Головне управління юстиції у харківській області методичний посібник матеріали для лекцій, практичних занять, позакласних заходів з правової освіти у загальноосвітніх навчальних закладах




Сторінка1/8
Дата конвертації26.10.2018
Розмір1,08 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8











ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ ЮСТИЦІЇ У ХАРКІВСЬКІЙ ОБЛАСТІ


МЕТОДИЧНИЙ ПОСІБНИК

Матеріали для лекцій,

практичних занять, позакласних заходів з

правової освіти у загальноосвітніх навчальних закладах

м. Харків


2008 рік

Матеріали до методичного посібника підготовлені спеціалістами сектору правової роботи, правової освіти та систематизації законодавства Головного управління юстиції у Харківській області.


Методичний посібник призначено для спеціалістів управлінь юстиції, які займаються правоосвітньою, інформаційно - роз’яснювальною роботою серед учнів загальноосвітніх навчальних закладів.

У посібнику зібрані методичні розробки для проведення заходів правоосвітнього характеру.



ЗМІСТ
ПЕРЕДМОВА______________________________________________________4


  1. Бесіда на тему: ”Правочини” (Головне управління юстиції у Харківській області)_____________________________________________________________6




  1. Лекція на тему: „Спадкове право за Цивільним кодексом України” (Головне управління юстиції у Харківській області)______________________17




  1. Правова гра для учнів 9-11 класів на тему: «Право – це мистецтво добра і справедливості» (Балаклійське районне управління юстиції Харківської області)____________________________________________________________33




  1. Ситуативний тренінг у формі гри: „Правовий лабіринт” (Чугуївське міськрайонне управління юстиції Харківської області)____________________39




  1. Брейн-ринг: „Його величність – Закон” (Куп’янське міськрайонне управління юстиції Харківської області)_______________________________47




  1. Урок-вікторина (Куп′янське міськрайонне управління юстиції Харківської області)______________________________________________58




  1. Турнір правознавців: „Права та цивільно-правова відповідальність дітей” (Харківське міське управління юстиції Харківської області)___________________________________________________________63




  1. Позакласна виховна година: „Право в нашому житті” (Шевченківське районне управління юстиції Харківської області)________________________67




  1. Святкування річниці прийняття Конвенції про права дитини (Ізюмське міськрайонне управління юстиції України Харківської області)____________72



  1. Турнір юних правознавців (Нововодолазьке районне управління юстиції Харківської області)________________________________________________78




  1. Юридична вікторина на тему: „Юний правознавець (Кегичівське районне управління юстиції Харківської області)________________________83




  1. Гра: „Магістри правознавства” (Коломацьке районне управління юстиції Харківської області)_________________________________________88



ЗАТВЕРДЖУЮ

Заступник начальника Головного управління юстиції у Харківській області
________________Ю.Ю.Коваленко
____”__________________2008р.




ПЕРЕДМОВА

Шановні колеги!

Процеси, пов’язані із розбудовою України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави, що передбачається Конституцією України, потребують відпрацювання і втілення в життя чіткої системи, яка б сприяла підвищенню правової культури, зокрема, підростаючого покоління.

Тому в умовах реформування наявного суспільства та його правової системи правова освіта є інноваційним інструментом, засобом, що прискорює модернізацію застарілих правових форм регулювання суспільних відносин. А тому питання про правову освіту молоді особливо актуальне у зв’язку з необхідністю виховання їх у дусі активної участі у формуванні правової держави та законослухняності, забезпечення правовою інформацією щодо чинного законодавства і практики його застосування, профілактики правопорушень, які скоюються на ґрунті правового нігілізму, формування в учнів правової культури.

На сьогоднішній день недостатньо наявної методичної літератури на допомогу фахівцю щодо викладання норм права. Пропонований методичний посібник має на меті допомогти спеціалістам управлінь юстиції Харківської області, які займаються правоосвітницької роботою у проведенні правоосвітніх заходів у загальноосвітніх навчальних закладах.

Автори не ставили за мету висвітлити усі методичні деталі проведення таких заходів. Спеціаліст, який працює творчо, може використати запропоновані матеріали з максимальним урахуванням запитів і можливостей школярів, індивідуальних уподобань та методичного досвіду. Запропоновані методичні матеріали є лише одним із варіантів проведення лекцій, практичних занять, позакласних заходів з правової освіти у загальноосвітніх навчальних закладах.



Бесіда на тему: ”Правочини”

(Головне управління юстиції у Харківській області)


Законодавче визначення правочину міститься в ст. 202 ЦК, яка передбачає, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Правочини відрізняється від інших юридичних фактів за такими ознаками:



  1. правочини є вольовими актами, спрямованими на досягнення певного правового результату. Цим правочин відрізняється від такого виду юридичних фактів, як події, які відбуваються та створюють правові наслідки незалежно від волі суб’єктів цивільного права;

  2. правочини завжди є діями суб’єкта цивільних відносин. Цим вони відрізняються від адміністративних актів, які видають органи держаної влади та управління, виступаючи як суб’єкти публічного права;

  3. правочини завжди є правомірними діями, що спричиняють виникнення або видозміни регульованих цивільних правовідносин. Цим правочини відрізняються від такого виду юридичних фактів, як делікти, які порушують цивільні права і спричиняють виникнення регульованих відносин;

  4. воля у правочинах завжди спрямована саме на встановлення, зміну, припинення цивільних прав і обов’язків. Цим вони відрізняються від такого виду юридичних фактів, як акти цивільного стану, які по – перше, об’єднують і події і дії; по – друге, нерозривно пов’язані з фізичною особою і не стосуються осіб юридичних; по – третє, є передумовою виникнення у фізичних осіб можливості бути суб’єктом цивільних прав та обов’язків.

Поняття „правочин„ та „договір” співвідносяться між собою як загальне та окреме: будь – який договір є правочином, але не всякий правочин є договором.

Ст. 626 ЦК України вказує, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних обов’язків та прав.
ВИДИ ПРАВОЧИНІВ

Класифікація правочинів можлива за різними підставами:



  1. залежно від числа сторін, що беруть участь у правочині (ст. 202 ЦК України):

- односторонні - це дія, волевиявлення однієї сторони, спрямована на набуття, зміну, припинення цивільних прав і обов’язків (видача довіреності, складання заповіту). Односторонній правочин, як правило, може створювати обов’язки лише для особи, яка його вчинила. Але у випадках встановлених законом, або за домовленістю з іншими особами односторонній правочин може створювати обов’язки також для інших осіб;

- двосторонні - це погоджена дія двох сторін, спрямована на встановлення, зміну, припинення цивільних правовідносин;

- багатосторонні – правочини, в яких беруть участь три і більше сторін (договір про спільну діяльність);

Стороною як двостороннього, так і багатостороннього правочину може бути кілька осіб.



  1. залежно від наявності або відсутності обов’язку сторін надавати зустрічне матеріальне відшкодування:

  • оплатні;

  • безоплатні.

  1. в залежності від умов настання наслідків:

    • реальні – правочин, в якому для настання наслідків необхідно досягнення сторонами узгодження всіх істотних умов і передача речі (договір позики);

    • консенсуальні – правочин, в якому для настання наслідків досить досягнення сторонами угоди всіх істотних умов (купівля – продаж).

  2. залежно від строку укладення:

  • строкові - визначено момент виникнення у сторін прав та обов’язків, тривалість їхнього існування, момент припинення тощо;

  • безстрокові – терміни та строки не визначені.

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Правочин, для якого законом не встановлена обов’язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.

Правочини за допомогою конклюдентних дій можуть вчинятися лише у випадках, коли це не суперечить їх суті й законом не встановлений інший спосіб вираження волі стосовно таких правочинів. Наприклад, банк, виставляючи банкомат, виражає свій намір виплачувати гроші власникам відповідних кредитних карток; власник картки, виконуючи необхідні дії, виражає свою волю на отримання грошей.

Вираження волі в правочині можливе також шляхом мовчання (ч.3ст. 206 ЦК). Мовчання має правове значення лише у тому випадку, якщо за законом або домовленістю сторін правочину йому надане таке значення (наприклад, якщо орендар продовжує користуватися майном після закінчення строку договору при відсутності заперечень з боку орендодавця, договір вважається поновленим на тих самих умовах на невизначений строк (ст. 764 ЦК). У цьому випадку подовження орендних відносин відбувається фактично шляхом мовчазної згоди сторін.

Найпоширенішим способом вираження волі суб’єктів цивільних відносин є словесна (усна) форма правочину, коли висновок про волю особи робиться не приблизно, а на підставі прямо виказаного нею бажання. Така форма правочинів може мати місце у випадку переговорів сторін під час їх особистої зустрічі, переговорів по телефону, радіо тощо без складання письмового документа.

Згідно зі ст. 206 ЦК, за загальним правилом, усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами в момент їх вчинення. Характерною рисою таких правочинів є збіг у часі двох стадій їх розвитку – виникнення та припинення шляхом виконання.

Зазвичай у таких випадках йдеться про правочини, які укладаються на невелику суму або з приводу яких рідко виникають спори, зокрема до них належать:


    1. правочини фізичних осіб між собою на суму, що не перевищує двадцятикратного розміру неоподаткованого мінімуму доходів громадян;

    2. правочини з будь - яким суб’єктним складом незалежно від суми, що виконуються безпосередньо під час їх укладення, як, наприклад, договір купівлі – продажу за готівку. У цьому випадку будь – якій фізичній особі, яка оплатила товари або послуги на підставі усного правочину з іншими юридичними або фізичними особами, за її бажанням має бути виданий документ, що підтверджує підстави і суму отриманих грошей. Водночас ч.2 ст. 207 ЦК встановлює фактично обов’язок юридичних осіб, які оплатили товари або послуги вимагати від контрагента письмового підтвердження отриманої суми грошей та підстав для їх отримання.

Згідно зі ст. ст. 209, 210, ЦК України, правочини, для яких обов’язкове нотаріальне посвідчення і державна реєстрація, не укладаються в усній формі, що тягне за собою недійсність цих правочинів.

У простій письмовій формі мають укладатися правочини:



        • між юридичними особами;

        • між фізичною та юридичною особою (крім випадків коли момент учинення правочину збігається з виконанням);

        • фізичних осіб між собою, на суму, що перевищує у 20 і більше разів розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян (крім випадків, коли момент учинення правочину збігається з виконанням);

        • інші правочини, для яких письмова форма передбачена законом (ст.208 ЦК).

Згідно зі ст. 207 ЦК письмовою формою вважається фіксація змісту правочину в одному (договір, довіреність) або кількох документах (листи, телеграми). Правочин також вважається вчиненим у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв’язку.

Обов’язковою ознакою письмової форми є те, що сторони власноручно вчиняють підпис на відповідному документі при укладені правочину. Документи у правочині, сторонами якого є юридичні особи, підписується особами, уповноваженими на це установчими документами (статутом, засновницьким договором), та скріплюється печаткою юридичної особи.

Частина 3 ст. 207 ЦК допускає використання при укладенні правочину факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно – числового підпису або іншого аналога власноручного підпису. Але це допускається лише у тому разі, коли:


  • такий порядок підпису передбачений законом;

  • сторонами заздалегідь досягнута згода, яка містить зразки відповідного аналога власноручного підпису.

Якщо фізична особа внаслідок фізичної вади, хвороби або з інших причин не може власноручно підписатися, правочин за її дорученням може підписати інша особа. Підпис останньої засвідчує відповідна посадова особа (керівник установи, начальник відділу кадрів, декан, головний лікар) за місцем роботи, проживання, навчання або лікування особи, яка його вчиняє.

Правочин, вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.

Нотаріальне посвідчення правочину здійснює нотаріус. У разі відсутності в населеному пункті нотаріуса необхідні дії здійснюють уповноважені на це посадові особи, службові особи органів місцевого самоврядування. Крім того, у випадках, встановлених законом, до нотаріального посвідчення правочину прирівнюється його посвідчення певною посадовою особою: командиром військової частини, головними лікарем лікарні тощо.

Поряд з цими формами угод іноді законом передбачається ще одна додаткова стадія вчинення окремих видів угод – державна реєстрація. Державній реєстрації підлягають ті правочини, щодо яких така вимога прямо встановлена в законі (наприклад купівля – продаж земельної ділянки, житлового будинку або іншого нерухомого майна).


ВІДМОВА ВІД ПРАВОЧИНУ

За загальним правилом особа, яка вчинила правочин, має право відмовитися від нього. Умови, порядок та наслідки такої відмови залежать від того, чи є цей правочин одностороннім чи це договір.

Так, особа, яка вчинила односторонній правочин має право відмовитися від нього, якщо інше не встановлено законом. Якщо такою відмовою від правочину порушено права іншої особи, ці права підлягають захисту.

Особи, які вчинили дво- або багатосторонній правочин, мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках, передбачених законом, відмовитися від нього, навіть і в тому разі, якщо його умови повністю ними виконані.



Правові наслідки відмови від правочину встановлюються законом або домовленістю сторін.


НЕДІЙСНІСТЬ ПРАВОЧИНУ

Загальною підставою визнання правочину недійсним є його невідповідність вимогам закону. Це загальне правило конкретизоване в спеціальних нормах, що закріплюють особливі підстави і конкретні наслідки визнання правочинів недійсними.

Що стосується конкретних підстав визнання правочину недійсним, слід зазначити, що його недійсність зумовлюється наявністю дефектів ознак або елементів правочину, недотриманням вимог, необхідних для чинності правочину. Зокрема це можуть бути:


  1. дефекти суб’єктного складу – укладення правочину особою, що не має необхідного обсягу дієздатності – правочиноздатності);

  2. дефекти волі ( невідповідність волі та волевиявлення);

  3. дефекти (недотримання) форми;

  4. дефекти (незаконність та (або) аморальність) змісту та порядку укладення правочину.

Наявність цих дефектів має наслідком недійсність правочину. Винятком є випадки недотримання вимоги щодо форми правочину, встановленої законом. Як правило, недотримання простої письмової форми правочину не зумовлює недійсності останнього, а лише ускладнює доведення його існування. Оскільки за допомогою показань свідків зробити це у випадку порушення письмової форми не можна, то необхідно відшукувати письмові докази, аудіо – відеозаписи тощо.
ПРАВОВІ НАСЛІДКИ НЕДІЙСНОСТІ ПРАВОЧИНУ

За загальним правилом, встановленим ст. 216 ЦК, основним наслідком укладення правочину, що не відповідає вимогам закону і визнається недійсним, є двостороння реституція, яка полягає в тому, що кожна сторона недійсного правочину має повернути іншій стороні все, що вона одержала на виконання такого правочину.

Якщо повернути в натурі отримане за правочином, що є недійсним, неможливо, то підлягає поверненню вартість того, що одержано, тобто проводиться відшкодування одержаного за недійсним правочином у грошовій формі. Оцінка розміру відшкодування проводиться не за тими цінами, що існували на момент укладення правочину, а за цінами, що існують на момент відшкодування.

У тих випадках, коли визнанню правочину недійсним сприяла провина однієї із сторін, двостороння реституція може супроводжуватися додатковими негативними наслідками для винної сторони.

Стаття 215 ЦК розрізняє види недійсних правочинів: нікчемні та оспорювані правочини.

Нікчемними правочинами визнаються правочини, якщо їх недійсність встановлена законом. Вони вважаються недійсними з моменту їхнього укладення незалежно від пред’явлення позову до суду та рішення суду. У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Іншим видом недійсних правочинів є правочини оспорювані. Їх відмінність від нікчемних правочинів полягає в тому, що оспорювані правочини припускають дійсними, такими, що породжують права та обов’язки. Проте їхня дійсність може бути оспорена стороною правочину або іншою заінтересованою особою в судовому порядку (наприклад правочин вчинений фізичною особою, що обмежена у дієздатності).
Правочини за участю малолітніх та неповнолітніх

Діючим Цивільним кодексом України розмежовуються окремі види дієздатності (здатність особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання). Так розрізняються такі види дієздатності:



  1. часткова дієздатність фізичної особи, яка не досягла чотирнадцяти років. (малолітня особа);

  2. неповна цивільна дієздатність фізичної особи у віці від 14 до 18 років (неповнолітня);

  3. повна.

Таким чином, особи віком від 14 до 18 років мають право:

  • самостійно вчинити дрібні побутові правочини. При цьому, дрібним побутовим правочином є правочин, який задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість;

  • здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняється законом;

  • самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами;

  • бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи;

  • самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім’я (грошовими коштами на рахунку).

Інші правочини неповнолітня особа вчиняє за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника. На вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна повинна бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника.

Відсутність згоди і наступного схвалення батьків (усиновлювачів) або піклувальника є підставою для визнання такого правочину недійсним за позовом заінтересованих осіб.

У разі визнання недійсним правочину, укладеного між неповнолітнім, настає двостороння реституція: кожна зі сторін зобов’язана повернути другій стороні все одержане нею за цим правочином в натурі. У разі неможливості повернення одержаного в натурі відшкодовується вартість за цінами, які існують на момент відшкодування.

Якщо у неповнолітньої особи відсутні кошти, достатні для відшкодування, батьки (усиновлювачі) або піклувальник залучаються до субсидіарної відповідальності. Це означає, що вони зобов’язані відшкодувати завдані збитки, якщо їхня винна поведінка сприяла вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину.

Особи, які не досягли 14 років мають часткову цивільну дієздатність.

Вони мають право:



  • самостійно вчиняти дрібні побутові правочини;

  • здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної творчої діяльності, що охороняються законом.

Правочин, який вчинений малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, може бути згодом схвалений її батьками (усиновлювачами) або одним із них – з ким дитина проживає (якщо батьки живуть окремо), або опікуном. Схвалення можливе в активній та пасивній формі. Причому перевага у ЦК надається пасивному схваленню: правочин вважається схваленим, якщо батьки (усиновлювач, опікуни), дізнавшись про вчинення правочину малолітнім, протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні.

У разі відсутності схвалення дій малолітньої особи, правочини, які вчинені нею, є недійсними.

В зв’язку з цим наступають певні наслідки. Так, якщо правочин з малолітньою особою вчинила фізична особа з повною цивільною дієздатністю, то має місце двостороння реституція – фізична особа з повною цивільною дієздатністю зобов’язана повернути батькам (усиновлювачам, опікунам) малолітнього все те, що вона одержала за таким правочином від малолітньої особи. В свою чергу батьки малолітньої особи зобов’язані повернути дієздатній стороні все одержане нею за цим правочином в натурі, а за неможливості повернути одержане в натурі – відшкодувати його вартість за цінами, які існують на момент відшкодування.

Повернення у первісний стан відносини сторін вичерпуються у випадку, якщо дієздатна особа доведе, що не знала про вік другої сторони.

Якщо обома сторонами правочину є малолітні особи, ст. 221 ЦК передбачає двосторонню реституцію: кожна сторона повинна повернути другій стороні все, що одержала за цим правочином в натурі. При цьому наявність або відсутність вини самого малолітнього, його батьки до уваги не беруться. Це має юридичне значення лише тоді, коли повернення майна неможливе. Тоді відшкодування вартості майна, переданого за правочином одним малолітнім іншому, провадиться батьками (усиновлювачами) або опікуном, якщо суд встановить, що вчиненню правочину або втраті майна, яке було його предметом, сприяла винна поведінка цих осіб.

Якщо неповнолітня особа вчинила правочин з малолітньою особою, то має місце двостороння реституція, але з можливістю залучення до участі у відшкодуванні збитків батьків (усиновлювачів) або піклувальника.

На вимогу заінтересованої сторони (батьки, усиновлювачі, опікуни, малолітня особа або дієздатна сторона правочину) правочин, вчинений малолітнім, може бути визнаний судом дійсним, але за умови, що він вчинений на користь малолітнього.

Як правило, сім’я має спільний бюджет, а батьки утримують своїх дітей до досягнення ними повноліття, а у випадках, коли діти продовжують навчання і в зв’язку з цим потребують матеріальної допомоги – до досягнення ними двадцяти трьох років. Але кожен член сім’ї, в тому числі і діти, можуть мати на праві власності певне майно.

Батьки є законними представниками своїх дітей, і однією із функцій такого представництва є управління їх майном. Відповідно до ст. 177 СК України батьки управляють майном своєї малолітньої дитини. Таке управління здійснюється без спеціального повноваження. При цьому вони не можуть вчиняти щодо такого майна ті правочини, які не може вчиняти і опікун (наприклад, дарування ( ст. 68 ЦК)). А деякі правочини вони можуть вчиняти лише з дозволу органу опіки та піклування, а саме укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири та договори щодо іншого цінного майна (ст.71). Водночас батьки повинні вислуховувати думку дитини щодо способів управління її майном.

Якщо один із батьків вчинює правочин щодо майна малолітньої дитини, то вважається, що при цьому діє презумпція згоди на це другого із батьків. Якщо ж правочин щодо майна малолітньої дитини виходить за межі дрібного побутового і вчиняється одним із батьків без згоди другого, останній має право звернутися до суду з вимогою про визнання такого правочину недійсним.

Батьки вирішують питання про управління майном дитини спільно, а у разі виникнення спору це питання вирішується органом опіки та піклування або судом.

При досягненні дитиною чотирнадцяти років управління її майном батьками припиняється. Батьки повинні повернути дитині майно, яким вони управляли, а також доходи від нього.




Лекція на тему: „Спадкове право за Цивільним кодексом України”

(Головне управління юстиції у Харківській області)

Загальні положення про спадкування встановлює глава 84 ЦК.

Порядок здійснення прав спадкоємців регулюється також Законом України „Про нотаріат”.

У судовій практиці застосовується постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 червня 1983р. № 4 „Про практику розгляду судами України справ про спадкування”.

Спадкування – це перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Спадкування є загальним правонаступництвом, оскільки права та обов’язки померлого переходять до спадкоємців одночасно як єдине ціле. Спадкоємець не може прийняти лише частину прав, а від інших відмовитися. Це безпосереднє правонаступництво, оскільки спадкоємці одержують права та обов’язки безпосередньо після померлого на підставі акта прийняття спадщини.

ВИДИ СПАДКУВАННЯ. Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно зі ст.1218 ЦК до складу обов’язки, що належали спадкодавцеві на спадщини входять усі права та момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Не входять до складу спадщини прав та обов’язки, що нерозривно пов’язані з особою спадкодавця, зокрема:


  1. особисті немайнові права;

  2. право на участь у товариствах та право членства в об’єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документах;

  3. право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я;

  4. права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати встановлені законом;

  5. права та обов’язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 ЦК.

ВІДКРИТТЯ СПАДЩИНИ регулює стаття 1220 ЦК. Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.

Таким чином, відкриття спадщини – це виникнення спадкових правовідносин при настанні певних юридичних фактів:



  • смерті особи;

  • оголошення її померлою.

Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою. Встановлення часу відкриття спадщини має важливе значення. На день відкриття спадщини визначається кількість спадкоємців і склад спадщини. З часу відкриття спадщини починають обчислюватися строки на прийняття або відмову від неї. До спадкування застосовується законодавство, що діяло в момент відкриття спадщини.
  1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка