І. М. Лицур д-р екон наук, старш наук співроб., провідний науковий співробітник відділу стратегічного потенціалу сталого розвитку Державна установа Інститут економіки природокористування та сталого розвитку Н



Сторінка11/22
Дата конвертації11.03.2019
Розмір5,4 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   22



сервисно-ресурсная модель организации информационных технологий в контексте обеспечения устойчивого развития
докторант Гусева И.И.

Национальный технический университет Украины «Киевский политехнический институт» (Украина)

Применение информационных технологий (ИТ) сегодня позволяет уменьшить негативное воздействие на окружающую среду, предупредить губительные изменения климата, а также обеспечить эффективное достижение целей устойчивого развития (УР). ИТ уже зарекомендовали себя как действенные инструменты повышения энергоэффективности, оптимизации потребления ресурсов, снижения операционных затрат в таких сферах их применения, как управление производством и потреблением, устойчивым развитием территорий, транспортными потоками, сельским хозяйством и т.д. Однако, необходимо учитывать и тот факт, что сами ИТ также влияют на окружающую среду, поэтому сегодня в контексте обеспечения УР актуальным является повышение их экологичности.

ИТ-процессы в общем случае представляют собой некие услуги, которые предоставляются соответствующей ИТ-службой предприятия или же сторонней организацией пользователям. Например, ИТ-служба может оказывать поддержку мониторинга состояния окружающей среды посредством оказания таких услуг, как разработка и внедрение системы автоматизации сбора необходимой для мониторинга информации, обеспечение анализа полученных данных, предоставление специализированного программного обеспечения, а также его сопровождение.

Все услуги, предоставляемые ИТ-службой, должны быть систематизированы в так званый каталог услуг. Чаще всего, это база данных или структурированный документ, в котором содержится описание услуг, уровни обслуживания, стоимость или размер платы за услуги, порядок предоставления или согласования услуг, а также перечень необходимых ресурсов. Согласно ITIL (Библиотека инфраструктуры информационных технологий), к ресурсам ИТ-службы относятся сотрудники, приложения, сервера, активное и пассивное коммуникационное оборудование и т.д. Однако, в контексте обеспечения УР данный перечень необходимо расширить такими потребляемыми ресурсами, как электроэнергия, расходные материалы.

Взаимосвязь между ИТ-услугой и соответствующими ресурсами обычно описывается сервисно-ресурсной моделью (СРМ). Как и другие модели, СРМ предназначена для создания упрощенного представления объекта реального мира, его структуры, поведения и взаимодействия с окружающим миром. Представление ИТ-сервиса в виде СРМ может быть полезным в рамках [1]: процесса формирования портфеля сервисов, процесса управления уровнем обслуживания, операционных процессов, процесса управления доступностью, процесса управления финансами и т.д.

Согласно [2], для определения стоимости ИТ-услуг возможно использование трех вариантов СРМ: аллокационная модель, расширенная аллокационная модель и модель ресурсно-технологических карт.

В аллокационной модели фактические затраты распределяются на ряд взаимосвязанных объектов затрат (приложения; платформы; инфраструктура; среда). Аллокационная модель в чистом виде вполне пригодна для оценки фактических затрат на ИТ-услуги, но не позволяет оценить достаточность затрат, а также спрогнозировать затраты при изменении объема и качества услуг. Для такого прогноза необходима расширенная аллокационная модель, дополненная техническими сервисами.

Наиболее развитый вариант СРМ - модель расчетно-технологических карт. В этой модели для каждой бизнес-услуги составляется расчетно-технологическая карта, содержащая нормативы расхода ресурсов [2].

В контексте обеспечения УР, по нашему мнению, необходимо расширить СРМ путем добавления в модель, кроме используемых ресурсов (электроэнергии, расходных материалов), также возможных воздействий на окружающую среду и последствий использования ИТ в виде социальных, экономических и экологических факторов. К этим факторам, к примеру, можно отнести: выбросы, затраты на утилизацию, изменения в социальной структуре, материальных потоках и т.д.

Итак, безусловно ИТ становятся одним из ключевых элементов в системе обеспечения экологической безопасности, внедрения инновационных и устойчивых моделей производства, потребления и жизни, ИТ способствуют оптимизации производительности, а также уменьшению количества необходимых ресурсов на единицу произведенной продукции. Однако для повышения позитивного воздействия ИТ на окружающую среду, а также обеспечения УР, необходимо «озеленить» модель управления ИТ, привести в соответствие с современными экологическими требованиями ИТ-услуги, ИТ-службы и ИТ-инфраструктуру.




  1. Вадим Голубцов, Михаил Федоренко Сервисно-ресурсная модель. От теории к практике [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.osp.ru/itsm/2012/09/13017362.html

  2. Кирилл Скрипкин, Светлана Растопшина, Игорь Баринов Основание. Каталог ИТ-услуг в управлении ИТ-службой [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.itsmforum.ru/


РОЗВИТОК ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ
к.е.н., доц. Ілляшенко Н.С., студентка Рибалка М.В.

Сумський державний університет (Україна)
Україна продовжує розвиватися як країна з високою часткою сировинних галузей промисловості, де переважає сфера низьконаукоємкого матеріального виробництва. Відомо, що рівень розвитку країни залежить від рівня розвитку інноваційної діяльності, тому впровадження інновацій є головним чинником успіху підприємства, який впливає і на рівень розвитку країни загалом.

Названу проблематику розглядають такі дослідники як: Ілляшенко С.М., О.В. Комеліна, Н.І. Луцька, С.В. Палиця, В.М. Порохня, О.В. Рубінчик Череп А.В., Юркевич О.М., Резнік Н.П., Андросова О.Ф., Микитюк П.П., Сенів Б.Г. та інші.



Актуальність теми даної роботи зумовлена тим, що сьогодні Україна стоїть перед необхідністю глибокого коригування економіки, мета якого – не просто економічне зростання, а набуття ним інноваційної природи як основи стійкого економічного прогресу. В Україні, практично не створені умови для ефективного здійснення інноваційної діяльності. Перешкоди фінансового, політичного, правового характеру постають на шляху масової реалізації інновацій. А саме процеси створення нових інноваційних структур, які здатні реалізовувати цілком комерційні проекти, мають стихійний характер.

Cлід відмітити, що інноваційна діяльність підприємств стримується такими факторами, як відсутність фінансування, недостатність інформації про ринки збуту, високі кредитні ставки, недосконалість законодавчої бази у сфері інновацій, податкової системи та пільгового режиму для здійснення інноваційної діяльності, міграція фахівців високого рівня, науковців

В Україні, яка має високі показники розвитку сфер, що є первинними джерелами інноваційного розвитку, інноваційний потенціал використовується, у порівнянні з іноземними країнами, менш ефективно. Це створює загрозу перетворення України у країну, яка експортує сировинні ресурси для промислового та інтелектуального виробництва. У деяких регіонах України відбувалося підвищення інноваційної активності. Стале зростання питомої ваги підприємств, що займалися інноваційною діяльністю у 2012-2013 рр., спостерігалося у Києві в 3,3 раза, АР Крим та Харківській області у 2,7 раза.

Отже, в 2013 р. інноваційною діяльністю у промисловості займалося 1381 підприємств або майже кожне десяте обстежене промислове підприємство. Саме тому серед регіонів більшою за середню частка інноваційно активних підприємств була у Дніпропетровській, Чернівецькій, Житомирській, Кіровоградській, Одеській, Івано-Франківській, Херсонській, Харківській областях та м. Києві.

Інноваційна діяльність промислових підприємств сприяла розширенню асортименту продукції, створенню нових ринків збуту в Україні, збереженню і розширенню традиційних ринків збуту, забезпечення відповідності сучасним правилам і стандартам, зростанню виробничих потужностей, поліпшенню умов праці. Таким чином, основними проблемами інноваційного розвитку в Україні та її регіонах на сучасному етапі є:

  • відсутність реальних механізмів об'єднання наявних ресурсів, їх концентрації на найбільш значних та перспективних напрямах розвитку;

  • те, що немає залежності між збільшенням обсягу продажу приватними компаніями і зростання фінансування здійснюваних ними досліджень і розробок;

  • інноваційна політика немає чіткої спрямованості у вирішенні конкретних економічних проблем регіонів, в їх реструктуризації з врахуванням ринкових чинників.

Ось чому, можна виділити основні шляхи активізації інноваційної діяльності в Україні на сучасному етапі розвитку вітчизняної економіки:

  • по-перше, розробку і запровадження механізму надання пільг промисловим підприємствам, які впроваджують і реалізують інноваційну продукцію;

  • по-друге, поширення практики надання інноваційним підприємств середньострокових кредитів зі знижкою кредитної ставки.

Реалізація запропонованих напрямків активізації інноваційної діяльності в Україні дасть змогу значно підвищити рівень інноваційної активності промислових підприємств, стабілізувати прискорений процес оновлення виробництва, ефективно використовувати внутрішні і залученні зовнішні інвестиції на інноваційну діяльність.

Отже, аналізуючи вище сказане, можна зробити висновки, що для успішної, прибуткової інноваційної діяльності вітчизняних підприємств, перш за все необхідно розвивати законодавчу базу для більш тісного співробітництва державного та підприємницького сектору, оскільки тільки при ефективному, стимулюючому розвитку підприємств Україна буде економічно стабільною та розвиненою.


АНАЛІЗ ПІДХОДІВ ДО ВИЯВЛЕННЯ АДЕКВАТНИХ ПОКАЗНИКІВ ДИНАМІКИ ІННОВАЦІЙНОГО ПОТЕНЦІАЛУ

доц. Касьяненко В.О.



Сумський державний університет (Україна)
Формування інновацій є досить динамічним процесом, та потребує перманентного моніторингу та оцінки. Крім того, мінливий характер інноваційної діяльності призводить до необхідності постійного оновлення та удосконалення різноманітних як теоретичних, так і прикладних аспектів цього процесу. У даному контексті варто також зауважити, що досягнути практичних позитивних результатів від реалізації інновацій на різних рівнях неможливо без попередніх ґрунтовних теоретичних досліджень та оцінки можливостей суб’єкта економічної діяльності у сфері впровадження інновацій.

У той самий час необхідно зазначити, що основою успішного впровадження інновацій та активного розвитку даної сфери є створення ґрунтовної теоретико-методологічної бази. Виходячи з цього, в першу чергу необхідно розглянути базові аспекти щодо сутності, складу та оцінки даного явища, які на сьогодні залишаються об’єктом наукових дискусій вітчизняних та зарубіжних вчених, і тому виникає необхідність їх глибокого аналізу та уточнення.

У контексті дослідження сутності інноваційного потенціалу варто зауважити, що дана категорія є компонентом економічного потенціалу країни, а саме однією з його базових складових, оскільки визначає конкурентоспроможність певної території, а підвищення цього показника є важливою стратегічною метою будь-якої держави.

Таким чином, справедливо зауважити, що інноваційний потенціал є поняттям комплексним та використання усіх його компонентів для поліпшення рівня конкурентоспроможності держави обумовлює необхідність розроблення механізму кількісної оцінки його складових. Розглядаючи послідовність формалізації даного процесу в загальному вигляді, доцільно зауважити, що в першу чергу, необхідно виокремити перелік системоутворювальних складових інноваційного потенціалу національної економіки, в подальшому надати їм якісної та кількісної характеристики і, як результат, сформувати окремі науково-методичні підходи щодо кількісної оцінки базових складових.

Саме тому досить важливим аспектом наукових досліджень є виявлення окремих підсистем у рамках інноваційного потенціалу та відбір найбільш адекватних показників, які дозволять прослідкувати динаміку зміни цих складових і вплив виявлених тенденцій на систему в цілому.

Крім того, досить подібними за змістом є науковий та інтелектуальний елементи інноваційного потенціалу, а оскільки між зазначеними поняттями не можна провести чіткої межі, то доцільно було б залишити більш узагальнену категорію (наукову), яка, власне, передбачає активне використання інтелектуальних можливостей та їх реалізацію у практичних розробках.



Зважаючи на наведені проблеми у конкретизації компонентів інноваційного потенціалу, запропоновано виділяти такі його складові елементи: кадрову, фінансову, інформаційну та матеріально-технічну. Такий підхід має низку переваг, а саме:

  • комплексність та однозначність – внесені до інноваційного потенціалу компоненти характеризують ресурси, необхідні на кожному з етапів інноваційної діяльності;

  • простота квантифікації – для кількісної оцінки інноваційного потенціалу необхідно відібрати 7–10 показників, які б відображали динаміку змін кожного з трьох компонентів, тобто фактично необхідно відслідкувати тенденції розвитку 30–35 індикаторів;

  • інформативність – відібрані компоненти, а також індикатори у рамках кожної із груп максимально повно відображають зміст інноваційного потенціалу. Не дивлячись на те, що нами виокремлено лише три складові досліджуваного явища, кожна з них є цілісною та самостійною підсистемою забезпечення інноваційної діяльності і конкретизована з урахування специфіки розроблення та впровадження інновацій на загальнонаціональному рівні, а показники, які характеризують кожну з груп, є достатньо різнорідними для того, щоб досить об’єктивно та всесторонньо їх оцінити.

Отже, у рамках кадрового потенціалу запропоновано аналізувати як кадровий, так і науково-інтелектуальний потенціал, тобто фактично подана складова відображає різноманітні характеристики даного компонента через призму відповідних індикаторів, а саме:

  • загальні тенденції ринку праці та безпосередньо трудову активність фахівців, які здійснюють наукові розробки;

  • освітньо-кваліфікаційну підготовку в цілому та рівень підготовки і міграції спеціалістів вищої категорії;

  • ефективність використання робочого часу та ключові аспекти політики вітчизняних підприємств у сфері підвищення кваліфікації персоналу.

Аналізуючи наступну складову інноваційного потенціалу економіки, а саме фінансову, справедливо зауважити, що у рамках даної групи скомпоновано 15 показників, які відображають як ресурсні можливості щодо інвестування в інноваційну діяльність, так й індикатори результативності такої діяльності. Отже, для оцінки фінансової компоненти було виділено ряд показників, які умовно об'єднано у декілька підгруп, що відображають різні аспекти взаємозв’язку фінансових ресурсів та інноваційної активності, а саме:

  • загальні тенденції розвитку економіки та динаміку результативних показників рівня інвестиційної привабливості;

  • витрати на інноваційну діяльність та доходи підприємств від інноваційномістких видів діяльності;

  • обсяг фінансування інноваційної діяльності за джерелами та динаміку реалізації інноваційної продукції.

Розглянуті групи індикаторів у рамках фінансової складової інноваційного потенціалу дозволяють виявити як загальні тенденції розвитку економіки, які можуть бути одночасно стимуляторами та дестимуляторами інноваційної активності, так і окремі специфічні показники, які безпосередньо відображають дохідність, затратність та рентабельність інноваційної діяльності. Саме такий комплексний підхід дозволяє провести всебічну оцінку фінансового аспекту інвестиційної діяльності у рамках дослідження її потенціалу.

Останнім компонентом, виділеним у структурі інноваційного потенціалу, є його інформаційна та матеріально-технічна складові. Подана група показників аналогічно до розглянутих вище елементів містить 15 індикаторів, які дозволяють сформувати найбільш об’єктивний та адекватний статистичний масив, що дозволяє оцінити одночасно інформаційне та матеріальне забезпечення інноваційної діяльності. У рамках цього дослідження доцільно було об'єднати дві розглянуті складові у єдину групу, оскільки на сьогодні інформаційна інфраструктура нашої держави перебуває на етапі становлення, що відображається як у законодавчій невизначеності, так і статистичних прогалинах, тобто зазначена сфера не досить активно відображена в аналітичних матеріалах, що істотно ускладнює процес виділення 15 самостійних індикаторів для цієї групи і формування на їх основі бази даних із достатнім для проведення моделювання числом спостережень.

Отже, у структурі інформаційної та матеріально-технічної складових можна виділити такі групи показників:


  • індикатори забезпечення основними засобами вітчизняної економіки та матеріального забезпечення освітнього процесу;

  • параметри розвитку інформаційної інфраструктури;

  • показники динаміки сфери інтелектуальної власності;

  • кількісні характеристики поширення інформації про стан наукових досягнень.

Варто зауважити, що інформаційно-матеріальний потенціал логічно доповнює структуру інноваційного потенціалу за ресурсною ознакою разом з його людською та фінансовою складовими. Такий підхід є одночасно комплексним та конкретним, що істотно спрощує пошук статистичної інформації та безпосередньо процес квантифікації.

Також необхідно зазначити, що умовно процес оцінки інноваційного потенціалу можна поділити на кілька етапів, а саме:



  • структуризацію досліджуваного явища;

  • відбір індикаторів у рамках кожної групи;

  • формування статистичного масиву даних для проведення моделювання;

  • безпосередньо оцінку потенціалу з урахуванням тенденцій, виявлених на попередній стадії.

Продовжуючи аналіз інноваційного потенціалу економіки України в цілому та окремо кожної його складової, зокрема, поряд із виділеними і описаними на попередньому етапі дослідження показниками, що їх характеризують, актуальності набуває формування масиву вхідної статистичної інформації та розроблення адекватного науково-методичного підходу до кількісної оцінки базових складових інноваційного потенціалу.

Крім того, актуальним є також наголошення на тому, що основа формалізації кількісної оцінки складових інноваційного потенціалу – теоретична інтерпретація категорії «потенціал» як зіставлення сильних та слабких сторін відповідного явища чи процесу. Паралельно з цим зауважимо, що кожна зі складових інноваційного потенціалу ми розглядаємо як цілісну систему, тому аналіз проводиться в межах усієї сукупності факторних ознак, а не як окрему за кожним із показників, зіставляючи його фактичне та еталонне значення. Тобто виділення максимального та мінімального рівнів відбувається за всією вибіркою індикаторів, що характеризують кожну зі складових інноваційного потенціалу. Таким чином, математична інтерпретація складових інноваційного потенціалу визначається у вигляді статистичного показника координації між сильними та слабкими сторонами їх характеристик.

Доцільно також зауважити, що з урахуванням того факту, що завданням даного дослідження є оцінка інноваційного потенціалу безпосередньо економіки України в цілому, а не певних її галузей чи напрямків діяльності, то як результативну ознаку запропоновано вибрати ВВП як показник, який найбільш інтегровано та адекватно характеризує стан розвитку національного господарства і фінансової сфери.

Розглядаючи часову складову подальших науково-методичних підходів, необхідно зазначити, що розроблені методики можуть використовувати будь-який масив динамічної інформації незалежно від поділу статистичних даних на рік, квартал, місяць і т. д., а практичний результат буде отриманий на кінець досліджуваного періоду. Таким чином, науково-методичні підходи до кількісної оцінки складових інноваційного потенціалу будуть мати можливість накопичувати з кожним досліджуваним періодом масив вхідної інформації і, як результат, враховувати історичний розвиток певної компоненти інноваційного потенціалу економіки.

Таким чином, детально розглянувши особливості формування інноваційного потенціалу економіки України, визначивши його релевантні складові і набір показників, що їх характеризують, та дослідивши інструментарій його оцінки на прикладі вітчизняних та закордонних методик, можна сформувати авторський науково-методичний підхід до кількісної оцінки інноваційного потенціалу в цілому та його складових зокрема.

При цьому, справедливо зауважити, що ґрунтовно проаналізувавши у даному підрозділі перші два етапи формалізації процесу ідентифікації та кількісної оцінки складових інноваційного потенціалу економіки України (виділення складових інноваційного потенціалу, формування груп показників, що характеризують кожну зі складових найбільшою мірою), у подальшому значної актуальності набуває дослідження окремо кожної складової та формування в їх межах відповідного науково-методичного підходу кількісної оцінки.


РОЛЬ ДЕРЖАВИ У СФЕРІ РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНОЇ ІНФРАСТУКТУРИ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ
аспірант Летуновська Н.Є.

Сумський державний університет (Україна)
Сучасний економіка ставить перед вітчизняними підприємствами велику кількість запитань у сфері забезпечення перспективного розвитку основної діяльності, пошуку шляхів удосконалення виробничого процесу, способів розширення ринків збуту тощо. Важливе місце у системі управління підприємством належить управлінню соціальною сферою, яка містить у собі спектр підкатегорій.

У теперішній час особливої актуальності набуває вирішення проблеми перспективності закладів соціального призначення промислових підприємств у майбутньому. Пік їх появи та розвитку відбувся у ХХ ст., але в процесі реструктуризації промисловості після набуття Україною незалежності, у рамках загального переходу до ринкової економіки, велика кількість закладів соціального призначення була закрита або передана на баланси місцевих і регіональних органів влади. У результаті багато об’єктів занепали, у багатьох випадках узагалі не використовуються.

Проблеми соціальної інфраструктури погіршують соціально-економічне становище регіонів. Уже давно назріла необхідність комплексного вирішення подальшої долі соціальних закладів промислових підприємств. Керівники компаній не зацікавлені в утриманні збиткових соціальних об’єктів, їх ціллю є їх муніципалізація та повна відмова від підтримки з боку колишніх власників. Державні ж органи влади не готові нести фінансове та організаційне навантаження стосовно утримання знову прибулих на баланс закладів інфраструктури.

У зв’язку з цією ситуацію виникло дві точки зору вчених та практиків у сфері соціального розвитку підприємств стосовно необхідності муніципалізації соціальних закладів суб’єктів господарювання:



  1. муніципалізація неприбуткової соціальної інфраструктури промислових підприємств необхідна. Прихильники цього підходу наводять переваги муніципалізації, яка полягає в перенесенні фінансової та управлінської відповідальності щодо утримання об’єктів соціальної інфраструктури з підприємств на місцеві органи влади.;

  2. недоцільність повної муніципалізації збиткової соціальної інфраструктури промислових підприємств. Прихильники цього підходу вважають муніципалізацію не єдиним можливим, і не часто правильним вирішенням проблем соціальних об’єктів підприємств.

Необхідно зазначити, що попри всі протиріччя роль бізнесу у секторі соціального розвитку регіону, є неоціненною. Це визнано у розвиненому світі, де незважаючи на те, що велику частину соціальної відповідальності перед населенням здійснюють державні соціальні заклади, підприємства також проявляють ініціативи щодо соціального забезпечення, у першу чергу, своїх працівників.

У французького концерну «Рено» у програмі цільового розвитку у плані розвитку людських ресурсів важливе місце посідають політика охорони здоров’я, житлові питання, надання допомоги по догляду за дітьми працівників тощо.

У Великобританії компаніями особлива роль надається підтримці сімей працівників. Добувна європейська компанія Placer Done підтримує і розвиває медицину. Медичними послугами користуються як працівники підприємства, так і місцеве населення.

У США компаніями створено «Малу Лігу» для дитячих бейсбольних тренувань. Державними органами провадяться різні ініціативи щодо підтримки політики розвитку соціальної сфери, що здійснюється підприємствами. Наприклад, в Іспанії регіональні органи влади регулюють систему оподаткування, надають субсидії соціально активним підприємствам, навчають персонал суб’єкта господарювання прийомам ефективного управління соціальною сферою, здійснюють контроль за соціальними наслідками діяльності бізнесу.

У Швеції у муніципалітетах діють відділи регіонального розвитку, що сприяють діяльності соціально відповідальних підприємств.

У Австралії органи самоврядування підтримують підприємства, діяльність яких сприяє регіональному розвитку.



В Україні питання врегулювання інтересів обох зацікавлених сторін – держави та підприємців, ще тільки набуває розвитку. Підприємці розуміють, що відмова від деяких, навіть збиткових соціальних закладів, що перебувають у їх складі, не є вигідною з позицій як мотиваційного фактору (заклад відіграє важливу роль у системі мотивування персоналу), так і соціального фактору (висока соціальна цінність об’єкта в регіоні присутності) тощо. Виокремимо форми взаємодії держави та підприємств у сфері управління відомчими соціальними закладами, рис. 1.

Рис. 1. Форми взаємодії між державою та промисловими компаніями у сфері управління соціальною інфраструктурою регіону


Таким чином, найбільш ефективною формою взаємодії держави та підприємства щодо управління місцевими соціальними закладами є соціальне партнерство, яке набуло популярності та реалізується у багатьох країнах світу.
Каталог: bitstream -> 123456789 -> 36795
123456789 -> 1. Коротко про симетрію…
123456789 -> Звіт про науково-дослідну роботу регіональні особливості стану кишкової мікрофлори у дітей із соматичними захворюваннями Оцінка стану кишкової мікрофлори у дітей раннього віку, хворих на пневмонію на фоні залізодефіцитної анемії
123456789 -> Звіт про науково-дослідну роботу регіональні особливості стану кишкової мікрофлори у дітей із соматичними захворюваннями зміни мікробіоценозу кишечника у дітей, хворих на гострий обструктивний бронхіт бронхіальну астму (проміжний)
123456789 -> Використання науково-технічних бд у наукових дослідженнях Васильєв О. В., к т. н
123456789 -> Розвиток банківського споживчого кредитування
123456789 -> Реферат дипломна робота містить 128 сторінок, 17 таблиць, 21 рисунок, список використаних джерел з 108 найменувань, 6 додатків
123456789 -> Урок з хімії у 9-му класі на тему: "Жири. Склад жирів, їх утворення. Жири в природі. Біологічна роль жирів"
36795 -> І. М. Лицур д-р екон наук, старш наук співроб., провідний науковий співробітник відділу стратегічного потенціалу сталого розвитку Державна установа Інститут економіки природокористування та сталого розвитку Н


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   22


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка