І. М. Лицур д-р екон наук, старш наук співроб., провідний науковий співробітник відділу стратегічного потенціалу сталого розвитку Державна установа Інститут економіки природокористування та сталого розвитку Н



Сторінка16/22
Дата конвертації11.03.2019
Розмір5,4 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   22



РЕСУРСНО-ЕКОЛОГІЧНА БЕЗПЕКА, ЯК СКЛАДОВА СИСТЕМИ ЗАГРОЗ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ
д.е.н., проф. Андрєєва Н.М., здобувач Барун М.В.

Інститут проблем ринку та економіко-екологічних досліджень (Україна)
Проблема забезпечення ресурсно-екологічної безпеки в Україні, як і в цілому світі, є надзвичайно актуальною. Розвиток суспільства, стан економічних та соціальних відносин невід’ємно залежить від якості та розмірів доступних до використання ресурсів навколишнього природного середовища, що свідчить про зрощення ресурсно-екологічних та економічних загроз. За останні три десятиліття кількість населення на планеті збільшилася на 2 млрд. осіб і відповідно збільшилися обсяги виробництва та торгівлі, що в свою чергу призвело до значного погіршення стану навколишнього середовища, обсяги викидів СО2 збільшилися на 4 млрд. т, а темпи щорічного зростання накопичення відходів досягають 7%. В Україні кількість накопичених відходів складає 35-36 млрд. т. Все це свідчить про збільшення рівня загроз для національної безпеки України і в тому числі загрози ресурсно-екологічної спрямованості.

Поняття ресурсно-екологічної безпеки як базисне визначається за двома аспектами [1]: І аспект – стан захищеності життєво важливих потреб держави (особистості, суспільства в цілому) у природних ресурсах і здоров’ї середовища існування від внутрішніх і зовнішніх загроз; ІІ аспект – система законодавчо закріплених політичних, правових, економічних та екологічних гарантій, які забезпечують за допомогою сукупності певних умов та заходів, створення та підтримка прийнятного рівня (з соціально-економічної позиції ) захищеності держави (особистості, суспільства) від дії дестабілізуючих факторів розвитку, в першу чергу таких як зростання дефіциту ресурсів, втрата (виснаження) компонентів природно-ресурсного потенціалу, життєво важливих для здоров’я і благополуччя населення, внаслідок порушення стабільності і функціонування екологічних систем різного ієрархічного рівня.

Розглядаючи поняття «ресурсно-екологічної безпеки» в проекції системи «людина-навколишнє середовище», то можна сказати, що це поняття відображає здатність системи зберігати умови взаємодії з мінімальною можливістю виникнення збитку населенню, природним і мінеральним ресурсам. Відповідно вирішення проблеми забезпечення безпеки має базуватися на аналізі та розробці методів розпізнавання і кількісної оцінки впливу небезпечних і шкідливих факторів, які генеруються елементами середовища проживання (технічні засоби, технологічні об’єкти і споруди, природні явища тощо) на навколишнє середовище.

В системі загроз національної безпеки основні напрямки ресурсно-екологічної безпеки полягають у наступному: в результаті екологічно необґрунтованого розміщення промислових, комунальних, транспортних та інших об’єктів спостерігають інтенсивні антропогенні зміни природного-ресурсного потенціалу територій та акваторій; низький рівень технологічного розвитку промислового виробництва має значний показник ресурсоємності, що призводить до марнотратного використання природних ресурсів; домінування короткострокових та відомчих інтересів у відношенні до екологічних систем та природних ресурсів; практика прийняття рішень про впровадження та будівництво небезпечних об’єктів без врахування оцінки впливу на навколишнє природне середовище, надзвичайних екологічних ситуацій та оцінки ризику їх виникнення; недосконалість нормативно-правової бази щодо охорони навколишнього природного середовища та природокористування, розпорошеність повноважень владних структур та осіб в цій сфері та нез’ясованість відповідальності, яка пов’язана з екологічною безпекою; недосконалість системи державного регулювання відносин в природокористуванні, насамперед системи платежів за використання природних ресурсів та забруднення навколишнього природного середовища, яка виконує фіскальну, а не регулюючу і стимулюючу функції.

На теперішній час Україна охоплена гострою економічною та екологічною кризою, яка відсуває екологічно спрямовані пріоритети розвитку на другий план. Пасивність держави в питаннях ресурсно-екологічної безпеки викликає негативні тенденції. У зв’язку з цим необхідно поступово звернути увагу на наступне: зменшення частки енергоємності та ресурсоємності галузей промисловості; зміна структури експорту, яка у сучасному вигляді збільшує технологічне відставання та сприяє деіндустріалізації країни; поліпшення ситуації в паливно-енергетичному комплексі; підготовка наукового базису ресурсно-екологічної безпеки; підтримка регулюючої та стимулюючої функції держави в захисті ресурсно-екологічної безпеки; доповнення документів природоохоронного законодавства; сприяння розвитку вітчизняного ресурсоощадного, екологічно-чистого, маловідходного та безвідходного виробництва; розвиток ринку вторинних ресурсів.


  1. Степанов В.Н. Теоретические аспекты обеспечения ресурсно-экологической безопасности Украины / Степанов В.Н., Круглякова Л.Л., Громова Е.Н. и др. – Одесса: ИПРЭЭИ, 1995. – 65с. (Препринт / НАН Украины. ИПРЭЭИ).

О РЕАЛИЗАЦИИ ГОСУДАРСТВЕННОЙ ПОЛИТИКИ В ОБЛАСТИ ПОВІШЕНИЯ ЭКОЛОГИЧНОСТИ ПРОИЗВОДСТВА В ОБРАБАТЫВАЮЩИХ ОТРАСЛЯХ РОССИЙСКОЙ ПРОМЫШЛЕННОСТИ
доцент, к.э.н. Дорошина С.В.

ФГБОУ ВПО РЭУ им. Г.В. Плеханова (Российская Федерация)

заместитель генерального директора, к.э.н. Муракаев И.М.



ФГУП «Организация «Агат» (Российская Федерация)
В настоящее время как в мировой экономической практике, так и в российской экономической науке достаточно широко рассмотрены аспекты и разработаны механизмы осуществления правового и экономико-правового регулирования осуществления хозяйствующими субъектами финансовой, производственной и хозяйственной деятельности. Однако данные механизмы разработаны в основном для экономических и юридических отношений, ориентированных прежде всего на обеспечение возможности хозяйствующему субъекту привлекать внешние источники финансовых средств и приобретать имущество и (или) имущественные права, дополнительно необходимые для осуществления либо развития хозяйственной деятельности. К таким наиболее развитым и широко используемым в настоящее время инструментам, синтезируемым преимущественно из экономических и правовых составляющих можно отнести: заемные и кредитные отношения, вексельное обращение, финансовую аренду (лизинг), инвестиции, в т.ч. бюджетные, субсидии, дотации, имущественное страхование и т.д. Данные виды финансового инструментария достаточно хорошо отработаны. В отношении указанных финансовых инструментов, деятельность которых направлена на стимулирование экономической деятельности предприятий имеется достаточная законодательная и нормативная правовая база, дающая возможность осуществляется экономическое регулирование хозяйственной деятельности.

Кроме этого, в связи с изменением системы экономических отношений, произошедшим в период с конца прошлого века в Российской Федерации и трансформацией имущественных отношений, приведших к образованию широкого класса частной собственности на средства производства (к 2011 году доля государства в промышленных отраслях составила – 9,3 процента и в обрабатывающих производствах – 8,3 процента [1;2]), все большее внимание уделяется разработке механизмов, направленных на экономико-правовое регулирование земельных отношений. В данной области государственного регулирования также имеют место значительные успехи.

Однако в связи происходящими в мировой экономике процессами глобализации в настоящее время все большее значение приобретает проблема мировой экологической безопасности как одна из наиболее злободневных.

Переход к рыночным отношениям, глобализация, конкуренция, выдвигают повышенные требования к современным предприятиям обрабатывающей промышленности. Возникает острая необходимость привлечения дополнительных инвестиций на модернизацию производства, дальнейшей трансформации имущественного комплекса, увеличение капитализации предприятия, поиска путей развития производств, отвечающих требованиям рынка: цена-качество-экологичность, конкурентоспособность, безопасность.

От эффективности применяемых механизмов управления экологичностью, в том числе и производственной деятельности промышленных предприятий, напрямую зависит будущее конкретных стран и всего мира. Современное состояние окружающей среды требует постоянного внимания к проблеме экологической безопасности и поиска путей ее решения.

О важности экологической составляющей в экономической деятельности страны свидетельствует тот факт, что необходимость комплексного решения экологических проблем признается на самом высоком уровне. В.В. Путин на заседании Совета Безопасности России, состоявшемся 30 января 2008 г., указал на неблагоприятную экологическую обстановку в государстве. Темпы роста токсичных отходов ежегодно увеличиваются на 15-16%, с І999 по 2006 гг. на 10% выросли выбросы предприятий. В связи с этим, заявил глава государства, в России должна быть создана система экологической безопасности. В первую очередь нужно обратить внимание на те регионы, в которых строятся газопроводы и нефтепроводы. «В этих районах последствия хозяйственной деятельности должны быть минимизированы», – заявил Путин [3].

По словам Дмитрия Медведева, прозвучавшим на указанном заседании: «руководители предприятий спокойно идут на нарушение экологического законодательства, поскольку штрафы в десятки, а то и в сотни раз меньше», чем стоимость согласования с соответствующими органами необходимой для работы экологической документации».

Для Российской Федерации проблема обеспечения экономико-правового регулирования экологической деятельности особенно велика из-за преимущественного развития топливно-энергетических отраслей промышленности, неразвитости законодательной основы природоохранной деятельности, стимулирующей развитие инновационных – экологически безопасных производств, отсутствия или ограниченного использования природосберегающих технологий в производственной деятельности, её низкой экологической культуре. Данная проблема для ее решения требует применения механизмов экономико-правового регулирования производственной деятельности предприятий обрабатывающих отраслей промышленности со стороны государства, подразумевающих как применение регулятивных мер законодательного характера (понудительных мер) так и мер экономического убеждения хозяйствующих субъектов на применение экологически чистых технологий и материалов в производстве, изменение технологических процессов и т.д. через инструментарий их экономического, налогового и финансового стимулирования со стороны государства.

Применение одних лишь регулятивных мер, базирующихся на понудительных механизмах запретительного характера (достаточно хорошо нормативно проработанных), будет явно недостаточно, они должны дополняться экономическими инструментами, делающими затруднительным или экономически нецелесообразным выпуск продукции не отвечающей экологическим требованиям и направленными на стимулирование выпуска экологичной продукции, сформированными с учетом мировых тенденций по охране окружающей среды. К таким экономическим инструментам можно отнести следующие:


    1. Увеличение налоговой нагрузки на предприятия, выпускающие опасные и вредные для здоровья товары как это делают государства-участники Киотского Протокола.

    2. Сборы и финансовые меры, применяемые к предприятиям, в связи с выбросами загрязнителей в атмосферу;

    3. Предоставление субсидий хозяйствующим субъектам на проведение мероприятий по охране окружающей среды или на поощрение развития перспективных с экологической точки зрения отраслей промышленности и поддержание нерентабельных на начальном этапе деятельности предприятий, развивающих экологически безопасные технологии на стратегически важных предприятиях.

    4. Дотирование сельскохозяйственного производства экологически чистой продукции через соответствующие компенсационные выплаты.

    5. Применение прогрессивных ставок страхования экологической ответственности.

Решая проблемы оздоровления экологического климата в стране, необходимо учитывать и реализацию мер по привлечению в экономику страны дополнительного финансирования при осуществлении мероприятий по решению проблемы изменения климата в мире.

В 2000-х годах с ростом производства выбросы начали расти. Так, в 2007 году Министерство природы зафиксировало объем 2 млрд тонн парниковых газов – это 70% от уровня 1990 года. Чтобы ограничить дальнейший рост выбросов, в 2009 году в Российская Федерация приняли Климатическую доктрину. В рамках ее реализации и был разработан новый Указ президента, который заложил показатель, составляющий к 2020 году объем выбросов парниковых газов в Российской Федерации не более 75% от объема 1990 года. Чтобы добиться поставленных показателей, необходимо модернизировать промышленные предприятия, которые работают в области энергетики, а также добычи и переработки нефтепродуктов.

В Российской Федерации действует Закон «Об охране атмосферного воздуха», кроме этого, вступили в силу новые нормативные акты, устанавливающие административную и уголовную ответственность за загрязнение окружающей среды и, в частности, атмосферного воздуха.

Согласно Киотского Протокола парниковые газы должны считаться вредными (загрязняющими) веществами. Киотский протокол дает России дополнительную возможность увеличить энергоэффективность экономики. Меры по модернизации промышленных процессов и экономии топливных ресурсов дают эффект снижения выбросов загрязняющих веществ. Экономические выгоды открывают возможность привлечения инвестиций в виде реализации проектов совместного осуществления и прямой продажи квот на выбросы. Квотра Российской Федерации на выбросы парниковых газов ранва ее выбросу в 1990 году. Если страна не расходует свою квоту полностью, она может переуступить ее полностью она может переуступить или продать свободную часть другой стране.

Российской Федерации необходимо учитывать высокие темпы экономического роста экономик ряда экономически развитых стран, прежде всего Китая и Индии в последние годы, благодаря которым будет идти дальнейшее развитие промышленного производства, и соответственно, увеличиваться объем выброса парниковых газов в атмосферу.

Материальная выгода от такого снижения количества выбросов предприятиями одного государства-участника образуется за счет продажи неиспользованных квот уполномоченным органам других государств и находящимся на их территории потребителям-эмитентам парниковых газов. В первую очередь, торговля эмиссионными квотами – это средство охраны окружающей среды в мировом масштабе, во вторую – один из политических инструментов, которые оказывают наименьшее воздействие на свободную конкуренцию.

Таким образом в настоящее время механизмы экономико-правового регулирования хозяйственной деятельности промышленных предприятий должны быть направлены на своевременную оптимизацию производственных процессов на предприятиях с той целью, чтобы избежать правовых санкций со стороны государства и сохранить положительный имидж государства как экологически ориентированного, готового инвестировать в охрану климатического равновесия на Земле.


  1. Народное хозяйство РСФСР в 1989 году: Стат. ежегодник. Госкомстат РСФСР. – М. : 1990. – С. 341.

  2. Россия в цифрах. 2011: Крат. Стат. сб. / Росстат. – М., 2011. – С. 182-185.

  3. Путин недоволен экологией в стране // Московский комсомолец. – 2008. – 31 января. – С. 2.


ОСОБЛИВОСТІ ЦІНОУТВОРЕННЯ В ЕНЕРГЕТИЦІ
доц. Кислий В.М.

Сумський державний університет (Україна)
В ринковій економіці можна виділити три принципово різних підходи до ціноутворення на енергію:

1) на основі визначення рівня понесених витрат;

2) на основі узгодження попиту та пропозиції на енергію;

3) на основі формування раціональних пропорцій у цінах на основні взаємозамінні енергоносії.

Найбільшого поширення в світовій практиці набуло використання першого підходу, що базується на визначенні рівня витрат, пов'язаних з виробництвом, передачею та розподілом енергії. Існують різні методи ціноутворення на основі витрат: ціноутворення на основі граничних витрат; ціноутворення за принципом «витрати плюс надбавка» (cost plus); ціноутворення на основі норми прибутку (rate of return).

Єднає ці методи однаковий підхід до формування вартості енергії, згідно з яким вартість енергії формується на основі урахування постійних та змінних елементів витрат. До постійних витрат відносять капітальні витрати (включаючи проценти по кредитах), окремі витрати кадрового забезпечення, витрати технічного обслуговування та деякі інші витрати. Змінні витрати виникають тільки в процесі генерування, передачі та розподілу енергії. До них відносять витрати на паливо (включаючи транспортні витрати), витрати на підготовку виробництва та технічне обслуговування.

Метод ціноутворення на основі граничних витрат виробництва енергії базується на обчисленні необхідних витрат на відповідний плановий період (5-10 років) і на розподілі цих витрат на весь термін використання. Згідно з цим методом не існує відмінностей між вже існуючими та новими споживачами, позаяк з усіх них стягується однакова плата за однакове споживання. Це є економічно доцільним, тому, що безпосередньо дозволяє споживачам відчути момент подорожчання енергії. Однак, споживачі з низькою еластичністю попиту можуть не завжди вчасно реагувати на подорожчання і продовжувати споживати енергію на тому ж рівні.

Метод ціноутворення за принципом «витрати плюс надбавка» (cost plus), передбачає послідовне визначення всіх витрат енергетичної компанії та величини прибутку, якій потрібен для здійснення поточної діяльності підприємства та його розвитку. Встановлення обсягу необхідних коштів проводиться на основі унормованого переліку витрат, які відносяться на собівартість, та витрат, що враховуються при обчисленні необхідного балансового прибутку. Цей метод застосовується зараз в Україні при ціноутворенні на електричну та теплову енергію. Істотною хибою цього підходу є те, що енергетичним компаніям гарантується компенсація всіх продуктивних витрат, незалежно від їх ефективності, що призводить до відсутності стимулів відносно здешевлення виробництва, передавання і постачання енергії та її заощадження.

Принциповою відмінністю методу ціноутворення на основі норми прибутку (rate of return) є те, що ціни на енергію визначаються на базі встановленої норми прибутку відносно величини основного (зв'язаного) капіталу компанії, а не відносно рівня сумарних витрат як за іншими методами. У стабільній ринковій економіці цей норматив може прийматися в діапазоні 10-15% і по суті повинен дорівнювати середній нормі прибутку на капітал, вкладений у промисловість. В сучасних умовах більшість органів, що регулюють тарифи на енергію використовують як базу ціноутворення оцінку інвестованого капіталу по первісній вартості.

Другий підхід до визначення цін на енергію базується на узгодженні попиту та пропозиції. Як відомо, цей процес носить динамічний характер в зв'язку зі зміною в часі попиту на енергію і обсягів її пропозиції. На коливання сукупного попиту на енергію значною мірою впливають природні фактори: час доби, пора року, погодні умови тощо. Обсяг пропозиції енергії визначається технічними та організаційними аспектами енергопостачання. Баланс попиту і пропозиції може впливати на ціни в галузі в такий спосіб. Якщо є надлишки потужності та енергії, то енергосистемі вигідно піти на деяке зниження цін на енергію з метою розширення ринків збуту і збільшення за рахунок цього маси прибутку. При дефіциті потужності та енергії енергосистема буде прагнути до підвищення цін, стримувати попит і накопичувати гроші на свій розвиток. На наш погляд, можливості застосування такого підходу в Україні дуже обмежені, тому, що в більшості регіонів спостерігається постійна нестача енергії, що за умови монопольного положення енергосистем і відсутності жорсткого їх регулювання призводить лише до збільшення цін без необхідного розвитку потужностей.

Третій підхід до обґрунтування рівня цін на енергію пов'язаний з формуванням раціональних пропорцій у цінах на основні взаємозамінні енергоносії: вугілля, природний газ, нафту (мазут), електричну і теплову енергію. Розробка співвідношень цін на енергоносії є задачею державної важливості. Саме третій підхід є найбільш прийнятним в умовах України. Водночас даний підхід потребує проведення відповідних досліджень в області прогнозування динаміки цін на енергоносії, можливої зміни структури їх споживання (і відповідних витрат з техніко-технологічного переозброєння галузі), можливої зміни питомої ваги паливної складової в собівартості і, у кінцевому рахунку, зміни самої собівартості енергії. Цей підхід до формування цін на енергію в умовах нестабільної економіки потребує серйозної проробки і поетапної реалізації.

Екологічний аспект управління земельним потенціалом в умовах сталого розвитку сільськогосподарських підприємств
к.е.н., доц. Ковальова О.М.

Сумський національний аграрний університет (Україна)
В умовах земельного ринку, коли існує потреба у визначенні оцінки конкретної земельної ділянки доцільно було б проводити цю оцінку з урахуванням екологічного чинника. екологічний стан земель залежить від двох груп чинників: 1)чинники, які залежать від діяльності землекористувача (культура землеробства, тощо); 2)чинники, які не залежать від діяльності землекористувача. Друга група чинників може бути природного або антропогенного характеру. При проведенні економічної оцінки землі не можна врахувати першу групу чинників, від яких залежить екологічний стан землі. Оскільки вони характеризують вміння та хист землекористувача, а екологічний стан землі лише наслідок використання землі, а не суто характеристика землі. Навпаки, за допомогою економічної оцінки землі має бути запроваджене стимулювання раціонального використання землі.

До природних чинників другої групи можна віднести: вміст поживних елементів у ґрунті та інші подібні властивості ґрунту, які враховані при бонітуванні, яке є підставою для проведення економічної оцінки землі.

Зупинимось на антропогенних чинниках другої групи факторів, від яких залежить якісний стан ґрунтів і які можуть значно змінити природні властивості ґрунту, а саме забруднення атмосферного повітря викидами промислових підприємств. Викиди промислових підприємств у повітря осідають на поверхні ґрунту, куди потім проникають із дощовими водами та накопичуються. Через систему харчових ланцюгів потрапляють в організм людей і тварин, викликаючи захворювання. Окрім цього, що має важливе значення при оцінці землі, внаслідок забруднення атмосферного повітря знижується урожайність сільськогосподарських культур. І родючі землі (із високим бонітетним балом) перетворюються на неродючі.

Із викидами в повітря потрапляють різноманітні речовини: сполуки сірки, фтору, хлору, водню. Під їх впливом пригнічується ріст рослин, пошкоджуються наземні їх частини, рослини всихають, результатом чого є зниження урожайності, відповідно, недоотримання валової продукції, тобто родючі землі не забезпечують свої потенціальні можливості. Іншими словами, сільське господарство зазнає економічні збитки від забруднення атмосферного повітря.

За своїм складом економічні збитки від забруднення навколишнього середовища являють собою екологічну складову суспільно необхідних витрат, тобто витрати суспільства, які викликані негативною дією на різні елементи середовища процесів виробництва та споживання продукції. Під економічними збитками розуміють мінімально необхідну суму приведених витрат на запобігання впливу забрудненого середовища і витрат, викликаних дією цього середовища на об’єкти, які сприймають забруднення.

Загальні збитки сільському господарству від забруднення атмосфери промисловими викидами є сумою збитків від відводів земель із сільськогосподарського обігу внаслідок їх забруднення, збитків від недоотримання продукції рослинництва та тваринництва в результаті зниження урожайності рослин та продуктивності тварин. Дутченко О. до вказаної суми збитків ще додає збитки від зниження якості рослинницької та тваринницької продукції. Питома вага збитків сільському господарству від забруднення атмосфери в загальній сумі збитків складає 5-6%, із яких 80% відноситься на рослинництво, а 20% – на тваринництво.

Збитки у зв’язку з фізичним недоотриманням урожаю необхідно оцінювати через втрату диференціальної ренти, яка визначається як різниця між замикаючими та індивідуальними приведеними витратами на виробництво одиниці продукції. Останнє ще раз підкреслює необхідність врахування впливу викидів промислових підприємств на сільське господарство при проведенні економічної оцінки землі.

Методичний підхід врахування забруднення атмосферного повітря викидами промислових підприємств, які розташовані поряд із певним земельним масивом, пропонуємо у вигляді наступної формули:


, (1)
де Уніз – рівень нормативної (природної) урожайності і-тої сільськогосподарської культури після негативного впливу забруднення атмосфери викидами промислових піприємств, ц/га;

Уні – рівень нормативної (природної) урожайності і-тої сільськогосподарської культури, яку можна визначити на підставі бонітетного балу землі та ціни одного балу бонітету, ц/га;

Уніз – питоме зниження урожайності і-тої сільськогосподарської культури при збільшенні забруднення на 0,1 умовних мг/м 3, ц/га;

Мj – середньорічна приведена концентрація забруднюючих речовин у повітрі по j-му сільськогосподарському підприємству, ум. мг/м 3;

R – значення коефіцієнту детермінації, який показує ступінь впливу фактора (забруднення атмосферного повітря) на результативну ознаку (питоме зниження урожайності).

Врахування екологічного чинника при оцінці земель сприятиме забезпеченню сталого розвитку сільськогосподарських підприємств.




СТРУКТУРНІ ДИСПРОПОРЦІЇ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ І ПРІОРИТЕТИ ПОЛІТИКИ ПЕРЕХОДУ ДО МОДЕЛІ СТАЛОГО РОЗВИТКУ
к.е.н., доцент Коцко Т.А.

Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут» (Україна)
Диспропорції в структурі економіки України, які не вдалося збалансувати протягом більш ніж 20 років економічних перетворень виявилися не просто фундаментальною причиною низькоякісного економічного зростання, але й фактором зміцнення індустріальної моделі економіки, позбавленої самоорганізуючих механізмів трансформації та розвитку. Як результат, динаміка економічних процесів постійно супроводжувалася ескалацією загроз в економічній, соціальній, екологічній та інших сферах, що унеможливлювало рух в напрямку переходу до моделі сталого розвитку.

Яскраво виражений індустріальних характер економіки України повністю втратив потенціал конкурентоспроможного розвитку в умовах лібералізації міжнародних економічних відносин, загострення конкуренції на ринках, активізації глобалізаційних процесів, які відкривають нові можливості для трансформації внутрішньоструктурних складових економічної системи. Неефективні інституційні механізми фактично ізолювали економічну конструкцію держави від впливу чинників, які б забезпечували її трансформацію та міжсекторну інтеграцію на якісно новій основі. Подібна ситуація, обумовлює необхідність не просто удосконалення економічної політики, а певною мірою переосмислення підходів до її формування, адже за відсутності адаптаційних механізмів економічної системи, її яскраво вираженого екзогенноорієнтованого характеру, наявності значних міжрегіональних диспропорцій, суперечності соціального та економічного характеру лише посилюватимуться, завдання ж екологізації економіки втрачатимуть значимість. Така модель економічної система неспроможна протистояти дестабілізуючим факторам зовнішнього походження, перетворювати їх на імпульси її трансформації, навпаки – в її межах формується середовище ескалації загроз економічної безпеки держави за цілим комплексом складових.

Слід відзначити, що для структурнодеформованої моделі економіки, зі значною часткою тіньового сектору, неефективними інституціями характерним є ланцюговий ефект руйнації при намаганні змінити її внутрішньосистемні конструкції, що значно ускладнює процеси реалізації економічної політики. Основою нового підходу до формування політики економічних трансформацій має бути безпекоорієнтований підхід, суть якого полягає в оцінці тих чи інших заходів економічної політики через призму пріоритетів економічної безпеки. Однак, саме тут виникають нові проблеми, – забезпечення економічної безпеки може суперечити завданням підвищення економічної ефективності. Дуже часто за таких умов необхідно свідомо нівелювати завдання ефективності, роблячи вибір на користь пріоритетів безпеки.

Перехід до моделі сталого розвитку, – значно складніше завдання порівняно із завданням відновлення економічного зростання чи навіть підвищення його якості. Саме на ці проблеми зверталася основна увага в процесі формування та реалізації економічної політики в Україні. З точки зору економічної безпеки – перехід до сталого розвитку важливий з огляду на формування економічної системи здатної до саморозвитку на якісно новій основі, – структурній, галузевій, соціальній тощо. Набуття економічною системою таких особливостей одночасно створюватиме можливості для задоволення потреб як існуючих, так і майбутніх поколінь як через обмеження у споживанні, так і через його раціоналізацію. Гармонізація економічних, соціальних та екологічних пріоритетів, яка є визначальною передумовою сталого розвитку, даватиме поштовх для появи нових технологій, галузей виробництва, сприятиме підвищенню ефективності використання ресурсного потенціалу економіки в цілому, а відтак і збалансуванню структурних пропорцій, їх ефективному переструктуруванню. Однак, для досягнення такої гармонізації необхідно побудувати новий інституційний каркас економіки, розвивати соціальний капітал, переосмислити роль культури як фактору розвитку.

Певна суперечність в процесі формування економічної політики держави між пріоритетами економічної безпеки та сталого розвитку є очевидною. В умовах політичної та соціально-економічної нестабільності, загрози військового вторгнення, яка уже не матиме часових обмежень для нашої держави, вони лише зростатимуть. Зазначені обставини додатково підкреслюють важливість безпекоорієнтованого підходу до формування економічної політики. Мова не повинна йти про відхід від лібералізації чи пошук нового співвідношення між політикою лібералізму і дирижизму. Необхідно комплексно визначати пріоритети держави у різних сферах з урахуванням завдань безпеки, формувати послідовну та стратегічно орієнтовану економічну політику, яка б забезпечувала здатність економічної системи до саморозвитку. Реалізація вказаних завдань в Україні в першу чергу пов’язана з інституційними перетвореннями, лише ефективні інституції дозволять відносно швидко реалізувати можливості глобалізаційних процесів в інтересах ефективної трансформації економіки України.
АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ФОРМУВАННЯ МЕХАНІЗМУ КОНТРОЛЮ ПОХОДЖЕННЯ ДЕРЕВИНИ
доц. Кравець П.В.

Національний університет біоресурсів і природокористування України (Україна)
Скорочення світових лісових ресурсів внаслідок незаконних рубок залишається одним із найбільш вагомих чинників погіршення екологічної ситуації як в окремих регіонах, так і у цілому світі. Одним із механізмів попередження і боротьби з цим явищем є формування системи контролю законності походження лісопродукції та стеження за її рухом до кінцевого споживача.

Законність походження деревини в українському законодавстві розглядається в контексті дотримання дозвільних процедур лісокористування, а саме наявності дозволу на рубку дерев – лісорубного квитка. Міжнародні та європейські підходи з цього питання є значно ширшими і виходять далеко за рамки заготівельної діяльності лісокористувачів. Сучасна інтерпретація законності утворення деревини пов’язана із застосовним законодавством до усіх аспектів походження лісопродукції на підприємстві. Пропонується виділяти такі п’ять груп застосовного законодавства: юридичні права на лісозаготівлю; податки і збори; лісозаготівельна діяльність; права третіх сторін; торгівля і транспорт. Кожна з цих груп містить більш детальний перелік законодавства, яке прямо або ж опосередковано пов’язано з утворенням лісопродукції. Так, група “лісозаготівельна діяльність” включає до себе законодавчо-правові акти, що торкаються: нормативів лісозаготівельної діяльності; охорони лісових ділянок і видів тварин і рослин; екологічних нормативів; охорони здоров’я і безпеки працюючих; працевлаштування. Група “права третіх сторін” охоплює законодавство, яке стосується традиційних прав місцевих громад і прав корінних народів.

Таким чином не складно помітити, що застосовне законодавство стосується практично усіх аспектів господарської діяльності підприємства, а не тільки безпосередньо пов’язаних із лісозаготівлями. Це означає, що підтвердження законності деревини через видачу сертифікату походження, в якому партія лісопродукції призначена для експорту, прив’язується до первинного виробника (лісового господарства) завдяки фіксації номерів товаротранспортних накладних, не є достатнім.

Законодавчі обмеження розвинутих країн світу (закон Лейсі у США, Регламент ЄС щодо торгівлі деревиною) для продукції, яка не супроводжується підтвердження країн і районів походження, де здійснювалися лісозаготівлі, зумовили розвиток різноманітних механізмів і інструментів оцінки і контролю законності походження деревини. Узагальнення міжнародного досвіду дозволяє виділити кілька типових елементів такого механізму.

Першим і визначальним елементом є застосовне законодавство. Воно має окреслити перелік законодавчо-правових актів, які будуть оцінюватися на предмет відповідності фактичної діяльності підприємств законодавчим вимогам лісозаготівельної та іншої діяльності. Другий елемент – аналітичний – полягає у формуванні процедур оцінки достовірності і повноти отриманої інформації про усі аспекти походження лісопродукції, ризиків потрапляння в ланцюг постачання продукції невідомого походження. Третім є елемент відстежуваності продукції по усім ланкам її проходження від виробника (лісового господарства) до кінцевого споживача. Він має забезпечити прив’язку кожної партії продукції кінцевого споживання до первинного виробника (лісового господарства) з оцінкою законності її походження. Четвертий елемент – коригувальний, пов'язаний із формуванням процедур і здійсненням заходів щодо мінімізації ризиків потрапляння до ланцюга постачання деревини сумнівного походження. Зокрема, заходами з попередження та унеможливлення закупівлі незаконної деревини є проведення незалежних аудитів, відмова або обмеження закупівлі певних видів лісопродукції, утворення яких може бути пов’язано із порушеннями законодавства, зміна постачальника тощо.

Нині в Україні розвиток отримав лише третій елемент механізму, пов'язаний із запровадженням системи електронного обліку деревини, коли через поколодне маркування відбувається відстежування руху деревини від лісозаготівельної ділянки до складу первинного переробника. В той же час питання боротьби з незаконним оборотом деревини має вирішуватися комплексно. Зокрема, формуванню і розбудові інших елементів механізму має передувати системний аналіз застосовного законодавства, але не стільки задля його поліпшення, скільки з метою посилення правозастосування. Недосконалість цих та інших інституційних чинників зумовлює виникнення високих корупційних ризиків функціонування лісового сектора.



Попередження і боротьба з незаконними рубками мають розглядатися не як мета, а як засоби для реалізації державної лісової політики. В цьому контексті забезпечення відкритості і прозорості лісового господарства є невід’ємною умовою виникнення довіри до лісового сектору як необхідної умови забезпечення переходу до ведення лісового господарства на засадах сталого розвитку.


ПОЛОЖЕНИЕ ПРЕДПРИЯТИЙ ПРОМЫШЛЕННОСТИ СТРОИТЕЛЬНЫХ МАТЕРИАЛОВ НА СОВРЕМЕННОМ ЭТАПЕ РАЗВИТИЯ ЭКОНОМИКИ РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ
к.э.н., доц. Кузина О.В.

ФГБОУ ВПО «Российский экономический университет им. Г.В. Плеханова» (Российская Федерация)
В современных условиях формирования новой модели развития российской экономики повышение национальной конкурентоспособности и производительности труда, создание условий для эффективного развития внутренних и внешних рынков, решения жилищной проблемы являются первоочередными задачами. Промышленность строительных материалов, с одной стороны, должна обеспечить соответствие объемов производства и ассортимента продукции предприятий спросу на внутреннем и внешнем рынках для обеспечения планируемых темпов строительства, с другой стороны, повысить качество, энергоэффективность и экологичность выпускаемых строительных материалов для повышения национальной конкурентоспособности на мировом рынке.

Производство строительных материалов, изделий и конструкций на текущий период обеспечивает потребности строительного комплекса и имеет определенный потенциал в отношении возможности роста объемов производства, однако является неудовлетворительным по уровню энергоэффективности, имеет низкую степень автоматизации производства.

Степень износа машин и оборудования остается еще достаточно высокой, что повышает себестоимость выпускаемой продукции и делает ее менее конкурентоспособной по сравнению с импортными аналогами. Для строящихся предприятий строительных материалов, в том числе индустриального домостроения используется импортное оборудование, что негативно сказывается на окупаемости этих предприятий и себестоимости продукции.

Основные негативные факторы, имеющиеся в промышленности строительных материалов, представлены в табл. 1.

Таблица 1

Наименование группы факторов

Состав группы

Оценка влияния группы, %

1

2

3

Производственные

технологическое отставание российской промышленности строительных материалов от аналогичных производств ведущих стран мира

50

физическая изношенность основных производственных фондов предприятий промышленности строительных материалов

Продолжение табл. 1

1

2

3




невысокая производительность труда на предприятиях отрасли




низкая инновационная активность предприятий по производству строительных материалов, изделий и конструкций

Научно-технологические и проектные

недостаточность научно-исследовательской и опытно-конструкторской работы по созданию новых высокоэффективных технологий и процессов

15

нехватка инженерно-технических кадров и рабочих среднего звена и их низкий квалификационный уровень

Экономические

отсутствие достаточных объемов собственных средств предприятий строительной отрасли и их доступа к заемным источникам финансирования в целях проведения эффективной инвестиционной политики

20

Административные

недостаточность существующей нормативно-правовой базы по энергопотреблению, а также в части создания условий по использованию в качестве сырья при производстве строительных материалов техногенных отходов смежных отраслей экономики

15

недостаточная государственная поддержка предприятий строительной отрасли в части внедрения инноваций в производственный процесс, утилизации топливосодержащих отходов в качестве дополнительного топлива в технологических процессах



Преодоление проблем промышленности строительных материалов согласно стратегии предполагается за счет следующих мероприятий:

  • создание условий для реализации приоритетных направлений развития производства строительных материалов, изделий и конструкций, расширения их ассортимента, улучшения потребительских свойств и насыщения рынка современной, высококачественной, конкурентоспособной продукцией, в том числе развития машиностроительной базы по выпуску энергоэффективного оборудования для промышленности строительных материалов;

  • формирование комплекса мер экономического стимулирования предприятий промышленности строительных материалов и смежных производственных комплексов, направленных на повышение технического уровня производств, преодоление технологического отставания российской промышленности от аналогичного производства в ведущих странах мира и создание цивилизованного рынка конкурентоспособной продукции;

  • обеспечение соответствия производственных технологических процессов, эксплуатации оборудования по производству строительных материалов требованиям экологической безопасности.



ОСОБЛИВОСТІ ЕКОЛОГІЗАЦІЇ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ У СФЕРІ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ВИРОБНИЦТВА
аспірант Марочко С.С.

Сумський державний університет (Україна)
Сучасні реалії економічного розвитку, які характеризуються збільшенням фінансового навантаження на суб’єктів господарювання у різних сферах діяльності, вимагають невідкладного перегляду економічної політики стосовно подальшого розвитку. Одним із найбільш ефективних напрямів покращення фінансового стану вітчизняних підприємств є зовнішньоекономічна діяльність, яка має власну специфіку залежно від того, продукції якої галузі це стосується.

Галузь сільського господарства опинилась у важких умовах (які наразі мають тенденцію до ускладнення), коли, з одного боку, існує нагальна необхідність задоволення внутрішніх потреб у сільськогосподарській продукції (що передбачає забезпечення належного рівня продовольчої безпеки), а з іншого – створюються додаткові великі труднощі, які дуже часто зводять нанівець еколого-економічну ефективність господарської діяльності.

Екологізація сільськогосподарського виробництва має цілу низку особливостей, які мають тенденцію до посилення в мовах необхідності здійснення зовнішньоекономічної (особливо, експортної) діяльності.

До таких особливостей відносяться: 1) необхідність екологізації сільськогосподарського землекористування, що передбачає удосконалення науково-методичних підходів до проблеми грошової оцінки землі з урахуванням її екологічної якості; 2) необхідність екологізації сировинного забезпечення сільськогосподарського виробництва (як у сфері рослинництва, так і у сфері тваринництва, що передбачає, для першої сфери, екологізацію насіннєвого та посадкового матеріалу, що зробити досить складно з огляду на складність впливу генно-модифікованих організмів на стан навколишнього природного середовища, що, в свою чергу, практично унеможливлює еколоізацію сировинного забезпечення – тобто продукції рослинництва – для сільськогосподарського виробництва у сфері тваринництва); 3) необхідність екологізації технологій вирощування сільськогосподарської продукції, що передбачає оптимізацію використання мінеральних добрив та засобів захисту рослин у сфері рослинництва та оптимізацію використання засобів захисту тварин від хвороб; 4) необхідність екологізації технологій оброблення та перероблення сільськогосподарської продукції у продукцію вищого рівня технологічності.

Якщо екологізація сільськогосподарського виробництва для внутрішнього виробництва може передбачати реалізацію окремих складових екологізації (що призведе до зменшення еколого-економічного збитку навколишньому природному середовищу та покращенню якості виготовлюваної сільськогосподарської продукції і попиту на неї з боку вітчизняних споживачів), то екологізація сільськогосподарського виробництва для зовнішніх потреб має передбачати та враховувати реалізацію одночасно всіх виділених чотирьох складових процесу екологізації сільськогосподарського виробництва.

Реалізація зазначених складових екологізації сільськогосподарського виробництва для проведення зовнішньоекономічної діяльності необхідна для дотримання вимог екологічної сертифікації та екологічного маркування відповідно до світових стандартів, що вкрай необхідно здійснити для досягнення щонайменше двох прикладних цілей – поліпшення фінансового стану аграрних підприємств та зменшення еколого-економічного збитку навколишньому природному середовищу внаслідок сільськогосподарського виробництва.


Каталог: bitstream -> 123456789 -> 36795
123456789 -> 1. Коротко про симетрію…
123456789 -> Звіт про науково-дослідну роботу регіональні особливості стану кишкової мікрофлори у дітей із соматичними захворюваннями Оцінка стану кишкової мікрофлори у дітей раннього віку, хворих на пневмонію на фоні залізодефіцитної анемії
123456789 -> Звіт про науково-дослідну роботу регіональні особливості стану кишкової мікрофлори у дітей із соматичними захворюваннями зміни мікробіоценозу кишечника у дітей, хворих на гострий обструктивний бронхіт бронхіальну астму (проміжний)
123456789 -> Використання науково-технічних бд у наукових дослідженнях Васильєв О. В., к т. н
123456789 -> Розвиток банківського споживчого кредитування
123456789 -> Реферат дипломна робота містить 128 сторінок, 17 таблиць, 21 рисунок, список використаних джерел з 108 найменувань, 6 додатків
123456789 -> Урок з хімії у 9-му класі на тему: "Жири. Склад жирів, їх утворення. Жири в природі. Біологічна роль жирів"
36795 -> І. М. Лицур д-р екон наук, старш наук співроб., провідний науковий співробітник відділу стратегічного потенціалу сталого розвитку Державна установа Інститут економіки природокористування та сталого розвитку Н


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   22


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка