиск.



  • Ти постарів,— сказала вона.

  • А ви, велика царице...

  • А я виглядаю так, наче мене забули покласти в могилу. Це безглуздо, коли людина живе так довго.

  • Це щастя для нас...

З дивовижною легкістю перейшов я на звичний придворний стиль розмови. А я ж боявся, що втратив це вміння. Китайські та індійські говірки так переміша­лися в моїй голові з перською та грецькою мовами, що я часто губився перед найпростішими фразами. Навіть сьогодні мені часом важко добирати слова. Розмовляючи з тобою по-грецькому, я водночас думаю якоюсь неймовірною мішаниною перської та східних мов.

Кивком голови Атосса зупинила потік моїх лестощів.

— Стань так, щоб я тебе бачила,— сказала вона. — Мені боляче повертати голову. І взагалі ворушитися. — Вона заплющила очі.

Якусь мить я думав, що вона заснула — або навіть померла. Та вона просто збиралася на силі.



  • Навряд чи ти сподівався застати мене живою. Двір уже не той, яким був у наші часи. — Так мимохідь вона зарахувала мене до своїх сучасників. — Усім заправляє тепер гарем.

  • Так було... і в наші часи.

  • Ні,— відповіла вона, хитнувши головою і зморщившись від болю. — Ні. Раніше Дарій правив державою через канцелярію. Іноді мені щастило дечого домогтись. Але не через гарем. Я мусила звертатися до канцелярії теж. Нині в гаремі п'ятсот жінок. Аместріда — сильна натура. Я рада, що обрала її. Вона розуміє жінок, євнухів і Великого царя. Але хисту до управління в неї нема. Мене було добре навчено. її — ні. Я сподіваюся, ти допоможеш моєму синові. Аместріда дбає тільки про своїх трьох синів. До того ж вона ревнива, а це небез­печна вада. Я ніколи не переймалася тим, хто з Дарієм спав. Та й він не надто цікавився жінками. А зі мною був особливий випадок. Я була цариця — а не просто дружина. Але Аместріда не така. Вона скарала на смерть потайки і не дуже потайки щонайменше два десятки фавориток мого сина... До речі, Лаїда нині у великій силі в гаремі, бо Аместріда не може обійтися без її послуг.

' — Чаклування? — промурмотів я.

— Чаклування? Дурниці! Отрута. — Атосса здавалася скоріше потішеною, ніж сердитою. — Як тільки Великий цар виявить особливу прихильність до якоїсь дівчини, бідолашна за тиждень втрачає рум'янець. Ще через тиждень мучиться від корчів у шлунку. На третій тиждень втрачає всякий смак до їжі. А на четвертий помирає — начебто цілком природною смертю. Твоя мати, звичайно, найкраща відьма з усіх, яких я знала, а я виросла серед халдеїв. Він надто багато обіцяє, коли п'яний.

Цей несподіваний відступ зовсім збив мене з пуття. Атосса шкодувала час на те, щоб зв'язувати свої думки. Часу в неї лишалося зовсім мало.


  • Обіцяє, коли п'яний? — перепитав я.

  • Так, так. — Відповідь прозвучала роздратовано. Атосса страшенно не любила пояснювати те, що здавалось їй очевидним. — Ксеркс тепер рідко буває тверезий. Коли він п'яний, Аместріда — або хто завгодно — просить у нього що-небудь, і він задовольняє їхні прохання. Наступного дня він усвідомлює, що вчинив необачно. Але пізно. Великий цар не може порушити свого слова.

Ось цього, Демокріте, греки ніколи не могли зрозуміти. Для перса неможли­во не тільки збрехати, а й відступити від даної обіцянки. Я пояснюю більшість нещасть, які спостигли Персію, вірністю цій благородній рисі або звичаю.

— Я не знаю, чи ти зможеш вплинути на нього. Навряд, звичайно. Але вона прийме тебе.

Цього разу я вловив зв'язок.


  • Цариця Аместріда приймає чоловіків? Атосса кивнула головою.

  • Усе почалося з мене — і тепер це увійшло в звичай. Ксеркс тільки заохо­чує Аместріду приймати державних радників, законників, всіх тих, кого мав би приймати він. Імперіями не правлять у такий спосіб. В усякому разі, довго. Ти знаєш, що він закохується? Уяви собі! Мій батько, брати, Дарій — жоден із них ніколи не сприймав жінку всерйоз. Жінки були для втіхи — більш ні для чого. Виняток становила тільки я. Від мене не вимагали втіхи — я належала до людей, які правили Персією. А Ксеркс завжди в когось закоханий. Ти помітив, що я заговорила по-грецькому? — сказала Атосса. — Бо йдеться про плотську при­страсть, яка не властива персам.

Атосса спохмурніла — аж біла емаль на її чолі взялася тріщинами, як ото дно пересохлої річки в палючу спеку. Вона заговорила уривчастими реченнями, важко відсапуючись:

— Дружина Масіста. Його зведеного брата. Ксеркс побачив її з Аместрідою. В гаремі. У Сардах. Жінки гомоніли собі. Раптом увійшов Ксеркс. Побачив братову дружину. Закохався в неї. Тепер надсилає їй листи. Подарунки. Усі про це знають. Яка ганьба!

А жінка відповіла на його почуття?


  • Ні. Вона розумна. І негарна. Не знаю, навіщо вона Ксерксові. Йому аби наробити лиха. І він свого домігся. Аместріда розлючена. Масіст переляка­ний. Жінка хитра і поки що викручується. У неї тринадцятирічна дочка. Ксеркс домігся, щоб її висватали за принца-наступника. Він гадає, що після шлюбу вдячна мати сама ляже до нього в ліжко. Кіре Спітама, мій син утратить пре­стол. — Атосса підвелась на ложі. її воля була сильніша за неміч. — Він штовхає нас до загибелі. Масіст — син Дарія. Він сатрап Бактрії. В народі його люблять. Ксеркс підбурить його до повстання.

  • Що ж робити?

  • Не знаю. — Атосса заплющила очі. Здавалося, вони боліли від світла. — Він рідко до мене приходить. Знає, що я не схвалюю того, як він живе. Знає, що скоро мене покладуть на кам'яне ложе у священних Пасаргадах. Отож на матір можна не зважати!

Атосса розплющила очі й замислено подивилась на мене.

— Ти ще можеш поговорити з ним. Я молитимусь Анаїті, щоб він послухав­ся тебе. Я молитимусь навіть Мудрому Повелителю,— додала вона. — Але будь готовий до несподіванок. Ксеркс не той, яким ти його знав. Це не той син, якого я спородила.



2


Коли двір нарешті прибув із Сард, це скидалося на вторгнення армії заво­йовників. Гарем був такий величезний, що дорога на сотню миль була запружена фургонами, на яких були меблі, скрині з золотом і сріблом, жінки, євнухи та раби.

Незабаром по приїзді Великий цар улаштував свій перший прийом. Коли церемоніймейстери підвели мене до нього, він з подивом витріщився на мене, а тоді вітально підніс золотий скіпетр і проголосив свою радість із приводу того, що моє посольство щасливо завершилося. Того самого вечора він звелів покли­кати мене до його спальні.

Хоч я багато років прожив при дворі, проте доти мені не доводилося бачити знамениту спальню Великих царів. Того разу легенда постала переді мною дійсністю. Сто років тому золотих справ майстер Феодор із Самоса виготовив із чистого золота кущ винограду, що обвивався навколо та поверх ліжка, увішаний кетягами коштовного каміння. Навпроти ліжка розкинув гілля золотий платан, і там-таки, на стільчику із слонової кості, стояла величезна золота чаша, напов­нена запашною водою,

Зовні Ксеркс мало змінився. Правда, трохи розповнів від пиятики, і борода його була пофарбована в той самий рудий колір, яким цирульники фарбували бороду Дарія.

Він лежав на ліжку. Біля нього на столику стояли Кілька фляг із гельбонським вином. Були там і два золоті келихи. Коли я простерся ниць, Ксеркс сказав:

— Устань. Підійди-но. Дай подивитись на тебе.

Він приязно обняв мене лівою рукою, а правою тим часом наповнив келихи.

— Я вже не сподівався, що побачу тебе живим. Сідай. На ліжко. Забудь двірський ритуал. Ніхто нас тут не побачить, крім шпигів Аместріди. Вони вилуплюють на нас баньки крізь дірки в стіні. Раз на місяць я наказую дірки заліпити. Та вона велить пробити їх знову. її цікавить, кого я беру до себе в ліжко.

Ми випили. Поговорили про минуле. Про Мардонія.


  • О, ми здобули таку перемогу! Вся Греція була наша, крім Пелопонесу. Ти просто зачекай, сказав я йому, коли ми розлучалися. Спартанці або здадуться, або прийдуть до Аттіки. Тоді ти зможеш або купити їх, або розгромити. І він таки їх розгромив. Та Мардонію, бач, цього було мало. Він захотів похизуватися, повівся нерозважливо, і вони вбили його. І ми втратили таку нагоду знищити все спартанське військо! А потім — ота історія під Мікале... — Його голос завмер. -Та байдуже, ми скоро туди повернемось. — Ксеркс розвеселився на цю думку і, безперечно, від випитого вина. — Завдяки Павсанію, переможцеві під Платеями. Він хоче захопити Афіни і стати царем усієї Греції. Отож він таємно попросив моєї допомоги. Зараз він у Візантії.

  • А чи можна йому довіряти?

  • Звичайно, ні!—Настрій у Ксеркса помітно поліпшувався.—Але він буде для нас корисний. Він уже прислав мені чимало перських полонених на знак доброї волі. Як ото каже давнє прислів'я? «Не вір грекові, що дарунок тобі приносить». Я, звісно, не довіряю йому, але, думаю, він може накоїти чимало лиха своїм співвітчизникам. Отже, Атосса сказала тобі... — Ксеркс подивився на мене лукавим поглядом. — ...що я втрачу престол через свою погану поведінку в гаремі?

Я вжахнувся і не зміг приховати цього. Ксеркс налив мені вина з нової фляги.

— Так, я справді закохався в жінку, яка доводиться дружиною моєму братові, і тому я не можу наказати їй, щоб вона полюбила мене. Але я здобуду її прихильність. Я влаштував так, що мій син Дарій одружиться з її дочкою — і дівчина колись стане царицею Персії. І хай там як, а вдячність примусить її матір лягти до мене в ліжко. Десь через тиждень, я думаю. Зразу після весілля.

Я провів цілу годину із своїм давнім другом. Моїм першим враженням було, що він майже не змінився. Та коли я покинув його, то відзначив одну дивну річ. Ксеркс жодного разу не запитав мене про Індію чи Китай. Власне, він майже не заводив розмов про мої посольські мандри й потім, протягом усіх чотирнадцяти років, які йому ще лишилися. Він цікавився тільки гаремом та будівництвом палаців, яке розпочав ще замолоду.

. Коли спартанці цілком справедливо скарали Павсанія на смерть за змову з Персією, Ксеркс навряд чи й помітив, що втратив свого головного союзника в грецькому світі. Але на той час він уже переконав себе, що успішно довів до кінця війну, яку розпочав його батько. Ксерксові щастило менше, ніж Дарію, і він не зміг надовго утримати за собою материкову Грецію. Зате він мав втіху двічі спалити Афіни — і помстився за Трою та Сарди.

Демокріт згадав про Есхілову п'єсу «Перси», яку хтось прочитав мені, коли я вперше прибув до Афін. У тій п'єсі немає і слова правди. По-перше, я ніколи не чув, щоб Ксеркс хвалив афінян чи інших греків. Він ніколи не назвав би їх хоробрими. І як там говориться в тому рядку? — «Ці сумні очі бачили відвагу їхніх славних діянь». Ану, прочитай монолог, з якого я так сміявся. Ага... «Жерт­ва долі лукавої, я до згуби вітчизну довів».

Щодо цього Ксеркс був протилежної думки: він хотів провчити греків — і провчив. Він нарікав лише на одне: що війна обійшлася йому надто дорого. «Все вавілонське золото було витрачене у Греції. Отож наука очевидна: ніколи не воюй із бідною країною, бо ти однаково програєш, хоч би як обернулися справи».

Я сумніваюся, щоб суть цієї думки могла дійти до Есхіла, бо жоден грек ніколи не збагне, що Греція мала й убога, що Персія велика й багата і що людсь­ке життя коротке. Зовсім коротке.

Я був на весіллі наступника трону Дарія з дочкою Масіста. Дві третини царедворців були мені незнайомі. Проте більшість із них були нащадки «шіс­тьох», і я впізнавав принаймні прізвища. До мене ставилися з пошаною, адже я був другом монарха, але ніхто мною не цікавився. Я надто довго мандрував світом, і про мене встигли забути. Та й грошей у мене не було. Минуло десять років, поки я видер у скарбниці свої маєтності.

Лаїда давно оселилася в моїх покоях і повернутись на жіночу половину погодилася з великою неохотою.

— Звідки ж я могла знати, що ти живий,— бідкалася вона, сумно дивлячись, як перетягують її скрині та канапи з моєї спальні до не вельми просторої жіно­чої половини дому. — Та й закон оголошує мертвим кожного, хто відсутній три роки й більше.

Лаїда, по суті, не змінилася. Лише трохи розповніла, і через те її обличчя здавалося майже молодим.


  • Я хотіла запросити гостей на сьогоднішній вечір,— сказала вона мені через день після останніх весільних торжеств.

  • Чого ж, запрошуй,— люб'язно відповів я. Ми здавалися радше добрими знайомими, ніж матір'ю й сином. — Ти хочеш, щоб я вийшов до них?

  • А ти поводитимешся чемно? — В її голосі прозвучав острах.

  • Греки... — «Люди не змінюються»,— подумав я. — Сподіваюся, ви вже не змовляєтесь?

  • Ми змовляємося більше, ніж будь-коли! — гордо заявила Лаїда. — Наші надії ніколи не були такі близькі до здійснення.

  • Близькі до здійснення? Добре мені близькі! Ми втратили третину армії, половину флоту, і скарбниця зовсім порожня. Звідки ж ви взяли, що ваші надії близькі до здійснення?

Мені розповіли. З усіма подробицями. Спочатку Лаїда. Потім Демарат. Він і досі був вродливий, хоча з віком трохи й подався.

— Мій двоюрідний брат Павсаній уже довів свою вірність Персії. Він при­слав з полону п'ять родичів Великого царя.

— Але спартанці, я певен, не дозволять Павсанію увійти з нами в союз. У мене зразу виникло передчуття, що Павсаній приречений.

— Ви погано знаєте Спарту. Павсаній — правитель. Він може діяти як йому заманеться, поки ефори у нього в кишені. Тобто, поки він дбає, щоб у їхніх кишенях дзвеніло золото. О, він стане володарем усієї Греції — ім'ям Великого царя, звичайно.

Лаїда була в захваті — як і завжди.

Після обіду до змовників приєднався ще один спільник, і то дуже впливо­вий — Мегабіз, син Зопіра, скаліченого сатрапа Вавілонії, зустрічі з яким нам пощастило уникнути, коли ми були з Ксерксом у Вавілоні. Поки я мандрував на сході, Мегабіз зумів так відзначитися на воєнній ниві, що Ксеркс дав йому в дружини свою дочку Амістіду.

Зросту Мегабіз був велетенського. Кілька років тому на царських ловах він урятував Великого царя Артаксеркса від лева. На лихо, жоден підданий не може вбити звіра, поки Великий цар не вб'є свою першу здобич. Хоча Артаксеркс був вдячний Мегабізові, він страшенно розгнівався, що було зневажено стародавній звичай. Мегабіза засудили до страти. Але Амістіда об'єднала сили з царицею-матір'ю Аместрідою, і вдвох вони переконали Великого царя вирядити Мегабіза в заслання. Кажуть, тепер він захворів на проказу. Але все це сталося згодом, через багато років після тієї зустрічі на вечірці у Лаїди.

Було звичайне — тобто нескінченне — обговорення грецьких справ. Я помі­тив, що Мегабіз поводився ухильно і поглядав у мій бік, мовби чекаючи якогось знаку. Мене розібрала цікавість. Коли греки вже добре сп'яніли, я кивнув Мега­бізові на двері свого кабінету, який був поруч з їдальнею.

— Мене цікавить Схід,— сказав Мегабіз.

Само собою зрозуміло, що навіть лідійська музика не потішила б мого слуху так, як ця єдина фраза.

Протягом цілої години ми розмовляли про Індію та Китай. Мегабіз не мав найменшого сумніву, що наше майбутнє — там.

— Правда, зараз немає грошей,— сказав перший воєначальник Персії. — Мине кілька років, перш ніж ми зможемо виступити в похід.



  • Але ви цього хочете?

  • Не менше, ніж ви.

Ми обмінялися потиском рук. Ми були спільники. У сусідній кімнаті греки співали мілетських любовних пісень.

— Що ви думаєте про Павсанія? — запитав я.

— Що можна думати про недавнього рятівника Греції, який тепер продає Грецію за дружину царської крові та шовкову мантію? Він перебіжна хмарка.


  • А коли хмарка пробіжить...

  • Ми переправимося через річку Інд.

Та, на біду для Персії, Ксеркса тепер цікавили тільки жінки.

Оскільки Аместріда — нинішня цариця-мати — так довго була при владі, я спробую виправити хибне уявлення про неї, що склалося в грецькому світі. Як і Атосса, її попередниця й учителька, Аместріда дуже цікавиться державними справами. Хоч вона й приймає чоловіків, ніколи не було навіть натяку на якусь її скандальну історію з чоловіком. Євнухи — то інша річ.

Хоч як дивно, взаємини між Атоссою й Аместрідою були завжди добрі. Аместріда не забувала, що саме Атосса зробила її царицею, а, на відміну від більшості людей, Аместріда не почувала ненависті до тих, хто їй колись допо­міг. Вона також усвідомлювала, що стара цариця, по суті, керувала царською канцелярією. Казали, ніби жодного сатрапа не призначали без згоди Атосси. Вона також завжди знала, якого воєначальника до якої сатрапії призначити. Добирання до пари сатрапів, які відносно незалежні, та воєначальників, що підлягають Великому цареві,— то складна наука. Одна помилка — і в країні вибухне громадянська війна.

Принаймні раз на день Аместріда приходила до Атосси, і вони обмінювали­ся враженнями з приводу державних справ. Часто з ними зустрічався і управи­тель двору Аспамітр.

Якось, через місяць після того, як Дарій одружився з Масістовою дочкою, я був наодинці з Атоссою. Стара Атосса більше не прикидалася, що їй потрібен охоронець. Та й досить молода Аместріда поводилася не менш вільно. В ті золоті роки наші жінки користувалися більшою свободою, ніж будь-коли. Правда, якщо гаремну даму застукували удвох з чоловіком, то її, звичайно, задушували на смерть, а чоловіка живцем закопували — куди гірша доля, ніж доля афіняни­на, що порушив подружню вірність: адже такому просто встромляють у зад велику редьку, ото й уся кара.

Аместріда — жінка висока, струнка, тендітна. У неї мелодійний голос, карі очі, світла шкіра. Вона легко червоніє. Вона лагідна і з вигляду нерішуча. Ні в чому не схожа на свою попередницю, вона, проте, не менш грізна володарка, ніж була Атосса. Мабуть, Атосса, яку я знаю краще, була розумніша. Зате Аместріда уже править Персією довше, ніж правила Атосса. Крім того, Атосса мусила ділити владу з Дарієм, тоді як Аместріда не ділить її ні з ким. Нині вона крутить своїм сином Артаксерксом так само, як крутила його батьком.

Отож я був у спальні Атосси, коли туди раптом увійшла Аместріда.

— Почалося,— прошепотіла вона і, побачивши мене, запитала: — Хто це?

— Твій родич Кір Спітама,— заспокійливим тоном відповіла Атосса. — Колишній родич принаймні. Він був одружений з Пармідою.

Аместріда звеліла мені підвестися.

— Ми з великою цікавістю ознайомилися з вашими пригодами на Сході. Ви повинні відвідати нас і розповісти більше.

Аместріда має не тільки цілий загін першокласних шпигів, а й чудову пам'ять. Вона добре знає, хто до чого годиться. В її очах я уособлював східну політику і Зороастра. А що ні те, ні те її не цікавило, то я ніколи не був близький до неї.

Атосса звеліла мені вийти з кімнати. Я зачекав у довгій залі, де Атоссині писарі готували її листування. Через годину мене покликали до спальні. Амес­тріда пішла, а Атоссине розмальоване обличчя було схоже на потріскану миску. Вона розповіла мені, що Ксеркс звабив свою невістку.

— Мій син збожеволів,— сказала вона.

— Що ж можна вдіяти? Атосса похитала головою.

— Нічого. Він робитиме по-своєму. Але син тепер ненавидить батька, а це дуже небезпечно. І Аместріда ненавидить дівчину. Для дівчини це не віщує нічого доброго. І для її матері теж. Аместріда винуватить у всьому матір. Я — ні. Я знаю Масістову дружину, і вона не схожа на інших жінок. Коли вона сказала Ксерксові «ні», вона це сказала щиро. Але Ксеркс упертий. Він сподівав­ся здобути її завдяки цьому шлюбу й зазнав невдачі. І тоді звабив дочку.

Атосса важко опустилася на купу малих подушок. Червоні очі обпалювали мене, як вогонь Мудрого Повелителя. Низьким, глухим голосом вона заго­ворила:

— Я закликаю у свідки Анаїту, велику богиню. В цьому домі скоро оплаку­ватимуть небіжчика. — Атосса подивилася в обличчя богині й промурмотіла халдейську молитву. Потім глянула на мене. — Я щойно попросила богиню зробити мені ласку. Хай першим небіжчиком, якого оплакуватимуть у цьому домі, буду я.

Анаїта зглянулася на молитву Атосси, і через два дні стара цариця померла уві сні.

З


Смерть Атосси приголомшила Ксеркса.

— Вона була нашою останньою сполучною ланкою з початком.

Ксеркс сидів у своєму визолоченому фургоні. Як царський друг я їхав верхи поруч із ним. Перед нами вже з'явилися червонясті ущелини, які позначають межу священних Пасаргад.

Смерть Атосси відкинула тінь на святкування Нового року. Ксеркс був похмурий. Цариця Аместріда здавалася заглибленою в себе. Масіст начебто чогось боявся. Наступник престолу зиркав на всіх лютим поглядом. Згідно з розповіддю Лаїди, тільки дружина принца-наступника була задоволена. Лаїда часто навідувалася в гарем і з деяким подивом розказала мені, що дівчині за­здрять усі жінки. Дівчина була не тільки гарненька, а й зовсім дурна і через свою дурість припустилася фатальної помилки. Ось що вона зробила. Аместріда власноруч зіткала для Ксеркса плащ. Дівчині плащ сподобався, вона попросила Ксеркса віддати його їй — і він віддав. Дружина принца-наступника надягла плащ і зробила візит у третій відділ гарему. Аместріда прийняла її приязно, навіть ніжно. Вона вдала, ніби не впізнала плаща. Я мушу тут відзначити, що ніколи не можна вгадати справжніх думок Аместріди. Співчутлива усмішка може провіщати страту, а похмурий вираз свідчити, що прохач дістане все, чого бажає. Та в цьому випадку не треба було особливої мудрості, щоб збагнути: рано чи пізно Аместріда помститься за таку наругу.

Того року в Персеполі новорічні свята були особливо пишні. В довгій проце­сії я правив порожньою колісницею, в якій начебто сидів Мудрий Повелитель. Хоча велика зала ста колон ще не була добудована, Ксеркс улаштував прийом у ній, і кожен сатрап, вельможа, урядовець та вождь клану вшанував Великого царя, піднісши йому квітку.

Згодом у колі родичів та близьких друзів Великий цар, згідно із звичаєм, намастив собі голову. Це той випадок, коли всі мають право просити в нього чого завгодно, і він повинен виконати будь-яке прохання. Само собою зрозумі­ло, прохання рідко бувають надмірні. Зрештою, кожен так чи так залишається рабом Великого царя.

Того нещасливого року церемонія намащування голови Великого царя відбувалась як звичайно. Підходячи до своїх друзів, Ксеркс давав обіцянки, схожі на ті, які він завжди давав за таких обставин, і всі були задоволені. Потім цар пішов до гарему. Волею випадку він був зовсім тверезий, коли покинув нас.

Лаїда була в гаремі і потім розповіла мені, що там сталося.

— Цариця Аместріда розквітла усмішкою. Вона поцілувала Великому царе­ві руки, а потім прошепотіла йому на вухо начебто щось дуже ніжне. Враження було таке, ніби він ужахнувся. «Ні!» — вигукнув він. «Так!» — відказала вона своїм дзвінким дитячим голоском. Обоє вийшли з кімнати. Ніхто не знає про що вони там говорили, та коли повернулися, Ксеркс був білий як полотно, а Амес­тріда всміхалася. Вона попросила в Ксеркса життя Масістової дружини, і той мусив уволити її бажання. Аместріда була досить розумна і не стала вимагати смерті справжньої винуватиці, дружини принца-наступника. Дівчина була царської крові, а її мати — ні. До того ж Аместріда не сумнівалася, що мати цілком відповідальна за зв'язок між Ксерксом та його невісткою.

Ксеркс викликав Масіста і попросив його розлучитися з дружиною. Він навіть запропонував йому натомість одну із своїх дочок. Але Масіст відказав, що з його боку було б безглуздо покинути дружину, матір його вже дорослих дітей.

Ксеркс розлютився, і брати посварилися. Виходячи, Масіст сказав: «Повели­телю, ти мене ще не вбив».

Коли Масіст прийшов додому, його дружина була ще жива. Але груди в неї були відрізані, язик вирваний, очі виколоті. Масіст і його сини втекли до Бактрії і підняли там повстання. Та Мегабізові знадобилося лише кілька місяців, щоб придушити заколот, і Масіста та всю його родину скарали на смерть.

Мало кому відомо, що відтоді Ксеркс ніколи не озивався до Аместріди й не ступав ногою в третій відділ гарему. Та, хоч як дивно, це зовсім не підірвало владу цариці. Вона й далі займалася державними справами. Вона й далі прави­ла — і править — Персією.

4


Наступні дванадцять років були найщасливіші в моєму житті. Звичайно, я вже був не молодий. І все ж таки я згадую ті часи з приємністю. Не було вартих уваги війн, і життя при дворі текло безтурботніше, ніж будь-коли. Ніко­ли доти чи після того гаремні дами не тішилися такою свободою. Котра хотіла завести собі полюбовника, то заводила його без усяких труднощів. Мені здаєть­ся, що Ксеркс тільки втішався всіма цими інтригами. Поки жінка з гарему збері­гала позірну добропристойність, він був поблажливий.

Тільки цариця Аместріда була поза підозрою. Тобто вона не мала пригод із чоловіками. В неї вистачало розуму не дати Ксерксові приводу застосувати до неї закон аріїв. Але вона провадила давню й надзвичайно делікатну інтригу з євнухом Аспамітром.

Дочка цариці Амістіда мала куди менше розуму, ніж її мати. Вона відкрито заводила собі коханців, і це лютило Мегабіза, її чоловіка. Коли він поскаржився на дружину Ксерксові, той нібито відповів: «Наша дочка вільна поводитись як їй до вподоби».

Мегабіз тоді начебто запитав: «Ну, а якщо їй до вподоби порушувати наші стародавні закони, ви їй це дозволите?» А Ксеркс сказав: «Вона з Ахеменідів, і тому не може порушити наших законів».

Озираючись назад, я доходжу висновку, що ця пересварка означала початок кінця. Принц-наступник Дарій ненавидів Ксеркса за те, що той звабив його дружину. Мегабіз був розгніваний, що батько покриває подружню невірність Амістіди. А ще раніше один із царських родичів на ім'я Сатасп звабив незайману онуку Мегабіза. При тій нагоді Ксеркс був швидкий на розправу. Він звелів посадити звабника на палю. Але гарем став дружно захищати винного. Щоб задовольнити дам царської крові, Ксеркс звелів Сатаспові об'їхати на кораблі довкола Африки, що досі вдалося тільки фінікійцям — принаймні вони цим вихваляються. Рік чи два Сатасп кружляв біля узбережжя північної Африки. Потім повернувся до Суз, запевняючи, ніби об'їхав весь материк. Ніхто йому не повірив, і його стратили.

Та однаково Мегабіз був обурений. Він жадав помсти негайної, а не через два роки. Цариця теж мала причини для невдоволення, і саме Аместріда зреш­тою влаштувала так, що грізна слава царів перейшла до її сина.

Восени, на двадцять першому році Ксерксового царювання, ми з Лаїдою були в Троаді. Ксеркс подарував там Демаратові чималий маєток, і колишній спартанський цар тепер розводив коней. Хоча Демарат і Лаїда жили як чоловік і дружина, вона відмовлялася вийти за нього заміж. Вона надто цінувала свою свободу.

Ми стояли біля Демаратових стаєнь, роздивляючись недавно купленого арабського жеребця. Був похмурий захмарений ранок, і південний вітер прино­сив запах піску. Від головного будинку до нас підбіг служник і закричав: «Царя вбили!» Так закінчилися для мене щасливі часи.

Наскільки мені відомо, події розвивалися так. З благословення цариці

Аспамітр і начальник палацової охорони Артабан убили Ксеркса, коли той спав,— клопіт не великий, адже Ксеркс давно вже не лягав до ліжка, не випивши спершу з півдесятка фляг гельбонського вина. Вони також убили його візничого і шуряка Патірамфа.

В ніч убивства наступник престолу Дарій був у мисливському притулку біля дороги на Пасаргади. Довідавшись про новину, він поквапився до Суз і втрапив просто в пастку. Всім було відомо, що Дарій ненавидів батька. Отож змовники поширили чутку, ніби за наказом Дарія Патірамф убив Великого царя, після чого вірний Артабан убив Патірамфа.

Вісімнадцятирічному Артаксерксові сказали, що його брат Дарій винний у смерті їхнього батька. Якщо Артаксеркс погодиться на страту брата, змовники пообіцяли зробити його Великим царем. Думаю, Артаксеркс уже тоді знав, як усе було насправді. Але Артабан мав у своєму розпорядженні палацову охоро­ну, і Артаксеркс був безсилий. Коли наступного дня Дарій з'явився в Сузах, Артабан звелів схопити царевича. Законники визнали його винним у царевбивст­ві й засудили до страти.

Я не знаю, чи цариця погодилася, щоб її старшого сина стратили. Навряд. Мабуть, коли події почали розвиватися так стрімко, вона втратила над ними контроль. Та коли через своїх шпигів Аместріда довідалася, що Артабан надумав убити Артаксеркса й самому стати Великим царем, вона викликала Мегабіза і вступила з ним до таємної спілки. Як головнокомандувач армії Мегабіз мав ще більшу силу, ніж начальник царської охорони Артабан. Хоча Мегабіз погодився на вбивство Ксеркса, він зберігав вірність династії.

Піднявши на ноги половину ампійського корпусу, Мегабіз обеззброїв пала­цову охорону. Артабана було вбито, а Аспамітра схопили. Всі сподівалися, що цариця не віддасть на страту свого коханця. Але він зазіхнув на владу Ахеменідів, і Аместріда нетямилася від люті. Саме вона звеліла забити Аспамітра в так зване «корито» — дерев'яну труну, що закриває тулуб, а руки, ноги та голову залишає на поталу сонцю, вітру, комахам та плазунам. З усіх смертей смерть у «кориті» вважають найповільнішою і найстрашнішою. Якщо не брати до уваги смерть від старості.


Я, Демокріт, син Афенокріта, хочу вставити тут у розповідь свого діда Кіра Спітами розмову, яка відбулася між нами десь через годину після того, як він продиктував мені історію загибелі Ксеркса. Як добрий зороастріець він вважав, що ця релігія відповіла на всі істотні запитання. Але він був, зрештою, надто розумний, щоб нехтувати докази протилежного. Думаю, я повинен не тільки в ім'я його пам'яті, айв інтересах нашого спільного пошуку істини переповісти те, що він тоді сказав.

Ми прогулювалися по агорі. Була середина літа, і небо скидалося на розпе­чений до голубого жару диск, а місто кольору обпалених на сонці й притруше­них пилюкою кісток здавалося покинутим. Афіняни обідали в своїх домах або ховалися від спеки в гімнасіях. Саме в цю пору дня мій дід найдужче любив гуляти в місті. «Жодного афінянина! казав він. Ні галасу, ні криків!» Завдя­ки одежі, яку він носив, йому ніколи не було жарко. Коли через багато років я вирушив у мандри по Персії, я теж почав одягатись, як перси, і виявив, що легкий одяг, який не торкається шкіри, дає змогу тішитися прохолодою в найжаркіший день.

Біля Одеону Кір вирішив посидіти в затінку, і ми зручно вмостилися на сходинках. Гора Лікабет, що височіла навпроти нас, здавалася химернішою, ніж будь-коли, і схожою на зазублений уламок скелі, кинутий якимсь стародавнім титаном. Розважливі афіняни почувають якусь нерозважливу неприязнь до цієї гори. Кажуть, ніби на її схилах живуть вовки. Але, думаю, не люблять її через те, що вона не вписується в краєвид.

  • Ще коли я повернувся з Китаю, я відчув, що все закінчиться кривавою розв'язкою. Ось чому я відійшов від двору. Але я ніколи не міг відійти від Ксерк­са. Він був для мене чимсь більшим, ніж брат. Він був моїм двійником, моїм другим «я». Його не стало і тепер я не більше, ніж половина себе.

  • А він... де тепер він?

  • Великий цар на мосту покути.

Кір не сказав більш нічого —та й що він міг сказати? Адже якщо Зороастр має слушність, то Ксеркс нині борсається в морі розплавленого металу.

Ну, а якщо немає ніякого мосту, немає Мудрого Повелителя?..

Хіба я можу таке припустити?

Та насправді старий припускав таку можливість уже давно, отож йому було цікаво вислухати й мою думку.

Зороастр каже, що був час, коли Мудрого Повелителя не існувало. Ну, а коли ми помремо, то чи не підемо туди, звідки вийшов і сам Мудрий Пове­литель?

Кір просвистів якусь дивну мелодію, що мала, певне, релігійний зміст, бо він завжди насвистував ТІ, коли стикався з суперечністю або прикрою прогалиною у вченні Зороастра.

  • Нема ніякої змоги відповісти на це запитання,— нарешті озвався він.

  • В такому разі, може, східні мудреці кажуть правду, і питання про те, як було створено всесвіт, не має відповіді?

Нині я знаю відповідь на це запитання, але в ті часи я був невігласом. Я тіль­ки розпочинав свій життєвий пошук а Кір уже дійшов до сумного кінця цієї дороги. Сумного тому, що на єдино важливе з його погляду запитання він так і не знайшов відповіді.

Старий якусь мить насвистував із заплющеними очима, скрутивши бороду в тугий джгут. А це завжди свідчило про те, що він поринув у глибокі роз­думи.

Вони помиляються,— сказав він нарешті. Усе, що ми сприймаємо, десь починається і десь закінчується. Як лінія, прокреслена на піску. Як... обривок нитки. Як людське життя. Що намагаються зробити вони на Сході? Замкнути лінію. Утворити коло. Без початку. Без кінця. Але запитайте в них, хто намалю­вав коло? І вони не знають відповіді. Вони тільки плечима знизують. «Воно існує»,— кажуть вони. їм здається, що вони йдуть і йдуть по колу. Вічно. Безко­нечно. Безнадійно! Останнє слово він прокричав і затремтів від жаху, уявивши собі нескінченність плину речей. Ми бачимо чіткий початок. Чіткий кінець. Ми бачимо добро і зло, які борються між собою. За добро нас чекає по смерті винагорода, за зло кара. Злиття з усесвітом буде досягнено лише в кінці усіх кінців.

- Що є початком... чого?

Досконалості. Божественності. Невідомого для нас стану.

  • Але у цьому вченні є одна істотна прогалина. Зороастр не знає, навіщо було створено Мудрого Повелителя.

  • Одначе його було створено. Він є. Він буде. Але... Старий широко розплющив свої невидющі очі.—Чогось тут справді бракує. І цього «чогось» я так і не знайшов за все своє довге життя.

Отож, як визнав сам Кір, він зазнав невдачі у своєму пошуку істини. Проте,
розповівши
з усіма подробицями про свою невдачу, він дав мені змогу зрозуміти
те,
чого так і не зрозумів сам природу всесвіту.

Я не знаю, до якої міри старий вірив у примітивну теологію свого діда. Зрештою, божество, яке створило життя тільки для того, щоб знущатися з нього, за самим своїм означенням має бути носієм зла. Якщо викласти це іншими словами, то Мудрий Повелитель не створив Арімана. Мудрий Повелитель і є Аріманом, якщо до кінця йти за логікою — а чи є гам логіка? Зороастрового вчення.

Слід віддати моєму дідові належне він був глибоко вражений усім почу­тим на Сході. Хоча він і далі дотримувався дуалістичного погляду, іноді — у хвилини гнітючих сумнівів він раптом починав висловлюватися так, ніби доходив висновку, що, може, замкнуте коло і є точніший символ нашого буття, ніж пряма лінія, яка десь починається і десь уривається.

А насправді немає ні прямої лінії, ні кола. Але, щоб це зрозуміти, людина має вийти за межі своїх дитячих уявлень про суть життя. Треба забути про богів та дияволів разом з уявленнями про добро і зло, що мають стосунок до повсяк­денного життя, але нічого не означають для матерії, яка містить у собі все суще і все об'єднує. Матерія — це всесвіт. Усесвіт це матерія.
Я був присутній на коронації Артаксеркса у священних Пасаргадах. Хоча мене ласкаво поновили у званні «царського друга», я не збирався скористатись із цієї переваги. Молоді монархи не вельми полюбляють царедворців свого попе­редника, і я вирішив усамітнитись у своїх маєтках на південь від Галікарнаса. Моє громадське життя завершилося. Принаймні так я думав.

Та незадовго до від'їзду з Персеполя Великий цар покликав мене до себе. Я, звичайно, був нажаханий.

Артаксеркс сидів у невеличкій кімнаті зимового палацу. У свої вісімнадцять років він був гарний, хоч і дуже тендітний юнак. Борода тільки почала рости, і через те його обличчя трохи скидалося на дівчаче. Змалку він страждав від хвороби, що затримала ріст лівої руки та ноги. Через те його права рука була довша за ліву.

Праворуч від Великого царя стояв Роксан, новий начальник палацової охорони, грізний воїн, що відзначився у війнах із греками.

Як і завжди, Артаксеркс був люб'язний зі мною і, як завжди при ньому, мені було трохи моторошно бачити Ксерксові очі, посаджені на зовсім іншому об­личчі. Здавалося, мій найближчий друг дивиться на мене з обличчя сина.

— Ти нам потрібний, «царський друже». — Голос у хлопця звучав ще кволо після перенесеного нападу лихоманки.

Я заявив, що готовий віддати життя за свого нового володаря. Артаксеркс відразу перейшов до суті.

— Артабанова вдова — грекиня. На її прохання Артабан дав у себе приту­лок одному грецькому вигнанцеві. Ти був близький до мого батька і сам ти напівгрек, тому я хочу, щоб ти переклав мені все, що скаже цей чоловік, а потім сказав мені свою думку про нього.

З цими словами Артаксеркс ляснув своєю короткою лівою рукою по долоні довгої правої руки. Кедрові двері відчинились, і два церемоніймейстери завели до кімнати низенького кремезного чоловіка. Кілька хвилин незнайомець і Вели­кий цар дивились один на одного, що явно суперечило придворному етикету. Потім незнайомець дуже повільно опустився навколішки і так само повільно простерся ниць.

— Хто ти, греку? — запитав Артаксеркс. Від підлоги долинула відповідь:

— Я Фемістокл, син Неокла. Я афінський воєначальник, який розгромив флот Великого царя Ксеркса.

Артаксеркс подивився на мене. З легким тремтінням у голосі я переклав цю зухвалу відповідь, Але Артаксеркс, на мій подив, усміхнувся:

— Скажи йому, хай підведеться. Не щодня доводиться нам приймати такого знаменитого ворога.

Фемістокл звівся на ноги. Густе сиве волосся росло на відстані трьох пальців від прямих темних брів, з-під яких дивилися пильним поглядом блискучі карі очі. Він явно не боявся Великого царя чи будь-кого іншого. Але поводився він тактовно і цілком невимушено.



  • Чому Артабан не відрекомендував тебе моєму батькові?

  • Він боявся, повелителю.

— А ти не боїшся? Фемістокл похитав головою.

  • Чого мені боятись? Адже я двічі добре послужив твоєму батькові, володарю.

  • Завдяки твоїй послужливості мій батько втратив під Саламіном третину своїх кораблів,— насмішкувато зауважив Артаксеркс.

  • Це так, повелителю. Але перед самою битвою я остеріг Великого царя, що грецький флот готується втекти. Я порадив йому негайно напасти...

— Він напав,— сказав Артаксеркс. — І нічого доброго з того не вийшло.

— Він напав, повелителю, і здобув би перемогу, якби не зрада його ж таки фінікійських капітанів.

Це була водночас правда й неправда. Само собою зрозуміло, я не збирався перевищувати свої скромні повноваження перекладача. Артаксеркс уважно вислухав мій дослівний переклад і кивнув головою.

— А яка була друга послуга, що її ти зробив моєму батькові? — запитав він.

— Я остеріг його, що частина грецького флоту має намір зруйнувати міст між Азією та Європою.

— Це правда,— сказав Артаксеркс.

І знову ж таки це була і правда, й неправда. Фемістокл підбурив Ксеркса напасти на греків, бо хотів поставити їх перед необхідністю битися на смерть. Так усе й сталося, а потім фінікійці кинулись навтіки, і греки здобули перемогу. Застереження про те, що греки хочуть зруйнувати міст через Геллеспонт, було найхитрішим ходом Фемістокла. Він хотів, щоб Ксеркс забрався геть із Євро­пи — і він цього домігся.

Таким чином Фемістокл примудрився послужити водночас і Греції, й Персії. Але вдячність — почуття невідоме грекам, і Фемістокла вислали з Афін. Пізніше Павсаній намагався, залучити його до своєї змови, але Фемістокл відмовився. На біду, його ухильні листи були зачитані на суді над Павсанієм, і афіняни звеліли Фемістоклові повернутись додому, де вони скарали б його на смерть за зраду. Тоді він утік до Персії, де оселився в домі Артабана, чия дружина була родичка матері Фемістокла.

— Розкажи нам про отого надокучливого грека, що чинить піратські наско­ки в наших морях,— мовив Артаксеркс.


  • Піратські наскоки, повелителю? — перепитав Фемістокл.

  • Еврімедонт,— похмуро уточнив Артаксеркс.

Великий цар знав це місце. Всі перси його знають. Греки, які вихваляються своїми блискучими перемогами під Марафоном, Саламіном та Платеями, не усвідомлюють, що жодна з тих сутичок не мала для Персії ані найменшої ваги. Але Персія зазнала справді нищівного удару біля гирла річки Еврімедонт. Я час­то думав, що саме та вирішальна перемога, яку Кімон здобув на перській терито­рії, і стала початком кінця для Ксеркса. Від тієї хвилини невдоволення гарему і невдоволення армії почали зливатися докупи, і Великого царя було скинуто.

— Кімон, син Мільтіада, переможця в битві під Марафоном... — почав Фемістокл.

— Де це? — спитав Артаксеркс, заморгавши батьковими очима.

— Одне нікому не відоме містечко в Греції. — Кмітливий розум Фемістокла миттю пристосував свою мову до уявлень Великого царя. — У всякому разі, той морський пірат і мій ворог теж. У Афінах, повелителю, є два угруповання. Одне, до якого належу і я, прагне миру з царем царів. Нас підтримує простолюд. Проти нас виступають землевласники на чолі з Кімоном. Сьогодні він очолює афінське військо, яке недавно очолював я.



  • Тепер ти в засланні, а пірат нападає на нашу країну. Що нам робити?

  • У мене є план, повелителю.

Фемістокл мав найвитонченіший розум серед усіх греків, яких мені доводи­лося стрічати. Він був справжній Одіссей. Перше ніж розкрити свій план Вели­кому цареві, він попросив у нього рік часу на вивчення перської мови, бо «ваша мова ніби чудовий килим — складна, витончена, прекрасна. Я не можу точно висловити свої думки через перекладача, хай хоч якого здібного».

Великий цар дав Фемістоклові рік часу і подарував йому також чудовий маєток у Магнесії.

Коли Фемістокл вийшов з кімнати, Артаксеркс плеснув у долоні, зашарівся й вигукнув:

— Він у моїх руках! Цей грек у мене в руках!

Як потім з'ясувалося, Фемістокл не мав ніякого певного плану. Він просто вирішив чекати неминучого остракізму Кімона, що й сталося через чотири роки. Протягом цих років Фемістокл не тільки навчився добре розмовляти перською мовою, а й був призначений правителем Магнесії. Йому також доручили нагля­дати за будівництвом нового флоту і навчати наших матросів на грецький зра­зок. У ті дні перські кораблі скидалися на плавучі фортеці; вони були непово­роткі під час битви, і їх легко було підпалити. Фемістокл зробив перський флот сучасним.

Чи очолив би він похід проти свого народу? Консерватори тут, у Афінах,— і серед них Ельпініка — вважають, що такий намір у нього був. Але Ельпініка надто віддана пам'яті свого знаменитого брата Кімона. На мою думку, Феміс­токл прагнув тільки одного: жити й померти в мирі та добробуті, і цієї своєї мети він домігся. Він помер через п'ять років після своєї появи при перському дворі. Кажуть, ніби він наклав на себе руки. Думаю, це неправда. Є такий закон, що великі люди не живуть довго, коли їх розлучають із народом, який вони уславили.

За ті десять років, що Кімон прожив у вигнанні, могутність Афін помітно ослабла. Військо, послане до Єгипту, було розгромлене Мегабізом. Без Фе­містокла та Кімона Афіни втратили будь-який вплив на світові події.

Коли Кімон повернувся з вигнання, його поставили на чолі флоту. Але його кращі роки були позаду. Гірше, що ці роки були змарновані й для Афін. Коли Кімон помер на Кіпрі, Афінській імперії настав кінець, а Перській ніщо не загрожувало.



6


Останні роки, які я прожив у Персії, були, думаю, справді моїми останніми роками. Я тішився життям у провінції і ніколи не з'являвся до Суз. Складав записи для другого відділу канцелярії. Писав про шовковий шлях, про Китай, про Аджаташатру. Мої записи чемно приймали і зразу переправляли до кни­госховища.

Я часто зустрічався із зороастрійською громадою. Тепер, коли я постарів, до мене ставилися з шанобою. Але я ніколи не міг зацікавити зороастрійців жодною розповіддю про божество чи небожество, з якими я зустрічався на Сході.

Вигнання Кімона дало один добрий наслідок — я маю на увазі, для Персії. Коли він правив Афінами, не було ніякої надії на мир між Персією і греками. Та коли Кімона повалили, вождь демократів Ефіальт негайно відновив владу народ­них зборів. Потім Ефіальта вбили, і влада перейшла до молодого Перікла, чиїм першим кроком було укласти мир з Персією. Він послав до Персеполя посольст­во на чолі з Каллієм.

Отак і сталося, що на шістдесятому році мого життя мене викликали в Персеполь, до Великого царя. Я сприйняв той виклик спокійно. На той час я вже не боявся, коли мене кликали до котрогось із можновладців. Смерть близько, а царі далеко, як можна висловитися, перефразувавши Конфуція.

Я не був у Персеполі від часу коронації Артаксеркса. Коли я там з'явився, мене впізнали лише кілька євнухів у другому відділі канцелярії. Вони заплака­ли, побачивши мене. Євнухи схильні ставати з віком сентиментальними.

Мушу признатися, я навіть плекав потаємну надію, що мене скарають смертю за якийсь уявний злочин. По-перше, в мене почав псуватися зір. По-друге... мої часи минули. На жаль, я був у високій ласці.

Мене викликав не Великий цар, а цариця-мати Аместріда. В кімнаті, де вона мене прийняла, стіни були покриті золотими лотосовими листками. Вона сама здавалася вбраною в те саме золоте листя. Коли церемоніймейстери вийшли, ми залишилися наодинці. Я сприйняв це як данину своєму похилому вікові.


  • Сідайте,— сказала вона, підтверджуючи мій здогад, що в її очах я був близький до того, щоб розсипатися на порох. Оскільки я був — і є — досить кульгавий, я вдячно опустився на стільчик, який стояв біля її крісла із слонової кості. Вона пахла мирисом. Ця дорога масть була так старанно втерта в її помор­щену жовту шкіру, що вона мала дивний перламутровий блиск.

  • Ви любили мого чоловіка, Великого царя. — В очах у неї заблищали сльози. Я думаю, вона була цілком щира. Зрештою, можна погодитися на смерть людини, яку ти любиш. Я цього не вмію. Але Ахеменіди вміють. — Ми останні з тих, хто його любив.

Принаймні тепер я міг розділити своє становище викопної істоти ще з ки­мось. Проте я визнав за краще заперечити тактовно:

— Звичайно ж, наш Великий цар, його брати й сестри...

— Діти не почувають того, що почуваємо ми,— сказала вона різко. — Ви знали Ксеркса як друга. Я його знала як чоловіка. Вони знали тільки Великого царя. До того ж діти безсердечні. Хіба ви не переконалися на своєму прикладі?


  • Я розлучений із своїми дітьми.

  • Ви маєте на увазі синів, які залишилися в Індії?

  • Так, Велика царице.

Про мене, як і про всіх інших, зберігаються в книгосховищі найрізноманітні­ші відомості, зібрані протягом багатьох років таємними агентами. Чого це рап­том Аместріда надумала заглянути в ті аннали? Я відчув легку тривогу. Хоча я прагну смерті, вона має і свої непривабливі сторони.

— Торік вони були ще живі. Канцелярія отримала досить детальний звіт від нашого торгового представництва в Шравасті. Але ваша дружина Амбаліка померла. Жіночий вік короткий у тому кліматі.

Я не відчув нічого. Амбаліка померла для мене під час нашої останньої зустрічі, коли вона так рішуче влаштувала мою офіційну смерть.

Після ще багатьох спогадів про Ксеркса Аместріда перейшла до справи:



  • Греки хочуть миру. Принаймні так вони кажуть.

  • Які греки, Велика царице?

— Тут справді слід розібратися,— кивнула головою Аместріда. — Нині до нас прибули два окремі посольства. Одне з грецького міста Аргос. Друге — з Афін.

Вигляд у мене був, певне, здивований.

— Ми теж були здивовані,— сказала Аместріда. — Сподіваюся, вони при­йшли до нас із щирою душею. Але хто може знати? Афінське посольство очолює Каллій, Кімонів зять.

— Аристократ?

— Так. Отже, настроєний проти Персії. Та хоч хто він там є, але послав його сюди вести з нами переговори нинішній уряд, а він складається з демократів. З аргоським посольством провадить переговори син Гіппія. — Аместріда всміх­нулася мені своєю сором'язливою усмішкою. — Ми подумали, що буде нетак­товно використати тиранового онука для налагодження взаємин із афінськими демократами. Отож ми хотіли б, щоб за переговори з Каллієм узялися ви.

Від самого початку в мене склалися з Каллієм чудові взаємини. Він розпові­дав мені свої історії про битву під марафоном, і спочатку я ними страшенно тішився. Потім знудився. Але сьогодні я тішуся ними знову. В цьому житті так мало чогось постійного, що можна тільки захоплюватися людиною, яка рік у рік розповідає тобі те саме й тими самими словами.

Мені не дозволено говорити про умови договору. Вони були таємними чотирнадцять років тому, коли почалися переговори, і лишаються таємними ще й тепер. Я можу тільки сказати, що кожна сторона погодилася не втручатися в царину інтересів другої: Персія — у справи егейських держав, Афіни — у справи Малої Азії. На той час у Персії внаслідок ще свіжої поразки біля гирла Еврімедонта панували антигрецькі настрої, і переговори відбувалися в глибокій таємниці. Лише Великий цар, цариця-мати та я знаємо всі подробиці.

Кінець кінцем, коли Кімон помер, а Перікл утвердився при владі, мене послали сюди, в Афіни, як живий символ нашого чудового договору. Будемо сподіватися, що мир триватиме довше, ніж його символ, який навряд чи витри­має ще одну зиму в цьому жахливому місті, в цьому домі, де свищуть холодні протяги, в цьому божевільному полісі.

Ти віддаси землі мої останки, Демокріте. Я вже хочу возз'єднатися з первіс­ною єдністю. Отакої! Я раптом заговорив словами вчителя Лао. Звичайно,, я мав на увазі не первісну єдність, а Мудрого Повелителя, від якого всі наші душі приходять і до якого — очищені від Лжі — усі повернуться в кінці часу довгого владарювання.

ПЕРІКЛІВ МИР

ЧАСТИНА ДЕВ'ЯТА


Учора ввечері Перікл відсвяткував треті роковини мого посольства, влашту­вавши в домі Аспасії вечірку з музикою. Як і все пов'язане з моїм майже не визнаним офіційно посольством, вечірку готували досить таємно і повідомили мене про неї в останню хвилину. Незадовго до заходу сонця, коли я вже лягав спати, прийшов Демокріт і сказав, що правитель хоче бачити мене. Ми вийшли, закутавши обличчя шарфами, щоб консерватори не довідалися, що «підлий представник Великого царя» змовляється з Періклом поневолити Афіни.

Два охоронці-скіфи стали на вході до провулка, який веде до будинку Аспасії. Демокріт сказав їм щось ніби пароль, і вони пропустили нас.

У дім Аспасії можна потрапити через довгий вузький коридор із низькою стелею, що веде на внутрішнє подвір'я, куди виходить вітальня з портиком.

Я зразу здогадався, що я в домі мілетянки. В повітрі струменіли пахощі дорогих парфумів, а музиканти грали так тихо, що можна було не зважати на музику.

Коли ми ввійшли, у кімнаті було з десяток людей, а також кілька рабів із Сард, які грали на музичних інструментах, подавали їства. Мене привітав Евангель, Періклів управитель. Хоча Евангель звичайно живе в селі, де доглядає господареві маєтки; минулого тижня він приїхав до міста, щоб разом з усіма афінянами взяти участь у торжествах з нагоди присудження Періклові призу за перемогу над евбейцями. Насправді народні збори нагородили Перікла за хит­рість, яку він виявив у переговорах із спартанським царем, коли минулої зими спартанське військо захопило Аттіку й афіняни заховалися за своїми довгими мурами.

Спартанці надіслали вимогу здатись, і афінські народні збори мало не пого­дилися на цю умову. Адже спартанське військо — найкраще у грецькому світі. Навіщо, мовляв, чинити йому опір? Афіни — морська держава, а не сухопутна. Проте Перікл і не думав здаватися чи щось там здавати. Він домовився про таєм­ну зустріч із спартанським царем, косооким молодиком, який доти не бував за межами Пелопонесу. З огляду на молодість і недосвідченість царя, підозріливі спартанські старійшини приставили до нього бувалого радника. Але, як зазначив згодом Перікл, ця пересторога з боку спартанців лише набагато підвищила викуп. Хлопчикові-царю пообіцяли три золоті таланти, що їх мали виплатити в Дельфах, тоді як радник — пронозливий урядовець — дістав сім золотих талантів готівкою. Після того, як цареві та радникові заплатили, спартанська армія відступила додому. На хлопчика-царя старійшини наклали величезний штраф, а радник утік до Сіцілії, де, мабуть, і нині тішиться своїм багатством.

— Мій єдиний клопіт,— сказав Перікл на вечірці,— як пояснити цю витрату народним зборам.

Аспасія порадила найпростіший вихід:

— Коли подаватимеш рахунки, просто зазнач: «На необхідні державні видатки — десять талантів».

Я думаю, Перікл так і вчинить. Адже всі здогадуються, що спартанцям підсунули хабаря. Коли я схвально відгукнувся про те, як мало коштував Афі­нам мир, Перікл невесело відповів:

— На жаль, я купив не мир. Я купив час.

Але я відхилився від теми своєї розповіді. Хоча Перікла, коли ми прийшли, в домі не було, Аспасія надолужила його відсутність із лишком. У неї мелодій­ний голос, вона гарно співає мілетських пісень і чудово декламує вірші. Я ду­маю, у світі нема кращої мови, ніж іонійський діалект грецької. Так, Демокріте, ця мова навіть милозвучніша, ніж перська.

— Я мріяла познайомитися з вами від першого дня, коли ви приїхали до Афін,— сказала Аспасія, взявши мою руку в обидві свої. Слова її прозвучали щиро, без тіні лукавства.

Коли я похвалив її за мужність, яку вона виявила, запросивши мене у свій дім, Аспасія тільки засміялася:

— Мене завжди називали персолюбкою.

Аспасія відрекомендувала мені кількох гостей. Одного звали Форміо — він був правою рукою Перікла на народних зборах. Другий був воєначальник на ім'я Софокл. Багато років тому, соли йому було десь за двадцять, він написав трагедію, яка здобула перший приз на святкуваннях на честь Діоніса. Розлю­тившись, що його випередив якийсь юний вискочень, старий Есхіл спересердя виїхав на Сіцілію, де зіркий орел поклав край їхній суперечці своєю точно націленою черепахою. Мені завжди смішно, коли я думаю про те, як кумедно закінчив своє життя Есхіл.

Аспасія підвела мене до низької кушетки. Я сів на краєчок, а вона примости­лася біля моїх ніг, як мала дівчинка. Нам принесли вина. Я чув, як десь поруч сміялися дівчата. Якщо Аспасія й не добуває для Перікла жінок — такі чутки поширюють його вороги,— то вона, безперечно, вміє привабити у свій дім найобдарованіших афінських гетер. Я не почував себе так приємно, як учора ввече­рі, вже багато років. Уперше, відколи повернувся з Індії, я опинився в товарист­ві, що складалося не тільки з видатних чоловіків, а й розумних жінок. Про таке у Персії навіть не мріють.

Демокріт каже, що такі вечірки бувають лише в Аспасії, а решті афінських гетер до неї дуже далеко. Демокрітові видніше. Батько надсилає йому царське утримання, і він має змогу бавити час у домах професійних гетер скільки захоче.

Я запитав Аспасію про Анаксагора.



  • Він у Корінфі.

  • Він повернеться?

  • Не знаю. Сподіваюся, що так.

  • Звичайно, повернеться. Я чув, як Перікл промовляв на його захист. Закутавшись із голови до ніг, я справді ходив на збори. Фукідід нападав на Анаксагора і на його погляди. Перікл захищав свого друга і про його погляди не згадував. Увагу обох промовців відвертали такі недавні події, як вторгнення спартанців, утрата Беотії, бунт у Евбеї. В цей час Перікл був як ніколи потрібний афінянам, і, коли народні збори вирішили, що Анаксагор не винний ні в персолюбстві, ні в безбожництві, вони цим тільки висловили свою довіру Періклові. Фукідід гостро сприйняв свою поразку на зборах. Я певен, він на цьому не заспокоїться. Після суду Анаксагор тактовно виїхав з Афін. Мушу признатися, я нудьгую без нього не менше, аніж Перікл.

Я похвалив у розмові з Аспасією вино, музику, пахощі.

Вона засміялася дзвінким приємним сміхом.



  • Мій дім, мабуть, видається вбогим проти-гарему Великого царя.

  • Звідки ви знаєте, що я бував у гаремі?

— Ви були повірником старої цариці, крім того, ви улюбленець нинішньої цариці-матері. О, мені відомо про вас усе!

І справді, їй було багато чого відомо. Мабуть, гречанки з перського гарему якось підтримували взаємини із своїми співвітчизницями в грецьких містах.

Перікл підійшов до нас дуже тихо, і я не підозрював, що він поряд, аж поки відчув на своєму плечі його руку.

— От і добре, що ви прийшли, Кіре Спітама.

— Вітаю вас, правителю! — Я хотів підвестися, але рука на моєму плечі утримала мене на кушетці.

- Сидіть, посланнику. Я примощуся поруч.

Аспасія пішла принести Періклові вина. Я помітив, що вечірка триває так, мовби правитель і не з'явився в кімнаті. Тіло, що опустилося біля мене на ку­шетку, здалося мені величезним. Я й не припускав, що Перікл такий високий.


  • Я вас нехтував,— сказав він. — Але в мене не було вибору.

  • Я розумію, правителю.

  • Ви знаєте, що то я послав до Суз Каллія, щоб укласти мир?

  • Так, ми про це знали.

— Сподіваюся, вам також відомо, що я зробив усе від мене залежне, аби перешкодити походові на Єгипет. Адже то було очевидне порушення нашого договору. Та оскільки він усний, я так і не зміг показати його народним зборам, і тому мої умовляння нічого не дали. Проте наш договір, хоч він і усний, зали­шиться в силі, поки нинішній уряд при владі.

— Великий цар сказав би те саме.

— Всі ці роки ми прожили в мирі. Ви знали Фемістокла. — Перікл сказав це тоном ствердним, а не запитальним.

— Так. Я був за перекладача, коли він уперше з'явився в Сузах.

Він підвівся і запропонував мені руку — м'язисту руку воїна. Я зіп'явся на ноги.

— Я хочу поговорити з вами,— сказав він. — Віч-на-віч.

Перікл провів мене крізь гурт гостей до невеличкої задушливої кімнатки, що пахла старою оливковою олією.

— Тут я працюю.



Він посадив мене на табурет. Ми були так близько один до одного, що я чув запах його поту — запах розпеченої бронзи.

  • Мені було двадцять вісім років,— сказав він,— коли Фемістокла піддали остракізму. Я думав тоді, що він найславетніша людина з тих, які будь-коли з'являлися в цьому місті.

  • Але тепер... — почав я в стилі царедворця, однак правитель урвав мене. Він не вельми полюбляє лестощі — тобто лестощі в перському стилі. Як грек він прагне до аттічного розмаїття.

  • Згодом я змінив свою думку про нього. Він був жадібний. Він брав гроші від усіх і навіть від родоського тирана, а це не має виправдання. Гірше того, взявши від тирана гроші, він потім і пальцем не кивнув, щоб допомогти йому.

  • Може, в такий своєрідний спосіб Фемістокл хотів довести, що він справж­ній демократ. — Я не міг відмовити собі в задоволенні трохи познущатися з Періклової партії.

Перікл пустив мій жарт повз вуха.

  • Фемістокл довів, що його слово нічого не варте. Але свого часу він був найвизначнішим нашим полководцем і розумів цей світ краще, ніж будь-хто з тих, кого мені доводилося знати.

  • Навіть ніж Анаксагор?

  • Анаксагор розуміє багато законів усесвіту. Це, звичайно, знання дуже важливі. Але я говорив про політику. Фемістокл знав, як поведуться люди, набагато раніше, ніж вони починали розуміти це самі. Він умів заглянути в май­бутнє. Ось чому мені хотілося б знати... — Перікл замовк, і я мав таке відчуття, що він пильно дивиться на мене.

  • Що вам хотілося б знати, правителю?

  • Мені хотілося б знати, що саме Фемістокл сказав вам про Афіни, про Спарту, про Персію. Якщо ви не захочете розповісти мені про це, я вас, звичай­но, не силуватиму.

  • Я розповім що зможу,— цілком щиро відповів я.—Тобто те, що мені пощастить пригадати, а моя пам'ять уже хибує, надто коли йдеться про події не дуже давні. Я повторю вам кожне слово, яке Великий цар Дарій сказав понад тридцять років тому, але я вже забув більшість із того, що наговорив мені Фукі­дід у Одеоні минулої зими.

  • Вам добре. Хотів би я забути про нього. Але він мені не дає. Він — борець, але з тих, які вдаються до заборонених прийомів. Обхопить тебе руками, ніби хоче боротися чесно, а тоді нишком укусить. Афіни замалі для нас двох. Раніше або пізніше котромусь доведеться забратися звідси. Бо інакше...

Перікл знов урвав себе на півслові. У нього своєрідна звичка: він любить побідкатися, вдаючи, ніби не здатний зрозуміти доводи опозиції. Так, на останніх народних зборах він повівся просто-таки по-дитячому. Періклові дорікнули за те, що він витрачає забагато державних грошей на новобудови. Замість сказа­ти, що коли він не витрачатиме грошей, то половина населення залишиться без роботи, Перікл сказав: «Ну гаразд. Я закінчу будівництво за власний кошт. Але всі будівлі тоді належатимуть мені, а не місту». Оскільки хор голосів, що ви­гукнули «Ні!», був відрепетируваний заздалегідь, Перікл дістав схвалення на дальші витрати і врятував свій статок.

Перікл бере надто близько до серця всі свої політичні прикрощі. Але, зреш­тою, Афіни — місто невелике, його вожді знають один одного надто добре, і їхні випади завжди мають характер особистої ворожнечі.

Хай там як, а на прохання Перікла я спробував пригадати з усіма подроби­цями єдину приватну розмову, яку мені довелося мати з Фемістоклом. Відбулася вона в Магнесії. Я вже не пам'ятаю, чому опинився в тому куточку світу. Пам'ятаю тільки, що Фемістокл, почувши про появу в тих місцях «царського друга», через свого гінця запросив мене в гості. Як перс я відчув, певна річ, гордість, що знаменитий полководець мене не забув. Ну, а як грек я зразу збаг­нув, що йому чогось треба від мене.

Пригадую, це було вже надвечір — і, здається, в самому розпалі літа. Ми сиділи вдвох у чудовій критій галереї, що виходила в сад навколо його чималого маєтку.

«Між мною і сатрапом Лідії виникло непорозуміння. — Фемістокл власно­руч налив нам обом вина. — Дрібниця, але... —За грецьким звичаєм, він хлюп­нув трохи вина на підлогу. — Багато років тому я звелів поставити в Афінах статую, яку назвали «Водонос». То був пам'ятник тим часам, коли я виконував досить нелегкі обов'язки наглядача над водопостачанням, а виконував я їх, думаю, добре. Статую відлили з бронзи, і вона всім подобалася. Одначе після падіння Афін перси забрали статую і поставили її у храмі Гери в Сардах. І ось тепер я звернувся до сатрапа з проханням, щоб він дозволив мені викупити статую й послати її до Афін — як символ миру між персами й греками і таке інше. Сатрап лише розлютився. Тепер він звинувачує мене в тому, що я образив Великого царя, що я зрадник, що я...»

Фемістокл досить довго перелічував погрози сатрапа. Він справді був при­кро вражений тією розмовою. Я спробував його заспокоїти й пообіцяв залагоди­ти цю справу в царській канцелярії та в гаремі. Безперечно, мирний договір для Великого царя важливіший, ніж якась там статуя. На жаль, саме тоді афінянам заманулося напасти на нашу провінцію Єгипет. Великий цар нетямився від гніву й наказав Фемістоклові зібрати флот. Через тиждень Фемістокл помер — від укусу коня, як поширилася чутка. і статуя водоноса й досі стоїть у Сардах.

Після того, як я запевнив Фемістокла, що Великий цар не піддасться намов­лянням сатрапа Лідії, ми поговорили з ним на тисячу різних тем. Він мав жвавий розум і цікавився всім на світі. Він ставив безліч запитань і уважно вислуховував коли не всі, то більшість моїх відповідей.

Я теж ставив йому запитання і, пам'ятаю, поцікавився про Єгипет. Уже тоді ні для кого не було таємницею, що заколотники в Єгипті сподіваються на допо­могу ззовні. Чи допоможуть афіняни єгиптянам у боротьбі проти Персії? Відпо­відь Фемістокла була рішуча:

«Якщо афіняни не зовсім збожеволіли — а цього відкидати не можна, знаю з власного досвіду,— то вони ніколи не нападуть на азіатський чи африканський материк. Який у цьому глузд? Перемогти вони не зможуть. їх надто мало».

Я повторив ці слова Періклові, і той пробурмотів:

— Так, так. Він мав слушність. Нас справді дуже мало. Розповідайте далі. Будь ласка.

Я розповів і решту з того, що запам'ятав. Далі розмова тривала приблизно так: «Я певний, що Афінам більше нема чого боятися Великого царя»,— сказав Фемістокл і подивився на мене скоса, намагаючись здогадатися, наскільки серйозно я сприймаю таку заяву з уст перського утриманця. Я ухилився від прямої відповіді.

«Нині я не належу до повірників Великого царя. Але я згоден з вами. Вели­кий цар хоче лише зберегти те, що вже має. Якщо мої молитви не будуть марні, одного дня ми вирушимо на схід...»

«А якщо не будуть марні мої молитви, то афіняни підуть на захід».



  • А він сказав куди саме? — Перікл нахилився так близько до мене, що я відчув на своїй щоці тепло від його обличчя.

  • Так. Фемістокл говорив про Сіцілію, про Італію. «Європа має стати грецькою,— сказав він. — Ми повинні дивитись на захід».

— Достоту так! А що він сказав про мене?

Я з легким подивом відзначив, що й Перікл не позбавлений марнолюбства, притаманного більшості державних діячів. Хоча я вже не пам'ятав, згадував чи не згадував Фемістокл про свого політичного наступника, я, не вагаючись, удався до брехні. Казати щиру правду — не завжди найкращий вихід, коли розмовляєш із правителем держави.

— Фемістокл вважав, що ви безперечний наступник його наступника Ефі-альта. Він сказав, що не сприймає серйозно прокляття, яке тяжіє над вами, оскільки ви з роду Алкмеонідів...

Я підкинув цю фразу, бо мені було цікаво довідатись, як до цього ставиться сам Перікл. Адже багато греків і досі вважають, що над ним та його родиною тяжіє божественне прокляття, бо двісті років тому один із його предків убив свого ворога в храмі.

— Як усі знають, прокляття було знято, коли наша родина відбудувала храм Аполлона в Дельфах.

Я вдався до лестощів:

— Фемістокл говорив про вас із пошаною, на відміну від Кімона, якого він ненавидів.

Останнє було правдою.

— Кімон був людина небезпечна,— сказав Перікл. — Даремно я дозволив йому повернутись додому. Та Ельпініка обвела мене круг пальця. І досі не збагну, як це їй вдалося. Кажуть, вона відьма. Схоже, це правда. В усякому разі, вона прийшла тоді до мене вдягнена нареченою. Я був приголомшений. «Ти надто стара, "щоб отак чепуритись і вбиратись»,— сказав я їй. Та вона почала сперечатися зі мною і сперечалася довго, вперто, ніби була не жінка, а чоловік, і зрештою таки домоглася свого. Кімон повернувся додому. Тепер, правда, його вже нема на світі. Але Фукідід... Місто замале для нас двох. Хтось має звідси піти — або я, або він. І дуже скоро.

Перікл підвівся. Дужа рука знову допомогла мені зіп'ястися на ноги.



  • Ходімо до гостей і разом відсвяткуємо мир із Спартою та мир із Персією.

  • Відсвяткуємо, правителю, Періклів мир,— сказав я цілком щиро. Відповідь Перікла теж здалася мені щирою, коли він сказав:

— Я буду щасливий, якщо майбутні покоління говоритимуть про мене: «Жоден афінянин не носив жалоби з його вини!»

Я, Демокріт з Абдерів, син Афенокріта, записав ці спогади Кіра Спітами і розділив їх на дев'ять книг. Я найняв переписувачів, які виготовили чимало примірників, і тепер їх може прочитати кожен грек.

Через тиждень після вечірки в домі Аспасії Кір Спітама помер помер раптово, не страждаючи, в ту хвилину, коли я читав для нього уривки з Геродотової «Історії». Це сталося майже сорок років тому.

Протягом цих років я подорожував у багатьох країнах. Я жив у Вавілоні й у Бактрі. Я побував біля самого витоку Нілу, а на сході дістався до берегів річки Інд. Я написав багато книжок. Та коли цього року я повернувся до Афін, ніхто мене не впізнав навіть балакучий Сократ.

Думаю, Кір Спітама мав рацію, коли припускав, що прокляття над Алкмеонідами тяжіє й досі. Перікл був славетною людиною, проте доля повелася з ним немилосердно. Коли він помер, двадцять років тому, афінян косило іззовні спартанське військо, а зсередини — чума.

Нині, після двадцяти восьми років безперервних і виснажливих воєн із Спартою, Афіни зазнали цілковитої поразки. Навесні цього року довгі мури було розвалено, і тепер, коли я пишу ці рядки, на Акрополі стоїть спартанська залога.

Значною мірою завдяки освіті, яку дав мені Кір Спітама, я за своє довге життя зумів з'ясувати не тільки причини небесних явищ, а й сутність самого всесвіту.

Головні його елементи це атоми та порожній простір; усе інше — тільки людська думка. Світів, таких, як наш, безліч. Вони утворюються і гинуть. Але ніщо не може виникнути з нічого або перетворитися на ніщо. Складових атомів незліченна кількість, вони можуть бути які завгодно малі, а з їхніх завихрень утворюються всі складні речовини всесвіту — вогонь, вода, повітря, земля.

Причина виникнення всього сущого безупинний вихровий рух, який я називаю необхідністю. Отож усе залежить від необхідності. Отак усесвіт постійно утворюється й відтворюється.

Як уже почав здогадуватися — хоч і не вірити Кір Спітама, всесвіт не має ні кінця, ні початку. Він існує в стані плинності у нескінченному часі. Хоч я ніде не виявив ані найменших слідів Зороастрового Мудрого Повелителя, його мож­на при бажанні ототожнити з поняттям одвічного кругового руху, в якому перебуває космос, первісна єдність, творіння.

Але я вже писав на цю тему в своїх книжках і згадую про це тут тільки для того, щоб висловити свою глибоку вдячність старому мудрецеві, історію життя якого я присвячую останній людині часів розквіту афінської могутності і слави, людині, що дожила до наших часів, Аспасії, дружині Лісікла, торговця вівцями.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка