Історія села Порик Хмільницького району Вінницької області з найдавніших часів до 1917 року




Сторінка3/4
Дата конвертації03.11.2017
Розмір0,51 Mb.
1   2   3   4

У рік проведення реформи Клітища належали Діонісію Івановському, а Соломірка входила до державних володінь. В маєтку Івановського було проведено реформу, як проводилась на Україні і Поділлі зокрема. Але лише в 1871 р. Феліція Івановська, яка отримала по заповіту це село від свого чоловіка Діонісія, що помер 23 січня 1869 р. у французькому місті Тієр, склала акт.1 За цим актом селяни, право на яких було закріплене за Феліцією у 1870 р. Літинським повітовим судом, отримували 1500 десятин землі, за це вони повинні були виплатити поміщиці протягом 49 р. 39 000 крб., 70 коп., щорічно роблячи внесок у розмірі 2500 крб.2 В 1863 р. в Клітищах була побудована церква св. архангела Михаїла з дерева, з кам’яною дзвіницею. Цю церкву в 1863 р. купив поміщик Івановський за власні кошти у сусідньому селі Курилівка.3 Священиками при цій церкві були Андрій Ковальський; прослужив 36 років (1784–1820 рр.), інший – Миколай Рудницький, що прослужив 32 роки (1844–1876 рр.). В 1864 р. при церкві відкрита школа грамоти.4 Соломірка будучи в держаних володіннях була у більш вигідних умовах. Слідом за скасуванням кріпацтва була проведена реформа державних селян, які в Україні становили понад третину всього селянства. У 1866 р. у власність державних селян перейшли значні земельні масиви. Платежі за ці масиви були визначені для державних селян порівняно менші, ніж кріпакам. Таким чином, селяни Соломірки отримали кращі економічні умови для свого розвитку. Серед населення цього села почали з’являтися заможні господарі, які мали великі землі і брали в допомогу за господарством своїх односельців. Але розвиток села був під контролем уряду і «зариватися» було тільки на шкоду селянину. У Клітищах життя хоч і змінилося, виникли багато самостійних господарств, але усе знаходилось під контролем Івановської.5 Селяни влазили у борги до поміщиці, за неможливість сплатити «відкупних», і цим знову ставали кріпаками, якими були до 1861 року. Часто, коли селянин працював на панському полі, вітри й дощі знищували його власний урожай. Крім цього поміщиця в рахунок виплати платежів змушувала селян корчувати ліс, ремонтувати її маєток, чистити ставки, як у Клітищах, так і у сусідньому селі Курилівка, яке було її власністю і де знаходився її двір.1 Феліція Івановська же дбала про освіту селян свого маєтку. У Соломірці ще у 1860 р. побудована церковна школа для мирян, а у 1871 р. над церквою, побудованою ще в 1784 р., надбудована дзвіниця, крита жерстю.2

Завдяки реформам адміністративно-політичного управління, які було здійснено у 60–70 рр. ХІХ ст. з метою пристосування країни до нових умов соціально-економічного розвитку, які виникли після скасування кріпосного права, селяни Соломірки і Клітищ отримали ширші політичні права. Вищим органом влади в селах стає схід. Право голосу на ньому мали чоловіки – «домогосподарі», які по «Суду о порочены». На сході вибирали сільського старосту, збирачів податків, десятинників для поліції, вирішували інші адміністративні, господарські, фінансові справи. На схід у селі Клітища мала певний вплив і поміщиця Івановська. «Приговор сельского схода 1872 года сентября 24 дня. Мы ниже подписавшиеся Подольской губернии Литинского уезда 1-го мировского участка Куриловской волости государственные крестьяне селения Соломирки настоящего числа собравшися по распоряжению нынешнего волосного старосты на сельский сход слушали объявление распоряжение начальства уполномоченных крестьян для присутсвования при объявлении письма Акта, почему мы посоветовавшись между собой приговорили из среди себя избрать для выше объявленной надобности следующих крестьян Михаила Вонсовича, Ивана Шевца, Игнатия Грондавского, Ариртея Порыка, Иулена Глиниевского, Федора Коробку»3, ось так відповіли державні селяни Соломірки на запит генерал-губернатор про явку на схід, де буде оголошено «подðлу одмагательствð государственнихъ крестьянъ нðкоторыхъ селений Подольской губернии перейти отъ участкового способа владðния землею на общинный или душевой»4. На сході були присутні також сільський староста Павло Понсович, волосний старшина Іван Трохимович Чуків, волосний писар О. Мельник; загалом під «Приговором» підписалось 63 особи.1

Незважаючи на всю обмеженість і половинчастість, реформи допомогли проникнути в сільське господарство капіталізмові. До кінця ХІХ ст. продукція сільського господарства перевищувала вартість промислової в середньому в 2,5 рази. Цьому сприяли інтенсивне розорення і використання малопридатних земель, застосування у третині селянських й майже у двох третинах поміщицьких господарств різних агротехнічних машин та удосконалених знарядь праці, відбувався перехід від трипільної до багатопільної системи землеробства. Селяни Соломірки мали більші можливості для розвитку землеробства, адже держава хоч якось допомагала їм. Селяни Клітищ жили ще «під поміщиком» і для них характерна відсталість, яка ґрунтувалась на патріархальних методах введення землеробства та застосування примітивних знарядь праці. У селянській системі землеробства однією з головних сільськогосподарських культур залишились зернові – жито і пшениця. Протягом другої половини ХІХ ст. важливе місце в системі сільськогосподарських культур зайняло на Поділлі вирощування цукрових буряків для потреб харчової промисловості і кормової бази тваринництва. Щороку зростала площа вирощування цукрових буряків на Поділлі. Поміщицькі господарства збільшили посіви цукрових буряків у 6 раз, понад 50% селянських господарств також займалися бурякосіянням. Розвивалось бурякосіяння у Клітищах і Соломірці, особливо у Соломірці, де було більше землі і серед селян було багато заможників, пов’язаних з ринком збуту. У селах також розвивалось тваринництво, у господарстві Івановської були великий гурт ВРХ і табун коней2, садівництво, городництво, пасіку мала у лісі біля Клітищ і поміщиця Івановська3. Селяни обох сіл йшли на роботи до місцевих заводів, яких у Літинському повіті у 1882 р. було 54, найближчий з яких Уладівський був за 20 верст. Деякі селяни займалися столярством, виготовленням простих молотарок, віялок та інших сільськогосподарських машин і знарядь обробітку землі.

Іншою важливою галуззю промисловості по переробці сільськогосподарської продукції було ґуральництво. У маєтку Нановської також були винокурні, у Клітищах, і корчми, пропивали гроші і горе селяни. Введення у 1886 р. державної монополії на продаж спиртних напоїв призвело до певного спаду винокурного виробництва, що призвело до зменшення прибутків Івановської. В селах також існували млини – у Соломірці 3, з яких 1 водяний і 2 вітряні, у Клітищах 2 – 1 водяний і 1 вітряний1. У селах процвітало ткацьке, кушнірське, шевське, ковальське, гончарне виробництво. Розвиток капіталістичних відносин на селі прискорив соціальне розшарування серед селянства2. На селі поряд жили бідняк, середняк, заможник, поміщик. Це викликало певні соціальні негаразди пов’язані з майновим станом окремих груп населення.

Соціально-економічні негаразди на селі, і загалом у суспільстві, використовували для своєї мети різні політичні угрупування. Це призводило до як активної, так і пасивної боротьби у селах серед різних за майновим станом груп. В основному селяни боролися за землю і ширші політичні права. У першій половині 70-х років Подільська губернія стала об’єктом так званого «ходіння в народ» з боку народницьких організацій України і Росії. Так, у 1872–1874 рр. серед селян Літинського повіту пропаганду вели Дебагорій і Володимир Мокрієвичі. В 90-х роках серед населення Подільської губернії поширилися марксистські революційні ідеї, які ще більше утруднювали соціальні відмінності між населенням.

На 1893 р. село Клітища Літинського повіту Хмільницької волості 72 двори з населенням 1052 особи. Воно знаходилося в 20-ти верстах від повітового міста і в 10 – від міста волосного правління. Найближча поштова станція в м. Хмільнику; найближча земська установа – станція Мазурівка за 10 верст. Найближча залізнична станція – «Калинівка» (32 версти). Найближче губернське місто – Новокостантинів. Клітища знаходяться в 4 судовій дільниці, в 4 урядовій дільниці, в 2 дільниці мирового посередника і в 2 дільниці судового слідчого1. Село Соломірка Літинського повіту Хмільницької волості мало 147 дворів з населенням 1604 осіб. В повітового міста знаходилось на відстані 20 верст, на 10 верст від Солоского правління. Соломірка входила до 4 урядової дільниці, до 4 судового округу, до 2 дільниці мирового посередника, до 2 дільниці судового слідчого2.

На кінці ХІХ ст. Клітищі і Соломірка і далі входили до Хмільницької волості Літинського повіту Подільської губернії. У Клітищах проживало 408 ревізьких душ, з яких 187 – чоловіки і 221 – жінки; «число наличных домохозяев 1005, из которых 520 мужчин и 485 женщины»3. В Соломірці проживало «ревизких душ обоего пола 505, из которых 332 мужчины и 173 женщины; число наличных домохозяев 1051, из которых 538 мужчин и 513 женщин»4. З цих даних можна зробити висновок, що населення сіл то збільшувалось, то зменшувалось в залежності від соціально-економічних і природних умов. Коливання кількості населення залежало від відтоку з сіл населення на заводи і фабрики, на Південь і Лівобережжя, від погодних умов і кількості зібраного урожаю тощо.

ХІХ ст. вирішило остаточно основні переміни життя, що приготовлялися від двох чи трьох століть. Прийшли вони не відразу. Старе життя боронилося вперто, й нові сили мусили добре напружитися, щоб усунути збутвіле минуле. «Села нужденні, мізерні, хати курні, темні, тісні, вонючі, дрантиві й низькі, вулиці болотисті, плота криві, повалені, незугарні, мости діраві, худоба нікчемна, селянин нужденний, невільний, мучений палкою й нагаями, орендар заможний, панські палати багаті і пишні», так один невідомий автор критикував господарство польських панів на Правобережжі до реформ 60–70 рр. В одній урядовій записці того часу читаємо: «Житло селянина ледве нагадує людське житло, часто ним користуються спільно з худобою. Ні в хатньому починні, ані в одежі, ані в страві, ані в рільництві, ані в засобах до переїзду, ані в чому іншому не видно таких речей, які виробляють мануфактурні заклади. Нема в нашого селянина ні ліжка, ні стільця, ні ножа, ні виделки, ні скла, ні фаянсу…» Селянство жило у великій нужді й до того ще терпіло крайні знущання з боку панів. Найлегшою карою були нагаї, але нерідко люди вмирали і від них. Сотні селян утікали за межі краю, а найенергійніші бунтували й вели боротьбу з панами.

Освіта у краї проводилась російською мовою. Не вистачало шкільних засобів, рідко де вживалися букварі, дяки вчили читати з церковних книг, а учні вправлялися у письмі на звичайній дошці. Боячись поширення в народі визвольних ідей царизм всіляко гальмував освіту народу. Понад 90% населення краю було неграмотним. Лише окремі сільські діти могли навчатися в одно – двокласних парафіяльних училищах. Засилля релігії в освіті тоді було звичайним явищем.

Основною їжею бідного селянина були чорний хліб, картопля, пшоняна каша. Приправою до страв з картоплі служили солоні огірки і кисла капуста. М’ясні і молочні страви вживалися здебільшого в свята. Посудом були тоді в основному глиняні макітри, глечики, миски. Вся сім’я їла з однієї миски. Єдине, що кожен мав – це дерев’яну ложку.

Одяг у більшості населення був простий, строгий, виготовлений переважно з домотканих тканин – полотняних і вовняних. Чоловіки носили сорочки-чумачки з широким рукавом. Шаровари виготовлялися з місцевого полотна, здебільшого білого і синього кольору. Верхнім одягом для чоловіків і жінок була сіра або біла свитка, взимку – кожух або опанча, виготовлені з домашнього сукна і оздоблені смушковими стрічками. Взимку чоловіки і жінки ходили у чоботях, валянках, влітку – в постолах або босі.

У 1876 р. у Кам’янець-Подільському був відкритий перший медичний освітній учбовий заклад – повивальна школа (набір – 20 учнів), де навчалися діти селян Клітища і Соломірки1. Як свідчать матеріали першого всеросійського перепису населення 1897 року, в Подільській губернії всього грамотних було 468 770 осіб (15,5%). Перед переписом на селянські кошти в розмірі більше 1000 руб. було відкрито у селі Соломірка окреме від церковного приміщення для школи2.



У 1900 р. села Клітища і Соломірка були володіннями Адама Орловського, який був графом при імператорському дворі, син Олександра Орловського і Юзефи Івановської, дочки Діонісія Івановського, який в 1850 р. видав Юзефу заміж за Олександра Орловського і дав її у придане сусіднє село Томашпіль. Пізніше Юзефа отримала у володіння і інше сусіднє село – Курилівку. В кінці ХІХ ст. Олександр Орловський викуповує село Соломірку і на початку ХХ ст. Клітища, Соломірка і сусідні села – Курилівка і Томашпіль належать графу Адаму Орловському3. На 1901 рік «Соломирка – находитъся въ 10 верст на ю.-в. отъ г. Хмъльника; новая узкоколейная желъзная дорога проведена возлъ самого села; расположена на лъвомъ низменномъ берегу р. Буга; выше по течению послъднего лежитъ приписная д. Клитыщи… Нынъ старое селище «Куты» въ урочищъ «Калынычъ» зросло густымъ лъсомъ… Въ настоящее время въ Соломиркъ числится православныхъ 1163 д. об. п., католиков 213 д. и евреевъ 189 д.; въ Клитыщахъ – православныхъ 772 д., католиковъ 208 д. и евреевъ – 75. По народности населения состоитъ изъ малороссовъ; всъ они крестьяне, занимающиеся преимущественно земледвлиемъ; нъкоторые отправляються на зароботки въ совъдние заводы… Церковной земли въ С. – усадеб 2 дес. 1796 саж., пахат. Въ 3-хъ смън 279., сънок. 8 дес. 1200 саж., на съчистка 1349 саж. и подъ хутор 3 дес. 450 саж.; въ К. – усад. 1 дес. 144 саж., пахат. Въ 3-хъ смън 26 дес. 1896 саж., сънок. 8 дес. 1272 саж., болотн. сънок. 2372 саж. и левады 2 дес. 264 саж., а всего 81 дес. 1143 саж. Причтовые дома и постройки ветхи.»1 Новий поміщик взагалі мало уваги приділяв своєму господарству. Він розділив різні роботи між своїми довіреними людьми. Маючи свій, ще один, маєток у Франції, будучи членом Державної Думи, граф часто бував у роз’їздах, залишаючи помістя на свою ключницю – Харитину Марійчак2. На Україні, у своїх подільських володіннях граф жив у замку (деякі руїни і досі збереглися) у селі Курилівка. Замок стояв на горбі, біля ставу. У замку граф мав чудову велику бібліотеку, і сам дуже любив читати. Однак про освіту своїх підданих він не турбувався. Церковно-приходські школи у Клітищах і Соломіру містилися у невеликих хатинах. Завідували школами священики місцевого приходу, з яких можна назвати – Безвідович, Рохацький, Костецький. Дяк, що часто був вчителем, використовував при навчанні палочну дисципліну. Доступ в школу дітям бідних селян був закритий, оскільки за навчання потрібно було багато платити, та й не хотіли давати тоді освіту «мужикові»3. Половина дітей шкільного віку не відвідувала навіть і цих шкіл. В Клітищах ходило 48% дітей шкільного віку, у Соломірці – 70%4. Поміщицькі довірені люди працюючи на графа витягали з маєтку на користь свого господаря незважаючи на селян. Недбале ставлення до селян викликало у них супротив і слуги з величезними зусиллями втихомирювали селян; ніякі панські заходи не могли вгамувати у селянина рух волі і свободи, який він відчував з кожним днем5. Середній розмір земельної ділянки на перші роки ХХ ст. на Поділлі складав 3,7 десятин на селянський двір. Але й цього не мали більшість селян Соломірки і Клітищ. Селянський наділ був малий, розташований на бідній землі. Інколи селянин не мав обробити і цей клаптик, тоді він ішов по реманет і тяглову силу до заможнішого односельця або до пана. Сам селянин жив у маленькій дерев’яній обмащеній глиною хатці, критій соломою. Маленькі віконця пропускали мало світла. Хатні меблі складались з грубо збитого столу, лавки вздовж стіни та дерев’яного ліжка або тапчана. Більшу частину року ходили босоніж тому, що нерідко сім’я мала одну пару чобіт, а сім’ї були великі1.

В 1904 р. нападом японських кораблів на рейд російської ескадри у Порт-Артур розпочалась російсько-японська війна. З початком бойових дій багато жителів Подільської губернії було призвано в діючу армію. На Далекому Сході воювали і жителі Соломірки та Клітищ Шикула Олександр, Маліновський Іван, Ільчук Андрій, Вонсович Василь, Раківський Іван. Війна забирала чоловіків і батьків, сиротила дітей і робила вдовами жінок2. В 1905 році ця війна закінчилась важким для Російської імперії миром. Він був одним із факторів, що прискорив визрівання революції 1905–1907 рр. Причинами революції були і соціально-економічні негаразди і протиріччя серед різних прошарків населення, національні і культурні причини також сприяли тому, що революція ставала неминучою. На 1905 рік в селі Клітища, що належали Адаму Орловському, були приходська школа, водяний вальців млин, у Соломірці – «дворів 300, жителів – 1698, приходська школа, православна школа»3.

Початком революції датують 9 січня 1905 р. – «Кривава неділя». Цей розстріл мирної демонстрації робітників остаточно розвіяв віру народу у «добро царя». В Україні розпочались масові страйки на заводах і фабриках. Населення Соломірки і Клітищ, що працювали на сусідньому Уладівському цукровому заводі і на інших заводах Літинського повіту4. Масовий робітничий рух сприяв активізації боротьби селянства України, і Поділля зокрема. Подільський губернатор доповідав міністру внутрішніх справ, що в його губернії страйкували селяни понад 110 сіл. На початку 1905 року селянський рух проявлявся головним чином у формі вирубок лісу і захваті в поміщицьких маєтках корму для худоби. Також селяни розбирали хліб з поміщицьких маєтків, нападали на панські садиби, відкривали комори і ділили між собою продукти харчування, здійснювали масові порубки в поміщицьких лісах, виганяли свою худобу на випас в поміщицькі ліси та луки. Мали виступи селян і у маєтку Адама Орловського. 1 квітня 1905 року селяни зібралися гуртом від 50 до 100 чоловік і відкрито напали на ліс поміщика, який охоронявся сторожею, що не в силі була справитись з повсталими. Селяни почали рубати ліс на очах у сторожі. Після цього селяни везли ліс додому або на продаж у сусідні села. Все це тривало біля 2-ох тижнів, проти «негідників було порушено кримінальні справи»1. Селянські виступи активно використовували різні політичні партії та рухи. Вони розповсюджували листівки і прокламації, закликали селян допомагати робітникам та вимагаючи повалення самодержавства. Однією з форм руху селянства стало також складання на сільських сходах петицій, в яких були вимоги наділення селян землею, скасування викупних платежів тощо. 17 жовтня 1905 року Микола ІІ видав Маніфест, в якому «дарував» населенню громадські свободи. Маніфест не заспокоїв основну масу населення – селянство. Коли до них дійшли чутки про царський маніфест, селянська уява інтерпретувала його як дозвіл на захоплення поміщицьких земель. Все, що стояло на їх шляху до землі, вони усували силою. Війська і поліція жорстоко придушували виступи. Цар оголосив Поділля «особливим районом охорони». Новими формами селянської боротьби 1905–1906 рр. були напади на поміщицькі маєтки озброєних загонів. Ціною величезних зусиль самодержавству вдалось утримати ситуацію в своїх руках і розпочати контрнаступ. Почався поступовий спад революції, але класова боротьба в містах і селах не припинялася. І не випадково подільський губернатор просив генерал-губернатора продовжити до кінця 1909 року надзвичайний стан.

Після революційних подій 1905–1907 рр. на селі відбувались події, пов’язані з столипінською земельною реформою. Головне гальмо у розвитку сільського господарства Столипін вбачав у сільській общині, до якої були прикріплені селяни і контроль якої тяжів над ними. Селянину важко було залишити общину, він не міг продати землю, якою користувався, оскільки вона належала общині. Община здійснювала періодичний перерозподіл земельних ділянок між своїми членами. Одного разу селянин мав землю в одному кутку села, наступного – в іншому. Тому він не був зацікавлений в застосуванні сучасних засобів виробництва, сільськогосподарських машин, добрив, впровадженні кращої сівозміни. Такий стан речей сприяв збіднінню села і посилював його революційність. Петро Столипін, міністр внутрішніх справ, поставив за мету зруйнувати общину, створити на селі міцне, заможне селянство, яке стало б опорою існуючій владі. Реформа була започаткована Указом від 9 лютого 1906 року і завершена Законом від 14 червня 1910 і 29 травня 1911 року. Скасовувались обов’язкові земельні общини і надавалось кожному селянинові право вимагати виділення йому землі в одному масиві, що мав назву «відруб». Селяни могли переносити туди свої господарські будівлі і створювати «хутір». Тільки угіддя – ліс, сіножаті – залишалися у спільному володінні. Відруби та хутори відводилися селянам не тільки на надільній землі. Уряд створив спеціальний фонд з державних та викуплених селянським банком у поміщиків земель, які продавалися селянам на виплату протягом 55,5 років. Внаслідок столипінської реформи на Правобережній Україні майже вся земля в особисту приватну власність. Намагання Столипіна створити заможну селянську верству увінчалися лише частковим успіхом. Дійсно, земельна реформа відкрила широкі можливості для підприємливих, кмітливих селян. Але одночасно зі зростанням багатшої верстви збільшувалась бідняцька, яка у цей час становила приблизно третину всього селянства України. Подекуди біднота отримавши землю у власність, продавала її за безцінь. Малоземельним селянам аграрна реформа не тільки не дала можливості зміцніти, але й прискорила їх повне розорення й остаточно перетворила у пролетарів1.

Саме такі події відбувалися у селах Соломірка і Клітища у 1907–1911 рр. Тут також виникали заможні селянські господарства, в яких господар «гнув горб день і ніч», щоб потім «стати» куркулем і підкуркульником. Деякі селяни продавали свої землі і перебиралися у міста, стаючи там робітником на заводах і землях. Були випадки, коли селянин продавав всю свою землю, виручені гроші пропивав і прогулював, розорюючи сім’ю, а потім нарікав на владу, косо дивлячись на заможників і наймаючись за копійки, харч, одяг і дах над головою до них. Цей селянин потім стане першим членом комнезаму і вправним розкуркульником, поборником радянської влади. Адам Орловський нехотя продавав свої землі, боячись втратити дешеві робочі руки в міру того, як міцнітиме індивідуальне селянське господарство. Деякі селяни, продавши землю, переселялися у малообжиті землі Далекого Сходу і Сибіру, що уряд заохочував.

Столипінська реформа не зняла повністю гострих протиріч у селі. Зрослі ряди бідняків легко піддавались агітації соціалістів, які закликали до страйків та заворушень. Селян приваблювала ідея повної ліквідації дворянського землеволодіння з передачею їм поміщицької землі безкоштовно. Соціалістичні ідеї проникли і в маєток Адам Орловського.

В 1912 році відбувся новий підйом революційного руху на Поділлі, що не стихав з подій 1905–1907 рр. Страйкували в переважній більшості робітники заводів і фабрик. Новими революційними подіями на Поділлі ознаменувався і 1914 рік. Але почалась перша світова війна (1914–1918 рр.) і революційна боротьба була тимчасово перервана.

З початком військових дій у Клітищах і Соломірці відбулись мобілізаційні роботи людський і матеріальних ресурсів. З сіл України було призвано 47% працездатних чоловіків. З початком війни Поділля стало прифронтовою смугою. Селян сіл залучали до риття окопів, перевезення військового майна, лікування поранених, військові частини ставали на постій по селах і селяни були змушені їх харчувати. У селах забирали коней і волів, вози для перевезення, частина чоловіків, що залишилась, були у роз’їздах у зв’язку з наказами військових, про допомогу цивільних військовим. Все це зменшувало посівні площі, знижувалась урожайність, падав валовий збір продовольчих культур. Це викликало незадоволення селян війною. Щоб уникнути гужової повинності, селяни за безцінок збували тяглову силу, перетворюючись у бідняків і тікаючи на схід імперії. Це ще більше утруднювало життя на селі, адже ще до війни відчувалася нестача коней.

Ще до початку війни в 1914 році граф Адам Орловський залишає свої подільські володіння у Клітищах, Соломірці, Томашполі, Курилівці на ключницю Харитину Марійчак і вірних слуг і виїздить до Парижу1.

Незадоволення війною і національним гнобленням використовували різного роду партії, в більшості соціалістичні, з яких вирізнялись більшовики. Серед селян проводили агітацію за припинення війни, передачі їм землі у повну власність, знищення поміщиків та куркулів тощо. Це призводило до масових заворушень. Поділля було охоплено антивоєнними виступами. У 1914–1916 рр. воно за числом антивоєнних виступів посідало перше місце серед губерній України2. З поразкою у 1915 році російських військ і відходом їх з Галичини почались виселення людей на Поділлі, щоб вони не дістались окупантам і «не годували його». Люди йшли з дітьми, з майном, гнали худобу, яка по дорозі здихала, бо не було що їсти як людині, так і тварині. Люди заходили в села розорюючи їх і їхні населення, до жаху руїн приєднались пошесті тифу, червінки, процвітала антисанітарія. Це все змушувало селян виступати проти війни і царя, куплятись на гучні лозунги про дешевий хліб і безкоштовну землю.

1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка