Історія села Порик Хмільницького району Вінницької області з найдавніших часів до 1917 року




Сторінка1/4
Дата конвертації03.11.2017
Розмір0,51 Mb.
  1   2   3   4
Історія села Порик Хмільницького району Вінницької області з найдавніших часів до 1917 року
На лівому березі річки Південний Буг ось уже кілька століть розкинулось село Порик. За адміністративно-територіальним поділом Порик знаходиться у Хмільницькому районі Вінницької області; село знаходиться також у історико-географічній одиниці під назвою Поділля.

Назву «Порик» соло отримало в 1964 році за указом президії Верховної ради УРСР від 30 липня. В цьому указі села Клітища і Соломірка об’єднані під однією назвою – Порик. Щодо «винуватця» назви Василя Васильовича Порика, уродженця села Соломірка, то він лише 27 липня 1964 р. отримав посмертно Героя Радянського Союзу, після присвоєння йому ще зразу ж після ІІ світової війни Національного Героя Франції у Франції. На цей час село живе і творить свою історію.

Територія Поділля, де знаходиться село, була заселена ще з кам’яного віку1. Про те чи були на території села або ж біля нього стародавні поселення людей археологічних матеріалів немає. В період пізнього палеоліту кількість населення, що проживає на Поділлі, збільшується. Свідченням цього є значно більша, в порівнянні з раннім палеолітом, кількість стоянок2. Можливо в місцевості, де розташоване село, була стоянка якогось племені.

В пізніший час, а саме в час Буго-дністровського неоліту, було знайдено поселення біля міста Хмільник3, відстань, від якого до села становить біля 10 км. З цього можна зробити припущення, що племена буго-дністровської культури мали місце і на території села.

Подільський край здавна славився родючими землями та працьовитими людьми. У сиву давнину тут жили племена, які ми називаємо трипільськими4. Це були умілі хлібороби, гончарі, тваринники. Виходячи з того, що до пізнього етапу трипільської культури на території краю належить сусіднє село Сандраки1, можна припустити, що землеробські племена трипільської культури проживали й на території Порика. В добу бронзи біля Сандрак також відкрите поселення білогрудівської культури2.

У скіфський час VIII–III ст. до н. е. на території Поділля місцеві протослов’янські землеробські племена жили в основному на відкритих, неукріплених поселеннях3. Кургани скіфського часу знайдені і досліджені біля сусіднього (через річку Південний Буг) села Курилівка, що дає підстави говорити про можливу наявність скіфів на території села4. Про подальше існування людського життя можна лише здогадуватись. Адже в той час через територію як Поділля, так і України, рухалися в різні сторони різноплемінні групи. В тій місцевості, де розташоване село, могли б бути і поселення цих різноплемінних груп, але відомостей про це, та й про поселення по-сусідству немає.

У середині І тис. н. е. Поділля населяли слов’янські племена, які входили до Антського (східнослов’янського) військово-політичного союзу державного типу5. З часу утворення Київської Русі територія Поділля, де проживали племена тиверців і уличів, понад 200 років входила до її складу. Місцеве населення обробляло землю при допомозі дерев’яного рала з залізним наральником. Серед сільськогосподарських культур значне місце займали пшениця, жито та просо. Зернові культури збирали залізними серпами, обмолот хліба здійснювали за допомогою палки і ціпа. Перемелювання зерна та борошна здійснювали при допомозі круглих кам’яних ротаційних жорн. Розвивалось також тваринництво і ремесло. Населення також займалося полюванням, рибальством і бортництво. Територія Пониззя, або ж Поділля в середині XII ст. входить до складу Галицької Русі, а з 1199 року – до Голицько-Волинського князівства. Літописні джерела характеризують Південно-Західну Русь як регіон з високо розвинутою, як на ті часи, економікою. У верхів’ї Південного Бугу, в басейні річок Случі і Тетерева, було розташоване Болохівське князівство (в його територію входив і сучасний Хмельницький район). XII–XIII ст. болохівські князі вели боротьбу проти галицько-волинських князів. В 1238 році Данило Галицький поширив свою владу на більшу частину Південно-Західної Русі. Дальшому поширенню завадило монголо-татарське нашестя. На змову з ординцями пішли болохівські князі1. Увірвавшись у 1241 році на Правобережжя монголо-татари змовились з боярством болохівської землі, татари зобов’язали постачати населення військо зерном: «Оставили бо их татарове, де им орють пшеницю и просо». У зв’язку з цим галицько-волинський князь організував каральну експедицію проти болохівських бояр-зрадників2.

Після спустошення в 40–50-х роках ХІІІ ст. подільських земель монголо-татарами розпочався складний і важливий процес відродження економічного і культурного життя краю. На середину XIV ст. литовські князі, використовуючи сприятливіші зовнішньополітичні обставини, захопили землі Північно-Західної і значну частину Південно-Західної Русі і добилися перетворення князівства в серйозну політичну силу в Східній Європі. Експансія литовських феодалів на Південь призвела до загострення стосунків з ханом Подільського улусу, які з 1356 року вступили в союз з Польщею. Влітку 1362 литовський князь Ольгерд з великими силами виступив проти них і в битві на річці Синюха (ліва притока Південного Бугу)3 розбив татар і відкинув їх до берегів Азовського моря. Вся територія між Дніпром і Дністром ввійшла до складу Великого князівства Литовського. Ольгерд віддав Поділля у володіння синам свого брата Коріата Олександру, Костянтину, Юрію і Федору. Після смерті князя Вітовта представник Свидригайла князь Федір Корибутович Несвіцький присягнув на вірність польському королю, за що отримав в 1434 році в пожиттєве володіння кілька замків, в тому числі і Хмільник з навколишніми землями, в 1447 році Хмільник ще литовський1. З приходом литовців почався подальший соціально-економічний розвиток Поділля. Відроджувалися села, будувалися замки. За Ольгерда був побудований замок і у Хмільнику, де ховалось під час татарських нападів населення навколишніх сіл. Землі навколо Хмільника спустошувалися в 1500 (сини хана Менглі-Гірея), в 1524, 1534, 1584, 1613 роках, не рахуючи багато дрібних нападів, адже поблизу Хмільника пролягав сумнозвісний «Чорний шлях». Включення Поділля до складу Литовської держави не внесло суттєвих змін в характер соціально-економічних відносин, тут і далі існувало феодальне землеволодіння. Захоплюючи селянські землі, світські і духовні феодали зверталися до литовського князя з проханням видати жалувані грамоти на них. Основна маса селян належала до категорії державних селян, за користування землею вони змушені були відробляти повинності і виплачувати податки. В житті селян значну роль відігравала і далі община, яка несла відповідальність за їх користування землею. Основною галуззю виробництва залишається землеробство, хоча і набуває важливого характеру тваринництво.

З утворенням в 1369 р. Речі Посполитої на Поділля хвилями ринули польські магнати, заради власного збагачення. Селяни почали зубожіти і обезземелюватися, а польські князі закладати фільварки і утворювати латифундрії. В XVI ст. починає стрімко розвиватися фільварково-панщинна система господарства, яка передбачала обробіток панської землі закріпаченими селянами. Цьому сприяла і економічна реформа 1557 року відома під назвою «Статуту на волоки», що встановлювала співвідношення між фільварковою і селянською землею. Число малоземельних та безземельних селян досягло у Брацлавському воєводстві до 50%. Одночасно різко посилюється експлуатація селян – панівною формою стає рента, яка в 40-х роках XVIІ ст. досягла 4–6 днів на тиждень. Крім денщини селяни ще виплачували державний податок – подимне давали десятини від бджіл та худоби, виконували багато різноманітних повинностей1. У відповідь на посилення феодального та іноземного гніту народні маси Поділля посилюють боротьбу за своє визволення з панського ярма. В королівських володіннях селяни і міщани скаржилися до короля і сейму на дії старост2.

В період польського панування на Україні вперше згадуються села Клітища і Соломірка. «Деревня Клитыщи, получившая своё название отъ владельцевъ Клитынскихъ, которые получилъ отъ польского короля привилегии на эти земль въ 1610 г.… Соломирка – село которое находится въ 10 верствах на ю.-в. отъ г. Хмъльника. Мъсность сдъсь совершенно степная; весенніе и осенніе розливы Буга образуют здъсь болота; которыя долго не просыхаетъ и своимъ гниениемъ заражаютъ воздохъ, вслъдствіе чего лихорадки и грудные болъзни составляютъ обычное явление.»3Незважаючи на погані природні умови села були зручно розташовані на торговому шляху Хмільник-Вінниця. Навколишні ліси допомагали переховуватися під час антифеодальних повстань і татаро-турецьких нападів. За підрахунками дослідників на землях, що піддавалися нападам татарів, селянська хата не стояла довше 10 років4. За панування братів Клітинських північні райони Поділля у 1615–1618 рр. зазнали особливо спустошливих нападів. Отже, можна здогадуватись, як жилось селянам на той час, в тих умовах яка кількість їх була. Брати Клітинські – Теодор, Дейян, Паулюс, Алексіс5 розуміли, що наближеність степу відлякувала мешканців села, які втікали на Волинь і Лівобережжя. Королівська влада, після того як в 1434 році Хмільник і 28 навколишніх сіл відійшли до Польщі, не подавала допомоги братам у боротьбі і захисту від татар. Клітинські надавали більшу свободу всім селянам на відміну від шляхтичів у сусідніх селах. Кути в ті часи ще перебували в лісі і належали до королівських володінь. Населенню Кутів було безпечніше жити через оточення лісу і те, що воно було в державній власності. Населення обох сіл залучалося також на будівництво оборонних споруд у прикордоні і Хмільницькому старостві, на захист від нападів татарських орд1.

Селяни не мирилися з своїм важким соціально-економічним становищем. Найбільш поширеною формою протесту були втечі і повстання. Жителі Хмільника та навколишніх сіл брали участь у селянсько-козацьких повстаннях на чолі з Северином Наливайком (1594–1596 рр.) та Павляком (Павлом Бутом) 1637 року2. Про участь селян Кутів, Клітищ у інших повстаннях – Косинського, Сулими, Остреничі не відомо, хоча можна припускати, що в загонах цих ватажків також були селяни цих сіл.

В першій половині XVII ст. відбувається різке посилення феодально-кріпосного гніту на українських землях. Так званий період «Золотого спокою» після 1638 року дав шляхті впевненість у своїй силі. Панщина дуже часто сягала 4–5 днів на тиждень. Досить поширеним явищем серед магнатів була здача своїх земель у користування євреям-орендарям. Останні намагалися за період оренди вижати з маєтку максимум прибутку, доводячи панщину і повинності до межі неможливого. Продовжують загострюватися релігійні і національні стосунки, утиски православної віри існували повсюдно, незважаючи на офіційні гарантії 1632 р. Скасування так званою «Ординацією» значної частини козацьких привілеїв викликало як серед реєстрових, так і серед нереєстрових козаків гостре невдоволення. Всі групи населення України були невдоволені іноземним пануванням і чекали слушної нагоди скинути ярмо. Вона з’явилась 1648 р. під назвою – Визвольна революція під проводом Богдана Хмельницького.

Хто був власником Кутів і Клітища в роки Визвольної революції невідомо, можливо ті ж самі власники – Король і Клітинські. Про те, що відбувалося в період війни у селах невідомо, але те, що вони знаходились не осторонь боротьби не викликає сумніву.

Для організації народних мас Богдан хмельницький розсилає по Україні козацькі полки М. Кривоноса, Небаби, Нечая та інших. На Поділля рушив полковник Максим Кривоніс. В 20-х числах травня 1648 р. Кривоніс в районі Погребища ввійшов на подільську землю. Його прихід сприяв патріотичному піднесенню народних мас.

Після перемог на р. Жовті Води, біля м. Корсуня і на р. Пиляві увесь український народ піднявся проти ворогів ще з більшою силою. 15 червня 1649 р. в Хмільнику і в навколишніх селах побував зі своїми загонами Б. Хмельницький. Перед цим у Хмільницькому старостві був створений повстанський загін, приєднався до військ Б. Хмельницького. Підписання в серпні 1649 р. під Зборовом умов миру Б. Хмельницького з поляками важко вдарило по визвольній боротьбі, але народ з цим не змирився. За миром козацька територія складалась з Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств, на цій території влада належала виборним козацьким структурам. Польське військо не могло стояти в цих воєводствах, тут не мали права проживати католики та євреї. Цей мир не задовольнив обидві сторони і вони почали ладитись до нової боротьби.

10 лютого 1651 р. нападом на містечко Красне розпочалася знову українсько-польська війна. В квітні 1651 р. козацьке військо на чолі з Б. Хмельницьким прибуло на Поділля, під Хмільник. Звідси він повів військо проти головних королівських військ. На боці Хмельницького виступив кримський хан Іслам-Гірей. Бої між польським та українським військом розпочалися під Берестечком 18 червня. Відступ татарських загонів з поля бою обернувся для козаків і гетьмана трагедією. Король Ян Казимир розраховував остаточно підкорити Україну. Це принесло б відновлення гноблення. «Волимо головами полягти, ніж панам бути покірними. Хоч Хмельницький програв, ми можемо виграти!» – заявляли подільські селяни1. Між Дністром і Бугом розгорнувся потужний селянський рух, який очолив полковник Іван Богун. І. Богун і Й. Глух розпочали формування козацьких загонів на сході Брацлавщини, які згодом прибули до козацького табору під Білою Церквою.

Але після поразки під Берестечком становище козацького війська ускладнилось. Новий Білоцерківський договір обмежував козацьку територію лише Київським воєводством. На Брацлавщині розташувались польські окупаційні війська, поверталися старі власники земель. Народний опір козацькій сваволі наростав. Розпочалося масове залишення селянами і міщанами своїх домівок, і переселення їх на козацьку територію Київського воєводства і до Молдови. Козацько-польська війна ставала неминучою.

Хмельницький вирушив з своїм військом з-під Чигирина на Поділля. 22 травня 1652 р. перед польським табором під Батогом з’явились козацькі полки. Наступного дня поляків було вщент розбито. Блискуча перемога викликала масове повстання на Поділлі. Гетьман наказав полковнику О. Гоголю очистити його від польської шляхти1. В лютому 1653 року польсько-шляхетські хоругви почали нападати на Брацлавщину, а в середині березня в її північно-східні райони вторглося 8-тисячне військо під керівництвом С. Чарнецького та С. Маховського. Було знищено десятки сіл і міст (Погребище, Хмільник, Самгородок, Немирів, Прилуки). Лише після поразки, завданої ворогу під Монастирищем, вони поспішно залишили подільську землю2. У вересні 1953 р. Б. Хмельницький знову на Поділлі. Бої в листопаді цього ж року з поляками біля р. Жванчика завершились поверненням до Переяслава через Сатанів, Городок, Чигирин через нову зраду кримського хана. 8 січня 1654 р. у Переяславі було підписано політичний акт возз’єднання України з Московщиною. Цим завершено основні діяння Б. Хмельницького і царизм розпочав перетворення України в колонію.

Після Переяславської угоди козацько-польська війна продовжується далі, але час її піднесення уже пройшов. Московські війська хоча і влили свіжу кров у козацьке військо, але воно уже не те, що в 1648 р. чи в 1651 р. Смерть Б. Хмельницького в 1657 році розпочала міжусобиці між новим гетьманом І. Виговським і козацькою старшиною. В 1659 р. під Хмільником, де перебував І. Виговський відбулась битва боярина Василія Борисовича Шереметьєва з Виговським. Наслідком її були великі пожарища і руйнування, народ масово залишав всі поселення в цілому Хмільницькому старостві1. Подальші міжусобиці не сприяли політичному об’єднанню України. ЇЇ роздирали і свої, і чужі. Те ж саме робилося і на Поділлі.

Укладений на початку 1667 р. між Московщиною і Річчю Посполитою Андрусівський мир передбачав перехід під владу Польщі Правобережної України за винятком Києва. Договір сприяв тому, що влітку 1667 р. татарська орда завдала великих збитків усьому Поділлю під час сумісних походів з гетьманом Правобережжя П. Дорошенком проти Польщі. З іншого боку подоляни потерпають від Польщі, її гетьманів та маршалків.

Підписаний в 1672 р. Бучацький договір передавав територію Поділля у володіння турків. В цьому ж році Хмільник на 27 років захопили турки. Однак подоляни не примирилися з новим завоюванням, хоча воно відбувалося і з патріотичних міркувань під егідою Дорошенка. Вони розпочали важливу і довготривалу боротьбу за визволення. Народні маси починали втрачати довіру в Дорошенка і його політику, домагаючись російської протекції. Значна частина селян, міщан і козаків Брацлавщини переселялася на Лівобережжя. Кили в лютому на Правобережжі з’явилися московські і козацькі полки під проводом Г. Ромодановського і І. Самойловича, то на початку вересня на вірність Москві присягли в Корсуні брацлавський, кальницький і подільський полки. Міста і села Брацлавщини також присягли на вірність московському уряду. Незважаючи на прихід сил з Лівобережжя всі міста між Бугом і Дністром були захоплені і знищені турками. Військові дії між поляками на чолі з королем Я. Собацьким і турками завершилися підписанн1ям і жовтні 1676 році Журавненського договору, який передбачив залишення за Туреччиною Поділля. У 1681 році між Московщиною, Портою і Кримським ханством було укладено умови Бахчисарайського договору за яким землі між Бугом і Дніпром мали залишатися незаселеними. Іван Луканов, мандруючи до Палестини через ці землі писав: «И походом в степь глубокую и быть там ше тужное жествие печально и уныливо дальше во видие ни града ни села. Пустыня велика и зверей ништожество». Найбільш жорстокої окупації від турецької агресії зазнали міста Хмільник, Бар, Менджибіж2. Тому можна припустити з цих відомостей, як було на території сіл Кути і Клітища.

Польща не вважала себе зв’язаною щодо Правобережної України ніяким договором і почала наново її заселювати. Ян Собеський, розпочавши в 1683 р. нову війну з турками почував потребу у козацькому війську і заходився наново колонізувати «свої» землі. По давньому звичаю країну поділено на полки, на чолі яких поставили полковників, які й почали закликати людей на нові поселення, які здебільшого будувалися на руїнах колишніх поселень. Поселенці посунули звідусіль – Волині, Полісся, Лівобережжя, і за короткий час Правобережна Україна почала оживати. Але, як тільки край залюднився, польські пани почали пред’являти претензії на свої давно втрачені маєтки. Та люди і не думали коритися панам. Брацлавський полковник А. Абозин, що отримав право керувати поселенням від Сейму у 1685 р., підтримував селянські протести. Селяни хотіли працювати і спокійно жити, і намагання колишніх панів захопити відроджені землі викликали у селян активний опір.

Весною 1686 р. між Москвою і Варшавою було укладено «вічний мир», що передбачав залишення за Річчю Посполитою Правобережної України, її мало відійти також, у разі визволення від турків, Поділля. Селяни після 1685 р. мали здавати повинності у продуктах. Товарообміну майже не було, гроші на Брацлавщині стають рідкістю. У 1689 р. між Портою і Польщею був підписаний Карловицький договір. Польща згідно нього отримувала Правобережжя, включаючи і Поділля. Цього ж року турки покидають Хмільник і він стає центром староства в Речі Посполитій.

На землі звільнені турками помалу повертається життя, почалася колонізація Польщею «нових» земель Поділля, що було схоже на колонізацію пустині. Приходила наново та сама українська людність з Лівобережжя, Волині, Галичини, Полісся, вертались утікачі і заселяли знову колишні міста, містечка, селища і села. Але розташовуючись на старих попелищах, народ шукав вільного життя, вільної праці, та слідом за ним йшли польські пани й знову починали заводити своє панське право. Через це знову починалася боротьба, виступала нова козаччина, і край не міг діждатися мирного спокійного життя. Само собою розуміється, що при таких обставинах важко було розвиватися культурі і освіті. Все, що зведено за старих часів і під час коротких років затишку, знесено, культурне українське життя пересунулося за Дніпро до Гетьманщини, де були сприятливіші умови для його розвитку.

Можливо саме в цей час населення села Кутів переходить на лівий берег Південного Бугу, з лісистої місцевості: «Каленич» у долину Бугу1. Однією з версій походження села є його назва від прізвища чи прізвиська першого поселенця – Соломірця. В наш час у Порику є люди з прізвиськами – Соломірець і Кутик, що може говорити про походження цих слів ще з тих часів. Чому селяни Кутів пересилились невідомо. Причиною може бути і те, що в урочищі «Каленич», де було село Кути, було дуже важко жити посеред лісу, хоча він і давав надійний притулок від ворогів. Ще однією причиною може бути те, що річкова долина нижче села Клітища належала польській короні2 і була незаселена, і селян Кутів могли примусово або ж з умовою надання певних пільг, перевести на протилежний, лівий берег Південного Бугу. Можливість польського панства осісти у своїх колишніх маєтках і безкарно руками українського селянства викорчовувати ліси, орати, гатити ставки, ставити млини призводило до виступів селян. Вирубування лісів могло бути ще однією причиною переселення селян Кутів з правого на лівий беріг Бугу. В цей час шляхта, а також старости, управителі королівщини, державних маєтностей стали рубати ліси, щоб мати дохід з незаселених околиць від продажу будівельного матеріалу і поташу. Так, в околицях, що лежали ближче до річок, ліси лягали під ударами сокир. Це призвело до того, що безлісі околиці починалися на східному Поділлі1. Ліс поволі уступав перед сокирою і плугом, і це збільшувало оброблювані землі панів. Про це зокрема пише в своїх записках німецький подорожуючий Вердум, що в 1670–1672 рр. кілька разів проїздив вздовж і поперек Галичину і Поділля. Він дуже докладно описує характеристичний краєвид різних околиць, які довелось йому бачити: «На Поділлі краєвид знову змінюється. Давно товсті і буйні землі на горбках і долинах, що розтягаються над ними, росте дуже буйна трава і широка висока конюшина, а також різне лікарське і кухонне зілля»2. Інші письменники оповідають, що на Поділлі не треба щороку орати: досить раз посіяти – уродить і на другий рік3.

Оселі в ті часи мали ще такий самий вигляд, як колись перед віками, у слов’янські і княжі часи. З приходом шляхти почав змінюватись споконвічний порядок громади і оселі. В ці часи по всіх селах поміряли докладно землю, поділили її, від своєї частини селянин мусив платити зазначену данину. Потім дідичі почали забирати собі кращі землі у селян або ж скуповувати їх за примусову дешеву ціну, «не без розливу сліз», або ж просто зганяти селян і переводити їх на інше місце, на пустирі, які щойно треба було корчувати і управляти. Власник землі доручав досвідченому підприємцеві засновувати нове поселення. Підприємець діставав більший простір землі, право поставити млин і корчму, збирати податки. Він закликав поселенців, забезпечуючи їм кільканадцять років свободи від усяких панських домагань і обов’язків, щоб вони могли належно загосподарюватись. Коли вже поселенці стягнулися на нове місце, починалася жива запопадлива праця, щоб якнайшвидше добути користі з землі.

Про лови зубрів на Поділлі розповідає папський посол Руджеєрі: «Лови на зубра на Поділлі відбуваються таким способом. Хлопи, що доглянуть його у догідному місці, рубають дерева навколо і роблять із них засіку, в якій зубр лишається замкнутий. Потім будують ложі для короля, пань і панів. Ловці ховаються за деревами; звір, рушений з місця псами й криком хлопів, уступає усередину засідки, а найближчий ловець ранить його з-за дерева. Зубр, ударений залізом б’є рогами у дерево, за котрим стоїть ловець, той перебиває йому черево ножем, а з другого боку шарпають і калічать сни, аж поки не звалять його на землю.»1 Далі Руджієрі описує хліборобство: «Доволі є управної землі, що видає багато пшениці, жита і усякого іншого збіжжя, що тут є за безцінь, особливо на Поділлі, що найбільш родюче. Подільська земля така плідна, що родить траву заввишки з хлопа і без ніякої майже управи таку силу збіжжя, що воно в значній частині марно пропадає на корні, бо нема його кому збирати. Причиною цього є й те, що ця земля є далека від торгових доріг, нема й добрих сплавних рік, котрими можна було б спускати збіжжя туди, де воно б знайшло купця; на місці не можна його спотребувати, і воно не має покупу, такого великого, як у нас.»2

  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка