Художня культура як духовне явище




Скачати 73,87 Kb.
Дата конвертації11.03.2019
Розмір73,87 Kb.
Тема 1. Художня культура як духовне явище
Урок 17
Тема «Художня культура як духовне явище» продовжить знайомити Вас із структурою художньої культури. Ви дізнаєтесь, як цінні твори духовної культури допомагають розвитку соціалізації та вихованню культурної особистості, та важливість національної культури в духовному потенціалі суспільства.
Культура - это то, что остается, когда все остальное забыто.

Эдуар Эррио
Задача художньої культури для суспільства, це - духовний розвиток особистості, формування та задоволення її духовних потреб, збагачення її діяльності. Структура культури є досить складним і багатогранним явищем, де всі складові елементи взаємодіють між собою, утворю­ючи єдину систему культури. У широкому розумінні культура — це штучне явище, створене людиною. Саме через культуру пізнається людина як суспільна істота і соціально-діяльна особа та реалізується людське "Я".

Духовна культура утворює досить складну систему, що включає пізнавальну культуру (науку, освіту, філософію), моральну, художню, правову, педагогічну та релігійну культури. На думку багатьох фахівців, існує чимало різновидів культури, які відносяться і до матеріальної, і до духовної сфери. Вони по вер­тикалі пронизують всю систему духовної культури. До таких різновидів відносять політичну, економічну, екологічну та естетичну культури. Структурні частини культури прийнято поділяти на основних конкретних носіїв, це - культура міська і сільська, класова, елітарна культура, етнічна, професійна, молодіжна, культура сім’ї, або окремої людини. Загальновизнаним є виділення непрофесійної культури, яку іноді називають народною творчістю. Можливе виділення інших елементів культури. За ознакою акту­альності можна вирізнити сферу культури, що є найбільш популяр­ною і має масове поширення. Кожна епоха створює притаманну їй актуальну культуру. Це підтверджується наявністю моди не лише в одязі, але й щодо культури. Актуальність культури — це безпосе­редній, живий процес, в якому щось народжується, набирає сили, роз­квітає, а потім завмирає чи зникає взагалі.

Відомий російський культуролог Л.Н. Коган виділяє два блоки в системі культури: перший блок включає цінності культури, тобто речі і твори, що опредмечують культуру даної епохи, а також норми і вимоги культури, які висуваються кожному члену суспільства. Сюди ж входять норми права, моралі, релігії, норми повсякденної поведінки та спілку­вання людей (етикет). До другого блоку входять традиції, обряди, звичаї, різні заборони (табу), що забезпечують функціонування культури. Ці за­соби не узаконені правовими нормами і в народній культурі вважа­лися головними.

Народна творчість – це художня діяльність самого народу, фольклор. «Народ створює мистецтво, а ми композитори його тільки аранжуємо», - писав російський композитор ХІХ ст. М.Глинка. Народна творчість - це джерела для багатьох представників професійного мистецтва, які черпають з народної скарбниці натхнення, теми, ідеї, образи. Народна творчість концентрує в собі естетичний, мистецький, життєвий досвід безліч поколінь людей, відбиває його життя, погляди, ідеали створювані народом й існуючі в народних масах у поезії, переказах, піснях, казках, епосу, музиці (пісні, інструментальні награвання й п'єси), театр (драми, сатиричні п'єси, ляльковий театр), танець, архітектура, образотворче й декоративно-прикладне мистецтво. Але передача людського досвіду у народній культурі відбувається стихійно, мимовільно. З появою професійної культури виникають спеці­альні інститути, що забезпечують відтворення, збереження, передачу і споживання культури. Професійні майстри здобувають професійну підготовку у спеціалізованих мистецьких закладах, що дає можливість на базі знань розкритися яскравіше, талановитіше, як кажуть професійніше.

Духовна (сакральна) культура – це культура ідейно - релігійного змісту, яка включена у систему релігійного культу, виконує визначені функції. Ця спрямованість на релігійний культ накладає відбиток на зміст та художню форму, направляючи свідомість людей у бік образів надприродного - Бога, ангелів, святих та ін. Вимоги церкві до культового мистецтва фіксувалися у церковному каноні, що строго регламентував зміст та форму будь-яких мистецьких добутків. Канон виступав як зразок для наслідування, як правило для фіксування образу та побудови форми, як норма, що регулює художню творчість. У культурній історії людства сакральне мистецтво впродовж довгого часу грало домінуючу роль при створенні картини світу, в міфології, етичних, естетичних нормах, філософії.

Світська культура вільна від впливу та втручання релігії, атеїстична за своєю суттю. Духовні образи іноді входять у світські твори, як відображення складного багатоукладного життя суспільства. Проникнення релігійного початку характерне для всіх видів світського мистецтва. Рідко який митець не звертається до євангельських сюжетів, що дають йому можливість по-філософськи осмислити життя. Особливе відношення митця до природи, це – поклоніння їй, як храму всього сущого. Кожен щирий твір мистецтва повинен нести в собі прояв високого Духа, який обпалює або підносить душу, а серце зігріває від любові і неосяжного захвату. Духовність - прояв вищої гармонії, ладу, правди та любові.

У свідомості кожного народу в стереотипній формі живуть данні про типові риси тієї або іншої націй: англійці - консервативні, французи - збудливі й легковажні, німці - акуратні й працьовиті, іспанці - повні почуттям гордості і т.п.

Культура українського народу розвивалася не ізольовано від куль­тур інших народів, її становлення проходило закономірно, в контексті світового культурологічного процесу. Українці віками творили власну самобутню культуру, успадковуючи культурні цінності своїх предків, пе­реймаючи і творчо осмислюючи надбання інших народів. Цим са­мим вони розвивали не лише національну культуру, але й зробили вагомий внесок у скарбницю світової. Дослідники українського національного характеру визначили концепцію вузлових моментів українського менталітету і соціальних архетипів, які на несвідомому рівні визначають поводження в типових для нашої культури соціальних ситуаціях. Це - самопожертва заради цінностей культури, самообмеження заради благополуччя інших людей, спрага свята, апеляція до особистості (панів, правителів), а не до закону, культурні цінності такі як терпіння, страждання, смиренність, самообмеження, постійне жертвування собою на користь інших, світу.

Українська культура століттями розвивалась, перебуваючи під впливом литовської, польської, російської, тому іноді її вважали "провінційною". На розвиток української культури негативно впливала відсутність власної державності, єдиної націо­нальної політики в галузі культури. Здобуття Україною незалежності, розбудова самостійної держави, зростання самосвідомості нації, перехід до нового суспільства на зламі епох зумовило зростання інтересу до історії та проблем української культури, що вимагає нового висвітлення культу­рологічних проблем, відкриває нові обрії розвитку української культури. Культурний процес — це жива людська діяльність, що опи­рається на культурну спадщину безліч поколінь людського роду, які збагатили культуру своїми знаннями, творчістю, новими відкриття­ми, досвідом, навичками і вміннями. Через обмін цінностями куль­тури розкривається зміст культурного прогресу.

Національна культура є синте­зом цінностей, створених різними соціальними групами людей і класами даного суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність, оригінальність виявляються в духовній сфері, перш за все в мові, літературі, музиці, живописі, філософії, традиціях, релігії. Своєрідність зумовлена різноманітними формами національного життя, географічними, господарськими, побутовими, ідеологічними, державно-правовими, релігійними чинниками. Вони забезпе­чують збереження й відтворення економічного та морально-духовного потенціалу нації, формують почуття національної свідомості, інтег­рують культуру нації в світову культурну співдружність. Особливість національної культури полягає в тому, що вона характе­ризує чинники національного життя, які складають ос­нову нації і забезпечують подальший національно-культурний про­цес. До них відноситься мова, звичаї, традиції народу, релігія, худож­ня культура, національний характер, національна самосвідомість, почуття національної гідності, способів організації поведінки та спілку­вання людей.



Поступальний розвиток людства вимагає глибоко­го освоєння культурної спадщини, розширення обміну неосяжними культурними цінностями між народами, вміння вийти за межі звичних, підтримуваних консервативною силою традиції, але вже застарілих уявлень. Поворот до цінностей культури минулого аж ніяк не данина моді, а симптом глибоких соціальних змін, що відбуваються у світі. В умо­вах екологічної катастрофи чи атомної безодні неминуче зростає вселюдська потреба пильно вдивлятися в мину­ле, щоб спроектувати його досвід на сучасне та майбутнє. Реалії світу привели до зламу в свідомості людини, її погляди розширилися до турботи про долю всього людства. Закономірною тенденцією стає усвідомлення особистості в контексті історичного часу, в орієнтації на соціально-культурні ідеали та мож­ливості їх реалізації при розширенні міжнародних зв'язків. Значні соціокультурні зміни, що стосуються практично всіх аспектів громадського життя різних країн і народів, з особливою гостротою ставлять питання про міжнародну взаємодію, її роль в еволюції ет­нічних культур та розвитку загальносвітової культури.
Література


  1. Воскресенская Н. О., Маркова А. Н., Культурология. История мировой культуры. Изд.: Издательство журнала "Юнити", Культура и спорт, ЮНИТИ-ДАНА, 2003 г

  2. Культурология ХХ в.: Антология. М., 1995.

  3. Мамонтов С.П. Основы культурологии. М., 1996.

  4. Самосознание европейской культуры ХХ в. М., 1991.

  5. Учебный курс по культурологии /Науч.ред. Г.В.Драч. Ростов-на-Дону, 1996.

  6. Чернокозов А.И. История мировой культуры. Ростов-на-Дону. М., 1997.

  7. Культурология: История и теория культуры. М., 1996.

  8. Ильина Т.В. История искусств. Западноевропейское искусство. М., 1993.

  9. Паперный В. Культура Два. М., 1996.

  10. Печчен А. Человеческие качества. М., 1985.

  11. Швейцер А. Культура и этика. М., 1973.

  12. Ясперс К. Смысл и назначение истории. М., 1994.






База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка